Магістерська робота на тему: Забазпечення реальної обороноздатності України

У нас на сайте представлено огромное количество информации, которая сможет помочь Вам в написании необходимой учебной работы. 

Но если вдруг:

Вам нужна качественная учебная работа (контрольная, реферат, курсовая, дипломная, отчет по практике, перевод, эссе, РГР, ВКР, диссертация, шпоры...) с проверкой на плагиат (с высоким % оригинальности) выполненная в самые короткие сроки, с гарантией и бесплатными доработками до самой сдачи/защиты - ОБРАЩАЙТЕСЬ!

ВСТУП

Забезпечення реальної обороноздатності  України в сучасних умовах вимагає розробки і планомірного впровадження програми реформи та побудови українського війська. Нагального перегляду потребує система комплектування ЗСУ задля створення високотехнічної і професійної контрактної армії – регулярного війська, заснування народного резерву. Цей процес повинен спиратись на всесвітній досвід. Суттєвий внесок у розробку теоретичного підґрунтя створення новітнього українського війська зможе зробити більш повна та достовірна реконструкція діяльності із реорганізації російської імператорської армії на тлі військових реформ другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Перебудова й вдосконалення війська російської імперії протягом зазначеного часу започаткували й зробили системою переоснащення армії найновішими видами зброї, збільшення чисельності підготовленого до бойових дій військ та резерву. Від 1874 р. замість рекрутських наборів вводилася загальна військова повинність. Змінювалися функції військового міністерства, до обов’язків якого відтоді не входило розв’язання військово-адміністративних питань місцевого значення. міністерство мало займатися лише загальноармійськими проблемами. Створені військові округи – військово-адміністративні об’єднання частин, з’єднань, а також інших військових установ на певній території держави.

Військові реформи передбачали навчання солдат всьому тому, що необхідно було для ведення тогочасного бою. Докорінно змінювалася підготовка офіцерських кадрів. Збільшилася кількість військово-навчальних закладів, які поділялися на 4 групи: вищі (академії), середні (спеціальні і юнкерські училища), серед, загальноосвітніх (військові гімназії, кадетські корпуси) та нижчі (військові школи). Розширився доступ до військових вищих навчальних закладів для представників усіх верств населення. Це зміцнило командний склад армії. Особлива увага була приділена підготовці молодшого командного складу, який випускали юнкерські училища.

Увесь комплекс якісних зміни на шляху всебічної модернізації російських збройних сил потребує всебічного розгляду та сучасного опанування задля відкриття новітніх перспективних напрямків наукового пошуку, як-от  побут і повсякденність офіцерів та нижніх чинів, реформування окремих родів військ, здійснення перетворень на території українських губерній тощо.

Крім того, актуальність теми пов’язана зі значним зацікавленням громадськості дореволюційною історією дорадянських державних інститутів, несправедливо заплямованих радянською історіографією. Важливим для нашого часу є усвідомлення, що українці – генерали, офіцери та нижні чини складали значну частину кадрового складу імперської армії. Актуальність проблеми визначається ще й тим, що вона впливає на формування історичного світогляду студентської та учнівської молоді, потребою знати свою історію, не викривлену і не надуману.

Об'єктом магістерської  роботи  є   збройні сили Російської імперії в другій половині XIX – на початку XX століть.

 Предмет магістерської роботи – реорганізація російської армії на тлі військових реформ другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

 Хронологічні межі охоплюють період з другої  половини  XIX ст. –  часом запровадження мілютінських реформ  до 1914 р., коли розпочалася Перша світова війна і відбулися зміни, пов’язані із пристосуванням війська до безпоседньо потреб воєнного часу. Для з’ясування витоків військових реформ автор здійснив відповідний історичний екскурс.

Географічні межі розгляду охоплюють територію Російської  імперії з урахуванням її змін у зазначений час.

Мета  магістерської роботи  –  дослідження реорганізації російської армії на тлі військових реформ другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких дослідницьких завдань:

-       з’ясувати стан наукової розробки проблеми реформування російської армії у зазначений період;

-       вивчити та систематизувати джерела з історії реорганізації російського війська у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.;

-       розглянути передумови мілютінської реформи та результати її впровадження;

-дослідити проведення перетворень у сухопутних силах Росії на зламі ХІХ –ХХ ст.;

-охарактеризувати  розвиток російської армії  на початку  ХХ ст.

 Наукова новизна одержаних результатів одержаних у процесі вивчення теми зумовлена сукупністю поставлених завдань. На основі вивчених праць попередників та власних досліджень зроблено певні узагальнення та сформульовано висновки. Магістерська робота є одним з перших досліджень, де у ході розгляду оцінено ступінь наукової розробки проблеми, простежено процес відходу сучасних російських та українських  дослідників від радянських стереотипів у висвітленні даної проблеми.

 Практичне значення магістерської роботи полягає у можливості використання отриманих результатів для подальшої розробки наукової проблеми. Матеріали дослідження можуть знайти застосування при підготовці уроків з історії у загальноосвітніх навчальних закладах та в пропаганді історичних знань у середовищі шкільної молоді.             Апробація результатів дослідження. Головні положення й висновки магістерської роботи обговорювалися на засіданнях кафедри історичних дисциплін Маріупольського державного університету, а також висвітлювалися у тезах доповідей на: Всеукраїнських науково-практичних конференціях молодих науковців «Українська державність: історія і сучасність»  та «Україна і світ: проблеми історії» (м. Маріуполь,  2012 - 2014 рр.),  на   декаді студентської науки МДУ в  2014 р. Основні положення, результати та висновки магістерської роботи викладено в 3  публікаціях.

Структура дослідження визначається його метою і завданнями. Магістерська робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (101 позиції). Загальний обсяг – 111 сторінок, з них 102 основного тексту.

РОЗДІЛ 1.

ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА

ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ

Історіографія. У вивченні та висвітленні проблеми перетворень армії Російської держави в контексті військових реформ у другій половині XIX – на початку XX ст. в історичній літературі можна виділити три основні  періоди: перший - початок 70-х р.  XIX ст. –  лютий 1917р.;  другий період слід поділити на радянську наукову думку,  яка охоплює   20-ті р. ХХ ст. –    грудень 1991 р. та наробки емігрантського середовища;  третій  період (сучасний) починається  з 1991 р. і до сьогоднішніх днів. Така періодизація обумовлена насамперед об'єктивними умовами суспільного розвитку, а також рівнем і змістом наукових досліджень, пов'язаних з даною проблемою.

У перший період (дореволюційний) розвитку історіографії з'явився ряд робіт з історії збройних сил Російської держави, присвячений здебільшого військовим подіям  російсько-турецької 1877 – 1878 рр. і  російсько-японської 1904 – 1905 рр. воєн. Більшість цих робіт підготовлено безпосередніми учасниками подій, а саме  бойовими офіцерами і генералами. З'явилися статті в періодичних виданнях, енциклопедіях, в яких ретельно проаналізовано причини реформ і детально розкрито реформування різних частин армії. Зазначені видання були покликані висвітлити реальний стан речей, подати загалом найголовніший матеріал, ретельно дібраний, глибоко осмислений та викладений у доступній формі. Енциклопедичні праці, що стосувалися воєнних питань були не численними. Позитивним можна вважати сам факт їх підготовки та видання, об’єктивність висвітлених питань, чітку оцінку фактів.

 Окремо можно розглянути перші публікації стосовно реформування армії у військовій періодиці  другої половини XIX –  початку XX ст. Значний інтерес мають статті журналу «Военный сборник», що видавався за ініціативою Д. Мілютіна. З 1862 р. журнал перетворився на офіційний орган Військового міністерства і висвітлював теоретичні та практичні питання військової  справи та організації російської армії. Разом з тим, актуальними є і статті бойових офіцерів учасників  російсько-турецької війни 1877– 1878 рр. 

Збірник «Братская помощь», який видавався з 1907 р., містив статті і матеріали про стан російської та іноземних армій, висвітлював проблеми військових реформ в Росії. У цьому журналі публікувалися також спогади та біографії учасників російсько-японської війни 1904 – 1905 рр. Інтерес становлять статті М. Галкіна «Беседы с офицерами» і «Записки о российско-японской войне», в яких автор приділяє значну увагу аналізу тактичних дій російських військ в період бойових дій.

 Слід зазначити, що в дореволюційний період розвитку історіографії питання про реформування російської армії у 1860 – 1870-х рр. і                          в 1905 – 1912 рр. не були предметом спеціального наукового дослідження. В деяких роботах, частково висвітлювали цю проблему, викладалися лише факти, позбавлені в більшості своїй істотного аналізу. В основі таких робіт лежала, як правило, «династична» періодизація. У них робився висновок про те, що вирішальна роль у визначенні подальшого розвитку збройних сил належала монархам.

Уваги потребують роботи відомих воєнних істориків, теоретиків. практиків. та політиків того часу. До найзмістовніших можна віднести дослідження В. Федорова, А. Редігера,  О. Куропаткіна, А. Волгіна,                  А. Незнамова,  А. Гулевича, в яких детально викладені причини необхідності якнайшвидшого реформування армії, полана характеристика кожного з родів військ та зроблені висновки щодо потреби в переукомплектації армії новими видами зброї, реформуванні структури воєнних сил, зміцності боєздатності. Автори подавали реальні пропозицій щодо того, у який спосіб та за який термін можна запровадити реформи, вказували на найсерйозніші прогалини в організації різних родів військ.  Праця професора Миколаївської академії Генерального штабу А.  Редігера   містить багатий фактичний матеріал, однак армія розглядається в ній поза зв'язку з політичними подіями та економічним станом країни. У силу цього з багатьма висновками автора важко погодитися. Висновки вченого А. Гулевича можна вважати загально сформульованою метою, яку ставило суспільство перед військовими чинами, зокрема в аспекті реформ, і водночас логічним стислим підсумком до усіх праць зроблених військовими теоретиками та практиками: «Держава, в якій умови, що визначають військову могутність, виявляться найпристосованішими до надзвичайних ситуацій, до неймовірної напруги сил і засобів –  отримає верх».

 В багатотомній праці генерал-майора М. Максимовського  практично відсутній серйозний аналіз проблем військового будівництва. Подібний недолік характерний і для багатотомної праці «Столетие Военного министерства. 1802 – 1902».   Це видання включало загальний історичний нарис «Розвиток  військового управління в Росії», підготовлений   П. Даниловим, а також окремі статті з історії тих чи інших управлінь  військового відомства [55, с.  679]. 

Інтерес для дослідників має вміщена у першому томі робота полковника П. Данилова. У ній автор докладно висвітлює найважливіші перетворення, здійснені Військовим міністерством у 60 – 70-х роках XIX ст. викладається цей фактичний матеріал в оповідному плані, без достатнього аналізу [55, с. 190]. 

  Важливої проблеми – введення всестанової військової повинності  присвячений нарис Р.  Джаншиева «Військовий статут 1 січня 1874 р.. Цей нарис, написаний на основі архівних документів Державного ради, висвітлює питання підготовки проекту закону про всестанової військової повинності.

Також  однією з помітних праць дореволюційної історіографії є  дослідження Н. Жерве  «Исторический очерк 2-го кадетского корпуса.   1712–1912». Автор розкриває не тільки історію розвитку кадетського корпусу. але й намагається надати характеристику аспектам навчання майбутніх  офіцерів [60]. 

Вивчення дореволюційної історіографії перетворень в армії Росії, дає змогу побачити, що кожен з авторів давав своє бачення подій, їх причин, впливу на Збройні сили та розвиток Росії в цілому. Всі автори того періоду, незалежно від своїх точок зору, сприяли створенню історіографії з даної теми дослідження. Всі дослідники чітко слідували воєнно-історичній програмі      Д. Мілютіна. Є в наявності значна кількість праць загального та спеціального характеру, і це дає змогу ретельно вивчити проблеми реформування різних родів військ.

Другий період поділяється на доробки емігрантського середовища та дослідження радянських вчених. Треба зазначити, що після Громадянської війни в Росії 1917–1922 рр. великий прошарок населення колишньої Російської імперії опинився за кордоном. Поки радянська влада насаджала свою ідеологію серед суспільства створеного СРСР, емігранти, серед яких було багато офіцерів імперської армії, почали  видавати  праці, які стосувались розвитку армії Російської імперії.

Е. Андріївський у 1893–1903 рр.  - чернігівський губернатор (з 1902 року – таємний радник) у праці «Зі спогадів про Москву. Олександрівське військове училище. 1863–1865 роки» надавав оцінку  виховання в цьому військовому закладі, перелічував усі сподівання юнкерів стосовно учбового процесу та подальшої служби [65].

Вихованець Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1890 р.,  статський радник В. Кривенко у праці «Із спогадів «Юнкерські роки» Перше Павлівське військове училище. 1871–1873 роки» зазначав головні аспекти навчання юнкерів, традиції та  життя майбутніх офіцерів.   

 Вихованець Пажеського корпусу у 1871–1873 рр., звідки був випущений прапорщиком в лейб-гвардії стрілецький Його Величності батальйон  Р. Міллер у праці  «Із  спогадів пажа» висвітлює основні моменти виховання в військовому училищі. Автор розкриває суть навчання офіцерів та те до чого  їх готували наставники [65].  

Серед праць  місце посідають твори генерал-лейтенанта А. Денікіна «Шлях російського офіцера» та «Нариси російської смути». В них автор висвітлює процеси становлення офіцера в імперській армії та його відношення до оточуючого світу та надає оцінку подіям, що впливали на армію від кінця ХІХ ст.. до початку Першої світової  війни. Це дужі ґрунтовні праці с науковим підходом до проблему, автор багато працював з джерелами в бібліотеках [58, с. 516].  

 Таким чином вся емігрантська література та дослідження пов’язані с роками, що вже були пройдені на життєвому шляху багатьма  дослідниками проблеми реформування та розвитку імперської армії. Праці місять важливі відомості про побут, традицій, службу. Недоліком є те, що автори не порівнювали імперську армію з радянською, є схильність до ностальгії по кращим часам.

  Радянський період історіографії характеризується значною мірою догматизму у висвітленні основних проблем перетворення армії. В основі досліджень лежав ідеологічний принцип. Увага  дослідників у радянський час була  присвячена цілісному висвітленню питань розвитку збройних сил, взаємовідносин між державними і військовими органами управління.

 В перщі роки радянської влади не надавалося гарних оцінок імперській армії, так за ідеологією вона була ворожим елементом старої влади. Досліджень також не писали, будувалась нова країна з новими ідеалами та цінностями. Однак однією з перших праць можна зазначити  спогади Російського військового дипломата генерала, який перейшов на бік більшовиків під час Громадянської війни А. Ігнатьєва  «П'ятдесят років у строю». Автор надає свої враження від служби, розкриває позитивні та негативні риси імперської армії [63, с. 752]. 

  Уваги заслуговують нечисленні праці істориків стосовно висвітлення участі в реформах окремих діячів, офіцерів. Роль особи в історії завжди  привертала увагу вчених. Праця С. Дмітрієва «Генерал Драгомиров» ґрунтується на основі вивчення публіцистичних творів генерала. Автор вказав на не розуміння генералом впровадження нової техніки в армії.

  Перед другою світовою війною не виходило ґрунтовних досліджень та взагалі тема імперської армії не була важливою для сталінського тоталітарного режиму.  Наукові дослідження почали з’являтись з середини ХХ ст., оскільки наближались ювілейні дати. З огляду на те, що реформи збройних сил Російської імперії були тривалими у часі, протягом 1950 –1970-х років історики визначили ювілейні дати реформ і це дало їм можливість  заглибитись у проблеми, охарактеризувати  їхню актуальність тощо. З'явилися спеціальні роботи, пов'язані з досліджуваною проблемою, насамперед, праці Л. Бескровного. В його монографіях, які базуються на великих документальних матеріалах, розглядаються багато проблем, що пов'язані зі станом військово-економічного потенціалу російської армії і військово-морського флоту в досліджуваний період.

В монографії «Російська армія і флот в XIX столітті» наводиться значна кількість статистичного матеріалу. Багато уваги приділяється змінам, які відбулися в організації управління та технічному оснащення армії. Між тим, в монографії не розглядаються глибинні суперечності, що лежали в основі реформ Військового і Морського відомств у 60-х роках XIX століття, безпідставно засуджуються багато змін , що відбулися в системі державного і військового управління при Олександрі III [44, с. 432].  

В іншій монографії  Л. Безкровного  «Армія і флот Росії на початку    XX століття», що є по суті продовженням теми дослідження,   недостатньо уваги приділяється проблемі впливу політичної кон'юнктури, що змінилася в ході революції 1905–1907 рр.  на будівництво армії. Взагалі в  працях  дослідника простежуються  політичні ідеологічні засади радянської влади.    Л Безкровний висвітлював і розвиток історіографії з даного питання у праці «Нариси військової історіографії Росії» [46 , с. 532]. 

Безсумнівну цінність представляють і праці радянського історика        П. Зайончковського. У роботах «Військові реформи 1860–1870-х років у Росії» і «Самодержавство і російська армія на рубежі XIX –  XX століть. 1881– 1903»  автор, простежуючи здійснення військових реформ, зазначає що перетворення в армії з'явилися прямим результатом соціально-економічних зрушень, що відбувалися в Росії в пореформену епоху [61, с. 429]. 

 Ім'я  П. Зайончковського на піку його професійної діяльності в            60 –70-х роках XX століття, було широко відоме  в професійних колах, як  Радянського  Союзу, так і багатьох зарубіжних країн, в тому числі і США. Ця популярність стала результатом грандіозної наукової діяльності, яку провадив  дослідник.  Важливо відзначити, що його роботи це кропітка праця, і що вони несуть у собі, чітко виражену позицію автора по відношенню до історії, до джерел, до методів роботи з ними, а так само оригінальну концепцію історика.

Так само варто мати на увазі, що в умовах ідеологічного детермінізму, який грав особливу роль у розвитку історичної науки в Росії в радянський період, результати багатьох досліджень просто не могли бути надруковані. «Генеральна лінія» була проведена, але у поза формальному спілкуванні, в «кулуарах» історики могли висловлювати думки з тієї чи іншої теми поза марксистсько-ленінського підходу.            П. Зайончковський мав широке коло спілкування з колегами, зі студентами та аспірантами, в тому числі і закордонними, що дозволяло йому давати життя своїм ідеям та концепціям.

При усьому тематичному розмаїтті монографій П.  Зайончковского їх об'єднує принципово загальний підхід до предмету і завданням дослідження. Він любив піднімати цілину, маловивчені або зовсім не висвітлені у вітчизняній історіографії сюжети. І робив це ґрунтовно, відкриваючи цілі пласти нового архівного матеріалу. Петро Андрійович був своєю людиною в головних  радянських архівах, у відділах рукописів провідних бібліотек країни. Працювати волів безпосередньо в архівосховищах, що дозволялося йому в обхід інструкцій і правил [62]. 

П. Зайончковський проклав шлях серйозним науковим дослідженням з теми Російської  імперської  держави. Завдяки його численним монографіям, виданням щоденників і мемуарів стало ясно, що держава являла  собою цілий культурний світ, з власними цінностями, прагненнями, політичним життям і ідеологією. П. Зайончковський визнавав роль «суб'єктивного чинника» в історії, виносив цю проблему на обговорення, хоча, зрозуміло, не міг робити це у пресі. Він розглядав підготовку великих реформ 1860 - х рр. не як вимушену відповідь на горезвісну «революційну ситуацію» (нехай навіть він і повинен був офіційно розділяти цей погляд у своїх публікаціях), а як процес, який проходив в самому середовищі бюрократії, представники якої, розробили плани перетворень Росії, відкривали нову еру. П. Зайончковський вважав, що для розуміння суб'єктивного фактора необхідно вивчати погляди та ідеї урядових діячів.

До появи його робіт історики зводили військові реформи до закону про військову повинність від 1 січня 1874 р., тоді як для                               П. Зайончковського закон був лише завершенням низки великих перетворень, що торкнулися всі сторони «військового управління та організації армії». Їх сенс він бачив у «перетворенні армії феодально-кріпосницької  держави в сучасну буржуазну армію»  що витікає з цього, -  реорганізацією усіх ланок воєнної системи: зміною принципів комплектування рядового і унтер-офіцерського складу, підготовки офіцерських кадрів, навчання і виховання солдатів. Показавши прогресивне значення створеної Д. Мілютіним структури управління і організації військ, П. Зайончковський в той же час підкреслював, що військові перетворення пореформеної епохи, «означали еволюцію самодержавно-дворянської держави по шляху перетворення в буржуазну монархію, але не змінили, однак, феодальної сутності політичної       надбудови [61, с. 429]. 

Займаючись джерелознавчою діяльністю, П. Зайончковський не припиняв роботу над своїми дослідженнями. Одним з перших результатів, стала стаття про російській  офіцерський  корпус, яка потім розрослася до розмірів монографії «Самодержавство і російська армія на рубежі XIX – XX століть 1881–1903». Книга була присвячена взаєминам самодержавства з військовим відомством, характеристиці діяльності останнього, комплектування, озброєння російської армії, навчання військ, військово-навчальним закладам.    Цей круг питань в історіографії стосовно до періоду кінця ХІХ  – початку  ХХ ст. абсолютно не розглядався.

