Василь Козаченко
«Кажуть, якщо людина не навчилась любити
своєї рідної матері, то вона навряд чи
зможе когось полюбити. Якщо ти не приріс
серцем до своїх рідних місць, залишишся на
весь вік байдужим до всього на світі.»
І.Черкашенко
У мальовничому селищі Новоархангельськ, серед чистих широких степів Кіровоградщини, у сім’ї селян Павла Матвійовича і Наталі Митрофанівни 25 березня 1913 року народився первісток. Яке ж ім’я дати йому? Мати так любила квіти, що Васильком назвала.
Коли почалася перша світова війна, батька мобілізували до діючої армії. Ріс Василько уважним і спостережливим, трудолюбивим. З п’яти років любив поратися на землі. Звичайно, письменниками не народжуються і їх спеціально не дипломують. Та все ж часто в дитинстві проявляються риси притаманні письменникам. Що ж до В.Козаченка, то мати запевняла: «тільки-но навчився писати, як уже й «твори» складав. Його первістки – «Як вишні цвітуть» та «Як дідів тютюн цвіте».
- Кожного разу записував у блокнот, що робив і що бачив. Йому було років сім-вісім, коли корови гнав пасти, хотів перепливти річку Синюху. Посередині став тонути, та сусідський хлопець Олекса Зелецький витяг його. Цю подію згодом й записав у блокноті – отак його таємниця стала для мене відомою.
У школі вчився дуже добре, хоч і в латаному одязі ходив. Мати пригадувала, що з рушників хлопчакам сорочки шила. З п’ятого класу йому поталанило: потрапив до вчительки, яка кохалася на рідній та світовій поезії. «Кобзар» кожним рядком за душу брав. А коли, сидячи в сутінках холодної хати, при каганці дочитав Гайдамаків» - плакав.
1938 року В.Козаченко закінчив філологічний факультет Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка, якому передувало навчання в Уманському інституті соціального виховання. Його начитаність з літератури й історії всерйоз привертали увагу викладачів.
…Велика Вітчизняна війна перервала його роботу відповідального секретаря редакції журналу «Радянська література». На той час він був автором оповідань «Пегас» (1938), «Данило Скоробагатько» (1939), «Перший взвод» (1941) та збірки оповідань «Золота грамота» (1941).
Василь Козаченко обороняв Київ, згодом – активний учасник партизанського і підпільного руху на Кіровоградщині. Особистий досвід підпільної роботи та пережите послужило йому матеріалом для повістей «Атестат зрілості», «Серце матері», «Блискавка».
Сім’я В.П. Козаченка 1960 р.
Ще під час окупації Василь Павлович почав писати повість «Серце матері», написане запихав у пляшки й закопував у землю. В передостанній рік війни Козаченко повертається до Києва. Спочатку завідує відділом прози редакцій журналів «Вітчизна» і «Дніпро». З 1964 по 1971 роки – голова Київської Спілки письменників України. З 1971-го – перший заступник голови правління СПУ, в 1973-1979 – перший секретар правління Спілки письменників. Попри важливі державні й громадські справи не забував своєї матері. Писав теплі листи, з кожним святом вітав, про все до найменших подробиць сповіщав. Часом всі брати сім’ями з’їжджалися на свято до отчого дому. Часто В.П.Козаченко до себе запрошував, водив у гості до друзів-письменників. У вересні 1970 року на Кіровоградщині проходила декада української літератури. До міст і сіл області приїхало декілька бригад письменників та поетів. Саме ту, що відвідала Новоархангельський район очолював Василь Павлович. До групи входили Степан Олійник, Павло Байдебура, Борис Олійник, Богдан Чалий, Микола Сингаївський. Митці побували в колгоспах, тракторних бригадах, краєзнавчих музеях. Василь Павлович намагався більше розповісти і показати своїм колегам значно більше, ніж було передбачено. Познайомив з красунею Синюхою, поїхали в с.Скалеву, на берег, де Вись зливається з гірським Тікачем. Багато цікавого розповідав про це село, з яким у нього «особливі стосунки»: тут пройшли дитячі роки його матері Наталії Митрофанівни.
