Спогади учасників боїв в районі Зеленої брами
Віктор Петрович Максимов
колишній командир вогневого взводу 362 артполку, 197 стрілецької дивізії, нині вчитель. Орловська область ст.Верховье
Завдання група виконала
3 серпня підійшли до села. Поріділі піхотні частини не змогли стримувати натиск фашистських військ. Тоді командири зібрали із різних частин артилеристів, кавалеристів, саперів та солдат інших видів військ групу в кількості 200 бійців, яким необхідно було утримувати зайнятий рубіж хоча би декілька годин. Нашою групою артилеристів командував лейтенант Логвинов.
Вдосвіта ми зайняли позиції на околиці лісу, чекаючи підходу ворога. Окопів не мали чим копати, а тому солдати відшукували природні прикриття. О дев’ятій ранку ворожі солдати розпочали наступ. Вони йшли на повний зріст і щось кричали. Наші воїни не викривали себе, поки ворог не підійшов зовсім близько. Ми відкрили вогонь з гвинтівок та кулеметів. Гітлерівці замаскувались, почали відступати. Через декілька хвилин ворог знову хлинув на нас. Ми й цього разу вистояли. Один міномет вже не стріляв – закінчились боєприпаси.
Розлючені невдачами гітлерівці вдарили по нас з усіх видів зброї. Їм на підмогу прилетіло більше 30 літаків. Відстрілявшись зникли. А в небі з’явились нові.
Обстріл та бомбування тривало більше, як півтори години. Тоді знову пішла піхота. Наших бійців залишилось дуже мало. Підпустили ворога близько, закидали їх гранатами. Фашисти відступили, а потім на ліс посипалась ціла лавина артилерійського та мінометного вогню. Ми одержали наказ про відступ. Це було в другій половині дня. Завдання командування наша група виконала, хоча в живих майже нікого не залишилось.
Мене тяжко поранило. Згарячу я пройшов ще близько двадцяти метрів. Далі йти не міг. на допомогу прийшов командир гармати і ще один воїн. Вибрались на околицю лісу. Згодом відправили в медсанбат, який знаходився в Підвисоцькій школі, але тут вже не було місць. Нас розмістили в дворі.
4 серпня в медсанбат заїхав офіцер – зв’язківець. Показав карту, так ми побачили що знаходимось у ворожому оточенні. Вивезти з нього поранених не було можливостей: бракувало транспорту. 6 серпня переважна частина медичного персоналу пішла на прорив.
Колос.- 1980.- 2 лютого
Астахов Іван Іванович м.Київ
Ризикуючи життям
6 серпня ми перейшли через річку Ятрань біля села Давидівки і увійшли в ліс, щ о між Наливайкою та Межирічкою. Дотемна пробивались лісом, а потім буряковим полем. Загін потрапив у сад громадянина Спаського с.Наливайки. Кулеметною чергою мене і ще кількох бійців було поранено. Вранці фашисти потягли поранених в центр села, загнали в будинок і хлів тітки Масі.
Ризикуючи життям Василь Вишневський із Наливайки переховував у своєму будинку старшого лейтенанта Крижанівського – вчителя з м. Воронежа.
Жителі Лебединки, Давидівки, Копенкуватого, Покотилового, Тернівки, Шепилового, Тишківки, Перегонівки допомагали нам раненим воїнам стати на ноги і продовжувати захист Вітчизни. Я дійшов до Будапешта. Там був тяжко поранений. 1946 році звільнений в запас.
Колос.- 1980.- 2 лютого
Каладзе Микола Іванович
м. Тбілісі
До останньої каплі крові.
Я був комісаром 190 стрілецької дивізії ( у званні полкового комісара) і в основному воював у складі 6-ї армії. У Підвисокому як і всі інші з’єднання 6 та 12 армій, наша дивізія вела тяжкі бої.
В цей час дивізія була дуже ослаблена. Ми не отримували ніякого поповнення, не мали забезпечення продуктами та боєприпасами. Не мали можливості навіть евакуювати поранених, а тому в бойових рядах було багато забинтованих червоноармійців, сержантів, командирів, які воювали до останньої каплі крові. Настрій в особистого складу був винятково цілеспрямований , відданий священній боротьбі.
Щоб компенсувати відсутність забезпечення зброєю, ми здобували її у ворога. Бойовими трофеями був озброєний майже весь командний склад. Ми не чекали допомоги, а боролись як могли.
Колос.- 1980.- 2 лютого
Куршев Венедикт Сергійович
Удмурдська АРСР м. Сарапул
Вогонь вели прицільний
Назавжди залишились в пам’яті 5 серпня 1941 року. Напередодні увечері ми одержали наказ стати в стрій і зайняти оборону біля Підвисокого. Викопавши окопи, намагались заснути та не могли.
