Підвисоцька Атлантида

ПІДВИСОЦЬКА “АТЛАНТИДА”

Зустріч через 35 років

На календарі – 15 липня 2003 року. За вікнами моросить літній дощик. Вночі пройшла гроза. Але дощ не вщухав до ранку. Він і зараз витанцьовує на лобовому склі старенької “Волги”, на капоті, барабанить по кузову. За “баранкою” шофер Сашко. Цікава і колоритна людина… Він вже встиг побувати за кордоном, побачити світ, трохи підзаробити для своєї сім’ї на життя. Його вражають контрасти світів, ставлення до людей, сталий заробіток, що гарантується там державами. Весь час він задає сам собі одне й теж запитання: “Ну чому так?” Стільки пролито крові, врятували ту Європу від фашистської чуми, а самі, маючи такі багаті землі, працьовитих людей, живемо у злиднях. “Ну чому так?” А про культуру, взаємоповагу, ввічливість вже й говорити нічого. Соромно та й годі. Скільки вже років пройшло після війни… Невже ми й досі нічому не навчилися? Я вже не кажу про дороги, про автомобілі… Він піднімає руки над “баранкою”, мовляв, “не розумію”, і знову впевнено і твердо кладе їх на колесо управління. Дістає сигарету, просить дозволу запалити і, затягнувшись, випускає димок через трохи опущене скло кабіни, мовчки дивиться в далину. Асфальтова стрічка, розбита місцями, заповнена у виямках водою, стрімко летить під колеса.

У Підвисокому заїжджаємо до сільської ради і просимо голову Володимира Ілліча Хав’юка проїхати з нами до Фартушняка, вельми відомої людини в селі. Машина зупинилася біля будиночка, що потопав у зелені, по вулиці Лермонтова, 8. На нас уже чекав Дмитро Іванович.

У ошатній кімнаті, яку прикрашають різноманітні енциклопедичні видання, ми сидимо за столом навпроти один одного. Тридцять п’ять років минуло з першої зустрічі. Нам є про що згадати, про що погомоніти. Дружина Дмитра Івановича Олександра Минівна, привітна і лагідна жінка, тихенько причинила двері в коридор, аби ніщо не заважало нашій розмові.

Ми згадуємо події, які відбулися шістдесят два роки тому в кінці липня – першій декаді серпня пам’ятного сорок першого року…

Нашестя варварів насувалося чорною хмарою, закриваючи собою видноколо. Палали міста і села, лилася кров. Кожен клаптик рідної землі піднімався на захист свого права на життя, чинив отчайдушний опір непрошеним прибульцям з Європи. Кожний кущ, узлісся, дім, перетворювалися на плацдарм. Кожен дорослий свідомо ставав на захист Батьківщини, кожен підліток хапався за зброю. В кожнім серці палали справедливий гнів і ненависть до чужинців.

Окремо взяті жорстокі сутички, бої, битви, у тому числі і на Кіровоградщині, в масштабному еквіваленті – це лише епізоди Великої Вітчизняної війни. А наше покоління добре пам’ятає ті криваві події на рідній землі, мужність і звитягу воїнів, солдат і командирів, комісарів і політпрацівників, лікарів і санітарів. З історії цього не викреслити, не переписати сторінки, писані кров’ю. Та епоха завмерла в обелісках, меморіалах, стеллах, пам’ятниках, погруддях, на плитах могил безіменних героїв, у книгах, архівах, музеях, на фотографіях в кожній оселі… Схилимо перед нею знамена, обпалені війною, пропахлі порохом, овіяні славою, схилимо голови перед вічною пам’яттю полеглих і живих, хто вистояв у тому двобої і приніс світові Перемогу.

…Не здолавши з одного разу Брестську фортецю, гітлерівці обійшли її з півночі та півдня, рушили на Україну. Двадцять п’ять днів і ночей мужній гарнізон стояв на смерть, приковуючи до себе значні сили противника.

Не менш твердим горішком для гітлерівців стала також і лісова фортеця на Синюсі з поетичною назвою “Зелена брама”. Брама, яка в центрі України зіграла важливу роль у стримуванні фашистських полчищ на Київ. Брама, біля якої гітлерівці залишили “гори трупів”…

Два тижні воїни самовіддано, до самозречення, стояли на смерть. Це вже сьогодні трохи припіднято завісу таємничості. А до цього майже сорок років інформаційно-документальний простір сором’язливо мовчав. Немов і не було шостої та дванадцятої армій, жорстоких боїв, що тривали майже півмісяця, обламуючи арійську пиху. Про це свідчить і тогочасний настрій панівної еліти третього рейху. Рейхсміністр пропаганди Геббельс п’ятого серпня занотовує:

“Гірше буде, якщо нам не вдасться до початку зими закінчити східний похід, і вельми сумнівно, що нам це вдасться…”

Зверніть увагу, ці думки написані на папері і висловлюються в той час, коли шоста і дванадцята армії ведуть кровопролитні бої біля села Підвисокого Новоархангельського району на Кіровоградщині. Це ще не визнання, але вже сумнів, який закрався в душу. Сумнів щодо виконання примарного плану блискавичної війни: до початку липня захопити Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кіровоград, розгромити південь України, пройти Донбас. Швидше захопити ласий шматок, щоб позбавити Радянський Союз великої промислової і сільськогосподарської бази і водночас підкріпити свою економіку криворізькою рудою, донецьким вугіллям, нікопольським марганцем та українським хлібом і салом.

