Курсова робота на тему: ПЕРЕРОЗПОДІЛ ДОХОДІВ В СУЧАСНІЙ ЕКОНОМІЦІ

У нас на сайте представлено огромное количество информации, которая сможет помочь Вам в написании необходимой учебной работы.

Но если вдруг:

Вам нужна качественная учебная работа (контрольная, реферат, курсовая, дипломная, отчет по практике, перевод, эссе, РГР, ВКР, диссертация, шпоры...) с проверкой на плагиат (с высоким % оригинальности) выполненная в самые короткие сроки, с гарантией и бесплатными доработками до самой сдачи/защиты - ОБРАЩАЙТЕСЬ!

ВСТУП

В усіх економічних системах уряд перерозподіляє доходи населення для зменшення нерівності у їх розподілі та зменшення рівня бідності. Масштаби цього перерозподілу залежать від багатьох чинників, таких як тип економічної системи, історично сформована практика, пріоритети державних видатків, політичний процес, фаза ділового циклу, цінності населення тощо.

Постановка проблеми. Розвиток системи перерозподілу доходів в останні тринадцять років характеризується суперечливими тенденціями. Незважаючи на високі темпи зростання доходів населення, їх середній рівень лишається низьким. Ситуацію ускладнює висока диференціація статків. Позитивною тенденцією є закріплення інституціоналізації доходів ринкового типу, проте поряд із ринковими зберігаються неринкові форми доходів, зокрема корупційна рента. Неринкова орієнтація на перерозподіл доходів та власності поки що не повністю заміщена ринковою орієнтацією на формування доходів на основі створення вартості. Вивчення стану сфери перерозподілу доходів та тенденцій її розвитку необхідне для вдосконалення процесів, механізмів та інститутів, які забезпечують саморегулювання та регулювання розподілу і перерозподілу доходів. Ця проблема є особливо актуальною, оскільки на даний час сфера доходів утворює слабку та недостатньо стійку базу людського розвитку.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Попередні дослідження проблеми перерозподілу доходів ґрунтуються на працях В. Оджбона, С.Рішена, П. Тоусенда, О. Каннаса, які концентрували увагу на універсальних підходах до визначення бідності, які, однак, не містили повної картини факторів та аспектів цього явища. Українські дослідники Ю.І. Саєнко, Г.З. Гомусова, В.П. Бевз застосовували методичні підходи до визначення бідності та особливості її прояву.

У статті «Спосіб формування доходів: дослідження еволюції» охарактеризовано зміст категорії «спосіб формування доходів» та розкрито існування шести основних етапів розвитку способу формування доходів. Спосіб формування доходів охоплює систему регулювання доходів та систему їх саморегулювання і тому за допомогою цієї категорії можна найбільш широко і повно охарактеризувати стан сфери до- ходів населення.

У монографії «Безпека людського розвитку: економіко - теоретичний аналіз» замість поняття «спосіб формування доходів» використовується поняття «система формування доходів» із аналогічним значенням. Охарактеризовано шість основних етапів розвитку системи формування доходів: колективний, приватний, управлінський, капіталістичний, соціально-ринковий та соціальний.

У статті «Соціально - ринковий етап розвитку системи формування доходів населення» розкрито визначальні риси та переваги притаманної розвиненим країнам соціально - ринкової системи формування доходів, а також закономірності її утворення.

Зазначені праці доповнили теоретико-методологічну базу аналізу змісту та сутності процесів, що відбуваються у сфері перерозподілу доходів населення, однак у них відсутня комплексна характеристика сучасного становища та перспектив розвитку перерозподілу доходів.

Мета курсової роботи - використовуючи категорію «система перерозподілу доходів» та пов’язані з нею методологічні положення, охарактеризувати сучасний стан та перспективи розвитку сфери перерозподілу доходів населення.

Для досягнення визначеної мети курсової роботи необхідно виконати наступні завдання:

1) розкрити поняття перерозподілу доходів як політико - економічної категорії;

2) вказати джерела, функції та структуру доходів населення;

3) охарактеризувати перерозподіл особистих доходів у суспільстві та обґрунтувати доцільність регулювання нерівномірності розподілу доходів;

4) зробити аналіз перерозподілу доходів, вказати основні показники рівня життя населення, акцентувати увагу на диференціації доходів населення.

Доходи населення як політико - економічна категорія представляють собою певну суму грошових коштів та матеріальних благ і послуг, отриманих у процесі виконання економічних функцій домогосподарствами і, передусім, сім’ями, з приводу отримання яких виникають відносини приватної власності у всіх сферах суспільного відтворення.

Цілями курсової роботи є:

1) аналіз джерел та структури доходів;

2) аналіз економічних шкіл, які зробили істотний внесок у формування теорії розподілу та перерозподілу доходів;

3) окреслення механізмів перерозподілу доходів у перехідних економіках.

В даній роботі буде проаналізовано фінансові інструменти державного регулювання перерозподілу доходів, зокрема податки на особисті доходи та трансферні платежі, а також досліджено показники ефективності використання цих інструментів для зменшення нерівності розподілу доходів населення та бідності у різних групах країн.

Курсова робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури, який містить 22 джерела. Дана робота містить 38 сторінок друкованого тексту, 2 таблиці та 1 рисунок.

1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ПЕРЕРОЗПОДІЛУ ДОХОДІВ В СУЧАСНІЙ ЕКОНОМІЦІ

В усіх економічних системах уряд бере на себе відповідальність за перерозподіл доходів населення з метою уникнення протиріч щодо нерівномірності розподілу доходів та зростання рівня бідності. Масштаби цього розподілу залежать від багатьох чинників, а саме:

1) тип економічної системи;

2) структура державних видатків;

3) ступінь політичної стабільності;

4) діловий клімат бізнесу;

5) менталітет нації, її цінності тощо.

Механізмами перерозподілу доходів населення повинні стати:

ü податки;

ü державні трансфертні платежі;

ü регулювання цін на товари та послуги.

Головним дискусійним питанням залишається ступінь та глибина втручання держави у структуру перерозподілу доходів. Однак істина одна – держава повинна створити максимально можливі умови для підвищення добробуту або хоча би його стабілізацію при інших незмінних економічних умовах.

Об’єктивними передумовами перерозподілу доходів в сучасній економіці є зростання витрат держави, необхідність суспільних витрат (послуги освіти, охорони здоров’я, житлово - комунального господарства, дитячих ясел і садків, будинків інвалідів і людей похилого віку, дитячих будинків тощо) та нерівномірність доходів, що може призвести до економічних диспропорцій і підриву економічних стимулів. Нерівність доходів - чинник, який завжди викликав інтерес у людей [3,с.207].

Нерівність є не тільки наслідком неоднакової ефективності та продуктивності виробництва, а також результатом нерівного розподілу приватної власності на засоби виробництва, що є відображенням історичних тенденцій формування права власності в кожній країні та впливу соціальних відносин у суспільстві. Політика перерозподілу зачіпає інтереси всіх класів і соціальних верств населення і завжди супроводжується виникненням суперечностей.