Кожен знав, що день буде тяжким і невідомо чим закінчиться. Вранці йшли в наступ по буряковому полі. в ланцюгу було більше половини командирського складу, всі розуміли важливість цього бою і рвались назустріч ворогу.
Артилерійської підтримки не було, патронів бійці мали по неповному бойовому комплекті. Тому вогонь вели лише прицільний. Атака була жорстока. Втрачалося відчуття часу. Тепер, коли згадаю про той кривавий бій, мороз обпікає тіло.
Колос.-1980.- 2 лютого
Геков В.С.
Курська область с. Іванівка
Не забуваю
У лісі під Підвисоким 4 серпня 1941 року мене поранило осколком ворожого снаряда в ліву ногу і лопатку лівої руки. Фашистський метал до цього часу сидить в моєму тілі, ні на мить не даючи забути нелегкі бої на українській землі.
Колос.- 1980.- 2 лютого
Соловйов Андрій Дмитрович
Ставропольський край. Шахівський район ст. Темнолісна.
Це була «тиха» атака
До кінця дня на нашій батареї залишилось 6 чоловік із старшим лейтенантом Лейко. Він був поранений в обидві ноги, але до останнього снаряда не відходив від гармати.
Ввечері фашистські танки почали прориватись на Тернівку. Нам довелося відходити до Синюхи. Старший лейтенант навідріз відмовився, щоб його несли на руках. Він прикривав наш відступ. Біля річки зустріли бійців та командирів з інших частин.
Один з командирів (говорили , що генерал, навіть називали комісаром) тихо і коротко витупив. Сказав, будемо прориватись через село, але так щоб менше привертати до себе уваги. Потрібно більше натискати на штик.
Це була «тиха» і страшна атака. Лежали купи фашистських трупів, гинули й червоноармійці, але нам вдалося вирватися і вийти в поле.
Колос.- 1980.- 2 лютого
Репін Петро Дмитрович
полковник запасу м. Одеса
І знову боролися
Коли у нас закінчилися боєприпаси, фашисти посилили атаку. Рукопашний бій був схожий на битву древніх римлян.
Солдати і офіцери 80 –ї стрілецької дивізії боролись відважно, хоч в оточенні було надзвичайно тяжко воювати.
Загинув комісар полку, поранений командир 80 – ї стрілецької дивізії генерал дивізії генерал – майор Прохоров, начальник штабу дивізії полковник Г.С. Гмиря.
Тієї ночі мені вдалось організувати групу близько 800 чоловік і прориватися з оточення. Обходили Тернівку, Тишківку, Добровеличківку, Новоукраїнку, знищуючи на шляху фашистів.
Зрештою 12 серпня в районі Нового Бугу з’єднались із танкістами 18 армії.
Колос.- 1980.- 2 лютого
Корольов Віктор Миколайович
м.Бологоє
У прикордонників так заведено…
Як зараз пам’ятаю, пішли ми першими на прорив в ніч із шостого на сьоме серпня 1941 року. Накрапував дрібний дощ. Ми йшли в напрямку на Копенкувате.
До цього , 6 серпня під командуванням генерал – майора С.Я. Огурцова відбили запеклу атаку. Це був бій, коли за горло одна одній зачепились дві сили. Коли бачиш перекошене від люті обличчя ворога, стараєшся попередити його удар.
У прикордонників так прийнято: у бій першими, а з бою останніми. Наша зведена рота прикордонників та інші підрозділи так і діяли. Поєдинок був жорстокий, але ми відбили ворога.
Колос.- 1980.- 2 лютого
Пильщиков Ф.
Відгукніться друзі!
Кінець липня 1941 року… Поріділі ряди військових частин 140 –ї стрілецької дивізії, що входили до складу 6 – ї армії, були оточені в лісі Зелена Брама між селами Підвисоким та Копенкуватим.
Після довгої і упертої оборони в ніч з 7 – го на 8 серпня збоку села Копенкувате в напрямку до хутора Шевченка було організовано групу прориву. У ті грізні дні я був секретарем політвідділу 140 – ї стрілецької дивізії і також брав участь у групі прориву і був тяжко поранений в бою.
…Від великої втрати крові паморочилося в голові, ноги й руки відмовлялися рухатися. Втрачаючи свідомість я лише встиг подумати : «Тільки б не потрапити до рук фашистів, Тільки б не потрапити…..»
Не знаю чи довго я лежав у забутті , чи ні, а опритомнівши від пекучого болю, почав шукати порятунку, бо навколо уже були німці.
Перемагаючи нестерпний біль і час від часу втрачаючи свідомість, я поповз. За дві ночі (вдень рухатись було неможливо) мені вдалося доповзти до Копенкуватого і сховатися під кущем лози на городі Бориса Пилиповича Цвігуна.