Та не так сталося, як хотілося. І десятого серпня у той же щоденник Рейхміністр напише, що “бойова сила радянських військ така, що в нинішній момент її не можна недооцінювати. Ми не досягли мети…” Ось воно – визнання поразки “бліцкріга”. Але вголос цього не скаже.

Ворог просувався до Підвисокого п’ять тижнів: не більше п’яти-семи кілометрів на добу. А планувалося у десять раз хутчіш. Легкої прогулянки не вийшло.

У своїх “спогадах і роздумах” Маршал Радянського Союзу Г.К.Жуков підкреслює, що з перших же днів війни хід подій і на Україні розгортався не так, як це було передбачено гітлерівським планом блискавичної війни. Відходячи під ударами німецьких військ, Червона Армія чинила мужній опір.

“З великою впертістю, умінням і відвагою билися 5-а армія під командуванням генерала М.І.Потапова, 26-а армія генерала Ф.Я.Костенка і 6-а армія І.М.Музиченка.

Мені особливо приємно назвати цих видатних командуючих ще й тому, що вони були командирами полків 4-ї Донської козацької дивізії легендарної Першої кінної армії.

Зустрівши впертий опір Київського укріпленого району, німецькі війська різко повернули на південь, щоб іти в тил нашим 6-й і 12-й арміям, які відходили з лінії Бердичів – Старокостянтинів – Проскурів. Частиною сил противник вийшов на південь від Києва на ділянку 26-ї армії. Але цей вихід істотного значення не мав, бо головне угруповання противника армій “Південь” спускалося далі на південь. Попереду була особливо важка битва наших 6-ї і 12-ї армій з цим угрупованням противника, що виходило їм в тил.

Становище погіршувалося ще й тим, що 11-а німецька армія, прорвавши оборону Південного фронту, завдавала удару через Могилів-Подільський і виходила у фланг і тил цих трьох армій.

Війська Південно-Західного фронту у взаємодії з Південним фронтом контрударами прагнули стримати просування противника. Вони завдали йому великих втрат, але зупинити не змогли. Після деякого перегрупування своїх сил німці знов вдарили по військах 6-ї та 12-ї армій, які відходили і цього разу опинилися в ще скрутнішому становищі.

Через віддаленість і складність управління цими арміями Південно-Західний фронт просив передати їх під управління командування Південного фронту. Ставка погодилася, і 6-а та 12-а армії були підпорядковані Південному фронту, яким у той час командував генерал армії І.В.Тюленєв.

Значна частина відступаючих з’єднань цих двох армій під час передачі Південному фронту була оточена. Тяжко пораненим потрапив у полон командуючий 6-ю армією генерал І.М.Музиченко. Не уникнув полону і командуючий 12-ю армією генерал П.Г.Понєдєлін. У цей період на Південному фронті склалася також тяжка обстановка. 9-а армія цього фронту, відходячи, вела бої у напівоточенні; частина її відійшла на річку Інгулець.

Вихід противника на Дніпро, прорив до Запоріжжя, Дніпропетровська й Одеси серйозно ускладнили становище радянських військ на всьому південно-західному напрямку. Однак і німецьким військам дорого коштувала ця перемога. Вони були грунтовно виснажені і зазнали великих втрат.^”

У другому томі “Історії Великої Вітчизняної війни” про Зелену браму також сказано кілька скупих рядків: “Оточені війська вели героїчну боротьбу до сьомого серпня, а окремі загони – до тринадцятого серпня, поки не вичерпалися можливості опору. Під час боїв частина військ прорвалася із оточення, але багатьох бійців і командирів спіткала лиха доля фашистського полону”.

Дмитро Іванович час від часу піднімається з-за столу, дістає книги, в яких є деякі відомості про частини, котрі дійшли до Зеленої брами, про її учасників; кладе на стіл пухкі папки зі спогадами, документами, фотографіями і по ходу коментує.

Я дивлюся в його світлі, трохи стомлені роками, сповнені розуму очі. Такі довірливі, спокійні. В них віддзеркалюється його багата і неосяжна душа. В них сяє тиха мудрість філософа. Віє спокоєм, лагідністю, теплом, струмує могутня енергія знань. Високе красиве чоло прикрашає тонке інтелігентне обличчя людини широкого інтелекту й ерудиції. А йому вже за вісімдесят. Сьомого жовтня торік відзначив цей ювілей.

Вражає цупка пам’ять. Ясність думки. Числа, дати, роки, прізвища, імена та по-батькові, звання військових усіх рангів, номери частин тощо. Все пройшло через його серце. Зафіксувала натренована вчительська пам’ять, чіпка пам’ять дослідника, вченого, поліглота.