Перерозподіл національного доходу в економічній теорії розглядається в межах державних фінансів. Держава відіграє вирішальну роль у перерозподілі доходів, виконуючи цим самим свою соціальну функцію. Зазначимо, що держава - це лише один учасник перерозподілу. Монополістичні фінансові корпорації, підприємницькі структури, що володіють факторами виробництва, здійснюють активний вплив на законодавчу діяльність і поведінку уряду в прийнятті рішень у бюджетній, фінансово - кредитній та податковій політиці.

Співвідношення політичних сил у суспільстві також впливає на характер перерозподілу доходів. Держава здійснює перерозподіл доходів на двох рівнях:

1. Держава може втручатись у процес формування цін на економічні фактори виробництва і таким чином захищати інтереси економічних агентів, гарантуючи їм отримання доходів. Це стосується в першу чергу ренти, процента і заробітної плати. Так, політика Національного банку щодо встановлення облікової ставки, ставки рефінансування формує рівень доходів банківського капіталу. А політика заморожування заробітної плати приводить до стримування доходів найманих працівників. Державна підтримка сільськогосподарських цін у більшості країн світу гарантує фермерам отримання відповідного доходу.

2. Держава може втручатись у перерозподіл пізніше, стягуючи податки із суб’єктів господарювання. У цьому разі держава змінює результати індивідуального розподілу доходів між економічними факторами виробництва[3,с.211] .

Результати перерозподілу можуть проявлятись у формі вертикального перерозподілу (між багатими та бідними за рахунок різного роду податків) та горизонтального перерозподілу (за рахунок трансферти, субвенції, витрат на охорону здоров’я та освіту, субсидії тощо). Економічна доцільність перерозподілу забезпечується за допомогою органічного поєднання реалізації двох розподільних принципів: принципу ефективності та принципу соціальної справедливості. Здійснюючи принцип соціальної справедливості, держава гарантує своєму громадянину достатній рівень життя, не допускає, щоб він опинився за межею бідності. Із цією метою держава визначає мінімум оплати праці, якого обов’язково повинні дотримуватись роботодавці всіх форм власності. Мінімальна заробітна плата - це встановлена державою нижня межа оплати праці за фактично відпрацьовану повну місячну норму праці (робочого часу) найманого працівника. Такий мінімум не повинен бути нижчим за існуючий у країні прожитковий мінімум. Останній означає мінімальну суму коштів, що необхідна для забезпечення життєдіяльності людини та відновлення її працездатності. На відповідному рівні має визначатись рівень пенсій, виплат інвалідам, малозабезпеченим і громадянам, що втратили робоче місце.

Необхідно так перерозподіляти доходи, щоб досягти компромісу між рівністю та ефективністю. Як інструменти перерозподілу доходів держава використовує податки, акцизи, мита, субсидії, соціальні виплати, формування різного роду фондів суспільного призначення тощо [6,с.97].

Кінцевою метою перерозподілу є відносне вирівнювання міри споживання кожним громадянином. Диференціація розподілу суспільних фондів споживання має визначатися в основному обсягом споживання життєвих засобів, необхідних для відтворення народонаселення і робочої сили.

Розподіл доходів, породжений ринковою системою, несправедливий в тому плані, що він не гарантує кожній людині дохід, що забезпечує йому гідне життя незалежно від підсумків економічної діяльності. З'являється необхідність у втручанні держави, що організує відповідний перерозподіл доходів [21,с.19].

Втручаючись у сферу розподілу доходів, держава вирішує дві взаємозалежні, хоча і суперечать один одному завдання. З одного боку, вона направляє свої зусилля на послаблення соціально - економічної нерівності, за допомогою підвищення доходів незаможних верств населення, створення умов для нормального відтворення робочої сили, усунення диспропорцій у розподілі ресурсів. З іншого боку, держава не може і не повинна знищити цю нерівність.

Справа в тому, що нерівність у доходах - не тільки продукт ринкової системи, але й обов'язкова умова її ефективного функціонування. Бо тільки така нерівність здатна створити справжні стимули та мотиви до високопродуктивної праці і ефективному інвестуванню капіталу [12,с.247].

Сучасні західні країни виявляють значну активність у перерозподілі доходів. Так, в США останнім часом частка трансфертних платежів (соціальних виплат) становить майже 60% витрат федерального бюджету і 15% валового національного продукту. Сьогодні кожен четвертий американець у тій чи іншій формі користується соціальними державними програмами, в той час як 40 років тому ними користувався лише кожен сімнадцятий. Причому в США цей показник не найвищий у світі.

Неминуче виникають питання. Наскільки виправдано і ефективно державне втручання в процес перерозподілу доходів? Чи існують об'єктивні мінімальні межі такого втручання? Економічна наука дає деякі підходи до їх вирішення.

Уряд здійснює перерозподіл доходів прямими і непрямими способами, що включають:

· Соціальні виплати (трансфертні платежі), тобто допомоги, що виплачуються малозабезпеченим групам утриманців, інвалідам, людям похилого віку та безробітним;

· Регулювання цін на соціально значиму продукцію;

· Індексацію фіксованих доходів і соціальних виплат при певному зміну відсотка інфляції;

· Обов'язковий мінімум зарплати як бази оплати праці на всіх підприємствах;

· Прогресивне оподаткування, при якому податкова ставка збільшується в міру зростання розмірів номінального доходу.

Важливим елементом державного регулювання доходів в деяких випадках (наприклад, мінливої динаміки ринкової кон'юнктури) є й визначення верхнього рівня номінальної зарплати. Така межа повинна перешкоджати розгортання інфляційної спіралі «ціна-зарплата». Цей захід утворює основний елемент «політики стримування», означаючи на практиці «заморожування» зарплати і цін (на противагу «політиці експансії», коли стимулюється зростання доходів населення). Політика стримування обмежує інфляційний перевищення платоспроможного попиту над обсягом реалізованого сукупної пропозиції.

Усвідомлюючи особливу соціальну значущість перерозподілу доходів для забезпечення стабільності ринкового суспільства, уряд прагне, однак, уникнути двох крайнощів: формування утриманських настроїв у малозабезпечених і підриву у економічно активної частини суспільства прагнення до високоприбуткової діяльності [8,с.309].

Мінімальна межа втручання держави в процес перерозподілу доходів визначається споживчими стереотипами людей, характерними для даної країни в даних конкретно - історичних умовах. Чим ці стереотипи скромніше, тим меншою мірою люди претендують на збільшення до своїх доходів з бюджету. Самі ж ці стереотипи залежать від поточного стану економіки, демографічної ситуації, рівня економічного розвитку і т.п. Навряд чи, скажімо, жителям надбідної країни можна розраховувати на поліпшення свого становища за рахунок перерозподілу доходів з тієї простої причини, що й перерозподіляти - то особливо нічого. Спроби ж рівномірно розподілити наявні крихти національного доходу не можуть привести ні до чого іншого, крім як до грубої зрівнялівки і ще більшої бідності. У таких країнах вибір повинен бути зроблений на користь жорсткої моделі ринкового механізму з мінімальним втручанням держави у процес перерозподілу.

