У нас на сайте представлено огромное количество информации, которая сможет помочь Вам в написании необходимой учебной работы. 

Но если вдруг:

Вам нужна качественная учебная работа (контрольная, реферат, курсовая, дипломная, отчет по практике, перевод, эссе, РГР, ВКР, диссертация, шпоры...) с проверкой на плагиат (с высоким % оригинальности) выполненная в самые короткие сроки, с гарантией и бесплатными доработками до самой сдачи/защиты - ОБРАЩАЙТЕСЬ!

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти «економічної влади»

Розділ 2. Феномен економічної влади

Розділ 3. Вплив економічної влади на трансформаційні процеси

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Сучасний етап розвитку українського суспільства вкрай потребує вироблення адекватного уявлення про ресурси, проблеми та перспективи ліберально-демократичної ідеології, яка останні десятиліття виступала в якості домінуючого фактору трансформації політичної організації провідних країн світу. Суспільна наука має сприяти розробці принципово нового підходу до усвідомлення ролі і місця ліберальної демократії у формуванні майбутнього світового порядку та визначення в ньому місця України.

У рамках комплексного дослідження феномена ліберальної демократії представляється важливим встановити характер стосунків між економічною і політичною владами та визначити роль економічної влади в системі державності сучасних провідних країн світу.

У загальному вигляді проблема полягає в тому, що поширення та успішне функціонування ліберально-демократичних практик пов'язується їх апологетами із зростанням незалежності політичної влади від економічної. Нормативний зміст ліберальної демократії передбачає, що політична гілка влади формується громадянами за допомогою демократичних процедур під час виборчих кампаній. Дана система гарантує рівність голосів громадян незалежно від їх статків. Як результат, демократично обрані органи влади є виразниками інтересів своїх виборців та забезпечують представництво їх інтересів під час вироблення державної політики. Подібна система має гарантувати унеможливлення відродження елітаристських моделей державного правління, до яких відноситься і олігархічна форма правління. Водночас, подібні твердження, на наше переконання, не відповідають дійсності на емпіричному рівні і страждають значними ідеологічними спрощеннями - на теоретичному.

Деякі аспекти даної проблеми у своїх наукових працях висвітлювали такі діячі, як Б. Гаврилишин, Дж. Ґелбрейт, Ф. Ландберг, В. Домхофф, Ф. Фукуяма, В. Хаттон, М. Делягін, О. Панарін, О. Зинов'єв та інші, однак вказані дослідники розглядали лише певні аспекти зазначеного питання, уникаючи широкого науково-критичного погляду на стан проблеми в цілому.

Мета курсовоїроботи полягає у дослідження сутності та значення економічної влади у суспільстві.

Для досягнення цієї мети було поставлено і вирішено ряд завдань:

– визначити сутність поняття «економічна влада»;

– охарактеризувати феномен економічної влади;

– обґрунтувати вплив економічної влади на встановлення інноваційних процесів.

Об'єктом курсової роботи є система владних відносин у сучасній політиці держави.

Предметом дослідженняєвплив економічної влади на розвиток суспільства в Україні.

Методи дослідження. У роботі використано методи аналізу й синтезу, індукції і дедукції, економіко-математичні та статистичні методи; при обґрунтуванні категоріального апарату застосовано метод наукових абстракцій.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти «економічної влади»

Як відомо, центральним елементом громадянського суспільства, яке прагне контролювати сучасну державу, виступають фінансові еліти та створені ними різноманітні комерційні структури (корпорації, банки, фонди і т.д.), які володіють необхідними ресурсами для здійснення економічної влади і претендують на підпорядкування своїм інтересам політичної влади.

Час від часу різні експерти, використовуючи частіше за все суб'єктивні методики, намагаються оцінювати чисельність представників цієї групи в сучасних суспільствах. Так, американський публіцист Дж. Сельдес дійшов висновку, що в 40-50-х роках ХХ ст. Сполученими Штатами керували 13 родин (Форди, Дюпони, Рокфеллери, Меллони, Маккорміки, Хартфорди, Харкнесси, Дьюки, П'ю, Піткерни, Кларки, Рейнолдси та Кресси), які контролювали діяльність 8 найбільших  банків і 12 наймогутніших корпорацій США. Перелічені клани під вивіскою «Національної асоціації промисловців» об'єднали зусилля 207 корпорацій, що представляють критичну масу економіки країни. Загальна кількість членів тогочасного вищого плутократичного прошарку становила близько тисячі чоловік [20, с.183].

Американський соціолог Ф. Ландберг виявив, що в 60-х роках у всій економічній системі США панувало більше 500 тис. чоловік, які не лише практично повністю контролювали економіку країни, але й формували державну політику. Відомі американські політологи М. Мінц і Д. Коен констатували, що в 70-ті роки близько 200 корпорацій займали провідне положення в економіці США, контролюючи близько 2/3 виробничих можливостей країни. При цьому основну масу корпорацій обслуговував десяток банківських організацій, що контролювали як корпорації, так і політичний курс країни. Популярний у США і у всьому світі письменник Г. Міллер, говорячи про цей час, у властивій творчим людям манері заявляв, що Сполученими Штатами «керує всього лише декілька патриціїв із впливових родин» [3, с.102].

Американський політичний есеїст Г. Відал дійшов висновку, що на рубежі тисячоліть вища політична еліта США обслуговувала 1% громадян, «з числа тих, що володіють країною», ігноруючи інших як таких, що не мають достатніх ресурсів для тиску на політикум. На думку ж американського політолога Ф. Закарії, сучасна плутократична еліта США, в руках якої зосереджена «величезна влада», включає, «можливо, 1 мільйон, або 0,5 відсотка, населення країни». Цікаво, що в опитуванні «Times» від 2005 р. 1% американців віднесли себе до верхнього класу, 15% - до верхнього прошарку середнього класу, 42% - до середнього класу, 35% - до робітників і 7% - до нижчого прошарку. А популярний американський журнал «Forbes», який вже більше сорока років регулярно публікує оціночні дані про 400 найбагатших американців, у свою чергу підкреслює, що обсяги статків цих олігархів прямо пропорційні їхній суспільно-політичній вазі в житті країни [7, с.318].

Вищевказані відомості, незважаючи на їхню приблизність, з усією очевидністю підкреслюють особливу роль у функціонуванні державності частини суспільства, порівняно невеликої з точки зору демократичного представництва, але критично значимої з точки зору ресурсів, якими вона володіє. У сучасному суспільстві можна виділити наступні механізми й фактори, що дозволяють економічній еліті протистояти державі та впливати на сферу вироблення її політики:

1. Монополізація політичної системи. У сучасних розвинених суспільствах, що вважають себе ліберальними демократіями, склалася система стійких політико-правових норм, що блокують доступ до політичної влади тих сил, які не враховують інтереси економічної влади. По-перше, на законодавчому, ідеологічному та морально-етичному рівні дискредитується ідея революційного (насильницького) способу зміни форми правління, захоплення державної влади або заміни правлячої еліти. У результаті, переважна більшість громадян змушені все життя грати з державою в гру, в якій вони не можуть встановлювати правил, оскільки крім пасивного виборчого права не можуть дозволити собі інших форм політичної участі.

