Богдан Михайлович Загоровський
За «посполитою отправою» 1509 р. Богдану Загоровському надавалося з державного скарбу 20 кіп грошів та «6 локотъ сукна лун(ского) з восковъ берестеи(ских)» [3, 417]. Саме він виступає 1523 (1524) р. в листі великого литовського князя Зиґмунта до володимирського старости князя Андрія Санґушка, де йдеться про його конфлікт із зем’янами Дьогтевичами, які вважали Б.Загоровського лише тимчасовим державцею їхнього власного маєтку Дьогтів. Богдан, навпаки, стверджував, що «тое именье есть его отчизна и дедизна, какъ жо деи тое имене от брати отца его от пна Олекъсандра Солтановича в делу отцу его достало, и во впокои держалъ. А он по отцы своемъ вышеи сорока лет держалъ». Крім Олександра Солтановича, Богдан називає ще одного батькового брата – підскарбія Івана Андрійовича [4, 115].
За генеалогічними дослідженнями, Іван (Івахно) Андрійович Солтан був чоловіком князівни Богдани Федорівни Четвертенської [5, 353], яка 25 грудня 1552 р. записала Петру Богдановичу Загоровському, небожу свого чоловіка, дарчу на маєтки Луків, Навоз та частки Четвертні й Копилова. У цій даровизні вона чітко називає його братаничем чоловіка: «розумеючи то, ижъ я вжо зъ его милостью паномъ моим потомъства жадного по себе не оставимъ, а ижъ тежъ братаничъ его милости, маршалокъ господаръский, панъ Петръ Богдановичъ Загоровский з молодости летъ своихъ пану его милости и мн­ сприязливе служилъ ... упросиламъ его милости пана моего, абы его милость рачиль в томъ ласку братаничу своему оказалъ, а тую третюю часть, от мене его милости записаную, пана Петра Загоровского тымъ даровать рачилъ» [6, 24–26].
На нашу думку, Олександр Солтанович і Іван Андрійович Солтан були рідними братами, оскільки синів по батькові часто називали за прізвищами або ж навіть і за іменами дідів. Швидше за все, їхнім батьком був Андрій, а його братом (рідним або стриєчним) Михайло, син якого Богдан вів боротьбу з Дьогтевичами. Тож уже на початку XVI ст. рід Загоровських посідав гідне місце в тогочасному шляхетському середовищі: якщо Іван Олександрович був підскарбієм, то Олександр Солтанович – господарським маршалком, а Михайло, як бачимо, виконував важливі урядові доручення.
За «пописом» литовсько-руського війська 1528 р., невідомий на ім’я «пан» Загоровський виставляв п’ятеро коней на військову службу [7, 187]. Можливо, це був Богдан – батько наступного покоління Загоровських, дідом яких називається Михайло.

 Так, в одному з документів Литовської метрики за 1546 р. виступає Петро Богданович, який разом з братами вів справу з князем Андрієм Михайловичем Санґушком Коширським щодо маєтку Кустин: «Которое дей именье, сходячы с того света, дед ихъ Михайло Загоровъский дал тестю его небожчыку пану Василью Хребътовичу в тот часъ, якъ поручылъ былъ ему дочъку свою в опеку» [8, 180]. Отже, у Михайла Загоровського, крім сина Богдана, була невідома нам на ім’я дочка. 

Середній син Богдана Загоровського, Ян Богданович Загоровський, завдяки шлюбу породичався з родиною, яка на той час належала до одного з найбагатших маґнатських родів: 1536 р. він одружився з дочкою Якова Петровича Боговитина Шумбарського і Софії Андріївни Лозчанки – Федорою [17, 12–13]. У цьому шлюбі до дорослого віку дожили двоє синів, Гаврило і Михайло, та чотири дочки: Ганна, Настася, Раїна і Стеця. В родині склались досить напружені взаємостосунки як між матір’ю і дітьми, так і самими дітьми. 14 і 20 листопада 1569 р. Федора Загоровська скаржилась на молодшого сина Михайла, який начебто пограбував її підданих [13, ф. 28, оп. 1, спр. 4, арк. 265 зв.–266, 270–270 зв., 290–292; 14, 136, 139]. А після смерті чоловіка у грудні 1569 р. вона позивалася до синів Михайла і Гаврила щодо третьої частини маєтку с. Загорів [13, ф. 28, оп. 1, спр. 4, арк. 294; 14, 139]. 