Як і інші роботи П. Зайончковського, книга про російську  армію була написана на основі величезної кількості ретельно проаналізованих джерел: різного роду збірок військових постанов, «всеподданнейших» доповідей, звітів по Військовому міністерству і командувачів військовими округами, листування з фондів Головного штабу.  Особливе місце серед документів займали списки чинів за старшинством і послужні списки офіцерів і генералів. Саме вони дозволили автору детально дослідити офіцерський корпус в цілому як одну із соціальних категорій російського суспільства і розглянути його внутрішній склад з різних точок зору: віковий, освіти, військового досвіду, походження. Вчений прийшов до висновку про те, що соціальний склад російської армії перетерпів до кінця XIX сторіччя значні зміни. Лише половина офіцерів російської армії належала до спадкового  дворянства, більшість офіцерів і навіть генералів не мали земельної власності, в своїй масі офіцерський корпус складався з дітей «беспоместных» служилих дворян, духовенства, міщан та інших категорій населення [62].

П. Зайончковський виділяє одну з найважливіших проблем – процес переозброєння армії, який міг бути здійснений  лише на основі розвитку російської військово-технічної думки. Разом з тим,  матеріал роботи не висвітлює деяких питань організації армії:  інтендантства, військово-санітарної частини. Дослідник   висвітлював і розвиток офіцерського корпусу у контексті  питання розвитку армії у праці  «Російський офіцерський корпус напередодні Першої світової війни» [62]. 

Реформи ополчення в Росії за період останнього десятиліття ХІХ ст. вивчив Б. Ливчак. Його дослідження характеризується високим рівнем вмотивованості висновків. Науковець проаналізував перетворення народного ополчення, в органічну. стабільну частину воєнної системи країни, довів. що в результаті реформи ополчення в організаційному та мобілізаційному відношенні наблизилось до кадрової армії. До недоліків. що стосувались ополчення в пореформений період, учений відніс: незабезпеченість зброєю та амуніцією, погану дисципліну та поганий рівень підготовки.  Б. Ливчак перший з дослідників. який зумів уникати надмірної заідеологізованості [73, с. 36]. 

Підводячи підсумки періоду радянської історіографії слід зазначити, що історики які досліджували проблеми розвитку та реформування імперської армії дуже обмежувалися ідеологічними догмами, змушені були чітко слідувати марксистсько-ленінській методології. подекуди підводити підсумки під позиції партійного керівництва,  зокрема В. Леніна. Й. Сталіна. В дослідженнях була дуже значна критика самодержавного ладу та суцільне заперечення методологічних підходів попередників.

Тільки в 1970-ті – 1980-ті рр. були невеликим переламним моментом у дослідженнях. Історики почали уникати гострої критики самодержавства.  Радянські вчені зробили спробу об’єднати вивчення реформи армії та флоту. Це помітно вирізняло їх від істориків ХІХ ст., які чітко слідували воєнно-історичній програмі Д. Мілютіна.  

Радянська історична наука так і не дала комплексної праці, яка б висвітлювала повністю порядок реформування всіх бойових частин від початку реформ до їх завершення. Необхідно зауважити, що за радянський період історики так і не дійшли згоди, стосовно точної періодизації воєнних реформ. Вони намагалися втиснути хронологічні рамки воєнних реформ у загальні рамки воєнних реформ в цілому, і окреслити їх періодом   1860-х – 1870-х рр., що не є науково обґрунтованим, оскільки реформи деяких частин почались ще у 1850-ті роки.

На сучасному етапі розвитку історичної науки питання воєнних перетворень другої половини ХІХ – початку ХХ ст., усе більше привертають увагу істориків, які проводять паралелі з процесами реформування сучасних збройних сил. Чисельне збільшення історіографії  воєнних реформ починається з другої половини 1990-их рр., що пов’язано з відзначенням ювілейних дат окремих воєнних реформ.

 В наукових дослідженнях російської історіографії з історії перетворення армії і флоту Росії стали публікуватися різні матеріали, присвячені  таким  аспектам: побут військовослужбовців, окремим військовим  діячам, воєн Росії з Туреччиною і Японією. Залишається актуальною і проблема комплексного освітлення перетворень армії  імперської Росії.

Характерною  у цьому плані є  колективна праця «Сухопутні війська Росії: Історія створення, становлення та розвитку»   Привертає увагу широке коло досліджуваних питань. Проблемний підхід і відповідний загальноприйнятої хронології порядок викладу матеріалу дозволили авторам представити в своїй книзі найбільш важливі напрями діяльності держави по вдосконаленню армії в загалом, сухопутних сил зокрема. Головна увага при цьому приділена аналізу того, які зміни зазнавали війська в періоди численних воєн, які вела Російська імперія.

З інших сучасних досліджень слід назвати  фундаментальну роботу      С. Волкова, в якій з позицій останніх досягнень російської  історичної науки аналізується розвиток офіцерського корпусу в Росії з перших років його існування і до початку XX ст. В ній розглядається і ряд аспектів соціально-економічного, професійного та культурно-освітнього рівня офіцерів  другої половини  XIX  – на початку XX ст. [51].

 Безсумнівну цінність в плані даного дослідження мають роботи присвячені аспектам навчання російських офіцерів. Так треба відмітити  напрацювання у цьому напрямі  Ю. Галушко,  А. Колесникова, Н. Машкіна, А. Михайлова, С. Морозова [52; 76; 79; 80]. У своїх працях  автори  розкривають  діяльність кадетських,  юнкерських та військових училищ.  Ця тема не розглядалася майже зовсім за часів радянських часів і має дуже велике значення для з’ясування  офіцерської підготовки. Боєздатність збройних сил держави в конкретний історичний період, політична стабільність в значній мірі залежать від рівня професійної підготовки і морального обличчя офіцерського корпусу. Виходячи з цього, протягом всього існування  імперської регулярної армії уряд вживав заходів  щодо вдосконалення системи військової освіти. Починаючи з 1990-х рр. минулого століття проблематика досліджень змісту навчально-виховного процесу розширювалася до наукового  обігу вводилися нові архівні матеріали та історико - педагогічна література.

Серед українських вчених питаннями воєнного реформування займається Т. Шаравара. Вона детально розглядає історіографічні аспекти вивчення даної теми. Помітним в історіографії стало комплексне дослідження науковців Українського інституту воєнної історії. Вони порушили проблему реформ місцевих органів воєнного управління та комплектування збройних сил. Значну увагу науковці приділили питанням діяльності Мобілізаційного комітету, формуванню призовних дільниць. Українські вчені стали єдиними, хто дослідив реформу загальної та часткової мобілізації [95].   

Український дослідник В. Бережинський є автором низки наукових розвідок про створення та функціонування місцевих органів воєнного управління. Зміни у військових поселеннях на кшталт формування Новоросійського поселення кавалерії стали предметом дисертації                   В. Цубенко. Полковник В. Петренко є автором ряду досліджень присвяченик системі розвитку територіальних органів воєнного управління на Далекому Сході.

Як бачимо, сьогодні триває розробка питань, пов’язаних із вивченням реформ центральних та місцевих органів воєнного управління, переважна більшість дослідників позитивно оцінюють іхні наслідки для армії. Також не залишається поза увагою українських дослідників і питання   історіографії стосовно військових реформ.

У сучасній російській історіографії рівень популяризації окремих питань воєнних реформ  другої половини ХІХ – початку ХХ ст.. є високим. сприяє збільшенню праць,що оцінюють події на якісно новому рівні у зв’язку з уведенням до наукового обігу нових архівних матеріалів. До вивчення окремих питань долучилися й українські вчені. Проте ініціатива у висвітленні багатьох аспектів розвитку імперської  армії  належить російським історикам.

У сучасній російській історіографії простежуються тенденції близькі історіографії ХІХ ст., що проявляються  в ідеалізації наслідків  реформ та прагнення вивчати окремо реформи сухопутних та воєнно-морських сил.  Більшість праць істориків була приурочена до ювілейних дат, цим пояснюється схвальний характер змісту видань та окремих публікацій.

У сучасній історіографії частково були висвітлені реформи центральних та місцевих органів військового управління; реформи пов’язані із розбудовою різнопланових воєнно-навчальних закладів;  питання участі конкретних персоналій у розробці й проведенні воєнних реформ. Історики розпочали роботу над висвітленням воєнних реформ в окремих регіонах Російської імперії. Триває розробка питань переозброєння різних воєнних частин.

Практично не викликали інтересу істориків реформи кавалерії, артилерії та інженерних військ, мабуть через те, що вони вже ретельно були висвітлені в радянський період. Поза увагою дослідників залишилися реформи козацьких, гренадерських та гвардійських частин, воєнного духовенства та  частин зв’язку.

На окрему увагу в подальшому заслуговує чисельна історіографія полків та різних воєнних частин, крізь призму якої можна вивчити ставлення самих військових вищих та нижніх чинів до проведення реформ. Також окремим предметом дослідження може бути питання воєнних контр-реформ, якому побіжно приділили увагу деякі радянські дослідники. 

Розширення можливостей для історичних досліджень з 1990-тих  рр.  по сьогодення   призвело до ламання усталених стереотипів. З’являється низка популістських праць з  по джерелам білої еміграції, що мають на меті отримання популярності та матеріального достатку, як явище негативне. У публіцистичному книжковому світі Росії вперше за довгі роки консервації з’явилися видання мемуарів діячів, що займали значну роль в імператорській Росії, лідерів білого руху, а так само представників військової середовища, які так чи інакше боролися з  радянською владою,  наприклад: праці генерала  А. Шкуро, отамана Р. Семенова  та  ін. Серед них особливе місце займає праця А. Денікіна  «Шлях російського офіцера».

Наявна історіографія проблеми виявила те, що реформи проводилися комплексно, становили єдину систему заходів різних урядів. стосувалися усіх родів військ. Реформи Д. Мілютіна є більш базовими. оскільки спричинили докорінні зрушення у військовій галузі й водночас стали складовою загального тривалого процесу модернізації збройних сил Російської імперії.

Джерельна база представлена чотирма основними групами. До першої групи відносяться нормативні акти. Насамперед  це  закони  Російської імперії, що стосуються перетворень у військовій сфері у досліджуваний період.

До першої групи джерел слід віднести  накази  по Військовому міністерству і циркуляри  Головного штабу. Також  це постанови, що стосуються реорганізацію центрального військового управління, поліпшення якості військової освіти, судової системи. Про систему управління армією можна дізнатися з «Положення про польове управління військ у воєнний час». Важливий, виданий у 1874 р. «Статут про військову повинність»    головний закон про призов солдат на військову службу. Особливу важливість   представляють звіти адресовані Головного управління Генерального штабу,  в яких  зосереджені матеріали, що відносяться до діяльності центрального  управління Військового міністерства  [5; 37; 38].

Друга група джерел включає  нормативно-підзаконні документи. Інтерес представляють звіти, складені у Військовому  міністерстві, які публікувалися у другій половині XIX –  на початку XX ст. Великий інтерес представляють щорічі  звіти військових постанов, у яких опубліковані постанови, що стосуються організації армійського життя. В них міститься важливий фактичний матеріал про діяльність Військового відомства, який використовувався при розробці  магістерської роботи [3; 26].

  Завдяки   відомостям з  цих  документів  вдалося простежити еволюцію їх розвитку, а також виділити основні перетворення, які мали істотний вплив на роботу  військових управлінь Військового відомства. [3; 22; 18; 12;17; 25; 34; 35; 37; 41]. 

До третьої групи джерел відносять діловодні документи. Наукову цінність мають документи, а саме програми реформування і розвитку сухопутних  сил Росії. Усі ці документи несуть дуже багатий фактичний матеріал [4; 21; 16; 18;  21; 24; 36; 38; 42].

До четвертої групи джерел належать джерела особового походження – мемуари державних діячів того періоду, а також щоденники генералів і офіцерів. Перевагою мемуарів і щоденників є те, що вони написані безпосередніми учасниками подій, людьми, які знали  армію, розуміли у чому переваги і недоліки існуючого тоді  устрою збройних сил.

Серед мемуарів привертають увагу, в першу чергу,   спогади генерал-фельдмаршала графа Д. Мілютіна. У них висвітлено ставлення самого фельдмаршала до впроваджуваних реформ і його оцінки результатів перетворення армії і флоту під впливом військових реформ [77].

Певну значимість для дослідження проблеми представили мемуари бойових офіцерів. В роботі П.  Паренсова  наводяться деякі характеристики російських військ. Спогади іншого офіцера, А. Пузиревського , присвячені діяльності гвардійського корпусу у війні з Туреччиною. Автор поставив  за мету висвітлити подію, зробити  її найбільш повчальною  для недостатньо досвідченого в оцінці військово-історичних фактів читача.  Про війну з Японією писали в своїх щоденниках А. Куропаткин і Н. Ліневич. В їх спогадах зосереджений багатий матеріал про воєнні події та будівництво російської армії [50; 65].

Представляють інтерес щоденники Великого князя Костянтина  Миколайовича. Вони допомагають сформувати уявлення про видного державного діяча, який зробив значний внесок у розвиток  армії [50; 65].

Методологічні основи дослідження. Науковий аналіз  військових  реформи  армії імперської  Росії в другій половині XIX –  початку XX ст., здобуття правдивого знання про них здійснювалися на основі застосування системи принципів або правил і методів історичного пізнання.  У роботі використано принципи  історизму, об’єктивності, системності та ціннісний підхід. Цими вихідними положеннями, усталеними дослідницькою практикою, визначався поступальний рух наукового розгляду. Завдяки обраній методології досягалося найбільш відповідне відображення сутності предмета дослідження.  

 Принцип історизму є одним з основних принципів історичного  дослідження. Він передбачає розгляд процесу пізнання проблеми у його розвитку і зміненні, у зв’язку з наявністю певної теорії і методології у ту чи іншу епоху. Використання принципу історизму забезпечувалося порівняльним аналізом історичних та історіографічних фактів і джерел з точки зору їх накопичення, оцінки та інтерпретації, взаємозв’язку і взаємозумовленості.

У цілому принцип історизму дозволяє вивчити розвиток наших уявлень щодо реформування імперської армії у їх часовій послідовності і діалектичній єдності. Використання принципу об’єктивності полягало в неупередженому оцінюванні історичних фактів. Його застосування дозволяло уникати спотворень при оцінці дослідницьких концепцій реформування імперської армії  і методики вивчення  у цілому. Використання принципу історіографічної традиції ґрунтувалося на вивченні предмету дослідження з урахуванням результатів його попереднього наукового вивчення.

У роботі використовувалися загальнонаукові методи: аналізу та синтезу, індукції та дедукції, системного і структурного аналізу, описовий. Описовий метод припускає чітке уявлення щодо обраного предмету вивчення і послідовність його характеристики та систематизації. Використання метода аналізу, заснованого на розділенні досліджуваного об’єкту на елементи і з’єднання їх в єдине ціле, дозволяло критично осмислювати існуючі підходи в інтерпретації і класифікації історичних  фактів.

Серед спеціально-історичних методів історичного дослідження застосовувалися: історико-генетичний, порівняльно-історичний, історико-типологічний, метод історичної періодизації, метод діахронічного аналізу проблемно-хронологічний, ретроспективний, періодизації, порівняльний, конкретного і перспективного аналізу, історичний і логічний, актуалізації, синхронічний тощо. Кожний метод дає можливість розкрити той чи інший бік науково-пізнавального процесу і у сукупності уявити його як цілісний процес.

Історико-генетичний метод складається з послідовного виявлення властивостей, функцій і змінень реальності, що вивчається, у процесі реальної історії об’єкта дослідження, цей метод є аналітично-індуктивним, а за формою відображення інформації – описовим. Історико-генетичний метод дозволяє показати причинно-наслідкові зв’язки і закономірності історичного розвитку, а історичні події та особистості охарактеризувати за їхньою індивідуальністю.

Широкі пізнавальні можливості надає історико-порівняльний метод. По-перше, він дозволяє розкривати сутність досліджуваних явищ у тих випадках, коли вона неявна, виявляти загальне та те, що повторюється, необхідне та закономірне, з одного боку, та якісну відміну – з другого. По-друге, історико-порівняльний метод дає можливість виходити за межі явищ, що вивчаються і на підставі аналогій приходити до широких історичних паралелей. По-третє, він припускає використання усіх інших загально історичних методів. Порівнювати можна об’єкти і явища і однотипні і різнотипні, що знаходяться на тих саме і різних стадіях розвитку. В одному випадку сутність буде розкриватися на підставі виявлення схожості, а в іншому – відмінностей.

Типологічний метод складається у пізнанні індивідуального за принципом від по одиночного до особливого, а потім – до загального та всезагального. Він передбачає здатність розпізнати індивідуальне через приналежність до загального, і, навпаки, побачити загальну закономірність у розрізнених проявах одиничного. Історико-системний метод передбачає цілісний, комплексний підхід до досліджуваної реальності.

Таким чином, при дослідженні військових  реформи  армії  Російської імперії в другій половині XIX - початку XX ст було застосовано низку методів, що дозволило комплексно і докладно з’ясувати процес  запровадження перетворень їхню сутність. визначити йогозначення та наслідки.

 Підводячи підсумки треба зазначити,  що історіографія з теми дослідження є ґрунтовною. Ще з часів імперського уряду були зроблені перщі кроки дослідження реформування армії. Серед емігрантського середовища багато військових залишили свої мемуари  та напрацювання. В радянський період історики більш ґрунтовно почали досліджувати питання реформування армії, навчання офіцерського складу, тому  що це було зумовлено ювілейними датами. що надали спромогу вивчення цього питання.

 Сучасна історіографія також вивчає проблеми армії імперського періоду, але вже на нових методологічних засадах, які більше не підвласні  радянській ідеології. Вчені України та Російської Федерації мають спроможність працювати з новими джерелами, яких також вистачає х теми дослідження. У науковий обіг увійшли напрацювання білогвардійського, емігрантського середовища. документи, котрі раніше не були вжиті до загального огляду. Були висвітлені реформи центральних та місцевих органів військового управління; реформи пов’язані із розбудовою різнопланових воєнно-навчальних закладів; питання участі конкретних персоналій у розробці й проведенні воєнних реформ.

Джерельна база ґрунтується на чисельних законодавчих, нормативно-підзаконних, діловодних документах, а також мемуарів та щоденників діячів того часу, які перебували на вищих армійських посадах.  Усі ці документи мають велике значення для дослідників.

У роботі використано принципи  історизму, об’єктивності, системності та ціннісний підхід.   Використовувалися загальнонаукові методи: аналізу та синтезу, індукції та дедукції, системного і структурного аналізу, описовий. 

Серед спеціально-історичних методів історичного дослідження застосовувалися: історико-генетичний, порівняльно-історичний, історико-типологічний, метод історичної періодизації, метод діахронічного аналізу проблемно-хронологічний, ретроспективний, періодизації, порівняльний, конкретного і перспективного аналізу, історичний і логічний, актуалізації, синхронічний тощо. Кожний метод дає можливість розкрити той чи інший бік науково-пізнавального процесу і у сукупності уявити його як цілісний процес.

РОЗДІЛ  2.  СТАН АРМІЇ У 60-ті  РОКИ ХІХ ст . ТА   ВІЙСЬКОВА  РЕФОРМА Д. МІЛЮТІНА

 Стан дореформеної російської армії визначався соціальною та економічними обставинами,  що склалися в Росії на рубежі XVIII – XIX ст. Перша половина XIX ст. характеризувалася кризою феодально-кріпосницької системи і формуванням нових капіталістичних відносин.

Відсталість дореформеної економіки визначали стан російської армії і військової промисловості в середині XIX ст., а воєнна поразка в Кримській війні не залишило ні у кого сумнівів в необхідності перетворень у військовій області.

У середині XIX ст. Росія залишалась монархічною державою, де зберігалося кріпосне право. Його негативний вплив все більше виявлявся у сфері економіки, політики, соціальних відносин. Економічні суперечності були обумовлені зростанням товарних відносин і гальмуючим впливом кріпацтва. І поміщицьке, і селянське господарства були змушені підкорятися вимогам всеросійського ринку. В економіку все більше проникали товарні відносини. Так, наприклад, вивезення товару з Росії до середини XIX ст. досягло 230 млн руб., збільшившись тим самим в 3 рази порівняно з початком століття .

Конфлікти в політичній і соціальній сферах виражалися в гідну відсіч з боку селян по відношенню до поміщиків, які прагнуть розширити панську оранку за рахунок селянських наділів.  До середини XIX ст. все більш виразно виявлялася економічна і технічна відсталість Російської імперії від розвинутих держав  Європи того часу: Англії і Франції. Найбільш яскраво це показали події Кримської війни 1853 – 1856 рр., де Росії довелося вести війну проти потужної коаліції Англії, Франції та Османської імперії [43, с. 322]. В Кримській війні Російська імперія зазнала жорстоку  поразку, незважаючи на те, що мала навчену сухопутну  регулярну  і іррегулярну  армію чисельністю майже 1 400 000   осіб.

 Рекрутська система комплектування сухопутних військ не забезпечувала необхідних резервів, а уряд не міг збільшувати призовні контингенти. Основний контингент офіцерів складали дворяни,   переважна більшість яких мала слабку військову підготовку.

 На озброєнні основної маси російських військ були застарілі гладкоствольні кремінні рушниці зразка 1808 р. Схожа ситуація була і з артилерією.  Російський флот по перевазі був вітрильним, в той час як англійці і французи вже мали гвинтові парові  судна.