Обмінюємося думками щодо замовчування трагічних подій під "Зеленою брамою". Думки наші співпадають. Але правди ніде діти. Підступність окремих керівних осіб призвела до трагічного кінця тих генералів, які не були винні в тому, в чому їх звинуватили, не їх вина була, що потрапили в оточення, а потім – в полон. Не їх вина була, що не всі вирвалися з оточення… На те було багато суб’єктивних і об’єктивних причин. Але хто тоді з тим рахувався, у тій колотнечі перших місяців війни та агонії відступу.

– З двадцяти семи дивізій, – говорить Дмитро Іванович із скорботою в очах, – тільки дві: дев’яносто дев’ята і п’ятнадцята Сивашська винесли прапори. А наказ Верховного Головнокомандуючого був суворим… – Він трохи помовчав. Пильно подивився мені в очі. І, немов відшукуючи більш точне визначення, закінчив свою думку. – Так доповіли, вигороджуючи себе… Тільки 22 лютого 1956 року були реабілітовані Понєдєлін і Кирилов.

Як орлиний крик обпаленої і гордої душі, обривки радіограм із оточення, які дійшли до Ставки Верховного Головнокомандуючого: “Оточення вогневе…”

Остання радіограма Павла Григоровича Понєдєліна: “Борьба идет в радиусе трех километров. В бою все. Пятачок простреливается со всех сторон, противник непрерывно бомбит. Бьют артиллерия и минометы. Ожидаем атаки танков. Продержимся до вечера. Ночью идем на последний штурм. Войска ведут себя геройски…”

Чимало світла пролив на тогочасні зеленобрамівські події К.Симонов, який зібрав значний архівний матеріал про Південний фронт.

Ось деякі виписки із записів “Журналу бойових дій Південного фронту”:

“За 3 августа. Группа Понеделина, истощенная в непрерывных боях, в тяжелых условиях ведет бой в окружении, стремясь прорваться в восточном – юго-восточном направлении. Точных данных о положении частей армии, ввиду отсутствия связи, не поступало…”

У записах за 4 і 5 серпня сказано: “…Без снарядов и артиллерии Понеделин отбивал непрерывные атаки противника… боеприпасы на исходе… упорные бои с превосходными (так в документе, и это замечено и подчеркнуто Симоновым) силами противника…”

Слово “превосходящие” в штабний лексикон увійде пізніше.

Гіркий запис 10 серпня: “С группой Понеделина (остатки 6-й и 12-й армий) связь потеряна и сведений нет…”

Після 10 серпня в журналі бойових дій шоста і дванадцята армії більше не згадуються.

А в наказі ДКО № 270 від 16 серпня 1941 року Понєдєлін був названий зрадником… Сім’я зрадника повинна була бути (і була) заарештована.

Ось тут і "зарита собака" про довготривале замовчування героїчної боротьби шостої та дванадцятої армій у лісовій фортеці “Зелена брама”.

Після повернення з полону на Батьківщину генерал Понєдєлін був заарештований, засуджений і страчений. І тільки пізніше звинувачення були зняті і він був реабілітований…

Євгенію Долматовському, авторові документальної легенди про Зелену браму, який з 23 червня 1941 року працював в газеті шостої армії “Звезда Советов” на посаді “писатель”, пощастило дійти до Сталінграда і бути свідком полонення фельдмаршала Паулюса, якого супроводжував наш генерал-полковник, у якому він впізнав людину, яку не бачив з перших днів серпня 1941 року.

Це був начальник штабу 64-ї армії Іван Андрійович Ласкін, якому командарм Шумілов – герой Мадріда – доручив прийняти капітуляцію.

Той Ласкін, котрий збирав на узліссі Зеленої брами воїнів п’ятнадцятої Сивашської дивізії і готував їх до вирішального ривка, який завершився виходом з оточення тих, хто залишився живим.

…Сивашці рвонулися прямо на артилерійську засаду і закидали обслугу гармат гранатами.

Першого дня група Ласкіна пройшла з боєм п’ять кілометрів, потім подолала друге кільце і все-таки вирвалася з оточення!

Так судилося, що саме один з командирів, котрий зазнав горя (За мерзенним доносом йому пригадали і поставили за провину нашу поразку біля Зеленої брами. Розжалуваний він стояв перед трибуналом. Але голови не опустив, витримав все.) в нашій шостій армії, прийняв капітуляцію штабу шостої німецької армії.

Невмирущою славою покрили себе й інші командири і комісари, які “штыком и гранатой” пробивалися із оточення.

Отак спліталися у вузол трагедія окремих героїв і всього народу, його біль і горе, віра і недовіра, надія і ненависть до сатрапів, які в кабінетах за високими мурами вершили долю оборонців. Брудним словом, наклепом, розчерком пера перекреслювалося все життя, заплямовувалася назавжди честь і гідність, підрубувалось під саме коріння високе почуття патріотизму, покладене на вівтар Вітчизни, паплюжилося чесне ім’я воїна. Це були збої в системі, яка чорною плямою залишилася в історії багатостраждального народу.