Достеменно відомо, що 1536 р. Олехно одружився з князівною Софією Янушівною Заславською, але помер бездітним доволі рано, близько 1560 р. [9, 72]. Три брати Загоровські – Петро, Олехно і Ян (Іван) – згадуються в ревізії волинських замків 1545 р., причому Олехно і Ян названі володимирськими повітниками, а Петро фігурує як повітник луцький, оскільки він обіймав уряди луцького ключника, городничого і мостовничого [10, 100, 104, 120, 121, 139, 140, 155, 187]. Брати Петро, Олехно і Ян Богдановичі продовжили боротьбу за село Дьогтів. Тяжба з Дьогтевичами тривала багато років, але врешті завершилася на користь Загоровських, проте їм все-таки довелося викуповувати маєток. Спершу 1547 р. Мисько Стасевич Дьоготь, який на землі Олехна Загоровського «моцно кгвалтемъ двор поселил», не бажаючи за присудом володимирського підстарости сплачувати значний грошовий штраф, на підставі пред’явлених Олехном Загоровським купчих листів, визнав, що продав Петру, Яну й Олександру Богдановичам свої частки маєтку за 500 копъ литовських грошів. 1551 р. свою частку Дьогтева продали їм також Олехно Дьоготь та його брат Мацько Кузьмич разом зі своїми синами Левком, Іваном і Васком [12, 396–399].

У братів була також і невідома нам на ім’я сестра, одружена з N Непитущим. Вочевидь, вона рано померла, бо її дочка Федора Непитуща виховувалась у свого дядька Петра Богдановича, за тестаментом якого від 1566 р. дружина останнього Федора Федорівна Санґушківна мала видати її за пана Богдана Кузьминського, з яким вона була вже змовлена [1, 236].

Василь Петрович Загоровський
між батьком Петром Загоровським та його старшим сином Василем склалися доволі напружені стосунки, що могло бути пов’язано з другим батьковим шлюбом. Ще за свого життя Петро Богданович відділив Василя, уступивши йому маєтки свого покійного бездітного брата Олександра, взявши при цьому у сина розписку, що в подальшому він не претендуватиме на іншу батьківську спадщину. Байдуже ставлення батька не сприяло встановленню добрих стосунків із старшим сином, тож вони практично не спілкувалися, а нерідко вступали в конфлікти. Так, 3 червня 1567 р. батько Петро Загоровський скаржився на сина Василя у зв’язку із самовільним влаштуванням останнім красносільської греблі та викупленням й володінням маєтком Переволока [13, ф. 28, оп. 1, спр. 2, арк. 114; 14, 48]. Претензії щодо Переволоки, мабуть, були безпідставними, оскільки цей маєток ще в 1553 р. був придбаний у Станіслава Головнича Перевальського Олехном Богдановичем, а після його смерті перебував у володінні його дружини Софії Янушівни Заславської [12, 389–391].

Як було зазначено, Василь Петрович Загоровський отримав маєтки свого покійного дядька Олександра Богдановича. Крім того, дядькова дружина Софія Янушівна Заславська, дядина Василя, яка тривалий час залишалася удовою, не маючи власних дітей, записала Василю Петровичу «даровизну» на ряд маєтків. В її дарчому листі зазначено: «дознавши ку собе немало доброго почтивого захованья и великую склонност братанича небожчика пана малжонка моего пана Александра Загоровского его млсти пана Василя Петровича Загоровского, маршалка его кр. мл. городничого володимерского, дала, даровала и записала именя, мне от небожчика пна малжонка моего помененого въ вене осмисот копах грошей личбы и монеты литовское записаные, то ест третюю част в Суходолех, в Дегтеве и в Перевалках», у володіння якими він мав вступити після її смерті. На додаток 15 січня 1571 р. вона записала йому ще й третю частину с. Острова [13, ф. 27, оп.1, спр. 3, арк. 113–114; 15, 127]. Ще дві частини цього маєтку в сумі 200 кіп грошів вона записала другому братаничу свого чоловіка, сину Петра Богдановича від другого шлюбу – Федору Загоровському [13, ф. 27, оп. 1, спр. 1, арк. 208–208 зв.; 15, 138–139].