Поразка в Кримській' війні поставило російський уряд перед необхідністю скасування кріпосного права, проведення інших буржуазних перетворень.  Протягом  60-х рр. XIX ст.  були реорганізовані земське і міське управління, освіта,  проведена судова реформа.

З ними пов'язана ціла смуга Російського військового реформування. Перед країною з усією гостротою постали питання про запровадження загальної військової повинності, скорочення термінів служби, створення навчених резервів, виробництво  нової зброї і боєприпасів.

 Перед російським самодержавством  повстали економічні та політичні завдання: необхідно було вийти з важкої  економічної кризи, вирішити  соціально та політичні проблеми і зберегти становище Росії в ранзі великих держав. Російська імперія стала на шлях  реформування [49,  с. 276].].  

У 1856 р. Олександр II призначає військовим міністром генерала          Н. Сухозанета і доручає йому проведення реформ, генерал не мав ніякого плану проведення військової реформи, всі його дії зводилися до скорочення військового бюджету і скорочення армії. Цар виклав йому власні ідеї, але більшість їх стосувалася зміни військової форми одягу. Більше ніяких серйозних кроків в області військових реформ не робилося аж до призначення військовим міністром в листопаді 1861 р. Дмитра Олексійовича Мілютіна.

Найважливіше положення програми милютинских військових перетворень, а саме створення масової армії нового типу, що забезпечує необхідну для чисельність військ. Перехід до такої  армії дозволяв, як зазначалося в доповіді військового міністра Д. Мілютіна «О программе деятельности частей Военного министерства по реорганизации русской армии», –  «развить в наибольшей соразмерности боевые силы в военное время при наименьшем числе наличных войск в мирное время» [55, с.  235]. 

  Скасування кріпосного права давало можливість збільшити контингент  призовників і скоротити терміни служби, що було необхідною умовою для створення масової армії. Нова система комплектування військ повинна була вирішити комплексну проблему підготовки навчених резервів і розгортання при необхідності масової армії. Разом з переозброєнням і вдосконаленням форм і методів бойової підготовки військ треба було підняти боєздатність збройних сил, та поставити їх на один рівень з арміями передових європейських держав.

Детально розроблений план військової реформи  Д. Мілютін представив цареві вже 15 сiчня 1862 р., через два місяці після свого призначення. Перед військовим міністром стояли два  завдання: скоротити військові витрати і в той же час посилити бойову міць армії.

 Д. Мілютін  вважав, що зможе досягти цих цілей шляхом перетворення військової адміністрації і скорочення термінів служби. Громіздкий апарат управління був дорогим і малоефективним. Надмірна тривалість служби призводила до того, що армія мала незначні призовні резерви,  тому доводилося підтримувати великий постійний контингент. Із скороченням терміну служби можна було б мати в запасі більше підготовлених людей і в мирний час утримувати меншу армію [77].  

Крім цього, він запропонував ряд інших необхідних перетворень. Армія потребувала поліпшення підготовки офіцерів (у той час лише чверть офіцерів мали військову освіту) , а також порядку призначення на командні посади. Одним з питань доповіді була реорганізація системи військової освіти.

Найважливішою проблемою реформ було переозброєння армії.  Велику увагу в доповіді приділено необхідності реорганізації військового управління і створення місцевих органів управління військових округів. У висновку доповіді ставилося питання про завдання інженерного відомства, а саме  зміцнення державних кордонів і спорудження казармених приміщень [77]. 

Здійснення основної мети реформи – створення невеликої кадрової армії, яка, при необхідності швидко збільшувалася за рахунок призову навчених людей із запасу, тривало протягом усієї військової реформи. У 1862 р. Військове міністерство зробило низку заходів щодо скорочення чисельного складу армії, головним чином за рахунок скорочення її  небойовий частини - етапних команд, робочих рот, корпусу внутрішньої варти (83 тис. чол.).

У доповіді Військового міністерства  вiд 15 сiчня 1862 р. були розглянуті заходи перетворення всієї військової системи, створення більш раціональної системи військової організації за такими напрямами:

– превратить резервные войска боевой резерв, обеспечить пополнение ими состава действующих войск и освободив их от обязанности обучать в военное время рекрутов;  

–  подготовку рекрут возложить на запасные войска, обеспечив их достаточными кадрами; 

–  всех заштатных  «нижних чинов»   резервных и запасных войск, в мирное время считать в отпуску и призывать в военное. Рекрутами пополнять убыль в действующих войсках, а не формировать из них новых частей;

– сформировать для мирного времени кадры запасных войск, возложив на них гарнизонную службу, расформировав батальоны внутренней службы.

Щодо організації піхотних і кавалерійських частин вказувалося на доцільність включати до складу батальйону 4 роти (а не 5), а до складу полку 4 батальйони  (а для внутрішніх губерній –  2 батальйони), причому в цілях уникнення формування нових частин у випадку війни, утримувати їх у зменшеному складі  [57, с. 279].  

Артилерійські частини повинні були бути організовані за наступним принципом: при кожній піхотнiй   дивізії мати одну артилерійську бригаду з 4 батарей, (для дивізій 2-батальйонного складу –  артилерійську бригаду з 2 батарей). Однак швидко впровадити цю організацію не вдалося, і лише з   1864 р., після придушення основних вогнищ повстання в Польщі, була розпочата планомірна реорганізація армії та скорочення чисельного складу військ.

Були встановлені наступні штатні склади полків: воєнного часу (по 900 ряд. в батальйоні),   посилений мирний (по 680 ряд. в батальйоні), звичайний мирний (по 500 ряд. в батальйоні) і кадровий мирний (по 320 ряд. в батальйоні). Вся піхота становила 47 піхотних дивізій (40 армійських, 4 гренадерских і 3 гвардійських). Дивізія складалася з 4 полків, полк з 3 батальйонів, батальйон з 4 лінійних і 1 стрілецької рот [61, с. 240].  

Артилерія ділилася на кінну і пішу. Піша складалася з 47 артилерійських бригад (за кількістю дивізій), кожна з 3-х батарей по 8 (4) знарядь. Кінна артилерія складалася з 4 гвардійських кінних батарей і 7 кінно-артилерійських бригад по 2 батареї.

Кавалерія складалася з 56 полків  –  по 4 ескадрону (4 кирасирських, 20 драгунських, 16 уланських і 16 гусарських),  що становили 10 кавалерійських дивізій. Інженерні війська складалися з 11 саперних батальйонів і 6 понтонних полубатальонів.

 До місцевих військ з 1864 р. стали ставитися як резервні (тепер виконують роль функції запасних військ), так і війська внутрішньої служби (губернські батальйони, повітові, місцеві етапні і конвойні команди). До 1869 р. було завершено приведення військ на нові штати. При цьому загальна кількість військ в мирний час у порівнянні з 1860 р.  скоротилося з 899 тис. чол. до 726 тис. чол. (в основному за рахунок скорочення  небойового елемента). А кількість резервістів у запасі збільшилася з 242 до 553 тис. чол.  Всі війська  повиннi тепер бути доукомплектовані до штатів військового часу за 30-40 днів, в той час як в 1859 р. на це було потрібно 6 місяців [66, с. 96]. 

Однак нова система організації військ містила і ряд недоліків:  організація піхоти зберегла поділ на лінійні і стрілецькі роти (при однаковому озброєнні сенсу в цьому не було);  артилерійські  бригади не були включені до складу піхотних дивізій, що негативно впливало на їх взаємодії; з 3-х бригад кавалерійських дивізій (гусарської, уланської і драгунської), тільки драгунські були озброєні карабінами, а решта не мали вогнепальної зброї.

 Основним перетворенням в області реорганізації військового управління  була військово-окружна система. Створення стрункої системи місцевого управління військ було найважливішим завданням, що стояло  перед Військовим міністерством, без виконання якої було  неможливе    перетворення в армії. Необхідність цих перетворень обумовлювалася тим, що штаби армій виконували як командні, так і адміністративно-постачальницькі функції стосовно підлеглих частин, аналогічні завдання покладалися і на корпусні штаби [71].     

У травні 1862 р. Д. Мілютін запропонував створити територіальну, окружну систему, при якій постачання та матеріально-технічні функції покладалися на штаб округу, а оперативне командування зосереджувалася в руках дивізійних командирів. Нова система помітно спрощувала військове управління, а також усувався істотний недолік – крайня централізація управління в міністерстві.

У відповідності з цим вказувалося на необхідність створення 15 військових округів. Влітку 1862 р. замість Першої армії були засновані Варшавський, Київський і Віленський військові округи, а в кінці 1862 р. був заснован  Одеський. Структура головного окружного управління повинна була включати в себе: Загальне командування і штаб, Окружне інтендантство, Артилерійське управління, Інженерне управління та Лікарсько-госпітальне управління.

У серпні 1864 р. було затверджено  «Положение о военных округах», на підставі якого Командуючому військами округу підпорядковувалися всі розташовані в окрузі військові частини та військові установи, таким чином він ставав одноосібним начальником, а не інспектором, як це планувалося раніше (при цьому всі артилерійські частини в окрузі підпорядковувались безпосередньо начальнику артилерії округу). У прикордонних округах на Командувача покладалися обов'язки генерал-губернатора і в його особі зосереджувалася вся військова та цивільна влада. Структура окружного управління залишилася без змін.

В результаті організації військових округів створилася струнка система місцевого військового управління, яка усунула крайню централізацію Військового міністерства. Військові округи забезпечували швидке розгортання армії у разі війни, за їх наявності стало можливо приступити до складання мобілізаційного розкладу [43, с. 457].  

Поряд з реформою місцевого військового управління протягом 60-х років  XIX ст. відбувалася й реорганізація Військового міністерства. У Військовому міністерстві було відсутня  єдність управління і   панувала доведена централізація. Протягом п'яти років  – з 1862 по 1867 рр. відбувалася реорганізація Військового міністерства.

У зв'язку з введенням військово-окружної системи, в 1866 р. головне управління генерального штабу та інспекторський департамент були об'єднані в одне управління під назвою Головний штаб. Він складався з шести відділень, азіатської та суднової частини, при Головному штабі перебував військово-топографічний відділ та Головному штабу була безпосередньо підпорядкована Миколаївська академія генерального штабу.

У 1868 р. перетворення Військового міністерства було закінчено.   З1 січня 1869 р. було введено «Положення про Військове   міністерство», згідно якого воно складалося з імператорської Головної квартири, військової ради, головного військового суду, канцелярії Військового міністерства, Головного штабу і семи головних управлінь (інтендантське, артилерійське, інженерне, військово-медичне, військово-навчальних закладів, військово-судове, іррегулярних військ), а також управління генерал - інспектора кавалерії та інспектора стрілецьких батальйонів і комітету про поранених [90]. 

Права військового міністра були значно розширені. Він був головним начальником усіх галузей військово-сухопутного управління, проте з низки питань, що знаходилися у веденні військового ради, керував не одноосібно, а лише як його голова.

Військова рада також зазнала зміни. Як склад, так і його функції були розширені. Крім вирішення законодавчих та господарських питань, військовій раді підпорядковане  було інспектування військ. При ньому складався ряд комітетів: військово-кодифікаційний, по пристрою і утворення військ, військово-навчальний, військово-госпітальний і військово-тюремний.

Головному артилерійському управлінню підпорядковувалися безпосередньо артилерійська академія та училища. При ньому складався артилерійський комітет, який відав обговоренням питань, що стосуються теорії, техніки і практики артилерії і ручної зброї, нових винаходів у цій галузі і поширенням наукових знань серед офіцерів артилерії. Начальник головного артилерійського комітету підпорядковувався генерал-фельдцехмейстеру (великому князю Михайлу Миколайовичу) [89 , с. 170].   

За новим штатом складу Військового міністерства було зменшено на 327 офіцерів і 607 солдатів. Значно скоротився і обсяг листування. Як позитивне можна відзначити і той факт, що військовий міністр зосередив у своїх руках всі нитки військового управління, проте війська не перебували у повному його підпорядкуванні, тому що начальники військових округів залежали безпосередньо від царя, який і очолював верховне командування збройними силами.

Разом з цим організація центрального військового управління містила в собі і ряд інших слабких сторін:

–  структура Головного штабу була побудована таким чином, що функцій власне генерального штабу приділялося небагато місця;

– підпорядкування головного військового суду і прокурора військовому міністру означало підпорядкування судових органів представнику виконавчої влади;

–  підпорядкування лікувальних закладів не головному військово-медичному управлінню, а начальникам місцевих військ, негативно впливало на постановку лікувальної справи в армії.

Одним з напрямків у військовій реформі була військово-судова реформа.  Метою  впровадження було прагнення пристосувати військові суди до розбору справ, пов'язаних з революційним рухом в армії. 15 травня 1867 р. був прийнятий проект військово-судового статуту, на підставі якого встановлювалися три роди військово-судових інстанцій: полкові суди, військово-окружні суди і головний військовий суд [4].  

Полкові суди засновувалися в кожному полку. Він складався з 3-х чоловік: голови – штаб-офіцера і 2-х членів – обер-офіцерів. Склад суду призначався командиром полку і розглядав справи, аналогічні світового суду (про нижніх чинах). Справи слухалися за наказом командира полку і вирок затверджувався командиром полку. Процес судочинства в полкових судах виключав змагальність [1, с. 293].

Військово-окружні суди створювалися при військових округах. Йому були підвідомчі всі справи про генералів, штаб - і обер-офіцерів, чиновників військового відомства. Віддача під суд вирішувалася командиром частини. Процес судочинства передбачав змагальність.

Головний військовий суд створювався при Військовому міністерстві, в якості верховного касаційного суду. Голова і члени суду призначалися з генералів безпосередньо царем. Функції головного військового суду полягали в наступному: обговорення справ у зв'язку з касаційними скаргами і протестами, розгляд справ про перегляд вироків за нововиявленими обставинами, рішення про передачу суду осіб в генеральському званні, обговорення законодавчих питань, накладення дисциплінарних стягнень на осіб військово-судового відомства [4].  

5 травня 1868 р. був прийнятий військовий статут про покарання, в якому передбачалося 2 види покарань – кримінальні та виправні. До кримінальних ставилися: смертна кара, посилання на каторжні роботи, поселення з позбавленням всіх прав і ув'язнення у фортеці. Виправні покарання визначалися в залежності від станової приналежності: для офіцерів (посилання в Сибір з звільненням і позбавленням прав, тимчасове ув'язнення у фортеці із звільненням, тимчасове ув'язнення у в'язниці із звільненням, утримання на гауптвахті, грошові стягнення), для нижніх чинів (тимчасовий  напрямок у військово-виправні роти, ув'язнення у військовій в'язниці, грошові стягнення, позбавлення нашивок «за беспорочную службу» з переведенням в розряд штрафних) [1, с. 293].  

Найбільш тяжко каралась  непокора  (в мирний час від 4 до 12 років, у воєнний – розстріл) , порушення обов'язків у варті (офіцерам - розжалування з ув'язненням у фортеці, рядовим –  військова в'язниця, а у воєнний –  розстріл), злочини за посадою (посилання) і особливо суворо каралися порушення обов'язків під час військових дій. Нова організація військових судів передбачала змагальність процесів, гласність, однак суди зберегли залежність від командування (особливо полкові), що позбавляло їх самостійності [1, с. 294].   

Одночасно з проведенням військової реформи, в 1868 р. було розроблено «Положення про польове управління військ у воєнний час», згідно з яким при веденні бойових дій війська на ТВД утворюють одну або кілька армій, на чолі кожної - головнокомандувач, який призначається і підпорядковується цареві [26].    

На підставі Положення була значно спрощена структура польового управління армії, уточнено взаємини головнокомандувача і військового міністра. Однак був і цілий ряд істотних недоліків:  наявність кількох головнокомандуючих з однаковими правами;  не передбачалося створення відділу військових сполучень [26].  

Питання організації полкового господарства протягом тривалого часу  було предметом обговорення у Військовому міністерстві. Перші полкові господарства стали впроваджуватися з 1863 р.  З 1867 р. полкові командири були позбавлені права користуватися господарством полку, як особистим. У зв'язку з цим командирам полків було збільшено грошове утримання з 720 до 1200 руб. на рік, а командирам окремих батальйонів на 360 руб. Крім того, начальники дивізій могли видавати полковим командирам щорічно, у вигляді допомоги, певну частину економії, отриманої від ведення полкового господарства.

Одним з найважливіших питань військових перетворень було переозброєння армії У 1856 р. був розроблений новий вид піхотного озброєння 6-лінійна, «заряжающаяся» з дула, нарізна гвинтівка. У 1862 р.  гвинтівкою були озброєні понад 260 тис. чол. Значна частина гвинтівок випускалася в Німеччині та Бельгії.  До початку 1865 р. вся піхота була переозброєна 6-лінійними гвинтівками [44, с. 376].  

Введення нарізних гармат було розпочато в 1860 р. На озброєння польової артилерії були прийняті 4-фунтові нарізні гармати калібром 3,42 дюйма. Велика увага приділялася питанню виготовлення знарядь, що заряджаються з казенної частини. У 1863 р. в Німеччині було закуплено 100 польових гармат, заряджаються з казенної частини.

У 1870 р. на озброєння артилерійських бригад були прийняті скорострільні 10-стовбурові картечницi Гатлінга і 6-ствольнi Барановського зі скорострільністю 200 пострілів на хвилину. У 1872 р. була прийнята на озброєння 2,5 дюймова скорострільна гармата Барановського, в якій були здійснені основні принципи сучасних скорострільних гармат [44 , с. 378].   

 Протягом 12 років (з 1862  до 1874 рр..) кількість батарей зросла з 138 до 300, а кількість гармат  з 1104 до 2400. У 1874 р. в запасі перебувало 851 знаряддя, був здійснений перехід від дерев'яних лафетів до залізним. Велике значення в удосконаленні важкої  і облогової артилерії мав винахід на   полковником Семеновим залізних поворотних і баштових лафетів. Незважаючи на ряд заходів, вжитих Військовим урядом, справу переозброєння кріпосної артилерії  проводили  вкрай повільно. 

У 1863 р. видається спеціальний наказ військового міністра про навчання рекрутів, в якому вказувалося на необхідність навчання рекрутів суворо практичним цілям — навчання того, що необхідно на війні, з головним акцентом на осмислене засвоєння солдатами придбаних ними знань.  Великий розвиток отримує нова галузь освіти   навчання саперній справі [69].      

 Були розроблені і видані нові статути. Основні положення бойової підготовки військ найбільш повно були розкриті в підручнику тактики проф. Драгомирова , в основу якого були покладені три умови навчання:

 –  учить войска в мирное время только тому, что необходимо на войне;

 – учить солдат боевому делу необходимо в той последовательности, чтобы они получали ясное понятие о назначении предмета обучения; 

–       учить преимущественно примером.

 Надавалося велике значення одиночнiй підготоцi вояка. Встановлювалося  два види бойової побудови військ: розсипний (при застосуванні вогнепальної зброї) і зімкнутий (при застосуванні холодної зброї) [85].   

«Статут стройової піхотної служби» був розроблений у 1866 р. Загальний характер  статуту визначався новими тактичними принципами ведення бою: розвиток вогню піхоти в поєднанні з дією холодною  зброєю, вдосконаленням розсипного ладу, розвитком гнучкості побудови рот і батальйонів.

Стройові статути пішої і кінно-артилерійської служб були видані в 1859 р. В цих статутах,  велика увага приділялася плац - парадним прийомам. Тактичною одиницею було знаряддя. Командир батареї лише визначав дистанцію для першого пострілу, а далі навідник самостійно вводив поправки. Цей принцип, що залишився від гладкоствольної артилерії, явно не відповідав новим видам озброєнь.

Однак більш ніж недопрацьовані статути  підготовки артилеристів перешкоджали безперервні зміни матеріальної частини артилерії, відсутність належної кількості боєприпасів і відсутність розробленої теорії стрільби з нарізних знарядь. Лише в 1874 р. був прийнятий спосіб пристрілки шляхом захоплення цілі в «вилку».  Причиною невисокого рівня вогневої підготовки був так само недолік стройових офіцерів - артилеристів (так у Віленському військовому окрузі некомплект офіцерів - артилеристів становив 72%). Незважаючи на всі ці недоліки, загальна тактична підготовка артилерії значно підвищилася. Найбільш серйозним недоліком була відсутність належної взаємодії з піхотою [85].   

  «Статут  кавалерійської стройової служби»  був виданий у 1869 р. За  ним склад полку визначався 4 ескадронами і 5-м резервним. Ескадрон ділився на 4 взвода,  рядів було 16 у кожному. Головна увага в статуті відводилося для навчання вершників, було значно розширено розділ  «Про атаку».  Як недолік можна відзначити те, що значення рушничного вогню для кавалерії раніше заперечувалося. Новий статут був направлений на навчання кавалерійських частин.  Однак плац - парадні традиції, що діяли в кавалерії сильніше, ніж у піхоті, були серйозним гальмом впровадження нової системи навчання, що обумовлювало слабку підготовленість окремих частин кавалерії до дій в бойових умовах [81].   

Поширення писемнності було  «допоміжною галуззю освіти».  Приплив в армію нових командних кадрів, які закінчили військові та юнкерські училища та підготовка значної кількості  унтер-офіцерів, здатних навчати солдатів читанню  та письму   зумовило в кінці 60-х р. –  першій половині   70-х років ХIX ст.  певні успіхи в поширенні грамотності у військах. В усіх полках, бригадах і батальйонах на початку 70-х р. ХIX ст.  створюються ротні бібліотеки, а в ряді частин були відкриті солдатські чайні.

