 Володийовськi. I. Загальна характеристика та походження роду. ВОЛОДИЄВСЬКІ гербу Корчак (Володийовськi, Володовські, Wołodyjewscy, Wołodowscy, Wołodiowscy ) – земянський рід, у XVІ–XVІІ ст. землевласники у Подільській землі. Владели с. Володыевцами на Лядавѣ, которое встрѣчается уже въ реестрѣ 1493 г. (Włodowcze); родоначальником Володийовських був прадід Кам"янецького героя Касіян Володовський, чи Володийовський. В актах першої половини ХVІ ст. він називається Костюшком, може через те, що був сином Костя-Константина. Родом він був певне з села Володовець, що міститься біля містечка Мурафи на Подільській Могилівщині. Inna gałąź Wołodyowskich należała w pierwszej połowie XVI w. do szlachty starostwa barskiego (Obacz także Dr. Antoni J., Sylwetki historyczne, Serya Viii, str. 297—302). По переписи 1552 г. значатся два брата Володіевскихъ, отбывавшихъ службы при старостѣ барскомъ. Но по переписямъ 2-й пол. XVI в. Володіевцы уже не числятся въ числѣ барскихъ селъ, и Володіевскіе выходятъ изъ рядовъ барской шляхты. З часом Володийовські переходять на католицький обряд і вливаються в ряди польської, хоча й бідної шляхти. В кон. XVI в. Володіевцами владѣли Wasil dictus Adam, сын Андрея, Андрей и Прокопъ, сыновья Кузьмы, и дочери Ивахна Володіевскаго— Чарноха Мордасова и Орпина Семянова. Другая отраслъ Володыевскихъ существовала въ XVI в. въ западномъ Подольѣ (Губаровъ. Новоселка). У козацьких реєстрах 1649 р. у Чорновецької сотні Брацлавського полку знайдемо Процика, Степана, Хомицю (sic!), Левка, Семена і Ярему Володийовських, 1. Herold 1906, str. 293. Подъ 1520 г. встрѣчается въ Барщинѣ Романъ Влодовичъ, подъ 1522— Константинъ Володовскій, одинъ изъ нихъ былъ женатъ на Марушѣ, дочери Лазура Решки Радіевскаго. 1. На червоному полі три срібних вруба.  Джерела: – печатка Мартина Володиєвського 1563 р. (Wittyg W. Wypisy heraldyczne. – S. 17). 2. На червоному полі три срібних вруба; над щитом шолом під шоломовою короною, в нашоломнику з золотого корчака виникає срібний пес, навколо щита червоно-срібний намет (герб Корчак).  Джерела: – Okolski S. Orbis Polonus. – Vol. I. – P. 446. – Niesiecki K. Herbarz Polski. – Том ІХ. – S. 414. – Грушевський М. Історія України-Руси. – Том VI. – С. 251. Олег Однороженко Юрій Володийовський народився 1620 року. Грамоті навчався у свого дядька Шимона, уславленого кам’янецькогогвардіянина, або начальника (старшого) Францисканського костелу. У молоді роки бере участь у козацьких війнах проти Хмельниччини, як «товариш» якогось заможного войовника. Кажуть, відзначався великою відвагою та добре володів шаблею, на зразок козацького полковника Івана Богуна. Завдяки вдалому шлюбові сестри Анни , яка вийшла заміж за Станіслава Маковецького, кам’янецького суддю герба «Пом’ян», Володийовський виходить на більш видне місце в провінційному шляхетському світі. А вже після свого пізнього шлюбу (у 42 роки), у 1662 році, із Христиною Єзьорковською, стає більш заможним і здобуває собі титул Перемишлянського стольника. Юрій Володийовський в ті часи не лише бере участь у боях з різними бандитськими ватагами та політичними авантюристами, у складі інших польських бойових загонів, але й сам веде військові експедиції, маючи свій невеличкий військовий загін. Його подвиги описує Генріх Сенкевич у своєму історичному романі «Огнем і мечем». Одного разу, у 1666 році, Юрій нападає на загін козацького полковника Василя Дрозда, який зупиняється табором на ночівлю, недалеко від Мурованих Куриловець, та відбирає у нього награбовані вози із коштовностями. Саме ця подія стала визначальною у формуванні Юрія-МіхалаВолодийовського, як багатого воєначальника-шляхтича, захисника Поділля і гектораКам’янецької фортеці. Ті далекі часи були дуже неспокійними та жорстокими, коли не цінилося ні людське життя, ні якісь інші чесноти, а доба ця пізніше названа «Руїною». Василь Дрозд чи Дрозденко був одним із тих полковників-самозванців, які після смерті Богдана Хмельницького шматували та грабували Україну, розтягуючи її в різні боки. Він набирає ватагу вояк та засідає у Брацлаві, де витримує облогу інших бойових загонів, та шукає можливості зорганізувати свій великий озброєний загін, щоб претендувати на козацьку булаву. Звісно, для цього потрібні були чималі кошти. Тому він вирушає на південь та зупиняється у наддністрянському містечку Кам’янка, неподалік якого, у містечку Рашків,проживає багата Домна Розанда – дочка молдавського господаря Лупулла, вдова по Тимоші Хмельницькому. Тут вона вміло займається сільським господарством. Має свій палац на зразок замку, великі табуни коней. Серед людей шириться слава про її незліченні доходи. Відомо, що її батько Лупул володів багатствами, які мов крізь землю провалилися. Також її чоловік Тиміш мав у Сочаві кілька возів із коштовностями, а по смерті Богдана Домні теж дісталося кілька барилок дукатів. Тому Дрозд, формуючи загін, звертається до Розанди про допомогу. А після її відмови він нападає на Рашків, де грабує і замучує до смерті Домну Розанду. Пограбованих скарбів було досить багато, тому частину їх закопує у землю, а з іншою частиною рушає лівим берегом Дністра на Поділля. По дорозі, біля Могилева, розбиває польську хоругву, яка стає йому на заваді, та рухається в напрямку Ушицьких ярів. Біля Мурованих Куриловець, в селі Перекопинцях зупиняється на відпочинок. Саме тут на його обоз нападає Юрій Володийовський та відбирає награбоване. Завдяки цим скарбам Юрій Володийовський швидко стає помітною фігурою у тогочасному польському суспільстві. У 1669 році вже заможний тоді шляхтич та знаний войовник, бере на утримання від старого вояки Степана Злочевського загін угорської піхоти у складі 200 осіб. У 1670 році Юрій Володийовський став власником великої кількості урожайної землі в околицях Кам’янця. Він купує у Станіслава Пухальського не лише Ступинці (Маків), але й Вербку, Привороття, Зелені Луки (Чечельник). Через рік, в кінці 1671 року серед інших декількох сіл шляхтич купує у Габріеля Сильницького ще й Шатаву. З того часу він стає значним землевласником і його володіння складають 12000 гектарів землі. Юрій Володийовський покрив себе славою і загинув, як герой, при захисті Кам’янецького замку від турків у вересні 1672 року, через що його іноді називають