Попри негативне ставлення батька, Василь Петрович зробив досить вдалу кар’єру. У 1562 р. він був звичайним господарським дворянином, який наприкінці 1564 р. за «росказанем» дворного маршалка, земського підскарбія і господарського писаря Остафія Воловича переганяв до Мінська худобу, яку він «скупил, дей, есми на потребу его кролевскую млсти колко сот быдла, то ест волов и яловицъ, которое, дей, быдло было ховано черезъ всю зиму у волости Кремянецкой». Внаслідок виникнення епізоотії та пов’язаний з цим падіж худоби («немало быдла хфорого, а иншие, дей, вже на местцу у Кременцу поздыхали») він «на оглядання хворого бидла» брав служебника кременецького старости Павла Невишського [13, ф. 25, оп. 1, спр. 6, арк. 240 зв.–241]. У 1565 р. Василь Загоровський ввів московського біженця російського князя Андрія Михайловича Курбського у володіння Ковельською волостю, подарованою останньому польським королем Зиґмунтом II Августом, склавши й інвентар цієї волості. Можливо, саме внаслідок цього у нього склалися дружні стосунки з князем Курбським, до якого пізніше, опинившись у татарському полоні, він звернувся з проханням про викуп [16].
В.Загоровський виконував й інші королівські доручення, зокрема, протягом семи років (1570–1577) був збирачем волинського мита. Не отримавши за це своєчасно грошової винагороди, він у тестаменті писав: «А заслужоное, котороемъ продку его королевское милости, пану моему милостивому, Жикгимонту Августу, королю его милости, цнотливо заслужилъ на мытехъ Волынскихъ юръкгелту … по дв­сте золотыхъ на кажъдый годъ, … а за семъ летъ не плаченое». Тож він просив опікунів клопотатися перед королем, «жебы водлугъ листовъ продка своего, короля его милости Жикгимонта Августа, … заплатить росказаль». Василь Петрович хотів також отримати відшкодування з королівського скарбу майнових втрат, понесених ним внаслідок татарського нападу, та витрат «къ потребе военъной належачихъ», рахуючи все разом на тисячу кіп грошей [9, 76; 23, 229].
У 1570 р. Василь Загоровський фіксується вже як господарський маршалок і володимирський городничий, а 4 липня 1572 р. король Зиґмунт II Август за два дні до своєї смерті встиг підписати йому «данину» на «кашталян­ю браславскую». Так, Василь Петрович Загоровський отримав високий статус сенатора від Брацлавського воєводства [13, ф. 25, оп. 1, спр. 12, арк. 537–539; 23, 233].
Своєму високому становищу він мав завдячувати шлюбним зв’язкам з представницями впливових князівських родів. Він двічі входив у шлюбні зв’язки: спершу одружився з князівною Марушою Миколаївною Збаразькою, а вдруге – з князівною Катериною Іванівною Чорторийською. У 70-х роках XVI cт. гучного розголосу на Волині набув судовий процес про розлучення Василя Загоровського з князівною Мариною Збаразькою. Щоправда, спочатку подружжя жило у злагоді. Так, 10 липня 1564 р. Василь Загоровський вніс до актових книг віновий запис дружині на третині маєтків Суходоли, Дьогтів, Перевали і Таврів [13, ф. 28, оп. 1, спр. 2, арк. 91; 14, 45]. У липні 1566 р. під час розподілу «материзни», тобто материнської спадщини, між князем Янушем Збаразьким і його сестрою Марушою Загоровською Василь Петрович виступає її захисником [13, ф. 28, оп. 1, спр. 1, арк. 113 зв.–118 зв.; 14, 24]. Відстоюючи Марушині інтереси у володимирському ґродському суді, він від її імені заявив, що дяк Грицько Новицький, якому було доручено внести до актів угоду про поділ спадкових маєтків між його дружиною та її братом, утік разом з її документами у Кременець до Януша Збаразького [13, ф. 28, оп. 1, спр. 1, арк. 119 зв., 120; 14, 24, 25].