Успіх навчання військ залежав в першу чергу від якостей  підготовки офіцерського та унтер-офіцерського складу. У 1867 р. створюються навчальні команди при штабах полків та окремих батальйонів для підготовки унтер-офіцерів в піхоті і кавалерії з терміном навчання 2 роки. У команди виділялися за 4 – 5 чол. від кожної роти і ескадрону щорічно [79, с. 123].   

У 1874 р. було прийнято рішення про створення навчальних команд в артилерійських та інженерних частинах. Навчальні команди в артилерії створювалися 2-х типів: при батареях, парках і ротах з кріпаків – для підготовки бомбардирів, навідників і лаборатористів – з терміном підготовки 1 рік (в програму підготовки включалися стройова  освіта, знання вартової служби, гімнастика, грамота, арифметика і артилерія). У навчальних командах цього типу навчалися 10% складу батарей. І другого типу  при артилерійських бригадах і фортецях для підготовки фейерверкеров з терміном навчання 2 роки (в програму підготовки включалися російська мова, арифметика, геометрія, артилерія, фортифікація, конярство). В ці команди включалися 50%  які успішно закінчили батарейні команди [80].   

Для скорочення некомплекту унтер-офіцерів у 1871 р. було прийнято положення про прийом на надстрокову службу чинів унтер-офіцерських звань. У 1874 р. їм було збільшено грошове утримання: фельдфебелям та ст. вахмистрам –  84 р., унтер-офіцерам  – 60 р.

У якісному відношенні складу офіцерського корпусу, в середині 60-х р. ХIX ст.. був надзвичайно низький. Більшість офіцерів не мало ніякої військової освіти (близько 70%). У 1872 р. Військовим міністерством було вжито низку заходів до поліпшення матеріального становища офіцерів (значне збільшення платні, встановлення квартирних окладів, видача зарплати щомісяця, а не 3 рази в рік). Разом з цим вводяться офіцерські збори і влаштовуються бібліотеки. Ці заходи в поєднанні з регулярними заняттями з офіцерами, введеними в 1873 р. сприяли зменшенню некомплекту і підвищення освіченості офіцерів [52, с. 299].  

У 1862 р. існувало чотири військових академії – Миколаївська Генерального штабу, Артилерійська, Інженерна та Медико-хірургічна. Зміни в програмі АГШ відбулися в 1865 р. На перше місце були винесені питання підготовки високоосвічених офіцерів Генерального штабу, добре знайомих з усіма сторонами військової організації. Число прийнятих слухачів було обмежено 50 офіцерами в рік. Прийому підлягали офіцери, які прослужили у військах не менше 4-х років, причому не менше 2-х з них на стройових посадах.  Тривалість навчання становила 2,5 року.

У 1863 р. Артилерійська і Інженерна академії були  підпорядковані   артилерійському і інженерному відомствам. Комплектування Артилерійської академії істотно змінилося. Якщо раніше в академію приймалися випускники артилерійських училищ, то тепер лише офіцери, які прослужили у військах на стройових посадах не менше 2-х років. У 1862 р. було вироблено поділ академії на 2 факультети: стройовий з тривалістю навчання 2 роки і технічний з тривалістю навчання 3 роки. У 1865 р., у зв'язку з перетворенням Михайлівського артилерійського училища, поділ на факультети було скасовано. Контингент слухачів не перевищував 60 чол. які призначалися переважно «до заняття місць в артилерійських навчальних закладах, в головному і окружних артилерійських управліннях».  У 60 – 70-х рр.  ХIX ст.   якість викладання в академії значно підвищилося.  У 1867 р. була створена ще одна академія Військово-юридична [51].    

У 1863 р. були скасовані кадетські корпуси, а на їх місці було відкрито 3 військових училища – Костянтинівське, Павлівське і Олександрівське. Тривалість навчання в них становила 2 роки, а кількість юнкерів у кожному становило 300 чол. які  закінчували  училища по 1 розряду отримували чин підпоручика, а по 2-му – прапорщика. У стройовому відношенні кожне училище становила батальйон,  який поділявся на  роти.

У 1864 р. Миколаївське училище гвардійських юнкерів було перетворено в Миколаївське кавалерійське училище з контингентом юнкерів у 240 чол. Михайлівське артилерійське і Миколаївське інженерне училище також зазнали серйозної реорганізації. З 1865 р. Михайлівське артилерійське училище було переведено на 3-х річний термін навчання. Контингент юнкерів становив 160 чол. Крім перерахованих училищ військові кадри готувалися в Військово-топографічному училищі, створеному в 1860 р. і в спеціальних школах: військово-фельдшерських і артилерії [54, с. 362].  

Загалом, підготовка офіцерів у військових училищах значно підвищилась, порівняно з дореформеними кадетськими корпусами, однак повністю питання підготовки та укомплектування військ офіцерами вирішено не було. Внаслідок того, що військові училища не  мали змоги забезпечити потреби в офіцерських кадрах, постало питання про створення юнкерських училищ. Таким чином, основний контингент офіцерів повинні були давати юнкерські училища, які створюються при військових округах. Восени 1864 р. були створені перші чотири училища: Московське, Віленське, Гельсингфорське і Варшавське. У наступні 2 роки були відкриті ще 8 юнкерських училищ, у тому числі 2 кавалерійських.

Спочатку юнкерські училища створювалися для підготовки до офіцерського звання військових юнкерів і «вольноопределяющихся» з дворян, а з 1869 р. в них приймалися і унтер-офіцери, призвані з рекрутським набором. Надходження в юнкерські училища для всіх вищеперелічених категорій було не обов'язково, але ніхто тепер не міг бути вироблений в офіцери, не закінчивши юнкерського училища, тобто не отримавши певної загальноосвітньої та військової підготовки [67, с. 158].  

 До кінця розглянутого періоду, кількість юнкерських училищ досягло 17, в т.ч. піхотних  – 11, кавалерійських   2, козацьких –  4. На 1.01.1877 р. в штатах юнкерських училищ значилося 4750 чол., і було випущено 11536 чол. Юнкерські училища забезпечили потреби армії в офіцерах. Приплив у війська офіцерів з числа не маючих освіти  та учнів з дворян був зупинений.

З вогнепальної  зброї  у  офіцерів шанувалися револьвери. У російському флоті один час утримувався створений у Франції револьвер Галана. Зазначимо, що калібр до революції вимірювався не в міліметрах, а в лініях. Лінія  –  це одна десята дюйма. Таким чином 4,5 лінії дорівнюють 11, 43 мм. Прийнятий на озброєння в 1879 р.  само зводний  револьвер Галана міг використовуватися як потужна  абордажна  зброя, а також в десантних операціях. Окремі випадки бойового застосування револьвера Галана відзначені під час походу в Китай, а потім у російсько-японської війни при обороні Порт-Артура [75 , с. 293].   

Досить цікаву конструкцію револьвера запропонував у 1866 р.             М. Гольтяков, колишній старший наглядач замкового цеху Тульського збройового заводу. Револьвер Гольтякова, на який творець, використав іноземний досвід, отримав привілей у 1868 р. та  був рекомендований для продажу офіцерському складу як кращий з російських та іноземних зразків, розглянутих збройової комісією. Однак це був лише досвід, а поширення і велику  популярність  цей зразок, запропонований Гольтяковим, не отримав.

У 1871 р. на озброєння російської армії приймається 4,2 лінійний револьвер Сміта-Вессона. У 1870-х р. це була потужна і досить надійна зброя,  яка мало ряд модифікацій. У 1873 р.  російська модель револьвера була удостоєна золотої медалі на міжнародній виставці у Відні. Всього в російській армії були на озброєнні револьвери Сміта-Вессона трьох модифікацій, що визначалися, насамперед, довжиною ствола [75 , с. 303].   

Всі три зразки мали «несамовзводный» механізм і після кожного пострілу потрібно було зводити курок. Барабан вміщував 6 патронів. Зброя непогано себе зарекомендувала  в ході Російсько-турецької війни 1877-78 рр.  і в походах в Середню Азію. Револьвери закуповувалися в США (250 тис. одиниць), а також вироблялися в Тулі (близько 200 тис.). Тривалий час ця система оцінювалося дуже високо, а коли було прийнято рішення про переозброєння армії наганом, до останнього поставилися спочатку досить скептично. [75, с. 305].  

Найкращою перевіркою військових перетворень є війна. У цьому відношенні велике значення мала війна 1877 –  1878 рр., що призвела до звільненню балканських народів від турецького гноблення. Однак висновки, зроблені за результатами цієї війни не можуть бути абсолютно точними, оскільки ряд реформ ще не був повністю реалізований, або не міг принести своїх результатів. З іншого боку, російсько-турецька війна не вимагала загальної мобілізації.

Таким чином,  перебудова війська в 60 – 70-х роках XIX ст. становили   частину реформ, проведених Олександром II. Організація військ, прийнята в 60-70-ті рр. XIX ст., мала на меті  скорочення до мінімуму складу армії в мирний час і максимальне її збільшення в період війни.

Реорганізація Військового міністерства та введення військово-окружної   системи створили відносну єдність управління, ліквідували зайву централізацію. Заходи в галузі переозброєння армії зводилися до забезпечення її новими видами озброєння.

Перетворення в області бойової підготовки були направлені на навчання військ тому, що необхідно на війні  впровадження нової техніки і розвиток особистої ініціативи солдата. Реформи військово-навчальних закладів істотним чином змінили всю систему підготовки офіцерських кадрів, було вирішено питання про укомплектування військ офіцерами в мирний час. В результаті введення всестанової військової повинності   було створено мобілізаційний резерв. 

У справі розробки мобілізаційного плану було здійснено ряд серйозних заходів. В кінці 1875 р. було створено мобілізаційний комітет, який з 1875 по 1877 рр. привів в належну систему всі відомості про готовність армії по всіх галузях її особистого і матеріального постачання,   розглянувши і і вказавши на заходи, які повинні бути прийняті управліннями для найкращого розподілу наявних коштів і поповнення відсутніх предметів. В травні 1876 р. він приступив до складання загального мобілізаційного плану, однак ускладнення політичної обстановки навесні 1876 р. змусила відмовитися від цієї роботи і приступити до підготовки ряду невідкладних заходів, пов'язаних з загрозою війни.

Реформування добре вплинуло на подальший бойовий  стан армії, але після Д. Мілютіна його наступники вводили багато гальмуючих факторів для швидкого переозброєння новими видами зброї. Нехтування досвіду  війни на Балканах с Туречинною, давало свої ознаки у подальшому.

Д. Мілютін в короткий термін зміг приблизити застарілий армійський механізм до стану країн Західної Європи, змусив працювати увесь склад Військового міністерства, генералів, офіцерів. Але багато було на той момент й консерваторів, генералів старої закалки.

Стан армії змінився, тому що була проведена та вжита система округів. Деякі полки були скасовані, деякі переведені на нові місця служби. З’являлася нова армія, – яка повинна була бути не гіршою аніж у великих держав тієї епохи.

Військова реформа 1860 – 1870-х рр. відіграла важливу роль у реорганізації збройних сил, системи їх підготовки, комплектування і переозброєння, однак через незавершеність не змогла повною мірою забезпечити створення міцних основ обороноздатності держави.

РОЗДІЛ 3. РЕФОРМУВАННЯ АРМІЇ НА ПЕРЕТИНІ СТОЛІТЬ

У маніфесті про сходження на престол, Микола II назвав свого батька, імператора Олександра III, Миротворцем. Це не оскаржували ні сучасники, ні історики.  За Олександра III Росія не вела воєн, і, тим не менш, володіння імперії неухильно розширювалися. З 1881 по 1894 рік вони збільшилися на 429 895 кв. км, це майже в два рази більше території сучасної Великобританії.

 Протягом тринадцяти років його царювання постійно проводилися заходи по модернізації армії та зміцненню кордонів держави. Країна була готова дати відсіч зовнішньому ворогові. Чисельність армії до кінця царювання Олександра III сягала майже мільйона осіб, що становило близько 1% від населення країни. У воєнний час Росія могла швидко мобілізувати 2729000 чоловік [43, с. 519]. 

 Значним змінам піддалася система підготовки офіцерів. Військові гімназії були перетворені в кадетські корпуси, що випустили за 13 років (1881–1895 рр.) 19686 чоловік. Командний склад армії готували загальновійськові військові і юнкерські училища, а також спеціальні військові училища, що випускали офіцерів артилерії, інженерних військ.

Багато уваги приділяв імператор і питанню гідного утриманні військовослужбовців. У роки його правління збільшилася виплата харчових грошей офіцерам, більш значними стали пенсії, були введені пільги на покупку військовослужбовцями залізничних і театральних квитків [50, с.  235].  

  В російської армії змінилося обмундирування військовослужбовців. Форма стала нагадувати російський національний костюм: мундир вільного покрою у вигляді двобортної  куртки без гудзиків і кольорових лацканів, з погонами і стоячим коміром; смушкова шапка з кокардою і гербом; просторі штани типу шаровар з кольоровими кантами. Нова форма була, можливо, не настільки елегантна, як колишня, але імператору подобались практичність і національний стиль [53, с. 276].  

Історик російської армії Л. Безкровний, правда, з прикрістю писав: «Армія стала невпізнанною ... Офіцери стали походити на обер-кондукторів, гвардійські стрілки   на дільничних наглядачів, фельдфебелі   на сільських старост в каптанах з бляхою» [44, с. 338].  

 13 травня 1894 імператор Олександр III затвердив підготовлені Військовим міністерством «Правила про розгляд сварок, що трапляються в офіцерському середовищі», які поборник дуелі генерал А.  Кірєєв назвав «великою царською милістю».

 Дозволяючи поєдинки в армії, що не відповідало кримінальним законодавством імперії, цар сподівався покращити офіцерські звичаї. Якщо поєдинок призначався рішенням офіцерського суду, учасникам гарантувалося найвище  помилування.

  У разі ухилення офіцера від поєдинку, командир полку зобов'язаний був звернутися до вищестоящого начальства з поданням про його звільнення. Усього з 1894 по 1910 рік в армії за вироками офіцерського суду відбулося 322 дуелі [52, с. 167].  

 Всі роки царювання Олександра ІІІ  тривала інтенсивна реорганізація армії. Ощадливий у витратах цар фінансував утримання і переозброєння армії без найменшого коливання. «Батьківщині, безсумнівно, потрібна армія сильна і упорядкована, що стоїть на висоті сучасного розвитку військової справи, але не для агресивних цілей, а єдино для огородження цілісності і державної честі Росії», – писав імператор [50, с. 147].  

Переозброєння армії йшло повним ходом.  Саме за Олександра III армія отримала на озброєння гвинтівку С. Мосіна. Чисельність офіцерського корпусу збільшилася майже на дві тисячі осіб. Одночасно з цим істотно були підвищені вимоги до військового утворення.

    Новому царю  потрібні були нові діячі. Першим заходом  імператора Олександра III у військовій області було призначення військовим міністром на місце графа Д. Мілютіна генерал-ад'ютанта П. Ванновського,   найближчого свого радника в 1877 – 1878 роках на посаді начальника штабу Рущукського загону.

П. Ванновський був повною протилежністю освіченому і ліберальному Д. Мілютіну. У порівнянні з Д. Мілютіним він був обскуранти стом,  свого роду військовим К. Побєдоносцевим, а за характером  другим І. Паскевичем. Людина надзвичайно груба  і прискіплива, він деспотично звертався з підлеглими.

«Заслугою» П. Ванновського стало скасування військово-навчальної реформи Мілютіна.  Начальник Павловського військового училища бачив слабку стройову підготовку Милютинський гімназій з їх цивільними вихователями, не повідомляли своїм вихованцям військового духу, результатом чого був все збільшується догляд їх після закінчення курсу на сторону [59].   

У 1882 році військові гімназії були знову перетворені в кадетські корпуси та належно підтягнуті. Цивільні вихователі були замінені офіцерами, введені стройові заняття, і середні військово-навчальні заклади знову набули бадьорий військовий дух миколаївських корпусів.

У той же час визнано необхідним зберегти військові училища для підготовки однорідного – однаково вихованого і однаково навченого офіцерського складу.

Питання про відновлення спеціальних класів відпадало. Слід зазначити, що в вихователі кадетських корпусів в більшості йшов далеко не кращий елемент офіцерства (приманкою тут було спокійне життя, високий оклад і швидке отримання нових звань) [60]. 

Стройова служба стала вестися більш чітко. У першу чергу була підтягнута гвардія. Генерали Васмунд в Лейб-Гвардії Ізмайловському полку, Меве в Лейб-Гвардії Павловському довели, кожен по-своєму, свої частини до високого ступеня досконалості.

Разом з тим стройовий статут був спрощений скасуванням низки складних перестроювань, що характеризувало утилітарний і буденний характер нової епохи.

Військові реформи попереднього царювання піддалися перегляду особливої комісії під головуванням генерал-ад'ютанта графа Коцебу. Цій комісії належало висловитися з питань про устрій Військового міністерства, збереженні військово-окружний системи та вироблення Положення про польове управління військ [15, с.  492]. 

Комісія графа Коцебу відкинула проект організації незалежного від військового міністра Генерального штабу на пруссько-німецький зразок. Головний штаб продовжував залишатися, як і  за Д. Мілютіна, одним з канцелярських столів Військового міністерства.

Військово-окружну систему належало зберегти, піддавши її лише деякими частковим перетворенням. Однак мілютінське  «Положення про польове управління військ» 1868 року вирішено було замінити, і вироблення нового Положення доручено  комісії генерала Лобко [26]. 

У 1881 р.  був скасований Оренбурзький військовий округ (приєднаний до Казанського). У 1882 р. Західно-Сибірський військовий округ перейменований в Омський. У 1884 р.  Східно-Сибірський військовий округ зважаючи на    простір розділений на два: Іркутський та Приамурський.

У 1889 р. скасовано Харківський військовий округ (приєднаний частиною до Київського, частиною до Московського). Три західних прикордонних округи - Віленський, Варшавський і Київський – отримали в 1886 р. систему управління, подібну до такої ж армії військового часу. Війська цих округів повинні були скласти головні сили трьох армій на випадок війни з Центральними державами [57, с. 255]. 

У 1890 р.  затверджено вироблене комісією генерала Лобко «Положення про польове управління військ». У порівнянні з попереднім воно значно збільшувало права головнокомандувача і звільняло його від опіки Військового міністерства.

Положення це в перший раз визначало правила формування при мобілізації армійських управлінь з військово-окружних (що випустив з уваги творець військово-окружний системи граф Д. Мілютін). Разом з тим основна  частина мілютинського Положення – організація загонів згідно з обставинами  –  була збережена, і ми побачимо, до яких сумних результатів ця отрядоманія привела в Маньчжурії [27]. 

Головною турботою Військового відомства за царювання     Олександра III стало збільшення навченого запасу армії шляхом пропуску великої кількості людей через її ряди. Щорічний контингент новобранців становив за Олександра II 150000 чоловік, в 1881р. було вже призвано 235000 осіб.

Термін служби спершу залишений той же: 6 років в строю, 9 - у запасі. Одним з останніх розпоряджень Д. Мілютіна весною 1881 р. було скорочення терміну служби до 4 років у піхоті і пішій артилерії і 5 років в інших родах зброї [5]. 

П. Ванновський негайно ж скасував це розпорядження, побоюючись за якість і міцність навчання. Дійсно, у всій мільйонної армії було всього 5500 унтер-офіцерів-надстроковиків з наміченого в 1874 р.,  при введенні загальної військової повинності числа  – 32000 (тобто 17 відсотків).

У 1886 р.  термін служби  1-му розряду збільшений до одного року шестимісячні Милютинський однорічник давали занадто необізнаних офіцерів запасу. У 1888 р. кількість надстрокових подвоїлася (все ще складаючи близько третини наміченого числа), і в цьому році було вироблено скорочення термінів служби до 4 років в піших і до 5 в кінних та інженерних військах. Одночасно була подвоєна тривалість перебування в запасі – з 9 років на 18, і запасні стали вважатися військовозобов'язаними до 43-річного віку включно. Ніякого поділу запасу на розряди П. Ванновський, однак, не встановив  – мобілізовані війська повинні були комплектуватися без розбору і 25-річними запасними, які щойно покинули службу, та 43-річними бороданями.

У 1891 р.  контингент навченого запасу нижніх чинів був закінчений  – в запасі нараховувалося 2,5 мільйона навчених людей, і в мобілізованій армії (з козацькими військами) повинно було нараховуватися до 4 мільйонів бійців. З 1887 року загальна військова повинність була поширена і на тубільне населення Кавказу (за винятком горців) [61, с. 354]. 

 В кінці царювання щорічно призов становив до 270000 осіб - майже вдвічі більше, ніж за Олександра II. Щорічно записувалося 6000 – 7000 «добровольців». Була збільшена ємність училищ: в 1881 р. випущено 1750 офіцерів, в 1895 р.  –  2370. У 1882 р.  відкриті офіцерські школи  – стрілецька, артилерійська (для практичного вдосконалення кандидатів в ротні і батарейні командири)  і електротехнічна.

Велика кількість кандидатів в академію Генерального штабу спонукала з 1885 р.  приймати в навчальний заклад за конкурсом (трирічний стройової ценз для кандидатів був встановлений ще в 1878 р.). До Генеральному штабу зараховувалася половина,  інші поверталися та закінчували  по 2-му розряду в лад. За розряду закінчили академію           М. Скобелєв, Н. Юденич.  