По-друге, доступом громадян до участі в політичному житті, як правило, виступає наявність у них значної власності. Це не є офіційною вимогою, формально брати участь у ньому може кожний. Однак, власне кажучи, участь у політиці настільки ускладнена для людей без власності, що фактично вона неможлива. Даний стан, насправді, не виглядає дуже вже нецивілізованим, якщо згадати, що, відповідно до давньогрецької традиції, суб'єктом демократії може бути демос, який відрізняється від охлоса наявністю власності, але не має її, на відміну від олігархії, в достатній кількості, аби, розпоряджаючись нею, впливати на поведінку значної кількості людей. Оскільки в сучасних умовах у розвинених країнах функцію античного охлоса починає виконувати сучасний демос (за рахунок підвищення загального рівня статку), цілком логічно припустити, що функцію демосу починає виконувати олігархія (великі власники).

Як відзначаєамериканськийсоціолог Ф. Ландберг, люди без власності не відіграють скільки-небудь ефективної ролі в політичному житті США. Лише великівласники «особистоабо через посередників, які щедро винагороджуються, - визначаютьабо істотно змінюють у комісіях та в кулуарах державних і партійних органіврозташування політичних сил». На його думку, «у Сполучених Штатах фактично існує єдина партія - Партія власників.Можнавважати, що вона, у свою чергу, складається іздвохчастин: Республіканської, яка є ворожою політиці компромісних реформ (а тому охрещена консервативною), і Демократичної, яка виступає за таку політику (і тому охрещена ліберальною)» [21, с.13].

По-третє, монополізація політичної системи проявляється й у монополізації партійної системи сучасних держав. Останні десятиліття ліберальні демократії характеризуються наявністю стабільної тенденції до виродження багатопартійної системи у двопартійність (у латентній формі - у двоблоковість). За такої системи переможена партія не сходить зі сцени, залишаючись у системі державної влади відігравати роль опозиції -майбутньої провідної сили державної влади. На думку О. Зинов'єва, «сходження багатопартійності до двопартійності, а останньої - до компромісу переможця й переможеного відображає загальну тенденцію ринку до концентрації та укрупнення підприємств» [15, с.215], що так само засвідчує перенос у світ політики правил функціонування економічних систем.

Розповсюдженою є практика серед великих корпорацій робити внески у виборчі фонди обох партій або їхніх кандидатів. Самі партії «вростають» у господарське життя суспільства та в інші його сфери так, що їхнє вичленовування зі світу корпоративних інтересів неможливе ані практично, ані навіть теоретично. При цьомунові партіїпробиваються до життя із надзвичайними складностями. Цевдаєтьсялише як виняток. Політичний ринок усіляко перешкоджає появі потенційних конкурентів,щоб не дестабілізуватисформовану на політичному ринку ситуацію і не зруйнуватиіснуючі інвестиційні політичніпроекти. Створюються спеціальні законодавчі, ідеологічні й економічні фільтри, якіускладнюютьформування та входження у владурадикальних партій,здатних мобілізуватиелекторатбез опори на великікошти, а отже санкції плутократії.

2. Контроль ключових висот у системі виконавчої влади. Ретельне вивчення біографій вищих посадових осіб США свідчить, що практично всі вони належать до плутократичного стану. Так, іспанський політичний оглядач П. Серрано, проаналізувавши дані на членів найближчого оточення 43-го президента США Дж. Буша, дійшов висновку, що воно складається із керівників багатонаціональних корпорацій (нафтових, енергетичних, хімічних і автомобільних), які, приймаючи державні рішення, враховують інтереси своїх корпорацій.

Сам Дж. Буш у різні роки керував нафтовими компаніями «ArbustoEnergy/BushExploration» та «Harken», а його родина є акціонером декількох алмазодобувних компаній, що проводять свої розробки в Республіці Конго. Міністр оборони Д. Рамсфельд був президентом фармацевтичної корпорації «G. D. Searle» (дочірньої компанії «Pharmacia»), президентом телекомунікаційної кампанії «GeneralInstrument» і власником частини акцій біотехнологічної компанії «GilaedSciences», так само як і різнопрофільних фірм «AmylinPharmaceuticals», «AseaBrownBoveri», «Kellog», «Saers» і «Allstate». Радниця з безпеки К. Райс керувала корпорацією «ChevornTexaco», агентством по роботі з великими компаніями «CharlesSchwab» і страховою компанією «TransamericaCorp.». Міністр внутрішніх справ Г. Нортон як керівник адвокатської контори «BrownsteinHyattyFarber» був зв'язаний довгостроковими контрактами з британською компанією «BritishPetroleum» і американськими нафтовими компаніями «DeltaPetroleum» та «NLIndustries». Міністр сільського господарства Е. Венеман керував «Calgene» - першою компанією, що поставила на комерційну основу виробництво генетично модифікованих продуктів харчування. Міністр енергетики С. Абрахам раніше співробітничав із гігантами машинобудування «GeneralMotors», «Ford» та «Daimler-Chrysler», відповідаючи за підтримання на нафтовому ринку цін, що влаштовують виробників автомобілів.

Час від часу громадськості стають відомі факти використання високопоставленими особами державної влади для відстоювання своїх корпоративних інтересів. Так, віце-президент США Д. Чейні у минулому був президентом «HalliburtonCompany» - одного з найбільших у світі виробників устаткування для видобутку нафти та газу і працював директором однієї з філій «Halliburton» - «Brown&Roon» - компанії, що займається будівництвом казарм для військових і поставкою продовольства для американських вояків, що перебувають у зонах бойових дій. За час перебування в Білому домі Д. Чейні забезпечив підписання його корпораціями ряду контрактів на: відновлення нафтопромислового комплексу Іраку; будівництво газопроводів, дорожньої інфраструктури та атомної станції в іракському порту УммКаср; військові поставки для армії, що вела бойові дії у Перській затоці. Держсекретар К. Пауелл як акціонер входив до складу керівництва компанії «AmericaOnline», що спеціалізується на випуску різноманітних двигунів. Завдяки його діяльності на державній посаді компанія підписала вигідні контракти з Кувейтом і Саудівською Аравією. Міністр охорони здоров'я Т. Томпсон був одним з акціонерів фармацевтичних лабораторій «Merck» і «Abbott», тютюнової компанії «PhilipMorris» і відомого консорціуму «AOL -TimeWarner» і «GeneralElectric». Йому вдалося суміщати посаду міністра охорони здоров'я з посадою президента ради директорів залізничної компанії «Amtrak». У 2002 р. він здійснив офіційну спробу забезпечити субсидію компанії з федерального бюджету в сумі 30 млрд. доларів строком на 20 років, яка була зірвана конгресменами в силу її очевидної протизаконності [2, с.42].

