Жоравницькi (Свинюські)



ЖОРАВНИЦЬКI.




I. Загальна характеристика та походження роду .


ЖОРАВНИЦЬКI (Żórawnicki) herbu Korczak  панський рід, у XVI ст. землевласники у Волинській землі. rodzina szlachecka ze wsi Żórawniki, bądź Żórawnice na Wołyniu, w dawnym powiecie łuckim. Posiadała ona wspomniane Żórawnice, Tesłuchów, Błudów, a także Żabokrzyki, odkupione później za kwotę czterech tysięcy kop groszy litewskich przez księcia Bohusza Koreckiego. Jej przodkiem był Jewlaśko, który to wg. Paprockiego miał posiadać wielkie dzierżawy na Rusi Białej. 

1. На червоному полі три срібних вруба.

Джерела:
– печатка Марка Васильовича Жоравницького 1546–1559 рр. (AGAD, Perg. 7730; ANK, AS, Teka V, Plik 69; Plik 71; Цітоў А. Пячаткі старажытнай Беларусі. – C. 42, 68, мал. 69).
– печатка Марка Васильовича Жоравницького 1560 р. (AGAD, Perg. 7751; Perg. 7752).
– печатка Марка Васильовича Жоравницького 1565 р. (ЦДІАК, ф. 256, оп. 1, спр. 3, арк. 11).
– печатка Олександра Марковича Жоравницького 1563–1570 рр. (ЦДІАК, ф. 44, оп. 1, спр. 1, арк. 275v; ANK, AS, Teka ХІІ, Plik 7; Plik 15; Wittyg W. Nieznana szlachta polska. – S. 379).
– печатка Олександра Марковича Жоравницького 1573–1574 рр. (ANK, AS, Teka ХІІІ, Plik 32; Plik 42).
– печатка Марка Олександровича Жоравницького 1586 р. (AGAD, AZ, Sygn. 2633, st. 68).

печатка Олександра Марковича Жоравницького 1563–1570 рр.

2. На червоному полі три срібних вруба; над щитом шолом під шоломовою короною, в нашоломнику три страусових пера, навколо щита червоно-срібний намет.

Джерела:
– печатка Олександра Марковича Жоравницького 1580 р. (ANK, AS, Teka ХІV а, Plik 26; Teka ХХІV, Plik 105; Plik 106).
– печатка Василя Жоравницького 1583 р. (ANK, ZR, Rkps 124, st. 453; Wittyg W. Nieznana szlachta polska. – S. 379).

3. На червоному полі три срібних пояса.

Джерела:
– Paprocký B. Zrcadlo slavného Markrabství Moravského. – L. 105–106v.

4. На червоному полі три срібних вруба; над щитом шолом під шоломовою короною, в нашоломнику з золотого корчака виникає срібний пес, навколо щита червоно-срібний намет (герб Корчак).

Джерела:
– Paprocki B. Gniazdo cnoty. – S. 1036.
– Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego. – S. 691.
– Okolski S. Orbis Polonus. – Vol. I. – P. 435.
– Kojałowicz W. Сompendium. – S. 95.
– Niesiecki K. Herbarz Polski. – Том Х. – S. 190.
– ЛННБ, ВР, ф. 5, оп. 2, спр. 7444/IІ («Zbior notat genealogiczno-heraldycznych Wacława Rulikowskiego»), арк. 280.

Олег Однороженко

пани СВИНЮСЬКІ – панський рід, у XVI ст. землевласники у Волинській землі.

1. На червоному полі три срібних вруба.

Джерела:
– печатка Михайла Васильовича Свинюського 1528 р. (ЦДІАК, ф. 256, оп. 1, спр. 1, арк. 1).
– печатка Михайла Васильовича Свинюського 1534–1536 рр. (BCz, Perg. 811; Perg. 827).
– печатка Михайла Васильовича Свинюського 1536–1543 рр. (AGAD, Perg. 4804; AR, Dz. X, Sygn. 55, st. 1; ANK, AS, Teka ІІІ, Plik 70).
– герб Михайла Васильовича Свинюського в нобілітаційному привілеї міщанину Станіславу Микуличу з Лазиськ 1538 р. (AGAD, MK, Księga 55, k. 111–112; ANK, Oddz. I, Sygn. V/34, frag. 79; Matricularum Regni Poloniae summaria. – Vol. IV. – P. 96, n. 19283; Piekosiński F. Rycerstwo polskie wiekόw średnich. – Tom I. – S. 279, n. 67; Boniecki A. Poczet rodów. – S. 330; Wdowiszewski Z. Regesty nobilitacji w Polsce. – S. 13; Materiały genealogiczne. – S. 82; Тrelińska B. Album armorum nobilium. – S. 95, n. 151).
– печатка Михайла Михайловича Свинюського 1546–1553 рр. (ANK, AS, Teka V, Plik 69; Plik 71; Teka VII, Plik 29; Teka VІІІ, Plik 2).
– печатка Михайла Михайловича Свинюського 1547 р. (BCz, Perg. 875; Perg. 876).
– печатка Михайла Михайловича Свинюського 1548 р. (ЦДІАК, ф. 221, оп. 1, спр. 3, арк. 14).
– печатка Михайла Михайловича Свинюського 1554–1559 рр. (ЦДІАК, ф. 220, оп. 1, спр. 37; ANK, AS, Teka VІІІ, Plik 21; Plik 37; Цітоў А. Пячаткі старажытнай Беларусі. – C. 68, мал. 71).

печатка Михайла Михайловича Свинюського 1548 р.

Олег Однороженко



Генеалогічний родовiд та бiограми .


I

1. Jewlaśko

II

2/1. Василь Євлашкович
~ .кнж. ....... Львівна Буремська, донька Льва Олександровича Буремського.