Не дивлячись на те, що в селі було багато німців, кущ лози став для мене надійним прикриттям, а жителі Копенкуватого Борис та Ольга Цвігуни, Одарка Антонівна Гевел та її дочка Ольга Дмитрівна, Варвара Григорівна Степанюк і Мотря Матвіївна Молчанська щодня приносили мені їсти, одяг робили перев’язки, постачали медикаменти, пильно охороняли від ворога.
19 серпня , коли рани трохи загоїлися, я почав пробиратися до своїх. І потім аж до весни 1945 воював на різних фронтах.
Зараз я працюю у виконкомі Жарківської селищної Ради Нелідівського району Калінінської області. Часто розповідаю дружині і дітям про тих, хто допоміг мені врятувати життя.
Вся моя сім’я завжди з вдячністю згадує вас, дорогі мої друзі! В день славного ювілею Збройних Сил СРСР ми шлемо вам найкращі побажання щастя, міцного здоров’я, великих успіхів у праці. Ми будемо дуже раді, якщо ви завітаєте до нас у гості.
Відгукніться , дорогі моєму серцю друзі - копенкуватці!
Колос.-1968.-22 лютого
В той грізний час.
Спогади В.В.Давиденка , учасника боїв в районі Зеленої брами в серпні 1941 року.
У 1936 році я пішов добровільно служити в Червону Армію. У 1939 році брав участь у визволенні Західної України, а в 1940 році був учасником фінської війни і визволення Бесарабії.
На початку Великої Вітчизняної війни довелося стати учасником жорстоких , кровопролитних боїв біля Шепетівки у складі 140 – ї стрілецької дивізії, 6 – ї армії.
Дві наші армії, ведучи бої з перших годин війни, на початок липня 1941 року були відтиснені в районі Умані і оточені там переважаючими силами противника. За німецькими даними, наші армії були сковані двадцятьма двома повнокровними дивізіями ворога.
Але радянські війська стояли на смерть. Всі ми вірили, що ворог буде розбитий і перемога буде за нами…
Усім тоді було невимовно тяжко, Часто згадував молоду дружину Галю, яку залишив у Бердичеві. Їй доводилося у перші дні війни копати окопи, водночас доглядаючи за 5-місячною донькою Аліною.
Відчайдушні бої, які вели 6-а і 12 армії з кінця липня майже до середини серпня,виявилася неабияким вкладом у розгром гітлерівського бліцкригу. Згадаймо:Гітлером та його фельдмаршалами було заплановано на початок липня захопити Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, розтоптати південь України, пройти Донбас. Але графік був зірваний уже на кордоні.
У складі 36 корпусу 6-ї армії була армія була й моя 140 стрілецька. Вважалося, що дивізії не стало 7 липня 1941 року. Проте люди боролися у складі своїх полків ще цілий місяць. Ніхто не хотів здаватися в полон – вважали, що краще смерть. Потрапляли в полон хіба пораненими, не признаючись, хто ми, з яких частин , гідно тримались на допитах.
Голодні, без єдиного снаряда чи навіть патрона, поранені 5 серпня 1941 року в останньому своєму бою ми билися відчайдушно, але були повністю оточені і взяті в полон. Поступово свою здобич – поранених і знесилених бійців – конвойні команди зганяли в Умань, у те страшне місце, що залишиться в історії під іменем Уманської ями.
Хіба можна забути , як жандарми з литими металевими бляхами на грудях збирали поранених червоноармійців, які хиталися від голоду, волочачи за колючий дріт, розстрілювали беззбройних.
За 11 днів серпня 1941 року вдалося з’їсти один буряк. Пили дощову воду із калюж, багато полонених помирали з голоду… І досі болять шлунок та печінка, маю хворобу Боткіна, сиджу на дієті. Разом з двома харків’янинами мені пощастило втекти із фашистського пекла…
Тепер перечитуючи повість «Зелена брама», я ще раз переконуюсь, наскільки правильні слова Є.А.Долматовського: «Ми повинні завжди пам’ятати, що спочатку була Зелена брама, а у тріумфальної арки - потім , майже через чотири роки. Не було б 41 – го не настав би і 45 –й. Без Бреста, Перемишля, Києва, Одеси, Зеленої брами не було б і Берліна…» Після довгих мук мені довелося з великими труднощами знову стати в стрій атакуючих, помститись за Підвисоке, пройти дорогами Прибалтики і, перейшовши державний кордон , дорогами Польщі та Німеччини дійти до Берліна. Крім ордена Слави, маю дев’ять медалей за бойові подвиги.
Колос.- 1984.-9 травня