Анатолій Загравенко

Анатолій Загравенко – поет, член Національної спілки письменників України, уродженець Новоархангельська.Автор поетичних книг: «Іскрини дощу»(1990), «Спадок» (1997), «Дике поле» (1998), «Меди полинові» (1999), «Доля» (2000), «Сповідь» (2001), «Часослов» (2002), «Щастя» (2003), «Майдан» (2004), «Пошук» (2006), «Ностальгія» (2007).

Ось, як згадує, про своє життя на Новоархангельщині сам А.Загравенко: «Народився я в смт. Новоархангельську на Кіровоградщині 7 квітня 1938 року в робітничій сім'ї. Глиняна хата моїх батьків містилася біля історичного Чорного шляху. Отож, з вікон батьківської хати досить виразно бачилася мені війна — наступ фашистських завойовників і відступ радянських військ, багатотисячні колони полонених червоноармійців, котрих гнали до Умані, в глинище, а через пев­ний час наступ Радянської Армії і панічна втеча окупантів. Бувало, в нашій хаті ніде було стати ногою — повсюд­но спали розміщені на ніч бійці. А потім, коли війна від­котилася на захід, квартирували у нас сапери, котрі обері­гали міст через річку Синюху, що з новоархангельського боку був наполовину дерев'яним і, істотно, міг бути пош­кодженим або знесеним повінню.

Мій старший брат Микола, будучи неповнолітнім, у 1941 році залишив рідне село разом з відступаючими радянсь­кими військами. Мати його наполегливо і невтомно шука­ла серед військовополонених і вбитих, а то й ходила по во­рожках. Щоправда, жодна із них не сказала, що він мерт­вий. Були й нечисленні очевидці, що він утік з нашими. Підбіг до однієї жінки і встиг сказати: «Тьотю, скажете ма­тері й батькові, що я поїхав з нашими, бо в Торговиці нім­ці». Безліч разів просила мати ту жінку розказувати, як саме він звернувся до неї, куди біг, у що був зодягнутий. Село Торговиця — це поруч, через річку Синюху. Фотографій не збереглось, і я не міг уявити, який він із себе, мій брат. Перший лист від нього прийшов уже тоді, коли було звільнено від фашистів наше село. Мати, що ле­жала хворою, в тій радості великій враз одужала. Грамот­ні люди їй все читали і читали того листа, що розпочинав­ся словами, котрі й мені врізалися в пам'ять на все життя: «Здравствуйте дорогие родители — папа, мама и братик Толя! Вы считали меня погибшим, но я живой, нахожусь в действующей Красной Армии...»

Братом я дуже гордився. У 1947 році він приїхав у від­пустку красивий, у військовій формі, з бойовими нагоро­дами. У 1950 році демобілізувався. Працював робітником спершу на кіровоградській «Червоній зірці», потім у війсь­ковій частині. А тоді опинився аж у Казахстані, в м. Абаї, де й помер. Батько, Роман Лазарович Куйбіда, в роки війни дивом врятувався від фашистів, щоб не забрали до Німеччини. І як тільки звільнили Новоархангельськ, то був призваний в армію. Повернувся в 1945 році інвалідом другої групи з пораненням у ногу та з осколками в легенях, які приносив у собі до самої смерті.

Батьки між собою все не мирилися. Я болісно переживав це, од­нак сам зростав таким, що й вони мене любили, і люди в селі поважали. Учителі, до речі, теж. Я був активним чит­цем-декламатором, легко і завжди на відмінно писав шкільні твори, випускав стінгазету, Друзі у мене були ви­ключно серйозні і порядні. Ми себе усі готували до чогось великого.

Мати ніколи не шкодувала мені грошей ні на кіно, ні на спектаклі Кіровоградського обласного театру, ні на книги, котрі хотів придбати, чи на художні олійні фарби, що їх виписував з Москви».

Після закінчення місцевої загальноосвітньої середньої школи вступив до Львівського технічного училища №8, де набув спеціальності формувальника-ливарника. Був направлений на роботу на Алтайський тракторний завод, де працював три роки, поки не був призваний в армію.Служив у Московському військовому окрузі, в інженерній частині, що базувалася на станції Нахабіно, демобілізувався у 1963 році офіцером запасу і повернувся в Україну. У роки незалежності, уже будучи у відставці, добровільно склав присягу на вірність Україні.

Із 1964 року - на журналістській роботі. Пройшов шлях від кореспондента до редактора об'єднаної міськрайонної газети, що проіснувала до 1995 року, а потім очолив міську газету "Знам'янські вісті". Звідти у 2003 році вийшов на пенсію.

У 1971 році закінчив відділ поезії ( творчий семінар Д. Ковальова ) Літературного інституту ім. О. М. Горького в м. Москві. А з 1973 до 1975 року вивчав журналістську науку у Київській вищій партійній школі.

Друкуватися розпочав у вісімнадцятирічному віці. Перший вірш "Любить гуцул очі сині" було надруковано у львівській молодіжній газеті. А згодом вірш "Твої руки" з'явився у журналі "Жовтень".

Друкував добірки у колективних збірниках: "Там, де Ятрань"...(м. Кіровоград), "Вітрила" (видавництво "Молодь", м. Київ), "Кроки" {м. Дніпропетровськ).