Ця категорія офіцерів, маючи можливість весь час застосовувати на практиці у військах отримані ними в академії знання, принесла армії, мабуть, більше користі, ніж ті, що закінчили по 1-му розряду, та пропадали дарма в різного роду управліннях і канцеляріях. Сильні, незалежні характери, як правило, відраховувалися у 2-й розряд, а в 1-м залишалися надто часто кар'єристи [67, с. 189]. 

У 1883 р. був скасований чин майора (остаточно) і прапорщика (введений лише у воєнний час для офіцерів запасу з «добровольців»). Перевага старої гвардії над армійцями виявлялася лише одним чином, а не двома, як раніше. Молода гвардія була скасована, її полки були переведені в Стару.

Фактично ж армійські полки стали з цього часу користуватися перевагами Молодої гвардії. З юнкерських училищ (з річним курсом) стали випускати підпрапорщиків на правах молодших офіцерів. Підпрапорщик  через рік-другий  переводився безпосередньо в підпоручики.

Генерал П. Ванновський прагнув до підвищення стройового складу військ, і за період 1881 –1894 рр.  кількість стройових було доведено з 84 до 95 відсотків, але тільки на папері. У той же час нічого не робилося для поліпшення стройової офіцерської служби.

Умови ці були важкі і непривабливі, стройові офіцери, по правді кажучи, могли вважати себе пасинками армії. Варто було їм залишити стрій, і на нестройових посадах вони мали і високі оклади, і швидкий рух по службі, і комфортабельний спосіб життя - все те, чого не давали їм [71]. 

З приведенням у 1879 р.  піхотних полків в 4-батальйонний склад - 16 однорідних рот, де всі люди були озброєні малокаліберною  скорострільною  гвинтівкою, організація російської піхоти в головних своїх рисах залишалася незмінною до Першої світової війни. Стройова частина була значно спрощена. Плевна  ввела   постачання легким шанцевим інструментом всіх стройових чинів, а Шейново  перебіжки.

У 1886 р. у всіх піхотних і кавалерійських полках були заведені команди охотників з людей, особливо здатних до розвідувальної службі та виконання відповідальних доручень (по 4 людини на роту і ескадрон).   Номерні резервні батальйони отримали найменування, а частина їх - у прикордонних округах була розгорнута в 2-батальйонні резервні полки, зведені по 4 в резервні піхотні бригади що розгорталися за мобілізації в піхотні дивізії нормального складу. 

  Мода на американських ковбоїв привела до скасування піки, залишеної лише в козачих частинах. Генерал Н. Сухотін не усвідомлював всього значення цієї зброї, грізного в руках сильної духом кінноти.

Він стверджував, що при короткому –  всього шість років – терміні служби неможливо навчити кавалериста володіти цією  важкою  і незручною зброєю - пережитком старовини, недоречним в століття прогресу техніки. Наказано було посилено займатися пішим строєм і стріляниною, що виконувалося в порядку відбування номера, але все-таки помітно знижувало кавалерійський дух. На коня стали дивитися не як на перше і головну зброю кавалериста, а тільки як на засіб пересування.    

Умови служби в кавалерії стали непривабливими. Нові дикі найменування Бузькі драгуни, Павлоградські драгуни, Охтирські драгуни – різали вухо кавалеристам.  Багато офіцерів покинули ряди кінноти, особливо коли подрагунені полки були одягнені в каптани і сіряки нового «псевдорусского» крою і кинуто в стоянки на західний кордон, звідки стала відчуватися загроза. У Київському гусарському полку, наприклад, всі офіцери подали у відставку, коли їх полк, що існував двісті з гаком років, був перейменований в драгунський 27-й [44, с. 312]. 

Чисельний склад регулярної кавалерії був значно збільшений. Вона була посилена більш ніж в півтора рази. Полки з 4-ескадронного складу наведені в 6-ескадронний, а з новоутворених полків утворена у Варшавському окрузі 15-я кавалерійська дивізія. Проте козацька кіннота трохи скоротилася, ряд полків був переведений на пільгу, 3-я Кавказька козача дивізія скасована, але сформована нова – 2-га  зведено-козача –  в Київському окрузі. Загалом, якість російської кінноти в 80-х і 90-х рр..       ХІХ ст. помітно знизилася. Реформа генерала Н. Сухотіна залишиться в історії сумним пам'ятником бездушного матеріалізму і раціоналізму, що володіли умами керівних російських військових кіл [44, с.  325].  

Втішною була справа в артилерії, стараннями свого генерал-фельдцейхмейстера великого князя Михайла Миколайовича залишалася на своїй постійній висоті. Вона була вся переозброєна гарматами із  затвором Круппа  зразка 1877 р.   гарних балістичних якостей, що били  на 4,5 версти. У період 1889-1894 рр. сформовано 5 мортирних полків по 4–5 батарей в шість 6-дюймових мортир.

У 1891 р. сформовано гірноартілерійскій полк, в якому випробовувалися гірські гармати різних зразків. Як це не здається дивним, гірська артилерія перебувала  весь час в якомусь нехтуванні керівних кіл, незважаючи на те, що російська армія майже завжди воювала в горах і війська дуже цінували ці маленькі, рухливі, тактично невибагливі гармати з їх моментальної готовністю до стрільбі з будь-якої позиції.

Зі збільшенням офіцерського складу артилерії одного Михайлівського училища виявлялося недостатньо, і в 1894 р. в артилерійське було перетворено і Костянтинівське. Великий князь звертав особливу увагу на стрілянину і всіляко заохочував її установою змагань [49, с. 239]. 

У зв’язку з посиленим будівництвом фортець на західному кордоні значно збільшений склад інженерних військ. В кінці царювання      Олександра III їх вважалося 26 батальйонів (21 саперний, 5 залізничних).

Зміна політичної обстановки позначилася і на дислокації військ. У     1882 – 1884 рр. вся кавалерія (за винятком 1-й і 10-й дивізій) зосередилася в Західних прикордонних округах. Туди ж рушили  третину кавказьких військ. У 1883 р.  «попрощалася» з Кавказом 41-ша піхотна дивізія, в 1888 р.  за нею  рушила на Захід 19-та  і ряд кінних полків.

Тоді був розформований II Кавказький корпус і утворені управління нових корпусів – XVI у Віленському і XVII в Московському округах. З Казанського округу кинуто в прикордонні всі польові війська (40-ва, а потім і 2-га піхотні дивізії) і там залишені тільки резервні бригади. У Московському окрузі резервні війська становили третину загального числа піхотних батальйонів. У 1894 р. в Санкт-Петербурзькому окрузі утворено XVIII армійський корпус [61 , с. 365]. 

Все ж за царювання Імператора Олександра III не було недоліку у   військових діячах. Військами Варшавського округу командував І. Гурко. Віленський округ очолював Е. Тотлебен (померлий в 1884 році), Київський  з 1889 р. М. Драгомиров. Начальником  Генерального штабу  все царювання пробув генерал Н. Обручев, а начальником академії після М. Драгомирова став Г.Леєр. 

Військово-окружна система вносила різнобій у підготовку військ. В різних округах війська були навчені по-різному, в залежності від поглядів командувачів. В одному і тому ж окрузі система навчання змінювалася з кожним новим командувачем.

Якщо цей останній був артилерист, то цікавився лише своїми бригадами, надаючи піхотним і кавалерійським начальникам навчати війська, як їм заманеться. Призначали сапера - і починалося спорудження польових укріплень, самоокопування  без кінця при повному нехтуванні всього іншого на світі. Сапера змінював малиновий кант, фортифікація негайно ж скасовувалася, і все навчання зводилося до вибивання  потрібного відсотка влучень на стрільбищах. 

Улюбленим видом вогню була стрілянина залпами   повзводно і всієї ротою (втім, і команда «Батальйон, пли!» Далеко не була рідкістю). Залповий вогонь широко застосовувався в кавказькі і Туркестанські походи.

Він справляв незмінний ефект на хороброго, але неорганізованого і сильно вразливого ворога, і його культивували тим охочіше, що дружний залп показував витримку і хороше навчання частини. Влучність подібного декоративного вогню була, звичайно, нікчемною.

За наполяганням генерала Н.Обручева стали проводитися періодично (приблизно через кожні два роки) великі двосторонні маневри, в яких брали участь великі маси військ різних округів. У 1886 р. у Гродно маневрували війська Варшавського і Віленського військових округів, в 1888 р. під Єлисаветградом  –  війська Одеського і скасованого  в 1890 році, Харківського на Волині – Варшавський округ проти Київського (на цих останніх брало участь до 120 000 чоловік і 450 гармат) [63, с. 564].  

На початку 90-х років ХІХ ст. почалося переозброєння військ магазинними гвинтівками. З трьох представлених в 1891 році зразків була затверджена 3-лінійна гвинтівка системи Мосіна.  П. Ванновський почасти поділяв  сумну софістику стосовно нововведень, але лише стосовно   артилерії  –  його все-таки вистачило на усвідомлення нагальної необхідності введення магазинок.

Це важливий захід було здійснено в 1893-1895 рр.  – спершу в піхоті, починаючи з прикордонних округів, потім і в кінноті (отримала полегшену і укорочену гвинтівку драгунського зразка). 3-лінійна гвинтівка Мосіна зарекомендувала себе блискуче. Маючи приціл на 3200 кроків, вона значно перевершувала простотою конструкції і балістичними якостями рушниці всіх інших європейських армій [75, с. 278].  

 Генерал-фельдцейхмейстеру великому князю Михайлу Миколайовичу не вдалося побороти опозицію рутинеров. Разом з тим клинову  гармату треба було замінити, бо імперська армія  почала  сильно відставати від армій   західних сусідів і ймовірних противників. Довелося йти на компроміс і переозброїти артилерію нескорострільною  поршневою гарматою зразка 1895 р. поліпшених даних в порівнянні з попереднім легким зразком.   

20 жовтня 1894 року не стало Царя-Миротворця. Його спадкоємцю,   молодому  імператору Миколі II, було 26 років. Він тільки що «откомандовал» батальйоном в Преображенському полку та мав незабаром отримати генеральський чин і полк, але  замість полку отримав всю неосяжну Російську імперію. Імператор Олександр III не допускав розмов про політику в сімейному колі і зовсім не присвятив в державні справи спадкоємця, вважаючи його поки занадто молодим і вважаючи, що для цього завжди знайдеться час [59]. 

 Микола ІІ ознайомився у всіх подробицях з побутом військ і, ставши  імператором Всеросійським, звернув свою увагу на поліпшення цього побуту. Згідно з першими його розпорядженнями  було впорядковано надання чинів в обер-офіцерам чинах, підвищені оклади і пенсії, покращено забезпечення солдатів. Він скасував проходження церемоніальним маршем, бігом, з досвіду знаючи, як воно важко дається військам.

В кінці 1897 р. П. Ванновського і Н. Обручева змінили: генерал                         О. Куропаткін  на посаді військового міністра і генерал В. Сахаров на посаді начальника Генерального штабу. О. Куропаткін був людиною  великого розуму і всебічної освіченості. Він користувався відмінною бойовою репутацією і володів видатними адміністративними здібностями. Це був підходящий кандидат на вищу адміністративну посаду. Новий начальник Генерального штабу генерал В. Сахаров був пересічним діячем бюрократичної штибу.

Вступивши до своїх обов’язків у перший день 1898 року, генерал          О. Куропаткін натрапив насамперед на надзвичайні труднощі, які чинилися Військовому відомству міністром фінансів, котрий зовсім не вважався з потребами армії. За прийнятою тоді системою, кредити «испрашивались» на п'ять років вперед. 455 мільйонів рублів надзвичайних кредитів на п'ятиріччя 1899–1903 рр. Останні кошти, відпущені генералу П. Ванновському  міністром фінансів  складали  всього 160 мільйонів, а це всього  третя   частина [64, с. 291].  

Діяльність генерала О. Куропаткіна спрямовувалася насамперед на поліпшення умов побуту та служби стройового офіцерства: влаштування зборів, бібліотек, позикових капіталів, відкриття кадетських корпусів у великих військових центрах. Заходи ці поглинули понад половини відпущених коштів. Встановлено граничний вік 50 років для капітанів, 58 –  для підполковників, 60 - для полковників.

Протягом 1898 р.  з резервних бригад сформовані 42-га –  45-та  піхотні дивізії, а на Далекому Сході з початком оренди Порт-Артура була утворена 3-тя Сибірська стрілецька бригада. Був відновлений II Кавказький корпус та утворені армійські – XX у Віленському і XXI в Київському окрузі. Фінляндський військовий округ скасований і приєднаний до Санкт-Петербурзького. Всі фінські національні війська намічені до розформування. До наявної Фінляндської (російської) стрілецької бригади були додані 2-га  і 3-тя, що всі разом склали XXII армійський корпус. На Кавказі утворена 2-га Кавказька стрілецька бригада. З Іркутського військового округу утворені Сибірський і Омський [44, с. 343]. 

Система великих маневрів не лишалися забутою. У 1897 р. вони відбувалися під Нарвою в присутності Вільгельма II, в 1898 р. в районі Білостока, між військами Варшавського і Віленського округів. Командувач  гвардією і Санкт-Петербурзьким округом великий князь Володимир Олександрович прийняв метою Нарвских маневрів нанесення поразки наступаючої на Петербург із заходу ворожої армії. Однак придворні кола  щоб догодити Вільгельму II наполягли на скасуванні цієї  мети, бо ризикували  не сподобатися найяснішому відвідувачу – і все звелося до банальщині.  Шановник театральних жестів, кайзер захотів особисто командувати своїм Виборзьким полком, причому командував вкрай невдало. Нарешті в 1902 р.  відбулися в Найвищій  присутності знамениті Курські маневри між Київською  і Московською армією.  Ці останні маневри створили О. Куропаткину репутацію полководця. Всі дії О. Куропаткина –  командувача Київської армії  –  не виходили зі звичайного трафарету. Волею-неволею йому довелося перемогти Московську армію, командувач якої великий князь Сергій Олександрович абсолютно не впорався зі своїм завданням. За планом війни генерал О. Куропаткін повинен був командувати Південно-Західним (австрійським) фронтом, а великий князь Сергій Олександрович – Люблінською  армією цього фронту [55, с. 482]. 

Досвід всіх цих маневрів цінності не уявляв і не йшов на користь ні воєначальникам, ні військам. Начальникам прищеплювалися рутинерські  погляди та «загонові навички», війська витрачали сили здебільшого даремно. Обидві сторони завжди бували однакової сили, які складалися за  однаковим шаблоном і в тій же пропорції родів зброї. При середньому рівні начальників це вело до відсутності оригінальності  – стратегічним і тактичним «загальними місцями», трафаретної постановці завдань, шаблонного   виконання. Посередники вели ретельний і кропіткий підрахунок   батальйонам – і та сторона, що встигала зосередити в даний момент і в даному пункті на один або два батальйони більше, незмінно оголошувалася переможцем. Начальники переймалися переконанням, що на війні все вирішує кількість, а управління військами зводиться до арифметики, а висновок цієї арифметики незмінний:«з переважаючими  силами в бій зовсім не вступати».

Війська діяли так, ніби ще в недавньому минулому у них не було важкого досвіду трьох  Плевен. Начальники, здавалося, змагалися в тому, хто з них найшвидче дезорганізує свою дивізію або корпус, нарізавши як можна більше числа  «загонів трьох родів зброї». Резерви підбивалися до самої лінії вогню найчастіше на 200 кроків у батальйонних колонах. Останні дні маневрів (найбільш повчальні) зазвичай «комкались», особливо коли на них був присутній імператор. Всі помисли учасників, від генерала до рядового, зводилися до одного – як би не осоромитись на царському огляді, і сили військ зберігалися не для нанесення завершального вирішального удару, а для чіткого проходження церемоніальним маршем.

Величезної шкоди військам в період від Турецької до Японської війни принесла так звана «господарність». Мізерні відпустки кредитів Військовому відомству, якому доводилося торгуватися з міністром фінансів з-за кожного карбованця, призвели до того, що  Російської імперії не було коштів на утримання своєї армії. Війська були змушені самі себе утримувати. Переозброєння військ магазинними рушницями в 90-х роках дворазове переозброєння артилерією в 90-х р. ХІХ ст.,  і початку 1900-х років вимагали великих витрат. Доводилося будувати приміщення, амуніцію, одягати і задовольняти  війська господарським способом, «без витрат від казни» [64].  

Полкові хлібопекарні, полкові шевські майстерні, швальні, шорні, столярні та теслярські артілі стали забирати всі сили військ і всю  увагу начальників. Офіцери перетворилися в артільників і каптенармусов  – нікому було відвідувати тактичні заняття. Вся служба – зокрема ротні командири –   стала полягати   у всіляких економічних покупках, прийомах, сортуваннях, бракування, перевірках різних звітностей, відпису незліченних паперів та папірців... На мілютінскому канцелярському «діловодстві» прищепилася куропаткинська хазяйновитість. Система «без витрат від скарбниці» була заведена ще при П. Ванновському. О. Куропаткин  був сам ревний і переконаний «господарник» , що  розвинув її, довівши до геркулесових стовпів.

У російській армії кінця XIX століття «господарність» зайняла те місце, яке в першу половину століття займав «фронт» -  шагістика. Вона проникала до всієї  армії зверху донизу. У часи А. Аракчеєва і І. Паскевича начальство «умилялось малиновым звоном» рушничних прийомів, у часи                              П. Ванновского і О. Куропаткина доброякісність шевського товару, заготовленого без витрат від скарбниці. Капітан, який винайшов новий спосіб засолювання капусти, набував почесну популярність в дивізії, командир полку, у якого кашу варили п'ятнадцятьма різними способами, «атестувався»  «видатним». Всі помисли і прагнення були спрямовані на нестройову частину.

Для перевірки стройової частині існували інспекторські огляди. Погляди і смаки начальства бували відомі, так само як і дата приїзду, в крайньому випадку, відмінний стан нестройової частини  повинно було загладити враженням від можливих стройових недоліків. Нарешті випробуванням тактичної підготовки військ повинні були служити великі маневри. Вони ж завжди «Слава Богу, благополучно» сходили.

З усього цього аж ніяк не слід кидати докір у «окозамилювання» стройового   російському офіцерству того часу. Все це були люди честі, вірні своєму обов'язку. У тих ненормальних умовах просто не можна було інакше служити. Не можна було вимагати від військової частини «самоокупності», змушувати її працювати на себе, відволікати людей на роботи, нічого спільного з військовою справою не маючих, та вимагати в той же час досконалості в цьому останньому.

В нормальних умовах молодий солдат перебував лише перші чотири місяці своєї служби, коли навчався власне військовій справі. Із закінченням цього, встановленого законом, часу всевидюче фельдфебельске око накреслювало в строю молодих солдатів майбутніх шевців, кравців, слюсарів. Ті,  що не потрапили в ці ремісничі цехи проходили головним чином вартову службу [66]. 

На всю Російську імперію було всього 10000 жандармів. У республіканській Франції, яка поступалася Росії населенням в чотири рази, було 36000 жандармів (не рахуючи колоній). Міністерство фінансів всіляко «урізало»  кредити Департаменту поліції - з тієї ж похвальною економії, що і Військовому відомству. При абсолютно недостатній кількості городових і стражників військам доводилося нести важку поліцейську службу. Наприклад, у Владивостоці до 1910 р.  обов'язки городових (на введення посад яких не виділялися кошти) виконували чини Сибірських стрілецьких полків гарнізону. Від військових частин були потрібні все в більшій кількості дозори, конвої, караули. При найменших заворушеннях сил поліції завжди виявлялося недостатньо і доводилося викликати військові частини. Зважаючи на слабку їх чисельність, нерідко створювалося положення, при якому третина всього складу несла вартову службу, третина відпочивала, а третина була зайнята господарськими роботами. В результаті – корисний термін служби солдата замість 4 років, як правило, був 4 місяці.

Харчовий раціон солдатів царської армії регулювався наказом військового міністра № 346 від 22 березня 1899 р. Згідно з текстом указу солдатський раціон (так само, як і раціон унтер-офіцерів) складався з трьох частин: провіант,приварочні, чайні гроші.

Провіант видавався продуктами. Приварочні і чайні гроші солдатам видавалися суворо на придбання необхідного стандартного набору продуктів (який розраховувався, виходячи з цін місця розташування військової частини) [68]. 

Приварочні і чайні гроші видавалися щомісяця з полку на руки командиру роти. Самим процесом придбання та розподілу продуктів займався ротний артільник, який передавав провізію кашоварам, в обов'язки яких вже і входило її приготування. Маленький цікавий нюанс: і артільники, і кашевари  обиралися з числа грамотних служилих відкритим голосуванням усієї роти, після чого затверджувалися командиром роти.   

У самому полку продовольчим постачанням відав завідувач господарством полку підполковник (у кавалерії він іменувався помічником командира полку з господарської  частині). Основою розрахунку приварочних грошей було те, що на них рота повинна знайти можливість закупити такі продукти:

– М'ясо (яловичина) з розрахунку 5 фунтів (2,05 кг) в день на 10 осіб;

–  капуста 1/4 відра (3,1 літра) в день на 10 осіб;

–  горох 1 гарнець (3,27 літра) в день на 10 осіб;

–  картопля 3,75 гарнца (12,27 літра) в день на 10 осіб;

–  пшеничне борошно 6.5 фунта (2,67 кг) в день на 10 осіб;

– яєць 2 шт. в день на 10 осіб;

–  масло вершкове 1 фунт (0,410 кг) в день на 10 осіб;

–  сіль 0,5 фунта (204 гр.) в день на 10 осіб.

