КУРСОВА РОБОТА НА ТЕМУ:  Кримінальна відповідальність: її поняття, сутність та особливості за нормами  Загальної частини Кримінального кодексу України.

У нас на сайте представлено огромное количество информации, которая сможет помочь Вам в написании необходимой учебной работы. 

Но если вдруг:

Вам нужна качественная учебная работа (контрольная, реферат, курсовая, дипломная, отчет по практике, перевод, эссе, РГР, ВКР, диссертация, шпоры...) с проверкой на плагиат (с высоким % оригинальности) выполненная в самые короткие сроки, с гарантией и бесплатными доработками до самой сдачи/защиты - ОБРАЩАЙТЕСЬ!

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………3

РОСДІЛ 1: ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ КРИМІНАЛЬНОЇ

ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ………………………………………………………….6

1.1. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ……..12

1.2. ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ…....14

ВИСНОВОК ДО РОЗДІЛУ 1…………………………………………………..25

РОЗДІЛ 2: ПІДСТАВИ ПРИТЯГНЕННЯ ДО КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ………………………………………………………….26

 2.1 ПІДСТАВИ ПРИТЯГНЕННЯ ДО КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ УКРАЇНИ………….32

2.2 ПІДСТАВИ ПРИТЯГНЕННЯ ДО КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ СУДДІВ……………………………………………37

ВИСНОВОК ДО РОЗДІЛУ 2……………………………………………….....45

ВИСНОВОК………………………………………………………………….....47

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………50

ВСТУП

     Актуальність теми.У остані роки  в Україні спостерігається різкий сплеск правопорушень  у різноманітних галузях  життя. Тому у зв'язку з цим виникає потреба в інституті юридичої відповідальність, що є  юридичним засобом  що попереджує  або ліквідує протиправну поведінку і стимулює суспільно корисні дії людей у правовій сфері.

     Тому  соціальна необхідності юридичної відповідальності, її призначення у правовий системі є визначальною складовою безпосередньо  повязаною з протиправною пофедінкою та правопорушеням. Найбільш суворим виглядом юридичної відповідальності є кримінальна відповідальність. Проблема кримінальної відповідальності є одним із фундаментальних проблем кримінально-правової науки. Дослідження будь-якої інституції кримінального права зачіпає зрештою той чи інший аспект кримінальної відповідальності, що є поруч із такими категоріями як злочин та покарання що є центральним поняттям кримінального права.

     В нормах кримінального закону сформульовані підстави і принципи кримінальної відповідальності. Згідно з Основним Законом України кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто така, що умисно або з необережності вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. 

В даний час, коли в суспільних науках, у тому числі й у юридичній, одержала визнання ідея пріоритету загальнолюдських цінностей, дослідження кримінально-правових  відносин здобуває  особливе значення. Зараз можна з упевненістю сказати, що взаємини між злочинцем і державою в нашій країні будуються на основі закону.

     Реалізація задачі охорони інтересів особистості, чи суспільства держави від злочинних зазіхань припускає застосування судом до осіб, винних у їхньому здійсненні, передбачених законом покарань. 

Зрозуміло, реалізація кримінально-правових відносин кримінальної відповідальності допускається тільки при наявності основ, передбачених діючим карним законодавством. У цьому зв'язку, представляється важливим розгляд і аналіз таких основ. Після цього необхідно розглянути ряд норм, що містяться в діючому карному законодавстві.

    Розгляд поставлених питань є важливим для визначення значення цього інституту як для обличчя винного в здійсненні злочину, так і дял  законодавця. У курсовій роботі представляється надзвичайно актуальним розгляд питання про кримінальну відповідальність, поняття, сутність та її підстави. При постановці питання кримінальної відповідальності першорядно треба дати визначення поняття кримінальної відповідальності.

     Мета і завдання дослідження. Мета дослідження – виявити і проаналізувати проблеми правового регулювання кримінальної відповідальності  держави і виробити обгрунтовані пропозиції, створені задля його вдосконалення.

Завдання дослідження. Досягнення поставленої мети забезпечується рішенням наступних завдань:

– дати визначення поняттю та сутності кримінальної відповідальності;

– зрозуміти поняття, розкрити зміст кримінальної відповідальності;

– виділити особливості кримінальної відповідальності;

– дослідити підстави притягення до кримінальної відповідальності;

     Об’єктом є суспільні відносини, які охороняються законом про кримінальну відповідальність на які було здійснено протиправне посягання.

     Предметом дослідження є, власне, кримінальна відповідальність її понятят,сутність та особливості.

     Теоретичним підґрунтям обраної теми стало опрацювання теоретичних положень, що містяться в наукових працях українських та зарубіжних учених.

     Зокрема поставлені питання раніше вивчалися М. І. Бажанов , Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. В. Сташиса, В. Я. Тація, Бабенко А.М., Грищук В.К, Фріс П. Л та іншими вченими.

     Методи дослідження. Методологічною основою курсової роботи стала система загальнонаукових, спеціально-наукових, та спеціально-юридичних методів, використання яких дало змогу досягнути зазначену мету та розв’язати поставлені завдання. У перебігу роботи над дослідженням проблем дослідження кримінальної відповідальності використовувалися такі   методи, як: формально-юридичний тобто цей метод зазвичай пов'язують тільки з вивченням права. Предметом дослідження в цьому випадку є право в чистому вигляді - його категорії, визначення, ознаки, структура, конструкції, юридична техніка;  порівняльно-правовий  метод є основним методом у системі методології порівняльно-правових досліджень, який виступає як сукупність способів і прийомів виявлення, на основі порівняль­ного вивчення загальних і специфічних закономірностей, виник­нення, розвитку, функціонування різних правових систем;  системний підхід - це напрям методології досліджень, який полягає в дослідженні об'єкта як цілісної множини елементів в сукупності відношень і зв'язків між ними, тобто розгляд об'єкта як системи.

  Структура роботи  зумовлена  метою та завданням дослідження, логікою викладу матеріалу та складається зі вступу, двох розділів та підрозділів з висновків та списку використаної літератури.

Розділ 1:  ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

       Чинний Кримінальний кодекс України[1] не розкриває поняття кримінальної відповідальності, хоча у статтях та назвах статей тільки Загальної частини Кримінального кодексу України воно вживається понад сто разів. Розробка цього поняття належить до сфери науки кримінального права.

      Проте, визнання науковцями того, що кримінальна відповідальність − це особливий елемент у механізмі кримінально-правового регулювання, в межах якого здійснюється реагування держави на вчинений особою злочин, не зупинило дискусій з приводу суті та змісту цього поняття. Більше того, незважаючи на належну увагу до цієї проблеми, процес формування вчення про кримінальну відповідальність залишається складним і суперечливим. [2]Визначення кримінальної відповідальності, виходять із того, що вона є одним із видів юридичної відповідальності. І хоча останню в правознавстві розуміють по-різному, проте у вузькому, спеціально-правовому значенні юридичну відповідальність трактують як відповідальність ретроспективну, тобто як відповідну реакцію держави на вчинене в минулому правопорушення.

     З цього погляду юридичну відповідальність можна визначити як вид і міру обмеження державною владою передбачених законом прав і свобод особи, яка вчинила правопорушення. Тому  [3]головна  місія, яку покликана виконувати ця галузь, полягає в охороні найбільш важливих для суспільства відносин, шкода яким спричиняє шкоду суспільству в цілому.

      У зв'язку з цією специфікою кримінального права специфічною є і відповідальність, яка передбачена кримінальним законом за вчинене особою правопорушення .

Висловлені в юридичній літературі погляди до сутності кримінальної відповідальності можна об’єднати в наступні умовні підходи:[4] „кримінальна відповідальність – покарання”; „кримінальна відповідальність – застосування кримінально-правової санкції”; „кримінальна відповідальність – осуд”; „кримінальна відповідальність – обов’язок”; „кримінальна відповідальність – перетерпіння особою заходів примусу”; „кримінальна відповідальність – правовідносини ”.

      Оскільки жодна з вищеназваних концепцій так однозначно і не сприйнята ні наукою, ні практикою, хочеться навести положення які стосуються змісту інституту кримінальної відповідальності, які сприймаються більшістю вчених та практиків.  Встановлюючи зміст кримінальної відповідальності слід виходити з аксіоматичного твердження, що вона є різновидом юридичної відповідальності, а відтак їй притаманні, нехай з певним уточненням, і всі ознаки юридичної відповідальності.[5]

     До таких ознак, як правило, відносять: 1) за своєю сутністю юридична відповідальність є негативною реакцією держави на вчинене правопорушення; 2) застосування юридичної відповідальності забезпечується державним примусом; 3) вона застосовується, як правило, лише до суб’єктів, які винні у вчиненні конкретного правопорушення; 4) вона тягне застосування до правопорушника певних санкцій майнового, особистого чи організаційного характеру.  Тому з урахуванням викладеного можна сказати що кримінальна відповідальність на мою думку — це передбачене

      Кримінальним кодексом обмеження прав і свобод особи, яка вчинила злочин, що індивідуалізуються в обвинувальному вироку суду і здійснюються спеціальними органами виконавчої влади держави. При встановленні змісту кримінальної відповідальності слід враховувати і те, що її підстави, форми  та порядок реалізації встановлюються виключно кримінальним законом. Такий висновок можна зробити зокрема на основі положень ст. 3 Кримінального кодексу України.[6]

      Окрім цього, як вже зазначалось вище, кримінальна відповідальність є лише однією з форм реалізації охоронних кримінально-правових відносин, які виникають між державою і особою у зв’язку з вчиненням останньою злочину. Відтак, оскільки обов’язковим елементом будь-яких правовідносин, в тому числі і кримінально-правових, є їх зміст (соціальний зв’язок, взаємні права і обов’язки), то в кримінальній відповідальності вони реалізуються як з боку держави, так і з боку особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що містить склад злочину.[7] При цьому держава, в особі компетентних органів, реалізує своє право, яке одночасно є і обов’язком, відреагувати на діяння особи шляхом застосування кримінально-правових засобів впливу.

      Особа зобов’язана перетерпіти  дану реакцію та має право на дотримання при цьому щодо неї вимог закону. Тому неповним є односторонній розгляд кримінальної відповідальності лише з позиції реалізації прав і обов’язків або тільки держави, або тільки винної особи, що має місце у вищенаведених концепціях. Отже те, що кримінальна відповідальність має об’єктивно-суб’єктивний характер, що полягає у застосуванні конкретних кримінально-правових засобів з боку держави, та їх сприйняття особою, до якої, за наявності підстав, вони застосовуються слід вважати істотною її ознакою.

     Відтак, в понятті кримінальної відповідальності повинна відображатися ця реалізація юридичного зв’язку держави і особи, що виник з вчиненням останньою злочину, тобто її об’єктивно-суб’єктивний характер.

Вищевказані ознаки є, на мою думку, істотними, необхідними і достатніми для визначення поняття кримінальної відповідальності. Проте, більш повне уявлення про інститут кримінальної відповідальності можна отримати встановивши її структуру.

     Важливе значення для цього має з’ясування моменту виникнення і припинення кримінальної відповідальності. Однак і тут існує розмаїття думок. [8]Одні дослідники вважають, що кримінальна відповідальність виникає з моменту вчинення злочину, коли на їхню думку, власне і виникають кримінальні правовідносини, інші – з моменту притягнення особи як обвинуваченого, треті – з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду тощо.  Дане питання дійсно є дискусійним, але виходячи з того, що ми з’ясовуємо поняття кримінальної відповідальності не тільки в теоретичному аспекті, а, насамперед, на основі аналізу чинних правових норм, то вирішення цього питання може викликати дискусії лише в науці.