Першу книгу - "Іскрини дощу"- видав у видавництві "Промінь" (м. Дніпропетровськ) у 1990 році.

Послідуючі збірки виходили: у 1997 році "Спадок" (Центрально-українське видавництво, м. Кіровоград), 1998 - "Дике поле", 1999 - "Меди полинові", 2000 - "Доля", 2001 - "Сповідь", 2002 - "Часослов", 2003 - "Щастя", 2004 - "Майдан"(Знам'янський міський Ресусний Центр, м. Знам'янка Кіровоградської області).

Член Національної спілки письменників України. Лауреат обласної журналістської премії імені Ю. Яновського, переможець загальноукраїнського конкурсу «ЗМІ - громадянському суспільству", відзначений навчальною поїздкою до Канади, де вивчав досвід роботи неприбуткових громадських організацій.

Активний учасник руху за утвердження в Україні повноцінного громадянського суспільства, палкий прихильник державної незалежності України, відродження її мови, духовності, європейського шляху розвитку.

_____________________________________________________________________________________________________________________________________

АНАТОЛІЙ ЗАГРАВЕНКО: «І ЩАСТЯ, І

ВИПРОБУВАНЬ ЗАЗНАВ ДОСТА У ЖИТТІ…»

Василь Бондар

Анатолій Загравенко відома у краї постать: журналіст, письменник громадський діяч. Ав­тор 13 книг поезій, прози, драматургії, лауреат літературної премії імені Євгена Маланюка. 7 квітня йому виповнилося 80!

Напередодні ювілею голова обласної орга­нізації Національної спілки письменників Укра­їни Василь Бондар взяв у Анатолія Загравенка інтерв'ю.

– Анатолію Романовичу, з висоти ва­шого віку і кількості заримованих ряд­ків, що б ви відповіли тим, хто каже, що поезія - це справа молодих?

– – Світова історія літератури давно всіх пе­реконала у тому, що й справді поезія – справа молодих. Джордж Байрон, Олександр Пушкін, Михайло Лермонтов, Сергій Єсенін, Василь Симоненко, Леонід Кисельов. Усіх їх ми не можемо собі уявити не те що людьми зрілого чи срібного віку, а навіть середнього. Сказав так хтось колись. Це було його відкриттям. З тим погодилися мільйони. То й прижилося. Проте відомі й винятки. Гете, Афанасій Фет... Леонід Первомайський, прийнято вважати, найкраще розкрився саме в кінці свого життя, а до цього ніби не створив нічого путнього. Радянська система взагалі не дуже й давала можливості більшості творчих осо­бистостей розвиватися рано. Друкуватися міг далеко не кожен. А стосовно того, щоб ви­дати принаймні першу книжку, то необхідно було пройти своєрідне чистилище відбору.

Я свої перші пое­тичні спроби обна­родував у дев'ятнад­цятирічному віці. На той час, після закін­чення десятого класу Новоархангельської середньої школи та Львівського технічного

училища №8, я опинився за направленням у місті Рубцовську Алтайського краю. Працював там у чавуноливарному цеху формувальни­ком, на конвеєрі. Фактично це був колишній

знаменитий Харківський тракторний, переве­зений у дні Другої світової війни в алтайські степи. Там опинилися тисячі українців. Житла усім вкрай не вистачало, то вони селили­ся на

високому березі надзви­чайно швидкоплинної річки Алей у саморобних мазанках. Забудовувалася та місцина як випадало. Важко було від­різнити житла від землянок чи

сарайчиків. Одначе хатки всередині були біленькими, затишними, як і в рідній Укра­їні. Під час виборчої кампанії я обходив ту частину міста, що її через стихійну архітек­турну забудову

назвали Шан­хаєм. Спочатку у львівській молодіжній газеті, а згодом і в журналі «Жовтень» з'явилися перші мої публікації. Потім я друкувався в інших альманахах, а саме: «Там, де

Ятрань» (м.Кіровоград), «Вітрила» (видавництво «Молодь», м. Київ), «Кроки» (м. Дніпропетровськ), у періодичній пресі. Так складалася моя творча дорога до першої поетичної книжки.

– –Як до вас прийшло поетичне слово? І взагалі захоплення літературою...

– – Перше поетичне слово прийшло в досить ранньому віці. Все почалося від Шевченкового «Кобзаря», творів Марка Вовчка, від побаче­них спектаклів Кіровоградського обласного драматичного театру, творча група якого навідалася в наш районний центр і перебу­вала там не менше місяця. Я побував на всіх її виставах. А потім переказував їхній зміст своїм шкільним друзям. У той же час став од­ним із найактивніших у школі читців поезій зі сцени. Брав участь і одержував нагороди на всіх олімпіадах. Це тривало аж до закінчення школи. Особливо вразив мене Микола Гоголь. Його твори про Україну були мною читані та перечитані, у першу чергу «Тарас Бульба». Одночасно захоплювався і російською літе­ратурою. Передплачував журнал «Октябрь». Там уперше прочитав Роберта Рождествен- ського, зокрема його поему «Моя любовь». Знав її напам'ять. У той же час довідався про Літературний інститут. Навчаючись у шостому класі, написав туди запит про умови прийому. Мені надійшла відповідь. Я її читав і перечиту­вав як святе письмо.