Але Історія вела свій літопис.

Два тижні без перерви, як свідчать очевидці та учасники, тривав бій у лісовій фортеці у “тактичному і стратегічному оточенні”.

Понтонні парки армій в липні були відправлені до Дніпра, а військам переправочних засобів не залишилося. А треба було долати вісімдесятиметровий водний рубіж.

Жителі навколишніх сіл підтверджують, що на початку серпня 1941 року вода в Синюсі стала рожево-коричневою і пити її було неможливо. Бійці прозвали її "Краснюхою". В одному з листів ветеранів відзначалося: “Води річки стали сивими від попелу”.

Не раз доводилося нам бувати в тих краях, у тому пам’ятному таємничому лісі-бойовищі, лісі-фронтовику, який влітку сорок першого став на дорозі фашистським ордам; з болем у серці дивилися на затягнуті траншеї, окопи – шрами землі; подовгу стояли біля тяжко поранених осколками снарядів і бомб калік-дерев, із стволів деяких стримів чорний смертоносний метал війни; в думках розмовляли з тим героїчним поколінням витязів, які кипіли в тому страшному пеклі…

Сьогодні про той пам’ятний час красномовно свідчить напис на скромному пам’ятному знакові з червоного граніту (видобутого з того ж самого кар’єру, що і для могили Невідомому солдатові в Москві), котрий самотньо стоїть на узліссі:

“В цих краях 2-7 серпня 1941 року вели героїчні бої воїни 6-ї та 12-ї армій під командуванням генералів І.М.Музиченка і П.Г.Понєдєліна. Вічна пам’ять героям, які загинули за Радянську Батьківщину”.

Ми повинні пам’ятати, що вони билися і перемагали, відступаючи. Ці армії стримували наступ двадцяти двох дивізій ворога.

“Цей відчайдушний опір, – пише у післямові до книги Є.Долматовського “Зелена брама” Маршал Радянського Союзу І.Х.Баграмян, – дав нам можливість створити сприятливі умови для організації більш тривалої оборони Києва. Оточені, наші армії допомогли триматися Дніпропетровську і Запоріжжю.”

Додамо, що – й Кіровограду, оскільки керівним органам міста треба було встигнути організувати відправку ешелонів з обладнанням заводів, створити партизанські загони, підпілля для опору гітлерівцям в тилу, мобілізувати населення на захист обласного центру, риття окопів, охорону об’єктів тощо.

“І не їх вина в тому, що битва була програна, – підкреслює І.Баграмян. – Не їх вина в тому, що були оточені залишки двох армій, що частина складу потрапила в полон. Вони зробили все, що було в їх силах, і багато більше своїх сил… Ми зобов’язані сказати, що прийнявши на себе поразку, вони допомогли перемозі інших фронтів, перемозі всього нашого народу над загарбниками”^.

Але це було сказано вже майже через п’ятдесят років після закінчення війни.

А тоді, в оточенні, вирішувалася доля кожного солдата, кожного командира. Чимало з них виявили залізну стійкість і безприкладний героїзм, тримаючи кругову оборону.

Другого серпня 3-й і 12-й механізовані корпуси ворожих військ вийшли в район Новоархангельська, Помічної і Первомайська, відрізавши шлях до відступу радянським військам. 6 серпня 1941 року у Підвисоцькому лісі було прийнято рішення: частинам 99-ї стрілецької дивізії прориватися в напрямку Новоархангельська через річку Синюху. Про виняткову відвагу радянських воїнів розповідає чимало документів^.

Ворожа артилерія, міномети прострілювали всю, зайняту 99-ю стрілецькою дивізією, місцевість. Прорив на схід, крім того, утруднювався річкою Синюхою. І все ж начальнику штабу дивізії полковнику І.Д.Романову з частиною сил вдалося вирватися з оточення^. Воїни завдали ворогові величезних втрат, але сили були нерівні, у бійців вичерпалися всі резерви боєприпасів і пального.

Про цей бій колишній політрук, а згодом Народний учитель СРСР з Верхнєвілюйська у 1969 році надіслав червоним слідопитам у Підвисоке листа, який потім став першим експонатом народного музею.

Михайло Олексійович Алексєєв, якут за національністю, стверджував, що відстань від Перемишля до Підвисокого – це один бій, практично безперервний. А кульмінації він досяг у Зеленій брамі. Оточені там радянські війська в ніч на шосте серпня вивісили на узліссі велике кумачеве полотнище з розмашисто написаним вапном прокляттям фашистам.

Алексєєв свідчив про ту страшну ніч, коли бійці 99-ї стрілецької дивізії багато разів піднімалися в багнетну атаку. Після однієї з таких атак він, увесь зранений, прийшов до пам’яті в полоні. Тільки став на ноги – утік. Його ловили жандарми, поліцаї. А він знову і знову тікав. І врешті-решт вирвався. А у своїх, як на той час, йому було тяжко: брехливо звинувачений у зраді, він відбув десять років у таборі в центрі Росії.