В.П. Козаченко на Новоархангельщині
1979 року Василь Козаченко приїхав у Новоархангельськ з групою письменників – учасників Великої Вітчизняної війни, які воювали на території нашої області. І знову відвідання місць де в роки війни йшли бої.
Удостоєний двох Орденів Леніна, Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани» та інших.
Помер 2 березня 1995 р. у Києві.
Неспокійні серця… Такими постають у нашій уяві герої оповідань і повістей Василя Козаченка, такими залишається і образ самого письменника, невтомного, неспокійного, шукаючого, молодого душею…
Твори В.Козаченка
1. Твори: В 4-х т.-К.:Дніпро, 1979
2. Атестат зрілості. Біла пляма: Повісті.- К.: Веселка, 1988
3. Блискавка; Біла пляма: Повісті. – К.: Дніпро, 1984
4. День слави: Повість, оповідання, спогади. – К.: Рад. письменник, 1983
5. Коні воронії; Дума про матір: Роман.- К.:
Рад. письменник, 1989
6. Отчий дім: Роман.-К.: Дніпро, 1983
Критична література:
1. Пінчук С. Василь Козаченко: Літературний портрет.- К.: Дніпро, 1973
2. Світло отчого дому: Статті, етюди, есе про Василя Козаченка.-К.: Рад. письменник, 1983
_____________________________________________________________________________________________________________________________________________________
Під осяйними променями
ЗА традицією на відзнаку дня народження Івана Павловича з'їжджаються брати Козаченки до рідної домівки. До недавна їх зустрічала матуся — Наталя Митрофанівна. Тепер це робить Марія Давидівна — дружина Івана Павловича, яка зберігає і продовжує традиції сім'ї. Як і колись, домівка Козаченків відкрита для всієї родини. На знак зустрічі брати фотографуються. Яка схожість і невловима відмінність між ними! І кожен — особистість. Не тому, що один з них відомий письменник, другий — природжений педагог, хлібороб, третій — моряцька душа, четвертий — геолог, безмежно закоханий у свою професію. Як пальці однієї руки, брати Козаченки схожі й різні. Був і п'ятий, віднятий війною. Козаченки — сім'я давнього роду. Батько, Павло Матвійович, був грамотною й освіченою людиною, як і його брати Федір та Яків. В період організації колгоспів Павло Матвійович працював першим головою колгоспу імені Леніна-1 (бо був тут ще й колгосп імені Леніна-2). Йому притаманне почуття гумору. Можливо, це й скрашувало життя бідняцької родини. Мама, Наталя Митрофанівна, ніжна й добра, гарно співала, навіть співуче говорила. Вона наділила щедрістю і добротою своїх дітей.
Жили Козаченки скромно, зате в щирості й повазі одне до одного. Рано виходили з батьківського дому на свій шлях, яким йшли не блукаючи. Чи то він був широким і рівним, чи вузьким, у вибоїнах.
Василь Павлович після семирічки активно включився у громадське життя. Секретар сільської Ради, комсомольський вожак, один з організаторів колгоспу в рідному селі, робфаківець, студент університету, талановитий письменник і відомий майстер художнього слова. Він ніколи не поривав зв'язків з рідною домівкою. Всі твори В. П. Козаченка чи то про працю в мирний час, чи події воєнних літ зв'язані з отчим краєм.
Василь Павлович знає життя земляків, їх трудові будні і ратні подвиги у роки Великої Вітчизняної війни. Бо й сам був месником, партизаном-підпільником. Василь Павлович не гість у нашому селищі, а бажана, своя людина. Він зустрічається з молоддю, з трудящими селища, школярами, вивчає їхнє життя і черпає теми для своїх творів.