Нарощуючи процес перерозподілу доходів, держава не повинна руйнувати сам конкурентний ринковий механізм. Його збереження і утворює максимальну межу державного втручання. При проведенні активної політики в області доходів необхідно враховувати ще ряд важливих обставин, об'єктивно обмежують цю область державної діяльності [17,с.93].

По - перше, держава не повинна сприяти своєю політикою в області доходів зростання дефіциту держбюджету і інфляції, а розміри соціальних виплат повинні бути узгоджені з реальними можливостями в галузі фінансів.

По - друге, держава не повинна збільшувати податки на підприємців, якщо дана дія підриває стимули до вкладення капіталу. Це веде до зниження ефективності виробництва і, отже, до скорочення можливості підтримки бідних і незаможних. Крім того, зростання податків, будучи засобом скорочення заощаджень, означає і звуження бази інвестування через ринок позичкових капіталів і ринок цінних паперів.

По - третє, велику небезпеку являють бюрократичні структури, зайняті розробкою правил перерозподілу доходів, їх здійсненням і контролем. Ці структури життєстійкі. Одного разу виникнувши, вони прагнуть до самовідтворення, розширення свого впливу і т.д. Нашій економіці негативні наслідки цього добре відомі.

Розрізняють мінімально необхідні та максимально допустимі межі регулювання. Нижні межі спричинені неспроможністю ринкового механізму саморегулювання економіки розв'язати багато важливих для наступного розвитку економічної системи проблем, про які йшлося вище. Без державного втручання економічна система, а отже підсистема ринкового саморегулювання, існувати не може [20,с.47].

Складнішою є проблема щодо верхніх меж державного регулювання економіки. З одного боку, виникає можливість майже повного витіснення ринкових важелів регулювання і встановлення централізованої системи управління економікою з одного центру, що призводить до виникнення адміністративно-командної або державної економіки, як це сталося в СРСР. З іншого боку, верхня межа зумовлена потребами та інтересами підприємців у співпраці з державою. Зокрема тим, що прибутки на тривалий період можуть бути стабільнішими і вищими за такої співпраці (або наявності державного регулювання) і нижчими у разі недостатнього втручання держави в економіку. Частково верхня межа регулювання визначається загальнонаціональними інтересами. Повніше межі державного регулювання економіки можна визначити, з'ясувавши його економічну основу, яку розглядають у широкому і вузькому значеннях.

Одержавлення економіки і межі регулювання. У широкому плані основою раціонального державного регулювання економіки є одержавлення певної оптимальної частки економічної системи (в тому числі продуктивних сил, економічних відносин, господарського механізму). У вузькому розумінні такою основою є одержавлення економічної власності (на засоби виробництва, фінансово-кредитні інститути, частку національного доходу, що перерозподіляється через державний бюджет та ін.) і передусім одержавлення національного доходу. Оскільки таке одержавлення приблизно на 90% здійснюється через механізм оподаткування, то межі державного регулювання залежать від соціально-економічних меж вилучення податків у осіб найманої праці, прибутків підприємств, капіталістів [19,с.250].

Найбільшу частку в процесі одержавлення національного доходу в більшості розвинутих країн світу становлять податки на осіб найманої праці (особистий подохідний податок і податок на соціальне страхування). Наприклад, особистий подохідний податок у Німеччині, Данії, Фінляндії та інших країнах досягає 48%, а в окремих країнах (Франції, Греції) — 13%. Отже, межі державного регулювання економіки залежать від моделі економічної системи.

При оподаткуванні йдеться не лише про економічні межі, а й про соціальні, тобто встановлення таких максимальних ставок податків, які б не призводили до соціальної нестабільності в суспільстві, втрати стимулів до праці.

Якщо держава зосереджує у своїх руках від 20 до 60% національного доходу, така економічна система (а отже економіка) є змішаною, тобто поєднує державну і недержавну форми власності. Інші кількісні параметри змішаної економіки при зіставленні державної та недержавної власності на засоби виробництва, фінансово-кредитні інститути [4,с.287].

В економічній науці є декілька основних економічних шкіл, які зробили істотний внесок у теорію розподілу та перерозподілу доходів населення (Таблиця 2.1.)

Таблиця 2.1.

Економічні школи та суть концепції розподілу та перерозподілу доходів

Необхідність широкомасштабного втручання держави в економіку виникла на вищій стадії розвитку капіталізму, з часу переростання продуктивними силами вузьких меж монополістичної власності (в тому числі власності колективних монополій - олігополій), що зумовило процес одержавлення економічної системи, дію закону одержавлення економіки.

Конкретнішими причинами посилення ролі держави в економіці є неспроможність механізму ринкового саморегулювання подолати і навіть послабити екологічну та економічну кризи, забезпечити рівномірний розвиток регіонів, відносно справедливий розподіл національного доходу, планомірний та пропорційний розвиток економіки, розвиток інфраструктури, виробництво специфічних суспільних товарів, усунути або послабити монополізм, безробіття та інші вади, більшість яких цей механізм і спричинив [10,с.126].

Основними економічними функціями держави є розв'язання суперечності між потребами розвитку продуктивних сил й існуючими формами власності, захист навколишнього середовища і прав споживачів, проведення регіональної та антимонопольно - економічної політики, частковий перерозподіл національного доходу на користь найбідніших верств населення, забезпечення планомірного та пропорційного розвитку економіки, в тому числі інфраструктури, проведення антициклічної та антикризової політики, розробка і прийняття правових засад економіки, боротьба з безробіттям, інфляцією, регулювання зовнішньоекономічних відносин та ін.

Державне регулювання економіки - комплекс форм та засобів централізованого впливу на розвиток економічних об'єктів та процесів з метою стабілізації економічної системи та її пристосування до умов, що змінюються, передусім до потреб та законів розвитку основної продуктивної сили [11,с.190].

Основними формами державного регулювання є пряме (шляхом розширення державної власності, управління підприємствами та ін.) і опосередковане (шляхом планування, прогнозування, бюджетної, податкової, грошово - кредитної політики тощо).

Отже, основними методами державного регулювання економіки є податкова, науково - технічна, амортизаційна, кредитно - грошова та структурна політика. Мінімально необхідні межі регулювання економікою зумовлені неспроможністю ринкового саморегулювання економіки; максимально допустимі - потребами та інтересами класу капіталістів (насамперед у привласненні стабільних і високих прибутків), частково загальнонаціональними інтересами.