Високий рівень олігархізації державної влади США та ряду інших західних держав викликає щиру тривогу в ліберальної інтелігенції, яка у свій час доклала чимало зусиль для перемоги Заходу в «холодній війні». Наприклад, відомийбританськийписьменник Дж. Ле Каре звинувативкерівництво США та Великобританіївтому, що війнапроти Іракубуласпеціально інспірована ними для захисту не національних, а корпоративнихінтересів представників вищої правлячої еліти.Зокрема для того, абигрупаконкретнихнафтових компаній,наближених до клануБушів,змоглаотримати доступ до розробки другого найбільшогородовищанафти усвіті.

3. Безпосереднє проникнення представників економічної влади в представницькі органи влади. Аналіз реальних доходів більшості конгресменів США свідчить, що імовірність потрапляння громадянина США до парламенту безпосередньо залежить від його особистого статку. Навіть офіційно опубліковані відомості про фінансове становище 535 американських конгресменів у 2003 р., на думку політичного аналітика Г. Леоні, не залишає сумнівів, що «політика в Сполучених Штатах - гра для мільйонерів», оскільки лише декілька депутатів задекларували особисті статки менше 1 млн. доларів. Однак аналітик упевнений, що зазначені цифри говорять лише про незначну частину доходів членів законодавчих зборів Америки і зводяться тільки до опису так званих «bindtrust», тобто тих активів, якими конгресмени і сенатори не можуть управляти, тому що подібні дії не сумісні з їхньою суспільною діяльністю. Насправді, їхні реальні статки значно перевищують задекларовані. Так, наприклад, у декларації про доходи сенатора-демократа від штату Массачусетс і кандидата на посаду президента від Демократичної партії Дж. Керрі було записано, що він володіє статком у розмірі від 400 тис. до 1,8 млн. доларів. Але, згідно відомостей журналу «Forbes», реальна сума його статку може досягати 550 млн. доларів. Сенатор від Нью-Джерсі, колишній президент інвестиційного банку «GoldmanSachs», Дж. Корзін задекларував наявність активів у розмірі від 116 до 187 млн. доларів, але, за даними того ж «Forbes», реальнийстатокполітика вдвічі більше.

Значна кількість олігархів воліє займатися політикою на місцях. Наприклад, найзаможніший із усіх колишніх мерів Нью-Йорка республіканець М. Блумберг володіє статком у 4,8 млрд. доларів. Згідно даних «Forbes», на другому місці у списку найбагатших американських політиків розташувався губернатор-республіканець штату Арканзас У. Рокфеллер, чий статок оцінюється в 1,2 млрд. доларів [9, c.193].

На тлі наведених даних не виглядає надзвичайною ситуація в Україні, де в останні роки близько 300-350 мільйонерів регулярно претендують на мандат вищого народного представництва і займають місця в загальнонаціональному парламенті.

4. Офіційна і тіньова діяльність лобістів. За експертними оцінками, на початку 80-х років близько 15 тис. представників корпоративного капіталу здійснювали лобістську діяльність, намагаючись знайти спільну мову з американськими конгресменами з приводу законодавчого захисту свого бізнесу. У рамках цього процесу щорічно лобістами переводилося близько 1 млрд. доларів у різні фонди парламентаріїв і ще стільки ж витрачалося на фінансування їхніх проектів у виборчих округах.

Лавиноподібний процес тенізації лобізму призвів до прийняття в 1995 р. у США закону про реєстрацію лобістів, який, однак, привів до легалізації лише невеликої частини цього специфічного виду діяльності. Згідно досліджень Центру суспільної цілісності («CenterforPublicIntegrity»), станом на 2005 р. лише близько 240 колишніх членів Конгресу США, голів американських міністерств і відомств, а також 2 тис. інших високопоставлених урядових чиновників зареєструвалися встановленим порядком як лобісти. Реєстрацію, в основному, пройшли представники великих корпорацій і зацікавлених груп, які могли розраховувати на експлуатацію своїх старих зв'язків, напрацьованих під час їхнього знаходження на державній службі. Щорічні суми офіційних лобістських внесків були зафіксовані на рівні 3 млрд. доларів.

Законодавча легалізація лобізму свідчить, що економічна влада стала невід'ємною складовою частиною представницького уряду. Як констатував Т. Шульц, «у кулуарах палати представників і сенату звичайне явище - групи лобістів, що зібралися перед голосуванням і показують, як повинен голосувати в залі засідань конгресмен, піднімаючи великий палець нагору або опускаючи його вниз» [14,c.122].

5. Корпоративне спонсорство державних або міжнародних владних інститутів. Зазначений механізм впливу економічної влади на сферу політики можна розглядати як специфічний різновид лобізму. Однак у цьому випадку спонсорські гроші виплачуються не у виборчі фонди парламентаріїв або політичних партій, а безпосередньо інституціям, що проводять узгоджену політику. Наприклад, у 1999 р. 12 найбільших американських фірм заплатили кожна по 250 тис. доларів для спонсоруваннясамміту з нагоди 50-й річниці НАТО у Вашингтоні.

За повідомленням видання «TheWashingtonPost», у такий спосіб корпорації (серед яких «Ameritex», «Daimler-Chrysler», «Boing», «FordMotor», «GeneralMotors» та ін.) виразили підтримку НАТО і військовому відомству США у проведенні курсу на розширення блоку за рахунок країн Центральної та Східної Європи. Саме включення Угорщини, Польщі та Чеської Республіки в західну систему колективної безпеки дозволило вищевказаним корпораціям розширити ринки збуту і здійснити вигідну експансію своєї промислової інфраструктури.

6. Скупка чиновницьких посад. У США вже більше півсторіччя офіційно легалізована практика заміщення ряду чиновницьких посад політичними призначенцями з числа донорів виборчих кампаній. Так, наприклад, у середньому третина посольств США з часів адміністрації Дж. Кеннеді очолювалася політичними призначенцями, які не були професійними дипломатами. В 2010 р. 49 з 171 діючих послів (або 28%) отримали свої призначення в обхідслужби в дипломатичному корпусі на проміжних посадах. Лише 6 із 26 послів США в НАТО були кадровими співробітниками американської зовнішньополітичної служби.

Як вдалося встановити Т. Рейлі (колишньому американському військовому дипломатові), 27 із 49 призначених Дж. Бушем послів у країни НАТО були членами виборчого штабу, що зібрали не менш 100 тис. доларів, і лише 3 із цих 27 призначенців мали достатні формальні підстави бути допущеними до роботи в якості глави дипломатичної місії. Важливо відзначити, що дана практика прямо порушує закон США від 1980 р. «Про державну службу в закордонних країнах», у якому, зокрема, говориться: «Внесок у виборчі кампанії не повинен впливати на прийняття рішень про призначення громадян на посаду глав [дипломатичних] місій». Крім того, ця традиція, що вкоренилася в кадровій політиці американської держави, упевнений Т. Рейлі, «не служить інтересам національної безпеки США і повинна бути припинена» [1, c.147].

