11 лютого цього року небо зранку ніби прорвало. І не зрозуміло було, чи то краплі дощу стікали по обличчях молодих людей, які клали вінок до пам'ятника загиблим учасникам антитерористичної операції, чи скупі чоловічі сльози.

ДОСТОЙНИЙ ДІДІВСЬКОЇ СЛАВИ

Останнім часом ми багато говоримо про духовну пам'ять поколінь, бо саме вона і є гією ниточкою, яка пов'язує минуле з сучасним та дає можливість рухатися вперед.

2015 рік — особливий в іс­торії людства, бо 70 років тому завершилася Друга Світова війна. Хвиля пам'я­ті знову підняла на поверх­ню страшні картини фаши­стських звірств, поневірянь мирного населення, горя, сліз та руйнувань.

Ще кілька років тому мало хто міг би повірити у те, і що свято Перемоги буде за­тьмарене війною на Сході України, що внуки та правнуки наших ветеранів переживатимуть ті емоції...

Ми працюємо, навчає­мось, будуємо плани, час­то не замислюючись, що завдячувати цим повинні героям як старших, так і мо­лодших поколінь...

Григорій Григорович Бу­ряк у свої неповні 24 роки на власній долі відчув, що таке війна, хоча раніше його до глибини душі вражали розповіді рідних про прадідів Федора Хрисантовича Грозяна та Григорія Савовича Олійника, які пройшли фронтовими до­рогами, боронячи рідну зе­млю від фашистів.

Народився Григорій Буряк у с. Торговиця. Саме там за­кінчив 9 класів місцевої шко­ли, навчався у ПТУ №30, опанувавши професію меха­нізатора. Далі буде служба в армії у повітряно-десант­них військах, одруження, радість народження доне­чки Сніжанки, започаткування власної справи.

Та в подальші мирні пла­ни втрутилася війна. У бе­резні 2014 року Григорія мо­білізували до лав Збройних Сил і направили до навча­льного центру м. Миколає­ва. Це була фактично пер­ша хвиля мобілізації, коли все доводилося осягати вперше: і ази військової му­дрості, і вміння орієнтувати­ся у бойовій обстановці.

У складі аеромобільних військ був у самих гарячих точках: Сніжне, Дебальцеве, Должанськ, Волноваха, Зеленопілля. Виконував рі­зні завдання, останнім з яких була охорона дороги на Должанськ, аби не допусти­ти просування груп сепара­тистів вглиб території Украї­ни. Під час чергового мінометного обстрілу отримав тяжке поранення в ногу. Як­би не однополчанин з Підвисокого Анатолій Соро­ка, хто зна, чи вцілів би у тій м'ясорубці. Чоловік факти­чно врятував життя Григорі­єві, винісши з поля бою і на­давши першу медичну допо­могу. Потім були госпіталі м. Мелітополь та Києва, довга реабілітація. А 26 липня 2014 року згідно Указу Пре­зиденту П. Порошенка Г.Г. Буряк був удостоєний Орде­на «За мужність» ІІІ ступеня.

Григорій не любить говори­ти про війну, не кичиться на­городою, веде самий зви­чайний спосіб життя, але си­ндром війни дається в знаки.

Важко згадувати втрати, безпорадність і розпач міс­цевого населення, голодні очі дітей, зраду російського сусіда та агресивність час­тини жителів Донбасу...

Здавалось би війна зали­шилася десь нам, у іншому житті, та насправді спокою у серці Григорія Буряка не­має. Хоча він абсолютно не шкодує про те, що пройшов вогняними дорогами війни, бо неодноразово повторює фразу: «Ховатися за спинами інших — не для мене, я навчився цінувати життя, дружбу, любов рідних та близьких. Донечка не повинна за мене червоніти».

Риболовля, полювання, захоплення мотоциклами — це ще одна грань харак­теристики Григорія Буряка. Він любить життя, дорожить його кожною миттю, щирий і відкритий для людей, його посмішка тепла, рідна, сонячна.