     Мова йде про те, що [9]Конституційний Суд України своїм рішенням у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті 80 Конституції України  закріпив, що настання кримінальної відповідальності має місце з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду, а пред’явлення обвинувачення слід розглядати як притягнення до кримінальної відповідальності.

     Хоча Конституційний Суд України не запропонував свого бачення поняття кримінальної відповідальності та форм, в яких вона може реалізуватися, проте розмежування понять притягнення до кримінальної відповідальності та її настання має важливе значення.

    Зокрема, визнання моментом настання кримінальної відповідальності моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду є підставою для висновку про те, що оскільки обвинувальний вирок суду за своїм характером є актом засудження, негативної оцінки діяння та особи, яка його вчинила, то обов’язковим структурним елементом кримінальної відповідальності є осуд судом від імені держави, вчиненого діяння та особи, яка його вчинила.[10]

     Факультативними структурними елементами кримінальної відповідальності слід визнавати також виконання призначеного в обвинувальному вироку покарання та судимість. Якщо питання про визнання виконання (відбування) покарання структурним елементом кримінальної відповідальності визнається більшістю вчених, то щодо судимості дане твердження потребує додаткової аргументації.

     Підставою для твердження, що судимість слід вважати елементом структури кримінальної відповідальності, є, зокрема, положення, викладене в ч. 1 ст. 5 Кримінального кодексу, в якому зазначено, що Закон України  “Про кримінальну відповідальність, який пом’якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію в часі, тобто поширюється на осіб, які відбули покарання, але мають судимість”.[11]

     Підставою для висновку, що судимість саме факультативний структурний елемент кримінальної відповідальності, є аналіз положень ст. 88 Кримінального кодексу України, в якій зазначено, що “особа вважається судимою з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості ч.1 ст.88 Кримінального кодексу України”, однак, у випадку “звільнення від покарання  визнаються такими, що не мають судимості” ч.3 ст.88 Кримінального кодексу України. Тобто, у випадку осуду судом від імені держави, вчиненого діяння та особи, яка його вчинила, поєднаного з безумовним невиконанням  покарання, кримінальна відповідальність має місце, а судимість не виникає.[12]

    В окремих випадках кримінальна відповідальність може, окрім вищеназваних, містити й інші елементи. Наприклад, у випадку звільнення від відбування покарання з випробуванням, з покладанням на винного окремих обов’язків, визначених ст. 76 Кримінального кодексу України, окрім осуду судом від імені держави вчиненого діяння та особи, яка його вчинила та призначення покарання, кримінальна відповідальність полягає в наявності протягом іспитового строку загрози виконання (відбування) покарання та перетерпінні засудженою особою позбавлень і обмежень, конкретизованих вироком суду, які не є покаранням.[13] Отож, загрозу  відбування покарання та перетерпіння позбавлень і обмежень конкретизованих вироком суду, які не є покаранням, слід також визнавати факультативними структурними елементами кримінальної відповідальності.

1.1   Основний зміст кримінальної відповідальності

     Наведена вище характеристика кримінальної відповідальності не ”заважає” дискусіям у теорії кримінального права з приводу основного змісту цього поняття. Найбільш поширеними в цьому плані точками зору є такі:[14]

1. Визначення кримінальної відповідальності як обов’язку відповісти за вчинення забороненого кримінальним законодавством суспільно небезпечного діяння і стерпіти обмеження морального, матеріального та фізичного характеру.

2. Розуміння кримінальної відповідальності як реального покладання на особу, що вчинила злочин, передбачених кримінальним законом і конкретизованих вироком суду заходів державного осуду та примусу.

3. Ототожнення кримінальної відповідальності та покарання, зведення кримінальної відповідальності до застосування санкцій.

4. Розгляд кримінальної відповідальності як специфічних кримінально-правових відносин або як сукупності кримінально-правових, кримінально-процесуальних і кримінально-виконавчих відносин.

Із наведених точок зору більш слушною видається та, що розглядає кримінальну відповідальність як реальне покладання на особу, яка вчинила злочин, передбачених кримінальним законом і конкретизованих вироком суду заходів державного осуду і примусу. Єдине уточнення, яке потрібно зробити — в окремих випадках кримінальна відповідальність може зводитися лише до державного осуду особи, яка вчинила злочин .[15] Інші точки зору, як уявляється, в тій чи іншій мірі не відповідають основним юридичним ознакам кримінальної відповідальності.

Так, обов’язок особи відповісти за вчинення злочину і стерпіти передбачені кримінальним законом обмеження не є реакцією держави на вчинений злочин. У цьому плані, очевидно, сам по собі обов’язок не може бути кримінальною відповідальністю.[16] Не можна ототожнювати кримінальну відповідальність і покарання. Покарання є основою, але не єдиною формою кримінальної відповідальності, про що свідчить, зокрема, положення ч. 1 ст. 3 та ст. 50 Кримінального кодексу.[17]

     Щодо розуміння кримінальної відповідальності як специфічних кримінально-правових відносин, то воно занадто розширює її зміст. Кримінально-правові відносини, як уявляється, є більш широким правовим явищем, ніж кримінальна відповідальність, а їх співвідношення потребує окремого розгляду.

1.2 Форми реалізації кримінальної відповідальності

     Цілком очевидно, що виділення окремих форм реалізації кримінальної відповідальності можливе лише за умови попереднього визначення самої кримінальної відповідальності. Відомо, що дефініція цього поняття в законодавстві відсутня, а в літературі викликала гостру дискусію.[18] Усвідомлюючи, що визначення поняття кримінальної відповідальності є предметом окремого дослідження, я виходжу з того, що кримінальна відповідальність – це передбачені кримінальним законом обмеження прав і свобод особи за вчинення нею кримінального правопорушення. Зміст кримінальної відповідальності становлять ті види правообмежувальних заходів, які володіють всіма ознаками, що притаманні кримінальній відповідальності.

      Це, зокрема: покарання, заходи, що застосовуються замість покарання при умовному звільненні від нього, й судимість. Натомість не є кримінальною відповідальністю окремі заходи впливу на особу, яка вчинила злочин, що хоч і передбачаються кримінальним законодавством, проте не полягають в обмеженні її прав чи свобод. Так, Законом України від 18.04.2013, що  набув чинності 16.01.2014[19], до Кримінального кодексу України введене поняття «інших заходів кримінально-правового характеру», до яких віднесені спеціальна конфіскація, примусові заходи медичного характеру та примусове лікування.

     Зокрема, спеціальна конфіскація «полягає у примусовому безоплатному вилученні за рішенням суду у власність держави грошей, цінностей та іншого майна за умови вчинення злочину у випадках, передбачених в Особливій частині цього Кодексу» ст. 961  і може відповідно до ч. 1 ст. 962 застосовуватися «у разі, якщо гроші, цінності та інше майно:[20]

1) одержані внаслідок вчинення злочину та/або є доходами від такого майна; 2) призначалися для схиляння особи до вчинення злочину, фінансування та/або матеріального забезпечення злочину або винагороди за його вчинення;

3) були предметом злочину, крім тих, що повертаються власнику, а у разі, коли його не встановлено, – переходять у власність держави;

 4) були підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення злочину, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), який не знав і не міг знати про їх незаконне використання». Цілком очевидно, що в переважній більшості з описаних у ст. 962 Кримінальному кодексі випадків спеціальна конфіскація застосовуватиметься до майна, на яке у його володільця право власності не виникає.

     Так, майно, що одержане внаслідок вчинення злочину або є доходом від такого майна п. 1 ч. 1 ст. 962 , у тому числі майно, що було предметом злочину п. 3 ч. 1 ст. 962  не стає власністю злочинця, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається виключно на підставах, що не заборонені законом. У багатьох випадках майно, що було предметом злочину п. 3 ч. 1 ст. 962  або засобом чи знаряддям вчинення злочину  п. 4 ч. 1 ст. 962 , належить до видів майна, що, відповідно до ч. 2 ст. 325 Цивільного кодексу України, не може перебувати у власності приватних осіб.[21]

     Оскільки право власності на майно, що підлягає спеціальній конфіскації, не виникає, то й обмежувати його при її застосуванні не доводиться. У зв’язку з викладеним спеціальну конфіскацію не можна вважати кримінальної відповідальністю.

     Так само не є заходами кримінальної відповідальності окремі, передбачені Кримінальним кодексом України право обмежувальні заходи, які можуть застосовуватися у зв’язку із вчиненням кримінального правопорушення, але не за його вчинення. Сказане стосується низки заходів, окремі з яких належать у т.ч. до т.зв. «інших заходів кримінально-правового характеру». Зокрема, примусові заходи медичного характеру в окремих випадках можуть застосовуватися до осіб, які вчинили злочин у стані обмеженої осудності ч. 2 ст. 20, п. 2 ст. 93 Кримінального кодексу України або після вчинення злочину, у т.ч. в процесі відбування покарання, втратили здатність усвідомлювати свої дії чи керувати ними ч. 3 ст. 19, ч. 1 ст. 84, п. 3 ст. 93 Кримінального кодексу України.[22]

      Однак підставою їх застосування є не вчинення злочину, а необхідність лікування наявного в особи психічного захворювання. Те ж саме можна стверджувати й  про такий право обмежувальний «інший захід кримінально-правового характеру» як примусове лікування, яке, відповідно до ст. 96 Кримінального кодексу України, може застосовуватися незалежно від призначеного покарання у зв’язку із наявністю в особи хвороби, що становить небезпеку для життя інших осіб. В окремих випадках до неповнолітніх, які вчинили злочини, можуть застосовуватися примусові заходи виховного характеру  ч. 1 ст. 97, ст. 105 Кримінального кодексу України.[23] Однак сама сутність цих заходів свідчить про те, що

застосовуються вони у зв’язку із необхідністю усунення прогалин у вихованні неповнолітнього, а не за вчинення ним злочину.

    За вчинення злочину застосовується й спеціальна конфіскація у тих виняткових випадках, коли вона стосується майна, відносно якого в особи існує право власності.  Йдеться, зокрема, про випадки, передбачені п. 2 ч. 1 ст. 961 Кримінального кодексу України, законно надбане майно, що призначалося для схиляння особи до вчинення злочину, фінансування або матеріального забезпечення злочину або винагороди за його вчинення та п. 4 тієї ж статті засоби чи знаряддя вчинення злочину, які не вилучені з цивільного обороту.

     В даному випадку спеціальна конфіскація виступає як «захід безпеки», який переважно застосовуються до особи для запобігання вчиненню нею нових злочинів.[24] Твердження про те, що кримінальна відповідальність настає лише при вчиненні кримінального правопорушення дає можливість відмежовувати її від тих заходів впливу, у т.ч. й т.зв. «інших заходів кримінально-правового характеру», що хоч і передбачені кримінальним законодавством, однак застосовуються у випадках, коли таке правопорушення відсутнє.

     Маються на увазі, передусім, примусові заходи виховного характеру, що застосовуються до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність ч. 2 ст. 97, та примусові заходи медичного характеру, які застосовуються до неосудних п. 1 ст. 93 Кримінального кодексу. Це стосується й «заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб», запровадження яких передбачене Законом України від 23.05.2013, який має набути чинності 01.09.2014.[25] 

     Позаяк  юридична особа, навіть після набуття названим законом чинності суб’єктом злочину у вітчизняному законодавстві не визнається, то й заходи, які до неї застосовуються у разі вчинення злочину від її імені чи в її інтересах фізичною особою, не можна вважати кримінальною відповідальністю. Викладене дає підстави стверджувати, що навіть і після набрання чинності законами про запровадження «інших заходів кримінально-правового характеру», до заходів кримінальної відповідальності за кримінальним законодавством України належать лише покарання, заходи, що застосовуються замість покарання при умовному звільненні від нього, та судимість.