Витримав все. Відбувши несправедливе покарання, добився реабілітації, вчився, приховуючи судимість. Учителем повернувся у Верхнєвілюйськ.

У кожного, хто був в оточенні, були свої жахливі дні і страшні ночі. Іван Опанасович Сибірцев з Черняхівки Кіровоградського району Кіровоградської області, щоб піти добровольцем до лав Червоної Армії, приписав собі рік. Пройшов фронтовими дорогами, на яких було всього. Він брав участь у жорстоких боях з білофінами. У п’ятдесятиградусний мороз, коли навіть дерева тріщали від лютого холоду, він штурмував неприступну тоді лінію Маннергейма. Був поранений.

У Великій Вітчизняній – з першої хвилини. Частина, у якій служив, стояла в місті Стрий, що поблизу Львова. За кілька кілометрів від кордону. Двадцять першого червня опівночі їх підняли по тривозі. І вони рушили в ніч назустріч кривавій січі.

Боєць дванадцятого окремого батальйону зв’язку Щорсівської сорок четвертої гірсько-стрілецької дивізії шостої армії разом з нею прийняв раптовий і шалений удар гітлерівців. Армія, відступаючи, давала відсіч. Але сили були нерівні. І.О.Сибірцев пізнав гіркоту відступу і відчай оточення, що трапилося на рідній землі поблизу села Підвисоке Новоархангельського району в урочищі Зелена брама.

Фронтовик довго мовчав. Не говорив про ті чорні дні серпня сорок першого. Боляче було на душі. Немов відчував і свою вину в тому, що не встояли. Та час згодом залікував рани і солдат з болем згадував те пекло.

– Цього ніколи не можна забути… Ми билися відчайдушно, стояли на смерть. А нас безперестанно накривала ворожа артилерія. Міни не давали підняти голову. Не вщухало бомбардування. Це було справжнє пекло. Контратаки накочувалися одна за одною. І ми тоді відгризалися, допоки було чим…

Оособливо пам’ятна кошмарна ніч десь на початку серпня. Земля горіла під ногами, здригаючись від вибухів. Не встигли зачепитись за якийсь рубіж, як вогневий вал знову накрив нас. Бомби, снаряди, міни сипалися на наші голови безперервно. Кулеметні та автоматні черги пришивали до землі. А потім притиснули до берега і скинули в річку. Ми поночі пливли, щоб уникнути полону. А фашисти сіткою перегородили річку і відловлювали нас руками, баграми. Навколо крик, гвалт, лемент, лайка. Незнайома мова.

Погнали нас всіх до Умані, а потім перекинули до Гайсинського табору військовополонених. Звідти я втік…

Іван Сибірцев чесно виконав свій військовий обов’язок. Дійшов до Праги. Був тяжко поранений. Нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями. А та кошмарна ніч на Синюсі все життя не давала йому покою: тривожила його сни і збуджувала пам’ять.

Скільки тоді отак було скалічено безневинних людських доль!

Музей у Підвисокому був створений саме завдячуючи йому, вчителеві історії Підвисоцької школи Дмитрові Івановичу Фартушняку, нинішньому моєму співрозмовникові. Пізніше він отримав почесне звання Заслужений працівник культури. В кінці грудня 2003 року йому присвоєно звання “Почесний громадянин села Підвисоке”. Він також пройшов горнило Великої Вітчизняної. Війна з першого дня обпалила його серце. Він воював із світання 22 червня. Був поранений, потрапив у полон, тікав, знову воював, звільняв країни Європи. Потім довелося воювати ще й на Далекому Сході. Нагороджений трьома орденами, сімнадцятьма медалями. Після війни, як і багато фронтовиків із “сивого покоління”, отримав вищу освіту. І він розумів, кому ж, як не йому, треба сказати правду про Зелену браму, кому ж, як не йому, залишити добру пам’ять про мужніх бійців шостої і дванадцятої армій.

Очі його жвавішають і світяться яскравіше, коли мова заходить про його дітище – інтернаціональний клуб, який листувався з представниками усіх континентів світу і з першими особами багатьох країн. Всі вони були почесними членами цього клубу, тоді унікального явища в суспільстві. (Це була ціла яскрава епоха, яка, чомусь, відійшла у минуле.) Іронічно-співчутливо і приємно усміхаючись, Дмитро Іванович згадує їх поіменно, наводить цікаві епізоди, напам’ять читає окремі тексти мовою оригіналу. І передімною подумки проходять відомі світові лідери і далекі країни: Ірландія, Німеччина, Канада, Британська Гвінея, Чілі, Англія, Австралія, Колумбія, Куба, Індія, Болівія, Еквадор…