Проте доволі швидко добрі стосунки між чоловіком і дружиною зіпсувалися. Менше ніж через рік, 7 травня 1567 р., друга дружина князя Миколая Збаразького, мачуха Маруши Анна Деспотівна, скаржилась, що Василь Загоровський забороняє дружині спілкуватися з родичами [13, ф. 28, оп. 1, спр. 2, арк. 93; 11, 45]. А в червні 1567 р. та ж Анна Деспотівна від імені чоловіка заявила, що «пан Василий Петрович Загоровский ниякие поневолне учиненые записы от малжонки своее а дочки его милости князя ... княжны Марины, ... одержавши, у книги кгродские и земъские записати мелъ» [17, 76–80].
17 липня 1567 р. Василь Загоровський подав зустрічний позов батькові дружини, князю Миколаю Збаразькому, звинувачуючи його в нападі й пограбуванні маєтку Суходоли. Наступного дня вже князь Миколай Збаразький скаржився про знущання Василя Загоровського над його дочкою Марушою [13, ф. 28, оп. 1, спр. 2, арк. 121, 122; 14, 49–50]. Можна думати, що Василь Загоровський справді відрізнявся крутою вдачею, оскільки пізніше, коли Маруша вже збігла від чоловіка до батька, вона особисто скаржилась у суді про побиття і знущання чоловіка над нею [24, 87–88]. 17 травня 1568 р. Василь Загоровський заявив про неповернення кременецьким старостою Миколаєм Збаразьким його дружини [13, ф. 28, оп. 1, спр. 3, арк. 53 зв.–54; 14, 81]. 2 серпня Миколай Збаразький заявив про вагітність своєї дочки Марини, що повернулась до нього від чоловіка [13, ф. 28, оп. 1, спр. 2, арк. 186; 14, 52]. Через деякий час, 27 серпня 1568 р., возний Тихно Радовицький підтвердив офіційне розлучення дочки кременецького старости князя Марини Миколаївни Збаразької з Василем Загоровським, здійснене володимирським і берестейським владикою Феодосієм [13, ф. 28, оп. 1, спр. 3, арк. 118; 14, 91]. Протягом 1568 р. між колишнім подружжям відбувалися конфлікти навколо маєтків Маруші Збаразької, які вона отримала в посаг [13, ф. 28, оп. 1, спр. 3, арк. 130–130 зв., 130 зв.–132, 132–132 зв., 147 зв.–148; 14, 93]. Та, попри офіційне розлучення і другий шлюб колишнього чоловіка, Маруша Збаразька ще в 1613 р., тобто через 45 років після розлучення, продовжує називати себе брацлавською каштеляновою та панею Загоровською [13, ф. 28, оп. 1, спр. 45, арк. 642–643; 18, 440]. Наприкінці 1568 або на початку 1569 р. у В. Загоровського від першого шлюбу народилася дочка Ганна, яка пізніше була видана за князя Костянтина Костянтиновича Корибута Вишневецького [19, 155]. 

1570 р. Василь Петрович Загоровський одружився вдруге з князівною Катериною Іванівною Чорторийською [13, ф. 25, оп. 1, спр. 12, арк. 537–539; ф. 27, оп. 1, спр. 3, арк. 156 зв.–158]. У цьому шлюбі народилося двоє синів – Василь і Максим. Проте брутальна вдача Василя Загоровського позначилася і на другому шлюбі, який розпався, як і перший. 1576 р. друга дружина Василя Петровича, князівна Катерина Іванівна, залишивши двох малолітніх синів, покинула чоловіка. Під виглядом відвідання хворої матері вона умовила чоловіка відпустити її, але до нього вже не повернулася. В.Загоровський відрядив до неї поважних осіб «трехъ приятелей моихъ, людей зацныхъ, ихъ милости: пана Александра Жоравницкого, старосту, ключника и городничого Луцкого, пана Гаврила Бокия Печихвостского, судю земского Луцкого, и пана Ивана Хренницкого, упоминаючи ее, дабы присезе своей досить чинила, а ко мн­, малжонку своему, и до детей своихъ, въ домъ мой ехала и зо мною статечне, подле повинности своее, въ малженстве мешкала» [9, 70]. Проте ні умовляння приятелів, ні чоловікові погрози, ні листовне звернення до неї земського уряду не допомогли. Катерина Іванівна категорично відмовилася повернутись: «до его милости ехати и з его милостю жити не хочу» [13, ф. 25, оп. 1, спр. 16, арк. 483–483 зв.; 9, 71; 17, 296–298]. Оскільки маленькі діти залишилися без матері, за ними доглядала дядина Василя Петровича князівна Софія Іванівна Заславська, яка мешкала з ним. Між Василем і Софією Іванівною склалися добрі й теплі стосунки, вона вважала його за сина. Так, позиваючи 15 червня 1570 р. володимирського війта Михайла Дубницького, князівна скаржилась про його напад з володимирськими міщанами на фільварок Іллінщину, належний її «синови» Василю Загоровському [13, ф. 28, оп. 1, спр. 5, арк. 156–157; 14, 160]. 