Подібні призначення практикуються не лише в дипломатичному корпусі. До серпня 2004 р., за даними організації «PublicCitizen» (яка захищає права споживачів США), з числа донорів політичних кампаній Дж. Буша і Республіканської партії, яким удалося зібрати більше 200 тис. доларів, посади в кабінеті міністрів отримали 5 чоловік, ще 20 одержали інші пости у виконавчій владі, і не менше 85 були призначені на інші посади, включаючи експортну раду при президенті [4, c.81].

7. Конкурентні переваги інститутів економічної влади перед державними інститутами. Фінансово-економічні інститути виявилися значно стабільнішими в питаннях управління та здійснення контролю в порівнянні з державно-політичними інститутами. Наприклад, перебування глави держави на посаді обмежено, як правило, 8-10 роками, у той час як керівник великої корпорації або банку може займати свій пост протягом 40­50 років, переживаючи на своєму віку кілька правлячих кабінетів і адміністрацій. Крім того, більшість  керівників  корпорацій не мають необхідності діяти з оглядкою на можливість імпічменту або дострокових перевиборів. Серед іншихконкурентнихперевагможнаназвати більшу свободу впідборі кадрів,наприклад, за рахунок більшвисоких, ніж у державному секторі, зарплат, гарантій «довічного найму» абозалученняіноземних фахівців.Також на корпоративному рівнізначно простіше і швидшеприймаються управлінські рішення.

Даний далеко не повний перелік механізмів і факторівзабезпеченнядомінування економічної еліти у взаєминах із державоюсвідчить про колосальнийвпливплутократичногопрошарку на формування державного курсу сучасних ліберально-демократичних країн. Подібна ситуація суперечить нормативному канону ліберально-демократичної ідеології та встановлює факт первинності економічноївлади по відношенню до політичноївлади в системі державностісучаснихрозвинених суспільств.

Розділ 2. Феномен економічної влади

Вплив феномену влади на економічні процеси у сучасній Україні істотний, але далеко неоднозначний. Уся історія людської цивілізації пронизана владною складовою: цілеспрямованість людей до влади та гострої боротьби за неї, захопленням та перерозподілом прав та ренти «від влади», впливом влади на характер облаштування і траєкторію розвитку суспільства.

Влада впливає на всю систему економічних зв'язків, вона «присутня» у відносинах власності та зайнятості, процесах розподілу та обміну, державному регулюванні економіки та зовнішньоекономічних контактах. Розуміння економічної влади та «розгляд однакових методів боротьби економічно владних груп», як наголошує В. Ойкен, необхідно для розуміння економічної дійсності всіх минулих епох та сьогодення, а також, можливо, і майбутнього [6, с.41].

На початкуXXI ст. боротьба за економічну владу загострюється та набуває більш вибагливих форм. Будь-яка країна в умовах сильного протистояння різноманітних сил та інтересів повинна прагнути до створення збалансованої системи влади, яка забезпечить ефективний внутрішній порядок, а також захистить національні інтереси та безпеку у взаємодії з зовнішнім світом. Дослідження феномену економічної влади представляє особливий інтерес у контексті необхідності розробки дієвого механізму управління трансформаційними процесами, визначення вектора ринкових перетворень та національної специфіки розвитку транзитних економік. На переломних історичних етапах феномен влади набуває особливої «ваги». Саме тому його адекватна наукова оцінка досить актуальна для осмислення сучасного стану та тенденцій подальшого руху трансформуючих суспільств. В умовах світової економічної рецесії збільшується значення владних структур в розробці ефективних антикризових стратегій національного розвитку.

Не дивлячись на явну та беззаперечну значимість фактора влади в суспільному розвитку цей феномен до цих пір недостатньо досліджений. Це дослідження грунтується на накопиченому потенціалі економічної науки в різних напрямах досліджень, включаючи:

- концептуальні положення інституціоналізму (традиційного та сучасного), французької соціал-інституціональної школи, політичної економії, еволюційно-інституціонального направлення - з приводу ролі влади в облаштуванні економіки та історичної динаміки суспільства.

- теоретичне осмислення внутрішньої логіки та досвіду постсоціалістичних трансформацій, з урахуванням владної складової.

В економічній науці з приводу змісту влади та її ролі в соціально-економічному розвитку суспільства існують різні погляди та позиції, впритул до полярних: від заперечення феномену влади в умовах економічної свободи (неокласики) до визнання ключових інститутів розвитку (марксизм, інституціоналізм, нова політична економія). Неокласична теорія фактично не помічає цього феномена. Влада, на думку неокласиків, це відхилення, під впливом зовнішніх (політичних) обставин, від нормального, природного стану конкурентної економіки. Єдиним суб'єктом влади в конкурентному середовищі визнається держава.

Проте її владу, яка становить загрозу свободі, варто обмежувати. Прибічники неокласицизму не визнають і ролі влади на конкурентному ринку. Економічна влада, на думку відомих прихильників лібералізму (И. Шумпетер, М. Ротбарт, Ф. Хайєк), відсутня на конкурентному ринку, оскільки всі обміни відбуваються на добровільній та взаємовигідній основі. Аналогічної позиції дотримуються представники нової інституціональної теорії (О. Уільямсон [17, с.423], Д. Норт, Р. Коуз, Т. Еггертсон), які не акцентують проблему влади, виходячи з методологічного посилання неокласицизму про добровільні взаємодії економічних агентів.

Особлива увага до влади поєднує прибічниківдирижизму, при цьому діапазон досліджень феномену влади достатньо широкий. Марксистський підхід розглядає владу в якості «фундаменту» суспільної системи. Природа економічної влади виводиться з володіння власністю. Так, влада капіталу примушує найманих працівників працювати на власників засобів виробництва, створювати для них додаткову вартість.

Німецький ордолібералізм досліджує проблеми влади в контексті господарського порядку, основою якого, згідно з В. Ойкеном, виступають історичні форми розподілу влади та свободи. У конкурентній економіці більш повно реалізується свобода для всіх та відсутня особиста економічна залежність. Однак для суспільства в цілому існує «загальна залежність від анонімного ринку», вона примусово підкоряється владі цінового механізму. Прибічники інституціоналізму (Дж. Гелбрейт, Г. Мюрдаль, Р. Хейлбронер, Д. Белл) розглядають функціонування та розвиток економіки в координатах системи влади: взаємодіючих владних інститутів та їх ефективності. В еволюції суспільства влада завжди пов'язана з менш доступним та важко замінним ресурсом.