Кам’янецькимгектором. Потрібно сказати, що все його добро, в тому числі і коштовності, знаходилося на той час у Ступинецькому замку, разом із зброєю, яка зберігалася у спеціальному складі, і пильно охоронялося угорською піхотою. Після смерті Володийовського все добро було затоплено в річці та озері, тому ще й зараз місцеві жителі знаходять тут різні предмети озброєння. На сьогодні слідів Ступинецького замку не залишилося, навіть важко вгадати, де були ті укріплення. Дослідники вважають, що вони знаходилися на місці колишнього маєтку Рациборовських, де в радянські часи побудовано школу. Бо саме у цьому помісті в кінці 19 ст. місцеві мешканці знаходили залишки якихось фундаментів і підземні ходи-коридори. Після виходу турків з Поділля одна частина володінь Юрія Володийовського переходить до його брата Якова, а інша- до його сестри Анни, яка була заміжня за Маковецьким. В 1704 році Яків Володийовський, будучи бездітним, віддає свою частину маєтку племіннику Франциску Маковецькому. Таким чином, весь маєток, колись Володийовських, знову об’єднується в одне ціле, але тепер вже під родинним гніздом Маковецьких. Після чого Ступинці (Маків), аж до половини 19 ст. належать роду Маковецьких. Генеалогічний родовiд та бiограми Володийовських. І. Роман Влодович (1522) Касьян (Костюк) Володийовський Kostiuk (Kostuk, Kasyan) Wołodowski, haeres in Lostowce 1526 r., protopop alias namiestnik kamieniecki ritus Rutenorum 1535 r. (Ks. 3598 ff. 62, 66. 225 v.; Ks. 3599 nr. 170). W roku 1533 żonie swej Maruchnie, córce Fedka Dubrawskiego z pow. żydaczowskiego, która mu wniosła 100 zł. posagu, zapisał oprawę i dożywocie na połowie Wołodyowiec. Jest on „haeres seu tenutarius" Wołodowiec oraz części w Hinkowcach, Olchowcu, Isakowcach, Popowcach, Nowosiołce, (Jhrynkowcach, Łostowcach, Rohowcach, Koremykowcach (Ks. 3598 f, 193—4). Rozwiódłszy się z Marucliną, ożenił się z Zofią, córką Micłiała Piaseckiego, podkomorzego kamienieckiego, za którą wziął 100 zł. posagu i w r. 1546 uczynił z nią zapis wzajemnego dożywocia (Ks. 3600 nnr. 14—16). Marucłina Dubrawska, poprzednia jego małżonka, kwituje go w roku 1551 z odbioru posagu i kasuje zapisy (Ks. 3600 nr. 238). W r. 1547 dokonał zamiany z Fedorem i Daszkiem Łostowskimi, dając im części Oictiowca, Wolosczowa czy Wolossowa, Wańkowiec, Tytowiec (Tłiytłiowcze) i (Jłirynkowiec, wziął od nicłi wzamian części Lostowiec, Nowosiółki, (Jłirynko- wiec, Isakowiec, Ropowiec, Braliy, Kniażej Krynicy, Rołiowiec, Koremykowiec, Wołkowiec (Ks. 3600 nnr. 53, 103). Wzmiankowany jeszcze w r. 1560 jako Kasyan Wołodiowski alias Kościuk (Ks. 3601 nr. 366), nie żyje już w r. 1566, w którym występują synowie jego: Marcyan, Grzegorz alias Fredro, Jerzy, Tomasz i Wawrzyniec (Laurentius), oraz córki. Oluclina, Margareta alias Marusza i Chwenna (Ks. 3603 f. 22 v., nr. 20). Найдавніша документальна згадка про цей рід сягає 16 ст., де значиться, що Касіян Володовський чи Володийовський, ймовірно родом із села Володовець, що на Могилівщині. В актах 1535 року він іменується кам’янецьким православним намісником, а значить не останньою особою вжитті тодішньої кам’янецької української громади. Родоначальником Володийовських був прадід Кам"янецького героя Касіян Володовський, чи Володийовський. В актах першої половини ХVІ ст. він називається Костюшком, може через те, що був сином Костя-Константина. Родом він був певне з села Володовець, що міститься біля містечка Мурафи на Подільській Могилівщині. Як можна дізнатися з історичної розвідки Леона Бялковського про Поділля ХVІ ст., оцей Костюк Володийовський в актах 1535 р. іменується Кам"янецьким "намісником" Львівського православного єпископа; значить він був духовною особою ("протопоп"). Женатий він був з Марухною, дочкою Федька Дубрівського, і в 1533 р. записав її "оправу й доживоття" на половині села Володовець. Пізніше він розвівся з Марухною и женився на польці Софії, дочці Михала Пясецького. Факт незвичайний для духовної особи! Правда, в ті часи оженення та розводи часто робилися без санкції церкви, в противність каноничним правам, але для духовної особи такий факт, як розвід з першою жінкою й оженення на католичці-польці був надзвичайний і для того часу, і можна робити здогади, що Касіяну Костюку Володийовському це не пройшло безкарно з боку духовної влади. В 1539 р. русько-православне суспільство Львівської єпархії добилося, що в них постав православний єпископ Макарий Тучапський. Цей єпископ став заводити каноничні порядки в Львівській єпархії, і певне тоді Костюк Володийовський перестав бути єпископським намістником-протопопом в Кам"янці, бо року 1558 р. в Кам"янецьких земських актах виступає Кам"янецьким намістником вже інша особа-Назарик (Назарий) Пилятовський, а Костюк Володийовський ще тоді жив,-вмер він десь коло 1566 р. Касіян Костюк Володийовський крім земельної частки в с. Володовцях мав ще невеликий земельний маєток в селі Новосілці в Червоногородському повіті, коло міста Заліщиків, в Галичині, але після того, як оженився з Пясецькою, його матеріяльне становище покращало, бо Пясецькі в ті часи були досить заможні й знатні "земляни" на Поділлю. Оце багатство та знатність Пясецької може й було причиною того, що Костюк Володийовський покинув першу свою дружину.
II Мартин Костюк Володийовський syn z pierwszej żony, występuje w r. 1555 (Ks. 3601 nr. 59). Tenże Marcyan Wołodyowski dictus Kostiuk, ożeniony z Zofią, córką Macieja Wężyka de Lisk, nie żyje już w r. 1577. Synowie jego: Hieronim i Paweł, 1577 r. (Ks. 3603 ff. 457, 471). Hinkowcze с. Гиньківці, Заліщ. р-н, Терн. обл. Марціан Володийовський званий Костюк ASK. Dz.I. Syng.45. K. Дружина: Zofią, córką Macieja Wężyka de Lisk Григорій-Фрідерік Pozostali synowie Kostiuka, t. j. Fredro, zwany Fryderykiem, Jerzy, Tomasz i Wawrzyniec, wszyscy razem, występują w aktach ziemskicłi do r. 1582. у 1578 році дідич Гиньківців[1] 1. Boniecki A. Herbarz polski: wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. — Warszawa : Warszawskie Towarzystwo Akcyjne Artystyczno-Wydawnicze, 1902. — Cz. 1. — Т. 5. — S. 313 (прим.). Юхно Касьянович Pozostali synowie Kostiuka, t. j. Fredro, zwany Fryderykiem, Jerzy, Tomasz i Wawrzyniec, wszyscy razem, występują w aktach ziemskicłi do r. 1582, Wawrzyniec zaś i Jerzy Kostuki