– –Перша ваша книга («Іскрини дощу», Дніпро, 1990) побачила світ у досить зрілому віці її автора, але й до другої ви йшли довго – сім років. Чому так повільно, як кажуть, наби­рали ходи?

– – Так, перша моя книга вийшла, коли я був уже в зрілому віці. До цього я три роки відпрацював на заводі, три роки від­служив в армії, повернувся в рідний Новоархангельськ, влаштувався на роботу в редакцію районної газети. Тоді ж подав свої твори на творчий конкурс в Літера­турний інститут. Успішно його пройшов. Однак на вступні екзамени не поїхав, від­чував гостру необхідність належно до них підготуватися. На це було витрачено рік. Повторно надіслав вірші на творчий кон­курс, знову успішно його пройшов (а це, як правило, завжди було не менше десяти чоловік на місце), і цього разу подався до Москви. Склав вступні екзамени. Оцінки були високими. Пройшов співбесіду. Був зарахований на заочне відділення. Осо­бливість і несхожість на інші цього вузу полягала в тому, що він кілька років до мого вступу був виключно заочним. Си­стема навчання була там надзвичайно ви- сокоорганізованою. Щороку ми, студенти, одержували програмні пакети, де було все чітко розписано, як по нотах, визначалася тематика контрольних робіт зі списками літератури, яку необхідно було прошту­діювати. До цього щороку кожен із нас повинен був надіслати дві творчі роботи, а також ґрунтовну та об'ємну працю літературознавчого характеру, яку визначав керівник творчого семінару. Це могла бути, швидше всього, солідна збірка чи товста книга відомого письменника, яку треба було належно проаналізувати, вивчив­ши не лише її зміст, але й критику на неї. І взагалі необхідно було належно знати й попередню творчість автора та оцінки його творчості. Про невиконання цих за­вдань чи про недоброякісне написання не могло бути й мови. Наслідком ігнорування творчого завдання могло бути тільки ви­ключення з інституту, навіть якщо з усіх предметів студент був цілковито відмінни­ком. Прислане обов'язково обговорювало­ся на творчому семінарі. Керівник публіч­но оголошував, зарахована творча праця чи ні. Його слово було вирішальним. Нас на творчий семінар до Дмитра Ковальо­ва потрапило дев'ятнадцять чоловік, а до кінця дійшли тільки дев'ять. Протягом років навчання таким чином необхідно було створити повноцінний рукопис книги, яку опісля захистити як дипломну роботу. Обговорення дипломних робіт неодмінно було публічним. Крім керівника семінару обов'язково повинен був виступити й опо­нент, який виключно критикував. Рішення приймала державна комісія. Я захищався рукописом поетичного збірника, що мав назву «Односельчани». Це вказано і у ви­писці з диплома.

Першу книгу я видав у досить зрілому віці. Але й сам незчувся, коли цей вік до мене прийшов. До того ж так у мене в житті складалося, що я, як чумак з вола­ми, не дуже

поспішав, не поводився, як голий на березі. Якесь глибше пояснення цьому дати не можу. Не зі своїми ровес­никами служив в армії. Щоправда, про всяк випадок закінчив

короткотермінові курси офіцерів запасу і демобілізувався у званні молодшого лейтенанта. А вже у званні капітана склав присягу на вір­ність державній Україні. Це для мене було

принциповим. Можливість здобути офі­церське звання під час строкової служби надавалася далеко не всім, а лиш відмін­никам бойової та політичної підготовки. Перед службою три

роки я попрацював на заводі, у ливарному цеху. Багато з тих, що я з ними приїхав за направленням, просто втекли. Я не мав куди тікати. Мене батьки як вирядили після школи в

дорогу до Львова, то дали триста карбованців на прожиття. Більше мені не надсилав ніхто ні копійки. Жив на стипендію, а потім на зарплату на заводі. Дещо тоді ще й ма­тері надсилав.

За ті кошти вона справила батькові поминки. Він несподівано помер на своєму робочому місці. Одяг зносили материні квартиранти, книжки розікрали, про що ще й досі жалкую. А

чому вели­кий проміжок у виданні другої книжки, то пригадайте, що тоді творилося.Державні видавництва припинили існування. З'яви­лися приватні, в яких легко можна було

видати що завгодно, були б тільки гроші. Другу книгу я спромігся видати завдяки тому, що міська рада виділила мені на той час велику суму, аж три тисячі. То я й видав її на сірому

газетному папері, дру­кував у нашій міській друкарні, щоб було дешевше

– Своє трудове життя ви віддали журналістиці. Не шкодуєте за цим? (Для несвідомих додам, що А. Загравенко довгі роки працював редак­тором Знам'янської міськрайонної газети, не раз газета виходила пе­реможцем у різних солідних журна­лістських конкурсах національного масштабу).

