 ЗУБРИКИ. I. Загальна характеристика та походження роду Зубрик. ЗУБРИКИ (ЖУБРИКИ) гербу Сас — боярський та земянський рід, великі черкаські землевласники XVI століття. Генеалогічний родовiд та бiограми Зубрик. I 1. Іван Жубрик Писемні згадки про стародавню місцеву боярську родину Жубриків з'являються в історії України на початку XVI століття. Один з перших її представників — боярин Іван Жубрик згадується у Грамоті великого князя Литовського Сигізмунда I від 20 лютого 1533 року з приводу підтвердження на володіння землями, а саме: Мліїв, Орловець (Городищенський район), Лінчинціта Бігловці, які як придане при одруженні на дочці Богдані відписала йому його теща Ганна, вдова вбитого татарами звенигородського боярина Федора Васькевича (шляхетство з гербом для цього роду надав ще Владислав II Ягайло), яка вийшла заміж за Грицька Васькевича[1]. Він же у 1537 році купив у Володимира, сина Богдана Глинського, всю Радивонівщину[2]. 3 липня 1539 року теща крім вищезгаданих маєтків подарувала зятеві: Остапківці, Лисуновці, Новоставки, а також їхні пасіки в Черемошній, Радоставі над Бистриком, в Остапкові та всі інші як над річкою Роставицею, так і над Гуйвою та Гуєвкою. Оскільки Мліїв, Орловець та Ленчинці, як вже зазначалося, потрапили в руки черкаського земянина Гринька Васькевича, то на кінець 1520-х рр. ці селища стали вважати належними до Черкаського повіту. На початку 1530-х рр. Гринько помер і його вдова Анна Гринківна разом зі своїм сином Костею записали ці селища своєму зятеві – черкаському земянину Івану Жубриковичу. Король Сигізмунд у лютому 1533 р. потвердив запис спадкоємців Г. Васькевича й наказав передати селища І. Жубриковичу на умовах несення земської служби149. В іншому потвердженні цих володінь Івану Жубрику та його дружині Богдані від 3 липня 1539 р. Мліїв, Орловець та Ленчинці знову названі як селища Черкаського повіту150. Отже, ці пункти все більше опинялися у сфері впливу Черкаського замку: на них навіть почали претендувати місцеві міщани151. Однак згодом ці селища ідентифікуються як частина Звинигородщини. Перші серйозні претензії щодо методів управління були висунуті в 1536 р. й стосувалися О. Дашковича. Щоправда, це відбулося вже після його смерті. Очевидно, черкаські міщани через круту вдачу та жорсткі підходи до управлінської діяльності цієї людини не ризикнули зробити це за її життя. Натомість вирішили скористатися зміною керівника місцевої влади і звернулися з чолобитною до Зиґмунта І “штожъ дей якъ держалъ… тотъ замокъ Черкасский небожчыкъ панъ Остафей Дашкевичъ, ино дей в тотъ часъ крывды ся великии имъ отъ него стали”. За результатами розгляду 17 пунктів цієї скарги до тогочасного місцевого старости В. Тишкевича була відправлена королівська резолюція [1, 1–2; 3, 9–13]. Хоча за своєю суттю вона виявилася на користь черкащан, але сформульована була досить неоднозначно. Більшість положень вимогали від старости діяти “подле давнего обычая”. Водночас зазначалося, що попередні урядовці упустили деякі “служби і подачки замкові”, а О. Дашкович справедливо їх відновив. Відповідно, король наказував В. Тишкевичу, щоб той надзвичайно скурпульозно ставився до накопичення державних прибутків (“пожитковъ нашихъ, што будетъ здавна на замокъ нашъ прислухало и всякихъ пошлинъ повинныхъ ничымъ не впущалъ и того пильне смотрелъ, жебы никоторыи службы и дачки и иншихъ повинности и пожитки наши звечистыи отъ замку нашого ничымъ не отходили, ани ся уменшали”)[3, 11–12]. Таке рішення поставило старосту в незручну ситуацію. Адже від нього вимагали фактично зберегти майже всі попередні податки й повинності та при цьому не обтяжувати населення зайвими поборами. За визначенням А. Яковлєва, єдиним виходом із цієї ситуації, до речі, найвигіднішим для місцевої влади, було продовжити політику попередника [4, 85]. Хоча джерела й не розкривають нам подальших кроків В. Тишкевича, вірогідно він пішов саме таким шляхом. Це, напевне, стало причиною народного виступу, котрий у тому ж 1536 р. вчинили проти нього черкаські міщани та бояри. Частково їх підтримали мешканці Канева. На жаль, джерела не містять інформації, як саме розгорталося повстання, а подають лише окремі уривчасті відомості про його