2. КОНЦЕПЦІЯ РОЗВИТКУ ПЕРЕРОЗПОДІЛУ ДОХОДІВ

Економіка держави чи регіону як складних територіальних систем завжди знаходиться у стані макро-, мезо- та мікроекономічних змін, екстенсивного чи інтенсивного розвитку, економічного зростання, стабільності, застою (депресії) чи спаду. Тому, досліджуючи вплив нерівності перерозподілу доходів на економічний розвиток, важливо розглянути його основні концепції. У сучасній науці виділяють кілька основних моделей економічного розвитку, які тісно пов’язані з економічним зростанням:

ü модель лінійних стадій розвитку (зростання);

ü теорія структурних трансформацій;

ü теорія зовнішньої залежності;

ü неокласична модель вільного ринку;

ü теорія ендогенного зростання;

ü модель сталого розвитку.

Варто зазначити, що перелічені моделі й теорії супроводжувались еволюційним розвитком основних напрямків – кейнсіанського, неокласичного, інституціонального, ліворадикального, а їх взаємодія в кінці ХХІ століття привернула увагу до таких проблем, як новітні моделі сталого розвитку. Даний напрямок, як відповідь на виклик глобальної природно - економічної трансформації, започатковано в 1992 р. в Ріо-де-Жанейро на Всесвітній конференції з проблем розвитку і довкілля. Виходячи з наведених вище концепцій економічного розвитку, у процесі еволюції використовувались їх різні критеріальні характеристики: економічне зростання, економічна динаміка, власне економічний розвиток, і, врешті - решт, сталий розвиток.

Економічне зростання - це категорія кількісного порядку, що відображає переважно збільшення об’ємних показників галузей регіону та економіки держави в цілому (обсягів виробництва у промисловості, сільському господарстві, будівництві тощо; а також валового внутрішнього продукту, національного доходу – як загалом, так і на одного жителя, зокрема) [2,с.67].

Під «економічною динамікою» розуміють процес функціонування економічної системи у довготерміновому періоді, впродовж якого всі економічні параметри, що характеризують ринкові пропозиції (обсяги виробництва, зокрема).

Економічний розвиток – категорія якісного по рядку, яка передбачає взаємозв’язок та аналіз середньо душового економічного зростання і його соціального, демографічного та екологічного ефекту [2,с.71].

Пропоную розглянути основні підходи до взаємозв’язку нерівності перерозподілу за доходами з економічним зростанням.

Спроби класифікувати наявні теорії вперше були зроблені в роботах П. Фігіні і Р. Барро. Розглянемо існуючі теорії, здійснивши їх класифікацію на групи, наведені на рисунку 2.1.:

1 – для країн, що розвиваються; 2 – для розвинених країн; 3 – для всіх країн, але більше для тих , що розвиваються; 4 – для всіх країн, але більше для розвинених.

Рис. 2.1. Класифікація підходів до визначення впливу нерівності перерозподілу доходів на економічне зростання

З одного боку, майже кожну теорію з представлених на рис.2.1. можна охарактеризувати як характерну розвиненим країнам, або тим, що розвиваються. Наприклад, якщо дотримуватися припущення про те, що в ході економічного розвитку удосконалюється фінансова система, то моделі, пов’язані з недосконалістю кредитного ринку, більше підходять для опису ситуації в країнах, що розвиваються. Навпаки, якщо вважати, що розвинені країни є також і демократичними, то теорія про роль політичного процесу більше підходить для розвинених країн. З другого боку, з’являються моделі, що описують еволюцію впливу розподілу доходів на економічне зростання.

Економічне зростання, що відбувається без врахування екологічних чинників, не може бути сталим і тривалим в довгостроковій перспективі. Так само не прийнятною є охорона довкілля, що готова нехтувати інтересами людей і приносити в жертву задоволення базових людських потреб (це, на жаль, властиво для багатьох екологічних рухів та партій зелених). Масштабні ж соціальні проекти, яким бракує надійного економіч ного механізму створення суспільного багатства, як за свідчив історичний досвід побудови комунізму, також зрештою приречені на невдачу [9,с.512].

Необхідність в перерозподілі доходів обумовлюється природою ринку, якщо первинні доходи окремих домогосподарств жорстко пов'язані з результатами їхньої індивідуальної трудової діяльності. Це неминуче породжує надмірні коливання в особистих доходах, а також відсутність доходів у непрацездатних членів суспільства.

Для зменшення нерівності в доходах держава здійснює їх перерозподіл у формі трансфертних платежів, отримання яких не вимагає у відповідь будь-яких товарів та послуг. Крім цього, держава може регулювати індивідуальні доходи шляхом втручання в процеси формування первинних доходів (встановлення мінімальної заробітної плати, застосування прогресивної форми оподаткування первинних доходів). Вона може впливати на реальні доходи через регулювання цін на товари та послуги першої необхідності тощо [7,с.301].

Необхідність в перерозподілі ресурсів обумовлюється двома аспектами. Перший стосується необхідності виділення ресурсів на виробництво суспільних благ. Цю проблему вирішує уряд. Він, з одного боку, через податки скорочує доходи і попит приватного сектора економіки на ресурси; з іншого – використовуючи податкові надходження, він перерозподіляє ресурси у виробництво суспільних благ через державні закупки.

Другий аспект випливає із необхідності врахування зовнішніх ефектів ринку. Наприклад, ціна як регулятор розподілу ресурсів не враховує витрати суспільства, які пов'язані із забрудненням навколишнього середовища. Отже, вона є заниженою і викликає надмірний попит на екологічномісткі товари. Це, в свою чергу, спрямовує на їхнє виробництво надмірну кількість ресурсів.

За цих умов держава може скоригувати розподіл ресурсів двома шляхами:

• застосування спеціального екологічного законодавства, яке забороняє або обмежує рівень забруднення довкілля і примушує підприємства здійснювати додаткові витрати, що піднімає ціну до оптимального рівня;

• введення спеціальних податків для підприємств, які забруднюють довкілля, з метою відшкодування втрат суспільства, пов'язаних з цим забрудненням [7,с.308].

Людству відомі різні економічні системи, які сформувались у процесі тривалого історичного розвитку. Їх можна класифікувати за відповідними критеріями. Найпоширенішою в економічній науці є класифікація економічних систем за двома ознаками:

ü панівною формою власності;

ü способом управління (координації) економічною діяльністю.

Разом з тим кожна країна має свою історію, рівень економічного розвитку, соціальні та національні особливості. Тому для кожної економічної системи характерні свої національні моделі перерозподілу доходів. Так для командно - адміністративної системи характерними були радянська модель, китайська модель, польська модель та інші. Сучасній змішаній економіці також властиві різні моделі.