– Так само сталося і з трудовим жит­тям. Журналістика справжня творча – це коли працюють у журналах, на телебачен­ні, в крайньому разі в обласних виданнях. Я в своєму житті зазнав

журналістики трохи іншої. Приречений був на буденну поденщину у районній газеті, а в Знам'янці вже рангом вище, у міськрайонній. Новоархангельський район обходив і пішки, і

об’їздив на мотоциклі з коляскою, і на велосипеді та на редакційній машині, котру ми таки дочекалися. Стосовно праці на посаді редактора, то це була діяльність в чомусь справді

творча і цікава, а в чомусь ніби відбування покарання хто знає за які такі гріхи, інакше розцінювати не можу. Нехай це ні вас, ні когось іншого не зди­вує. Чотириразова газета ціле

десятиліття не могла, здається, жодного разу вийти вчасно і доброякісно. Робилася вона про­тягом робочого дня, тоді у післяробочі го­дини, нерідко всю ніч, а то ще й наступної доби.

Матеріальна база в міській друкарні була вкрай незадовільною. Лінотипи то ламалися, то не було кому на них пра­цювати, і навіть траплялося, що за ними здійснювали набір газети

прикомандировані робітники або без належного досвіду учні-самоучки. Таке тривало, повторюю, не рік чи два, а цілих десять. Тож не див­но, що уже як побував я у далекій

Канаді та побачив, як там випускають великі і малі газети, то й у Знам'янці перевів ви­пуск газети на сучасні рейки. Отоді тільки й відчув справжню радість у своїй редак­торській

діяльності, що розтягнулася аж на 28 років за загальнотрудового стажу 40. Ми перші після «Народного слова» серед малоформатних газет перейшли на комп'ютерний набір. А до

цього що я тільки не пережив та не надивився. Кліше робили аж у Києві. А вітчизняна ротація, то це взагалі був якийсь глум над нами і численними читачами. Наклад був 8-9 тисяч примірників. І газета читалася, ще й досить уважно. Зв'язки з читачами були і міцними, і корисними взаємно. Взагалі-то я не шкодую, що став газетярем. Роботу свою любив,

працював із зацікавленням. Мабуть, колективові було зі мною не дуже легко, бо сам багато працював і був ви­могливим до інших. Ми здобували пере­моги і на всеукраїнському рівні.

Завдяки тому зміцнили матеріальну базу: придбали комп'ютери, модерні телефони, диктофони, словники, енциклопедії – комусь зда­валося, що усе це ніби з неба упало. Тому й вимоги

до колег-газетярів теж були від­повідними.

– А в дитинстві мали якісь перед­бачення чи передчуття, що матимете справу з газетою, із шрифтами, жур­налістикою, владою? Батьки готували вас до якоїсь певної місії? Розка­жіть трохи про свою родину.

– Ні, ніколи не міг і подумати, що буду з цим зв'язаний. В редакцію у дитячо­му віці навіть не заходив. Пам'ятаю, що колись про мене і про мого шкільного друга написали в новоархангельській га­зеті невеличку замітку про те, що ми на заклик директора школи підгодовували домашнім кормом колгоспних лошат. Ко­нюх дуже приязно нас зустрів, закріпив за нами тварин. Тож ми їх і підгодовува­ли. Про це вже дорослим я написав вірш «Колгоспні лошата». Батько таємно почи­тував мої перші віршовані спроби. Це він робив, щоб я не бачив, але одного разу я таки дізнався, хто є моїм читачем. Батько був трохи грамотним. Мати якщо знала кілька літер, то тільки й того. Працювала тяжко на різних роботах у маслозаводі. Замість неї я іноді їздив в обласний центр як розвантажувач виробленої продукції чи трудився на полі в колгоспі, куди ін­коли її посилали працювати від заводу. Батько повернувся з фронту інвалідом другої групи. Мати уже його доліковува­ла, як навчила її медсестра. Перебинто­вувала рани, що все не гоїлися. Ще носив осколки у легенях. Так з ними і помер. В армії він був санінструктором. В одному з боїв надав на полі бою першу допомо­гу тридцяти воїнам, в тім числі витягнув з-під вогню й пораненого командира. За це його було нагороджено орденом Сла­ви 3-го ступеня. Ордена того я у нього не бачив. І він про той свій подвиг ніколи нікому нічого не розповідав. То вже після його смерті, у нинішні дні, я зовсім випад­ково наткнувся на документи військової частини і таким чином дізнався про це.

Мій старший брат Микола чотирнадця­тирічним у день, коли фашисти захоплю­вали Новоархангельськ, утік разом з від­ступаючими радянськими військами. Єдине батькам вдалося дізнатися – що він на ходу підбіг до знайомої жінки і попросив: «Тьотю Олю, скажите матері і батькові, що я втік з нашими, бо в Торговиці німці». А потім про нього дійшла коротка звістка від чужих людей, що живий і здоровий, з Дон­басу. Оце і все. Мати божеволіла від горя. Обходила увесь район, все справлялася у людей про похованих, у першу чергу ді­тей, розпитувала, які були з себе та у що зодягнуті. І в полонених, що проходили повз нашу хату, запитувала, чи немає се­ред них хлопчика на ім'я Микола. Микола тим часом виявився живим. Він потрапив у танкову частину. Воював під Москвою. А через деякий час водив понтонний човен через німецькі річки, перевозячи бійців і боєприпаси. Мав два ордени

Слави. Так що на нашу сім'ю випали три ордени Слави, що умовно дорівнювало званню Героя. Про один із його подвигів також є документи на сайті «Подвиг народу». Відбув він в

армії у загальній кількості дев'ять років.

