Євген Маланюк

З жодного літературного світу двадцяте століття не поводилося так лукаво, як з українського. Воно народжувало великих творців, давало їм крила для високого лету і їх же, ці крила, стинало, а самих творців розпинало на хрестах мук, і потім десятиліттями паплюжило їхню працю.Євгенові Маланюку довелося стерпіти 48 еміграційних літ. Проте йому судилося ненайважча доля. Він усе ж обминув Соловки чи Колиму, а точніше – ранню смерть і, головне, не був переслідуваний творчими кон’юктурами. Він прожив поза Україною, але з Україною в серці.

Доля жорстоко обійшлася з родиною Маланюків. У діда Василя і баби Євдокії було 22 дітей, з яких залишився лише один син Филимон. Цей Филимон і був батьком Євгена Маланюка. Мама Євгена звалася Гликерією, була вона донькою чорногорця Якова Стоянова, військовина із сербських осадчих...

Від цього подружжя, Филимона і Гликерії, було троє дітей: Євген найстарший, народжений 1897 року. Мама Євгенова померла дуже молодою на сухоти в віці 33 роки. Не мав довгого віку і батько Євгена Маланюка, він помер маючи 42 роки.

Початкова школа була першим кроком до наук для Євгена, як і для його братів Сергія та Онисима. Вчилися всі Маланюки блискуче. Природна обдарованість дітей була очевидною. Саме вчителі й наполягли на тому, аби батько найстаршого віддав до найліпшої школи в повіті – Єлисаветградського земського реального училища. На жаль, матеріальна скрута в сім’ї стала на перешкоді отримання класичної освіти Онисипом та Сергієм.

Вісім років навчання в реальному училищі – то не лише грунтовні знання. Реальна школа заклала міцний фундамент у становленні Євгена Маланюка – поета (в одній із автобіографій він писав, що віршувати почав ще в 13 років), в її стінах формувався завдяки прекрасному педагогічному колективові майбутній дослідник літератури й історіософ. Реальне училище було справді унікальним навчальним закладом, де панував культ науки, духовності. Тут знайшла для себе скромний, але привітний куток чиста наука, тут же знайшли і знаходять відгук кращі сучасні просвітительські потреби. Не випадково цей храм науки дав лише літературі й мистецтву імена Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Євгена Чикаленка, Яновського, Покаржевського, Нейгауза, Гнат Юри, Кобця тощо.

14 червня 1914 року серед вісімнадцяти випусників сьомого класу Єлисаветградського реального училища знаходимо й ім’я Євгена Маланюка. Далі шлях його лежав до Петербурзького політехнічного. Проте на перешкоді навчанню стала війна 1914 року. Замість студентської лави в політехнічному Євген потрапив до Київської військової школи, котру закінчив 1 січня 1916 року короткий час перебуває в запасному піхотному полку, а затим прапорщик Маланюк служить молодшим офіцером в кулеметній роті фронтової частини. Послужний список його по військовому скупий і лаконічний: бої, відзнаки, підвищення в званні.

Світова війна для Євгена Маланюка закінчилася восени 1977 року. Маланюк перемінюється з демобілізованого старшини бувшої російської армії у вояка і громадянина україської держави, він до останнього дня розділяв злети й поразки армії УНР, до кінця залишився її вірним воїном. Незначний, мабуть штрих, але в еміграції вже по війні, Євген Филимонович відрекомендувався як старшина Української Армії.

Шлях на еміграцію був неймовірно тяжкийм. Вояк УНР Леонід Романюк так зафіксував його у своєму спогаді – есе “Рік 1920. Важкий грудень , болючий час...”. Щойно залишило наше військо Україну Наддніпрянську і тут на Українській Галицькій Землі ми, під охороною чужого війська, вичерпані фізично,поранені духовно, чекаємо на переведення за Поліські фронти до таборів інтернованих. Сумно,соромно,прикро,боляче...”

У таборі інтернованих вояків УНР в Польщі Євген Маланюк поринув з головою в літературну діяльність. Так поезія Євгена Маланюка народжувалась з потреби спілкування з Батьківщиною, і витворилась вона у сповненій гніву і любові, болю і відчаю монолог поета, продовжений на роки та десятиліття.

Таборовий та літературний “університет” не був даремним для поета. Влітку 1922 р. став виходити журнал “Веселка” на сторінках якого майже щочисла зявлялися поезії Є. Маланюка . Тут він дебютував і як критик, як рецензент і публіцист. Тут же в Калимі, поет впорядкував і першу свою збірку “Гербарій”, щоправда через видавничі негаразди вона побачила світ лише 1926 році.Альманах – трилисник “Озимина” який під однією обкладинкою обєднав трьох авторів; членів ред колегії “Веселки” Михайла Семчія,Євгена Маланюка та Михайла Осику.