Крім того, на приварочні  гроші можна було закуповувати різні приправи - перець, лавровий лист тощо[68]. 

І це був стандартний встановлений мінімум: якщо роті вдавалося знайти хороших постачальників з низькими цінами на продукти продовольства закуповувалося більше. Купувати продукти за завищеними цінами категорично заборонялося.  За цим пильно стежив командир роти.

Під час релігійних постів замість м'яса закуповувалися риба та олія. При цьому, у турботі про збереження здорових сил особового складу піст дозволялося виконувати не повністю або не дотримуватися його зовсім.

Їжу готували кашевари: приготоване м'ясо виймається спеціальними ковшами з котла, розрізається на рівні порції і видається кожному солдату при прийомі їжі окремо від супу або каші. Нижні чини, які харчувалися поза загального котла (перебувають у відрядженнях та інші) отримували приварок у вигляді грошей [44, с. 359]. 

Складно сказати. коли в російській армії вперше з'явилися консерви. Якщо виходити з відкритих даних, в 1891 р. в царській армії використовувалися консерви товариства «Народне продовольство». І перелік їх невеликий:

–  Гороховий Суп з яловичиною.

–  Юшка горохова з яловичиною.

–  Суп вівсяний.

–  Щі кислі м'ясорослинні.

–  Кислі щі.

–  Суп грибний.

–  Суп картопляний мясорастительний.

–  Борщ мясорастительний.

–  Щи-каша мясорастительна.

–  Щи-каша мясоэкстрактна.

Нижні чини в роті були забезпечені дворазовим гарячим харчуванням: обід в 12 годин дня і вечеря в 19 годин. Сніданку і навіть ранкового чаю не належало. Цікаво, що солдатам в певні дні покладалися і так звані винні порції. Вони видавалися служилим:

1. У перший день Різдва Христового.

2. У перший день Великодня.

3. В день тезоіменитства Государя Імператора (день народження).

4. В день тезоіменитства Государині Імператриці.

5. В день тезоіменитства Государя Спадкоємця Цесаревича.

6. В день тезоіменитства Государині Цесарівна (дружина цесаревича, якщо він вже одружений).

7. В день тезоіменитства Шефа полку (якщо такий у полку є).

8. У день полкового свята.

9. У день ротного свята.

10. В особливих випадках солдатам за медичними показаннями [68]. 

Трохи інша система продовольчого постачання була оформлена для офіцерів. Вони отримували так звані «столові гроші» , виходячи з наступних норм (на рік):

–  молодші офіцери у всіх родах військ - 96 руб.;

–  начальники кулеметних команд і ст.офицеры артбатарей - 180 руб.;

–  командири рот, ескадронів, навчальних команд - 360 руб.;

–  командири окремих саперних рот і окремих сотень - 480 руб.;

–  командири батальйонів, помічник командира полку, командири рот кріпосної артилерії, молодші офіцери артилерійських бригад - 600 руб.;

–  командир артбатареи - 900 руб.;

–  командир окремого батальйону, арт.дивизиона - 1056 руб.;

–  командир полку, командир неотдельной бригади - 2700 руб.;

–  командир артбригади - 3300 руб.;

–  начальник окремої стрілецької, кавалерійської бригади - 3300 руб.;

–  начальник дивізії - 4200 крб.;

–  командир корпусу - 5700 руб.

У воєнний час або при гарнізонної служби, тобто там, де купувати продукти у місцевого населення було важко, офіцерам дозволялося купувати для себе і членів своєї сім'ї продукти в полку - за повну плату за солдатським нормам [68]. 

Імператор Микола II майже не змінив форми обмундирування, встановленої в минуле царювання; були тільки поступово відновлені  форма гвардійських кавалерійських полків епохи Олександра II; офіцерам всієї армії була дана «галунна» (замість простої шкіряної, введеної Олександром III) плечова портупея; для військ південних округів парадний головний убір був визнаний занадто важким і замінений звичайної кашкетом, до якого прикріплюється маленький металевий герб. Найбільш істотні зміни пішли тільки в армійської кавалерії. Скромний мундир без гудзиків на початку царювання Миколи II був замінений більш красивим двобортним, шитим в талію і з кольоровим кантом по борту мундиром. Для гвардійських полків був введений ківер [53, с.  278]. 

У кожній кавалерійської дивізії полкам дані однакові кольори: першому – червоний, другий – синій, третій – білий. Колишні кольори залишилися тільки в тих полицях, для яких з кольором їх було пов'язано якийсь  історичний  спогад. Одночасно із зміною кольорів полків були змінені їх кашкети: кольоровими стали робити не околиші , а тулії, щоб колір полку було видно на великій відстані, і всім нижнім чинам дані козирки. Війська допоміжного призначення і різні спеціальні корпуси отримали  форму піхотного зразка [53 , с. 282]. 

13 травня 1895 р. на озброєння російської армії був прийнятий револьвер системи Нагана. Спочатку револьвер був запропонований Леоном Наганом, який розраховував на дуже вигідне замовлення, пам’ятуючи про досвід своїх попередників. Проте військове відомство Росії вирішило розпочати власне виробництво револьвера. В Російській імперії револьвери системи Нагана спочатку випускалися в Тулі двох типів – «самозводні», коли одну за одною можна було випустити всі сім куль і «несамозводні» –   солдатські, коли після кожного пострілу необхідно було зводити спусковий механізм.

Вважалося, що скорострільна зброя солдатові не потрібна  і призведе лише до великої витрати патронів. «Несамозводні»  нагани були у музикантів, артилеристів і тих кому не належало мати «Трьохлінійку». Перевагою револьвера зразка 1895 р.  є те, що при невеликому калібрі і розмірах він є досить потужною  зброєю. Досягається це за рахунок того, що барабан при пострілі насувається на стовбур і втрата енергії мінімізується. З іншого боку, для стрільби від стрілка потрібна досить велика фізична сила. Навіть дорослій людині потрібна мати дуже міцну кисть, щоб одну за одною прицільно випустити всі 7 куль.  Основний недолік «нагана» - це тривалість перезарядки. Необхідно висунути шомпол, відкрити дверцята і одну за одною «экстрактировать» всі сім гільз. А потім вставити сім нових патронів і теж по одному. Перше бойове застосування цієї зброї було відзначено під час походу російських військ в Китай в 1900 р., коли поручик сибірських стрільців Станкевич при взятті фортів Таку уклав з нагана кілька іхетуанів [75, с. 352].  

У  1900 р. Туркестанські лінійні батальйони були  розгорнуті в 2-батальйонні стрілецькі полки. Було утворено 5 Туркестанських стрілецьких бригад, які склали I і II Туркестанські армійські корпуси.

У 1901 р. окружні юнкерські училища з річним курсом були перетворені у військові училища з дворічним курсом, випускали вже не  підпрапорщиків, а підпоручиків. Цією важливою реформою О. Куропаткин сприяв підняттю загального рівня офіцерського корпусу, його більшої однорідності і намагався усунути різницю між «білою кісткою» і «чорною».   

  Китайські походи 1900 р. стали бойовим хрещенням Амурських, Забайкальських і створених Східно-Сибірських стрілецьких полків. Особовий склад їх виявився чудовим, здобувши гарт у довголітній  многотрудній прикордонній службі на цій неспокійній околиці. Служба ця виробила в   далекосхідних військах якості, аналогічні   у кавказьких і туркестанських походах, природні властивості російського воїна, не обмеженого чужоземними псевдовченнями: здатність швидко приймати рішення, приватний почин, бойову вправність. І молодим сибірським полкам довелося застосувати ці свої якості в інший, набагато більш серйозній  важкій війні [84, с. 426]. 

Для Амурського козачого війська події 1900 р. певною мірою стали кордоном, за яким залишилось минуле, хоч і важке, але зазначене господарським освоєнням території і підготовкою до військової служби. Подальша історія війська, як кадрових частин, так і населення, стала реалізацією його призначення як захисника краю від близьких і далеких ворогів.

Перше бойове хрещення показало, що козачі частини амурців можуть гідно суперничати з регулярними військами і старими козацькими, які мають багате бойове минуле. Крім того, перебуваючи в тісних зв'язках з навколишнім азіатським населенням, адаптувавшись до території і клімату, вони, поряд з забайкальцями, були найбільш придатні до служби в Маньчжурії і взагалі на далекосхідному театрі військових дій. Саме російсько-китайська війна змусила Військове міністерство активно здійснювати заходи щодо збільшення чисельності та посилення боєздатності далекосхідних козачих військ. Найближчими наслідками війни з'явилися  –   5-річна служба Амурського козачого полку в Маньчжурії і передача війську для заселення території колишнього  «Маньчжурського клину» [42, с. 23]. 

 Імператорським указом від 17 листопада 1901 р.  для Амурського козачого війська   були передані землі Зазейского района. Таким чином була вирішена проблема відновлення безперервності кордону по Амуру і усунена одна з причин конфліктних ситуацій між Росією і Китаєм. При цьому у російської сторони були досить вагомі підстави для здійснення повного суверенітету над цією територією, так як маньчжурське  населення покинуло її в ході мобілізації в китайську армію. У 1901-1903 рр. на наданих війську нових землях був сформований Миколаївський станичний округ з 300 сімей переселенців Кубанського і Оренбурзького козачих військ. Ця міра зміцнила козацькі традиції та звичаї у війську і, одночасно, значно збільшила його мобілізаційні можливості.

 У 1902 – 1903 рр., у передбаченні ускладнень на Далекому Сході, чисельний склад Заамурського округу прикордонної варти був з 16000 чоловік доведений до 24000. Тоді ж сформовані 7-а і 8-а Сибірські стрілецькі бригади і в кінці 1903 р.  в Порт-Артурі утворений III Сибірський армійський корпус.

Генерал О. Куропаткін, що почав в 1903 році поїздку на Далекий Схід і був присутній на маневрах  японської армії, був переконаний у неможливості серйозних ускладнень, тим більше війни з Японією (Міністерство закордонних справ підтримувало його в цьому переконанні). Тому в надзвичайних кредитах, витребуваних їм на п'ятиріччя 1904 –  1909 рр.  із загальної суми 160 мільйонів рублів Далекому Сходу приділялася лише 7 мільйонів.

 Таким чином,  Російська імперія в ту пору мала найчисленнішу в світі армію мирного часу. Її   корпуси, не рахуючи козаків і нерегулярних частин, досягали великої чисельності.  При чотирирічному терміні військової служби щорічний заклик новобранців давав  нових бійців, які були переведені згодом (після кінця служби) до резерву.

Імперська армія нарощувала гармати, артилерійські частини, але іноді нерозуміння або консерватизм воєнних міністрів гальмувало процес  впровадження нових технологій. Через це нове озброєння надходило до армії значно довше та повільніше, аніж у інших європейських країнах.

Багато часу приділялося шагістиці, охайному вигляду військових, побуту вояків та офіцерів, але  розвиток професійних навичок у бійців не стояв на першому плані. Генералам було треба показати перед царем на навчаннях свою турботу про військовий стан частин, для чого розроблявся сценарій майбутніх навчань, який потім  був ретельно виконаний вояками та офіцерами. Окрім деяких невеличких бойових зіткнень з дуже слабким супротивником імперська армія не мала бойового опиту за все царювання Олександра ІІІ та початок царювання Миколи ІІ.

РОЗДІЛ 4. РОЗВИТОК АРМІЇ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ                             НА  ПОЧАТКУ  ХХ  ст.

На початку XX ст. колосально зросла роль стрілецької зброї і артилерії. Напередодні Російсько-японської війни Військовим міністерством вживалися заходи з удосконалення наявних на озброєнні російської армії рушниць системи Бердана (збільшення дальності, влучності стрільби). Це було досягнуто застосуванням нового виду пороху з бурим вугіллям, що збільшувало початкову швидкість кулі, а також влучність стрільби.

Крім того, під керівництвом Головного артилерійського управління досліди тривали з розробки нового типу рушниці – магазинної , що дозволяло збільшувати швидкість стрільби. При цьому виявилася необхідність подальшого зменшення калібру рушниці, що поліпшувало б його властивості:

1) набої ставали легше, і солдат міг носити більше їх число;

2) тиск газів в патроннику скорочувалася, а це зменшувало псування

зброї;

3) при меншому розмірі патрона легше було влаштувати пачечне заряджання. Однак відсутність достатніх грошових коштів змушувало артилерійське відомство діяти дуже обережно. Доводилося вичікувати вироблення цілком надійного і досконалого зразка з гвинтівки тим, щоб переозброїти армію гвинтівками зменшеного калібру і патронами з бездимним порохом [75, с. 247].  

Спочатку проектувалася однозарядна гвинтівка калібру 3,15-лінійна, а потім 3-лінійна. Одночасно йшов пошук кращого зразка магазинної (пачкового) гвинтівки. За результатами випробувань різних наведених систем перевагу було віддано «пачкового» гвинтівці, запропонованої капітаном   С. Мосіним, як по більш простому її пристрою і з порівняльної дешевизни її виготовлення, так і тому, що з прийняттям її   збройові заводи могли швидше приступити до валового виготовлення.

Удосконалена техніка та застосування масових армій визначили в період війни нові явища в тактиці. Потужність вогню робила розташування військ противника менш доступним для фронтальної атаки. Перші ж бої  довели всю неспроможність тактики російських військ: спроби переходити в штикову атаку без відповідної вогневої підготовки призводили до великих втрат у живій силі від рушничного вогню противника. В результаті це призводило до більш активного використання флангових ударів і розтягування фронту по ширині [71]. 

Погано йшли справи з тактикою артилерійського бою. Війна почалася у момент переозброєння артилерії новими гарматами, які не були належним чином вивчені. В силу цього артилерія показала нездатність грамотно діяти в умовах сучасного бою. Тільки після невдалого бою під Тюреченом, де артилерія діяла на відкритих позиціях, була прийнята нова тактика артилерійської стрільби.

Кавалерія, яка розміщувалася найчастіше на флангах і використовувалася здебільшого для розвідки, проявила себе досить пасивно. Цілі кавалерійські полки при перших близьких розривах шрапнелі відразу  були відведені назад, не втративши в бою жодної людини.

 Практично не було спроб кавалерії діяти самостійно на флангах і в тилу противника, стримуючи його наступ. Командування російських військ взагалі виявило невміння ефективно використовувати кінноту [45, с. 167]. 

У нових умовах ведення війни слабким місцем у навчанні військ з'явилася підготовка одиночного бійця. Вирішувати проблему в умовах мирного часу без введення загальної початкової освіти практично було неможливо. Все це позначилося в ході війни.

«В Манчжурии, –  писав один з учасників бойових дій, –   отсутствие индивидуального развития отдельного бойца дало себя знать. Голова не развитая, голова беспомощная, и там, где не было управления, где недоставало на глазах у нижнего чина офицера-руководителя, там наш простолюдин покорно подставлял себя под  удар японцев или безотчётно, бессознательно шёл назад, сам не зная куда,   лишенный хоть каких бы то ни было признаков понимания, что происходит кругом».  Разом з тим, в умовах масовості вогневого впливу, з чим довелося зіткнутися  імперським військам в бойових умовах вперше на Дальньому Сході, роль окремого бійця незмірно зросла.

Іншою причиною низької підготовки військ до бойових дій було те , що перші мобілізовані на російсько-японську війну солдати були старших термінів служби. Протягом десяти і більше років вони не призивалися. на навчальні збори, забули практично все, чого їх вчили на дійсній службі, і зовсім не знали матеріальної частини сучасної техніки. Суттєві недоліки виявилися також у питаннях організації військ, зокрема захоплення формуванням окремих загонів. В результаті злагоджений організм військових з'єднань часто руйнувався, так як окремі полки і батальйони включалися до складу тих або інших сформованих загонів [100, с. 433]. 

Особливо це проявилося в другій період війни. В якості прикладу дезорганізації військових з'єднань можна навести досвід формування загону генерала Н. Гершельмана. Він був сформований з трьох частин різних корпусів і п'яти дивізій. Зрозуміло, що управляти цими частинами було досить важко.

Цей недолік в організації російських військ відзначався в багатьох спогадах воєначальників про війну. «В период не только боёв, но и службы на позициях, –  зазначав М. Галкін, –  как постоянное явление на театре войны можно было наблюдать перемешивание войсковых частей и чисто случайное соединение их из разных корпусов, причём сплошь и рядом корпусов в полном составе своих частей не было»

Слід зазначити, що і поповнення Діючої армії проводилося таким чином, що воно призводило до дезорганізації багатьох частин, розташованих в Європейській Росії, в тому числі і прикордонних округах (Віленському, Варшавському та Київському). Війська часто вирушали в невідомість, йшло скорочення чисельності особового складу як солдатів, так і офіцерів.

У діючій армії майже відсутні були міцно злагоджені військові частини і з'єднання, а західна межа держави фактично була  гола. В частинах, розташованих у прикордонних округах, не було достатнього числа не тільки офіцерів і унтер-офіцерів, але навіть і солдатів.

Недоліком в організації військ  була «організаційна незалежність» артилерії. Прикріплюючись до піхотних  військових  з'єднань, артилерійські батареї не включалися в  їх склад. На війні це зробило негативний вплив з точки зору взаємодії піхоти і артилерії.         Незадовільно був  організований  в ході війни і зв'язок. В період позиційних військових дій використовувався телефон і телеграф, а під час руху військ зв'язок здійснювався  кінними ординарцями, як і у минулих війнах. Це був показник низької технічної підготовки військ [91]. 

Погано функціонувала і повітроплавна розвідка. На всьому театрі бойових дій на Далекому Сході діяв спочатку один, а потім три повітроплавних батальйони  –  по одному на кожну армію. На їх озброєнні перебували сферичні прив'язані кулі, але використовувалися вони на рідкість неефективно.

Піддалася критиці в  ході війни і  інтендантська частина. Планами не передбачалося, що обмундирування особового складу військ доведеться міняти зі зміною часів року. Невтішну оцінку отримала і обозна частина армії. Особливості топографічного характеру театру війни показали повну непристосованість  возів для перевезення матеріального забезпечення армії. Від армійського обозу потрібна велика легкість і мобільність  [89, с. 226]. 

Разом з тим, високу організованість в період бойових дій виявила служба забезпечення російських військ провіантом. За твердженням багатьох учасників війни організація харчування знаходилася на високому рівні.  

Російсько-японська війна наочно продемонструвала необхідність часткового реформування інтендантської служби. Це управління вимагало реорганізації  в мирний час, так і для умов війни, зосередження в її руках контролю за всім військовим виробництвом країни.   В області медичного забезпечення військ у ході війни виявилися як позитивні, так і негативні моменти. Військові лазарети містилися в основному в належному порядку і чистоті. Що ж стосувалося військових госпіталів, не було належної чистоти, охайності та витонченості, що складає обов'язкові  умови  для кожного впорядкованого госпіталю і лазарету, де містяться хворі і поранені [90].  

Перевізні засоби для хворих складалися з малорухомих лазаретних лінійок, усіма визнаних непридатними. Госпітальне майно, хоча і було в запасі у досить значній кількості, але далеко не відповідало вимогам великої  війни при удосконаленому озброєнні того часу, що викликає величезну спад людей з ладу.

Поразка Російської імперії у війні 1904 – 1905 рр. закономірна. Вищий командний склад російської армії виявився абсолютно не готовий до ведення наступальних бойових дій. Багато генералів  були слабо знайомі з новими видами озброєння і тактикою сучасного бою. Бойові події виявили, що матеріальна частина армії, її технічна оснащеність виявилися набагато нижче самих скромних вимог.

Збройні сили   імперської Росії в ході війни опинилися в повному розладі, майже не мали мобілізаційних запасів, було порушено необхідне співвідношення між різними родами військ. Як показала війна, більшість командного складу виявилися нездібними успішно  керувати військовими підрозділами.

Російсько-японська війна 1904–1905 рр. оголила всі недоліки військового будівництва Російської імперії. У звіті Військового міністерства за підсумками війни зазначалося, що «минувшая война с Японией подвергла нашу армию жестокому испытанию, выяснила и подчеркнула все недостатки и пробелы в её комплектовании, подготовке, снабжении и проч. Откровенное, без всякого самообмана, признание этих недостатков является первым условием для их устранения в будущем» [70]. 

Поразка Росії у війні вимагала  здійснення глибоких перетворень у військовій сфері, що отримали надалі назву урядових військових реформ. Спочатку в основу діяльності  Військового міністерства на 1907-1910 рр. була  покладена  «Доповідь про заходи з оборони держави, які мають бути здійсненими в найближче 10-річчя»  представлена  Ф. Паліциним та              М. Алексєєвим 22 серпня 1908 р.

Пропоновані заходи за цим планом поділялися на три групи. До першої групи належали найважливіші потреби, спрямовані на відновлення цілісності оборони держави. Основна робота в цій області була спрямована на відновлення непорушних запасів артилерійського і інтендантського майна. У другій групі зосереджувалися заходи щодо поліпшення окремих боків військової підготовки. Потрібно було встановити певну чисельність армії у процентному відношенні до населення, що давало б можливість при трирічному терміні служби підготувати  серед населення  запас навчених людей, забезпечуючи  потреби тривалої війни [45, с. 341]. 