Wołodyowscy jeszcze 1599 r. (Ks. 3603 nr. 524; Ks. 3604 ff. 47 v. - 48, 217; Ks. 3606 f. 37; Ks. 3619 f. 2 v.). Tomasz Костюк Володиєвський Pozostali synowie Kostiuka, t. j. Fredro, zwany Fryderykiem, Jerzy, Tomasz i Wawrzyniec, wszyscy razem, występują w aktach ziemskicłi do r. 1582, Wawrzyniec (Laurentius) Pozostali synowie Kostiuka, t. j. Fredro, zwany Fryderykiem, Jerzy, Tomasz i Wawrzyniec, wszyscy razem, występują w aktach ziemskicłi do r. 1582, Wawrzyniec zaś i Jerzy Kostuki Wołodyowscy jeszcze 1599 r. (Ks. 3603 nr. 524; Ks. 3604 ff. 47 v. - 48, 217; Ks. 3606 f. 37; Ks. 3619 f. 2 v.). Oluclina Margareta Marusza Małgorzata za Leonardem Witalszowskim 1576 r., Chwenna Eufemia za Walentym Zielenieckim (Ks. 3603 nr. 524; Ks. 3605 f. 351 v.). III Геранім син Мартина Павло Юхнович IV Юрій-Міхал Павлович Між жінками, що виїхали з Кам"янця після передачі його туркам, не було дружини Юрия-Михала Володийовського: вона, як було вже зауважено, заздалегідь виїхала з Поділля разом з дружиною кам"янецького старости Потоцького; обидві вони втікли спочатку на Волинь, а потім заховалися в далеких пущах Литви. Кристина Володийовська не така була хоробра, як її змалював Сенкевич в свойому романі...По заспокоєнню країни Володийовська разом з Потоцькою повернулася з Литви до Волині і тут в Дубні в 1674 р. вийшла заміж п"ятий раз за Францишка Лукаша Дзевановського. Жила вона з ним не довго,-рік або два, не більше, бо вмерла десь в кінці 1675 або на початку 1676 року в Дубні. Wołodyjowski Якiв Павлович Володийовський Після Юрія й Кристини Володийовських зостався значний спадок: великі земельні маєтки, про які ми вже оповідали, і рухомості. Прямих спадкоємців не було, бо Кристина хоч пять раз виходила заміж, але дітей не мала. Зосталися тільки бокові спадкоємці. А треба пригадати, що земельні маєтки Володийовських були на Кам"янеччині, яка була під владою турок до 1699 р., а всі ті, хто мав якесь право на спадок, були в Польщі. Але не дивлячись на те, що фактично ті спадкоємці не могли користуватися земельними подільськими маєтками, рідня Володийовських кинулася правити в Польщі судові справи про спадок. А треба сказати, що за всі ті часи, коли Поділлям володіли турки, всі установи Подільського воєводства і всі урядові назви існували фіктивно в Польщі й справляли свої функції. Отож спадкоемці Володийовських правили свої справи в судах Подольського воєводства и в загальних вищих судах-трибуналах. А тих претендентів на маєтки Володийовських було багато, бо шматок був лакомий, тим-то до того лакомого шматка збіглася рідня і близька і далека. Між претендентами були: перше всього брат покійного Юрія Яків Володийовський безженний та сестра його Анна, що була замужем за Маковецьким; потім заявила свої права на спадок сестра Кристини Володийовської Матчинська. Розуміється, претендував на маєтки Кристини Володийовської п"ятий її чоловік Дзевановський, а також рідня інших трьох її чоловіків. До тої судової справи причипилися ще представники релігійних організацій, яким Володийовські записували свої пожертви; а саме-кам"янецька капитула (церковне р[имо]-католицьке управління) та кам"янецький францісканський кляштор. Між тими претендентами, крім судових змагань, були й домашні суперечки й навіть криваві сутички. Найзавзятіші між тими претендентами були: Дзевановський, останій чоловік Кристини Володийовської, Іа Дзержек, жонатий на сестрі її. Раз, коли вони зійшлися в Любліні в квартирі подільського депутата до трибуналу й заспорили між собою, то Дзевановський кинувся на Дзержка з вихваченої з піхви шаблею, але їх розняли. Дзержик не подарував Дзевановському отої образи. В той час Люблінський трибунал розпорядився, щоби до Любліна було привезено рухоме майно покійних Володийовських. Коли Дзевановський з Матчинською в"їзжали до Любліна, а за ними їхало кільканадцять возів, напакованих рухомим майном покійної Кристини Володийовської, то два Дзержки-батько й син-на чолі озброєного загону напали на їхавших своїх супротивників по судовій справі, і тут, майже біля судового будинку, забрали все, що було на возах, і забили шість чоловік "пахолків". Судова справа ускладнилася ще й цією подією, затягнулася на кілька літ. Тільки в 1680 р. судову справу вирішили: поділити маєтки, і між іншим присуджено було, щоби Дзержки повернули Дзевановському коня, забраного при нападі, та заплатили "поголовщини" 600 злотих за вбитих шість чоловік... Не дорого цінили тоді життя чоловіка з "пахолків"!Брат Юрія Володийовського Яків, останній з Володийовських, вмер безпотомний в 1706 р., й сестра його Анна Маковецька зосталася єдиною по прямій лінії спадкоємцею земельних маєтків Володийовських, а від неї ті землі з кріпаками перейшли до її потомків Маковецьких. Останній землевласник з потомків Анни Маковецької володів частиною маєтків Юрія Володийовського до часів революції. Анна Павловна Володийовська Чол.: Станіслав Маковецький — гродського судді Кам'янця, як придане отримала маєток у Свистівці. Яків, останній з Володийовських, вмер безпотомний в 1706 р., й сестра його Анна Маковецька зосталася єдиною по прямій лінії спадкоємцею земельних маєтків Володийовських, а від неї ті землі з кріпаками перейшли до її потомків Маковецьких. Останній землевласник з потомків Анни Маковецької володів частиною маєтків Юрія Володийовського до часів революції. Андрій Володийовський У 1606 р. була пограбована пасіка пана Андрія Володийовського на р. Саврані людьми Тихона Шашкевича [1, c. 515]. Під час судового розгляду справи один із підданих панів Шашкевичів, розбійник Павлик, зізнався про скоєне: «Ѩ, дεи, с тыми товаришами сεго рокγ, γ двѣ нεдѣли по Божомъ Нарожεню, пасεку на кгрγнтε сεла Бубънова, в лεсε, с погрεба бчолы γлεвъ сто живцεмъ, поεхавши пѩтεрма санми, Ѡлны бчолы длѩ мεдγ попсовавши, а готового мεдγ рγчокъ двѣ присного, на Ѡныε сани понакладавши, Ѡныε пасεки, тых товаришов, над Косницу в лεс припровадивши, дисталисѩ εсмо и на пожиток свои... мεл там в том погрεбε бчол своих взѩлитыε бчолы» [2, с. 147-148]. 