1577 р. під час татарського нападу на Волинь, коли майже все волинське рицарство разом з королем брало участь у лівонському поході, Василь Петрович з невеликим загоном волинської шляхти дали бій нападникам під с. Ридків. Татари чисельно значно переважали, волиняни зазнали нищівної поразки: багато загинуло, інших захопили в полон і відправили до Криму як ясир. Серед бранців опинився і поранений В.Загоровський, який у тестаменті так описав ці події: «черезъ войско неприятелское, люди, на онъ часъ царевича, а теперешнего царя Крымского Магъметь Кирея, а меновите черезъ Мамая Девеевича мурзу и иныхъ мурзъ, с которыми могло быть татаръ людей тысячей чотыри, въ панстве господаря, его милости, пана моего, въ земли Волынской, меновите во йменю пана Сошенского, подъ селомъ Редкою, зъ иншею братъею моею, обывателми земли Волынское, объбитъ и погромленъ, самъ збитъ и зраненъ, также зъ некоторыми братъею моею и тежъ зъ слугами моими у везенъе неприятелское взятъ; тамъ же и немало маетности моее, отъ тыхъ неприятелей, поганства татаръ, побрано» [9, 68]. 
22 квітня 1577 р. з полону Василь Петрович пише листа до князя А. Курбського з проханням викупити його з неволі: «покорне унижене в. м. моему млстивому пну чолом бъю, утри мое слезы крывавые в том упаде моем, стан мне млстивым отцом и добродеем, хотя ж еще окупу за мене не менят, але до царя его мл. откладают: ведже уже я чолом бил, абы от мене, яко чоловека убогого, чотыриста золотыхъ чирвоныхъ взяли, а на остаток и пятсот поступоваломъ, прото в. м. моего млстивого пна а добродея покорне и унижене прошу часу тое моее пригоды покажи хрестиянскую любов надо мною а золотыхъ пятсот чирвоныхъ, ослобожаючи мене с тое тяжкое неволи, позычити не пожалуи» [16, т. II, 287].
Та попри прохання Василя Загоровського, ніхто ані з рідних, ані з приятелів йому не допоміг. Тяжко занедужавши і розуміючи, що вже не повернеться додому, він 11 липня 1577 р. «в дому Аталыка Мамая мурзы» пише заповіт. Саме тут, у його настановах недорослим дітям щодо життєвої поведінки, проханнях до опікунів щодо освіти та виховання синів, духовних розпорядженнях простежуються моральні засади й ціннісні орієнтири брацлавського каштеляна, який наставляв синів, «абы летъ в боязни его Бозской доростали, въ раду съ неверными не входили, на дорогу несправедливыхъ не ступали, а на столцы губителей не седали, но въ законе господнемъ завжды волю свою мели и въ немъ училися въ день и въ ночи» [9, 69–70].
Гадаємо, що В.Загоровському, який рано залишився без материнської, а потім і батьківської ласки й уваги, дуже не вистачало фізичної присутності батьків у його житті. Тож зовсім не випадково в багатьох документах, зокрема й тестаменті, він називає своєю матір’ю «панюю Александровую Загоровскую, пани дядиную, а якъ влосную мн­ и д­тямъ моимъ матку» [9, 71, 93].