Разом з тим, передбачалося  часткова перебудова армії, що включало в себе перехід до утримання в мирний час у піхоті тільки польових військ і формування резервних тільки при мобілізації;  треба було встановити більшу одноманітність в організації військових частин та відповідність між пологами зброї. До третьої групи заходів ставилися корінні реформи військового устрою, а також перетворення, пов'язані з великими  фінансовими витратами і з великим часом для їх виконання.

Одним з перших перетворень Військового відомства було створення Ради Державної оборони. Функціонування двох центральних органів, що відали питаннями оборони держави на суші і на морі, як показав досвід війни, не забезпечувало єдності дій у конкретній обстановці. Кожне відомство – сухопутне  і морське  –  діяло самостійно, і нерідко пропоновані ними плани та способи їх вирішення суперечили один одному. Розбіжності усувалися шляхом скликання Особливих нарад, на яких приймалися рішення, обов'язкові для обох відомств. Питання про створення постійного колегіального органу, який стоїть над ними, ставилося ще до початку російсько-японської війни, але остаточне рішення про його створення було прийнято у червні 1905 р., коли було затверджено  Положення про Раду Державної оборони [81]. 

 На Раду Державної оборони покладалося обговорення і вирішення найважливіших питань державної оборони, а саме: визначення, що відповідають політичній обстановці, загальних заходів, що забезпечують зміцнення військової могутності держави; обговорення найголовніших припущень військового і морського відомств про застосування всіх засобів держави на випадок війни в цілях об'єднання і належного спрямування підготовчих робіт до війни;  обговорення змін у діяльності військового і морського відомств, що викликаються особливими умовами;  спостереження за реалізацією заходів, що відносяться до реорганізації оборони. Рада оборони наділявся правами «надведомственного» органу частини отримання відомостей, необхідних для вирішення обговорюваних питань, але його дії не змінювали порядку розгляду військових питань у Державній раді, Комітеті міністрів і міністерствах [86, с. 240]. 

До складу Ради Державної оборони входили голова, шість постійних членів, що призначаються імператором, і неодмінні члени – військовий міністр, керуючий Морським міністерством, начальник Головного штабу, начальник Морського штабу і генерал-інспектори пологів зброї. Крім того, до роботи Ради могли залучатися на правах неодмінних членів голова Комітету міністрів і міністри інших відомств. Номінально Головою Ради був імператор, фактичним керівником був Великий князь Микола Миколайович.

Діяльність  Ради Державної оборони виявилася недовгою.  Вона, по суті, не змогла  повною мірою очолити  перебудову  організації та управління російської армії. У 1909 р. Рада Державної оборони була скасована.

У червні 1905 р. було затверджено нове Положення про начальника Генерального штабу, одночасно оголошувалося про перетворення Генерального штабу. В його структура  складалася з чотирьох підрозділів управління генерал-квартирмейстера. Воно було виконавчим і розпорядчим органом начальника Генерального  штабу з розробки підготовчих міркувань до війни і по службі Генерального штабу. Крім того, у складі Головного управління Генерального штабу знаходилися управління військових сполучень та Військово-топографічне управління [15]. 

В ході військових реформ початку ХХ ст. змінилася система центрального військового управління. У 1907 р. Військове управління складався з наступних органів, які підпорядковувалися безпосередньо імператору: військове міністерство на чолі з військовим міністром; Головне управління Генерального штабу, на чолі з начальником Генерального штабу;   чотири генерал-інспектора (піхоти, кавалерії, артилерії, інженерних частин);   Рада Державної оборони  на чолі з головою,  який був також вищою дорадчою  установою при імператорі.

В цілях вдосконалення системи військового управління в березні     1909 р. Мобілізаційний відділ Головного штабу в повному складі був переданий в Головне управління Генерального штаба. Через два роки, в листопаді 1911 р. у складі Головного управління Генерального штабу з'явилося нове відділення –  повітроплавна частина [15]. 

Ці та інші зміни призвели до перегляду «Положения о Главном управлении Генерального штаба», яке було прийнято 17 березня 1913 р. До його складу увійшли відділи:  генерал-квартирмейстера, який відповідав за збір і обробку військово-статистичних відомостей по Росії, а також тих, що мають військове значення відомостей про іноземні  держави;  по пристрою і службі військ  - відало організацією військ, складанням і виданням статутів, настанов, положень та інструкцій, що стосуються бойової  підготовки військ;   мобілізаційного, який відповідав за комплектування військ офіцерами, нижніми чинами запасу та пільговими козаками; військових сполучень, що займався організацією перевезення військ водним, ґрунтовим і залізничними коліями;  військово-топографічного, відповідального за діловодство по веденню астрономічних, геодезичних і топографічних робіт і за постачання військ новими картами і планами;  повітроплавальної частини, в обов'язки якої входила вся організація повітроплавних частин і спеціальних повітроплавних установ.

В ході реформ   перебудови зазнала система польової  служби військ. У квітні 1912 р. імператором був затверджений новий Статут польової служби. У центральному його розділі підкреслювалася вирішальна роль наступального бою [92, с. 494]. 

Велике значення статут надавав  організації взаємодії військ. Бойові порядки в бою повинні були складатися з бойових ділянок та загального резерву. Бойову ділянку відповідно до Статуту розподіляли  на кілька дрібних ділянок (вузлів) і окремий резерв. При наступі  потрібно було робити найсильнішою  ту ділянку, звідки наносився головний удар, а при обороні –  мав найбільше значення. Загальний резерв призначався для сприяння військам бойової ділянки,  що спричиняла головний удар, приватний      резерв  –  для посилення своєї ділянки, що веде бій. Характерно, що Статут не передбачав створення безперервної лінії фронту, але вказував, що при розташуванні військ на позиції, незайняті проміжки повинні перебувати під перехресним вогнем піхоти і артилерії [49, с. 145]. 

У Статуті польової служби чітко визначалася і роль артилерії в бою. Легка польова артилерія включалася в бойові ділянки піхоти або діяла окремими дивізіонами. Гаубичні  дивізіони і важка польова артилерія, що входять до складу корпусів, призначалися для забезпечення головного удару і перебували в підпорядкуванні командира корпусу, або передавалися в розпорядження нижчестоящих командирів – за обставинами.

Якщо питання наступального бою у Статуті були добре розроблені, набагато схематичніше  були розроблені проблеми оборонного бою. Оборонна позиція уявлявся авторам статуту як система опорних пунктів, що знаходяться в вогневому зв'язку. Створення безперервної лінії окопів не було передбачено, недостатньо чітко була виражена і ідея масованого вогню артилерії.

Перевагою Статуту польової служби були добре розроблені розділи про методи управління військами. Завдання ставилося в наказі. Кожен нижчий начальник самостійно вирішував питання про вибір коштів, що знаходяться в його розпорядженні, і способів виконання поставленої задачі. В ході бою начальник не повинен був втручатися в дії підлеглих, але  ті повинні були обов'язково інформувати їх про зміну обстановки.

Перевірені досвідом військ передові ідеї Статуту польової служби отримали свій подальший розвиток у «Положенні про польове управлення військ у воєнний час», затвердженому безпосередньо перед світовою війною, 3 червня 1914 р.  Положення  закріплювало нові форми організації польової армії. У ньому вказувалося, що  сухопутні збройні сили призначені для воєнних дій, що утворюють вищі військові з'єднання –  армії, у складі двох і більше корпусів [45, с. 298]. 

Отримала своє оформлення і ідея фронтової  організації військ.  Кілька армій, призначених для досягнення однієї стратегічної цілі та чинних на певному фронті, можуть бути об'єднані в ще більш високому військовому з'єднанні, утворюючи армії  фронту. Армія, яка не входить до складу фронту, отримувала назву Окремої армії і мала самостійне управління. Управління військами фронту здійснював штаб.

Новим явищем в області управління військами було створення Ставки Верховного головнокомандувача. Положення 1914 р. передбачало наступну структуру стратегічного керівництва. Діючу армію очолював Верховний головнокомандувач. Він є вищий начальник всіх сухопутних і морських збройних сил, призначених для військових дій. Верховний головнокомандувач підпорядковувався лише царю.

Війська отримали Статут і Положення безпосередньо перед світовою війною і не встигли опрацювати їх під час навчань. Тому новим формам управління військами в ході бойових дій довелося навчатися в ході світової війни [92, с. 521]. 

Концепція військової реформи передбачала переозброєння армії. Російсько-японська війна змінила погляди на роль та значення систем озброєння в бою. Застосування піхоти з урахуванням рельєфу місцевості, перебіжки і «самоокапывание»  зробили її менш вразливою для гвинтівкового вогню. В цих умовах чітко проявилася необхідність збільшення щільності вогню в бою і скорострільності ручної стрілецької зброї.

До створення зразків автоматичних гвинтівок приступили відразу   після закінчення російсько-японської війни. У 1908 р.   була створена комісія для розробки автоматичної гвинтівки на базі наявної гвинтівки Мосіна зразка 1891 р. За підсумками випробувань гвинтівки, розробленої     Н. Федоровим, і подібних зарубіжних зразків (Браунінга та ін) перевагу було віддано російської. Вона мала більше досконалий затвор, компактний магазин, меншу вагу і, головне, патрон зменшеного до 6,5 мм калібру. Випробування підтвердили вигоди стрільби з автоматичних гвинтівок:   швидкість стрільби зросла на 100 %;  менша стомлюваність стрілка і віддача при пострілі;  простота пристрою;  правила дії і поводження з гвинтівкою легко засвоювалися стрілками. Цей зразок нової гвинтівки в 1913 р. був прийнятий на озброєння російської армії [75, с. 412]. 

У виробництві ручної  стрілецької зброї намітилася тенденція переходу до автоматичної гвинтівки, а напередодні Першої світової війни до автоматів, що забезпечує високу щільність вогню. Цей розвиток визначався змінами у засобах ведення бойових дій.

Пануючою формою став загальновійськовий бій, в якому брали участь всі роди військ. Від виду стрілецької зброї вимагалося рішення двох завдань: з одного боку, забезпечувати вогонь на далекі дистанції, щоб ускладнювати зближення сторін; та з іншого, створювати щільний вогонь на коротких дистанціях для придушення наступального пориву противника або для вогневого прикриття своїх сил при переході їх у наступ.

Російсько-японська війна змінила погляди на роль і значення кулеметів в армії. Відразу після війни продовжились більш інтенсивні дослідження в області їх розробки. Артилерійське відомство ставило при цьому завдання зменшити вагу самих кулеметів і верстатів до них. Ці завдання вирішувалися одночасно на Тульському заводі і на заводі Віккерса. В ході випробувань нових зразків кулеметів з'ясувалося, що зразок Віккерса  зовсім не давав автоматичної стрільби ні старими , ні новими патронами, а російський зразок відповідав умовам Головного артилерійського управління [71]. 

В артилерії основні зміни йшли у напрямку її кількісного збільшення. Вона стала підрозділятися на легку, гірську, мортирну, важку і кінну. В     1910 р. на озброєння польової артилерії надійшли 122-мм (48-лінійні) гаубиці зразка 1909 р., модернізовані були також 76-мм гірські гармати зразка 1909 р. і удосконалено 152-мм гаубиці. Ці заходи дозволили поставити російську польову артилерію в один ряд з артилерією ймовірних противників Росії.

Складною продовжувала залишатися ситуація з постачанням армії важкими гарматами великого калібру, що мають потужний снаряд, і здатними приймати участь в польовому маневреному бою. Після російсько-японської війни на озброєнні армії продовжували залишатися 107-мм гармата, 152-мм і 122-мм гаубиці. Крім того, були прийняті нові зразки: 152-мм облогова гаубиця Дурляхтера, 203-мм і 305-мм (12-дюймова) гаубиці, а також 229-мм і 280-мм мортири.  Врешті решт  забезпечення російська армії необхідною кількістю артилерійських знарядь впиралося в  недостатнє фінансування [101]. 

Постійна нестача асигнувань на потреби Головного артилерійського управління не дозволяла в повній мірі забезпечити армію сучасними видами зброї.  Російські імперські заводи не справлялися з замовленнями Військового міністерства на виготовлення знарядь, що було пов'язано з малими їх потужностями та застарілим обладнанням. Частину  замовлень доводилося передавати на іноземні підприємства, головним серед яких був  німецький завод Круппа [93, с. 390]. 

Здійснення заходів воєнної реформи, особливо технічне переоснащення військ, зажадало перетворень системи підготовки офіцерських кадрів армії. Були вжиті заходи щодо реформування військово-професійної освіти. Зросла чисельність кадетських корпусів, які були закритим типом середніх навчальних закладів, що забезпечували можливість дворянству навчати своїх дітей за рахунок держави.

У 1911-1914 рр. функціонувало 26 кадетських корпусів. Рівень підготовки в них загалом відповідав вимогам часу. Кадетський корпус призначався для дітей потомствених дворян і офіцерів, які отримували з офіцерським чином тільки особисте дворянство. Крім цих категорій в кадетські корпуси був відкритий доступ дітям козаків, духовенства і уродженцям  слов'янських країн [62]. 

З 1911 р. підготовка загальновійськових обер-офіцерів було покладено на військові училища. В їх завдання входила підготовка кваліфікованих кадрів командирів рот і ескадронів з подальшою перспективою висування на посади командирів батальйонів. Училища здійснювали набір на основі середньої освіти, що давало можливість зосередити більше уваги на професійній підготовці військових кадрів.

Функціонувало три піхотних, одна кавалерійська і два козачих училища: Павлівське, Костянтинівське, Олександрівське, Миколаївське-кавалерійські, Новочеркаське і Іркутське - козачі. Також продовжували функціонувати Михайлівське та Костянтинівське артилерійські і військово-інженерні училища. Основним контингентом вихованців були вихідці з дворянства, але серед випускників були представники і інших станів  [54, с. 175]. 

Деякі зміни відбулися у вищій школі. Без змін працювали Військово-юридична та Військово-медична академія. Була відкрита Інтендантська академія, створена на основі Інтендантського курсу Академії Генерального штабу. У липні 1909 р. Академією та Генеральним штабом було підготовлено нове «Положение о Николаевской военной академии». У ньому знайшли закріплення принципи підготовки офіцерів Генерального штабу широкого профілю.  Миколаївська академія  мала на меті давати офіцерам  армії вищу військову освіту. Закінчивши академічний курс по 1-му розряду комплектувався корпус офіцерів Генерального штабу на підставі особливого Положення. Крім того, завданнями Академії було розвиток працями її професорів військової науки і поширення  вченими їх роботами військових знань в армії. Структура Академії передбачала наявність двох класів: молодшого і старшого з дворічним терміном навчання і практичного курсу Миколаївської Головної обсерваторії  [67, с. 119]. 

На початку 1913 р. зазнала реформування і Військово-медична академія. Основним завданням перетворення академії, як зазначалося в вказівках  військового міністра і Комісії з державної оборони Державної думи, була потреба  привести у відповідність навчального закладу «цілі обслуговування армії і флоту як в мирний, так і у воєнний час».

Сформована система підготовки офіцерських кадрів для сухопутних військ була досить стрункою. Кадетські корпуси давали загальноосвітню підготовку, військові училища забезпечували професійну підготовку обер-офіцерів середньої ланки. Примітно, що доступ представників недворянського стану в середні військово-навчальні заклади і вищу школу залишався важким, а в ряд навчальних закладів і зовсім закритий.

В ході післявоєнної реформи зазнала критичного аналізу система комплектування військ, як в мирний, так і воєнний час. Російсько-японська війна зажадала проведення приватних мобілізацій. При цьому майже весь навчений запас виявився вичерпаним.

Був здійснений ряд надзвичайних заходів. В першу чергу скорочувалися терміни дійсної служби з тим, щоб пропустити через армію   більшу  кількість людей в цілях збільшення чисельності запасу. Указом від 7 березня 1906 р. передбачалося скорочення строку дійсної служби в піхоті і пішій артилерії до 3 років, а в інших родах військ до 4 років, на флоті з 7 до 5 років. Запас ділився на два розряди за віком. У перший входили особи молодого віку для поповнення польових військ (7 років). Другий розряд складали запасні люди  похилого віку для резервних і тилових частин (8 років). 

Разом з тим, скоротилися пільги для призовників за сімейним станом і збільшилися за освітою. У подальшому  в  Статут про військову повинність були внесені зміни. Державна Дума створила комісію при Військовому міністерстві, якій було доручено розробити необхідні зміни в Статуті.

У червні 1912 р. новий закон  «Про зміну Статуту про війкову повинність» був схвалений Державною Думою і затверджено імператором. У сухопутних військах для прийнятих за жеребом або добровольців у частині піхоти і пішій артилерії загальний термін служби визначався у 18 років, з яких 3 роки дійсної служби та 15 років у запасі. Для інших родів військ – кавалерії, кінної артилерії та інших –  17 років: 4 роки дійсної служби і 13 років в запасі [70]. 

Одним із нових заходів військових реформ, що з'явився це був перехід до територіальної системи  комплектування військ і майже повна відмова від екстериторіальною системи. Кожна військова частина розташовувалася постійно в одному якому-небудь районі і комплектувалася з місцевого населення як у мирний час, так і при  мобілізації. Можна зробити висновок, що це давало ряд переваг: по-перше, однорідність складу військових частин; по-друге, частини військ при мобілізації поповнювалися людьми, які проходили в них дійсну службу в мирний час; по-третє, скорочувалися терміни комплектування та витрати на нього; по-четверте, перехід на воєнний стан при мобілізації здійснювався в мінімальні терміни. Однак, вже в 1913 р. військове відомство скасувало цей принцип комплектування військ, побоюючись, мабуть, озброєння місцевого населення, яке у разі соціально-політичних хвилювань могло бути ненадійним.

Поряд з скороченням термінів служби проводилося і перевлаштування армії. Наявний склад військ не забезпечував можливості швидкого приведення армії у бойовий стан. Для вирішення цієї проблеми військовим міністром була представлена «Програма з посилення армії», яка передбачала збільшення чисельності військ. У лютому 1910 р. Рада міністрів затвердила  асигнування  1 412 тис. руб. на реалізацію висунутих пропозицій та представила  в Державну думу міркування про необхідність відпустки цих коштів. Поки йшли дебати, Військове міністерство провело деяку реорганізацію, яка дала незначне збільшення чисельності польової піхоти, посилення артилерії і спеціальних родів військ [71]. 

З осені 1912 р. Генеральний штаб працював над планом подальшого розвитку армії. В кінці лютого 1913 р. був представлений перший варіант. В ньому передбачалося збільшення в деяких округах чисельності військ, розвиток та реорганізація окремих родів зброї і упорядкування штатів. Цей варіант плану розвитку армії передбачав загальне її збільшення на 376 тис. осіб. На 91 млн. крб. повинен був зрости щорічний бюджет військового міністерства, 226 млн. руб. передбачалося витратити на одноразові надзвичайні витрати. Вироблений Генеральним штабом план 6 березня 1913 р. був схвалений на Особливій нараді під головуванням Миколи II [101]. 

Програма подальшого розвитку артилерії в армії була розділена на дві частини з метою здійснення невідкладних заходів щодо її посилення. Так з'явилися «Мала  програма посилення артилерії» та «Велика програма».

На початку червня 1913 р. у військовому міністерстві була  скликана  нарада для визначення витрат на здійснення «Малої програми». Загальна сума витрат склала близько 123 млн. руб.  Велика частка коштів –  98 млн –  виділялася на придбання і артилерії та боєзапасу до неї, 16 млн – на влаштування технічних артилерійських закладів та 9 млн –  на розвиток авіації. 10 червня 1913 р. «Мала програма» була прийнята як закон.

24 червня 1914 р. була схвалена Державною думою і «Велика програма».  Цією програмою передбачалося, що загальна чисельність офіцерського корпусу зростала на 11 772  чоловіка (на 28 %), а чисельність нижніх чинів –  на 468 тис. осіб (майже на 40 %). З 12 тис. нових офіцерських посад близько половини призначалося для артилерії. Артилеристами повинні були стати також 126 тис. новобранців. Це свідчило про серйозні наміри розвивати цей рід військ. Передбачалося, що до 1917 р. майже на 60 % (270 тис. осіб) повинна була збільшитися чисельність піхоти, майже на 10 % (40 тис.) –  чисельність кавалерії [90]. 

 Загальні витрати по здійсненню «Великої програми» повинні були скласти 430 млн. руб. По завершенню всіх її заходів постійні витрати на армію зростали на 139 млн. руб. в рік. Передбачалося всю «Велику програму» повністю виконати до 1 листопада 1917 р.

В результаті здійснення заходів воєнної реформи були досягнуті певні позитивні результати щодо посилення армії. Російська армія отримала більш струнку організацію, було введено однаковість військових частин і з'єднань (корпусів і дивізій), збільшено число нових армійських корпусів за рахунок переформування резервних і фортечних частин, встановлена нова організація резервних частин, посилена артилерія та інженерні частини. Змінився і соціальний склад армії. В цей час вона не була вже чисто селянською. Значну частину особового складу представляв робітничій клас [92, с. 535].