     Виходячи саме з такого змісту кримінальної відповідальності, й необхідно виділяти форми її реалізації. Відомо, що в науці вони виділяються за різними класифікаційними критеріями .[26]

 Інколи формами реалізації кримінальної відповідальності називаються окремі визначені нами вище заходи, що входять до її змісту. Інші автори в основу виділення кримінальної відповідальності кладуть розрізнення її проявів на законодавчому, правозастосовному та виконавчому рівнях.

     Тому, перш ніж визначати форми реалізації кримінальної відповідальності, слід попередньо дати відповідь на питання про те, який саме прояв кримінальної відповідальності підлягає реалізації? З мого погляду, кримінальна відповідальність може мати різні прояви (Ю. В. Баулін

називає їх видами кримінальної відповідальності)[27] залежно від «ступеня наближеності» тих правообмежень, в яких вона полягає, до особи, яка вчинила кримінальне правопорушення.

     Перший прояв – це кримінальна відповідальність, визначена кримінальним законом, тобто обмеження прав, що передбачені за вчинення злочину для невизначеного кола осіб.

     В цьому прояві кримінальна відповідальність є найбільш віддаленою від особи, вона як певний «дамоклів меч» загрожує всім і кожному, хто потенційно може вчинити злочин. Така кримінальна відповідальність, як правило, відносно визначена, тобто закон допускає певну варіативність як за видами прав і свобод, які можуть бути обмежені, так і за розмірами  їх обмеження. Вона виникає з моменту набрання чинності законом, що її передбачив, і зникає в момент втрати ним чинності.[28]

     Другий прояв – це кримінальна відповідальність, що визначена вироком суду для конкретної особи, засудженої за вчинення злочину. У цьому випадку обмеження прав людини, що загальним чином, як правило, відносно визначені у законі для не персоніфікованого кола осіб, для конкретної особи конкретизуються до певного конкретного виду (видів) і міри (мір) обмежень.

    Конкретизована кримінальна відповідальність за своїм обсягом знаходиться в межах потенційної, не може бути ні більшою, ні меншою за неї. Вона виникає з моменту набрання вироком законної сили й припиняється в момент закінчення реалізації всіх заходів, що її складають. За загальним правилом таким моментом має бути погашення судимості, але фактично вона може припинитися й раніше, наприклад при достроковому знятті судимості, при декриміналізації вчиненого особою діяння, у випадку смерті особи та в деяких інших випадках.

     Третій прояв – це кримінальна відповідальність, якої реально зазнає особа, засуджена за вчинення злочину. В даному випадку, на відміну від другого, де кримінальна відповідальність розуміється як вид і міра зафіксованих вироком правообмежень, вона розглядається як реальне перетерпіння, зазнавання обмеження прав конкретною особи, що вчинила кримінальне правопорушення.[29]

    Реальна кримінальна відповідальність за своїм обсягом знаходиться в межах конкретизованої, ніколи не може бути більшою за неї, але за певних умов може бути меншою за неї. Моментом її початку є обернення вироку, що набув законної сили, до виконання. Момент же закінчення реальної кримінальної відповідальності співпадає з моментом закінчення конкретизованої кримінальної відповідальності. Запропоноване розуміння змісту й меж різних проявів кримінальної відповідальності потребує певного застереження у зв’язку з відомим рішенням  Конституційного Суду України, в якому він визначив, що «кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду».[30]

     На мій погляд, таке тлумачення жодним чином його не заперечує запропонованого мною визначення аналізованого поняття та його проявів. Даючи таке тлумачення, Конституційний Суд виходив із конкретних обставин справи, що розглядалася, а тому розглядав кримінальну відповідальність лише як реальне зазнавання конкретною особою обмеження її прав. Таке реальне правообмеження, дійсно, можливе лише з моменту набрання законної сили вироком суду.

     Це, однак, не свідчить про те, що таке правообмеження не існує потенційно, коли воно передбачене кримінальним законом для невизначеного кола осіб, які можуть вчинити злочин, і не існує як правообмеження, встановлене у вироку суду для певної особи. Очевидно, що потенційна та конкретизована кримінальна відповідальність є видом та розміром правообмежень, що зафіксовані у документі. [31]

       Власне кажучи, вони взагалі не мають моменту настання, а існують лише доти, доки є чинним закон чи має законну силу вирок суду, у яких вони передбачені. Таким чином, слід погодитися з Ю.В. Бауліним у тому, що виділення форм реалізації кримінальної відповідальності може здійснюватися лише при її індивідуалізації , тобто стосовно конкретизованої, і, як наслідок, – реальної кримінальної відповідальності. Критерієм виділення таких форм може слугувати обсяг правообмежувальних заходів, що включаються до змісту такої відповідальності.[32]

     Як слушно стверджує І.В. Красницький, форми кримінальної відповідальності – це передбачені кримінальним законом можливі варіанти поєднання елементів змісту кримінальної відповідальності. Обрання саме такого критерію дає підстави підтримати позицію Ю.В. Бауліна, який виділяє наступні три форми реалізації кримінальної відповідальності. Перша форма полягає в осуді особи, яка вчинила злочин, без призначення їй покарання.[33]

     Така форма реалізації кримінальної відповідальності передбачена ч. 4 ст. 74 Кримінального кодексу України, відповідно до якої «Особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною». Крім того, відповідно до ч. 5 тієї ж статті «Особа також може бути за вироком суду звільнена від покарання на підставах, передбачених статтею 49 цього Кодексу».

    В даному разі до змісту конкретизованої і, відповідно, реальної кримінальної відповідальності особи не включається головний її правообмежувальний захід – покарання. Відповідно він не може бути й замінений іншим заходом – заходами, що застосовуються замість покарання при умовному звільненні від нього.  

     Кримінальна відповідальність при такій формі її реалізації представлена лише одним заходом – осудом, однак і він з’являється й одночасно втрачає своє кримінально-правове значення в момент набрання вироком законної сили. В цих випадках особа знаходиться в стані засудженої лише мить – нікчемно малу точку в часі, після якої вона знову вважається не судимою і не може бути не те що піддана правообмеженням, характерним для судимості, а й навіть докорена за факт вчинення злочину.[34]

     Викладене свідчить, що при першій формі її реалізації кримінальна відповідальність особи фактично відсутня, у зв’язку з чим, положення ч. 4 і ч. 5 ст. 74 Кримінального кодексу України мають бути, на мій погляд, або реформовані в напрямку перетворення їх на умовну підставу звільнення від покарання зі встановленням іспитового строку, або трансформовані в інститут звільнення від кримінальної відповідальності, або ж виключені.[35]

     Друга форма реалізації кримінальної відповідальності, яка за задумом законодавця повинна була стати найбільш типовою, полягає в засудженні особи з призначенням їй покарання і його реальним відбуванням. У даному разі до змісту конкретизованої та реальної кримінальної відповідальності належать два її заходи: покарання та судимість. При цьому перший, будучи за змістом своїх правообмежень, як правило більш суворим за другий, за строком їх реалізації, як правило, є коротшим.

     Відповідно до ч. 1 ст. 88 Кримінального кодексу України, особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання обвинувальним вироком суду законної сили, протягом усього строку відбування покарання та ще, як правило, певний час після його відбуття – до моменту погашення або зняття судимості.   

     Третя форма реалізації кримінальної відповідальності полягає в засудженні особи з призначенням їй покарання, від реального відбування якого вона звільняється і яке замінюється їй іншими заходами. Відповідно до ч. 1 ст. 75  Кримінального кодексу, якщо суд при призначенні покарання у виді виправних, робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.[36]

     Відповідно до ч. 2 тієї ж статті, суд також приймає рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням у випадку затвердження угоди про примирення або про визнання вини, якщо сторонами угоди узгоджено таке ж покарання, як назване вище, а також узгоджено звільнення від його відбування з випробуванням. У цих випадках суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов’язки, передбачені ст. 76 Кримінального кодексу України. В цьому разі конкретизована кримінальна відповідальність особи, окрім осуду, містить як покарання, так і заходи, що застосовуються замість нього, при умовному звільненні від покарання.[37]

     Реальна ж кримінальна відповідальність особи в оптимальному для неї варіанті ч. 1 ст. 78 Кримінального кодексу містить виключно заходи, що застосовуються замість покарання ст. 76 Кримінального кодексу України, а також судимість пункти 1 і 2 статті 89 Кримінального кодексу.

     Однак, у разі якщо засуджений не виконує покладені на нього обов’язки або систематично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про його небажання стати на шлях виправлення, суд направляє його для відбування призначеного покарання ч. 2 ст. 787 Кримінального кодексу України.

     В цьому разі реальна кримінальна відповідальність особи доповнюється покаранням і фактично включає в себе усі три заходи. Інколи в літературі виділяються й деякі інші форми реалізації кримінальної відповідальності. Так, наприклад, В. К. Грищук відносить до форм реалізації кримінальної відповідальності також і звільнення від неї.[38] Погодитися з таким твердженням не уявляється за можливе, оскільки при звільненні від кримінальної відповідальності жоден її захід не застосовується до особи, яка вчинила злочин.

     В тій моделі, в якій інститут звільнення від кримінальної відповідальності реалізований у чинному кримінальному законодавстві України, при застосуванні його норм держава, фактично, відмовляється від кримінального переслідування особи, яка вчинила злочин, не вирішуючи питання про її винуватість. Таким чином, навіть осуду з боку держави при звільненні від кримінальної відповідальності особа не зазнає, не говорячи вже про інші заходи кримінальної відповідальності.[39]

ВИСНОВОК ДО РОЗДІЛУ 1

     Викладене дає підстави для висновку, що виділення форм реалізації кримінальної відповідальності можливе лише на правозастосовному рівні і такі форми мають розрізнятися між собою залежно від наповнюваності кримінальної відповідальності конкретної особи окремими її заходами. З урахуванням цього має проводитися кримінально-правова політика держави як на рівні законотворчості, так і на рівні застосування кримінального законодавства.

       Також підсумовуючи  все викладине у даному розділі можна сказати  що підставою для твердження, що структурно кримінальна відповідальність за чинним Кримінальним кодексом України включає один обов’язковий елемент: осуд судом від імені держави вчиненого діяння та особи, яка його вчинила; і п’ять факультативних – призначення покарання, загрозу виконання покарання; виконання покарання; позбавлення і обмеження, конкретизовані вироком суду, які не є покаранням; судимість. Запропонований перелік елементів кримінальної відповідальності є вичерпним, хоча і може бути деталізованим.

     Отже  враховуючи  викладене можна сказати, що поняття, кримінальна відповідальність − це регламентована кримінальним законом одна з форм реалізації охоронних кримінально-правових відносин, яка полягає, з однієї сторони – в осуді судом від імені держави вчиненого діяння та особи, яка його вчинила, як правило поєднаному з призначенням їй покарання, а в певних випадках також у виконанні призначеного покарання і (чи) забезпеченні інших встановлених вироком суду позбавлень і обмежень, які не є покаранням, та судимості, а з іншої – у вимушеному їх перетерпінні засудженим. Більш загально поняття кримінальної відповідальності можна визначити, як одну з форм реалізації охоронних кримінально-правових відносин, яка полягає в застосуванні від імені держави до особи винної у вчиненні злочину передбачених кримінальним законом обмежень та у вимушеному їх перетерпінні засудженим

РОЗДІЛ 2: ПІДСТАВИ ПРИТЯГНЕННЯ ДО КРИМІНАЛЬНОЇ

      Проблема підстав кримінальної відповідальності на мою думку одна з найважливіших та чи не найбільш складних і дискусійних в науці кримінального права, яка має не тільки юридичне, а й політичне значення. Через призму її вирішення визначається характер кримінальної політики держави, рівень законності, правове становище особи в суспільстві тощо.