1. Żródła dziejowe. T. ХХІ. Ukraina (Kijow – Bracław) / wydał A. Jabłonowski. – Warszawa, 1894. – 654 s. 2. Піддубняк О. П. Два виписи з чорних книг Вінницького замку /О. П. Піддубняк // Україна в минулому. – Київ-Львів, 1994. – Вип. 5. – С. 137-155. Син Касіяна Володийовського Юхно, дід Кам"янецького героя, не збільшив свого маєтку, а перебивався на тому, що одержав від свого батька. А син Юхна Павло стає більш заможним, бо володів частиною села Ходоровець, недалеко від Кам"янця, на південь, а також мав кілька "димів" (садиб) в селі Панівцях Зеленецьких, що лежали за Збручом, над самою цією річкою. Павло Володийовський мав трьох братів, з яких один иктор після кількох літ бойового життя став монахом, принявши ім"я Шимона, й поступив в 1625 р. до Кам"янецького Францісканського кляштору (монастиря) и потім був гвардіяном, себто начальником того кляштору. Свої земельні частини він передав брату Павлу. Цей францісканець був відомий полякам кам"янчанам своїм побожним життям, вченістю та своїм розумом; він дожив до Кам"янецької катастрофи-до часів взяття Кам"янця турками в 1672 р., і ще далеко до того часу передбачав біду від турок, що давно намагалися захватити Кам"янець, цей ключ до Поділля. Цей поважний кам"янецький францісканець Шимон застеригав поляків від тої біди, що насувалася на Кам"янець з боку Туреччини, але його не хотіли слухати, як записав у свої "реляції" сучасник кам"янецької катастрофи 1672 р. Станіслав Маковецький ("Relacya o upadku Kamienca 1672 r.",-видано в 1886 р.). У Павла Володийовського було троє дітей: старший син Юрий, потім Яків і молодшою була дочка Анна. Юрий, по звичаю католицької церкви, мав ще друге ім"я-Михал. Родився він 1620 року. Певне перші кроки грамотности робив під керівництвом свого стрия, кам"янецького гвардияна, але певне тої науки було не багато, як можна вивести з тої писанини, що зосталася після Юрия Володийовського, як зауважує історик J. Роллє, що розглядав архив Володийовських. Про діяльність Юрия Володийовського в молодих літах мало відомо з документів; певне він брав участь у війнах часів Хмельниччини, як "товарищ" якогось заможного войовника. Сенкевич в романі "Огнем і мечем" виводить його як діяльного вояку у війську Яреми Вишневецького, завзятого супротивника повставшого українського народу, між якими було кілька тисяч кріпаків того ж самого Яреми. В ті войовничі часи Ю. Володийовський спочатку був не богатий шляхтич, а значить-і незнатний по тодишним поняттям поляків. Допіру оженення Володийовського вивело його на більш широку дорогу. Але поки сталося це оженення, багато часу пройшло. Для убогого, але гонорового шляхтича, яким був Володийовський, треба було довго шукати підходящої партії, яка "підреперувала" би його маєткове становище. І Юрию Володийовському прийшлося довго чикати такої партії, тим більше, що почалися часи бурхливі, почалися війни, що захопили бойові інстинкти цієї людини. Сенкевич малює його як знаменитого партизана, ловкого дуеліста, з яким ніхто не міг зрівнятися в поєдинку. В 1656 р. сестра Володийовського Анна вийшла заміж за Станіслава Маковецького, стольника Лятичівського й підстаростія гродського Кам"янецького, і це подружжя вивело Володийовських на більш видне місце в провінціяльному шляхетському світі, бо Маковецький був шляхтич рухливий, мав звязки з місцевими видатними діячами й магнатами. В 1660 р. вмер батько Юрия Володийовського. Мати осталася на своїм "доживотті" в свойому невеликому маєтку. Молодший син Яків жив при ній і вів сільське господарство в Новосільці Костюковій. Старший же син, що був військовим, одержав свою частину в Ходоровцях і Панівцях Зеленецьких, але як ремесло войовника вимагало багато коштів, то прийшлося йому скоро продати свою частину в Ходоровцях. Що Ю. Володийовський збіднів в ті часи, видно з такого факту. Один з кревних його Петро Володийовський в 1653 р. попав в руки татар і мучився в неволі у якогось татарина в Криму. Дав він знати про себе до своєї матери, яка проживала на Кам"янеччині на невеликій частці землі, і просив, щоби мати викупила його з неволі й що його господар хоче за нього 1000 злотих. Мати не мала грошей на викуп і вдалася до своїй рідні за пожичкою, але всі кревні не були багаті й не могли дати потрібної суми грошей. А на викуп і звільнення Петра Володийовського крім викупа треба було виплатити ще за доставку вязня до Хотина 100 зл. Та дати Кам"янецькому купцю Пьотровичу за подвійну подорож до Криму й залагодження справи викупа 200 талерів. Звернулася мати того вязня до Юрия Володийовського з проханням допомогти її в справі викупа сина. Вона заложила йому свою землю, а він, щоби здобути гроша, віддав в аренду своїх десять димів в Новосільці кам"янецькому купцю Фегерашу, певне армянину, і дав гроші на викуп свого земляка, і таким чином Петро Володийовський вирвався з неволі. Ця справа показує, що в ті часи Юрий Володийовський та інші його родичі на Кам"янеччині були не богатими землевласниками. Коли настали більш спокійніші часи після війн Хмельнищини, Юрий Володийовський осівся на деякий час в Панівцях Зеленецьких на своїй земельній частині. В ті часи в тих же Панівцях на другій частині жив шляхтич Валент Єзьорковський, що мав ще інші маєтки в тій місцевості. В цього землевласника була дочка Кристина, вдова після смерти третього чоловіка. Це була особа не першої молодости; не мала вона щастя в довгому подружжі. Перший її чоловік Павло Свірський, ротмістр королевський, загинув під Збаражем 1649 р. після девяти літ життя в подружжі. Кристина потім вишла заміж за Кондрацького, також ротмістра, приятеля покійного першого її чоловіка. Але й цей другий чоловік погиб десь під Сочавою, коли син Богдана Хмельницького Тимко сватався до господарської дочки Розанди в 1653 р. Третій раз Кристина була замужем за Цвиліхівським, також військовим діячем, і також з ним не довго жила. Таким чином коли Юрий Володийовський оселився в Панівцях, Кристина вже була вдовою третій раз. Отут і стався шлюб Юрия Володийовського з Кристиною Єзьорковською в 1662 р. Обоє вони тоді були вже не молоді: Юрию було 42 роки, а його жінці теж було коло сорока літ. Перед тим якраз вмер батько Кристини, і вона одержала у спадщину частину Панівець Зеленецьких і дві третини Зеленець за річкою Збручом. Зеленці-це було велике тоді село, бо рахувалося тут 102 "дими" (дим-одиниця тодішнього оподаткування). У Сенкевича дружина Юрия-Михала Володийовського змальована не такою, як вона виглядає по документах. Називається вона в романі Бася (Барбара, Варвара), а дівоче прізвище її названо правильно, згідно з актами - Єзьорковська. По Сенкевичу Бася Єзьорковська вишла заміж за Юрия молою дівчиною; була дуже рухливою, смілою, бойовою, бо виросла на бойових подільських "кресах" (як і дійсно вона була родом з Поділля); навіть напросилася у свого чоловіка, щоби він взяв її на який бій з татарським загоном. По Сенкевичу вона дуже любила свого чоловіка і не покидала його в самих тяжких пригодах, не покинула його і при облозі Кам"янця, і увесь час облоги була в Кам"янці. Так малює дружину "пана Володийовського" польський письменник. Але чи так воно було-буде видно, коли буде мова про Кам"янецькі події 1672 р. Після оженення на Кристині Юрий Володийовський вийшов на більший горизонт, бо став більш заможним. Перше всього здобув він собі титул "стольника перемишлянського" і це хоч не давало нічого з матеріяльного боку, але значило щось в суспільстві, бо до тої пори він був тільки звичайним приватним землевласником, "землянином" без титулу. Одержавши титул стольника, він став "дигнітаром" (достойником) виборним, що користувався довіррям громадянства. Тоді ж й брат його Яків отримав звання мечника Лятичівського. Оженившись Юрий Володийовський не занихав войовничого життя, бо часи були безпорадні. Він брав участь в партизанських боях з ріжними бандитськими ватагами та політичними авантюристами, приєднувався до бойових виправ, що провадили польські військові начальники, але також провадив він військові експедиції на свій риск і на свої кошти, бо в ті часи він вже мав свій озброений загін, з яким провадив оті експедиції, а це було дуже користно в ті безпорядні часи. Маковецький, його швагер, що пізніше брав діяльну участь в обороні Кам"янця від турок в 1672 р. і написав відчит про ті події в своїй "Реляції" так говорить про тогочасні "подвиги" Юрия Володийовського: "Разом з Грушецьким Войцехом, під керівництвом каштеляна Подляшського Короля Станислава Лужицького, він багато спромігся до здобуття Озаринецького замку. Він то в Перекоринцях розгромив Дрозда, якого перед тим цілий рік мусіли держати в облозі в Брацлаві. Він же вбив лютого грабіжника Карпана, кинувши його на поталу звірині в дикім полі. Часто теж Володийовський зі своїми людьми і по своїй охоті ганяв за розбійниками і не раз розганяв козацькі ватаги". Так епично описує велесправи Володийовського Маковецький. Історик д-р Роллє в своїм оповіданні про Володийовського так обшмагав апологію Маковецького: "Роздивімся в цих фактах, щоби переконатися, чи апологет Володийовського не сказав більш, як треба. Здобуття замку Озаринецького, коло Могиліва Подільського, це пустяковима, бо ті замочки тогочасні, що були висунуті в дикі степи, це були курники й легко піддавалися. Отой лютий грабіжник Карпан-це мусів бути один із звичайних розбійників того часу, бо історичні тогочасні записи, що так акуратно зазначали всіх напасників, не внесли в реєстри прізвіща того Карпана. От розправа з Дроздом-це є більш поважна подія хоч би з того боку, що не тільки зпричинилася до слави Володийовського, але й до збільшення, і то значного, його "фортуни-маєтків". Так писав д-р Роллє. Скажемо докладніше про ті сутички Володийовського з Дроздом. Дрозд, чи Дрозденко, був один з тих самозваних полковників, що з"являлися на Україні в часи так званої "Руіни", коли посля смерти Богдана Хмельницького з"явилося на Україні кілька гетьманів, що тягнули в різні боки-то визнавали зверхність Польщі, то Москви, то нарешті Туреччини. Тоді в різних місцях з"являлися смільчаки, що шукали поживи, набирали ватаги різного сброду, називали себе полковниками і шли ніби-то помагати тому чи іншому гетьманові, а в дійсности щоби грабувати, чимись поживитися, щоб ловити рибу в каламутній воді. Отаким був і Дрозд; він, набравши ватагу, засів в Брацлаві і видержав облогу від ворожих інших ватажків, але потім подався на південь і тут розложився в Кам"янці, містечку над Дністром, щоб тут назбірати охотників і збільшити свій загін. А в той час в сосідньому наддністрянському містечку Рашкові проживала Домна Розанда, невістка покійного Богдана Хмельницького, вдова після смерти старшого сина його Тимка, дочка молдавського господаря Лупула. Після смерти її чоловіка Тимка Хмельницького вона жила в Чигирині при свекрові, а після смерти Богдана покинула Чигирин і оселилася на Волинській границі в Рашкові і тут займалася сельським господарством, арендуючи у польського магната Конецпольського подністрянські простори, мало тоді залюднені. Господарство Розанди йшло добре, велося на широку ногу, оскільки можна було тоді господарювати. Мала вона тут великі табуни коней. Був у неї в Рашкові добрий будинок, щось ніби замок. Про цю господиню йшов у народі поговір про її великі багацтва, що вона мала великі скарби, бо її батько молдавський господар Лупул мав капитали і десь вони як в землю провалилися, чоловік її Тимотей Хмельницький теж мав в Сочаві, столиці Молдавії, кілька великих скарбових возів із золотом і дорогоціностями, а після смерти свекра Богдана також досталося Домні Розанді кілька барилок дукатів. Так говорили в ті часи про багацтва Домни Розанди. Отож Дрозд, перебуваючи в Наддністрянській Кам"янці по сосідству з Рашковом, формуючи тут свій загін, звернувся до Розанди, щоби вона дала провіянту для його загону. Розанда нібито обіцяла підсилити провіянтом загін Дрозда, а тим часом тайкома післала до найближчого польського "постерунку", щоби прислали її озброєну поміч. Але посланця Домни Розанди люди Дрозда перехватили і виявилася хитрість Домни. Тоді Дрозд зі всею своєю ватагою вірвався до Рашкова, до помешкання Домни Розанди, став допитуватися у неї, де її скарби припрятано. Чи сказала вона про це, чи ні, але справа на тому закінчилася, що Домну замордовано, все її майно пограбовано і, розуміється, забрано всі її скарби. Пізніше, через літ 15 у тій погромленій резиденції Домни перебував деякий час Дука, володар фантастичного Немирівського князівства, утвореного турками. Забраних Дроздом скарбів Домни було певне багато, і Дрозд частину їх закопав у землю на місці, а частину зоставив при собі. Зараз же він із свого загону відділив ватагу і післав її до Брацлава, а сам з кількома сотнями і з багатою здобичю посунув лівим берегом Дністра у верх і