III

3/2. Григорiй Васильович
poległego w bitwie z Tatarami pod Sokalem dnia 2 VIII 1519 r.
4/2. Марк Васильович
Marek Żórawnicki herbu Korczak (Marko Żórawnicki; zm. 1567 r.) - syn Bazylego (Wasyla), mąż Anny Woryskiej h. Sas, córki Teodora. Był on pisarzem litewskim, a od 1561 r. władyką łuckim i ostrogskim. Mimo sprawowanej funkcji nigdy nie przyjął święceń, co prawda gdy obejmował diecezję, obiecał przywdziać szaty kapłańskie, jednak nigdy słowa nie dotrzymał. Źródła przekazują, że miast sutanny nosił ferezje, a miast krzyża w ręce dzierżył szablę. Miał on zaniedbywać sprawy cerkwi, a także ostro traktować podległych mu popów. Niekiedy "bawił się" z nimi w dyskusje, po czym niepojętnych karcił kijami.
Warto zwrócić również uwagę na pokaźny majątek, jakim władali wówczas łuccy władycy. W jego skład wchodziła cerkiew katedralna w zamku łuckim, cerkiew katedralna w Ostrogu, cerkiew św. Włodzimierza w Włodzimierzu, wszystkie opatrzone sporymi dochodami, a ponadto cztery miasteczka i trzydzieści cztery wioski, rozrzucone w dwóch ze sobą sąsiadujących powiatach — łuckim i włodzimierskim.
Zimą biskup zamieszkiwał piękną rezydencję na górnym zamku łuckim, "gdzie mógł łatwo przetrwać chwile napadów i niebezpieczeństwa, gdzie właśnie za podwojami zamczystemi przechowywał kosztowniejsze sprzęty". W lecie zaś przebywał w Bożyszczu, położonym pod miastem. Znajdował tam się modrzewiowy dwór z kaplicą domową, zaopatrzoną w kosztowne sprzęty. "Jeszcze ks. [litewski] Lubart, fundator sobornej cerkwi pod wezwaniem ,,św. Jana Bohosłowa", zapisał Bożyszcze wiećznemi czasy na utrzymanie władyków, a obok wioski — bobrowe „gony" nad Styrem — „z puszczami i lasami", nadto sioła Żołobów, Czudyn, Teremiec, bór Byłów — słowem piękny kawałek ziemi we wszystko obfitujący". 
Żórawnicki był człowiekiem wykształconym i oczytanym. Przyjaźnił się z wójtem, mostowniczym, horodniczym, a także klucznikiem łuckim, archimandrytą żydyczyńskim, władyką brzesko-litewskim, włodzimierskim, a później także i łuckim, Janem Jonaszem Borzobohatym h. Jelita (zm. 1585 r.). Podobno to za namową Marka, a także zachęcony bogactwem, w jakie ten opływał, Jan zaczął się ubiegać o biskupstwo włodzimierskie. Żórawnicki wspomagał też rodzinę Jana - pozwalał im mieszkać na terenie swojej diecezji i korzystać z jej dochodów. To zachowanie było nawet zaskarżane do samego króla. Obaj biskupi byli ponadto ludźmi o podobnych upodobaniach i pomysłach. Bohobohaty, tak jaki i Żórawnicki, był władyką "świeckim" i nie stronił od używania siły np.: przy przejmowaniu biskupstwa łuckiego po śmierci Marka.
Żórawnicki miał czterech synów: Bazylego - męża Anny Bokiej-Pieczychwostskiej h. własnego, Michała, Jana - męża Heleny Kopeć h. Kroje i najstarszego Aleksandra. Miał też córkę Fedorę - żonę Michała Korytyńskiego h. Korczak.
Podczas, gdy młodsi synowie podróżowali po świecie, przy ojcu pozostał tylko pierworodny. Został on ożeniony z jedyną córką Jana Borzobohatego - Anną.
Władyka zmarł w roku 1567 - jego wolą było, by pochowano go w szlacheckim kontuszu.
розглянемо меха-
нізм передачі в оренду луцьким та острозьким єпископом
Марком Жоравницьким дворища Медковського князеві
Івану Чорторийському у квітні 1563 р. Процедурно дана
оренда оформлена кількома документами. Спершу М. Жо-
равницький видав І. Чорторийському «уступочную за-
пись» на маєток, за який князь зобов’язувався щорічно
платити єпископові по 5 кіп грошів338. Другий документ
фіксував умови, на яких було віддано в оренду Медков-
ський маєток. Він датований 25 квітня 1563 р.339 Цією ж
датою з-під пера М. Жоравницького вийшов його лист про
віддачу в оренду указаного маєтку340. Урешті 27 квітня
було укладено контракт договору оренди341, а 19 червня Сиґізмунд ІІ Авґуст видав князеві І. Чорторийському під-
тверджувальний лист на орендований маєток із гаран-
тією, що він і його нащадки можуть володіти Медковським
дворищем на правах оренди зі щорічною виплатою на
луцьку соборну церкву Іоанна Богослова по 5 кіп гро-
шів342. 
Великий князь Сиґізмунд ІІ Авґуст на судових роках
улітку 1568 р. виніс «вирок» від 5 серпня у справі гос-
подарського дворянина Балтазара Гнівоша з дружиною
княжною Федорою Федорівною Чорторийського із луць-
ким і сторозьким владикою Марком Жоравницьким та
його синами Олександром, Михайлом, Яном і Василем
про приєднання ґрунтів Свинюського маєтку до маєтку
Блудів Жоравницьких. Документальні свідчення про пра-
во Б. Гнівоша на маєток Свинюхи стали вирішальними у
винесені вироку на його користь82.
~ małżonką Anną Woryską h. Sas.
338 РНБ. ОР. — Ед. хр. 174. — Л. 1–2. 339 Там же. — Ед. хр. 175. — Л. 1–2. 340 Там же. — Ед. хр. 176. — Л. 1–2. 341 Там же. — Ед. хр. 177. — Л. 1. 
342 Там же. — Ед. хр. 178. — Л. 1–3.
82 РГАДА. — Ф. 389. — Оп. 1. — Ед. хр. 269. — Л. 49 об.–52 об. 
Михайло Васильович Свинюський
Крупець (як з Лутеськ або Лучеськ - Луцьк, з Корчеськ - Корець).
Як поселення, містечко це дуже давнє. Про нього згадується в акті від 1545 року - в опису Луцького окружного замку, в числі городень якого згадується городня "пани Михайловой Свинюской съ Теслухова и съ Крупца", в тому ж опису, при описуванні великого земського мосту, згадується ще "городня пани Михайловой Свинюской, съ именія ея Крупца" (Пам"ятники, ч. 4, спр. 2, стор. 78, 85 і 118), ще воно згадується в акті від 24 червня 1562 року - в скарзі нареченого луцького владики Марка Жоравницького на опарипеського урядника віленського воєводи Миколая Радзивілла про наїзд на землі крупецького маєтку скаржника і завдання побоїв та пограбувань його селянам (Опис актової книги Київ. центр. архіву, Љ2036, стор. 22 і 25). Звідси видно, що в середині 16 віку Крупець належав спочатку дружині Михайла Свинюського, а потім Марку Жоравницькому.
Із менового листа від 6 листопада 1542 р. у Кракові дізнаємося, що подружжя волинських шляхтичів Михайло і Ждана Федорівни Бубновські обміняли господарському писареві пану Михайлу Васильовичу (Свинюському) свій маєток Бубново на маєток Вєчини LM 22. — № 6.19 — P. 49–50.
~ кнж. Федора Федорівна Чарторийська.