Ефект домінування як прояв економічної влади є одним із центральних питань, які вивчаються французькою соціально-інституціональною школою. Реальна економіка представляє «мережу сил», нерівних відносин та далека від «свободи та рівності ринку». Нерівність приводить до ділення всіх економічних одиниць на домінуючі та підлеглі, встановленню певних зв'язків між ними. Економіка керується не тільки рухом до вигоди, але й до влади. Подальша комплексна розробка феномену економічної влади, включаючи дослідження поведінкових мотивів до отримання та збереження влади, а також перспективних форм співробітництва різних інститутів влади, нам надається продуктивною на базі еволюційно-інституціональної теорії, з проведенням міждисциплінарних досліджень.

Серед вчених економістів довгий час переважало відношення до влади як до «зовнішньоекономічного» фактора, проблеми влади знаходились «на периферії» наукових дослідів. У сучасній економічній літературі, як правило, влада розглядається фрагментарно та «з нагоди», при вивченні конкретних ситуацій та питань. Наприклад, влада держави вивчається в зв'язку з регламентуванням «правил гри» і контролем над їх виконанням. У контексті широких можливостей на ринку великих компаній та корпорацій піднімається проблема монопольної влади. У рамках теорії галузевих ринків звертається увага на феномен ринкової влади, яка проявляється в ступені контролю над цінами та випуском продукції. З позиції менеджменту людських ресурсів розглядаються типи та інструменти влади керівника. У маркетингових дослідженнях підкреслюється важливе значення влади користувача. Зі сторони системного трансформування акцентується проблема влади нових власників.

При цьому серед економістів спостерігається неоднозначне бачення влади, існують різноманітні, інколи протилежні, підходи в оцінці ролі влади в економічному розвитку, не створена цілісна теорія влади [19, с.37]. У наш час відчувається гостра необхідність теоретико-методологічного обґрунтування принципів ефективного функціонування владних інститутів, а також розробки, з урахуванням національної специфіки, діючих форм їх співробітництва.Майже двадцятилітня практика «транзиту», близько 30 країн світу виступає солідною емпіричною базою, яка дозволяє верифікувати та поглибити наукове бачення процесів трансформації інститутів влади, а також визначити способи та напрямки їх подальшого вдосконалення.

У загальному вигляді економічна влада -це сукупність відносин та процесів, які здійснюються на основі власності в певних межах та при участі економічних структур. Умовою виникнення економічної влади - є нерівність в розподілі власності.

Фактична нерівність у відносинах між суб'єктами економічної системи може існувати в різних видах:

- нерівний розподіл власності на той чи інший ресурс;

- нерівний розподіл інформації між учасниками обміну;

- дисбаланс попиту та пропозиції;

- нерівність покупної здатності економічних агентів;

- нерівний доступ до ресурсів «сили».

Варто також відмітити два особливих джерела економічної влади: гроші та економічну політику. Виходячи з внутрішньої природи економічної влади, адекватною є її дефініція як інституціонально оформлених асиметричних відношень між економічними агентами, заснованих на нерівності в розподілі власності, в розпорядженні тими чи іншими ресурсами.

Усилу своєї ієрархії економічна влада на будь-якому рівні є складним двостороннім процесом, який охоплює примушення інших та водночас підкорення більш високій системі. Влада є внутрішньо протирічним феноменом, який поєднує об'єктивні та суб'єктивні початки. З однієї сторони, це об'єктивна необхідність, завдяки якій досягається підкорення приватної економічної поведінки певним інтересам. З іншої, влада дозволяє її власнику максимізувати приватну вигоду за рахунок підкорення примушення інших людей.Важливо підкреслити, що влада не існує в чистому вигляді, проте вона присутня у всіх суспільних зв'язках та взаємодіях. Влада «вплетена» в систему економічних відносин, у такому випадку можна говорити про владну складову або владний аспект всіх економічних відносин. Владний аспект можна виділити у відносинах розподілу, обміну, трудового найму, управління виробництвом, в публічному управлінні. Специфіка інститутів влади у багатьох випадках передбачає тип господарського порядку.

У структурі влади прийнято розрізняти чотири основних елементи: суб'єкти, об'єкти, інструменти та ресурси влади. Економічні агенти з великим потенціалом ресурсів є суб'єктом влади, а агент з меншим владним потенціалом– об'єктом влади (рис.2.1) [5, c.194].

Таким чином формується владний простір, в межах якого об'єкти влади підкоряються волі та побажанням суб'єкта влади. Владні позиції можуть забезпечуватись прямим володінням ресурсів та їх активним використанням або контролем за доступом до ресурсів: суб'єкти влади їх не використовують, а тільки розподіляють за власним баченням.

Рис. 2.1. Специфіка системи влади в умовах транзиції

Економічна влада відображається в асиметричній взаємодії агентів, яка включає в себе контроль, зі сторони агентів, та відповідальність зі сторони інших.

Розподіл влади, її асиметрія відображається в асиметрії доходів економічних агентів. Нерівність владних позицій економічних агентів є вирішальним фактором для пояснення нерівності їх доходів та матеріального стану. За роки системної трансформації владні відносини пережили значимі зміни. Вони пов'язані, з одного боку, з модифікацією та звуженням частки інститутів адміністративно-командної економіки, а з іншого, зі становленням та функціонуванням ринкових інститутів. Разом з тим в транзитивних країнах, у зв'язку з незрілістю їх економічних та політичних інститутів, як правило, склалася внутрішньо протирічна та незбалансована система влади, яка перешкоджає затвердженню діючого господарського порядку, блокує стійкий розвиток національної економіки.

У наслідок недостатності системоутворюючих форм влади спостерігається надлишок персональної (приватної) влади, причому на різних рівнях: державних структур, менеджменту фірм, великих підприємств, монополій, кримінальних структур. Порушення балансу влади призводить до серйозних деформацій і в сфері розподілення доходів. Надлишок приватної влади над рухом економічних ресурсів створює умови отримання таких індивідуальних доходів, розміри та форми яких виходять за межі економічної ефективності та цілеспрямованість. При цьому надлишки (негативні наслідки) неефективної поведінки одних суб'єктів перекладаються на інших суб'єктів та на суспільство в цілому. За відсутності на пострадянському просторі зрілої правової бази і реального громадянського суспільства фактично затвердився корупційний варіант включення держави в механізм господарювання.

Співпраця держави та бізнесу активно розвивається на основі зміни парадигми державного управління (відмова від традиційної ієрархічної структури на користь горизонтальних відносин партнерства, перехід від «логіки організації» до «логіки обслуговування») та трансформації ролі бізнесу в економічному розвитку (у напрямку посилення корпоративної соціальної відповідальності та інкорпорування потенціалу бізнесу в стратегії розвитку). У результаті розвитку ринкових принципів господарювання «звужуються» ресурси влади в розпорядженні держави та розширюється економічна влада бізнесу. У зв'язку з цим постає питання про розумне співвідношення цих інститутів. Пошук оптимального вибору сфер та масштабів впливу держави та бізнесу є складною проблемою, яка постає перед будь-яким суспільством [10, c.75].