Визначити підстави кримінальної відповідальності – означає відповісти на такі  питання: за що і чому особа має підлягати такій відповідальності? Чому в держави виникає право на осуд особи, можливість застосувати передбачені кримінальним законом заходи примусу?

   [40]Така відповідь може мати кілька аспектів. Зокрема, відповідати на вище поставлені питання прийнято:

а) на філософському рівні;

б) на нормативному рівні;

в) на рівні науки кримінального права.

Взагалі, термін «підстава» трактується  по-різному. Це і основа, і те, головне, на чому щось базується, і те, чим пояснюються, виправдовуються певні вчинки, поведінка.[41]У філософії підстава розглядається як достатня умова існування певного явища,  її  з'ясування  певною мірою є поясненням цього явища. Філософське осмислення питання про те, за що і чому особа має підлягати кримінальній відповідальності, пов'язане з різними концепціями щодо ролі причинності у природі та суспільстві.

     Наше  суспільство і держава виходять із того, що злочинець, як особа, що наділена свідомістю і волею, повинен бути здатен співвідносити свою поведінку з кримінально-правовими  заборонами і лише тому може підлягати кримінальній відповідальності за їх недотримання.                                       

     Деякі  вченні  вважають  що людина  подібна  до машини, що лише адекватно реагує на зовнішні та внутрішні подразники. Тому [42]кожен учинок людини, у тому числі і злочин, є неминучим, оскільки він уже визначений усіма попередніми подіями, які мали місце в житті цієї людини.

У такому випадку людина — раб обставин, вона позбавлена можливості вільного волевиявлення і, отже, вільного вибору своєї поведінки, що фатально уже визначена. Тому прояв злочинної волі у вчиненому злочині є лише видимість свободи, уявна свобода, а якщо це так, то є неможливою моральна оцінка вчиненого.

     Отже, обґрунтування кримінальної відповідальності фаталісти бачать не стільки в засудженні злочинної волі, скільки в об’єктивній шкідливості злочину для суспільства. Протилежний погляд [43]індетермінізм -  філософське ідеалістичне вчення, що заперечує об'єктивну зумовленість явищ природи, суспільства  й людської психіки, необхідний і закономірний зв'язок між ними зводиться до того, що єдиною причиною вчинення особою злочину є її абсолютна, нічим не обмежена свобода волі. Злочинна поведінка людини визначається злою волею, що існує незалежно від яких-небудь обставин, у тому числі й від її розуму і совісті. Вільна воля, і тільки вона, вибирає, як вчинити людині в певній ситуації. Тому в основі обґрунтування засудження особи за вчинений злочин є порочність цієї злої вільної волі злочинця.     

      Кращим, поглядом є  [44]діалектичний  тобто однією з складових частин філософського вчення  відповідно до якого людина, опинившись перед вибором — вчинити злочин або утриматися від нього, є залежною як від зовнішніх обставин, так і від власного розуму, совісті, переконань, схильностей, потреб, інтересів тощо. При цьому навряд чи правильно стверджувати, що тільки зовнішні обставини або тільки внутрішній стан особи фатальним чином визначають її поведінку. Злочин, вчинений людиною, є причино пов’язаним як із її свідомістю, так і з навколишньою об’єктивною дійсністю. Зовнішні обставини дійсно впливають на поведінку особи, але лише переломлюючись через її внутрішні психічні установки, свідомість.

     Саме розум, совість, переконання тощо підказують людині, як учинити їй у конкретній ситуації. Проте підстава для етичного і правового засудження злочину й особи, що його вчинила, є лише в тому випадку, якщо ця особа мала об’єктивну можливість вибрати з наявних варіантів поведінки, незлочинний засіб досягнення поставлених цілей. Таким чином, наявність відносної свободи вибору вчинку і є етичним обґрунтуванням кримінальної відповідальності конкретної особи за обраний нею злочинний варіант поведінки. У такому випадку кримінальна відповідальність спроможна бути засобом впливу на свідомість і волю людей і тим самим чинником, що детермінує їх поведінку в майбутньому. [45] Отже, якщо людина свідомо обирає злочинний варіант поведінки, маючи можливість учинити  інакше, то це й обґрунтовує  можливість і необхідність з боку держави застосувати до неї покарання, що має на меті кару, а також запобігання вчинення злочинів як з боку даної особи, так і інших осіб.

     Очевидно, що  в межах науки кримінального права не можливо вирішити глибинні розходження різних філософських концепцій, а кожна з них може бути певною мірою використана для філософського обґрунтування підстав кримінальної відповідальності.

     На нормативному рівні в ч.1 ст. 2 Кримінального кодексу  України  зазначено, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України. У цьому положенні закону міститься відповідь на питання про те, за що і на якій підставі особа підлягає кримінальній відповідальності. Очевидно, за вчинення такого суспільно небезпечного діяння, що містить ознаки певного складу злочину, передбаченого Кримінального кодексу України.[46] Проте, роз’яснення термінів, які використовуються у цьому нормативному положенні Кримінальний кодекс України, не містить. Відтак вирішення питання про підставу кримінальної відповідальності здійснюється в кримінально-правовій науці.

     Разом з тим, незважаючи на те, що в українській кримінально-правовій доктрині вченню про склад злочину, його елементи та ознаки, які їх характеризують, приділено належну увагу, питання про підстави кримінальної відповідальності і досі вирішується неоднозначно. Безумовно, позитивним моментом різних позицій є однозначне визнання, що у випадку наявності в діянні особи складу злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України, така особа може  підлягати кримінальній відповідальності.[47] 

     При вирішенні цього питання слід виходити з того, що наявність чи відсутність підстав кримінальної відповідальності визначається при порушенні кримінальної справи, при пред’явленні особі обвинувачення та притягненні до кримінальної відповідальності.  Проте, це не означає, що до такої особи  [48]кримінальна відповідальність буде  застосована, тобто така особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності. Констатація наявності  підстави кримінальної відповідальності передбачає  встановлення у вчиненому особою суспільно небезпечному діянні не ознак складу злочину взагалі, а ознак конкретного складу злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України. У межах єдиної підстави кримінальної відповідальності можна виділити його фактичну та юридичну сторони.

   [49]Фактична сторона — це вчинення в реальній дійсності суспільно небезпечного діяння, а юридична — це передбаченість такого діяння в Кримінальному  кодексі  України. Підставою кримінальної відповідальності є встановлення судом повної відповідності фактичної та юридичної сторін вчиненого. Якщо такої відповідності немає, це свідчить і про те, що немає підстави кримінальної відповідальності, тобто складу злочину.

Частина 3 ст. 2 Кримінального кодексу України  передбачає, що «ніхто не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за той самий злочин  більш одного разу».

    Така реакція дістає своє вираження у певному правозастосовному акті органу держави  та  в обвинувальному вироку суду. У зв’язку з цим розрізняють матеріальну і процесуальну підстави кримінальної  відповідальності. Матеріальною  підставою визнається злочин, а процесуальною — обвинувальний вирок суду.

     Повноваженням  притягати  до кримінальної  відповідальності згідно з  Конституції  України  наділений виключно  суд.  Це також вказано в  статті 62  Конституції України ,  яка  говорить: "Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може  бути піддана кримінальному покаранню, доки  її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду".

     Про   те,   що  виключно  суд  може  притягнути  особу до кримінальної  відповідальності, свідчить також ряд інших  статей Конституції   України.   Зокрема,  частина  1   статті   61 Конституції  України  закріплює  одну  з  найважливіших  засад  юридичної  відповідальності,  згідно  з якою  "ніхто  не  може  бути  двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне  й те  саме правопорушення".[50]

     Навряд чи можна заперечувати, що  тут, якщо  йдеться про кримінальну відповідальність, мається на увазі притягнення до відповідальності саме судом, а не "притягнення  як  обвинуваченого"  на стадії досудового слідства, оскільки  згідно із   статтею  141  Кримінально-процесуального  кодексу  у разі необхідності допускається зміна пред'явленого обвинувачення  або доповнення  його  слідчим.   У такому випадку  він  "зобов'язаний  заново    пред'являти   обвинувачення   з   виконанням    вимог, встановлених  статтями  131, 132,  133  і  140  цього  Кодексу". Пред'явлення   обвинувачення  заново  можливе   також   у   разі повернення   прокурором   або  судом  справи   для   додаткового розслідування.[51]  

2.1 Підстави притягнення до кримінальної відповідальності народних депутатів України

     Відповідальність народного депутата України як обраного представника Українського народу у Верховній Раді України і уповноваженого ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені Конституцією[52] та законами України  перед єдиним носієм влади  в державі – народом України і перед органом народного представництва  - Верховною Радою, до якої його обрано, - невідємна складова його конституційно – правового статусу. Загальний статус депутата пропонує відповідальність парламентарія як наприклад, при укладенні ним трудових чи  цивільно – правових угод. Спеціальний статус депутата містить особливі повноваження та гарантії діяльності, що свідчить про підвищену відповідальність члена парламенту. Тому, досліджуючи відповідальність депутата, варто звернути увагу на такий вид юридичноївідповідальності, як кримінальна.

    Питання кримінальної відповідальності члена парламенту має важливе практичне значення, оскільки воно пов’язане із завданнями зміцнення законності в державі. Найбільш поширеним є визначення кримінальної відповідальності як обов’язку особи, що скоїла злочин, зазнати заходів державного примусу.[53] Ми маємо приклади, коли кримінальні справи щодо парламентаріїв, які вчинили злочин, не порушуються, а порушені справи без дотримання відповідних процесуальних процедур закриваються. І навіть якщо депутат затриманий на місці вчинення ним злочину, до нього не можна застосувати заходи процесуального примусу без попередньої згоди парламенту, оскільки їм гарантується недоторканність на весь строк здійснення депутатських повноважень.

     У той же час кримінально-процесуальне законодавство  ст. 4 Кримінально-процесуального кодексу України  передбачає, що суд, прокурор,слідчий і орган дізнання зобов’язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів.[54] Зокрема, Кримінально-процесуального кодексу передбачає два можливі варіанти порушеннякримінальної справи: стосовно конкретної особи чи за фактом події злочину.

Таким чином, у разі вчинення злочину представником народу немає перешкод для порушення кримінальної справи за фактом виявлення ознак злочину, за винятком тих окремих випадків, коли це питання може вирішуватися лише стосовно конкретної особи .[55]

     Після прийняття рішення про порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину, слід виконати необхідні процесуальні дії, а саме: при наявності приводів і підстав, зазначених у ст. 94 Кримінально-процесуального кодексу прокурор, слідчий, орган дізнання або суддязобов’язані винести постанову про порушення кримінальної справи, вказавши приводи і підстави до порушення справи, статтю кримінального закону, за ознаками якої порушується справа, а також дальше її спрямування.

    Після порушення справи прокурор направляє справу для провадження досудового слідства або дізнання, слідчий починає досудове слідство, а орган дізнання починає дізнання. Ст.ст. 116, 130 цього ж кодексу встановлені обов’язки співробітників правоохоронних органів відносно розслідування злочину. Досудове слідство провадиться в тому районі, де вчинено злочин. Коли місце вчинення злочину невідоме, а також з метою найбільш швидкого і повного розслідування його, слідство може провадитися за місцем виявлення злочину або за місцем перебування підозрюваного або за місцем перебування більшості свідків чи за визначенням прокурора.

     Слідчий, встановивши, що дана справа йому не підслідна, зобов’язаний провести всі невідкладні дії, після чого передає справу прокуророві для направлення її за підслідністю. Про рішення, прийняті слідчим або прокурором під час провадження досудового слідства, у випадках, зазначених у цьому Кодексі, а також у випадках, коли це визнає за необхідне слідчий або прокурор, складається мотивована постанова.