Я уважно слухаю свого співбесідника і думаю, як влучно і високо сказав про колегу по цеху видатний наш земляк, геніальний Вчитель ХХ століття Василь Олександрович Сухомлинський: “Живе у нас в Кіровоградській області, в селі Підвисокім, учитель Дмитро Іванович Фартушняк. Викладає історію в десятирічці. Це чудова особистість. Перед ним знімають шапки всі – від сивого старого до маленької дитини, шануючи в цій людині небачене, без перебільшення, дивне багатство знань. Дмитро Іванович вивчив тисячу першоджерел з історії нашої Батьківщини і зарубіжних країн. Проживаючи в селі, він самостійно опанував 9 мов. Він в оригіналі читає Шекспіра і Сервантеса, Гете і Сент-Екзюпері. Уроки історії для його вихованців стали справжніми святами…”

Добрим помічником Д.Фартушняка у справі створення музею став також товариш по роботі – заслужений вчитель України Григорій Купріянович Симоненко, доля якого теж була не з легких. Ще підлітком в 1943-му був вивезений до Німеччини. Тікав. Його піймали. І він став в’язнем Освенціма, а потім Дахау. Нова втеча… Тоді вже Європою йшла весна визволення. Його, хворого на черевний тиф, в лісі знайшли американці. Видужавши, він повернувся на Батьківщину.

Матеріали про історію села з найдавніших часів, починаючи з 1963 року збирали гуртом: вчителі та їх учні. В музеї села привертають увагу нотатки під назвою “Оточення” колишнього начальника особливого відділу 60-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії, яка входила до складу 12-ї армії, Михайла Архиповича Шоліна з Чернівців. Він так описує ті пам’ятні дні: “Стояв гарячий серпень 1941 року. Розпечена під палаючим промінням сонця земля потріскалась. Йшли запеклі бої. Танкові дивізії ворожих армій стискали кільце оточених ними, виснажених і знекровлених 6-ї та 12-ї армій. Наші корпуси й дивізії здійснювали одну за одною відчайдушні атаки, намагаючись вирватися з оточення.

Йшов 7-й день блокади. Боєприпаси скінчилися, пального не було. Вимучені безперервними боями, бійці й офіцери радянських армій ледве не падали з ніг. Обози й тили були відрізані. Харчі вийшли. Пізно ввечері командир нашої 60-ї дивізії полковник Сорокін провів останню нараду з командним складом. Коротко і чітко поставлено завдання: “Сьогодні вночі з 6 на 7 серпня частини дивізії спробують прорватися з кільця оточення”. Всім зрозуміло: вночі повинно вирішитися – або ми вирвемось з оточення, або нас чекає розгром.

Обоз залишили. Машини спалили. Документи штабів і політвідділів знищили. Бійці й офіцери різних частин і найменувань з настанням темряви пішли на прорив укріплень, де під прикриттям танків і важкої артилерії причаївся ворог.

Заговорили гвинтівки, кулемети, за ними – артилерія і міномети. Закипів нерівний бій.

З гвинтівками наперевіс ішли мовчки. Нашу атаку підтримують три бронемашини і один танк “КВ” з останніми снарядами. Фашисти звалили на нас всю силу вогню. Падали вбиті і поранені, але ми йшли, не згинаючись.

Наша батарея раптом замовкла. Нема снарядів. Бронемашини вийшли з ладу. Єдина наша опора – танк “КВ” зупинився: нема бензину. Створилось загрозливе становище. Бійці залягли в нерішучості. Фашисти посилили вогонь автоматів і кулеметів.

Я вириваюсь попереду бійців, які залягли, і кричу: “Товариші! Попереду перемога, позаду – смерть! Вперед, за мною, товариші, в атаку!”.

Ніби вихор, підхопилися воїни з криком “Ура! За Батьківщину!” і в єдиному пориві вирватися з оточення. Ось уже добралися до першої лінії окопів противника. Фашисти в паніці тікають, залишаючи зброю. Зайнявши першу лінію окопів ворога, швидко просуваємось до другої лінії оборони і майже на плечах фашистів вриваємось в їх окопи. Наш натиск настільки приголомшив їх, що вони не в змозі організувати опір.

І раптом, ніби обухом сокири, ударило мене в груди. Голова стала важкою.

Підбігає медсестра Ганна Березнюк і під шаленим вогнем фашистських автоматників на своїх плечах виносить мене з поля бою. По дорозі їй допомагають бійці. Шофер Федір Данилюк, родом з Вінничини, під’їжджає до мене на “емці”, не зупиняючись затягує в машину і майже під носом у фашистів вивозить з поля бою.

Минає довгих 2-3 години. Вороги послабили вогонь. Добираємось до лісу, хоч знаємо, що він оточений. Тут зібралось до тисячі чоловік – залишки розбитих армій. Вони голодні, втомлені.

Командир корпусу генерал-майор Огурцов, у генеральському мундирі, з орденами на грудях, збирає людей, наспіх згуртовує роти, батальйони для ще однієї атаки. Але й вона захлинулась під сильним ворожим вогнем.