Весною 1922 року табір облетіла радісна звістка про відкриття в Чехословадчині Української Господарської Академії Воякам УНР, ті хто мали відповідну освіту, шлях до вступу був відкритий, а уряд Польщі дав добро на виїзд. Отож глибокої осені 1923р. Євген Маланюк приїздить до Чехословакії для навчання на гідротехнічному відділенні інженерного факультету Подєбрацької Української Господарчої Академії. Основу студентського складу академії становили колишні вояки українських армій. А найголовніше в Подєбрадах утвердився літературний гурт, що писав, дискутував, змагався.

В Падєградах виходили часописи “Наша громада”, “Падєбради”, “Падєбрадська Глідка”, “Село” численні фахові журнали, збірки,тощо. Університетська бібліотека мала гарні фонди та й комплектування , як найліпше, досить сказати, що там “була преса з усіх українських земель і з кожного куточку світу”.

Літературне оточення, до якого прилучився Євген Маланюк,було більш ніж промовистим, досить лише назвати такі відомі сьогодні імена як Юрій Дараган, Леонід Мосендз, Микола Чирський, Наталя Лівицька-Холодна, Михайло Мухан та інші. Частими гостями подєбрадців були пражани Олег Ольжич та Улас Самчук.

Подією в житті поета став вихід у світ першої поетичної збірки “Стилет і стилос”(1925) Зміст її розшифровувався вже випесеними в назву словами; зброя і перо – перо як зброя. Він обирає високу і благородну, а водночас складну й відповідальну мету – завдання; поезією творити націю, а через ню – державу. Отож боротьбу за Україну, і за її державність колишній старшина УПР продовжив зброєю “в одежі Слова”.

Євген Маланюк формувався і як науковець, літературознавець і дослідник вітчизняної культури.Його становлення походило на численних диспутах, лекціях, прослуханих і виголошених ним самим а до нього виношених і ретельно виваженихдоповідях. Смак до дослідницької роботи, вміння вживатися в проблему десятиліттями жити нею стало невідємною рисою характеру письменника. Прикладом тому може послужити робота над нарисами з історії культури України, що завершилася аж в 1954році. Такою ж багатоплідноюпрацею, коріння якої бере початок тих же Падєбрах, було дослідження історії української літератури. Маланюк був одним із кращих шевченкознавців, часто цитував “Кобзаря”.

Маланюк добре знав загальну політичну й літературнут ситуацію на Україні. Він був перший хто визнав Тичину геніальним поетом. І перший, хто сказав йому найсуворішу правду.

Маланюк жив болісним почуттям розлуки з рідним краєм, який дедалі частіше поставав перед ним, як спогад дитячих літ та юності. Чужина будила ностальгічний щем, карала самотою. Україна приходила в мріях, зявлялась у снах, в його молитовних одкровеннях.

Все сняться материнні руки

Стара солома рідний стріх

Все сниться гук весни і вітер

Веселий вітер світлих літ

А тут молюсь убогий митар,

Шукаю Твій вогненний слід...

Ні! Не знайти! Ніхто незнає

Ніхто не чув Твоїх плачів

Біля всесвітнього Синаю,

Як завже: золото й мечі.

У 1925 році Євген Маланюк одружився із Зоєю Равич. Шлюб цей був нетривалим – наприкинці 1929 року Євген і Зоя розійшлися і отримавши диплом інженера виїздить в тому ж 1929 році. Тут через кілька років поет одружиться вдруге з чешкою Богумілою Савицькою, яка працювала тоді в чеському посольстві у Варшаві. Згодом у них народиться син Богдан, котрий тепер живе й мешкає в Празі. Син спілкувався з батьком, добре знає українську мову, хоч в силу обставин з 1945 року виховувався без участі Євгена Маланюка.

Отже, Варшава була новою, вимушеною адресою нашого поета. Довелося залишити друзів, літературне середовище і їхати починати все спочатку. Зрозуміло, що нове життя вже не мислилося без літератури, без діяльності в царині мистецькій. До Варшави почали з’їжджатися інженери з Подєбрад та Праги і молоді люди з західних українських земель, туди ж стікалася українська молодь з усіх українських земель під Польщею. Українська Студентська Громада нараховувала коло 150, а то й більше членів. Навколо Є. Маланюка та Юрія Липи об’єднуються літературна група. Планів у групі було чимало, але через брак коштів група не видала жодного збірника чи журналу. Лише в 1933 році видавнича справа варшавської групи зрушила з місця. Новий журнал одержав назву „Ми”. В ньому друкувалися поезії Б. Лепкого, Є. Маланюка, Наталі Лівіцкої-Холодної, Миколи Бажана, новели Крижанівського, Юрія Косача, статті Миколи Хвильового, Миколи Рудницького.