хід. Воно вибухнуло несподівано й загрожувало серйозними наслідками. Це змусило київського воєводу видати наказ направити каральний загін служебників київської роти на чолі з ротмістром проти бунтівників. На відміну від Канева, де місцеві мешканці миролюбно зустріли військо й спорядили його провіантом і підводами, у Черкасах загін наштовхнувся на сильний опір міщан. Не маючи достатніх вогневих засобів для його придушення, він був змушений повернутися до Канева “по стрельбу” (артилерію). Прибувши сюди разом зі служебниками В. Тишкевича, військові, озлоблені невдачею, за словами міщан “о полночи кгвалтовне, обычаемъ неприятельскимъ, острогъ проломили, ворота выбили, сторожовъ побили и всихъ насъ сонныхъ без вести наскочивши забили”. Але невдовзі на допомогу прийшли інші міщани і “выперли зъ острога гвалтовнековъ тыхъ”. Після завершення повстання київські служебники звинуватили канівчан, що ті з власної ініціативи здійснили на них напад, вбивши при цьому вісьмох і поранивши двох вояків. Це стало приводом до судового процесу 1542 р., унаслідок якого мешканцям Канева вдалося довести істину та виправдатися перед великим князем литовським [3, 38–39; 4, 87–88]. Не виключено, що підбурювачем невдоволених міщан був пан Я. Пенько, котрий, маючи певні доручення від короля, на той час мешкав у Черкасах. При розслідуванні цієї справи йому було висунуто звинувачення, що саме він спровокував черкащан на бунт, однак той зумів виправдатися перед владою [5, 3–4]. У причетності до повстання були звинувачені й покарані кілька черкаських бояр: Іван Зубрик, Берндей, Ян Малик-баша, Семашкович, Позняк та Васько Ремень. Та через деякий час і вони змогли виправдатися, стверджуючи, що під час повстання були на боці В. Тишкевича, а всі закиди в їхній бік – не що інше, як наклеп [6, 146–147]. Характерними для життя міських громад були суперечки з місцевими землевласниками – шляхтою та монастирями, котрі виникали переважно через землю. Ось один із конфліктів, пов’язаний із родом черкаських бояр Зубриків. Перші претензії міщан були зафіксовані близько 1536 р. у контексті скарги на О. Дашковича, де вони, без конкретизації місцевості, зазначали: “Мещанинъ черкасский Зубриковичъ также пасеки ихъ местскии за себе забралъ и того имъ вживати забороняеть” [3, 11]. Невдовзі черкаський війт Сава “со поплечники своими” надіслав до київського воєводи А. Немировича скаргу про привласнення І. Зубриком їхніх уходів з пасіками, наголошуючи про його надмірні зловживання (“втиски многии чинить”). Це стало предметом судового розгляду, проведеного київським воєводою у серпні 1540 р. Ішлося про правомірність належності І. Зубрику земель понад р. Ольшанкою та Радивоновських угідь над р. Тясмин. А. Немирович перевірив межі володінь та права на них обох сторін, після чого постановив, що претензії міщан не мають підстав. Результати розгляду справи було внесено до відповідного судового листа [8, 1–2]. Проте міщани, не зваживши на владне рішення, продовжували промислове використання належних Зубрикові земель. З огляду на це боярин подав скаргу на черкасців до короля, апелюючи до судового листа київського воєводи. Розслідування 1541 р. знову закінчилося на користь І. Зубрика, а міщанам було наказано не чинити кривди та шкоди в його маєтках (“и дали бы ему въ томъ покой конечне”) [9, 67]. Але після цього черкащани, вважаючи, що правда за ними, продовжували проникати в його володіння. У 1555 р. чергова скарга боярина знову довела справу до суду, яку розглядали уповноважені королем комісари – господарський дворянин Вацлав та черкаський і канівський староста Й. Халецький. Міщани були визнані неправими й І. Зубрик знову виграв процес [10, 136]. Жубрики володіли Гуляйполем[3] і прикордонними землями між Тясмином та Виссю. Дружина: Богдан Федорівна Васькевич, донька звенигородського боярина Федора Васькевича та Ганни.1. Грамоти великих князів литовських з 1390 по 1569 рік / Під редакцією В.Антоновича та К.Козловського. — К., 1868. — X + II + 166 с. (рос.) 2. Стаття Żabotyn у Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських, том XIV (Żab — Żab) з 1895 року. 149 Грамоты великих князей литовских... – С. 59–60. 150 Там же. – С. 62–63. 