Імовірно, навчався у Жидичинському монастирі біля Луцька, бував у Вільні, Кракові.
Згідно народних переказів, завдяки Журавницькому в Теслугові був зведений замок — для захисту від татарських нападників.иною часто їздив у Луцьк — там городничим, ключником, потім і старостою був його старший брат Олександр (одружений на дочці владики Івана Красненського (Борзобагатого) Ганні).
Братова жінка Ганна і стала об'єктом сатиричного висміювання. Вірш був написаний в 1575 році, ймовірно, що до написання Івана та Олену підштовхнуло якесь побутове непорозуміння, однак з часом сприйняття твору змінилося — дослідники звертають увагу на високий рівень освіченості української волинської шляхти та використання літературної творчості як суспільної зброї.
По цьому віршу відбувався судовий розгляд, тому він зберігся в архівах й так дійшов до сучасності.
Хто йдеш мимо - стань годину.
Прочитай сюю новину.
Чи єсть в Луцьку білоглова,
кта пані ключникова?
Хоча й вік подойшлий має,
А розпусти не встидає;
Убирається в форботи,
Леч не дбає про чесноти.
Нащо модли єй, офіри?
Аби були каваліри!
Лиш малженок ідет з двора -
Внет тут молодиков чвора!
З ними учти і беседи -
Не вертайся, мужу, теди!
й ти, мужу необачний!
Зроби жоні бенкет смачний:
Змаж ю лоєм з дхлого хорта,
Ачей, зженеш з шкури чорта:
Смаруй києм над статечность,
Hex забуде про вшетечность.

Вірш був вивішений на мурах замку, і в Луцьку, де було тоді трохи більше трьох тисяч мешканців, він набув розголосу. По цьому почався судовий процес, вірш проходив як «Пашківль», крім того, Журавницького судили за наїзд на Журавники та вигнання Ганни з дочкою 1576 року. Журавницького оголошують «виволанцем» — позбавили всіх громадянських прав і маєтностей, лише примирення з Борзобагатими могло скасувати вирок; Іван просив вибачення в присутності суду. Окремо згадується в документах «цидулу або пашквілюс» та вписано покаянні слова поета.
З 11 вересня 1584 р. і до 2 січня 1585 р. у джерелах війтом виступає МаркоЖоравницький90. 2 січня 1585 р. він за 8 000 золотих заставив війтівство своєму дядькові Яну Марковичу Жоравницькому91, на якого райці і поспільство уже у вересні скаржилися за утиски та порушення міських привілеїв92. Джерела фіксують його урядових слуг Оверка Семеновича93 і Кіндрата Хорошка94, а в держанні він мав с. Губин95. Варто вказати на те, що в тому ж році Я. Жоравницький позичив 200 золотих у Яна Малинського та 500 – у Януша Угриновського96.
5 вересня брат Балтазара Гнівоша – лятовицький староста Ян Гнівош з Олексова перед великою кількістю шляхти подав скаргу до володимирського ґродського суду про вбивсто брата, вказавши передовсім на ініціаторів злочину – луцького войського Яна Жоравницького та його дружину Олену Коптівну, а також співучасників – їхнього сина Томаша Жоравницького, Олександра Загоровського9, Марка Жоравницького, а також кременецького земського суддю Антонія Яловицького та Григорія Колмовського, чиї слуги за наказом панів брали участь у цих подіях. Слідом перераховувалися імена осіб, що були, найімовірніше, слугами волинської шляхти, як стверджував Ян Гнівош. Серед учасників згадуються також дубенські татари володимирського старости князя Костянтина Острозького. Проте цей перелік охоплював не всіх причетних до наїзду осіб. Брат убитого зауважував, що він залишає за собою право в ході розслідування ініціювати судовий процес проти «иным многим, […] участником и помочником их».31 березня 1589 року був складений заповіт Журавницького, записаний Лавріном Песочинським. У ньому Іван просить потурбуватися про дружину Олену, добродіїв воєводу київського і маршалка волинського князя Костянтина Острозького, воєводу брацлавського і старосту кременецького, владику Кирила Терлецького.Згідно із заповітом (тестаментом), що зберігся в луцьких «кгродських» книгах, поховали «в маєтку Теслугові при церкві святого Михайла за законом грецьким».
У квітні 1589 року за рішенням суду він був страчений — за організацію наїзду на королівського секретаря Балтазара Гнівоша.

Урядники не визнавали війта як «поборцю» – збирача – і відмовлялися віддавати йому гроші. Зазвичай ці ретельно прописані усталені на сеймах суми збирали з міщан самі райці (члени магістрату, міського уряду), а потім їх забирав «поборця» воєводства – державний урядник, або його слуга. По отриманню грошей райці давали міщанам «квит» – розписку. 1602-го таким «поборцею» був Лаврин Древинський, а його слугою у Луцьку – Ярош Рогозинський. Їм міщани незадовго до того випадку передали зібрані гроші. Виходить, війт хотів стягнути податок іще раз.