Євген Маланюк неймовірно, плідно працює. У Львові з’являється підряд дві збірки віршів „Земна Мадонна”(1934) та „Перстень Полікрата”(1939), а перед тим вийшла у Парижі збірка „Земля й залізо”(1930). У 1943 році до читача прийшов томик „Вибрані поезії”. Багатогранна тема України з кожною новою поезією, незважаючи на те, чи йшлося про далеке чи близьке минуле, чи про сучасність, осмислювалася поетом в історіософічному аспекті. Ностальгічна емоційність поступалась філософським роздумам над долею Батьківщини.

Міцніє у Варшаві й перо Маланюка – публіциста, критика. Окрім рецензії на твори еміграційної літератури, письменник відгукується й на новинки західноукраїнських авторів, на твори, що з’явилися в Україні радянській. У періодиці з’явиляються йогог статті та есе, приурочені Т.Шевченку, Пантейлемону Кулішу, Якову Щоголіву, Миколі Гоголю, Івану Буліну, Миколі Бажану. Митець і громадянин сміливо переступає рамки суто літературні і виступає з рядом статей суспільно-поллітичного спрямування, торкається проблем власне історичних та історії культури зокрема.

Основною трибуною для Є. Маланюка був „Літературно-науковий вісник” (згодом „Вісник”). З’явилися твори і статті письменника у польських часописах „Всхуд”, „Мархольт”. І знову ж виступи на академіях Української Студентської Громади, доповіді в Карловому унівеситеті, звіти у Львові.

Маланюк налагодив стосунки із представниками польського письменства. Найтісніші зв’язки були з Ярославом Івашкевичем. Двох митерів, окрім суто літературних захопень, могли поєднати спогади про місто їхнього дитинства та юності Єлисаветград.

При всьому цьому у поета була щоденна праця, була сім’я. До того ж Маланюк працював у магістраті по проектуванню регулювальних споруд на річці Віслі. Уся ж вище зазначена літературна і громадська діяльність протікала поза межами проектного бюро. Вечори, а іноді й ночі, відбирала творчість, вихідні. До 1944 року сім’я жила у Варшаві, жили гарно, мали добрий будинок, сад. Точніше, добре жилося до початку світової війни, а в останні її роки дружина з сином частіше мешкали у Празі у рідних, до поки в 1944 році не перебралися туди остаточно, а Маланюку доводилося працювати вчителем у Варшавській православній семінарії, згодом підробляв перекладачем текстів до кінохронік. Про літературне життя Варшави тоді було годі й думати. Лише у Львові, куди Євген зрідка навідувався він знаходив розраду, особливо у спілкуванні з Уласом Самчуком.

Кожен день тут проходить пустельний і легкий,

А ти – там, за горами й ярами гориш.

Не поможуть ні подорожі далекі.

Ні чужа далечінь, ні весна, ні Париж,

Заспокоїти серце? Та чим же? Та як же? –

Научи мене кров’ю Твоїх молитов.

Не поможе ніхто. І не буде інакше.

Із сльозами моїми змишаю питво.

Що мені телефони, версалі, експреси?

Нащо грім Аргентин? Чудеса Ніагар?

Сниться синя Синюха і верби над плесом,

Вольний вітер Херсонщини, вітер-дудар.

Сниться гомін дубів прадідівських та річка,

Бідна хата та тепла долоня сестри.

Тільки б рідного поля зворушлива стрічка,

Тільки б сіра солома прабатьківських стріх.

1945 рік змусив поета залишити домівку і перебратися до Німеччини. Зоставатися у Варшаві чи у Празі було небезпечно. Так розпочалася для Є.Маланюка друга еміграція. Точніше другий період таборних блукань. Знову бараки, квартирування, тимчасові роботи і як свого часу в Каліні, жодних перспектив. Дружина з сином відмовилися від ризикованої подорожі у безвість й залишилися у Празі. Євген працює ліфтером, згодом викладає математику в українській гімназії в місти Регенсбурзі, точніше в таборі біженців з країн Східної Європи в американській окупаційній зоні.