151 Там же. – С. 69. 1. Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі – ЦДІАУ). – Ф. 2227, оп. 1, спр. 147. 2. Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. – Т. 2 (1506–1544). – Санкт-Петербург, 1848. 3. Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною комиссиею для разбора древних актов, учрежденной при Киевском, Подольском и волынском генерал-губернаторе (далі – Архив ЮЗР). – Ч. 8. – Т. 5. Акты об украинской администрации. – К., 1907. 4. Яковлєв А. Бунт черкасцев и каневцев в 1536 году (Эпизод из жизни украинских городов в XVI в.) // Україна. Науковий та літературно-публіцистичний щомісячний журнал. – К., 1907. – Січень. – С. 81–89. 5. Архив ЮЗР. – Ч. 3. – Т. 1. Акты о козаках (1500–1648). – К., 1863. 6. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. – Санкт-Петербург, 1865. – Т. 2: Прибавления к 1 и 2 тому. 7. Архив ЮЗР. – Ч. 7. – Т. 2. Акты о заселении Юго-Западной России.– К., 1890. 8. ЦДІАУ. – Ф. 223, оп. 1, спр. 330. 9. Грамоты Великихъ князей Литовскихъ съ 1390 по 1569 годъ. Собраныя и изданыя подъ редакціею Владиміра Антоновича и Константина Козловского. – К., 1868. 10. Владимирский-Буданов М. Население Юго-Западной России от половины XV в. до Люблинской унии. – К, 1891. II 2/1. Василь Івнович Жубрик Василю також довелось звертатись 11 травня 1562 року до великого князя Литовського Сигізмунда I зі скаргою на Ждана Повітку. 10 травня 1562р. у підтвердженні Сигізмунда-Августа для Василя Івановича Жубрика, внука Анни Гринківни, названої інокинею, Мліїв, Орловець, Ленчинці (Ілінчиці) та Рденські болота з пасіками, ріками, лісами, звіриними й пташиними ловами відносяться до Звинигородщини152. Пояснити це можна не стільки відновленням історичної пам’яті, скільки значною перспективою просування володільців у Звенигородщину, багату на ресурси й практично безлюдну. Це не означало зменшення адміністративного впливу Черкаського замку – у тому ж році Василь Жубрик скаржився, що черкаський міщанин Ждан Повітка «погонив» боброві гони на р. Рдені. Скарга була скерована до черкаського старости кн. Михайла Вишневецького153. З'ясування стосунків між черкасцями і Жубриками тривало більше чверті віку, аж до 1570 року. Пізніше черкаські міщани, посягаючи на Радивоновські маєтності, вдалися до хитрощів. Було сфабриковано документ, за яким Василь Зубрик у 1565 р. начебто продав Радивоново якомусь Радузі Губі, котрий, у свою чергу, поступився ним у 1570 р. черкаським міщанам. Однак і ця справа закінчилася не на їхню користь [11, 225; 12, 423]. 152 Грамоты великих князей литовских... – С. 91–92. 153 Там же. – С. 92–93. 11. ZD. – T. V. Lustracje krolewszczyzn ziem polskich Wolynia, Podola i Ukrainy z рierwszej polowy XVII wieku. Wydal Aleksandr Jablonowski. – Warszawa, 1877. 12. Клепатский П. Г. Очерки по истории Киевской земли. – Т. 1. Литовский период. – Одесса, 1912. 13. Архив ЮЗР. Ч. 1. – Т. 6. Акты о церковно-религиозных отношениях в Юго-Западной Руси (1322–1648). – К., 1883. III 3/2. Христина Василівна Василь Жубрик мав єдину дочку Христину, котра по смерті перших двох чоловіків (перший Філон Балакер та другий Федір Різночинський були вбиті татарами) виходить заміж за поляка Андрія Пахуту Коженевського і стає власницею селища Яцькове.[4]. 28 січня 1633 року Христина Коженевська продала всі землі, в тому числі й Гуляйпіль Станіславові Конецпольському[5].У 1633 році Мліївщина, до якої територіально належала Валява, була придбана князем Станіславом Конєцпольським у Христини Коженьовської, внучки Івана Зубрика, одного з перших відомих власників цих земель Христина від Корженевського дітей не встигла народити, оскільки він незабаром помер, але від першого шлюбу мала сина Івана, від другого — тільки дочок, з яких: Настя одружилась з Яном Пшигодським, Марина — зі Станіславом Гостковським, третя, невідомого імені, — з Юрієм Чеховичем. Одна з цих трьох доньок, народила їй онуку, яка вийшла заміж за Сокора. Іван Балакер мав дочку, одружену з Григорієм-Жданом Делешканом, а той сина Миколу та доньку у заміжжі з Яном Костюшковичем[6]. Отож мала чисельне потомство, від якого пішли: Балакери, Делешкани, а в третьому поколінні — Пшигодські (пол. Przygodzki.).
|
РОДОВОДИ ШЛЯХТИ > З >