Після цього генерал, піднявшись, тихо промовив: “Товариші! Ми свій обов’язок перед Батьківщиною виконали. Остання спроба вирватись не вдалася, виходьте з лісу самостійно групами і по-одному, іншого вибору нема.” 6 днів перебули ми в лісі. Зі мною зостались старший лейтенант Учнавий, майор Серюгін, Ганна Березнюк і три червоноармійці.

На 7-й день Ганна пішла в село, роздобула селянський одяг і ми переодягнулися. Попрощавшись, вийшли з лісу і попрямували в бік лінії фронту”.

Про варварську жорстокість гітлерівців свідчить учасник боїв у селі Підвисокому Костянтин Васильович Денисов з м.Осташків Калінінської області. ”Після проходу по мосту через річку Південний Буг ми вже були в Гайсині, коли отримали повідомлення, що міст зайняли німці. Для перевірки повідомлення до мосту послана група кінних прикордонників в кількості 9-ти чоловік. Командував групою кулеметник Зубов. Розвідка закінчилась трагічно. За виключенням одного прикордонника всі інші були вбиті. На мосту ми виявили спотворені тіла наших друзів. Особливо, до невпізнання скололи, розбили голову і обличчя Зубова, котрий, будучи кілька разів поранений, продовжував бій. До його серця клинком був приколотий комсомольський квиток.”

Працюючи над своєю книгою, Є.Д. Долматовський приїздив у Підвисоке, спілкувався з його чудовими людьми, слухав їхні розповіді, вивчав зібрані ними цінні свідчення про легендарні і незабутні, гіркі та печальні дні воїнів Зеленої брами. І перед його очима оживали події, безпосереднім учасником яких він був особисто. А в записник занотовував жахливі цифри: в братських могилах 9-ти сіл спочивають вічним сном 2437 воїнів, але лише 112-ти з них відомі імена і прізвища… Земля і досі зберігає чимало невідкритих таємниць: закопані сейфи, портфелі, польові сумки, документи, партквитки, карти, схеми, бібліотеки, книги…, що поспіхом закопувалися під шаленим обстрілом…

Німецький генерал Курт фон Тіппельскірх (не потрапив до списку головних воєнних злочинців і на лаву підсудних лише завдяки старанням заокеанських покровителів) у своїй книзі “Історія другої світової війни”, даючи оцінку радянським солдатам, підкреслював, що росіяни трималися з нежданою твердістю та впертістю, навіть коли їх обходили й оточували.

Він цитує зведення німецького верховного головнокомандування від 8 серпня 1941 року про ліквідацію значного угруповання 6-ї і 12-ї російських армій в районі Первомайськ – Новоархангельськ – Умань: взяли в полон 103 тисячі чоловік, в тому числі двох командуючих арміями, захопили 317 танків і 858 гармат^.

Полемізуючи з ним, Є.Д.Долматовський зазначає, що в цьому переліку точно відповідає дійсності лише те, що два командуючі арміями потрапили до рук ворога. Все інше – творчість автора: бажане видати за дійсність. І щоб підтвердити свою думку, письменник звертається до інших німецьких книг.

“У Західному Берліні (на той час саме так і було, авт.), – пише Долматовський, – в книгарні на Курфюрстендамм я знайшов книжку “Танкова тактика” (серія “Вермахт воює”). Автор Оскар Мюнцель вказує, що в операції, яка нас цікавить, у полон було взято 80 тисяч чоловік.

Різні джерела плутаються в цифрах. Пишуть, що в Умані (а туди, в “уманську яму” фашисти зігнали всіх полонених) було 30-40 тисяч, але найбільша цифра – 74 тисячі, яка була наведена на Нюрнбергському процесі в одному з показань свідків.

Уманські краєзнавці, підвисоцькі слідопити, кіровоградські історики вважають, що в кільці було близько 65 тисяч чоловік. Не маючи інших радянських даних, я готовий погодитися з цією цифрою. Але тоді вочевидь стане ясно, що гітлерівська арифметика – брехлива і роздута”^.

Та ж сама картина і з чисельністю техніки. Коли б її було стільки, то, можливо, мова б і не йшла про відступ. Ми вже не кажемо про те, що учасники боїв Великої Вітчизняної війни розповідали про те, що від полків залишилися роти, батальйони, що дивізії зводилися в загони, маючи лише по кілька сотень активних багнетів.

Слухаючи спогади ветеранів, очевидців, переповнюєшся почуттям гордості і високої поваги: наші оточені війська билися беззавітно, зробили все, що могли… і навіть більше.

7 серпня 1941 року фашисти захопили Підвисоке. Вони підпалили його з 4-х сторін. Чорне крило окупації розпростерлося над рідними степами. Загарбникам було непереливки. Вони зустрічали рішучий опір. Населення всіляко підтримувало народних месників, переховувало поранених бійців, які вийшли з оточення, а також втікачів з таборів військовополонених. У зв’язку з цим 12 лютого 1942 року Підвисоцька комендатура видала спеціальне розпорядження про покарання населення за надання допомоги радянським військовополоненим^.