Україна має повне пваво гордитися такими синами. Бо саме завдяки їм ми були, є, і наперекір усім буде­мо! Бо ми — українці!

Л. ІЛЬЧЕНКО

Колос. – 2015. – 10 жовтня.

СИН СВОЄЇ ВІТЧИЗНИ

6 червня цього року минає 40 найтрагічніших днів для родини Довгих з Мартинівки. 29 квітня 2015 року у селі Спартак Ясинуватського ра­йону Донецької області, під час виконання військового завдання в зоні антитерористичної операції на Сході України, від вибухової травми, загинув їхній син Микола Гри­горович Довгий.

Гіркий біль проймає душу і серце, коли дізнаємося страшну звістку про чергову втра­ту. Найболючіше те, що гинуть зовсім молоді чоловіки, окремі з яких ще навіть не встигли створити власні сім'ї. Іван Альбертович Аліщенко, Микола Миколайович Томак з Торговиці, Максим Во­лодимирович Солонар з Іванівни, Сергій Іванович Сурженко з Новоархангельська, Микола Миколайович Покрищенко з Мартинівки. А квітучий травень, який у 1945 році приніс на нашу землю Перемогу над німецько- фашистськими загарбниками у Другій світовій війні, у 2015 році, на жаль, приніс чергову страшну звістку про заги­бель ще одного нашого земляка — Миколу Григоровича Довгого. У чорному списку втрат Новоархангельщини він значиться під номером 6.

Народився Микола Григорович Довгий 12 травня 1977 року у селі Мартинівка. Після закінчення школи вступив до Уманського профтехучилища, здобув робітничу про­фесію токаря, у Кам'янечому закінчив курси водіїв, бо завжди мріяв водити автомобіль. Микола був найстар­шим сином у родині Довгих і найтрудолюбивішим та найтурботливішим. У нього все горіло в руках. Батьки зав­жди і в усьому покладалися на нього, бо він був дуже відповідальною людиною. Потім хлопець ніс службу в армії. Повернувшись додому, вирішив поїхати до міста у пошуках роботи. Влаштувався на один із Київських заво­дів водієм, доставляв будівельні матеріали замовникам. Згодом забрав туди і свою сім'ю. Він дуже любив свою роботу, практично увесь свій час віддавав їй, бо дбав про свою родину, усіляко намагаючись забезпечити її усім необхідним. Він був життєрадісною, доброзичливою, від­критою людиною, мав багато друзів і завжди був готовий підставити плече допомоги. Умів вислухати, що є дуже рідкісною рисою сучасної людини, дати корисну пораду, підтримати, знайти потрібні слова у ситуації, що здава­лася безвихідною. Вільний час, якого мав дуже мало, проводив з дітьми та дружиною, любив рибалити.

А ще М.Г. Довгий був істиним патріотом своєї Батьківщини, усім серцем вболівав за Україну, її майбутню долю. Тож не стояв осторонь, коли українці вийшли на Майдан, аби

відсто­яти шанс збудувати нову країну, бо вважав, що його місце саме там. А коли на Сході України гинули зовсім юні хлопча­ки, які вмить подорослішавши, захищали цілісність нашої дер­жави, він теж пішов туди, у саме пекло. І ніхто не міг його зупинити. «Якщо не я, то хто? Хто захистить моїх дітей, близь­ких мені людей?»,— казав він своїм рідним і друзям, і тут же заспокоював: «Не хвилюйтеся, все буде добре».

У вересні 2014 М.Г. Довгого мобілізували на службу, яку він ніс у складі 2 батальйону «Київська Русь». За військо­вослужбовцем було закріплено автобус, яким він пере­возив і боєприпаси, і бійців. До свого 38 дня народження Микола не дожив усього 2 тижні.