До заходів, які здійснили значний вплив на перетворення російської армії в період після російсько-японської війни, слід віднести рішення проблеми нестачі шляхів сполучення. Після війни продовжилося будівництво залізниць. Основна увага приділялася Західному і Південно-Західному театрам можливих військових дій. В період з 1905 по 1913 рр. було побудовано близько 9 тис. км залізниць, що полегшувало перевезення військ і вантажів до театрів військових  дій

Став розвиватися новий вид транспорту –  автомобільний. На різних випробуваннях добре проявили себе бронемашини. Але їх виробництво було відкладено на невизначений термін через брак фінансових коштів. Слід зазначити, що виробництвом автомобілів зацікавилися російські підприємці, які вкладали кошти в налагодження в Росії складання і ремонту автомашин [101]. 

Досвід російсько-японської війни показав важливість використання в армії повітроплавних апаратів. У військах збільшилося число повітроплавних рот, їх кількість у 1907 р. склала  12.  Поряд з прив'язними аеростатами йшла розробка конструкцій керованих аеростатів. Але спроби щодо їх впровадження в армії Росії були приречені на невдачі з причини браку коштів. Така ж доля спіткала, до речі, і перший дирижабль, спроектований ще К. Ціолковським у 1887 р. Лише через 20 років для розробки великого дирижабля Головним інженерним управлінням була створена спеціальна комісія, на основі висновків якої в 1908 р. почалося будівництво подібних дирижаблів. Перший великий дирижабль отримав назву «Навчальний».

Успішне застосування аеропланів на маневрах 1911 р. і під час Балканських воєн 1912 – 1913 рр. похитнули впевненість Інженерного технічного управління в доцільності розвитку та бойовому  застосуванні аеростатів в польових умовах. Але Інженерне відомство займало вичікувальну позицію  не бажаючи   вкладати кошти в проектування бойових літаків і організацію власної виробничої бази. Лише у 1909 р. воно запропонувало Навчальному повітряно-плавального парку побудувати 5 аеропланів, закупивши при цьому у закордонних фірм кілька літаків Райта і Фармана [45, с. 463].

Перед світовою війною Генеральний штаб активно ставив питання про збільшення кількості літаків для формування повітряних частин. Не маючи власної виробничої бази, Військово-технічне управління змушене було піти по шляху закупівлі машин, виготовлених як на російських підприємствах, так і за кордоном. В середині 1912 р. була придбана перша партія літаків, що дозволило сформувати 12 корпусних, 1 польовий і 5 кріпосних  загонів по 6 машин у кожному.

Питання авіації були актуальними і при обговоренні «малої» і «великої» програм переозброєння армії. Було вирішено мати у складі армії 40 корпусних загонів, 10 польових, 9 кріпосних, 8 особливого призначення і 11  авіа-технічних  рот, довівши, таким чином, літаковий парк до 300 машин. Таку програму було вирішено здійснити протягом 1914–1917 рр.

На початку століття ХХ ст. в управлінні військами провідне місце зайняли телеграф і телефон. Програмами перетворення армії   в період  та після російсько-японської війни необхідно було враховувати і цей чинник. Збільшувалося число апаратів, зростала протяжність телеграфних ліній. Радіозв'язок у російській армії почала застосовуватися ще під час війни з Японією. Для організації більш ефективного  зв'язку були сформовані дві «іскрові роти», які прибули на театр війни в травні 1905 р. Кожна рота була забезпечена б чинними і 2 запасними радіостанціями. Під час війни перевірити ефективність радіозв'язку не вдалося. Позитивний результату цьому плані був отриманий лише на маневрах в 1911 р.  [45, с.478]. 

Після закінчення російсько-японської війни були зроблені деякі кроки по удосконаленню організації тилу і постачання. Удосконалювалася підготовка вищих інтендантських кадрів. У 1910 р. Головне  інтендантське управління та його Технічний комітет були реорганізовані.   Слідом за цим були реорганізовані окружні, корпусні  та кріпосні  інтендантські структури. Були створені (на мирний час) дивізійні (бригадні) і введені  управління інтендантства місцевих інтендантів для забезпечення військ.

Внесені були також зміни в організацію установ, пов'язаних з військовими повідомленнями, покладено початок формуванню штатних дорожніх частин та забезпечення їх спеціальною дорожньою технікою. Ще в 1906 р. з'явилася посада інтендантських приймальників для спостереження за будівництвом і прийомом обозу в казенних майстернях та приватних заводах. Поява цієї посади викликалося тим, що в період війни інтендантство не змогло належним чином забезпечити армію засобами пересування.

Перед світовою війною робота тилових структур регулювалася двома документами, що вийшли в 1912 р.: «Положення про польове управлення військ»  та  «Положення про продовольчі магазини  воєнного часу». Згідно з цими документами загальне управління тилом армії  зосереджувалася в руках головнокомандувача.

Можна стверджувати, що перед початком світової війни була цілком відпрацьованої структура управління тилом польової армії. У корпусі і дивізії начальники служби тилу підпорядковувались безпосередньо начальникові корпусу або дивізії. В полку господарської частиною відав завідувач господарством. Йому підпорядковувалися полкової скарбник, полковий квартирмейстер, завідувач зброєю, старший лікар полку діловод і командир нестройової   роти, у віданні якого складалися майстерні і обоз полку.

Положення про польове управління 1912 р. в загальному наблизило управління тилом до вимог військового часу. Недоліком цього документу була, мабуть, відсутність при головнокомандуючому Діючої армії спеціального органу, керуючого тилом [45, с. 487]. 

Розвивалася також і військова наука, були видані праці ряду військових теоретиків: Н. Міхневич  «Стратегія», А.  Елчанінов –  «Ведення сучасного бою», В Черемісів – «Основи сучасного військового мистецтва»,    А. Незнамов – «Сучасна війна». У 1912 році видано «Статут польової служби», «Настановлення для дій польової артилерії в бою», в 1914 році «Повчання для дій піхоти в бою», «Настанова з ведення стрільби з гвинтівки, карабіна й револьвера». Головним видом бойових дій вважали наступ, але велика увага приділялася й обороні. В атаку піхоти застосовувалися інтервали до 5 кроків (більш рідкісні бойові порядки, ніж в інших європейських арміях). Дозволяло переповзання, рух перебіжками, висунення відділеннями та окремими солдатами від позиції до позиції під прикриттям вогню товаришів. Від солдатів вимагали окопуватися, не тільки в обороні, але і при наступальних діях. Вивчався зустрічний бій, дії в нічних умовах, хороший рівень підготовки показували російські артилеристи. Кавалеристів вчили діяти не тільки в кінному, але і в пішому строю. На високому рівні була підготовка офіцерів, унтер-офіцерів. Найвищий рівень знань давала Академія Генштабу.

Звичайно, були і недоліки, оскільки не було вирішено питання з автоматичним зброєю для піхоти, хоча перспективні розробки існували (над ними працювали   Ф.Токарєв та ін). Не впровадили міномети. Дуже поганою  була підготовка резерву, тільки у козаків проводилися збори і навчання. Ті, хто  отсіювався і не потрапляв на стройову службу, взагалі не мав   ніякої підготовки. Погано справа йшла з офіцерським резервом. Це були люди, які отримали вищу освіту, вони з дипломом отримували чин прапорщика, але про дійсній службі не мали поняття. В резерв також входили офіцери, які вийшли у відставку за станом здоров'я, за віком, за проступки [76]. 

У Росії недооцінили можливості важкої артилерії, піддалися впливу французьких теорій і німецької дезінформації (німці в довоєнний період активно лаяли крупнокаліберні гармати). Схаменулися пізно, перед війною прийняли нову програму, за якою планували серйозно посилити артилерію: на корпус повинно було припадати 156 гармат, з них важких 24. Вразливим місцем імперської Росії була орієнтація на іноземних виробників. Не відрізнявся високими здібностями військовий міністр  В. Сухомлінов (1909-1915). Це був тямущий адміністратор, але надмірним завзяттям не відрізнявся, намагався мінімізувати зусилля - замість розвитку вітчизняної промисловості, знайшов більш простий шлях. Вибрав, замовив, отримав «подяку» від виробника, прийняв виріб.

Німецький план Шліффена був в загальних рисах відомий в Росії. Німці підкинули російської розвідці  фальшивку, але в Генштабі визначили, що це фальшивка і «від протилежного» відтворили справжні задуми противника.

Російський план війни передбачав два сценарії війни. План «А» –   перший удар німці наносять по Франції і план «Г», якщо проти Російської імперії буде воювати не лише Австро-Угорщина, але і німці завдадуть перший і головний удар проти нас. За цим сценарієм більшість російських сил повинні були виступити проти Німеччини [92, с. 437]. 

За першим сценарієм, який і був здійснений, 52% усіх сил (4 армії) зосереджували проти Австро-Угорщини. Зустрічними ударами з Польщі і України вони повинні були знищити угруповання ворога в Галичині (в районі Львів – Перемишль) і підготувати наступ в напрямку Відня та Будапешта. Успіхи проти Австро-Угорщини повинні були утримати Царство Польське від можливого повстання. Проти Германської імперії повинно було діяти 33%  усіх сил (2 армії). Вони повинні були нанести  удари з Литви (сходу) та Польщі (півдня) розбити німців у Східній Пруссії і створити загрозу центральним областям Німеччини. Дії проти Німеччини повинні були відтягнути частину сил німецької армії, які діяли проти Франції. Ще 15% сил, були виділені у дві окремі армії. 6-а армія повинна була захищати Балтійське узбережжя і Петербург, а 7-я армія - кордон з Румунією та узбережжі Чорного моря  [92, с. 439]. 

Після мобілізації, проти Німеччини повинно бути виставлено: 9 корпусів (2 армії), в них було 19 піхотних дивізій, 11 «второочередных» піхотних дивізій, 9 з половиною кав. дивізій. Проти Австро-Угорщини: 17 корпусів, в них було 33,5 піхотних дивізій, 13 «второочередных» піхотних дивізій, 18 з половиною кав. девізій. У дві окремі армії входило 2 корпуси з 5 піхотними дивізіями, 7 «второочередными» піхотними дивізіями, 3 кавалерійськими дивізіями. Ще 9 армійських корпусів залишалися в резерві Ставки, в Сибіру та Туркестані.

Треба відзначити, що Росія була першою країною, яка створювала такі оперативні об'єднання, як фронт – Північно-Західний і Південно-Західний фронти. В інших країнах всі армії замикалися на єдиний орган управління – Ставку [92, с. 451]. 

Враховуючи той факт, що мобілізаційні строки російської армії запізнювалися порівняно з німецькими та австро-угорськими, в Росії вирішили видалити рубіж розгортання армій від німецького  та австро-угорського  кордонів. Щоб німецькі та австро-угорські армії, не змогли провести узгоджений наступ на Білосток або Брест-Литовськ  і взагалі уздовж східного берега Вісли, з метою відрізати російські армії від центру імперії. Проти німецьких сил російські війська зосереджувалися на рубежі Шавли, Ковно, річки Неман, Бобер, Нарев і Західний Буг. Ця лінія була віддалена від Німеччини майже на п'ять переходів і була сильним оборонним рубежем по своїм природним властивостям. Проти Австро-Угорської імперії війська повинні були бути зосереджені на рубежі Івангород, Люблін, Холм, Дубно, Проскурів. Австро-Угорську армію вважали не такою сильною і небезпечною.

Зв'язуючим фактором була та обставина, що Росія брала на себе зобов'язання одночасно з Францією виступити проти Німеччини. Французи зобов'язалися до 10-го дня мобілізації виставити 1,3 млн. чоловік і відразу почати військові операції. Російська сторона дала зобов'язання виставити до цього терміну 800 тис. осіб (треба враховувати той факт, що російська армія була розкидана по величезній території країни, як і мобілізаційні резерви) і на 15-й день мобілізації почати наступ проти Німеччини. В 1912 році було прийнято угоду, що якщо німці зосередяться в Східній Пруссії, тоді російські війська будуть наступати від Нарева на Алленштейн. А в тому випадку, якщо німецькі сили розгорнуться в районі Торн, Познань російські вдарять прямо на Берлін [90].  

Верховним головнокомандувачем мав стати імператор, а фактичне керівництво здійснювати начальник штабу, ним став голова Академії Генштабу – М. Янушкевич. Посаду генерал-квартирмейстера, який відповідав за всю оперативну роботу, отримав Ю. Данилов. Верховним головнокомандуючем  в підсумку був призначений великий князь Микола Миколайович. Ставка була створена в Барановичах.

 Не було враховано декілька деталей, що стали основними  слабкими  місцями  в підготовці до війни.  Недоліки були такі:  необхідність розпочати наступ до завершення мобілізації і зосередження сил. На 15-й день мобілізації Росія могла зосередити тільки близько третини своїх сил, це призводило до того, що Російської імператорської армії доводилося вести наступ в стані часткової готовності; коли є необхідність вести наступальні дії проти двох сильних противників, не можна було зосередити основні сили проти одного з них.

Таким чином, роки   до початку Першої світової війни,  були  важливим етапом в перетворенні  армії Росії. У цей період були проведені  урядові військові  реформи,  удосконалювалася структура центральних органів управління – Військового і Морського міністерств. Була створена Рада Державної оборони. Постійно поліпшувалося технічне оснащення збройних сил, реформувалася система військового освіти, навчання і виховання військ. В цілому, здійснений комплекс заходів по перетворенню Збройних сил надав істотний вплив на підготовку імперської Росії до світової війни.

Військові реформи призвели до перетворення системи комплектування армії. Зміна строків військової служби і пільг для призовників, сприяли подальшому збільшенню мобілізаційних резервів. Змінювався соціальний вигляд новобранців. Серед призовників все більше стало з'являтися фабричних робітників.

Значні успіхи були досягнуті в забезпеченні військ стрілецькою зброєю й артилерією. Поява на озброєнні армії магазинної гвинтівки Мосіна, кулеметів, нових скорострільних гармат вело до збільшення щільності вогню і подальшої  зміни тактики дій військ. Головним видом бойових дій російської армії оголошувалося наступ. Наступальний бій поділявся на три періоди: зближення, наступ і атака. Виявилося значення нічних боїв. Зростаюча сила оборони противника вимагала від наступаючої піхоти самообкопування. Стрілецькі ланцюги стали більш розрідженими. Досягнення успіху в бою стало можливе при тісній взаємодії всіх родів військ, високоморального  духу особового складу.

Зазнала змін система військової освіти. Зросла чисельність військово-навчальних закладів, покращилася підготовка офіцерських кадрів для сухопутної армії.

Однак були і недоліки. Недоліки військового будівництва особливо проявилися в період російсько-японської війни 1904-1905 рр. Після неї військові реформи і подальші перетворення також не були повністю здійснені. Збройні сили Російської держави до 1914 р. виявилися не готовими до ведення тривалих бойових дій.  

ВИСНОВКИ

 Військове реформування в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. охопило всі сфери військового будівництва. Реорганізація Військового міністерства та введення військово-окружної   системи створили відносну єдність управління, ліквідували зайву централізацію. Реорганізація військ, прийнята в 60-70-ті рр. XIX ст., мала на меті  скорочення до мінімуму складу армії в мирний час і максимальне її збільшення в період війни.

Заходи в галузі переозброєння армії зводилися до забезпечення її новими видами озброєння, однак це завдання здійснювалася вкрай повільно і до початку 80-х рр. XIX ст. не була   повністю завершено.

Перетворення в області бойової підготовки були направлені на навчання військ тому, що необхідно на війні  впровадження нової техніки і розвиток особистої ініціативи солдата. Реформи військово-навчальних закладів істотним чином змінили всю систему підготовки офіцерських кадрів, було вирішено питання про укомплектування військ офіцерами в мирний час.

В результаті введення всестанової військової повинності було створено мобілізаційний резерв. Прагнення до збереження плац-парадних традицій заважало бойової підготовки військ.

Реформування добре вплинуло на подальший бойовий  стан армії, але після Д. Мілютіна його наступники вводили багато гальмуючих факторів для швидкого переозброєння новими видами зброї.

Стан армії змінився, тому що була проведена та вжита система округів. З’являлася нова армія, –  яка повинна була бути не гіршою аніж у великих держав тієї епохи.

 У розглянутий період  у керівництва Військового міністерства склалося розуміння необхідності підвищення  рівня  професійної  підготовки  командного складу всіх ступенів, а також і підготовки військ. Це зумовлювалося тим, що в останній чверті XIX  ст.. російська армія стала масовою армією, на озброєння якої прийшли нові технічні засоби ведення війни.

  Разом з тим, досвід її функціонування і, особливо, російсько-турецька війна 1877–1878 рр.. показали, що до початку 80-х р. XIX ст. назріла нагальна необхідність перетворення військової школи. До кінця 1881р. була  складена програма перетворень системи ВНЗ. Найбільшим змінам піддалися перший і другий етапи військової освіти. Військові гімназії були не тільки перейменовані в кадетські корпуси, але їм було надано характер підготовчого військово-виховного закладу. У кадетських корпусах учні стали отримувати загальну освіту. 

 Розгляд теми засвідчив, що в останній чверті XIX ст. Військовим міністерством проводилася активна робота по перепрофілюванню юнкерських училищ у воєнні та введенню в ряді юнкерських училищ класів з військово-училищним курсом. Завдяки цьому до початку XX  ст. вдалося в основному підвищити професійну підготовку офіцерів.

Одною  з найбільш значних  подій у розвитку системи ВНЗ стало створення принципово нового типу навчальних закладів – спеціальних офіцерських шкіл. Вони забезпечували додаткову професійну підготовку для офіцерів на посади командирів батальйонів і ескадронів.

Як показало проведене дослідження, в цей  період  проводилося вдосконалення організації навчання, під яким розумілося виконання комплексу завдань, спрямованих на підготовку офіцерів для військ. Основними з них  були: визначення потреб у офіцерів рівня і обсягу знань і навичок, якими повинні володіти   випускники ВНЗ;  складання програм навчання, організація і проведення навчальної та методичної роботи; підбір, підготовка і підвищення кваліфікації викладацького складу; матеріальне забезпечення навчального процесу і контроль за ходом навчання.

В ході дослідження з’ясовано, що створення масових армій, вдосконалення озброєння, тактики ведення бою збільшили вимоги до підготовки офіцерів, в першу чергу тактичної ланки в процесі повсякденної служби. Це призвело до необхідності доповнювати  практичні заняття з командирами регулярними теоретичними вправами і створити цілісну систему підготовки командирів. Її створення було закріплено законодавчо з виходом інструкції для  занять з офіцерами і ряду посібників, настанов, керівництв, розроблених на її базі, а також з організацією в кожній військовій частині офіцерських зборів і полкових бібліотек тощо.

Підготовка офіцерів в процесі проходження служби в 80-90-ті рр..  XIX ст. розглядалася як складова частина бойової підготовки військ і включала в себе комплекс навчальних заходів, спрямованих на підвищення професійної майстерності та методичного  вишколу офіцерів. Основними елементами системи підготовки командирів вважалися складання керівних документів, підготовка керівників занять, матеріальне забезпечення і контроль за результатами навчання.

Практична підготовка здійснювалася на навчаннях і маневрах у складі військових частин, а також на спеціальних заняттях з офіцерами. При проведенні занять в складі частин особлива увага зверталася на добування відомостей про супротивника, вміння використовувати місцевість, впевнено керувати військами.

Введення командирської підготовки у військах було пов'язане з рядом труднощів. Вони були обумовлені новизною цієї справи, недостатньо високим рівнем загальної та військової освіти обер-офіцерів, відсутністю контингенту добре підготовлених керівників і низкою інших причин.

Незважаючи на те, що перераховані причини знижували якість підготовки офіцерів при проходженні  служби у військах, слід визнати, що введення обов'язкового командирського  навчання дозволило підняти загальний рівень навченості офіцерів.  

Як показало проведене дослідження, в останній чверті XIX ст. продовжувала  розвіватися система навчання військ. У Військовому міністерстві  був створений Головний  комітет із влаштування   військ, який відав усіма питаннями бойової підготовки. Протягом 80-х - 90 рр.. XIX ст. їм були перероблені практично всі бойові статути та настанови для всіх родів військ.

На основі досвіду російсько – турецької війни 1877-1878 рр..,  а також з переходом російської армії на нарізну стрілецьку зброю і нарізну артилерію кардинальним чином змінилася тактика ведення бойових дій. Відповідно і навчання військ зазнало змін. У піхоті велику увагу при одиночній підготовці  приділяти  навчанню стрільбі в ціль. У ланці рота-батальйон головним завданням ставилося згуртувати солдат в єдиний організм, здатний вести вогневий бій. В основі  його, і це було закріплено в бойових статутах, лежали бойові дії стрілецьких ланцюгів. Навчання піхоти стало проводитися за принципом поєднання стрілецької вогню і удару.

Велику  увагу  Військове міністерство приділяло бойовій  підготовці військ. Була встановлена єдина для всієї армії програма бойової підготовки. За аналізований період було схвалено більше 80 різних статутів, настанов та інструкцій з навчання військ. Значно збільшилася кількість зборів, навчань і маневрів, що проводились  з метою   відпрацювання взаємодії частин і з'єднань. 

Проте, були і недоліки. Недоліки військового будівництва особливо проявилися в період російсько-японської війни 1904–1905 рр. Після неї військові реформи і подальші перетворення також не були повністю здійснені. Збройні сили Російської держави до 1914 р. виявилися не готовими до ведення тривалих бойових дій.

План, який передбачався як основний на тривалу військову компанію також мав недоліки. Недосконалість на папері призвела до того, що вже у перші місяці Першої світової  війни були відчутні наслідки поразок. що призвело до переробки та корегування плану військових дій на тлі серйозного бойового конфлікту.