     Після виконаних дій, що вказані вище, розглядається питання притягнення особи як обвинуваченого, тобто якщо виявиться, що такою особою є народний депутат, то розглядається питання пред’явлення постанови, на яку необхідно одержати згоду Верховної Ради України. Тільки на цьому етапі правоохоронної діяльності починається “кримінальне переслідування”, проти якого народний депутат України має імунітет. Розгляд питань про згоду на притягнення українського парламентарія до відповідальності передбачено [56]гл. 35 Закону України “Про Регламент Верховної Ради України”.[57]

     Так, подання про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт народного депутата ініціюється відповідно органами досудового слідства і судовими органами. При цьому щодо кожного виду запобіжного заходу подається окреме подання. Подання щодо народного депутата повинно бути підтримано і внесено до Верховної Ради Генеральним прокурором України ч. 2 ст. 218.

      Голова Верховної Ради України направляє подання до комітету, якому доручено надати висновок щодо питання  про надання  згоди на  притягнення до  кримінальної відповідальності, затримання чи арешт. Даний комітет відповідно до закону визначає достатність,  законність і  обґрунтованість подання, законність одержання доказів, зазначених у поданні, і встановлює наявність відповідних скарг  ч. 1 ст. 220.

     І лише після позитивного висновку комітету, Верховна Рада, на пленарному засіданні, приймає рішення про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт члена парламенту відкритим поіменним голосуванням більшістю голосів народних депутатів від її конституційного складу, яке оформляється постановою Верховної Ради. Рішення Верховної  Ради про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт не переглядаються, крім випадку виявлення обставин, що не були відомі Верховній Раді під час розгляду відповідного подання.[58]

     Також кримінальним законодавством передбачено ряд запобіжних заходів, вчинення яких можливе без згоди парламенту. Крім того, ст. 150 Кримінально-процесуального кодексу передбачає, що при вирішенні питання про застосування запобіжного заходу враховуються тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється особа, її вік, стан здоров’я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання та інші обставини, що її характеризують. Отже, наявність депутатського посвідчення повинна бути врахована, але лише в сукупності з іншими вище зазначеними обставинами.

     Законодавством України не визначено порядок провадження у справі про злочин, вчинений особою, яка користується імунітетом, у випадку, коли не одержано згоди парламенту на притягнення такої особи до кримінальної відповідальності. Проте, виходячи з положень Кримінально-процесуального кодексу України, можуть бути кілька варіантів продовження провадження у справі. Наприклад, подальший хід провадження у справі про злочин, вчинений народним депутатом України, залежатиме від того, коли саме вчинено злочин, та коли  Генеральний прокурор України звернувся до Верховної Ради України з поданням про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності народного депутата України.

     У випадку, якщо злочин вчинено до обрання особи народним депутатом України, і Генеральний прокурор України звернувся до Верховної Ради України з поданням про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності новообраного народного депутата України під час виконання ним депутатських повноважень, а Верховна Рада не дала такої згоди, кримінальна справа не може бути закрита: Генеральний прокурор України повинен продовжити строк досудового слідства на час виконання народним депутатом України його депутатських повноважень.[59]

     Після припинення депутатських повноважень така особа нестиме кримінальну відповідальність за вчинений злочин на загальних підставах, при умові, що для злочину, який вона скоїла, не минули строки давності притягнення до кримінальної відповідальності. Складніша ситуація у разі, коли злочин вчинено під час виконання народним депутатом України депутатських повноважень.

     Враховуючи те, що рішення Верховної Ради України з питання про надання чи ненадання згоди на притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності є остаточним, незалежно від того, чи продовжить Генеральний прокурор України строк досудового слідства, в будь-якому випадку після закінчення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка користувалася депутатським імунітетом буде не можливим.[60]

2.2 Підстави притягнення до кримінальної відповідальності суддів

     Актуальність питань, пов’язаних із притягненням суддів до кримінальної відповідальності, зумовлена рядом суспільно-політичних та правових чинників. Так, останнім часом досить часто набувають широкого суспільного розголосу випадки зловживань з боку суддів,  хабарництво, вчинення дій, що несумісні з високим званням судді. Такі прецеденти викривають проблеми у судовій системі, засвідчують, що не завжди на високі посади суддів призначають або обирають осіб з високими моральними якостями і бездоганною репутацією. Це свідчить про потребу удосконалення правового механізму притягнення суддів до відповідальності, зокрема кримінальної, і потребує комплексного дослідження означеної проблеми. Згідно з частиною третьою ст. 126 Конституції України судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше.[61]

     Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом. Положення щодо недоторканності суддів розвинені в чинному законодавстві про судоустрій. Встановлення додаткових, порівняно з недоторканністю пересічної особи, гарантій недоторканності для суддів має на меті створення належних умов для виконання покладених на них державою обов’язків та захист від незаконного втручання у їх діяльність. Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України «недоторканність суддів – один із елементів їхнього статусу. Вона не є особистим привілеєм, а має публічно правове призначення – забезпечити здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом».[62]

     Тому статтею 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р.[63] передбачені гарантії недоторканності судді, які проявляються в особливому порядку затримання судді, притягнення його до відповідальності. Відповідно до міжнародно-правових актів судовий розгляд справ по обвинуваченню суддів має відповідати вимогам належного і справедливого правосуддя.

     Так, пунктами 17, 18 Основних принципів незалежності суддів встановлено, що «звинувачення або скарга, що надійшли на суддю в ході виконання ним своїх судових і професійних обов’язків, повинні бути невідкладно і безсторонньо розглянуті згідно з відповідною процедурою; суддя має право на відповідь і справедливий розгляд; на початковому етапі розгляд скарги має проводитись конфіденційно, якщо суддя не звернеться з проханням про інше; судді можуть бути тимчасово усунуті від посади або звільнені тільки з причин їх нездатності виконувати свої обов’язки чи поведінки, невідповідної до посади, яку вони займають».

      У Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи «Щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки» від 18 листопада 2010 р. № (2012) 12 зауважується, що коли суддя не виконує суддівські функції, він може бути притягнутий до відповідальності згідно з цивільним, кримінальним або адміністративним правом, як і всі інші громадяни.[64] Водночас у всіх міжнародно-правових актах, що стосуються статусу суддів, забороняється чинити незаконний тиск на суддів під час ухвалення ними рішення і притягувати їх до відповідальності за правову позицію, висловлену ними по справі.[65]

     Досвід країн Європи свідчить про те, що принцип недоторканності суддів реалізований у законодавстві цих країн у меншій мірі, ніж в Україні. Як відзначив відомий європейський експерт у галузі судоустрою Дж. Оберто, «у західній традиції немає таких гарантій, і міжнародні документи їх також не передбачають. Також, враховуючи українські реалії, Дж. Оберто констатує необхідність подібних норм, оскільки «у суспільствах, де повага до суддів та їхньої незалежності ще не так глибоко укорінена, є доцільним такий додатковий захист представників судової гілки влади».[66]

     Оцінюючи положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо недоторканності суддів, варто відзначити, що Законом вирішено низку проблем. По-перше, створено новий порядок відсторонення від посади суддів, проти яких порушено кримінальне переслідування. Згідно з п. 4 ст. 48 Закону відсторонення судді від посади у зв’язку з притягненням до кримінальної відповідальності здійснюється Вищою кваліфікаційною комісією суддів України на підставі вмотивованої постанови Генерального прокурора України. У частині третій ст. 154  Кримінально-процесуального кодексу ця норма відтворена. Це означає, що відсторонений суддя на час проведення досудового розслідування чи судового розгляду не вправі виконувати свої обов’язки з відправлення правосуддя. Водночас він не втрачає свого статусу судді.

     Загальний строк відсторонення від посади не може перевищувати 2-х місяців, але може бути продовжений у випадках, передбачених Кримінально процесуальним кодексом ст. 154, 158. В разі, якщо у застосуванні вказаного заходу відпаде необхідність, питання про його скасування вирішуватиметься у порядку, передбаченому для відсторонення від посади  частина третя ст. 158 Кримінально-процесуального кодексу  України.[67]

     По-друге, частиною третьою ст. 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлено особливий порядок порушення кримінальної справи  щодо судді, – а саме лише Генеральним прокурором України або його заступником. Це положення спрямовано на зміцнення гарантій незалежності суддів. Згідно зі ст. 98 Кримінально-процесуального кодексу [68]1960 р. кримінальна справа відносно судді загальної юрисдикції могла бути порушена за наявності передбачених законом законних приводів і підстав будь-якою посадовою особою чи органом, зазначеними у Кримінально – процесуальному кодексі. Як справедливо відзначалося у науковій літературі, за цих умов процедуру допиту судді, висунення проти нього обвинувачення у вчиненні злочину, у тому числі й в ухваленні свідомо незаконного рішення, можна використати  для впливу на його службову діяльність.[69]

     Варто зауважити, що за Кримінально – процесуальним одексом дещо звужена зазначена вище гарантія недоторканності суддів. Так, Кодексом скасовано сам інститут порушення кримінальної справи, тому за новими правилами Генеральний прокурор або його заступник здійснюватиме письмове повідомлення про підозру судді Конституційного Суду України, професійному судді, присяжному та народному засідателю на час здійснення ними правосуддя. Відмінним є те, що у письмовому повідомленні про підозру викладається правова кваліфікація кримінального правопорушення, у вчиненні якого підозрюється особа, із зазначенням статті  закону України про кримінальну відповідальність і стислий виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, у вчиненні якого підозрюється особа, у тому числі зазначається  час, місце його вчинення, а також інші суттєві обставини, відомі на момент повідомлення про підозру.

     Письмове повідомлення про підозру затриманій особі вручається не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту її затримання. Дата та час повідомлення про підозру, правова кваліфікація кримінального правопорушення, у вчиненні якого підозрюється особа, із зазначенням статті  закону України про кримінальну відповідальність невідкладно вносяться слідчим, прокурором до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

    По-третє, Законом України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що суддя, затриманий за підозрою у вчиненні діяння, за яке встановлена кримінальна чи адміністративна відповідальність, повинен бути негайно звільнений після з’ясування його особи.[70] Вказане правило служить вагомою гарантією безпідставного, незаконного притягнення суддів до кримінальної відповідальності. Також  Конституційний Суд України обґрунтовано вважає, що скасування такої гарантії правосуддя, як недоторканність суддів, опосередковано може призвести до обмеження права на судовий захист, гарантованого ст. 55 Конституції України, і спрямоване на обмеження прав і свобод людини.  На цьому Суд наголосив у липні 2012 р., визнавши неконституційними норми законопроекту про внесення змін до Основного Закону України, які були спрямовані на скасування інституту недоторканності суддів судів загальної юрисдикції та Конституційного Суду України. При цьому Конституційний Суд підкреслив, що держава і суспільство, висуваючи до суддів та їх професійної діяльності високі вимоги, повинні, в свою чергу, забезпечити їм відповідні додаткові гарантії належного здійснення правосуддя.[71]

      По-четверте, згідно з п. 5 ст. 48 Закону України «Про судоустрій і статус судів» проникнення в житло або інше володіння судді чи його службове приміщення, особистий чи службовий транспорт, проведення там огляду, обшуку чи виїмки, прослуховування його телефонних розмов, особистий обшук судді, а так само огляд, виїмка його кореспонденції, речей і документів можуть провадитися лише за судовим рішенням.

     По-п’яте, судовий розгляд справ відносно суддів за законодавством України  має ряд особливостей. Так, до судової реформи 2010 р. кримінальну справу щодо судді Конституційного Суду України та будь-якого суду загальної юрисдикції розглядав у першій інстанції апеляційний суд. Згідно з п. 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. підсудність справи щодо обвинувачення судді у вчиненні злочину визначається Головою Верховного Суду України. Справу не може розглядати той суд, у якому обвинувачений обіймає чи обіймав посаду судді.