До останнього дня свого життя він боронив цілісність країни, яку любив. А ще він понад усе любив свою сім'ю — дружину Оксану, дітей — Валентина, Альону і Каріну, батьків, братів. Заради них він і був там, у самому пеклі, бо дуже хотів для них кращого і мирного життя. Та, на жаль, додому йому не судилося повернутися живим. Сві­тла пам'ять про нього завжди житиме у наших серцях.

Колос. – 2015. – 6 червня.

______________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

ГЕРОЙ—РОДОМ З МАРТИНІВКИ

Минулої п'ятниці, 13 березня, представники влади, тру­дових колективів району, волонтери, жителі Мартинівки, військовослужбовці прийшли розділити непоправ­не горе сім'ї Покрищенків і провести в останню путь за­гиблого в зоні антитерористичної операції 24-річного па­тріота України Миколу Миколайовича Покрищенка.

Біль втрати усугублялася ще й тим, що через постійні обстріли в Дебальцево ті­ло героя неможливо було одразу поховати на рідній землі. Тож родина понад місяць жила у пекучих му­ках очікування. Здавалося, сама природа оплакувала вірного сина Ві­тчизни. Та, незважаючи на холодний вітер і проливний дощ, на поховання прибу­ло дуже багато людей, адже ця втрата стала на­шою спільною втратою. Труну, покриту прапором України, несли через «жи­вий» коридор, який утвори­ли присутні.

Траурний мітинг на кладо­вищі відкрив Мартинівський сільський голова Василь Іванович Бабчук. Він розпо­вів про життєвий шлях по­кійного. Його слова потопа­ли у голосному риданні рі­дних і близьких. Народив­ся Микола Миколайович 15 березня 1990 року в селі Мартинівка. Після закінчен­ня 9 класів загальноосвіт­ньої школи навчався в ПТУ №30 села Торговиця. Слу­жив у Збройних Силах України. Після звільнення в запас повернувся у рідне село, працював в сільсько­му господарстві. Коля був завжди веселим, усміхне­ним, безвідмовним, гото­вим допомогти кожному у будь-якій справі. Мав дру­жину Ольгу, доньку Тамару та сина Михайла.

У липні 2014 року М.М. Покрищенко був призваний на військову службу лід час мобілізації. Не ховаючись за спини дітей, дружини, він пішов виконувати свій гро­мадянський обов'язок — захищати неподільність Батьківщини, і віддав за це своє молоде життя. Вся громада Мартинівки і району

го­рдиться своїм земляком — ще одним Героєм, пам'ять про якого назавжди зали­шиться в наших серцях.

Віддаючи данину поваги загиблому, всі присутні схи­лили голови у скорботній хвилині мовчання.

В.І. Бабчук висловив щире і сердечне співчуття матері Ірині Миколаївні, брату Анд­рію, дружині Ользі, дітям Та­марі та Михайлу і всім рід­ним та близьким покійного.

Про обставини загибелі бойового товариша повідав замполіт окремого автомо­більного батальйону «Чор­ний ліс» Роман Анатолійо­вич Хоменко. 11 лютого 2015 року під Дебальцево по госпіталю з українськи­ми військовими було від­крито шквальний міномет­ний вогонь. Микола Покрищенко, в числі інших, кинув­ся рятувати поранених, до­помагаючи їм забратися у кузови вантажівок. Коли ле­тить міна є кілька секунд, щоб якимось чином схова­тися і убезпечити себе від вибуху. Микола не став шу­кати порятунку, бо не міг за­лишити тих, хто був не в змозі пересуватися без сторон­ньої допомоги. Вж прийняв смертельний удар на себе, тим самим врятувавши жит­тя трьом бойовим побрати­мам. Через місяць після трагедії йому виповнилося б 25 років. Нехай земля бу­де йому пухом і Царство Не­бесне, та всім, хто загинув за Україну.