Невідомо, де і яку освіту одержав сам Василь Загоровський, проте, дбаючи про синів, він детально розписав, якою має бути їхня освіта. Найважливішою опікункою він призначає свою дядину князівну Софію Іванівну Заславську, яка була хрещеною матір’ю його недорослих синів, а також князя Дмитра Андрійовича Козеку і Яна Федоровича Бокія Печихвостського. Саме їх він просив дати малолітнім дітям добре виховання й освіту, спочатку в руській школі, а потім в єзуїтській колегії. Після виповнення синам семи років опікуни повинні були, «не пестячи ихъ», організувати таке навчання і «пилне и порядне до науки приводити», щоб у подальшому вони могли прислужитися Речі Посполитій. Спершу їх мали віддати до дяка навчатися руської мови: «маетъ ее милость, пани дядиная моя, дъяка добре учоного и цнотливого способити ... ихъ Русское науки въ писме светомъ дать учити ... такъ яко бы ся напотомъ, зъ доброе науки своее, Богу милостивому для помноженя фалы, господару своему и речи посполитой ку службе, ихъ милости паномъ, такъ родителемъ, яко и приятелемъ своимъ, и тежъ всимъ посполите и кожъдому зособна, до целого отдаванъя повинъности своее згодитися могли». Другим етапом мало стати навчання латинської мови, для цього належало знайти «бакаляра статечного, который бы ихъ науки Латинского писма добре учити могъ», потім синів мали віддати «до Вилъни къ езуитомъ, бо тамъ фалятъ д­тямъ добрую науку». Тут вони мали навчатися протягом семи років, не приїжджаючи додому [9, 73–74]. Після єзуїтської школи їх мали віддати «въ службы, на таковые местца, где бы въ боязни Бозской цвиченье имъ бытъ могло». Вочевидь, як тоді широко практикувалося, йшлося про вишкіл при князівському або маґнатському дворі. Лише після того вони «мають быть даны въ службу господарю королю его милости, пану нашому, и тамъ се ... ласки господаря, его милости, служечи верне его королевской милости и Речи Посполитой, дослуговати маютъ» [9, 75]. 
При цьому батько наставляв синів дотримуватися руських звичаїв і залишатися в батьківській православній вірі: «абы писма своего Руского и мовеня Рускими словы и обычаевъ цнотливыхъ и покорныхъ Руских не забачали, а наболшей веры своее, до которое ихъ Богъ везвалъ и въ ней на сесъ св­тъ створилъ» [9, 74–75]. Він застерігав їх від захоплення «єретичними» вченнями, які на той час поширились серед волинської шляхти, та приятелювання з тими, «которые, отступивши пристойных преданей церковныхъ, ересей своволне уживаютъ» [9, 75]. 
Маючи негативний досвід подружнього життя, Василь Петрович, очевидно, переглянув власну матримоніальну стратегію, оскільки намагався остерегти синів від помилок. Сам він обрав дружин зі знатних князівських родів, виторговуючи при цьому в їхніх батьків великий посаг [26, 170]. Тепер батько радить синам обирати дружин, виходячи з їх доброго виховання, а не зовнішньої краси, соціального престижу та матеріальних розрахунків: «не сквапляючися на красу людскую, ани на маетъность и славу чиего дому, велможного и оздобеного, скороминущую, одно маютъ смотр­ти того пилне, если таковые люди, съ которыми бы они у вечную приязнь вступить хотели, себе сами, домъ, дети, челядь и подданные свои въ боязни Бозской и во всякой почтивости выховываютъ ... звлаща абы одное веры з ними были ... не смотрячи по жонах великихъ посаговъ, кгдыжъ досыть будутъ мети богатства, коли трафятъ на таковые жоны, которые ся зъ ними сполечне будутъ Бога милосердного боять и въ законе Бозскомъ завжды себе ховать» [9, 76–77]. Він наставляв дітей, щоб вони нізащо не вступали у шлюбні зв’язки з тими домами, де «нестатечностями, опилствомъ, танцами, играми, прохожками пустошными, чародействы, ворожками и иншими … злыми речми, што въ насъ дворствомъ зывали або зовутъ» [9, 76].
Ображений (що відчувається за контекстом заповіту) на дружину Катерину Чорторийську, яка покинула його, Василь Петрович забороняє допускати матір до неповнолітніх дітей, аби «жона моя а матка детей моихъ … в домъ мой николи ажъ до зуполныхъ летъ оныхъ детей моихъ не въежчала и въ немъ не бывала» [9, 72]. Разом з тим, виявляючи до неї милосердя, він навчає синів поважати матір: «кгды милостивый Богъ д­ткамъ моимъ л­тъ зуполныхъ дорости дастъ, на онъ часъ, бачечи статечность матки своее, могутъ ее къ собе въ домъ взяти, ее чтити и, якъ добре заховалой матце цнотливые дети, услуговати» [9, 73]. 