Жоравницький прийшов до ратуші та вимагав у бурмистра Семена Федоровича надати йому кликуна для оголошення цієї новини в місті. Але виявилося, що війт мав багато боргів. І ніяк не міг вирішити фінансових проблем, хоч здавав в оренду і свій уряд, і маєток із доходами. Тобто фактично він не був війтом. Коли закінчувався термін оренди його посади однією особою, здавав іншій. Зрештою, за посередництвом єврея-орендаря Зелковича Жоравницький зважився покращити свій добробут коштом луцьких міщан. Міські урядники йому відмовили. Однак він знову прийшов до ратуші й наказав кликунові на ім'я Андрій Куля ходити вулицями Луцька із Зелковичем і «кликати», щоб міщани не віддавали нікому іншому шосовий – податок від нерухомості – й чоповий збори, а тільки Зелковичу. Кликун не схотів. Жоравницький наказав слугам привести його до війтівського будинку. Андрій знову відмовився без відома бурмистра оголошувати волю війта міщанам. Тоді Марко Жоравницький звелів побити його киями. Андрій Куля мусив скоритися.
Походив з волинського шляхетського роду Журавницьких гербу Корчак. Молодший син Олександра Журавницького, війта Луцька. Продату народження та молоді роки нічого невідомо.
24 червня 1584 року після смерті брата Василя отримав Луцьке війтівство. Залишався на цьому уряді до 1611 року, часто здаючи його в оренду: 2 січня 1585 року — стриєві Янові Журавницькому за борг у 8 тис. польських злотих, у лютому 1586 року — ґданським купцям Ганусові Ваншоту та Германові Гаку за борг батька 9 тис. польських злотих. Своєю чергою ті перезаставили в суборенду.
Марко Журавницький прибуткову частину війтівства дав на відкуп жиду Шаї, а судову — лентвійту Богушу Ванковичу. 11 жовтня 1586 року возний Стефан Княгиненський, через заборгованість Марка Жоравницького в сумі 7 307 кіп і 49 литовських грошів, за допомогою посполитого рушення повіту ввів у держання луцького війтівства Адама Прусиновського. У грудні 1585 року купець Г. Ваншот скаржився на Марка Журавницького і його сестру Олександру за неповернення боргу батька. Викликана до суду сторона заявила, що та справа належала не до ґродського, а до земського суду, але луцький староста Олександр Пронський став на бік Г. Ваншота. Тоді Марко Журавницький апелював до короля, однак і король спрямував справу до луцького гроду на лютневі рочки 1586 року.
Зрештою в заставу передано Луцьке війтівство. У 1591—1598 роках війтівство передавалося в суборенду практично кожного року. Постійно змінювався керуючі, які намагалися якамога більш витягнути грошей.
22 вересня 1599 року війт Марк Журавницький вступив у конфлікт з райцями луцького магістрату, які поскаржилися на нього до ґродського суду через зловживання владою. Міські урядники закидали війтові те, що він відмовився засідати з ними в ратуші «на местцу звыклом» і розпорядився вести судове засідання у своєму будинку за присутності тільки двох лавників; замість присяглого міського писаря використав свого слугу; привласнив прибутки, які мали йти до міської скарбниці, отже завдав місту збитків на 200 польських злотих. Крім того, встановив на свою користь мыто «якоес незвыклое» — з усіх міщанських будинків і комор стягнув по 7 кіп литовських грошей, зокрема з купців, котрі з «комягами, полукомяжками и чолнами на реце под домами нашими стояли», що призвело для міщан до додаткових300 польських злотих збитків. Того ж року М.Журавницький знову передав війтівство в оренду луцькому підкоморієві Янові Харленському.
На початку листопада 1602 року луцький війт Марко Журавницький виборов на сеймику собі право бути збирачем податків («поборцею») у Волинському воєводстві. Втім проти цього виступила шляхта та міщани, які підтримували Лаврина Древинського.
У 1606 році Андрій Красенський подав до Луцького ґродського суду позов проти Марка Журавницького з вимогою сплатити йому борг у сумі 13 200 польських злотих або передати війтівство та с. Підгайці. Саме тоді дідичний війт опинився перед загрозою втрати уряду й маєтку. Аби врятувати ситуацію Марко Журавницький вирішив знову здати війтівство в оренду братові Томашу Журавницькому.
1 липня 1607 року черговим орендарем був родич Марка — Михайло Гулевич, який тимчасово заволодів війтівством за 6 тис. польських злотих, але невдовзі війт передав його в оренду за 9 тис. польських злотих княгині Катерині Подорецькій, котра, своєю чергою, «правом вливковим» переуступила війтівство синові — князеві Андрієві Козеці. У 1610 році Марко Журавницький вирішив повернути собі війтівство та поскаржився до Луцького земського суду на А.Козеку, але той подав апеляцію до Люблінського трибуналу. Справу зрештою виграв Журавницький: трибунальським декретом від 9 травня 1611 року.
Марко Журавницький повернув собі уряд, викупивши його у А.Козеки за 9 тис. польських злотих, проте вже 10 травня продав його за таку ж суму своєму шваґрові — Олександрові Загоровському, позичивши попередньо в нього відповідні гроші.
Написавши 16 листопада 1611 року заповіт у селі Куклі, Марко Журавницький невдовзі помер, не залишивши прямих нащадків.