– У молодості трохи побачили світу: служба армійська у військовій частині під Москвою, робота на Алтаї, навчан­ня в тодішній столиці СРСР, потім у Києві, мандрівки за кордон… Ви себе усвідомлювали українцем поза межа­ми нашої землі? Знаю, що й дружину ви привезли з Росії: як вона сприйма­ла націоналістичний світогляд вашої творчості?

– Чужі чи незнані краї були для мене до­брою життєвою школою. По-перше, Львів. Короткий то був період у моєму житті, але значимим. Там я уперше почув ім'я відо­мого українського поета Дмитра Павличка. Там же уперше взяв до рук і його першу книгу. Особисто ми не зустрічалися ніколи. Але він був для мене зразком. Не охолов до нього інтерес і тоді, коли став дорослим. Саме Дмитро Павличко, як перед цим і Ми­кола Петренко, привітав мене з публікацією віршів у журналі «Жовтень» та в молодіж­ній газеті. Це було для мене святом. Там же уперше у своєму житті я опинився по­руч із поетом Ростиславом Братунем. Я був учасником ансамблю трудових резервів. Ми виконували надзвичайно цікаву і змістовну концертну програму за сценарієм Ростисла­ва Братуня. Коли підійшов до нього стосов­но деяких місць віршованого тексту, який читав зі сцени, мені перехопило подих. Опісля ми виступали і в столичному Києві. А на концерт ішли в гуцульському одязі по Хрещатику, і нам аплодували люди. Пісні і танці, як і тексти, і досі звучать у моїй душі.

А українство моє почалося ще до цього, коли дитиною почув окупантську на той момент, тобто німецьку, мову і не менш зверхню по відношенню до нас, сільських, російську.

Я дорослим став комуністом, читав Маркса і Леніна, але питання мови, становище українського народу мучило мене вже постійно.

Я усією своєю дитячою душею не міг легко сприйняти того, що мова українська у кому­ ністичному суспільстві відімре. У мене ще був і однодумець, Павло Винник, син директора

МТС. Тому, коли під час чергової сесії в Літе­ратурному інституті земляк Микола Кобалюк, перекладач, разом з Григорієм Одарченком, вінничанином, запропонували мені для про­

читання рукопис праці Івана Дзюби «Інтер­націоналізм чи русифікація?», я, розпочавши її читати, відразу ж попросив у них дозволу переписати її собі. Найбільшою мірою мені

хотілося ознайомити з нею мою дружину Олександру Миколаївну Черкасову. Так, вона була росіян­кою. Але ми до того лю­били одне одного, що нам те не було на заваді ані в найменшій мірі. Зустрічали­ся ми з нею в Рубцовську (це Алтай) протягом року. Потім вона поїхала на нав­чання у Бійський педінсти­тут, а мене призвали до війська. Три довгих роки ми листувалися. А зустрілися в Києві, коли я склав іспити в Київський університет, але не пройшов по конкурсу. Як писав поет, з журбою радість обнялась: хоч провалився при вступі, зате зустрічав кохану. Вона приїхала до мене в Київ. Поїхали в Новоархангельськ, де й розписалися. Че­рез кілька днів вона поверталася в Сибір, а я в Москву, у військову частину, чекати, поки мені присвоять офіцерське звання і я успішно демобілізуюсь.А живучи в Росії, відчув, що ніякої друж­би народів насправді немає. Ми навіть для простих росіян були тільки хохлами, а вони над нами. Я був шокований. Моя Черкасова була внучкою розкуркуленого аж двічі колишнього царського офіцера з донських козаків. Батька також переслідували. Він загинув на фронті. Сім’я мучилася і голодувала. Виручав від голод­ної смерті дід. На той час він уже працював листоношею. Руки були в нього золоті. На­ціональну суть кожного ми з дружиною ша­нували в

сім'ї, якихось непорозумінь з цього приводу у нас не було.

– В обласній письменницькій орга­нізації лиш кілька членів НСПУ здобу­ли, можна сказати, фахову письмен­ницьку спеціальність (окрім вас іще Юрко Обжелян та Інна Немирована). Ви - випускник Московського літера­турного інституту імені О.М. Горького. Що вам дало те навчання? І чи можна вивчитись на письменника? Чи не ду­маєте написати спогади про ті москов­ські зустрічі й розставання із знамени­тими й маловідомими?

– Мені це дало, перш за все, можливість нарешті одержати вищу освіту. Я ж знач­но відстав від своїх ровесників – майже на десятиліття. Мене не могло не мучити, що я не маю вищої освіти. Тому вчився з ве­ликою охотою. Крім того, вуз був такий, що не міг ним не пишатися. Фактично єдиний у світі цього профілю. На той час лише у В'єт­намі було шось подібне. До того ж містився він у столиці держави. А я народився і працював у глибокій периферії. З письмен­ницької братїї, здається, тільки М. Шолохов міг пишатися, що живе він не у Москві, як більшість його колег, а в звичайній козаць­кій станиці. Але ж то М. Шолохов, людина із світовим ім'ям. А я звичайний хлопець із села. То для мене це було справжнім щастям. Мало хто вірив, що я туди зможу потрапити. От ви запитуєте про дружину, а це ж вона після провалу мого в Київський університет одному абітурієнту, знаєте, так упевнено заявила, мовляв, нікуди ми іти проситися в цей чи інший вуз не будемо, а наступного року вступатимемо в Літератур­ний інститут. Бачили б ви, як він глянув на неї! Як на дивачку. Навіть з якоюсь підоз­рою, що мене з правильного шляху збиває. Одначе саме так воно й сталося, у що пал­ко вірила найдорожча в світі мені людина.