IV


Федора Марковна Жоравницька
żonę Michała Korytyńskiego h. Korczak, pisarza ziemskiego łuckiego, Teodora, matkę Anny, Gabriela, Grzegorza i Jana,
Василiй Маркович
Дружина: Anny Bokiej-Pieczychwostskiej h. własnego, zaliczanego do grona średnich posiadaczy ziemskich - w roku 1570 wniósł pobór o wysokości 26 florenów i 14 groszy,
Michał Маркович
zaliczanego do grona średnich posiadaczy ziemskich, właściciela części włości tesłuchowskich - w roku 1570 wniósł pobór o wysokości 20 florenów i 14 groszy,
Ян Маркович (бл.1525/1530 — квітень 1589),
— поет-сатирик з роду Журавницьких. Народився близько 1525—1530 років у родині шляхтича, владики-номіната Марка Журавницького (сина Василя[1]). Батько в 1560-х вісім років був нареченим владикою — призначеним, а не висвяченим — луцького духовенства (не вважав себе духовною особою, а воїном, тому відмовився висвячуватись). 
Імовірно, навчався у Жидичинському монастирі біля Луцька, бував у Вільні, Кракові.
У 1566 році з дружиною  (Галеною) Копоть оселився в Теслугові — частина села дісталася йому як родовий маєток. Мав у володінні і Жабокрики (сучасна Довгалівка), згодом Журавницькі продали село князю Богушу Корецькому. Właściciela części Tesłuchowa i okolicznych włości - w roku 1570 wniósł pobór o wysokości 11 florenów i 12 groszy.
Згідно народних переказів, завдяки Журавницькому в Теслугові був зведений замок — для захисту від татарських нападників.иною часто їздив у Луцьк — там городничим, ключником, потім і старостою був його старший брат Олександр (одружений на дочці владики Івана Красненського (Борзобагатого) Ганні).
Братова жінка Ганна і стала об'єктом сатиричного висміювання. Вірш був написаний в 1575 році, ймовірно, що до написання Івана та Олену підштовхнуло якесь побутове непорозуміння, однак з часом сприйняття твору змінилося — дослідники звертають увагу на високий рівень освіченості української волинської шляхти та використання літературної творчості як суспільної зброї.
По цьому віршу відбувався судовий розгляд, тому він зберігся в архівах й так дійшов до сучасності.
Хто йдеш мимо - стань годину.
Прочитай сюю новину.
Чи єсть в Луцьку білоглова,
кта пані ключникова?
Хоча й вік подойшлий має,
А розпусти не встидає;
Убирається в форботи,
Леч не дбає про чесноти.
Нащо модли єй, офіри?
Аби були каваліри!
Лиш малженок ідет з двора -
Внет тут молодиков чвора!
З ними учти і беседи -
Не вертайся, мужу, теди!
й ти, мужу необачний!
Зроби жоні бенкет смачний:
Змаж ю лоєм з дхлого хорта,
Ачей, зженеш з шкури чорта:
Смаруй києм над статечность,
Hex забуде про вшетечность.
Вірш був вивішений на мурах замку, і в Луцьку, де було тоді трохи більше трьох тисяч мешканців, він набув розголосу. По цьому почався судовий процес, вірш проходив як «Пашківль», крім того, Журавницького судили за наїзд на Журавники та вигнання Ганни з дочкою 1576 року. Журавницького оголошують «виволанцем» — позбавили всіх громадянських прав і маєтностей, лише примирення з Борзобагатими могло скасувати вирок; Іван просив вибачення в присутності суду. Окремо згадується в документах «цидулу або пашквілюс» та вписано покаянні слова поета.
З 11 вересня 1584 р. і до 2 січня 1585 р. у джерелах війтом виступає МаркоЖоравницький90. 2 січня 1585 р. він за 8 000 золотих заставив війтівство своєму дядькові Яну Марковичу Жоравницькому91, на якого райці і поспільство уже у вересні скаржилися за утиски та порушення міських привілеїв92. Джерела фіксують його урядових слуг Оверка Семеновича93 і Кіндрата Хорошка94, а в держанні він мав с. Губин95. Варто вказати на те, що в тому ж році Я. Жоравницький позичив 200 золотих у Яна Малинського та 500 – у Януша Угриновського96.
5 вересня брат Балтазара Гнівоша – лятовицький староста Ян Гнівош з Олексова перед великою кількістю шляхти подав скаргу до володимирського ґродського суду про вбивсто брата, вказавши передовсім на ініціаторів злочину – луцького войського Яна Жоравницького та його дружину Олену Коптівну, а також співучасників – їхнього сина Томаша Жоравницького, Олександра Загоровського9, Марка Жоравницького, а також кременецького земського суддю Антонія Яловицького та Григорія Колмовського, чиї слуги за наказом панів брали участь у цих подіях. Слідом перераховувалися імена осіб, що були, найімовірніше, слугами волинської шляхти, як стверджував Ян Гнівош. Серед учасників згадуються також дубенські татари володимирського старости князя Костянтина Острозького. Проте цей перелік охоплював не всіх причетних до наїзду осіб. Брат убитого зауважував, що він залишає за собою право в ході розслідування ініціювати судовий процес проти «иным многим, […] участником и помочником их».31 березня 1589 року був складений заповіт Журавницького, записаний Лавріном Песочинським. У ньому Іван просить потурбуватися про дружину Олену, добродіїв воєводу київського і маршалка волинського князя Костянтина Острозького, воєводу брацлавського і старосту кременецького, владику Кирила Терлецького.Згідно із заповітом (тестаментом), що зберігся в луцьких «кгродських» книгах, поховали «в маєтку Теслугові при церкві святого Михайла за законом грецьким».
У квітні 1589 року за рішенням суду він був страчений — за організацію наїзду на королівського секретаря Балтазара Гнівоша.
~ Олена Федорівна Копоть 
Aleksandr Маркович