коло Могиліва розбив польську хорогву, що стала йому на дорозі, потім звернув на бік, на північ, дійшов до села Перекоринець, біля містечка Куриловець Мурованих, в Ушицьких Ярах, і тут став на відпочинок. З цього зкористував Володийовський. Одержавши звістки про грабіжника Дрозда, кинувся він зі своїм загоном за цим грабіжником і біля Перекоринець ніччю напав несподіванно на обозовисько Дрозда й розгромив його. Переможці захватили вози, повні пограбованих скарбів. Сам Дрозд з деякими своїми співучасниками спасся, користуючись темрявою ночи, і поскакав до Брацлава. Тут застав він решту свого загону і тут же засів, бо одержав звістку, що проти нього йде гетьман Дорошенко, його противник. І дійсно, Дорошенко прибув до Брацлава зі своїм військом і держав в облозі Дрозда щось зо три тижні, і голодом примусив його здатися. Це було в 1666 р. Дрозд, щоби підлабузитися до Дорошенка, признався йому, що в нього, Дрозда, є скарб, захований в Рашкові. Зараз Дорошенко на чолі значного загону поспішив до Рашкова, захвативши з собою Дрозда, і там в Рашкові добув скарб, що був закопаний Дроздом. Розуміється, все досталося Дорошенкові. Повернувшись назад до Брацлава, Дорошенко виплатив татарам 30.000 талярів за їх поміч йому. Після того Дорошенко відправив Дрозда до Чигирина і випустив його на волю, але він зкористувався цим на зле: викрав гетманську булаву й хотів з поміччю цього знака влади дістатися на лівий берег Дніпра до Гадяча, резіденції лівобережного гетьмана Брюховецького, але його спіймали на місці вчинку і по приказу Дорошенка його було розстріляно. Це було на початку 1667 року. Юрий Володийовський після розгрому Дрозда під Перекоринцями з "худопахолка" став перетворюватися в заможнього землянина і в уяві тогочасників став знаменитим войовником. В 1669 р. йому передав один старий вояка Степан Злочовський свій загін венгерської піхоти, що складався з 200 людей, добре озброених, і з того часу Володийовський держав той загін на свої кошти разом з тим кінним загоном, що мав раніш, через що його, як коменданта з"єднаного загону, стали величати полковником. В 1670 р. Юрий Володийовський набув великий обшар дуже доброї урожайної землі в околицях Кам"янця, а саме-купив у Станислава Пухальського групу поселень-Ступинці (тепер містечко Маків) з фортецею, Вербку, Привороття Маківське й Зелену Луку (тепер село Чечельник). Ці поселення займали великі обшари землі недалеко від Кам"янця, в 15 км, на північний схід, біля так званих у поляків Медоборських гір, а у народа місцевого відомих під назвою Гумінецьких Товтрів (прастарих атолів, Коральових гір по науковому геологічному визначенню). В тих поселеннях разом з окружними полями та лісами було більш як 7000 гект. землі, в тім розрахунку півтори тисячі гект. ліса, як можна довідатися з пізніших обрахувань. Юрий Володийовський, набувши ці маєтки, зробився заможним "обивателем" і став ці свої маєтки приводити до ладу. Замок в Ступинцях, що стояв на стрімкім узгіррю, було зміцнено, забезпечено амуніцією. Венгерська піхота Володийовського відбувала службу по черзі то в Кам"янецькому замку, то тут, в Ступінецькому. Маючи свій військовий загін, Володийовський, не покидав своїх виїздів та експедицій в погоні за різними грабіжниками, які тоді руйнували пограничча, та за татарськими "чамбулами" (загонами), які по старій пам"яти трівожили Поділля. В ті часи насувалася на Поділля небезпека з боку Туреччини. Політичні відношини між Польщою й Туреччиною були дуже напружені, і польська військова влада взялася за упорядковання й підсилення свого південого пограничча. Вдовж Дністра, починаючи від Кам"янця до Рашкова, було улаштовано військові пункти, де було побудовано невеликі фортеці-"постерунки". Володийовському Юрию було доручено начальство над одним з таких пунктів, а саме в селі Хребтієві над Дністром, в Ушицьких Ярах, на віддаленню 70-ти кілом. від Кам"янця. Про той пункт так писав тоді коронний гетьман-головнокомандуючий Собєський (майбутний король) в своїй "диспозиції віська по ріжних фортецях": "В Хребтійові межи Кам"янцем і Могилівом, в митрополії всяких опришків та розбійників, де тепер заснована фортеця, стоять хорогви генерала (старости) подільського Потоцького, татарська хорогва подкомарія подольського Лянцкоронського, хорогва пана Квятковського, подстолія примиського. Туда же відряджено 60 драгунів з регіменту (полку) пана Лінкгауза та козацький полк Мотовила. Комендантом того пункту є Володийовський, стольник премиський". Всього було тут до 600 людей, з них кінних до 500. Володийовський пробув на цім "постерунку" 10 місяців (з листопаду 1671 р. до серпня 1672 р.) і своєю енергійною діяльністю утворив добру військову базу, устаткував тут безпечний притулок для тих, хто переїздив з Польщі на Схід до Туреччини та до інших країн; навіть кам"янецькі купці, переїзжаючи до Царгороду, їхали не через Хотін, як раніш, але через Хребтіїв, бо ця дорога була безпечніша. Через Хребтіїв йшла тоді дорога, що з"єднувала Подністрівля з Кам"янецькою фортецею і з іншими військовими пунктами по Дністрі. Хребтіїв став тоді ніби значним містом; тут в ті часи перебували різні місцеві діячі, що мали якісь ділові стосунки з комендантом. Тут проживала якийсь час і дружина Володийовського Кристина, особа практичної вдачі, запобіглива в господарстві. Тут, в Хребтієві, при участи Кристини, сталася умова Володийовського з Габрієлем Сильницьким, який володів маєтками по сосідству зі Ступинцями: Володийовський набув у Сильницького три поселення з окружними землями: Шатаву, що лежала поруч з Ступинцями, Свистівку, названу пізніще Михалівкою, з невеликою фортецею, й Блищанівку, і в кінці 1671 р. уповноважений Володийовського виплатив Сильницькому 6.000 злотих. Ці новонабуті маєтки Володийовського мали коло 3? тисячі гект. землі. А все це з раніш купленими Ступинецькими маєтками складало до 12.000 гект. з 7-ю поселеннями і з 2-ма фортецями. Крім того Володийовський мав в "державі" (аренді) село Сокіл над Дністром, недалеко від Кам"янця. Дружина його також "не ловила гави": відкупила у своєї сестри Матчинської село Маліївці коло містечка Ярмолинець і третю частину Зеленець, докупила Кутківці, недалеко від Гусятина. Так Володийовські обробляли свою "фортуну". Тоді Володийовський міг назватися