    Так справу за обвинуваченням колишнього голови Львівського апеляційного адміністративного суду І. Зварича у вчиненні ним злочинів, передбачених частинами другою та третьою ст. 368, частиною другою ст. 376, частиною другою ст. 383 Кримінального кодексу України та судді цього суду  В. Любашевського за частиною п’ятою ст. 27, частиною другою ст. 368 Кримінального кодексу України розглядатиме  Оболонський районний суд м. Києва. Таке рішення прийнято з метою унеможливити сумніви щодо упередженості та забезпечити об’єктивний, повний і всебічний розгляд зазначеної кримінальної справи.[72] Згідно з чинним законодавством про державну службу судді не належать до державних службовців  частина перша ст. 9 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р.[73]  і, відповідно, ці правила на них не поширюються.

     Однак судді за природою своїх повноважень і тих функцій, які вони виконують у державі, в даному випадку мають прирівнюватися до державних службовців. Кримінальні справи по обвинуваченню суддів мають вирішуватися зазначеним вище складом суду. Аналізуючи процедуру притягення суддів до відповідальності, не можна не відзначити роль прокурора в реагуванні на незаконні судові рішення. Так, виходячи зі змісту п. 12.5 наказу Генерального прокурора «Про організацію представництва прокурором в суді інтересів громадянина або держави та їх захисту при виконанні судових рішень» від 29 листопада 2006 р., можна дійти висновку про існування специфічного прокурорського нагляду за судовими рішеннями.[74]Відповідно до частини третьої ст. 36-1 Закону України «Про прокуратуру» однією із форм представництва прокуратурою інтересів громадянина  або держави в суді є внесення апеляційної, касаційної скарги на судові рішення або заяви про їх перегляд за нововиявленими обставинами, заяви про перегляд Верховним Судом України судового рішення.

      Тому така форма прокурорського реагування відповідно до процесуального законодавства передбачена у тих випадках, коли прокурор брав участь у судовому розгляді справи. Приміром, згідно з частиною другою ст. 292 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

      Всупереч цьому ст. 37 Закону України «Про прокуратуру» говорить, що право внесення апеляційної, касаційної скарги на вироки, рішення, ухвали і постанови судів надається прокурору і заступнику прокурора в межах їх компетенції, незалежно від їх участі в розгляді справи в суді першої інстанції. Помічники прокурора, прокурори управлінь і відділів можуть вносити апеляційні, касаційні і окремі подання тільки у справах, в розгляді яких вони брали участь.[75]

     Також  у  разі участі прокурора у розгляді судової справи органи прокуратури вправі звертатися до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України або Вищої ради юстиції зі скаргою щодо неналежної поведінки судді лише у разі, якщо така судова справа не перебуває у провадженні суду будь-якої інстанції або якщо встановлений процесуальним законом термін подачі апеляційної, касаційної скарги закінчився. Ця норма має припинити практику, коли прокурори, які залишалися незадоволені рішенням суду першої інстанції, не тільки подавали апеляційні скарги, але й, не очікуючи розгляду в судах вищих інстанцій, одночасно зверталися з пропозиціями до Вищої ради юстиції про звільнення судді з посади за порушення присяги або – до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України – про притягнення до дисциплінарної відповідальності.[76]

ВИСНОВОК ДО РОЗДІЛУ 2

     Таким чином, на підставі вищевикладеного можна виділити наступні характерні риси притягнення до кримінальної відповідальності як стадії кримінального провадження:

1.        Перш за все, кримінальна процесуальна діяльність органів досудового розслідування та прокурора – сторони обвинувачення та суду, який здійснює функцію правосуддя;

2.        також кримінальна процесуальна діяльність може бути здійснена тільки в межах строків давності притягнення до кримінальної відповідальності;

3.        діє в межах стадій кримінального провадження – досудового розслідування та судового провадження;

4.        притягнення до кримінальної відповідальності починається з моменту повідомлення особі про підозру в скоєнні кримінального правопорушення та появи такого суб’єкту кримінального провадження – підозрюваного – сторони захисту;

5.        не співпадає з початком кримінально-процесуальної діяльності сторони обвинувачення, а саме початком стадії досудового, якапочинається з моменту внесення даних до Єдиного реєстру досудових розслідувань;

6.        продовжується у випадку складання обвинувального акту та появи обвинуваченого – сторони захисту та підтримання в суді прокурором державного обвинуваченого або потерпілим – приватного обвинувачення, у випадках передбачених законом;

    Тому закінчення  реалізації кримінальної відповідальності щодо конкретної особи можливе тільки  тоді, коли вступає до законної сили обвинувальний вирок, яким особа визнана винною та їй призначено покарання в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

     Також   відсутність чіткого розуміння змісту і меж депутатського імунітету в законодавстві України призодить до того, що це право та привілей  народного депутата почало тлумачитися занадто широко, як повна непідвладність народних депутатів силі законів. Так, у випадках, коли кримінальні проступки вчиняються народними депутатами, справи кримінального провадження не відкриваються.  Як результат — залишаються непокараними депутати — винні у дорожньо-транспортних пригодах, навіть у випадках, коли є загиблі, так і у серйозних економічних злочинах, розслідування яких закривається відразу з набуттям підозрілою особою статусу народного депутата.

      Такий стан справ у правовому полі України є недопустимим і потребує негайного усунення такого протиріччя. В зв’язку з цим актуальною є висловлена в юридичній літературі думка: “Загальною світовою тенденцією у розвитку інституту депутатського імунітету є його поступове обмеження.

Ця тенденція об’єктивно має знайти відображення і в Конституції та законодавстві України” .Оскільки не притягнення народного депутата до кримінальної відповідальності у випадку вчинення ним злочину призводить до порушення прав і свобод громадян, що є недопустимим удемократичній державі, якою є Україна. Тому перед законодавцями стоїть завдання більш чіткого окреслення форм кримінальної відповідальності народного депутата України у бік її посилення та обсягу депутатського імунітету.

     Також не можна відзначити що чинне законодавство встановлює додаткові заходи по охороні особистості судді, що цілком узгоджується із вітчизняними реаліями і світовою практикою забезпечення недоторканності суддів. Механізм притягнення судді до кримінальної відповідальності є однією з форм контролю за діяльністю носіїв судової влади. Його завданням має бути досягнення розумного балансу між такими важливими засадами, як незалежність та недоторканність суддів і відповідальністю суддів за власні рішення, дії або бездіяльність як у службовій, так і в позаслужбовій діяльності.

ВИСНОВОК

        Підводячи підсумки хочеться сказати що тільки закон про кримінальну відповідальність має значення правового акта, котрий визначає, яке діяння визнається злочином і які покарання можуть бути застосовані за його вчинення. У нормах інших галузей законодавства можуть міститися принципові поло­ження або окремі визначення, що мають безпосереднє значен­ня для формування  норми кримінального права. Однак такі положення або визначення можуть служити тільки нормативною базою для прийняття відповідного закону про кримінальну відповідальність. Згідно з ч. 1 ст. 3 Кримінального кодексу законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який грунтується на Конституції  України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.

     Сприраючись на ст. 8 Конституції можна сказати що закони, в тому числі кримінальні, повинні відповідати Конституції України. Законодавство України про кримінальну відповідальність також повинно засновуватися на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Кримінальна  відповідальність є одним із видів юридичної відповідальності, яка  виступає  як особливий елемент кримінальна відповідальність, сукупність кримінальних, кримінально-процесуальних і виправно-трудових правовідносин, в яких одна сторона  тобто держава  в особі повноважних органів, здійснюючи своє право, накладає на особу, що скоїла злочин, обмеження морального, матеріального та фізичного характеру, які становлять кримінальне покарання, а інша сторона тобто правопорушник  тягне за собою ретроспективну юридичну відповідальність, що є реакцією держави на правопорушника і ті діяння, які він скоїв і за які зобов’язаний понести певну кару чи стягнення з метою виправлення і перевиховання.

      Враховуючи  викладене, кримінальну  відповідальність  можна визначити   як  форму   реалізації  охоронних кримінально-правових відносин, пов'язаних із вчиненням злочину, яка  завжди полягає у   державному  осуді злочинця, що здійснюється судом в обвинувальному вироку, і, як  правило, втілюється  в застосуванні  до нього конкретних заходів кримінально-правового впливу. Правовою  підставою  кримінальної відповідальності є  чинний кримінальний закон, в якому вчинене особою діяння визначено як злочин. Основною фактичною підставою є вчинення особою умисно або з необережності діяння, яке в чинному кримінальному законі визначене як злочин. У правовій системі України особа має нести кримінальну відповідальність за наявності правових, фактичних і формальної тобто процесуальної  підстав. Тобто на мою думку, більш детальне вивчення особливостей кримінальної відповідальності сприятиме кращому розумінню змісту кримінальної відповідальності, застосуванню норм кримінального права тощо.

     На мій погляд  саме карне  покарання  не переслідує мети відплати  злочинцю. Основне його призначення в тім, щоб виправити, перевиховати правопорушника,  попередити здійснення  їм нових злочинів.  Якщо  для досягнення цих гуманних цілей немає необхідності застосовувати  найважчі   заходи  кримінально-правового впливу закону  передбачає  можливість  зм’якшення участи засудженого аж до повного звільнення його від покарання.  З моменту, коли особа вчинила злочин, між нею і державою виникають певні юридичні відносини, внаслідок  яких у такої особи і держави виникають взаємні права і обов’язки. Злочинець зобов’язаний бути засудженим за вчинений злочин, а також понести покарання у вигляді позбавлення і обмеження волі, передбачені кримінальним законом.

Кримінальна відповідальність може бути реалізована в трьох формах:

·              в формі вимушеного понесення винним державного засудження;

·              в формі понесення винним державного засудження, яке поєднано з призначеннямйому конкретної міри покарання, від реального відбування котрого, однак, засуджений звільняється;

·              в формі вимушеного понесення виним державного засудження і позбавлень  або  обмежень особистого, майнового чи іншого характеру, що складають зміст покарання, призначеного йому судом.

     Отже підводячи підсумки всього, держава має право засудити злочинця і вчинений ним злочин, а також обмежити його правовий статус строками давності притягнення до кримінальної відповідальності і роками давності притягнення до кримінальної відповідальності і строками погашення чи зняття судимості, і зобов’язана забезпечити правильну кваліфікацію скоєного, призначити покарання в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини Кримінального кодексу України з урахуванням характеру і ступіня суспільної небезпеки скоєного, особи винного, а також обставин, які пом’якшують або обтяжують відповідальність.

                         СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ      

1.     Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / М. І. Бажанов , Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та ін.; За ред. проф. М. І. Бажанова , В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — 2-е вид., перероб. і допов. — К.: Юрінком Інтер, 2005. —  27-33 с.

2.     Кримінальний кодекс України .-С.: ТОВ “ВВП НОТІС” , 2014 – 188 с.

3.     Кримінальне право України. (Загальна частина): Підручник / Кол. авторів Бабенко А.М., Вапсва Ю.А., Грищук В.К. та ін.; за заг. ред. О.М. Бандурки. − Харків: Вид-во ХНУВС, 2010. – 55 – 65 с.

4.     Фріс П. Л. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів- К.: Атіка, 2004.- 35 – 39 с.

5.     Кримінальне право України: Загальна частина. За ред. проф. П.С. Матишевського. К., Юринком, 1999 – 74 – 75 с.