Пропоную розглянути найбільш відомі національні моделі перерозподілу доходів:

- Американська модель побудована на засадах всестороннього заохочення підприємницької діяльності, збагачення найбільш активної частини населення. Малозабезпеченим верствам населення створюється достатній рівень життя за рахунок часткових пільг та соціальних допомог. Завдання досягнення соціальної рівності тут взагалі не ставиться. Ця модель базується на високому рівні продуктивності праці і масовій орієнтації на досягнення особистого успіху. В цілому для американської моделі характерне державне втручання, спрямоване на підтримку стабільної кон'юнктури та економічної рівноваги.

- Німецька модель характеризується створенням для всіх форм господарювання можливостей стійкого розвитку. При цьому особливою підтримкою держави користуються так звані «міттельштанд», тобто дрібні і середні підприємства, фермерські господарства. Держава активно впливає на ціни, мито, технічні норми, широко використовує ці та інші важелі й механізми для реалізації соціальної політики.

- Шведська модель відрізняється сильною соціальною політикою, спрямованою на скорочення майнової нерівності за рахунок перерозподілу національного доходу на користь найменш забезпечених верств населення. Держава володіє лише 4% основних фондів, але доля державних розходів в 90-х рр. становила 70% від валового внутрішнього продукту, причому більше половини від цих витрат спрямовуються на соціальні потреби. Звичайно, це можливо лише в умовах високої норми оподаткування. При такій моделі функція виробництва лягає на приватні підприємства, які працюють в умовах конкурентної ринкової економіки, а функція забезпечення високого рівня життя (включаючи зайнятість, освіту, соціальне страхування) і деякі елементи інфраструктури (транспорт) – на державу.

- Японська модель характеризується певним відставанням рівня життя (у тому числі і рівня заробітної плати) від росту продуктивності праці. За рахунок цього досягається зниження собівартості продукції і різке підвищення її конкурентоздатності на світовому ринку. Перепон для майнового розшарування немає. Така модель можлива при виключно високому розвитку національної свідомості, пріоритеті інтересів нації над інтересами конкретної людини, готовності населення йти на певні матеріальні жертви ради процвітання країни. Ще одна особливість японської моделі зв'язана з активною роллю держави, направленої на створення такого господарського середовища, в якому перспективні галузі розвиваються найбільш динамічно.

- Південнокорейська модель має багато спільного з японською. Це, зокрема, відноситься до особливостей психологічного складу населення країни, його високій працездатності, відповідальному відношенню до своїх обов'язків, які базуються на моральних нормах конфуціанства. Спільним для обох моделей є активна участь державних органів в перебудові економіки [2,с.87].

Разом з тим, південнокорейська модель має і свої специфічні елементи. Внаслідок відносно меншого, ніж в Японії розвитку ринкових відносин, держава ціленаправлено сприяла створенню потужних корпорацій, які згодом переросли в фінансово - промислові конгломерати. Крім того, державні органи надавали всесторонню підтримку малому і середньому бізнесу, сприяючи тим самим створенню в короткі терміни середнього класу. І накінець, ще один елемент південнокорейської моделі, який представляє інтерес і для України - це чіткий і збалансований розподіл функцій між центром і провінціями, що також сприяло формуванню сучасної ринкової економіки.

Розглянуті моделі сучасної змішаної економіки стосуються, однак, лише економічно розвинутої частини сучасного світу. А це тільки близько тридцяти найрозвиненіших країн. Тут проживає близько 20% населення планети, а виробляється більше 80% ВНП і середній ВНП на душу населення на початку ІІІ тисячоліття сягав більше 30 тис. доларів.

3. АНАЛІЗ ПЕРЕРОЗПОДІЛУ ДОХОДІВ В СУЧАСНІЙ ЕКОНОМІЦІ

Проблему нерівності розподілу можна аналізувати на основі даних про розподіл доходів та видатків, а ще доречніше аналізувати обсяг споживання. Існує декілька аргументів, чому дані про споживання домогосподарств точніше відображають реальний стан справ у перехідних економіках.

У багатьох країнах з перехідною економікою люди отримували заробітну плату нерегулярно, із затримкою кілька місяців. Власне, у такому разі, інформація про обсяги споживання точніше віддзеркалює рівень життя ніж доходи. По - друге, не всі доходи проходять процедуру декларації, оскільки вони отримані від нелегальної чи напівлегальної діяльності. По - третє, домогосподарства споживають продукти на присадибних ділянках, що не впливає на грошові доходи, але змінює обсяг споживання. Для того, щоб доходи і витрати усіх домогосподарств могли бути достовірними показниками їх добробуту, необхідно внести поправку на чисельний склад домогосподарств і звести до подушевого доходу [13,с.162].

Найпростіше – це поділити дохід домогосподарства на кількість осіб. Однак є один нюанс, починає спрацьовувати ефект масштабу, оскільки домогосподарства з 5 осіб з доходом - 250 ум. од. є у кращому становищі, ніж одна особа з доходом - 50 ум. од. ефект масштабу проявляється за декількома напрямками:

- у межах домогосподарства можна розділити видатки на оплату комунальних послуг, утримання авто;

- вік чи стать членів домогосподарств також впливає на досягнення певного рівня добробуту.

Економію на масштабі можна визначити через зведення розміру домогосподарства до показника, який називається еквівалентним розміром домогосподарства. Для прикладу, домогосподарство з еквівалентним розміром 2,5 повинно споживати у 2,5 рази більше ніж домогосподарства з однієї особи.

Шкала еквівалентності враховує вікову структуру та кількість членів домогосподарств.

Цю шкалу можна виразити такою формулою:

(Еквівалентний розмір = дорослі a ´+ діти ) q (3.1.), де

дорослі – кількість членів домогосподарств;

діти – кількість членів домогосподарств віком до 15 років;

α і q – параметри у діапазоні між 0 та 1. [1, с.101].

У країнах ОЕСР донедавна використовували таку шкалу:

Еквівалентний розмір = 0,3+0,7 * дорослі +0,5* діти (3.2.), де

«1» надавалося першому дорослому;

«0,7» – всім наступним дорослим;

«0,5» – дітям [1, с.101].

Цю шкалу часто називають «старою» шкалою ОЕСР, або Оксфордською шкалою. Наприкінці 1990-х років ОЕСР почала використовувати шкалу, яку уперше запропонував європейський дослідник А.Гагенаарс у 1994 році . Ця шкала надає більшу вагу ефекту масштабу.

Еквівалентний розмір = 0,5+0,5*дорослі +0,3*діти (3.3.) [1, с.102]

Однак між вченими немає єдиного підходу щодо шкали еквівалентного розміру домогосподарств у трансформаційних (перехідних) економіках. Для прикладу, Б. Міланович твердить, що для точного визначення рівня бідності, потрібно оперувати не еквівалентними одиницями, а використовувати дані про реальні індивідуальні доходи. Власне тому, у країнах з великим розміром домогосподарств використання шкал еквівалентності призводить до завищення рівня бідності.