В. Загоровський не забув і своєї дочки від першого шлюбу Ганни, хоча ніколи її не бачив («николи очима моими не видилъ»). «Зъ ласки … отцовское» він визначив їй посаг у тисячу кіп грошей, 30 коней з власного стада, 100 овець та дорогоцінності її матері, які залишилися в його домі [9, 77]. 
Неодноразово Василь Петрович звертається до Яна Бокія Печихвостського як до «брата» («брате мой милый»), а його матір називає своєю «дядиною» [9, 72, 73]. О.Фотинський також називає Яна і Семена Федоровичів Бокіїв Печихвостських братаничами Петра Богдановича, отже, їхній батько Федір Бокій мав бути стриєчним братом П.Загоровського [1, 179]. На жаль, нам не вдалося знайти документального підтвердження цієї спорідненості.
За тестаментом простежується велика релігійність Василя Загоровського. За життя («за веку моего») він планував збудувати церкву Вознесіння в с. Суходолах, тож тепер, даючи розпорядження про її будівництво, він детально визначає місце зведення, план будівлі, піклується про добре накриття («подъ побоемъ верхъ мхомъ умшити и глиною шпарунки полепити, абы сн­гъ, кгды скрозь кгонты намететъ, роставши, не прокаповалъ») [9, 79]. Описує, яким має бути оздоблення цього храму та Іллінської церкви у Володимирі, зокрема образи Деісусного та помісного (святкового і пророчого) ряду, дзвіниці, церковне начиння, книги тощо. Для богослужіння дияконові мали пошити «стихари два дъяконовскихъ зъ белое адамашки, а два стихари полотна коленского для повшедныхъ дней» [9, 80]. Він піклується й про забезпечення священика і диякона: зокрема, в Суходолах мали збудувати «попу светлочку полътретя сажня, избу чорную напротивку, такъже полътретя сажъня, а сенъку двухъ саженъ; а дъякону избу чорную и сенку на полпята сажни» [9, 83]. На їхній прожиток він виділив щорічну десятину з власного збіжжя: «съ пшеницы, жита, зъ овса, зъ гречки, зъ ячменю, и съ проса, и зъ гороху», зобов’язавши ще й своїх підданих селян щорічно давати їм по копі озимини і ярини [9, 84]. Окремо забезпечувалися і церковнослужителі володимирського храму. Найбільша платня встановлювалася дякові, який мав навчати дітей: «а то для того … абы … д­ти, которые на науку будутъ ему давати … вдячне училъ», крім того, дяк мав переписувати церковні книги. 
Особливе «добродейство» В.Загоровського виявилось у фундації ним шпиталів при суходольській церкві і храмі святого Іллі у Володимирі. Обидва були розраховані на 12 «особъ вбогихъ людей». На утримання суходольського шпиталю він виділив по «третее мерки млына» суходольського й дьогтівського, а також кошти від мита, які мали йти на одяг. Крім того, «кождую неделю» і на свята дядина повинна була «обедъ … въ шпиталяхъ велеть справовати» [9, 85]. На володимирський шпиталь він дозволяє використати навіть власні грошові заощадження, на які потрібно було викупити білоберезький млин, з якого на харчування старців мало йти «муки житное по двадцати чотыре мацы, муки пшеничное по две маци, крупъ або пшона по маци, гороху мацу, маку чверть маци, а грошми на одежу и обходъ ихъ по дванадцати копъ» [9, 82–83]. Цілком можливо, що цією доброчинністю Василь Васильович наслідував приклад батька, адже відомо, що Петро Загоровський вже 1565 р. опікувався шпиталем, який існував у володимирському передмісті – Засмоччю [27, 47–49]. 

Роман Андрійович Загоровський
Королівський ротмістр, був одружений з дочкою Себестіяна Карачовського [13, ф. 28, оп. 1, спр. 63, арк. 664–664 зв.], пізніше став чернігівським стольником. 4 травня 1638 р. Роман Загоровський отримав надання на добра Найдиновку, Красиловку і Черковище в Черніговському воєводстві [23, 725, 750]. 

до своєї смерті у 1669 р. був луцьким ключником [23, 793].