Настоятель храму святого рівноапостольного князя Володимира митрофорний протоієрей Ілля Сович і на­стоятель Тишківського хра­му отець Іван відспівали убієнного. Отець Іван зазна­чив, що важке горе знову приишло у цю сім’ю, яка спочатку втратила батька, чоловіка і дідуся Миколу Во­лодимировича Покрищенка, потім бабусю Ольгу. І от жорстока смерть в розквіті сил забрала люблячого си­на, турботливого чоловіка, батька, брата, доброзичли­вого односельця, хоробро­го воїна, взагалі, дуже хоро­шу людину Миколу Микола­йовича Покрищенка. Це ра­на, яка не зарубцюється ні­коли. Але Ісус Христос ска­зав: «Хто віддасть душу й ті­ло за ближнього, той удо­стоїться Царстаз Небесно­го». Й слід висловити сло­ва подяки мамі, котра ви­ростила такого чудового сина. Також спасибі й ни­зький уклін всім волонте­рам і військовим, які роб­лять все можливе для то­го, щоб Україна залишала­ся суверенною і цілісною державою.

Духовий оркестр виконав Гімн України. Військовослу­жбовці під прапором окре­мого автомобільного бата­льйону «Чорний ліс» відда­ли шану загиблому герою салютом з автоматів та пройшли біля його могили урочистим маршем. Прису­тні вкинули до ями з труною по жменьці землі. Спи спо­кійно, дорогий земляче. Ти будеш завжди жити в нашій пам'яті і в наших серцях.

На кладовищі траурний мітинг відкрив заступник се­лищного голови Микола Анатолійович Литвинюк. Він розповів про життєвий шлях молодого чоловіка. Народився Сергій 25 люто­го 1985 року в Новоархангельську. Навчався в ПТУ №30 села Торговиця, де здобув професію тракториста. Постійно за­ймався спортом, неодно­разово брав участь у шкіль­них і районних змаганнях з футболу та інших видів спо­рту. З 2005 по 2007 рік про­ходив військову службу в прикордонних військах. До служби в Збройних Силах України та після її закінчен­ня працював трактористом в ПСП «Лан». В серпні 2014 року Сер­гію знову довелося взяти в руки зброю. До останнього дня свого життя він боро­нив цілісність і неподіль­ність України. І де б не був — в рідному трудовому ко­лективі чи у військовій час­тині, завжди користувався авторитетом серед колег і бойових товаришів, адже був не тільки досвідченим фахівцем своєї справи, а й на високому рівні оволодів однією з військових спеціа­льностей та вирізнявся му­жністю, хоробрістю, стійкіс­тю. Сергій любив життя, свою роботу, сім'ю, віддано служив Батьківщині, але до­ля розпорядилася по-іншому. Його не стало 18 січня 2015 року на тридцятому році життя. Не дожив, не допрацював, не долюбив дружину, донечку, батьків, не дограв в улюблену гру — футбол, не реалізував бага­то своїх мрій і задумів... Ка­жуть, Бог забирає найкра­щих... Нехай же буде нашо­му односельцю земля пу­хом і Царство Небесне! До­бра пам'ять про нього, йо­го хороші земні вчинки і бо­йові подвиги завжди зали­шаться в наших серцях. М.А. Литвинюк висловив щире співчуття з приводу за­гибелі Сергія Івановича Су- рженка від селищної ради та всіх жителів райцентру мамі Катерині, батькові Іва­ну, дружині Ользі, доньці Ані, брату Віталію, бабусі Анні, тещі Олені та всім рідним і близьким покійного. У прощальному слові вій­ськовий комісар районного комісаріату Андрій Миколайович Лисенко повідав про бойовий шлях нашого зем­ляка. З другого березня 2014 року Серпй Сурженко пройшов двотижневі навча­льні збори у районному вій­ськовому комісаріаті. Сьо­мого серпня він доброволь­цем пішов до Збройних Сил України, пройшов підготов­ку в 169 навчальному центрі «Десна», після чого був на­правлений на проходжен­ня служби до 95 окремої високомобільної десантної бригади. Брав участь у ба­гатьох операціях, які прохо­дили по периметру зони АТО. Загинув під селищем Спартак, що поблизу Доне­цького аеропорту, від тяж­кого поранення осколками міни. Всі знали Сергія як чесну, порядну людину, па­тріота країни, який серцем і душею вболівав за свою державу і не міг залишати­ся осторонь усім відомих подій. Жителі району та вій­ськові побратими ніколи не забудуть його відвагу і від­даність Вітчизні.