Звичайно, повноцінною підготовкою до вступу у вуз зайнялася вона. Та й я уже не міг, не мав права сачкувати. Більше того: я на той час цим жив і дихав. Вступні екзаме­ни склав

чудово. Це мені допо­могло й під час навчання. Біблі­отекарі дуже допомагали. Тоді діяв міжбібліотечний абонемент. То в мене майже не було про­блем з придбанням літератури. Я

навіть Біблію змушений був про­читати – сприяли й допомагали священнослужителі. Де б я ще побачив і почув стільки знаменитостей як серед викладачів, так і серед провідних письменників? Я чув багатьох, того ж Роберта Рождественського, Беллу Ахмадуліну, Льва Ошаніна, Василя Федорова, Олександра Твардовського, навіть автора популярної після війни «Бі­лої берези» Бубьонова та інших. Це для мене було справжнім щастям, не інакше. Одружив­ся я з дівчиною, що рідко таку можна зустріти у світі. Вуз закінчив теж один із кращих. Чим не щастя? Велике щастя! Хоч і мук усіляких та випробувань вистачало. Як у кожної люди­ни на землі. Стосовно того, щоб написати щось про Літінститут, то я чимало читав таких спо­гадів. Не упевнений, що можу написати шось краще.

– Читачі знають вас переважно як поета. Але от зовсім несподівано ви відкрились і як прозаїк, і як драматург у виданому кілька років тому двотом­ному виданні – до слова, саме ваші проза і драматургія були відзначені літературною премією імені Євгена Маланюка. (Ще одна особливість ви­різняє нашого ювіляра серед сучасних творців краю – він видав твори у двох томах, як більш ніхто із сущих). В чому особливості творення в різних жанрах літератури?

– Так, після двох виданих книжок я не зупинився і майже щороку видавав по одній поетичній збірці. Чому я це робив? Та тому, що в державній Україні почувався, як риба у воді. Людям було важко у молодій дер­жаві, не легше було й мені. Але на відміну від багатьох, з ким довелося бути поруч і хто відверто нудьгував чи й плакав за ми­нулим, я боявся і зараз боюсь лише одного, щоб нам знову не опинитися там, де ми вже були в якості безправної нації. Уся моя повсякденна фахова, громадсько-політична та творча діяльність підпорядковані тільки цьому і нічому іншому. За це мене багато хто ненавидів і продовжує ненавидіти у Знам'янці та селах Знам'янського району, можливо, що і в Новоархангельську. Мене цькували, шантажували, погрожували, зні­мали з роботи. За розпорядженням проку­рора свого часу працівники СБУ займалися тим, що один тип по телефону та письмово надсилав мені погрози, шантажував сім'ю, неповнолітніх дітей. Було й таке. Тому моя творчість аж шкварчить саме цим, що най­більше болить, а не чимсь іншим. Не ви­падково, мабуть, такі й теми. Драма «Кар­цер» про страдницький шлях Василя Стуса, «Мор» про голодомор 1932-1933 років, поезії, повість, оповідання. Про це ж і не видані роман в рубаях «Відбиток сонця» та об'ємна книга сонетів «Жнива зрілості».

Чому я видав двотомник? Скажу. Колись покійна дружина, котра завжди читала мене в оригіналі, хоч сама і росіянка, за­уважила, мовляв, що ти видаєш брошуркові метелики. Ти б

видав щось таке, що б со­лідно постало на книжковій полиці. В честь світлої пам'яті про неї я зважився видати двотомник. Тепер, як іду до кого в гості, то з подарунком немає проблем.

А стосовно того, щоб збути читачам увесь наклад – це проблеми. Наші люди ще не звикли купувати дорогі книги. На чому я ще хотів би наголосити. Ко­лись з уст відомого письменника вирвалася фраза, що, мовляв, банальна справа тепер, коли здобуто незалежність, писати твори на патріотичну тематику. Я категорично з тим був не згодний, коли це почув, а тим більше тепер. Вважаю, що маланюків з ча­сом повинно не меншати, а збільшуватися. Даруйте за фамільярність, але колись саме таке прозвучало у пресі. Бо чи не цього нас навчили Крим і Донбас? Формування повноцінної української нації – процес дов­готривалий. Молодому поколінню, що воно все прибуває і прибуває, як у морі хвилі, треба постійно давати

найдосконаліші твори на патріотичну тематику. Це моє тверде переконання. Звичайно, то повинна бути не барабанщина. Вона тільки зашкодить. Стосовно особливостей творення в різ­них жанрах, то я вам признаюсь, що усе своє життя каюсь, що свого часу перестав займатися малюванням. Я дуже люблю об­разотворче мистецтво. В дитинстві малював картини навіть олійними фарбами. А тоді пе­реключився тільки на літературну творчість. А тепер уже професійно вчитися пізно. Шко­дую. Робота в різних жанрах - це радість.