Чотири роки таборних митарств. Коли за плечима не двадцять, а п’ятдесят. І знову – все спочатку, тільки це вже значно складніше. На порозі нових втрат і випробувань – безповоротньої втрати можливості відвідувати західноукраїнські землі, передчуття майбутнього прощання зі слов’янським світом, втрати сім’ї і сина поет пише вірш „Ісход”.

Ісход

Ти залишилась за обріями миль

І ось тепер Ти – привид і примара,

І марнота зусиль, і суму вічний біль,

І спомину непроминуча кара.

Так несемо в сліпих серцях

Твоє незбагнене обличчя,

І давній шлях

В незнане кличе,

І довга путь ось стелиться в безкрай –

Її не відвернуть, її не стерти,

Бо лиш вона веде в Твій чорний рай

З пустелі самоти і смерті.

Тож з сорокових Євген Маланюк проживає у США. „як приїхав до Нью-Йорку – ділиться спогадами Леонід Полтава – і показував документи інженера, то йому наші порадили йти вантажником у порт”. Цей перший період у другій еміграції Маланюк почав з фізичної праці, згодом поет влаштувався за фахом у проектному бюро, де і працював до виходу на пенсію в 1962 році.

Жив скромно. Околиця Квінсу в Нью-Йорку. Форест Гіпс.75 – багаторічна фортеця поета, остання обитель. За цей період виходить збірка „Влада” (1951,Філадельфія), поема „П’ята симфонія” (1953,Філадельфія), книги „Поезія в одному томі” (1954,Нью-Йорк),”Остання весна” (1959,Нью-Йорк), „Серпень” (1964,Нью-Йорк). Письменник упорядковує та підготовлює до друку і свою останню книгу поезій, та побачить її не судилося вже, коли Є.Маланюка не стало („Перстень і посох”.1972, Мюнхен).

Пережите і пройдене в „походах і ісходах” внесло корективи до творчої лабораторії митця. Зі збірки “Проща” народжується Маланюк-лірик. Війна, чотирирічний шлях на другу еміграцію, митарства перших років перебування у США поета, що переступив вже межу піввіку,очевидно стали першопоштовхом ліричної самозаглибленості, мудрого осягнення самого сабе і світу.

Час, Господи, на самоту й покору

Все про цей час нагадує вага

Знекриленого тіла, перше срібло

На скронях та пооране чоло

і під чолом ті, що колись горіли,

А нині й глибше западають

І присягають тінеситі очі...

Бо зір звертається до себе, внутр,

З переситом від людського й земного

Час. Господи, покори й самоти.

В 1962 році пустився в ризиковану подорож „в молодість” до Варшави, на останнє побачення зі слов’янським світом, з близькими і знайомими, Зустрівся з колишньою дружиною Богумілою. До рілної України було рукою подать, але й думати про неї було зась.

В останні роки шукав розраду у колі старих знайомих, це було для нього живущою водою.

На схилі літ все частіше гостював у Канаді, в Торонто в родині свого земляка Івана Янішевського. Його дружина Галина, молодша сестра першої дружини Є.Маланюка Зої Равич згадує: „Їх колишня любов перемінилася в теплу приязнь”. В родині Янішевських Євген Маланюк зустрів останнє Різдво Христове і підняв тост за січень 1919 свято соборності України.

16 лютого 1968 року згадує близький сусід Євгена Маланюка Богдан Бойчук – пані Гайворонська, з якою Маланюк мав теплі взаємини, застала його уранці на підлозі біля ліжка.

Похований поет в Нью-Джерсі. В Бавнд-Брук до українського пантеону на православному цвинтарі святого Андрія Первозваного.

Людиною прийшов у цей світ, людиною мусив і відійти. Митцем. Поетом. Князем духу залишився у пам’яті поколінь, що в особі Євгена Маланюка матимуть класика української літератури.

Обірвалася мить. Зупинилося серце козаче

Тільки хмари і синь. І та сама гірка чужина.

А за милями миль, там, де степ вітровіями плаче,

Набрякає земля. Починається рання весна.

І гримить долина. Отрясається з криги Синюха.

Виривається в степ, де легенди і скитські боги.

Припливає з висот, із незвіданих меж виднокруга

Непокорена тінь, щоб на рідні лягли береги...

Дні, вогні, переходи, походи, ісходи,

Сонцярі пожари – і серце поета, борця.

Із піднятим чолом, наче князь, він проходив негоди

І пером і мечем – неухильно твердий до кінця.

Завершалася путь. Наче пісня – сувора і славна.

Відпливає поет – залишає хвалу і хулу.

І затужить, заплаче за ним Ярославна.

Україна заплаче на давнім козацькім валу.