Настоятелі храмів з Новоархангельська, Кам'янечого, Торговиці і Тишківки митрофорні протоієреї Ілля Сович і Степан Гринда, протоієреї Василь Палюга і отець Іоанн відспівали убієнного. Отець Степан виго­лосив проповідь про спа­сіння душі і тіла.

Духовий оркестр виконав Гімн України Військовослу­жбовці третього полку спе­ціального призначення віддали шану загиблому ге­рою салютом з автоматів та пройшли біля його могили урочистим маршем. Присутні вкинули до ями з труною по жменьці землі — тої землі, по якій він хо­див, яку так любив і яка при­йняла його на вічний спо­чинок.

Л. ВИШНЕВСЬКА.

Колос. - 2015. - 28 січня

______________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

ЗА ПОКЛИКОМ СЕРЦЯ

Не встигла Новоархангельщина оговтатися від страшної звістки про загибель наших земляків - військовослужбовців І.А. Аліщенка та М.В. Солонаря, які захищали рідну Україну, беручи участь у антитерористичній операції на Сході країни, як знову втрата. За­гинув наш друг, сусід, односелець, герой з великої літери 32-річний Микола Миколайович Томак. Народився М. М. Томак 9 квітня 1982 року у Нерубайці. Згодом сі­м'я переїхала до Торговиці. Тут він закінчив школу, служив в ар­мії, працював у Торговицькій сільській раді. У березні цього року, згідно закону про часткову мобілізацію, його було призвано на військову службу до Новоархангельського райвійськкомату, а потім переведено в команду "В-5509" 34 батальйону терито­ріальної оборони «Батьківщина». Під час бойових дій 21 листо­пада цього року під Горлівкою го­ловного сержанта Миколу Томака мінометними осколками бу­ло смертельно поранено. Війсь­ковослужбовця доправили до Дніпродзержинської лікарні. Лі­карі боролися до останнього. А о 18 годині 30 хвилин від праців­ників закладу надійшло повідом­лення про смерть нашого зем­ляка — отримані поранення бу­ли несумісні з життям. Він був дуже хороброю, муж­ньою людиною, великим патріо­том своєї Батьківщини, а тому без вагань став на її захист. Ніякі вмовляння рідних не змусили його змінити свого рішення. Він вважав, що його місце саме там, бо Україна, родина, друзі, сільчани потребують захисту. Таким був поклик його серця. Шість років тому не стало його батька Миколи Павловича. Весь тягар чоловічої роботи ліг на пле­чі сина. Він був надійною опорою і підтримкою для мами Ольги Сергіївни, сестер Наталії і Окса­ни, племінниці Марини. Турбо­тливий, дуже добрий, розсудли­вий, поміркований, готовий будь- якої миті прийти на допомогу, він ніколи не був байдужий до чужої біди, був найкращим другом серед друзів. 23 листопада 2014 року Мико­лу Миколайовича Томака похо­вано на сільському кладовищі у Торговиці. В останню путь про­вести його прийщли друзі, одно­класники, колеги по роботі і по службі, односельці і зовсім не­знайомі люди. Прийшли, аби від­дати данину пам'яті і шани та по­дякувати за те, що мужньо боро­вся за мир і свободу на нашій зе­млі. Він наш герой, солдат і захисник нашої Вітчизни, наших мирних снів, днів і ночей, щоб всі діти спокійно спа­ли і на своїх малюнках зав­жди зображали блакитне небо, яскраве сонце, свою родину.

Слава Україні! Героям слава!

АЛЬБІНА СТЕПАНЮК.