паном на всю губу, як то кажуть. Але не судилося Володийовському довго бути тим паном. Найближалася війна з Туреччиною, війна тим більш страшна, що в Польщі на верхах не вірили в можливість цієї війни і через це не було зроблено належних військових приготувань. А між тим турки вже давно марили про захват Кам"янця, цього ключа до Поділля. Як відомо, ще в 1669 р. гетьман Правобережної України Петро Дорошенко піддався турецькому султану, бажаючи визволити Україну від влади поляків. Турки післали Дорошенку військову допомогу. Деякі перемоги польського війська над козаками та їх спільниками роздражнили султана Магомета ІV і він вирішив двинути свої війська на Польщу і самому взяти участь в цьому поході й помогти своєму новому васалові. Величезне турецьке військо, як кажуть-до 300.000, восени 1671 р. зконцентрувалося в Тракії й Македонії, а весною наступного року виступило у похід і перейшло Дунай. Передні загони того війська вдерлися на Поділля й розбили польське військо над Бугом біля Ладижена. Головні сили турок посунули в напрямку Кам"янця й в липні досягли Дністра й з"явилися біля Хотіна й націлилися взяти Кам"янецьку фортецю. Але ця прославлена твердиня не була тоді в належному стані: фортефікаційні спорудження були давні: деякі з них були побудовані ще в другій половині ХІV ст., при заснованню фортеці; деякі побудовані на початку ХVІ ст. и перебудовані в середині цього сторіччя; пізніше, напочатку ХVІІ ст. був споруджений так званий Новий земляний замок, що закривав своїми валами Старий мурований замок. Але все це не було підправлено належним способом в другій половині ХVІІ ст. Бо треба сказати, що в ті часи в Польщі, що була обезсилена попередніми козацькими війнами, панувало повне безладдя. Влада королевська в ті часи в Речіпосолітій не мала значення й сили, особливо це треба сказати про владу тодішнього короля Михайла Корибута-Вишнівецького. Пани, з"їзжаючись на сейми, замість того, щоби вирішувати державні справи, своевільно зривали сейми своїм veto, і цим не давали змоги провести потрібні для держави закони, а разом з цим пани сварилися, інтригували, а часом навіть воювали межи собою. Через це не можна було добитися, щоби на Кам"янецьку фортецю державного значення було асигновано кошти для підправлення цієї твердині. І гарнізона у фортеці було дуже мало. Коли в Кам"янці довідалися, що турецькі війська прямують на Кам"янець, то кам"янчани стали бити трівогу, писати листи до начальників, розсилати гонців з проханням дати військову допомогу фортеці. Але ці крики нічого не вдіяли, бо и вся Польща була в безпорядному стані, хоча військовим головним розпорядчиком (коронним гетьманом) був тоді Ян Собеський, майбутній король польський, якого поляки превозносили як великого войовника и вдатного переможця. Але й цей головний командувач не міг нічого зробити для підсилиння Кам"янця. Тільки польський патріот Краківський Тржебицький зладив на свої кошти загін з 500 чоловік і вислав його до Кам"янця. Кам"янецький біскуп Веспасіян Лянцкоронський писав 25 липня 1672 р. до гусарського хорунжого Прусиновського, що перебував з якоюсь військовою частиною в Гусятині, де задержався загін біскупа Тржебицького: "Вже напевне кажуть, що в майбутню середу мають прибути до Кам"янця турецькі війська; пора вже прислати до Кам"янця піхоту Краківського біскупа. А тут ані голови, ані гарнізона нема. Прийдеться мені уникати небезпеки й звідци втікати... Мушу я їхати й просити прислати підсилення Кам"янцю, бо я сам не обороню його, тай до мене це не належить". Але біскуп з Кам"янця не втік, зостався там і перетерпів всі біди того часу. В іншому листі він писав тодіж про стан Кам"янецької фортеці: "людей спосібних, а особливо пушкарів дуже мало у нас; мури так-сяк підправлені розсипаються; безпорядок великий". Прусиновський писав до коронного гетьмана того ж 25-го липня з лагеря під Гусятином: "З Кам"янця щодня пишуть про допомогу, просять про піхоту бискупа Краківського, яку я готов післати, коли буде на то воля вельможного пана. Ми самі не маємо ані пороху, ані гармат". Коли в Польщі довідалися, що сам султан з великим військом йде в напрямку Кам"янця, було дано військовою владою розпорядження всім тим військовим силам, що були "на постирунках" по Дністру, стягнутися до Кам"янця для оборони цієї фортеці. І Володийовський в кінці липня 1672 р. зі своїми загонами пересунувся з Хребтієва до Кам"янця. Але перед тим, як остаточно зостатися в Кам"янці, він поспішив на Волинь до Ієзуполя, щоби попрощатися зі своєю дружиною, бо вона зі Свентославою Потоцькою, дружиною Кам"янецького старости, вибралася на Волинь, бо ці дві пані дуже боялися турецької навали. В Стрільцях під Дубном задержалися вони на кілька день. Сюди же прибув і Юрий Володийовський, і тут подружжя Володийовські перед розлукою зробили собі взаємні записи на випадок смерти: Володийовська записала своєму чоловікові Панівці Зеленецькі, а він її записав 8.000 злот. на своїх Подільських маєтках. Після цього Володийовський зараз же повернувся до Кам"янця, а його дружина з Потоцькою поїхала далі на північ до Литовських пущ, щоби там заховатися від турок. Володийовський, прибувши до Кам"янецької фортеці й уважно розглянувши стан її, знайшов, що справа обороноздатности цієї непереможної, як її вважали тоді всі поляки, твердині була в смутному стані. Вища влада помочі не давала; заможніші землевласники заховалися у власних замках, тільки деякі землевласники з озброеними людьми по давньому звичаю прибули до Кам"янця для його оборони. Перед наступом турок на Кам"янець склад польського війська й розміщення в Кам"янці були такі. В замку стояв піший полк, улаштований краківським біскупом; цей полк мав 500 людей, був добре дісціплінований; на утримання цього полку командувач його мав 120.000 злот. готівкою. Далі в замку був загін Лончинського, референдаря коронного, під проводом Вонсовича. Лончинський був призначений королем за коменданта Кам"янецької фортеці, але він відмовився від цього й залишив Кам"янець перед облогою. Крім того в Кам"янці були такі військові части: український загін сердюків під командою Самуїла Мотовила й венгерська піхота Володийовського в складі 200 чоловік. Всього було в Кам"янці війська 2.100 чоловік. Власне в замку помістилося тільки 1.060 