Для порівняння рівня добробуту домогосподарств з різною кількістю членів, російський дослідник А. Суринов пропонує використовувати таку формулу:

N = D\Se (3.4.),

де N – рівень добробуту (так званий еквівалентний дохід);

D – номінальний дохід домогосподарства;

S – кількість членів домогосподарства;

е – коефіцієнт еквівалентності [5, с.200].

А. Суринов пропонує використати шкалу, в основі якої лежить припущення, що еквівалентність є логарифмом розміру домогосподарства. Недоліком такого підходу є те, що шкала не враховує вік членів домогосподарства, оскільки зрозуміло, що для задоволення потреб дітей потрібно менше коштів, аніж для задоволення потреб дорослого.

Таблиця 3.1.

Шкала еквівалентності кількості членів домогосподарства за

А. Суриновим

Інструментами перерозподілу доходів населення є особисті податки, державні трансферні платежі, встановлення мінімальної заробітної плати, норм і гарантій її виплати, умов та розмірів оплати праці керівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, регулювання фондів оплати праці підприємств-монополістів, регулювання цін на товари і послуги тощо.

Особливого значення у сучасних умовах набуває використання фінансових інструментів регулювання доходів населення, зокрема особистих податків та соціальних трансферів. Податок на доходи фізичних осіб є важливим інструментом державного регулювання доходів завдяки своїй справедливості та ефективності податкової системи. Основні переваги цього податку такі: він узгоджується з принципом платоспроможності; податкові надходження гнучкі; податок не породжує викривлення цін; він є добрим макроекономічним стабілізатором; податок «прозорий», тобто податковий тягар є для його платників зрозумілим і очевидним; легко вказати джерело цього податку й чітко визначити його розмір [18, с.218].

При аналізі впливу податків на розподіл доходів важливе значення мають такі поняття як система оподаткування, ставки оподаткування, база оподаткування, величина неоподатковуваного мінімуму, пільги при сплаті податків тощо. Навіть незначні зміни в системі оподаткуванні призводять до суттєвих змін у формуванні доходів населення. Існує два основних види податкових систем, які застосовують при оподаткуванні особистих доходів: прогресивна і пропорційна. При прогресивному податку середня ставка податку зростає і багаті особи платять у вигляді податку дедалі більшу частку свого доходу. Суть пропорційного податку полягає у тому, що усі індивіди сплачують однакову частку свого доходу. Більшість країн світу використовує прогресивні шкали оподаткування особистих доходів, тобто зі зростанням доходів податкові ставки збільшуються.

При оподаткуванні особистих доходів може використовуватися різна кількість ставок. Більшість країн використовують чотири-п’ять ставок податку, хоча може бути лише одна (у випадку пропорційного оподаткування), а у Люксембурзі їх налічується аж 16. У розвинених країнах простежується загальна тенденція до зменшення кількості ставок [14, с.308].

Дослідження показують, що зменшення кількості ставок не означає зменшення перерозподільного впливу податків. У розвинутих країнах існують значні відмінності у величині максимальної ставки податку на особисті доходи. У 2005 р. максимальна ставка податку існувала у Нідерландах - 52%, а мінімальна - у Швейцарії (12%). Середня величина максимальної ставки податку на особисті доходи у країнах ОЕСР становить 43,3%[14, с.310].

Альтернативною до прогресивної системи оподаткування особистих доходів є пропорційна система. Першою з країн, яка запровадила пропорційне оподаткування була Естонія. У 1994 р. у цій країні було запроваджено єдину ставку податку - 26%, - середнє між найвищою та найнижчою ставками. У 1994 р. пропорційне оподаткування запровадила Литва (33%), у 1997 - Латвія (25%), у 2001 - Росія (13%), 2003 - Сербія (14%), 2004 - Україна (13%), Словаччина (19%), у 2005 р. - Грузія (12%), Румунія (16%) Туркменістан (10%), у 2006 р. - Киргизія (10%), у 2007 р. - Казахстан (10%), Македонія (12%), Чорногорія (15%), у 2008 р. - Албанія (10%), Болгарія (10%), Чеська республіка (15%), у 2009 р. - Білорусь (12%) [14, с.312].

Запровадження пропорційної системи оподаткування доходів суттєво зменшило можливості держави використовувати особисті податки як інструмент перерозподілу доходів. Однак запровадження пропорційної системи не означає, що уряд вже не може використовувати податкову систему для перерозподілу доходів.

Застосування неоподатковуваного мінімуму чи податкових пільг може забезпечити певну міру прогресивності податку навіть при пропорційній системі оподаткуванні особистих доходів. Дані з Дослідження доходів та умов життя ЄС (2006) свідчать, що прямі податки є дуже прогресивними у всіх країнах ЄС, зокрема і тих, які мають пропорційне оподаткування. Більш того, порівняльний аналіз показує, що у країнах з єдиною ставкою оподаткування (Естонія, Литва, Словаччина) податки відігравали навіть більшу роль у зниженні нерівності доходів населення, ніж соціальні трансфери.

При оподаткуванні особистих доходів важливе значення має вибір бази оподаткування. Існує два основних підходи до визначення бази оподаткування особистих доходів: глобальний, тобто до всіх доходів особи у сукупності, і шедулярний, тобто окремо за джерелами доходів. До оподатковуваного доходу у різних країнах можуть включати доходи з різних джерел, що ускладнює порівняльний аналіз. Розширення бази оподаткування також має вплив на розподіл доходів, оскільки підвищує горизонтальну справедливість, так як передбачає усунення преференційного оподаткування окремих груп платників податку. Одиницею оподаткування може бути особа чи сім’я. У більшості країн одиницею оподаткування є індивід, а у Франції, Люксембурзі, Португалії і Швейцарії є спільне оподаткування заробітків подружжя. Головною метою спільного оподаткування є досягнення горизонтальної справедливості. Для перерозподільних цілей податку на доходи фізичних осіб важливе місце займають пільги, неоподатковувані мінімуми та податкові кредити.

Основним аргументами використання неоподатковуваних мінімумів, податкових пільг та податкових кредитів є досягнення більшої прогресивності податків, здійснення платниками податків видатків на соціально важливі цілі тощо. Однак такі пільги значно частіше використовують особи з високими доходами, наприклад для звільнення від оподаткування заощаджень, купленого в кредит житла, видатків на освіту і охорону здоров’я та доброчинних внесків. Найпростішим показником перерозподілу доходів за допомогою податків є частка податків з особистих доходів у ВВП країни. Що більшою є ця частка, то сильніше держава впливає на формування доходів населення.

Для прикладу, у розвинених країнах (членах ОЕСР) частка податку на особисті доходи у ВВП становить менше 10% (8,4), хоча тут існують значні відмінності. Так, частка особистих податків у ВВП у Кореї становить лише 3,2%, у Словаччині – 3,3, тоді як у Швеції –15,8, а у Данії – 25,6 % [15, с.120].