Торговиця

Колос. - 2014. - 26 листопада

______________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

НОВОАРХАНГЕЛЬЩИНА У ЖАЛОБІ

Днями страшна звістка про загибель двох військовослужбовців облетіла кожний її куто­чок. Військові дії на Сході України торкнулися чорним крилом нашого краю. І вже не тільки там, десь далеко на Івано-Франківщині чи Волині ховають своїх героїв рідні та земляки, а й у нас, у Новоархангельському районі, є перші непоправні втрати. Якщо до цього смерть стороною обходила нашу землю, то нині майже одночасно вона відібрала життя у двадця­тирічного Максима Солонаря і тридцятичотирирічного Івана Аліщенка. Обидва воїни — учасники АТО загинули, захищаючи рідну Україну.

Вже 8 місяців на Сході України точаться жорстокі бої за збереження суверенітету і цілісності нашої держави. Що­дня, у хроніці тих подій з'являються нові імена героїв, які там, у зоні антитерористичної операції проявляють неба­чену мужність. Один з них, уродженець села Підвисоке, Анатолій Дмитрович Сорока. Після закінчення 9 класів місцевої школи хлопець пра­цював у ПСП «Дружба». У 2002 році був призваний на строкову службу. Півроку відслужив у повітряно­десантних військах, а потім у військовій частині Києва. Після демобілізації поверну­вся у рідне село. Працював слюсарем у колгоспі Друж­ба, а потім різноробочим у ПСП «Підвисоцьке»...

Коли на Сході України поча­лися перші воєнні дії Анатолій та ще 14 хлопців з Новоархангельського району були мо­білізовані до лав Збройних Сил України. Спочатку проходили навчання на полігоні, а згодом були направлені у зону антитерористичної операції. За весь час перебування в зоні АТО 79 аеромобільна бригада, у якій служив Анатолій, не раз побувала у «гарячих точках» на Сході України. Перші випро­бування на українських війсь­кових чекали у с. Амброзівка. Сепаратисти, вирахувавши розташування українських ар­мійців, отруїли всі навколишні водойми, аби солдатів залиши­ти без води і їжі. Тож за браком харчів хлопці споживали колос­ки пшениці, пили технічну воду.

Через певний час 79 аеромо­більна бригада у м. Торез по­трапила у жорстоку перестрі­лку з сепаратистами. Нашим солдатам вдалося їх розгромити. З Тореза бригаду відпра­вили ближче до кордону з Росі­єю. Під час переправи до Лу­ганської області, наших війсь­кових знову «засікли» сепаратисти завдяки безпілотникам, і почали їх переслідувати.

- В той день, від установок "Град" згоріло заживо 9 хлоп­ців віком до 40 років, а прапо­рщик і командир дивізії отри­мали дуже тяжкі поранення, — з болем згадує Анатолій Сорока.

Одного разу 79 бригада неподалік Іловайська в черго­вий раз потрапила під шква­льний обстріл сепаратистів. Бій був надто тяжким. Анато­лій Дмитрович, рятуючи по­братимів раз-по-раз знімав із себе бронежилети і переда­вав тим, хто йшов попереду. Загалом змінив їх 5 штук. Ризикуючи власним життям, допомагав іншим солдатам. Військового із Малої Виски Богдана Куріна сепаратисти під час бою живим загорнули БМП в грунт. Анатолій Сорока з товаришами, взялися відко­пувати Богдана. Якою радіс­тю було, коли Куріна знайшли під землею живим. Григорій Буряк із Торговиці був тяжко поранений в ногу осколком РПГС. Анатолій вчасно надав земляку першу допомогу...

Нині Анатолій Дмитрович Сорока вже на постійно пове­рнувся додому. Допомагає мамі та бабусі хазяйнувати, входить у ритм мирного жит­тя. Події на Сході назавжди за­карбуються в його пам'яті. І хоч зараз він все згадує, ніби страшний сон, досі у нього бо­лить душа за героїв- побратимів, які віддали своє житгя за рідну землю, та за тих, хто сьогодні у зоні антитерористичної операції ризи­кує життям задля миру в Україні.