Ризикуючи життям, жінки переховували солдатів по домівках, сараях, на горищах, у хлівах; виходжували і споряджали в партизанські загони або за лінію фронту.

У народному музеї Підвисокого, в навколишніх селах, в особистому архіві Є.Д.Долматовського зберігаються сотні листів про безстрашшя і благородство хліборобів. Ось деякі з них.

Федір Пильщиков з Калінінської області пише:

“Дождавшись ночи, я с большим трудом, неоднократно теряя сознание (был тяжело ранен, потерял много крови), дополз до села Копенковатого, где укрылся под кустом лозы, росшим у ручья на краю огорода Цвигуна. Благодоря Борису Цвигуну, его матери Пелагее Никоновне, Дарье Антоновне Гевель и её дочери Оле, которые, рискуя жизнью, приносили мне продукты и медикаменты, я остался жив”.

Григорій Петрович Угловий, лікар 44-ї дивізії, яка стояла на смерть і загинула в Зеленій брамі, війну зустрів на кордоні 22 червня. О 6-й годині 12 хвилин він вже надавав допомогу першому пораненому.

Його свідчення глибоко вражають:

– После 37-и дней непрерывных боёв, похоронив и командира, и комиссара полка (комполка Плюхин воевал добровольцем в Испании), я оказался в Подвысоком, в должности старшего врача отделения армейского госпиталя, развёрнутого на опушке дубравы. Повышение получил.

Готовился прорыв из окружения, а нам было приказано остаться с тяжелоранеными. Прямо скажем, невелика была надежда, что нас выручат после успешного выхода из окружения, хотя разговор об этом шёл, обещание такое давалось.

И вот немецкие мотоциклисты окружают госпиталь. Первое, что они сделали, – забрали и увезли все продукты со склада. Не очень поживились, но всё подчистую взяли.

А тяжелораненых – 2170 человек, при них 7 врачей и 15 фельдшеров. Спасибо местным жителям – помогали, чем могли.

Ещё свистели пули, а к госпиталю шли женщины села Подвысокого с продуктами в узелках, с питьевой водой в кувшинах. Часовые отгоняли их прикладами, а они шли, бесстрашные и удивительно спокойные.

Потом господа завоеватели мобилизовали этих женщин с подводами, чтобы везти раненых в Умань. Перед отправкой автоматчики прошли по палатам, поубивали нетранспортабельных – короткими очередями, прямо на койках, на топчанах, на соломе…

“Ревір” №3 в Умані для військовополонених був пеклом: медикаментів і перев’язочних засобів нема, на тисячу поранених один стерильний бинт в день, кров, гній, на підлозі тріщали воші. За листопад і грудень 1941 року з 2317 чоловік померло 948.

Фабрика смерті почала працювати в перших числах серпня 1941 року.

Полонені – під відкритим небом на голій землі. Для тяжкопоранених – навіси, де раніше сушили цеглу. Ні кухонь, ні убиралень не передбачено.

Сюди звезли і зігнали захоплених у Підвисокому і в окрузі червоноармійців і командирів 6-ї і 12-ї армій.

Табір був розрахований на 6-7 тисяч людей, а в ньому утримували, за протоколом Міжнародного воєнного трибуналу в Нюрнберзі, 74 тисячі. Щодня помирало 60-70 поранених…

Євген Долматовський, постійно доповнюючи книгу “Зелена брама”, документальну легенду про одну з перших битв Великої Вітчизняної війни, тричі її перевидав – у 1981, 1983, 1985 роках. На кожній з них, даруючи, з вдячністю писав: “Дмитру Івановичу Фартушняку, фундатору цієї книги, славному солдату історії”; “…славному відкривачу і Хранителю історії Зеленої брами і Вчителю з почуттям вдячності і великої дружби”; “…дорогому Хранителю скарбів Зеленої брами, Воїну і Учителю…”. Ці слова написані від щирого серця, з глибокою вдячністю за краєзнавчий подвиг.

Повертаючись до Кіровограда, зупиняємося біля пам’ятного знака зеленобрамівцям, що на узліссі одиноко стоїть спиною до діброви. До підніжжя пам’ятника кладемо польові квіти, схиляємо голови і мовчки стоїмо. Кожен думає про своє. А мені вчуваються вибухи бомб, снарядів, свист мін, черги кулеметів, автоматів. І через цей вогнений вал вбачаються багнетні атаки бійців, які ідуть на прорив… і виходять із оточення, щоб потім донести нам правду про Зелену браму.

Підвисоцька “Атлантида” – невичерпне джерело для легенд, віршів, пісень, повістей, романів, кінофільмів…

З кінця липня 1941 року, окуповуючи територію Кіровоградської області, фашисти обплітали її колючим дротом концтаборів: у Голованівському, Добровеличківському, Тишківському, Долинському, Олександрійському, Павлиському, Новоукраїнському та інших районах радянські військовополонені зазнали гіркої і лихої долі.

За матеріалами книги:

Шурапов В., Федосеєва Р. Земний уклін тобі, Солдате...- Кіровоград: "КОД", 2004.-340с.