– Банальне, але й серйозне питання: що таке для вас мова? «Ні дня без ряд­ка» – це ваше гасло? Як працюєте: що­дня чи за покликом натхнення? Чи ма­єте приклад нереалізованого задуму?

– Мова – це моє життя. Мабуть, так мож­на сказати. Я повинен її чути. Я повинен бути у тому твердо упевнений, що вона не загине, як це нам обіцяли ще в дитинстві, а ми нічого не могли на те відповісти, бо вже тоді б надбали клеймо українського буржуазного націоналіста. Нас наполегли­во вчили ненавидіти таких і боятися. Тому душі ніби двоїлись у багатьох із нас. Про це колись влучно сказав Володимир Сосюра. Він у собі відчував двох кардинально про­тилежних Володьок. Один із них не просто полемізував з Євгеном Маланюком, а мав його за ворога, погрожував розплатою. Хоч сам через роки написав шедевр «Любіть Україну», за що був цькований радянським режимом так само, як і великий Маланюк. У найбільшій мірі я відкинув комуністичну іде­ологію через національне питання.

Був час, коли я радянсько-комуністичне русифікаторство сприймав як помилковий відступ сучасних партійців від правильних міркувань класиків марксизму-ленінізму. Чи­тав я їх на совість, знаходив потрібні мені аргументи. Приблизно з таким же настроєм звертався до властей і Іван Дзюба. А чим це закінчилося для нього і для тисяч інших, хто потім був суворо

покараний режимом, добре відомо. Я знаю, що навіть наш найбільший національний мученик Василь Стус свого часу сприймав і відгукувався про націона­лістів не краще, ніж

Володимир Сосюра. А потім він став свідомим і непохитним борцем за національну ідею. Пішов за те на плаху. Стосовно «ні дня без рядка», то я не сказав би, що керуюсь цим. Щодня творчо працювати, хоч і хотів би, не виходить. Ду­маю, переживаю, багато що мене не тільки непокоїть, але й болить. То й пишу. Були часи, що я змушений був забути про літе­ратурну

творчість, робив те, що від мене вимагали службові та громадські обов'язки. Але завжди над головою, як дамоклів меч, висіло, що я мушу за першої ж можливості творити чи поезію, чи

прозу, чи драматур­гію. Тоді, коли це збувалося, та гармоній­ність душі приводила мене у нормальний або навіть піднесений стан. Звичайно, як і кожна творча людина, я маю в душі тривогу, а то й сум за те, що не вдалось реалізувати. Такого за життя на­копичилося чимало. Найголовніше - роман «Помаранчевий» про сучасника, який поз­бавлений можливості мати державну Укра­їну такою, як хотів би. Його ідеал - третій Президент України В.А.Ющенко, поки ще не оцінений належно сучасниками, та на­віть ганебно зраджений і оббреханий ними разом із невинними бджолами, що ними займається, власне, як і Україною, як ніхто інший із сучасних політиків та так званої еліти. Якщо не напишу, то і на тому світі собі того не прощу.

– Ви давно заснували власний сайт у мережі. Поділіться досвідом успіш­ності (чи проблемності) промоцій спіл­кування із читачами. Що читає пись­менник Анатолій Загравенко? Які іще має захоплення, окрім літератури (по­літика, мистецтво, тваринний світ...)?

– Сайти у мене є. Вони різні. З різною метою створені. Одні носять суто пізнаваль­ний характер. Тобто я подаю там розповіді про свої книги. Навіть забезпечую можли­вість їх прочитати. Є звукові. Поеми також озвучені. Колись цим захопився, то наба­лакав чимало. Майже усі книги перевів у звук. Пробував зробити сайт, щоб хоч щось збути. Даремна праця. Нічого з того не виходить. Є дві книги на Українському Ав­торському Порталі. Це «Поеми» та «Вкраїна зачекалася на вас». Дивитися їх дивляться, а щоб хтось хоч одну книгу замовив, то та­кого не було. Був час, коли мною керували великі сподівання на FасеЬоок. Що я там тільки не публікував. Роман у рубаях пода­ний мало не цілком. Дуже багато виставив сонетів і просто віршів на різні теми.

Що прочитав останнім часом? Як не дивно, перечитав ще й тепер Григорія Квіт­ку-Основ'яненка. Зовсім по-іншому його тепер сприймаю. Прекрасний письменник. Купив три книги сучасного наймоднішого у світі іспанського письменника Карлоса Руїса Сафона. Зрозумів, як у майбутньому розвиватиметься письменництво, якщо дер­жава не подбає про нього, до чого ми так звикли. Рукописи приберуть до рук видавці і в одній особі реалізатори художніх творів. Вони оплачуватимуть письменницьку пра­цю, але й письменники стануть цілком від них залежними. Вільна художня творчість перетвориться у конвеєр. Письменники бу­дуть творити таке, на що буде значний по­пит. Стосовно нинішніх видавництв, то вони більше по суті є друкарнями, а не видавни­цтвами у професійному розумінні. А з укра­їнських авторів прочитав із великим задово­ленням повість Лесі Степовички «Вікінги на берегах Дніпра». Рівень досить пристойний. Не гріх повчитися у майстрині-сучасниці.