6.     Кримінальне право України: Загальна частина. За ред. М.І. Бажанова. Х., “Право”, 1997 – С. 77

7.            Рішення Конституційного суду України  від 26 червня 2003 року у справі за конституційним поданням 56 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частин першої, третьої статті 80 Конституції України "Про статус народного депутата України"

8.     Кримінальне право України : Загальна частина : підруч. / за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — 4те вид., перероб. і допов. — Х., 2010 — 456 с.

9.     Матишевський П. С. Кримінальне право України : Загальна частина : підруч. — К., 2000. — 272 с.

10. Баулін Ю. Кримінальна відповідальність: сутність, зміст та правова форма // Вісник Академії правових наук України. – 2003. - № 2-3. -  626-633 c.

11. Баулін Ю. В. Звільнення від кримінальної відповідальності. – К.: Атіка, 2004. – 296 с.;

12. Грищук В. К. Доктринальне розуміння форм реалізації кримінальної відповідальності людини // Актуальні проблеми кримінальної відповідальності: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 10–11 жовт. 2013 р. / Ред. кол.: В. Я. Тацій (голов. ред.) та ін. – Х.: Право, 2013. – 93–984 c.;

13. Грищук В.К. Філософсько-правове розуміння відповідальності людини. – Хмельницький: Хмельницьк. ун-т управління і права, 2012. – 736 с.; 4. Козлов А. П. Уголовная ответственность: понятие и формы реализации. – Красноярск: Красноярск. гос. аграрн. ун-т, 2013. – 620 с.;

14. Красницький І.В. Кримінальна відповідальність як інститут кримінального права Франції та України: порівняльний аналіз. – Львів: Львівський держ. ун-т внутр. справ, 2008. – 232 с.;

15. Митрофанов И. И. Механизм реализации уголовной ответственности. – Кременчуг: Изд. ЧП Щербатых А.В., 2011. – 615 с.;

16. Панов М. Кримінальна відповідальність: поняття, принципи, підстава // Право України. – 2012. – № 8. – С. 249–259;

17. Пономаренко Ю. А. Заходи безпеки за кримінальним правом України // Вісник прокуратури. – 2011. – № 9. – С. 63–67;

18. Пономаренко Ю. А. Поняття кримінальної відповідальності // Проблеми законності: Академіч. зб. наук. праць. Вип. 102 / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2009. – С. 138–148;

19. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб: Закон України № 314-VII від 23 травня 2013 р. // Офіційний вісник України. – 2013. – № 47. – Ст. 1686;

20. Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України стосовно виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України: Закон України № 222-VII від 18 квітня 2013 р. // Офіційний вісник України. – 2013. – № 46. – Ст. 1629;

21. Про право власності на окремі види майна: Постанова Верховної Ради України № 2471-XII від 17 червня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 35. – Ст. 517;

22. Рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 року у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність) // Офіційний вісник України. – 1999. – № 44. – Ст. 2193; 14. Юридична відповідальність: проблеми виключення та звільнення / Н.М. Оніщенко, А.Є. Шевченко, О.В. Скрипнюк та ін. Відп. ред. Ю.В. Баулін. – Донецьк: ПП «ВД «Кальміус», 2013. – 424 c.

23. Куц В.М. Проблеми кримінальної відповідальності: навч. посіб. / В.М. Куц. – К.: Національна академія прокуратури України, 2013 – 91 – 109с.

24. Теория государства  и права [Текст] : [учебн. для  вузов]  / [М. М. Рассолов, А. Б. Венгеров, В. Е. Чиркин и др.] ; под ред. М. М. Рассолова, В. О. Лучина, Б. С. Эбзеева. — М. : ЮНИТИ- ДАНА, Закон и право, 2000. — 640 с.

25. Нудненко, Л. А.  Конституционно-правовой  статус  депутата  законодательного  органа государственной  власти  в  Российской  Федерации [Текст] :  [научн.-практ.  изд.]  /  Лидия Алексеевна  Нудненко.  —  СПб. :  Юридический  центр  Пресс,  2004.  —  475 с.  —  (Серия«Конституционное,  муниципальное и административное право») Конституція України : прийнята  на  п’ятій сесії Верховної Ради України від  28.06.1996 р. [Текст]. — Х. : Фоліо, 2006. — 47 с.

26. Про статус народного депутата України : Закон України від 17.11.1992 р. [Текст] // ВВР. —1993. — № 3. — Ст. 17. Наливайко, Л. Р.  Конституційно-правова  відповідальність:  питання  теорії  та практики [Текст] : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.02 / Наливайко Лариса Романівна. — К., 1999. — 180 арк.

27. Эсменъ, А. Общие основанія конституціонного права [Текст] / А. Эсменъ : [пер. с 4-го франц.] ; под ред. Н. О. Бера. — [2-е изд.]. — Санкт-Петербург : Издание О. Н. Поповой, 1909. — 449 с.

28. Вереша, Р. Поняття та підстави кримінальної відповідальності [Текст] / Р. Вереша // Право України. — 2006. — № 12. — С. 97-103.

29. Кримінально-процесуальний кодекс  України :  затв.  Законом  від  28.12.1960 р.  [Текст].  — К. : ПАЛИВОДА А. В., 2006. — 200 с.

30. Бабій, І.Інститут депутатської недоторканності і кримінальна відповідальність / І.   Бабій // Право України : Респ.юрид. журнал . – 12/2006 . – N12 . – С.87-89 . 

31. Погорілко В.Ф. Про депутатську недоторканність / В.Ф. Погоріло // Урядовий кур’єр. – 2000. – 13 квітня.

32. Закон України Про Регламент Верховної Ради України від 10.02.2010 № 1861-VI. Глава 35.

33.  Марків В. Одержання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які користуються імунітетом: окремі аспекти / В. Марків // Підприємництво, господарство і право. – 2000. – № 8. – 41-44c.

34. Закон України  від 07.07.2010 р. № 2453-VI  «Про судоустрій і статус суддів» - Cт. 48

35. Виноградова Л.Є. Юридична відповідальність суддів загальних судів України: дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук: 12.00.10 [Текст] / Л.Є. Виноградова. – Одеса, 2004. – 204 с.

36. Висновок експерта Ради Європи Дж. Оберто щодо Концепції удосконалення судового устрою та забезпечення справедливого судочинства в Україні відповідно до європейських стандартів. [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://ukradv.org/up/docs/obs220306.pdf. –Заголовок з екрана.

37. Висновок Конституційного Суду України у справі про внесення змін до статей 80, 105, 126, 149 Конституції України від 10 липня 2012 р. № 1-в/2012 [Текст] // Офіційний вісник України. – 2012. – № 55. – Ст. 2214.

38. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 р. № 4651-VI [Текст] // Голос України. – 2012. – від 19 травня – № 90–91.

39. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 р. [Текст] // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1961. – № 2. – Ст. 98.

40. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо посилення гарантій незалежності суддів) : Закон України від від 5 червня 2012 р. № 4874-VI [Текст] // Голос України. – 2012. – № 119. – Від 4 липня 2012 р.

41. Про державну службу : Закон України № 3723-XII від 16 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993 р. – № 52. – Ст. 490.

42. Про державну службу : Закон України № 4050-VI від 17 листопада 2011 р. // Офіційний вісник України. – 2012. – № 4. – Ст. 115.

43. Про організацію представництва прокурором в суді інтересів громадянина або держави та їх захисту при виконанні судових рішень : наказ Генерального прокурора від 29 листопада 2006 р. № 6-гн [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1041.20881.0. – Заголовок з екрана.

44. Про прокуратуру : Закон України від 5 листопада 1991 р. № 1789- XII // Відомості Верхов. Ради України. – 1991. – № 53. – Ст. 793.

45. Про судоустрій і статус суддів : Закон України від 7 липня 2010 р., № 2453–VІ // Офіційний вісник України. – 2010 р.– № 55/1/. – Ст. 1900.

46. Рада прийняла закон Президента про посилення гарантій незалежності суддів [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.rbc.ua/ukr/newsline/show/rada-prinyala-zakon-prezidenta-ob-usileniigarantiy-nezavisimosti-05062012163000/. – Заголовок з екрана.

47. Рішення Конституційного Суду України у справі про незалежність суддів як складову їхнього статусу від 1 грудня 2004 р. [Текст] // Офіційний вісник України. – 2004. – № 49. – Ст. 3220.

48. Спільний експертний висновок щодо проекту Закону України «Про судоустрій і статус суддів» : ухвалено Венеціанською комісією на 82-ому пленарному засіданні, 12–13 березня 2010 р. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.judges.org.ua/about.htm. – Заголовок з екрана.

49. Судді-коляднику Ігорю Зваричу оголошено вирок [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ntn.ua/uk/video/news/2011/09/21/5001. – Заголовок з екрану.

50. Толочко О. Деякі шляхи удосконалення гарантій незалежності суддів [Текст] // Юридичний журнал. – 2005. – № 10. – С. 100 листопада–103. – С. 102.

[1] Кримінальний кодекс України .-С.: ТОВ “ВВП НОТІС” , 2014 – 43 с.

[2] Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / М. І. Бажанов , Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та ін.; За ред. проф. М. І. Бажанова , В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — 2-е вид., перероб. і допов. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — C. 27

[3] Фріс П. Л. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів- К.: Атіка, 2004.- С.35

[4] Кримінальне право України. (Загальна частина): Підручник / Кол. авторів Бабенко А.М., Вапсва Ю.А., Грищук В.К. та ін.; за заг. ред. О.М. Бандурки. − Харків: Вид-во ХНУВС, 2010. − С. 55

[5] Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / М. І. Бажанов , Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та ін.; За ред. проф. М. І. Бажанова , В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — 2-е вид., перероб. і допов. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — С. 28

[6] Кримінальне право України : Загальна частина : підруч. / за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — 4те вид., перероб. і допов. — Х., 2010 — 456 с.

[7] Кримінальне право України. (Загальна частина): Підручник / Кол. авторів Бабенко А.М., Вапсва Ю.А., Грищук В.К. та ін.; за заг. ред. О.М. Бандурки. − Харків: Вид-во ХНУВС, 2010. – 55-56 с.

[8] Кримінальне право України. (Загальна частина): Підручник / Кол. авторів Бабенко А.М., Вапсва Ю.А., Грищук В.К. та ін.; за заг. ред. О.М. Бандурки. − Харків: Вид-во ХНУВС, 2010. – С. 56

[9]Рішення Конституційного суду України  від 26 червня 2003 року у справі за конституційним поданням 56 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частин першої, третьої статті 80 Конституції України "Про статус народного депутата України"

[10] Кримінальне право України. (Загальна частина): Підручник / Кол. авторів Бабенко А.М., Вапсва Ю.А., Грищук В.К. та ін.; за заг. ред. О.М. Бандурки. − Харків: Вид-во ХНУВС, 2010. – С. 57

[11] Панов М. Кримінальна відповідальність: поняття, принципи, підстава // Право України. – 2012. – № 8. – С. 254

[12] Кримінальне право України. (Загальна частина): Підручник / Кол. авторів Бабенко А.М., Вапсва Ю.А., Грищук В.К. та ін.; за заг. ред. О.М. Бандурки. − Харків: Вид-во ХНУВС, 2010. – С. 58

[13] Панов М. Кримінальна відповідальність: поняття, принципи, підстава // Право України. – 2012. – № 8. – С. 256

[14] Кримінальне право України: Загальна частина. За ред. проф. П.С. Матишевського. К., Юринком, 1999 – С.74

[15] Кримінальне право України: Загальна частина. За ред. М.І. Бажанова. Х., “Право”, 1997 – С. 77

[16] Кримінальне право України: Загальна частина. За ред. проф. П.С. Матишевського. К., Юринком, 1999 – С.75

[17] Матишевський П. С. Кримінальне право України : Загальна частина : підруч. — К., 2000. — 272 с.