Aleksander Żórawnicki herbu Korczak - syn władyki łuckiego Marka i Anny Woryskiej h. Sas, mąż Anny Borzobohatej-Krasieńskiej h. Jelita, ojciec Bazylego, Marka, Teodory i Aleksandry, klucznik, horodniczy i starosta łucki.
Historia małżeństwa Aleksandra i panny Krasieńskiej jest nader ciekawa i nietypowa, jak na ówczesne czasy. Anna - córka władyki Jana Borzobohatego, a także siostra Piotra i Wasyla - męża zubożałej księżniczki Hanny Sokolskiej h. Pogoń Ruska, była początkowo w związku małżeńskim z Jackiem Stukowiczem Dobrylczyckim. Z małżeństwa tego pochodziło czworo dzieci - dwie dziewczynki i dwóch chłopców. Związek nie mógł jednak należeć do udanych, gdy Annie spodobał się pan Żórawnicki, zaraz zaczęła "kaprysić", później doszło do kłótni i rozwodu, który miał miejsce w roku 1564 w sądzie łuckim. Na mocy wyroku sądowego synami miał zająć się ojciec, córkami zaś matka. W aktach sprawy zachował się nawet taki oto zapis słów panny Krasieńskiej: "a że Bogu podobało się, powiedziano w umowie, za grzechy nasze, zerwać węzły małżeńskie, więc poddając się woli boskiej, pozwalam panu Jackowi ożenić się z kim zapragnie, mnie też wolno wyjść za mąż wedle upodobania". Ojcowie, taki i Anny, jak i Aleksandra, mimo sprawowanych funkcji kościelnych, przyjęli te wieści z radością - a ich dzieci połączyły się węzłem małżeńskim.
W roku 1567, zaraz po śmierci ojca Aleksandra - Marka, władyka Jan, postanowił przejąć po nim biskupstwo łuckie. Żórawnicki zdecydował się wspomóc teścia. Było to o tyle łatwe, że po śmierci ojca przez jakiś czas to on zarządzał diecezją w imieniu rodzica. Umożliwiło to Borzobohatemu-Krasieńskiemu "wdarcie się" do Łucka, przed jego głównym przeciwnikiem, władyką pińskim, Andrzejem Rusinem. W roku 1571 Jan przyjął święcenia i imię Jonasz.
Warto również wspomnieć, że gdy podpisywano unię lubelską, dworzanin królewski pan Wolski objeżdżał Wołyń zbierając pod nią podpisy. Wstąpił również do dworu biskupiego w Bożyszczu. 
Żórawnicki skorzystał na poparciu, jakie udzielił teściowi. Gdy ten przejmował znajdujące się w posiadaniu biskupstwa zamki w Charłupie i Żabczach, Aleksander przebywał akurat w tym drugim. Nowy biskup przekazał tedy zięciowi Żabcz, a także okoliczne wioski Hubin i Kołodziejów, w nieodpłatną dzierżawę. Tym samym Żórawniccy stali się panami na Żabczach. Obydwie twierdze biskupie były wówczas doskonale wyposażone, jak przekazuje A. J. Rolle: "Pierwszy z nich [Charłup] — to dar niespokojnego Swidrygiełła, rzucony na wzgórzu , opatrzony potężnym murem ze strzelnicami; w chwili objęcia go w czasowe przez Krasieńskiego posiadanie, miał amunicyi niemało : trzy działa odlewane, dwa żelazne, w cekhauzie 20 hakownic, 56 rusznic, prochy i kule; sioła zaś Pokoszczów, Bakoryn i Nowosiółka, dostarczały potrzebną liczbę ludu przydatnego do obrony. Zameczek w Żabczu jeszcze się prezentował świetniej, był większych rozmiarów, a ku obronie; okrom pięciu dział; pięćdziesiąt hakownic i sto dwanaście rusznic". - biskup wynagrodził więc Aleksandra dość hojnie.
Władyka Jonasz przekazał jeszcze większą część majątków biskupstwa, w zarząd, swemu synowi i sekretarzowi królewskiemu Wasylowi. Młody Krasieński był jednak człowiekiem podatnym na wpływy i niezbyt obrotnym - wykorzystała to jego żona, ks. Hanna z Sokolskich, jak pisze A. J. Rolle: "nic kobiecego w tej Amazonce wołyńskiej; zajazdy i procesa pochłaniają jej czas wszystek; braknie chwili wolnej na pieszczoty dla dzieci; to też wozi je ze sobą w kolebce, towarzyszą jej w wyprawach na sąsiadów ... i tak się kształcą pomyślnie w tej szkole, że młodzieniaszkowie zaledwie, pomagają już matce w rabowaniu kmieciów do episkopstwa należących, staczają bójki z Kurbskim, Prońskim, Bokijami, a nawet z ks. Ostrogskim, który tu w urzędowym charakterze występuje , jako marszałek ziemi wołyńskiej i delegat królewski."
Hanna szybko "zdobyła" nie tylko męża, ale i teścia. Za jej staraniem brat Wasyla - Piotr otrzymał w bezpłatną dzierżawę archimandrię żydyczyńską, a Żórawnicki wzmocnił swą pozycję na Żabczach. Księżniczka sama urzędowała na zamku w Charłupie, którego wyposażenie stopniowo zagarniała na własność. W roku 1574, kiedy już wszystkie kosztowności z zamku zniknęły, postanowiła zamienić go za dwie wsie Familicze i Iwanczyce z Radziwiłłami, pod warunkiem, że wyrobią dokument potwierdzający zamianę ziemi u króla, a ona sama dostanie od nich tysiąc pięćset złotych. Henryk Walezy "jako pódawca, fundator i obrońca chleba duchownego", przychylił się do próśb obydwu stron. Osobny dokument podpisał również władyka Jonasz, w obecności świadków: Aleksandra Żórawnickiego, Jana Borzobohatego-Krasieńskiego, Bazylego Hulewicza, ożenionego z wnuczką władykia także Marka Sołtanowicza Sokolskiego, brata Hanny.
Aleksander był także obecny na sejmie lubelskim w roku 1569. W poniedziałek 23 V, wraz z innymi panami wołyńskimi, złożył przysięgę wierności Koronie.
męża Anny Borzobohatej-Krasieńskiej h. Jelita. 
Z tego małżeństwa pochodzili następujący potomkowie: Bazyli, Marek, Teodora i Aleksandra.
Михайло Михайлович Свинюський
3 травня 1561 р. датується підтверджувальний лист Сиґізмунда ІІ Авґуста пані Михайловій
Свинській Федори Федорівни Чорторийській на волинські маєтки Свинюхи, Коритинці та Пустомити, отримані у спадок по чоловіку, до часу, поки вона вдруге вийде заміж, або до «живота», якщо залишиться вдовою159. РГАДА. — Ф. 389. — Оп. 1. — Ед. хр. 41. — Л. 259–260.