ЯНА БУЛАНЕНКО

с. Підвисоке.

Колос. - 2014. - 15 жовтня

_____________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

ВРЯТУВАВ НЕ ОДНЕ ЖИТТЯ

Останні події на Сході України, в зоні антитерористичної операції, все частіше змушують нас згадувати про військо­вослужбовців, які, не шкодуючи власного життя, боро­нять українські землі від сепаратистів. Це люди, які по праву повинні носити горде звання героїв сучасності, адже са­ме вони вже півроку перебувають у пеклі війни, втрачаю­чи товаришів по службі...

Там, в зоні АТО, служить чи­мало наших земляків з Новоархангельщини. Всі вони му­жньо захищають Батьківщину. Тільки одні, тримаючи в руках автомати, а інші — рятуючи життя побратимів. Один з них старшина Роман Ткаченко, фе­льдшер навчального відділу прикордонної служби навчаль­ного центру Державної прико­рдонної служби України. Ука­зом Президента №660 від 21 серпня 2014 року за особисту мужність і героїзм, проявлені у захисті державного сувере­нітету та територіальної цілі­сності України, вірність війсь­ковій присязі, високопрофесійне виконання службового обов'язку його було нагоро­джено орденом «За мужність» III ступеня.

Роман Ткаченко народився 13 листопада 1986 року у с. Торговиця. З відзнакою закін­чив місцеву школу. Ще з дитинства намагався всім допо­могти. Тому і вибір майбутньої професії став не випадковим У 2002 році він вступив до Кі­ровоградського медичного ко­леджу імені Мухіна на факуль­тет лікувальна справа і отри­мав спеціальність фельдшера.

21 квітня 2006 року Роман був призваний на строкову військову службу до окремого батальйону військової части­ни А 0687 м. Одеси. Під час служби відзначився людяніс­тю і професіоналізмом, вряту­вавши життя товаришу Його неодноразово було нагоро­джено Почесними грамотами військової частини. З Лав Збройних Сил України хлопець демобілізувався 5 квітня 2007 року. А вже в червні був мобі­лізований із запасу на контра­ктну військову службу до на­вчального центру Державної прикордонної служби України фельдшером. Нині Роман навчається у Міжнародній акаде­мії управління персоналом в м. Черкаси за спеціальністю юрист.

Коли на Сході України поча­лися військові заворушення батальйон прикордонників, у якому був Роман, відправили на підсилення кордону. 14 чер­вня 2014 року прикордонники переїжджали до Маріуполя і по­трапили під обстріл. Це був пе­рший бій, який він прийняв і пе­режив перші втрати колег та друзів. Тоді 5 солдатів загину­ло. Вісім було поранено — їм Роман надавав медичну допо­могу та супроводжував до лі­карні м. Маріуполя.

11 липня у с. Зеленопілля (Лу­ганської області) табір, в яко­му перебував Роман Ткаченко та армійці Львівської 24 меха­нізованої бригади, потрапив лід шквальний обстріл «Градів» та мінометів і згорів дощенту. З 14 липня наші бійці знаходили­ся в оточенні терористів так званої Луганської Народної Ре­спубліки. Роман чесно вико­нував обов'язок- Українського Армійця, рятуючи життя по­братимів та віддано захищаю­чи Батьківщину. 7 серпня 2014 року під час чергового обстрі­лу сепаратистів та російських найманців він був поранений.

Певний час Роман лікувався у центральному госпіталі Дер­жавної прикордонної служби України. Зараз він вдома, по­ряд з коханою дружиною Оль­гою, яка, до речі, теж працює у військовій частині, та з 5- річною донечкою Анечкою. А потім знову відправиться на лікування до Київського воєн­ного госпіталю.