[18] Пономаренко Ю. А. Поняття кримінальної відповідальності // Проблеми законності: Академіч. зб. наук. праць. Вип. 102 / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2009. –  140 - 143 c.

[19] Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України стосовно виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України: Закон України № 222-VII від 18 квітня 2013 р. // Офіційний вісник України. – 2013. – № 46. – Ст. 1629.

[20] Пономаренко Ю. А. Поняття кримінальної відповідальності // Проблеми законності: Академіч. зб. наук. праць. Вип. 102 / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2009. – С. 144 - 148 c.

[21]Про право власності на окремі види майна: Постанова Верховної Ради України № 2471-XII від 17 червня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 35. – Ст. 517;

[22] Красницький І.В. Кримінальна відповідальність як інститут кримінального права Франції та України: порівняльний аналіз. – Львів: Львівський держ. ун-т внутр. справ, 2008. – 145–150 с.

[23] Митрофанов И. И. Механизм реализации уголовной ответственности. – Кременчуг: Изд. ЧП Щербатых А.В., 2011. – 615 с.; 7. Панов М. Кримінальна відповідальність: поняття, принципи, підстава // Право України. – 2012. – № 8. –  77–85 с.

[24] Пономаренко Ю. А. Заходи безпеки за кримінальним правом України // Вісник прокуратури. – 2011. – № 9. – С. 63–67

[25] Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб: Закон України № 314-VII від 23 травня 2013 р. // Офіційний вісник України. – 2013. – № 47. – Ст. 1686;

[26] Козлов А. П. Уголовная ответственность: понятие и формы реализации. – Красноярск: Красноярск. гос. аграрн. ун-т, 2013. – 116–120с.

[27] Баулін Ю. В. Звільнення від кримінальної відповідальності. – К.: Атіка, 2004. – 30–32 с.

[28] Козлов А. П. Уголовная ответственность: понятие и формы реализации. – Красноярск: Красноярск. гос. аграрн. ун-т, 2013. – 121 - 127с.

[29] Баулін Ю. В. Звільнення від кримінальної відповідальності. – К.: Атіка, 2004. – 32 - 35 с.

[30] Рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 року у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність) // Офіційний вісник України. – 1999. – № 44. – Ст. 2193

[31] Юридична відповідальність: проблеми виключення та звільнення / Н.М. Оніщенко, А.Є. Шевченко, О.В. Скрипнюк та ін. Відп. ред. Ю.В. Баулін. – Донецьк: ПП «ВД «Кальміус», 2013. –  С. 345

[32] Юридична відповідальність: проблеми виключення та звільнення / Н.М. Оніщенко, А.Є. Шевченко, О.В. Скрипнюк та ін. Відп. ред. Ю.В. Баулін. – Донецьк: ПП «ВД «Кальміус», 2013. – 345 - 346 с.

[33] Красницький І.В. Кримінальна відповідальність як інститут кримінального права Франції та України: порівняльний аналіз. – Львів: Львівський держ. ун-т внутр. справ, 2008. – 152 с.

[34] Кримінальне право України. (Загальна частина): Підручник / Кол. авторів Бабенко А.М., Вапсва Ю.А., Грищук В.К. та ін.; за заг. ред. О.М. Бандурки. − Харків: Вид-во ХНУВС, 2010. – 62 – 63 c.

[35] Куц В.М. Проблеми кримінальної відповідальності: навч. посіб. / В.М. Куц. – К.: Національна академія прокуратури України, 2013 – 91 – 99с.

[36] Куц В.М. Проблеми кримінальної відповідальності: навч. посіб. / В.М. Куц. – К.: Національна академія прокуратури України, 2013 – 100-102 c.

[37] Кримінальне право України. (Загальна частина): Підручник / Кол. авторів Бабенко А.М., Вапсва Ю.А., Грищук В.К. та ін.; за заг. ред. О.М. Бандурки. − Харків: Вид-во ХНУВС, 2010. – 64 - 65 с.

[38]  Грищук В. К. Доктринальне розуміння форм реалізації кримінальної відповідальності людини // Актуальні проблеми кримінальної відповідальності: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 10–11 жовт. 2013 р. / Ред. кол.: В. Я. Тацій (голов. ред.) та ін. – Х.: Право, 2013. – 96–97  с.

[39] Куц В.М. Проблеми кримінальної відповідальності: навч. посіб. / В.М. Куц. – К.: Національна академія прокуратури України, 2013 – 103 – 109с.

[40] Кримінальне право України. (Загальна частина): Підручник / Кол. авторів Бабенко А.М., Вапсва Ю.А., Грищук В.К. та ін.; за заг. ред. О.М. Бандурки. − Харків: Вид-во ХНУВС, 2010. – C. 60

[41] Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / М. І. Бажанов , Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та ін.; За ред. проф. М. І. Бажанова , В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — 2-е вид., перероб. і допов. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — C.  32.

[42]  Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / М. І. Бажанов , Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та ін.; За ред. проф. М. І. Бажанова , В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — 2-е вид., перероб. і допов. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — C.  33.

[43]  Кримінальне право України. (Загальна частина): Підручник / Кол. авторів Бабенко А.М., Вапсва Ю.А., Грищук В.К. та ін.; за заг. ред. О.М. Бандурки. − Харків: Вид-во ХНУВС, 2010. – C. 61.

[44]  Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / М. І. Бажанов , Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та ін.; За ред. проф. М. І. Бажанова , В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — 2-е вид., перероб. і допов. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 33 – 34 c .

[45] Кримінальне право України. (Загальна частина): Підручник / Кол. авторів Бабенко А.М., Вапсва Ю.А., Грищук В.К. та ін.; за заг. ред. О.М. Бандурки. − Харків: Вид-во ХНУВС, 2010. – C. 62.

[46] Кримінальне право України. (Загальна частина): Підручник / Кол. авторів Бабенко А.М., Вапсва Ю.А., Грищук В.К. та ін.; за заг. ред. О.М. Бандурки. − Харків: Вид-во ХНУВС, 2010. – C. 63

[47] Баулін Ю. Кримінальна відповідальність: сутність, зміст та правова форма // Вісник Академії правових наук України. – 2003. - № 2-3. - 626-629  с.

[48] Кримінальне право України. (Загальна частина): Підручник / Кол. авторів Бабенко А.М., Вапсва Ю.А., Грищук В.К. та ін.; за заг. ред. О.М. Бандурки. − Харків: Вид-во ХНУВС, 2010. – C. 64

[49] Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / М. І. Бажанов , Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та ін.; За ред. проф. М. І. Бажанова , В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — 2-е вид., перероб. і допов. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — C. 34

[50] Баулін Ю. Кримінальна відповідальність: сутність, зміст та правова форма // Вісник Академії правових наук України. – 2003. - № 2-3. -  630-633 с.

[51] Кримінальне право України. (Загальна частина): Підручник / Кол. авторів Бабенко А.М., Вапсва Ю.А., Грищук В.К. та ін.; за заг. ред. О.М. Бандурки. − Харків: Вид-во ХНУВС, 2010. – C. 65

[52]  Конституція України : прийнята  на  п’ятій сесії Верховної Ради України від  28.06.1996 р. – C. 18

[53]  Вереша, Р. Поняття та підстави кримінальної відповідальності [Текст] / Р. Вереша // Право України. — 2006. — № 12. —  97-98 c.

[54]  Кримінально-процесуальний кодекс  України :  затв.  Законом  від  28.12.1960 р. - C. 6

[55]  Бабій, І.Інститут депутатської недоторканності і кримінальна відповідальність / І.   Бабій // Право України : Респ.юрид. журнал . – 12/2006 . – N12 . – С.87-89 . 

[56] Закон України Про Регламент Верховної Ради України від 10.02.2010 № 1861-VI. Глава 35.

[57] Эсменъ, А. Общие основанія конституціонного права [Текст] / А. Эсменъ : [пер. с 4-го франц.] ; под ред. Н. О. Бера. — [2-е изд.]. — Санкт-Петербург : Издание О. Н. Поповой, 1909. — 449 с.

[58]  Марків В. Одержання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які користуються імунітетом: окремі аспекти / В. Марків // Підприємництво, господарство і право. – 2000. – № 8. –41-42 c.

[59] Марків В. Одержання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які користуються імунітетом: окремі аспекти / В. Марків // Підприємництво, господарство і право. – 2000. – № 8. – 43 – 44 c.

[60] Погорілко В.Ф. Про депутатську недоторканність / В.Ф. Погоріло // Урядовий кур’єр. – 2000. – 13 квітня. 44 с.

[61] Грищук В. К. Доктринальне розуміння форм реалізації кримінальної відповідальності людини // Актуальні проблеми кримінальної відповідальності 10–11 жовт. 2013 р. / Ред. кол.: В. Я. Тацій (голов. ред.) та ін. – Х.: Право, 2013. – C. 169 

[62] Рішення Конституційного Суду України у справі про незалежність суддів як складову їхнього статусу від 1 грудня 2004 р. [Текст] // Офіційний вісник України. – 2004. – № 49. – Ст. 3220.

[63]  Закон України  від 07.07.2010 р. № 2453-VI  «Про судоустрій і статус суддів» - Cт. 48

[64] Про статус народного депутата України : Закон України від 17.11.1992 р. [Текст] // ВВР. —1993. — № 3. — Ст. 17. Наливайко, Л. Р.  Конституційно-правова  відповідальність:  питання  теорії  та практики [Текст] : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.02 / Наливайко Лариса Романівна. — К., 1999. — 180 арк.

[65] Міжнародні стандарти незалежності суддів : збірник документів: [Текст]. – К. : Поліграф-Експрес, 2008. – 28 – 34  с.

[66] Висновок експерта Ради Європи Дж. Оберто щодо Концепції удосконалення судового устрою та забезпечення справедливого судочинства в Україні відповідно до європейських стандартів. [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://ukradv.org/up/docs/obs220306.pdf. –Заголовок з екрана.

[67] Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 р. № 4651-VI [Текст] // Голос України. 2012. – від 19 травня – № 90–91.

[68] Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 р. [Текст] // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1961. – № 2. – Ст. 98.

[69]Толочко О. Деякі шляхи удосконалення гарантій незалежності суддів [Текст] // Юридичний журнал. – 2005. – № 10. – С. 100 листопада–103. – С. 102.

[70] Виноградова Л.Є. Юридична відповідальність суддів загальних судів України: дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук: 12.00.10 [Текст] / Л.Є. Виноградова. – Одеса, 2004. – 204 с.

[71] Висновок Конституційного Суду України у справі про внесення змін до статей 80, 105, 126, 149 Конституції України від 10 липня 2012 р. № 1-в/2012 [Текст] // Офіційний вісник України. – 2012. – № 55. – Ст. 2214.

[72] Судді-коляднику Ігорю Зваричу оголошено вирок [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ntn.ua/uk/video/news/2011/09/21/5001. – Заголовок з екрану.

[73] Згідно з пп. 5 п. 2 ст. 2 Закону України «Про державну службу» від 17 листопада 2011 р. № 4050-VI судді також не належать до державних службовців

[74] Про організацію представництва прокурором в суді інтересів громадянина або держави та їх захисту при виконанні судових рішень : наказ Генерального прокурора від 29 листопада 2006 р. № 6-гн [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1041.20881.0. – Заголовок з екрана.

[75] Про прокуратуру : Закон України від 5 листопада 1991 р. № 1789- XII // Відомості Верхов. Ради України. – 1991. – № 53. – Ст. 793.

[76] Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо посилення гарантій незалежності суддів) : Закон України від від 5 червня 2012 р. № 4874-VI [Текст] // Голос України. – 2012. – № 119. – Від 4 липня 2012 р