V


Ян Васильович
За рішенням луцького замкового суду від 1 листопада 1561 р., підтвердженого Зигмунтом Августом 2 січня 1562 р., Свинюхи з присілками залишалися в руках вдови по Михайлу Свинюському, княжни Катерини Чорторийської «доживотно», тобто до її смерті, а 20 лютого 1581 р. Стефан Баторій передав ті землі Балтазару Гнівошу на тих же умовах; інші, куплені маєтки, які Чорторийська тримала від першого чоловіка в певній сумі грошей (в «оправі»), були заставлені нею Балтазарові в 4 тис. кіп. Під час процесу у володимирському ґродському суді між Жоравницькими (Яном Марковичем з братаничами – Марком Олександровичем, підкоморичами Тимофієм і Яном Михайловичами та Яном Василевичем) і Балтазаром Гнівошем після смерті його дружини сторони продемонстрували на підтвердження своїх прав низку відповідних документів (ЦДІАУК. Ф. 28, оп. 1, спр. 18, арк. 199–200, 454–461, 1585 р.). Див. також: Архив Юго-Западной России, издаваемый Временной комиссией для разбора древних актов. Ч. 8. Т. 4: Акты о землевладении в Юго-Западной России XV–XVIII вв. К., 1907. С. 219–280; Российский государственный архив древних актов. Ф. 389, оп. 1, д. 192, арк. 110–110 зв., 112 зв. – 114, 114, 198–199 (тут і далі за мікрофотокопіями: ЦДІАУК. КМФ-36, спр. 192, 198, арк. 59 зв. –
63 зв.).
Тимофій Михайлович
Ян Михайлович
Матвій Жоравницький
1598 р. підписав у Луцьку заяву в Сенат, в якій дав згоду на унію і новий календар.
АЮЗР. — Ч. 1. — Т. X. — К., 1904. — С. 501.
Томаш Янушевич  Жоравницький
Волинський скарбник, 1598 підписав у Луцьку заяву в Сенат, в якій дав згоду на унію і новий календар.
АЮЗР. — Ч. 1. — Т. X. — К., 1904. — С. 501.
12 серпня 1605 р. М. Жоравницький віддав в оренду війтівство двоюрідному брату Томашу Яновичу Жоравницькому терміном до дня св. Мартина
(11 листопада) 1606 р. “зо всими провентами и пожитъками, до войтовства
луцкого належачого, выймуючи одно с послушенства пну Томашу Жоравницкому
Андрия Кравца, Яроша Суетича и Володкевича, так теж и клитки тые, што на
власном кгрунте пна Марка Жоравницкого, а не войтовскомъ”. А далі возний
Федко Будко, що проводив ув’язання нового війта, свідчив: “И скупивши на
ратушъ мещанъ луцких росказалемъ, абы за войта пна Томаша Жоравницкого
мили и его во всюм послушни были”162Причиною передачі війтівства Т. Жоравницькому, очевидно, була заборгованість М. Жоравницького. Ще в березні 1603 р. возний Іван Бурцевський віддав Маркові три позови від Томаша про борг відповідно на 13 000, 3 000 і 500
160 ЦДІА України у Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 70, арк. 328.
161 Там само. Арк. 607–608 зв.
162 Там само. Спр. 75, арк. 271–272, 274–275; ф. 26, оп. 1, спр. 17, арк. 754
Януш Жоравницький
зг. 1598 Луцький військовий, згодом — кременецький підкоморій, 1598 підписав у Луцьку заяву в Сенат,в якій дав згоду на унію і новий календар.
АЮЗР. — Ч. 1. — Т. X. — К., 1904. — С. 501.
Bazyli Александрович 
Bazyli Żórawnicki herbu Korczak (Wasyl Żórawnicki) - syn Aleksandra Żórawnickiego i Anny Borzobohatej-Krasieńskiej h. Jelita, rotmistrz Jego Królewskiej Mości w 1583 r.
Był zamieszany w wojnę Krasieńskich z kniaziem Kurbskim h. Lewart. Korzeni tego konfliktu należy się dopatrywać w przejęciu przez kniazia Tuliczowa - wsi będącej własnością Borzobohatych-Krasieńskich. Sam król wysłał do księcia list nakazujący mu zwrot rzeczonej miejscowości - jednak bezskutecznie.
W roku 1579 Kurbski stawił się, na rozkaz królewski, w obozie pod Połockiem. Towarzyszył mu poczet stu konnych (86 kozaków i 14 husarzy). Książę pełnił służbę wojskową przez trzy miesiące, za co należało mu się tysiąc siedemdziesiąt złotych polskich. Poborca podatków ziemi wołyńskiej - Wasyl Borzobohaty-Krasieński (szwagier Żórawnickiego), dostał polecenie umorzenia podatków księcia i wypłacenia mu pozostałego wynagrodzenia. Poborca nie wypełnił jednak rozkazu.
A. J. Rolle tak oto przedstawia sytuację ówczesnych poborców na Wołyniu: "Nie pierwszy to rok pełnił p. Wasil zaszczytną funkcyę; dawniej, do 1577 r., jednego poborcę wybierano dla Wołynia i Kijowszczyzny, od 1578 obowiązek ten między dwóch ziemian podzielono; ostatnia dostała się Pawłowi Sołtanowi, pierwszy mężowi energicznej Hanny [żony poborcy Wasyla]. Wiedzieć potrzeba, że taki poborca zależał od szafarza wydziałowego, dla całej wyznaczonego Rusi, a był nim Stanisław Drohojowski kasztelan przemyski, nadto — od szafarza całej Małej Polski, który to urząd w tym czasu okresie piastował Andrzej Gołuchowski".
W roku 1579 Krasieński pojechał do Przemyśla, by tam złożyć pieniądze i rachunki. Na miejscu okazało się, że kwota podatku spłaconego dla Kowelszczyzny (własność ks. Andrzeja Kurbskiego-Jarosławskiego) jest ponad dwukrotnie niższa, niż ta wyznaczona podczas lustracji. W następnym roku Wasyl potrącił całą kwotę podatku wyznaczoną podczas lustracji od wynagrodzenia kniazia za wyprawę płocką. Książę był przekonany, że został pokrzywdzony.
Zwierzchnicy poborcy - panowie Drohojowski i Gołuchowski, po otrzymaniu od kniazia skarg, postanowili zadośćuczynić bojarowi, który "całą Rzeczpospolitą dla kilkuset złotych gotów poruszyć". Wydali więc Krasieńskiemu odpowiednie polecenie.
Poborca żądał jednak większej ilości dokumentów. Wydano więc je, tym razem w imieniu króla, jedna nie zmieniło to sytuacji.
Kniaź postanowił wnieść skargę do samego monarchy. Król osobiście zajął się sprawą swego dowódcy - wysłał do Łucka Piotra Czernichowskiego stolnika lubelskiego, by ten wytoczył Krasieńskiemu proces. Wyrok zapadł - poborca miał zadośćuczynić kniaziowi z własnego majątku.