Для транзитивних країн її гострота збільшується з ряду причин: трансформації самої держави, слабкості ринкових інститутів, нестійкості. Оптимум даного співвідношення є рухомий показник, який залежить як від етапу трансформаційних процесів, так і від пріоритетів національного розвитку.

Ринкова влада, згідно з теорією конкуренції, визначається мірою впливу економічного агента на ціни та обсяги виробництва.

Велика концентрація влади характерна для тих сфер діяльності, які здійснюються при слабкій конкуренції або повній її відсутності. Фірма-монополіст встановлює ціну на продукцію більшу за свої витрати.

При цьому ріст монополії ціни залежить від цінової еластичності попиту на продукцію монополіста. Чим більша дана еластичність, тим менша можливість монополіста збільшувати ціну.

Для формування чинної системи влади, яка стимулює соціально-продуктивну діяльність та забезпечує стійкий розвиток суспільства, необхідне виконання таких умов:

1. Раціональний розподіл влади між учасниками господарської діяльності, перш за все, державою та бізнесом.

2. Інтеграція інститутів влади, розвиток форм влади, розвиток форм соціального партнерства між бізнесом, державою, патронатом, профспілками.

3. Орієнтація всієї системи владних інститутів на забезпечення стратегічних цілей суспільного розвитку - модернізацію економіки, ріст національної конкурентноздатності, зростання якості життя.

4. Розробка та запуск механізмів взаємодії держави та бізнесу.

5. Розробка механізму відповідальності (політичної, адміністративної, кримінальної) влади перед суспільством.

У мовах економіки перехідного періоду одночасно існують старі та нові правила і норми господарювання, цю ситуацію можна характеризувати як «інституціональний ринок», для якого характерні варіанти правил, за якими збирається слідувати суб'єкт власності (управління), обираються ним за певну ціну у певних контрагентів, які або приймають «покупця» у сферу дії своїх санкцій, або не приймають.

Концепція державного регулювання, передбачає ряд дій для створення конкурентного середовища та захисту майнових прав. Ринок є чимось більшим, ніж сфера вільного обміну результатами господарської діяльності, та нічим іншим, ніж автономним саморегулюючим економічним механізмом.

Ринок представляє собою сукупність інституціональних обмежень формального та неформального характеру, в межах яких здійснюється діяльність господарських агентів. Недосконалість законодавства та неясність відносин власності, недостатня захищеність підприємств викликають справедливе обурення. Але сьогодні мало хто наважиться стверджувати, що інституціональні межі визначаються економічною ефективністю. Важливу роль відіграють інтереси взаємодіючих суб'єктів ринку і в першу чергу, інтереси тих, хто причетний до встановлення формальних правил. Щоб виявити вплив держави на процес формування інститутів, звернемося до його визначення з точки зору неоінституціональної теорії. Згідно з нею держава може як сприяти створенню ефективних ринкових інститутів, так і, навпаки, створювати інституціональну структуру, яка не дозволяє проявитись перевагам конкурентного порядку через монопольну владу та інші фактори, які ведуть до зростання трансакційних витрат. Усе залежить від конкретних історичних умов та ефективності в цих умовах тієї чи іншої системи господарської координації. І хоча саме держава є необхідним атрибутом прогресуючих господарських систем, інститути, які нею генеруються, можуть не тільки сприяти збільшенню ефективності (тобто наближенню до умов оптимального розподілу ресурсів), але й перешкоджати цьому.

Західні країни з ринковою економікою володіють розвиненою інституціональною структурою, яка відповідає домінуючому способу економічної координації. Тому ці країни можуть дозволити собі використання методів прямого та непрямого державного втручання в цілях проведення бажаної економічної політики без значних наслідків для всього національного господарства. Такі заходи хоч і деформують інституціональну структуру в галузі, але в незначній мірі. Інша ситуація спостерігається в країнах з нерозвиненими ринковими відносинами або з перехідною економікою. Ринкові інститути в подібних країнах знаходяться на стадії формування чи взагалі відсутні. їх інституціональна структура включає інститути, характерні не тільки для ринкового порядку, тому різні способи економічної координації часто вступають між собою в конфлікт. Ефективність таких економік значно нижча від розвинених ринково чи централізовано керованих систем.

Проведення глибоких інституціональних перевтілень вимагає також перебудови всього державного механізму, при чому, держава при цьому зберігає за собою функції основного інституціонального новатора. Але сильна влада держави може бути орієнтованою на інтереси малочисленої правлячої еліти. Така влада не бореться з корупцією, а лише регулює її. Така влада перешкоджає виявленню суспільних побажань та зайнята скороченням сфери свого впливу. Необхідна не «сильна», а «ефективна» держава. Ефективність означає розвиток і підтримку механізмів виявлення та інтеграції суспільних побажань, орієнтацію на цілі, які розділяє суспільство, і здатність їх досягти. Ефективна влада визнає обмеженість власних можливостей та готова делегувати свої повноваження агентам, здатним реалізувати їх з більшою віддачею, ніж центр [12, c.614].

Важливі реформи проводяться урядом, тому роль держави в період реформ без сумніву зростає. Ініціюючи реформи, держава отримує можливість впливати на долі людей та маніпулювати цінностями в більшій мірі, ніж в стаціонарному режимі. Звідси виходить, що економічній реформі повинні передувати та сприяти зусилля по підвищенню ефективності державного управління. Процес становлення ринкових відносин в постсоціалістичних країнах охоплює всі сфери та фази відтворюючого процесу. Трансформація сфери розподілу привела не малу частину населення України до межі бідності.

Це обумовлено як істотним зниженням доходів від праці, так і нерівномірним розподілом власності, що приводить до поглиблення диференціації населення. Істотним фактором, який обумовлює розвиток цього процесу, є формування неефективних інститутів у сфері розподілу. Ефективність впливу держави на подолання бідності через механізм перерозподілу доходів в умовах відбору неефективних інститутів веде до розширення тіньових доходів, що вимагає створення умов для забезпечення стійкості інституціональних структур. Згідно з сучасною інституціональною теорією, ефективність функціонування того чи іншого інституту визначається величиною економії на трансакційних витратах.

Тому витрати на ринку праці будуть співвідноситись з величиною трансакційних витрат (АТС), що дозволить виразити через них функцію попиту на інститути, і витратами колективних дій (АСС), які характеризують пропозицію інститутів на «інституціональному ринку». Процес встановлення інституціональної рівноваги представлений на рис.2 (N - число включених у сферу дії інститутів індивідів,AIC - інституціональні витрати).