– Ну й не можу не запитати: над чим трудитесь сьогодні? Що готове чи готуєте до друку? Про що хотілось би написати?

– У даний час працюю над завершен­ням книги сонетів. Назва «Жнива зрілості». Складатиметься із двох частин: «Українські журавлі» та «Відродження крові». Готовий у якості рукопису роман у рубаях «Відби­ток сонця» про Україну минулу і сьогод­нішню через призму авторської біографії. Що з того вийшло, не знаю. Подивляться фахівці, скажуть свою думку. Може, нічого те все і не варте. А тоді займуся вичиткою книги сонетів і підготовкою її до друку. Хоч, правду кажучи, не дуже хочеться видава­ти. Витрати великі. А толку ніякого. Сімсот примірників двотомника лежать мертвим вантажем. Нікому те не цікаво, ніхто прак­тично нічого не купує. А видавати ще щось, то навіть фізично немає куди те все дівати. Про великі наклади і говорити нічого.

– Що хотіли б побажати молодим? Друзям-літераторам?

– Молодим і колегам я можу побажати тільки щасливої письменницької долі. Щоб натхненно писалися і легко та не за безцінь збувалися книги. Але це на сьогоднішній день утопія.

– І насамкінець: що б ви попросили при можливій зустрічі у сильних світу цього (президент, прем'єр)?

– Абсолютно нічого. Я б навіть не бажав з ними здибатися. Колись у мене була зу­стріч із, скажемо умовно, суспільним козир­ним тузом. Крім брутального приниження з його боку я нічого не побачив і не відчув. З того часу обминаю їх, справді великих чи надутих повітрям, як кулі під небесами, об­минаю десятою і сотою дорогою. Надіюсь тільки сам на себе, а більше ні на кого. тНамагаюсь сам нікому не чинити чогось поганого. Не хочу, щоб і мені це робили. Я переконаний, що письменникові, великий він, посередній чи зовсім нікому не відомий, треба

спокійно сприймати життєву реаль­ність. Колись навіть геніальний Шевченко з болем писав, що рік, як видав «Кобзаря», а у відповідь - мовчання. Так що і нам треба бути до всього

готовими і не панікувати. З цього приводу та з вашого дозволу про­читаю свій останній сонет про Шевченка. Там є тема протиставлення сильного світу із творцем, до чого і ми з вами

маємо відно­шення. Так-от.

Торжество генія

Сонет

Був для царя Шевченко рядовим,

для України він - пророк і геній.

І стало з волі Господа святим

на всій планеті українське ймення.

Чи міг кріпак те уявить малим,

затиснувши скоринку хліба в жмені,

в казармі, від утоми п'яний в дим,

та в остогидлім одязі казеннім?

Урочо в небі світиться зоря.

До болю рідна далина безмежна.

А над Дніпром могила Кобзаря

в державі європейській незалежній.

У цілім світі жодного царя.

Так само інше зло безслідно щезне.

– Щиро дякую за цікаву і змістовну розмову. Зі святом вас!

Народне слово. – 2018.– 15 квітня.

Т В О Р И :

1.Дике поле: Поезії.- Знам’янка: Ресурсний центр, 1998.

2.Доля: Поезії.- Знам’янка: Ресурсний центр, 2000.

3.Іскрини дощу: Поезії.-Дніпропетровськ: Промінь, 1989.

4.Майдан: книга нових поезій.- Знам’янка: Ресурсний центр, 2004.

5.Меди Полинові: Ліричні поезії про кохання, балади, пісні.- Знам’янка: Ресурсний центр, 1999.

6.Спадок: Поезії.- Кіровоград: Центрально-Українське вид-во, 1997.

7.Сповідь: Збірка поезій. - Знамянка: Ресурсний центр, 2001.

8.Часослов.- Знам’янка: Ресурсний центр, 2002.

9.Щастя: Поезії. Тексти пісень.- Знам’янка: Ресурсний центр, 2003.

Макітра

Поля довкруг, Синюха в низині,

а під ногами васильки й ромашки.

Мені так любо, як у добрім сні.

З душі спадає враз буденна важкість.

Куточку ньому рівного нема.

Один він отакий на всій планеті,

Тепло так ніжно до кісток пройма.

Пташині зграї в граціознім леті.

Тут все мені знайоме з давніх пір.

Від полинів, що ними пахне вітер,

до стежки, де сторожко ходить звір,

та скелі з диво-назвою - Макітра.

З істориків не кожен відповість,

звідкіль та назва древня і кумедна,

що, може, чув її незваний гість

в донаші ери чи віки середні.

І не відчує так, як я, ніхто,

хто виконавцем був, а хто арбітром,

коли у лоні скелі долото

й насправді вправно вибило макітру.

У ній не подавались галушки.

Жорстокий час, можливо, витвір зітре.

Та скеля з волі божої віки

таки стоїть і назва їй — Макітра.