Krasieńscy ani myśleli płacić Kurbskiemu - stawili opór. Dnia 10 X 1581 r. król rozkazał kniaziowi Aleksandrowi Prońskiemu zwołać pospolite ruszenie i zaatakować Wasyla. W lutym następnego roku ruszyła wyprawa na Krasne. Rycerstwo stanęło na polanie, nieopodal wsi. Co przedniejsi poszli z poselstwem do dworu. Przyjęła ich księżniczka Hanna, stała w drzwiach w lekkim stroju, opierała się na mieczu, a za nią stało jeszcze kilkunastu uzbrojonych dworzan. Stwierdziła, że wieś jest jej własnością, dostała ją bowiem pd małżonka prawem zastawu i jako zabezpieczenie posagu, a "bronić się będzie do upadłego".
Deputanci widząc jej determinację, zbrojnych dworzan, a także konnych zebranych na dziedzińcu, postanowili wrócić do swoich. Wtem przybył Wasyl, chciał on załatwić sprawę po dobroci, wytłumaczył się, podziękował za względy okazane małżonce i zaoferował czterysta dwadzieścia złotych na zgodę. Ludzie księcia nie zgodzili się jednak - chcieli większej sumy. Zebrane z całego powiatu pospolite ruszenie odjechało.
Nie był to jednak koniec. W Marcu ruszyła kolejna wyprawa. Żądała dawnej kwoty i naliczonej przez sąd grzywny - w sumie dziewięciuset dwudziestu kop groszy koronnych. Tym razem doszło do bójki - Wasyl okuty w zbroję, wraz z żoną, zasłaniającą się tarczą, rozgonili napastników.
Tym razem sprawą znów zajął się monarcha. Kazał całej wołyńskiej szlachcie ruszyć na Krasne. Stawiły się trzy powiaty - łucki, włodzimierski i krzemieniecki. Wasyl, wraz z ojcem władyką chcieli zażegnać konflikt pokojowo, jednak to waleczna Hanna rządziła w tej rodzinie. Na jej wezwanie, wraz z pocztami, przybyli: ranciszek Krusz, Jan Uhrynowski, Jan Mniszkowski, dwaj kn. Woronieccy, dwaj Hulewicze, Aleksander Zaborowski, Teodor Rudecki i wielu innych; panowie Bielawski i Bazyli Żórawnicki h. Korczak, siostrzeniec Borzobohatego, przysłali nawet dwie roty zaciężne.
Do bitwy doszło 11 VIII. O wschodzie słońca Wasyl Borzobohaty podzielił swe hufce na trzy części. Jedną dowodził sam - chroniła ona dostępu do Kolnatycz i Stawrowa, drugą i trzecią jego żona, ubrana w połyskujący pancerz, miała przy boku synów, którzy rozwozili jej rozkazy. Jej oddziały składały się z konnicy i hajduków i broniły drogi do Kraśnika. Na wzgórzu umieszczono działa.
W pierwszej kolejności w ruch poszły armaty. Przeciwnicy byli zaskoczeni i przypatrywali się "ciekawie kobiecie wyobrażającej Bellonę; ale kiedy na skinienie tej kobiety dano ognia" z rusznic, zaczęli padać ranni. Armie nie zdążyły nawet zewrzeć się bezpośredniej walce - pospolite ruszenie uciekło w popłochu. Kniaź przeraził się i zgodził natychmiast na podyktowane przez zwycięzców warunki.
Zwycięstwo to rozeszło się szerokim echem na Ukrainie, niewiele później 6 X 1582 r. miał miejsce kolejny zatarg pana Borzibochatego, tym razem z Kłodzińskim, na którego korzyść sprawę rozstrzygnęły sądy. Wasyl znów zebrał jednak towarzystwo, a zastraszony przeciwnik ustąpił.
документ 1581, грудня 20розкриває суть справи, з приводу якої ведеться судове
засідання. Пан Матфій Малинський через довірену особу у позові стверджує, що
пан Василь Жоравницький винен йому значні суми грошей. На доказ таких пре-
тензій у суді демонструються два записи із борговими забов’язаннями останнього. 
Пан Василь Красенський, який представляв у суді сторону відповідача, піддав
сумніву справжність цих документів. Мотивацією для цього була підозра у
нелегітимності прикладених до листів печаток свідків позики грошей.
Марк Александрович  (+1611)
syn Aleksandra Żórawnickiego i Anny Borzobohatej-Krasieńskiej h. Jelita, mytnik łucki (13 V 1595 r. - myto danolowszczyzna). Gdy Cyryl Terlecki obejmował biskupstwo łuckie w 1585 r. zażądał od Marka zwrotu Żabcz, które poprzedni władyka przekazał jego ojcu w nieodpłatną dzierżawę. Żórawnicki pewien swych praw do miejscowości i zamku skarżył się z tego powodu na Cyryla, jako na gwałtownika.
W roku 1607 szlachta wołyńska zaczęła domagać się zmian w systemie obrony Ukrainy:
"A isz kraie nasze podlegle są niebespieczeństwom od Tatar, y częste incursie y spustoszenia od nich cierpiem, do tego y żołnierz tu leże miewa, y statiami nas samych y poddanych naszych wielce obciąża, y szkody niezliczone czyni; prosić Jego Królewską Mość maią, aby kraie nasze od żołnierza wolnemi zostawały, ale aby napotym żołnierze, w dobrach Króla Jegomości leżąc, za pieniądze żywność kupowali, choć y za większym żołdem."
Świadczy to o fakcie, że wojsko, które bronić tych ziem miało przed najeźdźcą, samo mieszkańców ciemiężyło, czyniąc szkody, często poważne.
Rok później szlachta powtórzyła ów postulat, domagała się też ograniczenia samowoli żołnierzy i narzucenia wojsku dyscypliny. Pod tą prośbą podpisał się Marek Żórawnicki, a także jego krewny Jan, syn władyki Marka:
"Zaczym żołnierz, pod tę zwłascza zewsząd niebezpieczeństwa, potrzebny iest; ale to namówić, żeby, według dawnego prawa in centro regni nie byli, ale na mieyscach, sobie prawem nazanczonych, przebywali. Porządek chowania ych wedle dawnych artikułów żołnierskich, które w druk podać z ynemi woiewodstwy także namoc się, y żeby ie do executiy Ich Mość Panowie hetmani przywodzili, constutią opatrzyć, y disciplinam militarem constitutią też obostrzyć."На початку листопада 1602 року луцький війт Марко Жоравницький, виборовши на сеймику собі право бути збирачем податків у Волинському воєводстві, вирішив заявити про це на весь голос у місті.
Урядники не визнавали війта як «поборцю» – збирача – і відмовлялися віддавати йому гроші. Зазвичай ці ретельно прописані усталені на сеймах суми збирали з міщан самі райці (члени магістрату, міського уряду), а потім їх забирав «поборця» воєводства – державний урядник, або його слуга. По отриманню грошей райці давали міщанам «квит» – розписку. 1602-го таким «поборцею» був Лаврин Древинський, а його слугою у Луцьку – Ярош Рогозинський. Їм міщани незадовго до того випадку передали зібрані гроші. Виходить, війт хотів стягнути податок іще раз.