Y =   (U,   G,  n), (1)

де Y- виробництво валового внутрішнього продукту; U- рівень зайнятості; G- рівень державних видатків; п - рівень інфляції.

Рис.3.1. Механізм протидії інноваційним процесам

Політичні діячі, будучи зв'язаними своїми передвиборчими обіцянками, обмежують доступ радикальних інновацій через можливість структурних потрясінь економіки. Використовуються стабілізаційні періоди (тобто відкладається строк впровадження новацій) або взагалі забороняється їх впровадження. Т.ч., національні інтереси досить часто заважають розвитку науково-технічного прогресу.

Разом з тим спостерігається тенденція кооперації країн при виконанні значних інноваційних розробок [2,c.48]. Такі заходи знижують ризик та допомагають виконати розробки, які неможливо здійснити одній країні через обмеженість ресурсів. Кооперація країн також підвищує масштаб поширення інновацій, тобто ефективність інноваційних зрушень.

Економічна глобалізація та посилена глобальна конкуренція (між країнами зокрема) дає сенс урядам зосереджувати підтримку наукових проектів у межах інтернаціонально конкурентних галузей. В той же часстратегії економічногопроривупоряд з можливістюдосягненняпереваг в перспективнихгалузях (наприклад, нанотехнологій, біотехнологій, систем інформації) економікидопускаютьнеефективневикористанняресурсів в неперспективнихгалузях. Це уможливлюєослаблення їх інноваційностізаради можливостіотриманнядодаткових доходів від багатообіцяючихрозробок в майбутньому.

Знову постаєпитання оптимуму розподілення ресурсів:кращевкладатикошти в новірозробкичиспоживати ліцензії провідних компаній.Воно особливо актуальне через тенденцією розділеннясферивиробництва та сфери НДДКР. Наприклад, Sony, Phillips та Pioneer разом володіють близько сотнею патентів на існуючі DVD-технології та отримують 1,5-3,5% з відпускної ціни всіх дисків, що записуються. Розмір прибутків не вказується, але за деякими оцінками він обраховується мільярдами доларів на рік.

Патентне та ліцензійне право може обертатися як на стимул впровадження коштів в науково-технічні розробки, так і бути гальмівним елементом наукового прогресу (рис. 3.2). Наприклад, впровадження нових високодисперсних сорбентів на основі кремнезему «Аеросил» загрожує банкрутством виробникам старих поколінь сорбентів. Внаслідок цього цей сорбент не проходить патентування в Європі, хоча має дозволи на виробництво в Росії, Китаї, Пакистані.

Ринкове оточення є визначальним фактором відбору інновацій. Саме економічні агенти можуть відхилити навіть найкращі варіанти новацій (наприклад, за принципом технологічності), якщо вони не відповідають комерційній вигоді та збереженню конкурентних позицій груп підприємств. Обираються оптимальні рішення, які можуть поєднати різноманітні обмеження та потреби розвитку. Наприклад, диски Blu-Ray від Sony більш прогресивні порівняно з HD-DVD дисками Toshiba (вони мають відповідно обсяг пам'яті 50 та 30Гб). Проте виробництво Blu-Ray потребує корінного переобладнання підприємств-виробників дисків, таких, як TDK, Maxell та Verbatim. Це, в свою чергу, обумовило вибір виробників такої продукції на користьHD-DVD формату, хоча він і гірше за технологічними параметрами.

На поширення інновацій значною мірою впливають дилери. Так, японська зубна паста, яка лікує карієс без стоматолога, не була підтримана постачальниками стоматологічного обладнання та об'єднаннями стоматологів. Це пояснюється відсутністю стимулу до поширення такого ноу-хау: при впровадженні пасти в цих структурах відпаде потреба, та вони збанкрутують [20, с.126].

Рис.3.2. Вплив правових інструментів на поширення інновацій

Радикальні зміни можливілише при посиленні рівня конкуренції між промисловимигрупами. Зменшеннярівня прибутковості на спаді економічногорозвитку змушує виробниківшукати нові можливості отримання конкурентноїпереваги, спричиняючи до загостренняборотьбипроти застарілих та обмежуючих діяльність організаційних форм, внутрішньоорганізаційнихперетворень (рис. 3.3). Це, в своючергу, створюєпередумови для зрушення існуючих технологічних укладів та створення новоїпарадигмирозвитку. Державна політика при зваженомувикористанні економічноївладиспроможна відіграти провідну роль при залученні інновацій [1, c.152].

Рис.3.3. Залежність технологічного розвитку від економічно-правових обмежень

Поширення технологічних укладів досить часто стикається з проблемами монополізації ринку. Для владних органів принциповим стає пошук можливостей отримання економічного балансу між конкуренцією та інноваціями, між обмеженням монополізму ПФГ та економічним зростанням. Такий оптимум був досягнутий при обмеженні діяльності компанії Microsoft. Європейська комісія зобов'язала її виплатити 613 млн. дол. штрафу за зловживання монопольним становищем та відкрити код операційної системи європейським підприємствам з оплатою ними права отримання вихідного коду.

Висновок

Таким чином, економічна влада являє собою інституціонально оформлену нерівність між економічними агентами у вигляді асиметричних відносин примушення-підкорення. Інститути влади в своїй сукупності створюють конкретно-історичну систему влади, з її принципами, нормами, обмеженнями, ступенем економічної та політичної свободи, адже за роки системної трансформації владні відносини пережили значимі зміни. Вони пов'язані, з одного боку, з модифікацією та звуженням частки інститутів адміністративно-командної економіки, а з іншого, зі становленням та функціонуванням ринкових інститутів.

Вплив феномену влади на економічні процеси у сучасній Україні істотний, але далеко неоднозначний. Уся історія людської цивілізації пронизана владною складовою: цілеспрямованість людей до влади та гострої боротьби за неї, захопленням та перерозподілом прав та ренти «від влади», впливом влади на характер облаштування і траєкторію розвитку суспільства.

Доступом громадян до участі в політичному житті, як правило, виступає наявність у них значної власності. Це не є офіційною вимогою, формально брати участь у ньому може кожний. Однак, власне кажучи, участь у політиці настільки ускладнена для людей без власності, що фактично вона неможлива. Даний стан, насправді, не виглядає дуже вже нецивілізованим, якщо згадати, що, відповідно до давньогрецької традиції, суб'єктом демократії може бути демос, який відрізняється від охлоса наявністю власності, але не має її, на відміну від олігархії, в достатній кількості, аби, розпоряджаючись нею, впливати на поведінку значної кількості людей. Оскільки в сучасних умовах у розвинених країнах функцію античного охлоса починає виконувати сучасний демос (за рахунок підвищення загального рівня статку), цілком логічно припустити, що функцію демосу починає виконувати олігархія (великі власники).