Ще одним показником перерозподілу доходів за допомогою податків є частка особистих податків у податкових надходженнях до бюджету. У країнах ОЕСР ця частка становить приблизно 25%; вона коливається від 10,8% у Словаччині і 12,7% у Кореї до 41,9% у Новій Зеландії та 53,1% у Данії [15, с.120].

Однак сама частка особистих податків у ВВП не пояснює, хто саме заплатив ці податки. Тому необхідно аналізувати частку податків у видатках домогосподарств, що згруповані за рівнем їх доходів. Для цього найчастіше використовують коефіцієнт концентрації податків і коефіцієнт Каквані. Крива концентрації податків є подібною до кривої Лоренца, за винятком того, що по вертикальній осі відкладається не кумулятивна частка доходів, а кумулятивна частка податкових зобов’язань. Так само як коефіцієнт Джині, коефіцієнт концентрації податкових зобов’язань N можна обчислити як різницю між одиницею і подвійною площею фігури під кривою концентрації податкових зобов’язань:

N = 1 – 2*Z (3.5), де

коефіцієнт N може приймати значення від нуля (максимальна податкова регресивність - крива концентрації податків співпадає з діагоналлю) і одиницею (максимальна прогресивність) [22, с.72].

Коефіцієнт Каквані тоді можна обчислити за формулою:

K= N – G = 1-2*Y (3.6), де

К - коефіцієнт Каквані;

N - коефіцієнт концентрації податкових зобов’язань;

G - коефіцієнт Джині;

Y - площа між кривою Лоренца і кривою концентрації податкових зобов’язань [22, с.72].

Коефіцієнт Каквані показує ступінь прогресивності податків: чим вищим є значення цього коефіцієнта, тим прогресивнішим є податок. Якщо значення коефіцієнта Каквані є від’ємним, то це означає, що податок є регресивним. Для заданого значення G , значення К може приймати значення від (- G) до (1- G) [22, с.74].

Для ефективного перерозподілу доходів за допомогою податків, на думку більшості дослідників, податкова система повинна мати широку базу, обмежену кількість винятків і низькі ставки. Головною метою податків як інструменту перерозподілу доходів населення є акумулювання ресурсів, необхідних для надання допомоги біднішим верствам населення та уникнення утворення горизонтальних нерівностей. Однак, як показують дослідження Світового банку, податки суттєво не зменшують значення коефіцієнтів Джині у країнах, що розвиваються і в країнах з перехідною економікою. В умовах запровадження плоскої шкали оподаткування особистих доходів важливого значення для збільшення перерозподільного ефекту податків набуває підвищення неоподатковуваного мінімуму. На мою думку, доцільним є встановлення неоподатковуваного мінімуму на рівні 50% середньої заробітної плати.

Значно потужнішими інструментами перерозподілу доходів населення є соціальні трансфери, або програми соціального захисту населення. Соціальні трансфери поділяють на дві великі групи: програми соціального страхування та програми соціальної допомоги. Відмінність між цими програмами полягає у різних підходах до управління соціальними ризиками [12, с.307].

Програми соціального страхування допомагають людям послабити вплив соціальних ризиків, тоді як соціальна допомога призначена здебільшого для боротьби з наслідками соціальних негараздів. Багато програм соціальної допомоги призначені для підвищення рівня споживання різних груп населення. Під соціальним захистом розуміють усі програми соціального страхування і соціальної допомоги, а також програми активної політики на ринку праці. Одним з найважливіших показників перерозподілу доходів населення за допомогою трансферів є частка видатків на соціальний захист у ВВП країни. У розвинутих країнах ця коливається від менше 15% у США до 22% у Великій Британії, 27% у Німеччині та понад 30% у Швеції [14, с.272].

Такі відмінності у соціальних видатках розвинених країн дали підставу шведському досліднику Еспінгу - Андерсену виділити три моделі країн загального добробуту: ліберальну (США), консервативну (Німеччина) і соціал-демократичну (Швеція) [16, с.59].

Отже, у світовій практиці вироблено чимало фінансових інструментів державного регулювання доходів населення. Основною проблемою перерозподілу доходів є визначення глибини державного втручання.

4. ПРОПОЗИЦІЇ І ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПЕРЕРОЗПОДІЛУ ДОХОДІВ

Проблема перерозподілу доходу полягає в тому, що сучасні економічні системи не в змозі автоматично, тільки за рахунок дії механізму попиту та пропозиції та інших ринкових законів і механізмів, без державного втручання забезпечити концентрацію частини багатства не в руках небагатьох громадян, а в основної частини населення, яка сьогодні перебуває в бідності й убогості. Це загрожує дуже серйозними соціальними потрясіннями.

З метою запобігання руйнівних катаклізмів держава втручається у функції перерозподілу доходів і багатства від тих, хто володіє їх значною кількістю, до тих, хто його не має. Незважаючи на економічні успіхи, досягнуті в багатьох країнах, варто все ж визнати, що бідність серед загального достатку продовжує залишатися гострою економічною і політичною проблемою.

Для реалізації цієї економічної функції держава застосовує ряд інструментів, серед яких можна виділити: трансфертні платежі (різного роду стипендії, допомоги, платежі, що здійснюються за програмами соціального та медичного забезпечення); втручання в ринковий механізм, коли воно встановлює певні ціни і для виробників, і для покупців; податкову систему, у випадках коли вищі доходи оподатковуються вищими податковими ставками.

Баланс соціально - економічних сил у суспільстві зміщено на користь політико-економічної еліти. Необхідно збільшувати соціально -економічну силу основної частини населення, передусім найманих працівників. Громадянське суспільство не здатне нав’язувати бізнесу принципи нееквівалентної справедливості (зокрема, у сфері розподілу і перерозподілу до- ходів). Необхідно розвивати громадянське суспільство та ефективні важелі його впливу на фірми. Зокрема, нерідко відбувається зрощення бізнесу і політичної влади, що породжує елітні економіки (тобто сфери господарювання для обмеженого кола осіб з високими вхідними бар’єрами, що забезпечують отримання надпри- бутків). Корупційні доходи деяких держслужбовців перетворюються на одне з головних джерел їх статків. Простежується орієнтація частини політико - економічної еліти на перерозподіл доходів та власності, а не на створення вартості [16, с.67].

Украй негативний вплив має поширення корупції, крім вищих, на середні і нижчі шари суспільства, різноманітні сфери економіки, включаючи освіту і медицину.

У галузі державної економічної політики пріоритет нерідко надається поліпшенню життєвого рівня та інших умов людського розвитку в короткостроковій перспективі; довгостроковими тенденціями уряди не завжди переймаються.

Незважаючи на значний рівень невдоволення широких верств населення своїм соціально - економічним становищем та суспільним устроєм, незадоволення зазвичай не супроводжується об’єднанням людей для досягнення стратегічних соціально - економічних цілей. Тому багато проблем, конфліктів та суперечностей не розв’язуються, а консервуються.