Іван Павлович - ровесник Жовтня. Після фронтових доріг повернувся в рідний край. Працював інспектором райвно, його завідуючим. Зруйновані й пограбовані інколи, нестача підручників і зошитів та інші нестатки повоєнних років додавали багато труднощів працівникам райвно. Та не було такого, щоб Іван Павлович не допоміг завідуючому школою в ремонті приміщення, не надав допомоги дітям-сиротам, яких тоді було чимало. Вимогливий до себе і товаришів, він не знав слова «не можу». Не одному з вчителів-фронтовиків давав на перші дні кілька карбованців із власної кишені (хоч вони були не зайві для його сім'ї), допомагав порадою, підбадьорював.
Чи не найбільш складним шляхом в житті пройшов Іван Павлович.
Був заступником голови райвиконкому. В числі тридцятитисячників рекомендований очолити колгосп (до речі, за працю в колгоспі нагороджений орденом «Знак Пошани» та іншими нагородами). Знову повернувся на педагогічну роботу і останні 11 років очолював місцеву середню школу.
Серед братів найбільш рівним шляхом пройшов Павло Павлович. Із студентських літ, служби в морфлоті, воєнного часу склалася його юність. Служба в морфлоті загартувала волю, навчила по-справжпьому цінувати життя. В післявоєнні роки закінчив педагогічний інститут, працював вчителем. Дружина Лідія Трохимівна також. Цю любов прищепили дітям, що також стали педагогами. А взагалі в сім'ї Козаченків більше десяти педагогів.
Лише найменший, Анатолій Павлович, не пішов стежкою братів. Він став геологом. Від студентських років до заслуженого виходу на відпочинок був розвідником надр. У свій час був розвідником партизанського загону, що діяв на території нашого району і в якому боровся з ворогами старший брат Василь Павлович. А в роки війни Анатолій Павлович дійшов до Берліна, гартуючись у походах і боях. Як цей солдатський гарт потім знадобився в роботі геолога.
П'ятий - Микола Павлович. Його нема на цій фотографії, та він живе в пам'яті братів. Хлібороб за покликанням, водій автомашини, закоханий в чарівний світ рідної природи. Він любив схід сонця в степу, тихий плин хвиль на вечірній Синюсі. Знав безліч українських пісень і чудово їх співав. Прожив коротке, як спалах зірки, життя, світлим променем згасши у лихолітті війни, щоб ворог не поневолив рідний народ.
Ось така коротка історія життя родини Козаченків. Одних з багатьох виходців з глибин народу, що піднялись, розквітли своїми талантами, розкрили красу душі в роки розквіту рідної Вітчизни під осяйними променями Великого Жовтня. З таких сімей і складається наша держава. Ними вона прекрасна й сильна.
О. МАКСИМОВА,
вчителька-пенсіонерка.
КОЛОС. – 1987. – 15 серпня.
БРАТИ КОЗАЧЕНКИ
Василь Павлович Іван Павлович Микола Павлович Павло Павлович Анатолій Павлович
(1913 - 1995) (1917 - ?) (1918 - 1941) (1921 - ?) (1926 - ?)
Війська НКВС Артилерист Танкіст Чорноморський флот Танкіст
Фото 1937 року Фото 1938 року Фото 1940 року Фото 1943 року Фото 1945 року
Світлини надані Новоархангельським
районним краєзнавчим музеєм
___________________________________________________________________
«Моїм дорогим читачам - землякам»
Коли згадуєш людину, котрої вже нема, мимоволі думаєш і про період, у якому вона жила. Адже людина - втілення часу, надто коли це письменник і все, що відбувається навкруг, цікавить його як учасника масштабних історичних подій в житті країни, втілених у художні образах. До останніх належить наш земляк Василь Козаченко, у літературному доробку якого понад два десятки помічених громадськістю книг прози та публіцистики, перекладених на більшість мов колишнього Союзу та 15 мов світу, пошанованих Національною премією України ім. Т. Шевченка, а також комсомольською премією імені М. Островського і літературною премією ім. О.Фадсєва. Наприкінці березня виповнилося 100 років з дня народження письменника. читати далі
за матеріалами газети "Кіровоградська правда".
Кіровоградська правда. - 2013. - 2 квітня.
____________________________________________________________________________
Дарчі надписи
ВАСИЛЯ ПАВЛОВИЧА КОЗАЧЕНКА
Новоархангельській районній бібліотеці