Проведення глибоких інституціональних перевтілень вимагає також перебудови всього державного механізму, при чому, держава при цьому зберігає за собою функції основного інституціонального новатора. Але сильна влада держави може бути орієнтованою на інтереси малочисленої правлячої еліти. Така влада не бореться з корупцією, а лише регулює її. Така влада перешкоджає виявленню суспільних побажань та зайнята скороченням сфери свого впливу. Необхідна не «сильна», а «ефективна» держава. Ефективність означає розвиток і підтримку механізмів виявлення та інтеграції суспільних побажань, орієнтацію на цілі, які розділяє суспільство, і здатність їх досягти. Ефективна влада визнає обмеженість власних можливостей та готова делегувати свої повноваження агентам, здатним реалізувати їх з більшою віддачею, ніж центр

Крива попиту (ATC) приймає позитивний нахил внаслідок розподільчої природи створюваних інститутів. Тому при збільшені кількості включених у сферу його дій індивідів (N) їх вигоди знижуються через зростання трансакціонних витрат, які блокують вхід до розподілення тих чи інших благ. Таким чином, вплив монополії на інститути виявляється в диференціації доступу до можливостей економічної діяльності в залежності від критеріїв, важливих при тому чи іншому державному ладі. Це, в свою чергу, детермінує розподіл доходів, створюючи певним групам переваги їх отримання, але в той же час блокує їх для всієї решти населення. Проте державна влада, точніше, індивіди та групи, які нею володіють, не можуть бути нейтральними в розподілі доходів. Основна проблема у зв'язку з цим полягає в тому, які механізми використовує влада для розподілу та перерозподілу доходів в суспільстві та як, в свою чергу, суспільство може нейтралізувати явища, пов'язані з владним присвоєнням частини суспільного продукту.

В Україні змагання за обмежені ресурси та преференції фінансування інновацій відбувається не тільки між їхніми користувачами (економічними агентами), а й між розпорядниками. Кошти на наукову діяльність розподіляються між 42 міністерствами та відомствами, через що ефективність та результативність їх роботи вкрай низькі. Відсутність чіткої координації між структурами та непрозора конкуренція за ресурси погіршують умови для забезпечення розвитку інновацій.

Впровадження інновацій при впливі ПФГ досить часто унеможливлюється. Використовуючивпливдержавних органів та найманих робітників,можнаобмежити доступ нових технологій, навіть за умовизначноговипередження ними наявних аналогів.

На сьогодні впровадження навіть найкращих за технологічним рівнем новацій унеможливлюється при загрозі діяльності стратегічних груп інтересів. До таких груп належать ПФГ, профспілки, національні політичні партії та громадські організації, монополії та міжнародні організації. Використовуючи систему економічної влади, цим агентам вдається захистити свої інтереси від збурення економіки, яке пов'язане з появою нових гравців, що володіють інноваційними технологіями та продуктами. Введення нових технологій здійснюється при загостренні боротьби між фінансово-промисловими групами в періоди економічного спаду.

Список використаної літератури

1.     Анохіна К.О., Коваленко С.І. Феномен економічної влади в умовах системних змін: інституційний аспект // Вісник соціально-економічних досліджень – 2011 р. – Вип. 41, част. 2. – с. 146-153

2.     Білошицький С.В. Економічна влада як фактор функціонування політичних систем і державності сучасних ліберальних демократій // Науковий вісник «Гілея» .– 2009. – №22. – 42-56

3.     Бутук О.І., Волкова Н.І. Економічна теорія: тренінг-курс: Навч. посіб. - К.: Знання, 2007. - 291 с.

4.     Видал Г.Почему нас ненавидят? Вечная война ради вечного мира: Очерки и эссе / Пер. с англ. Т. А. Кудрявцевой, А. А. Файнгара. - М.: ООО «Издательство ACT», 2003. - 155 с.

5.     Гальчинський А. С.Економічна теорія :підруч. для студ. неекон. спец. вищ. навч. закл. / А. Гальчинський, П.Єщенко. — К. : Вища школа, 2007. — 503 c.

6.     Геец В. М. Политическая и экономическая реформы: вопросы синхронизации / В. М. Геец // Экономическая наука современной России. Экспресс-выпуск. - № 2(7). - 2001. -С. 85.

7.     Гелбрейт Дж.Новое индустриальное общество / Дж. Гэлбрейт:пер. с англ. — М. : ООО "Изд-во АСТ": ООО "Транзиткнига"; СПб. : TerraFantastica, 2004. — 602, [6] с. — (Philosophy).

8.     Герасименко А. Монополія та економічна влада: історико-економічний аналіз // Вісник КНТЕУ. – 2012 р.– №3. – с.23-35

9.     Дементьев В. В.Власть в системе экономических отношений :дис. на соискание науч. степени д-ра экон. наук : спец. 08.01.01 / Де­ментьев Вячеслав Валентинович. — Донецк, 2004. — 411 с.

10. Економічнатеорія. Навчальнийпосібникрекомендований МОН України. Костюк В.С. – К.: Центр учбовоїлітератури, 2009. — 280 с.

11. Економічнатеорія. Навчальнийпосібник рекомендовано МОН України. Корецький М.Х. – К.: Центр учбовоїлітератури, 2007. — 258 с.

12. Економічнатеорія. Підручникзатверджено МОН України. Тарасевич В.М. – К.: Центр учбовоїлітератури, 2006. — 784 с.

13. Економічна теорія: Політекономія Підручник / За ред. В.Д. Базилевича. — 3-тє вид., перероб. і доп. — К.: Знання-Прес, 2004. — 615 с.

14. Закария Ф.Будущее свободы: нелиберальная демократия в США и за их пределами / Пер. с англ. под ред. В.Л. Иноземцева. - М.: Ладомир, 2004. - 383 с.

15. Зиновьев А. А.Запад. - М.: ЗАО Изд-во Центрполиграф, 2000. - 509 с.

16. Коллон М.Нефть, РЯ, война. Глобальный контроль над ресурсами планеты. - М.: «Крымский мост-9Д», НТЦ «Форум», 2002. - 416 с.

17. Мизес Л.Человеческая деятельность: Трактат по экономической теории / Л. Мизес. — Челябинск: Социум, 2005. — 878 с. — (2-е испр. изд.).

18. Мочерний С.В., Ларіна Я.С. Політекономія Підручник. - 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2006. - 390 с.

19. Мочерний С.В., Мочерна Я.С. Політична економія Навч. посіб. - 2-ге вид., випр. і доп. – К.: Знання, 2007. - 684 с.

20. Ротбард М.Власть и рынок: Государство и экономика / М. Ротбард. — Челябинск : Социум, 2003. — 415 с.

21. Чайковский А.Экономическая власть и ее специфика в условиях системных трансформаций: автореф. дис. на соискание науч. степени д-ра.экон. наук : спец. 08.00.01 "Политическая экономия; Экономические доктрины" / Александр Чайковский. — Кишинэу, 2009. — 24 с.