Жоравницький прийшов до ратуші та вимагав у бурмистра Семена Федоровича надати йому кликуна для оголошення цієї новини в місті. Але виявилося, що війт мав багато боргів. І ніяк не міг вирішити фінансових проблем, хоч здавав в оренду і свій уряд, і маєток із доходами. Тобто фактично він не був війтом. Коли закінчувався термін оренди його посади однією особою, здавав іншій. Зрештою, за посередництвом єврея-орендаря Зелковича Жоравницький зважився покращити свій добробут коштом луцьких міщан. Міські урядники йому відмовили. Однак він знову прийшов до ратуші й наказав кликунові на ім'я Андрій Куля ходити вулицями Луцька із Зелковичем і «кликати», щоб міщани не віддавали нікому іншому шосовий – податок від нерухомості – й чоповий збори, а тільки Зелковичу. Кликун не схотів. Жоравницький наказав слугам привести його до війтівського будинку. Андрій знову відмовився без відома бурмистра оголошувати волю війта міщанам. Тоді Марко Жоравницький звелів побити його киями. Андрій Куля мусив скоритися.
Походив з волинського шляхетського роду Журавницьких гербу Корчак. Молодший син Олександра Журавницького, війта Луцька. Продату народження та молоді роки нічого невідомо.
24 червня 1584 року після смерті брата Василя отримав Луцьке війтівство. Залишався на цьому уряді до 1611 року, часто здаючи його в оренду: 2 січня 1585 року — стриєві Янові Журавницькому за борг у 8 тис. польських злотих, у лютому 1586 року — ґданським купцям Ганусові Ваншоту та Германові Гаку за борг батька 9 тис. польських злотих. Своєю чергою ті перезаставили в суборенду.
Марко Журавницький прибуткову частину війтівства дав на відкуп жиду Шаї, а судову — лентвійту Богушу Ванковичу. 11 жовтня 1586 року возний Стефан Княгиненський, через заборгованість Марка Жоравницького в сумі 7 307 кіп і 49 литовських грошів, за допомогою посполитого рушення повіту ввів у держання луцького війтівства Адама Прусиновського. У грудні 1585 року купець Г. Ваншот скаржився на Марка Журавницького і його сестру Олександру за неповернення боргу батька. Викликана до суду сторона заявила, що та справа належала не до ґродського, а до земського суду, але луцький староста Олександр Пронський став на бік Г. Ваншота. Тоді Марко Журавницький апелював до короля, однак і король спрямував справу до луцького гроду на лютневі рочки 1586 року.
Зрештою в заставу передано Луцьке війтівство. У 1591—1598 роках війтівство передавалося в суборенду практично кожного року. Постійно змінювався керуючі, які намагалися якамога більш витягнути грошей.
22 вересня 1599 року війт Марк Журавницький вступив у конфлікт з райцями луцького магістрату, які поскаржилися на нього до ґродського суду через зловживання владою. Міські урядники закидали війтові те, що він відмовився засідати з ними в ратуші «на местцу звыклом» і розпорядився вести судове засідання у своєму будинку за присутності тільки двох лавників; замість присяглого міського писаря використав свого слугу; привласнив прибутки, які мали йти до міської скарбниці, отже завдав місту збитків на 200 польських злотих. Крім того, встановив на свою користь мыто «якоес незвыклое» — з усіх міщанських будинків і комор стягнув по 7 кіп литовських грошей, зокрема з купців, котрі з «комягами, полукомяжками и чолнами на реце под домами нашими стояли», що призвело для міщан до додаткових300 польських злотих збитків. Того ж року М.Журавницький знову передав війтівство в оренду луцькому підкоморієві Янові Харленському.
На початку листопада 1602 року луцький війт Марко Журавницький виборов на сеймику собі право бути збирачем податків («поборцею») у Волинському воєводстві. Втім проти цього виступила шляхта та міщани, які підтримували Лаврина Древинського.
У 1606 році Андрій Красенський подав до Луцького ґродського суду позов проти Марка Журавницького з вимогою сплатити йому борг у сумі 13 200 польських злотих або передати війтівство та с. Підгайці. Саме тоді дідичний війт опинився перед загрозою втрати уряду й маєтку. Аби врятувати ситуацію Марко Журавницький вирішив знову здати війтівство в оренду братові Томашу Журавницькому.
1 липня 1607 року черговим орендарем був родич Марка — Михайло Гулевич, який тимчасово заволодів війтівством за 6 тис. польських злотих, але невдовзі війт передав його в оренду за 9 тис. польських злотих княгині Катерині Подорецькій, котра, своєю чергою, «правом вливковим» переуступила війтівство синові — князеві Андрієві Козеці. У 1610 році Марко Журавницький вирішив повернути собі війтівство та поскаржився до Луцького земського суду на А.Козеку, але той подав апеляцію до Люблінського трибуналу. Справу зрештою виграв Журавницький: трибунальським декретом від 9 травня 1611 року.
Марко Журавницький повернув собі уряд, викупивши його у А.Козеки за 9 тис. польських злотих, проте вже 10 травня продав його за таку ж суму своєму шваґрові — Олександрові Загоровському, позичивши попередньо в нього відповідні гроші.
Написавши 16 листопада 1611 року заповіт у селі Куклі, Марко Журавницький невдовзі помер, не залишивши прямих нащадків.
Феодора Олександрівна
Олександра Олександрівна
Олександр Загоровський був одружений з Олександрою Олександрівною Жоравницькою, сестрою Марка Жоравницького, однак мені не вдалося встановити – був він укладений до описуваних подій чи після них. 10 серпня 1598 р. Олександр Загоровський з дружиною за судовим декретом вимагали від Марка Жоравницького ¼ частини Блудова, що могло бути пов’язане з виплатою Жоравницькій посагу від її брата (ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 53, арк. 114–115).