Роман — єдиний син у мате­рі. Завдяки її материнським молитвам він повернувся до­дому живим. Таїсія Володими­рівна Апостолова гордиться своїм сином і пишається його вчинками.

ЯНА БУЛАНЕНКО.

Колос. - 2014. - 17 вересня

ВІН – ГЕРОЙ СУЧАСНОСТІ

Вже півроку на Сході України точаться бої. Там, в зоні антитерористичної опе­рації, несуть службу тисячі українських солдатів, які, не шкодуючи власного життя, відвойовують Батьківщину. Щодня в засобах масової інформації транс­люється і публікується статистика загиблих та тяжкопоранених військовослу­жбовців. Дізнаєшся про це і стає страшно за рідних і близьких, болить душа за героїв сучасності, які щодня знаходяться в небезпеці. Нещодавно один з укра­їнських телеканалів траслював сюжет про відважного воїна —уродженця се­ла Підвисоке Едуарда Ткача.

Народився хлопець 29 квітня 1995 ро­ку у Підвисокому. Закінчивши 9 класів мі­сцевої школи, вступив до Первомайського політехнічного технікуму. Два роки навчався на денній формі, а потім пі­шов служити солдатом-контрактником у 79 аеромобільну бригаду міста Микола­єва. Спочатку ніс службу у Миколаєві, а коли на Сході країни почалися перші во­єнні «заворушки», їх відправили до Арм'янська, а трохи згодом до Красного Лиману. Бійці 79 бригади і ще декількох військових частин три тижні перебували в щільному кільці оточення. Цілих 22 дні солдати «варились» в «ізваринському ко­тлі», де їх обстрілювали шквальним вог­нем із «Градів» та мінометів. Так, в ніч на З червня цього року, коли колона солда­тів проривалась через ворожі засади, під час жорстокого бою Едуарда було тяжко поранено. Багаточисельні осколки сна­ряду потрапили до головного мозку хлоп­ця Бойові товариші не відразу зрозумі­ли, що він поранений. Оскільки він ще певний час був при свідомості, відстрілю­вався і відмовлявся покидати поле бою. «Вивезіть поранених, а мене потім», — говорив він товаришам по службі. Та хло­пці силою посадили його в БТР і вже там він втратив свідомість.

Разом з іншими пораненими Едуарда привезли до найближчого госпіталю. Лі­карі поставили йому страшний діагноз — проникаюче осколкове поранення лівої скроневої частки головного мозку, двосто­роння контузія, перелом тім'яної кістки. Під час транспортування з Харкова до Ки­єва хлопець пережив зупинку серця, піс­ля чого 15 днів перебував у комі. Лікарі прогнозували, що він не виживе. Адже ймовірність одужання становила не бі­льше 1%. Та сталося диво. А як відомо, дива трапляються, якщо в них вірити. Са­ме віра батьків та цивільної дружини до­помогли хлопцеві повернутися до життя. Вирвавшись з тенет смерті, Едуард за­пропонував своїй коханій Тетяні руку і се­рце. Пара прожила в цивільному шлюбі три роки. Тетяна старша від Едуарда на сім років. Разом виховують 8-річного Іва­на — сина Тетяни від першого шлюбу. З першого дня знайомства Едуарду вдало­ся знайти з хлопчиком спільну мову. Те­пер Іванко не дочекається, коли настане мир і тато повернеться додому... Подружжя Ткачів зіграло весілля 16 серпня в Київському госпіталі. В цей день все було по-справжньому: весіль­ний рушник, короваї від батьків, весіль­не вбрання, щирі вітання однокласни­ків, рідних та друзів, і невеличкий весі­льний бенкет, на який були запрошені найближчі люди.

Зараз Едуард Ткач перебуває на реа­білітації в Ірпіні. Його чекає ще, як міні­мум, три операції. А потім два роки реа­білітації під наглядом лікарів Миколаїв­ського військового госпіталю.

ЯНА ВЕЧІРКО

Колос. - 2014. - 10 вересня.