Упродовж більшої частини історії суспільства боротьба соціальних груп здійснювалася переважно заради переміщення влади, власності і доходів від одних соціальних груп до інших за збереження політичної, соціальної та економічної нерівності класів. Проте на певному етапі розвитку суспільства відбулася (особливо помітно - в економічно розвинених країнах) диверсифікація соціально - економічної сили, об’єктивно спричинена низкою процесів. Зокрема, розвиток демократії надав усім членам суспільства формально рівні політичні права. Ті, хто має економічну владу, відділилися від тих, хто наділений державою владними повноваженнями. Сама влада держави була обмежена і регламентована так, аби мінімізувати зловживання нею в особистих цілях. Значна частина членів суспільства стала власниками, залишаючись при цьому найманими працівниками [16, с.66].

Умову вирівнювання соціально - економічних сил слід забезпечувати за двома головними напрямами:

1. Зниження нерівності соціально - економічних сил членів суспільства (передбачає вирівнювання соціально - економічних сил усіх членів суспільства, безвідносно до яких - не будь характеристик соціального або економічного характеру).

2. Зниження нерівності соціально - економічних сил власників різних чинників виробництва (аби забезпечити відсутність пригноблюваних чинників виробництва, власники яких експлуатуються за рахунок використання іншими власниками чинників виробництва своєї соціально - економічної сили.

Другий напрям вирівнювання соціально-економічних сил потребує таких заходів:

1. Збільшення соціально - економічної сили найманих працівників. Визначальну роль має відіграти колективне збільшення соціально -економічної сили найманих працівників, тобто посилення впливу за рахунок об’єднання працівників для реалізації спільних цілей.

Отже, сфера доходів утворює слабку та недостатньо стійку базу людського розвитку. Крім очевидних проблем низького середнього рівня доходів та їх надмірної диференціації, існує комплекс проблем системного характеру. Замість розбудови притаманних соціально - ринковій системі формування доходів особливостей у економіці виникає багато рис, властивих переважно управлінській та капіталістичній системам формування доходів.

ВИСНОВКИ

У даній курсовій роботі досліджено теоретичні аспекти меж перерозподілу доходів в сучасній економіці. На основі даного дослідження можна зробити наступні висновки:

Уряд здійснює перерозподіл доходів прямими і непрямими способами.

Для зменшення нерівності в доходах держава здійснює їх перерозподіл у формі трансфертних платежів, отримання яких не вимагає у відповідь будь-яких товарів та послуг.

Умову вирівнювання соціально - економічних сил слід забезпечувати за двома головними напрямами:

Другий напрям вирівнювання соціально-економічних сил потребує таких заходів:

1. Збільшення соціально - економічної сили найманих працівників. Визначальну роль має відіграти колективне збільшення соціально - економічної сили найманих працівників, тобто посилення впливу за рахунок об’єднання працівників для реалізації спільних цілей.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Ажнюк М. О. Основи економічної теорії : навч. посіб. / М. О. Ажнюк, О. С. Передрій. – К. : Знання, 2008. – 368 с.

2. Бочан І. О. Основи економічної теорії: інституціональний підхід : навч. посіб. / І. О. Бочан. – К.: Знання, 2012. – 211 с.

2. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. До ефективних суспільств / Б. Гаврилишин. - К. : Наукова думка, 2009. - 208 с.

3. Гальчинський А. С. Економічна теорія : підручник / А. С. Гальчинський, П. С. Єщенко, Ю. 1. Палкін. - К.: Вища школа, 2009. - 503 с.

4. Гальчинський А. С. Основи економічної теорії / А. С. Гальчинський, П. С. Єщенко, Ю. 1. Палкін. - К.: Вища школа, 2010. - 471 с.

5. Гош О. П. Теоретичні засади економічної політики : навч. посіб. / О. П. Гош. - К.: Вид-во НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2006. - 332 с.

6. Дзюбик С. Основи економічної теорії / С. Дзюбик, О. Ривак. - К. : Основи, 2008. - 336 с.

7. Державне регулювання економіки України: методологія, напрями, тенденції, проблеми / за ред. докт. екон. наук М. М. Якубовського. К.: НДЕІ Міністерства економіки України, 2011. - 410 с.

8. Економічна теорія : підручник / за ред. В. М. Тарасевича. - К. : Центр навчальної літератури, 2006. - 784 с.

9. Економічна теорія : Політекономія : підручник / за ред. В. Д. Базилеви-ча. - 7-ме вид. - К.: Знання-прес, 2008. - 719 с.

10. Єщенко П. С. Сучасна економіка: навч. посіб. / П. С. Єщенко, Ю. І. Палкій. - К., 2010. - 325 с.

11. Могильний О. М. Державне регулювання економіки : навч. посіб. / О. М. Могильний. - К., 2011. - 490 с.

12. Основи економічної теорії : підручник / за заг. ред. Л. С. Шевченко. – Х.: Право, 2010. – 448 с.

13. Перехідна економіка : підручник / В. М. Геєць, Є. Г. Панченко. Е. М. Лібанова [та ін.] ; за ред. В. М. Гейця. - К. : Вища школа, 2012. - 591 с.

14. Старостіна А.О. Економіка зарубіжних країн / А. О. Старостіна, А. О. Длігач, Н. В. Богомаз. – К. : Знання, 2012. – 454 с.

15. Гнатюк О.В. Тенденції розвитку глобальних світових процесів до 2015 року (на основі доповіді Національної ради з розвідки США) / О. В. Гнатюк // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – К., 2010. – Вип. 93, ч. 1. – с. 120–122.

16. Гражевська Н.І. Інституційна зміна світової економіки за умов фінансової глобалізації / Н. І. Гражевська, В. І. Трохименко // Фінанси України. – 2013. – № 5. – с. 58–68.

17. Кулішов В.В. Дослідження сучасної світової глобалізації в економічних процесах / В. В. Кулішов // Вища школа. – 2011. – № 9. – с. 92–100.

18. Омельченко А. Поняття та ознаки зовнішньоекономічної діяльності як предмета правового регулювання / А. Омельченко // Право України. – 2011. – № 5. – с. 218–223.

19. Ревуцький С. Ф. Теоретичні засади щодо інноваційного та постіндустріального розвитку світової економіки / С.Ф. Ревуцький // Питання інтелектуальної власності. – К., 2011. – Вип. 9. – с. 250–258.

20. Резнікова О.О. Нові тенденції розвитку світової економіки: глобальне управління як реальність сьогодення / О. О. Резнікова // Фінанси України. – 2011. – № 11. – с. 45–53.

21. Сіденко В. Модифікація світової економіки під впливом новітніх факторів глобальної трансформаційної кризи / В. Сіденко // Економіка України. – 2012. – № 5. – С. 18–31.

22. Шкодіна І.В. Сучасні тенденції самоорганізації світової економічної системи / І. В. Шкодіна //Економіка України. – 2012. – № 9. – с. 70–77.