Вацлав Загоровський, який 9 березня 1646 р. з дружиною Кристиною Вилежинською уклав угоду з Дем’яном Баковецьким [ф. 25, оп. 1, спр. 245, арк. 540 зв.–542 зв.]. 

Маруша Загоровська, яка 1600 р. називається панною [13, ф. 28, оп. 1, спр. 33, арк. 191–191 зв.]. 

Від 1634 р. є згадки про сестер Загоровських, одна з яких, Олександра, була дружиною Яна Марковського, а іншої, невідомої на ім’я, на той час уже не було в живих [ф. 28, оп. 1, спр. 69, арк. 1248–1250 зв.].

Література

1. Фотинский О. Обыкновенные люди старой Волыни // Волынский историко-археологический сборник. – Житомир. – Вып. 2.
2. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 4 (1479–1491). Užrašymų knyga. – Vilnius, 2004.
3. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 8 (1499–1514). – Vilnius, 1995.
4. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 14 (1524–1529). – Vilnius, 2008.
5. Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV – до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна. – Видання 2. – К., 2008.
6. Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною коммиссиею для разбора древних актов, учрежденной при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе (далі – АЮЗР). – К., 1911. – Ч. VIII, т. VI.
7. Русская Историческая Библиотека. – Петроград, 1915. – Т. XXXIII.
8. Метрыка Вялікага Княства Літоўскага. Книга 30 (1480–1546). – Мінск, 2008.
9. АЮЗР. – К., 1852. – Ч. I, т. I.
10. Литовська метрика. Книга 561. Ревізії українських замків 1545 року / Підг. В. Кравченко. – К., 2005.
11. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 20 (1563–1539). Užrašymų knyga. – Vilnius, 2009.
12. АЮЗР. – К., 1907. – Ч. VIII, т. IV.
13. Центральний державний історичний архів України в м. Києві.
14. Володимирський гродський суд. Подокументні описи. – К., 2002.
15. Волинські грамоти XVI ст. / Упоряд. В. Б. Задорожний, А. М. Матвієнко. – К., 1995.
16. Жизнь князя Андрея Михайловича Курбского в Литве и на Волыни. – К., 1849. – Т. I. – С. 79; Т. II. – С. 50, 169, 194, 223, 286–290.
17. АЮЗР. – К., 1909. – Ч. VIII, т. III.
18. Селянський рух на Україні. 1569–1647 рр. Збірник документів і матеріалів / Упор.: Г. В. Боряк, К. А. Віслобоков, Т. Ю. Гирич, Є. М. Гуменюк, Л. Я. Демченко, У. Я. Єдлінська, В. М. Кравченко, М. Г. Крикун, О. А. Купчинський, Р. І. Луців, Г. С. Сергійчук, В. В. Страшко, Н. М. Яковенко. – К., 1993.
19. Czamańska I. Wiśniowieccy. Monografia rodu. – Poznań, 2007.
20. Dr. Antoni. Opowiadania historyczne. – Seria IV. – t. I. – W-wa, Kraków, 1884. – S. 22.
21. Ворончук І. Родоводи волинської шляхти XVI – першої половини XVII ст. (реконструкція родинних структур: методологія, методика, джерела). – К., 2009.
22. Кулаковський П. Канцелярія Руської (Волинської) Метрики. 1569–1673 рр. Студія з історії українського реґіоналізму в Речі Посполитій. – Острог–Львів, 2002.
23. Руська (Волинська) Метрика. Регести документів Коронної канцелярії для українських земель (Волинське, Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства). 1569–1673. – К., 2002.
24. Ворончук І. Населення Волині в XVI – першій половині XVII ст.: родина, домогосподарство, демографічні чинники. – К., 2012.
25. Алфьоров О., Однороженко О. Українські особові печатки XV–XVII ст. за матеріалами київських архівосховищ. – Х., 2008.
26. Ворончук І. Подружні зради як наслідок практики укладання шлюбів в Україні в XVI–XVII ст. (на матеріалах ранньомодерної Волині) // Соціум. Альманах соціальної історії. – Вип. 6. – К., 2006.
27. АЮЗР. – К., 1876. – Ч. VI, т. I.
28. АЮЗР. – К., 1861. – Ч. II, т. I.