№ 1

Того ж мсц~а ді~ [14] дн~u. 
Пришедчи пtрtд мtнt, Бориса Ивановича Сову, подстаростего луцкого, 
княз ДмитрTи АлTксандрович БурTмскии, жаловал и jповTдал тымъ jбычаTм, 
што ж, дTи, сTстрTнTц мои нTбожчикъ пан Михаило Свинускии с тог свTта бTз
потомства зшол, а имTня Tго НовосTлки, так тTж част в КорсовT в СTстрuтинT
на ЗмTинцы Yв ОбзTри и в вОдрожинT водлT права прирожоног на мTнT и на 
дTтTи моих спадком припали•. Бо, дTи, jтTц мои, княз АлTксандро з 
нTбожчиком братом своим кнз~Tм Лвом, дTдом пана Михаила Свинюског, тыи 
имTня БурTмскии, так тtж стада и зброю наполы был роздTлил▫. То пак, дTи, 
TT мл~ пн~и Свинускаu пн~и ATдора | ATдоровна | кнuжна | Чорторыская скоро по 
смTрти малжонка своTго с тых имTнTи стада полтрTтuста, | зброи | на 
дванадцат чолов­ков, к тому быдла и збожя и всuкиT рTчи рухомыи побрати, 
до дворов своих // выпровадити казала• и людTм вTликоº драпTзство чинила. Я, 
дTи, видTчи таковую шкоду свою, YтTклом ся до враду и взuвши вижа jт Tго 
мл кн~зu КостTнтина КостTнтиновича Jстрозского, воTводы киTвског, 
маршалка Волынскоº зTмли, старосты володимTрского, пн~а Пtтра Чибtнског, 
а з ураду замку Луцког jт кн~зu Jстаaъя Соколског, подстаростTг бывшого 
луцкого, служTбника Tг Гришка Труша и маючи при собT шляхту и сторон
людTи добрых в тот двор НовосTлки, яко во властивую jтчизну свою Ytхал. И
пытал Tсми врадника пн~Tи Свинускои МатTя: «Если бы што было которог
схованя пн~а Свинуского в дворT НовосTлTцкомъ?» Jн жадног схованя пн~ъског 
в том дворT быти нT повTдил•. А што, дTи, было быдла рогатог, то, дTи, пн~и 
ºщT до погрTбу скоро по смTрти пана Свинуског побрати казала▫. Толко всTT 
маTтности дворнои повTдил jсмTро тTлuт, свинTи двадцатTро, гусTи
двадцатTро и чTтвTро, куров сто•, а в гумнTх збожu, в дворT два стоги жита•, а 
сто коп пшTницы, jвса полтора стога и два jдTнки проса•, а на поли в гумнT 
пuт стогов жита, а стог jвса•. Тог всTг вижи jглTдали и на рTTстръ списали и 
листы свои под пTчатми и с подписю рук своих свTдомя своTго мнT дали•. Я, 
дTи, jсв­тчивши шлuхтою, вижами и сторонами, Yставивши врадника своTго в 
том дворT, ºхал Tсми проч▫. А то-м вчинилъ длu того, абы болшTи пн~и 
Свинюская того имTня нT пустошила•. То пак по выTханю моTм чTтвTртого дн~u 
в нTдTлю мсц~а ноябра двадцат чTтвTртого дн~u TT мл~ пн~и Свинуская,
способившисu з многими людми з слугами и бояры своими, приTхавши моцно, 
кгвалтом до Новоселок з гумен збожT, што до снопа выважTно•, так теж з 
двора остаток быдла, кони дворные, свини, гуси, куры побрати казала•. А на 
jстаток, збираючи, домы в дв[орT] jгнTм попалити казала и вTликиT шкоды 
починила, которых всих шкод рTTстръ мTновитT написаныи в сTбT быти мTнит. 
Ку тому з людTи воловщину jт вола по дTсTти грошTи брала, чинши и


Comments