людей. Головне начальство над всіма військовими силами мав Кам"янецький староста, іменуемий Подільським генералом, Миколай Потоцький, а при ньому було три ротмістри: Володийовський, Войцех Гумецький та Маслішевський, знайомий зі Сходом, з татарськими звичаями. Оці три складали військову раду при комендатурі. В місті, над міськими фортифікаціями командував подкоморій подільський Лянцкоронський. Начальниками над двома міськими брамами, що уявляли собою якби окремі форти, були Маковецький і Гродецький. А кругом міста на валах та баштах розмістилися невеликі відділи місцевих землян та міщанство з цеховими організаціями. Артилерія кам"янецька була в кепському стані. Пороху було достатком, а пушкарів мало, і то "nie perfecti", як висловився один кам"янецький кореспондент того часу. Треба сказати, що цех пушкарський в Кам"янці до того часу, за короля Володислава ІV-го, був значний, але потім підупав з причин релігійних. До того часу пушкарі були переважно німці і для них, як визнавців лютеранської релігії, була улаштована в замку кирха; так само і жовніри інших релігій мали свої культові будинки: православні мали в замку Покровську церкву, побудовану ще в ХІV ст. Кориятовичами; римо-католики мали на замковому подвіррі костьол св. Станіслава; крім того в одній замковій башті була римо-католицька каплиця архангела Михаїла, улаштована в ХVІ ст. За часи Володислава ІV-го всім військовим вільно було виконувати свої релігійні обовязки. Потім за короля Яна Казимира, під впливом ієзуїтів, не було вже вільности культу, і німці пушкарі розбіглися з Кам"янецького замку. В часи облоги Кам"янця турками тут було всього 16 чоловік, що вміли справлятися з гарматами. Начальником артилерії був майор Гейкінг (у Сенкевича-Кетлінг, близький приятель Володийовського). Отож, при недостачі артілеристів, в часи облоги стягували до гармат "охотників". Знайшовся тоді один єврей, що його зазивали всі до гармат, бо він дуже влучно цілив. Але було і більше таких охотників, що справлялися добре коло гармат. Інженерів в Кам"янці не було. Був єдиний тільки чоловік, що був знайомий з ділом облоги та оборони замків-це був цивільний інженер, по фаху землемір Кипріян Томашевич, війт польської громади Кам"янця. Він оставив пам"ять про себе в своїй праці-в складеному ним пляні Кам"янця, виданому в Кракові скоро після того, як Турки взяли Кам"янець. Оцей Томашевич перед приходом Турок побудував був в Кам"янці, в місті, біля так званого Турецького мосту, шанець, який потім найбільше дошкуляв ворогові, що вів облогу. Отож, коли кам"янчане переконалися, що турки прямують на Кам"янець, взялися за підправку фортеці, щоби скільки можна налагодити її до оборони: насипали шанці, накладали фашини, латали діри,-кожний працював і робив, що тільки міг. Перша проява ворога, що наближався, був наскок татар і волохів на Подільський берег Дністра. Вони напали на наддністрянське село Гринчук, в 25 кілом. від Кам"янця, позабирали в тім селі худобу, пограбили майно у населення, навіть захватили в полон людей. Володийовський, як давній партизан, кинувся з Кам"янця з кіннотою на тих грабіжників і відігнав їх на той бік Дністра. Потім він теж робив кінні розвідки в бік Жванця над Дністром і села Княгинина, і каждий раз приводив звідти бранців-"языків", як тоді казали, з турецьких загонів і відсилав їх до коронного гетьмана та короля, як доказ присутности ворога в границях Речи Посполітої. А тим часом турки наближалися до Кам"янця як страшна вулканична лава, яку ніяк неможна скерувати в інший бік. Як тільки в липні турецьке військо прийшло до Дністра, то приступили до будови мосту через ту ріку. На протилежному польському березі ріки в містечку Жванці була фортеця польського магната Лянцкоронського. В складі гарнізона її був татарський загін; як тільки турки наближилися до Дністра, той загін перейшов на бік турок. На другий день решта гарнизону після короткої сутички з ворогами розбіглася, а фортецю заняли яничари, які переправилися через річку на сплавах. Коли був готовий міст через Дністер, почали переправлятися турецькі війська в голові з султаном. 12-го серпня (по новому стилю, а по старому 2-го серпня) турки почали обстрілювати Кам"янець з гармат, але в той день напад турок було відбито, і турки навіть подалися назад. 14-го серпня до турецького війська прибули-кримський татарський хан зі своїми ордами і козацький гетьман Петро Дорошенко зі своїми козаками, і на Жванецьких полях були приняті султаном,-перше репризентувався кримський хан, а на другий день Дорошенко. Козацький гетьман був приведений до намету падишаха головним начальником всього турецького війська; він поклонився до землі високому протекторові козаків, промовив перед ним завірення своєї вдячности й покірности. Султан подарував Дорошенкові багатий халат, булаву и коня з нарядною збруєю. 15-го серпня під"їхав до Кам"янця великий визир з інженерами, і стали підготовляти облогу. 16-го серпня турками було послано до Кам"янця пропозицію здатися добровільно, при чому обіцяли всім вільність, а в разі упертости грозили знищити всіх. Кам"янчани очикували помочи з польського війська, і через це не прийняли пропозиції турок. Турки, одержавши таку відповідь від кам"янчан, підтягнули свої війська ближче до Кам"янця і 18-го серпня почали облогу. Терецьке військо розтягнулося по правому боці річки Смотрича від сіл Жабинець та Довжка до села Цівковець. Ядро війська з обложними гарматами сконцентрувалося біля Кам"янецького замку; тут роспоряжався великий визир з яничарами столичної гвардії із румилійським військом. Дорошенко з козаками стояв на півдні, з боку Руських Фільварків, проти Руської брами; татари розташувалися зі східнього боку міста біля так званої Гунської криниці, назву якої деякі місцеві історики виводять з того, що спочатку ту криницю називали ганською чи ханською через це, що тут в часи облоги Кам"янця стояв намет татарського хана. Турецьким військам роздали лопати і вони, по вказівках інженерів, стали робити із західного боку замку шанці та підкопи під укріплення. На побудованих шанцях поставили гармати великого розміру. 17-го серпня Дорошенко з козаками, яких було у нього до 4.000, посунувся до "замкової дубини" (певне на захід на північний захід від замку), а на другий день рушили ще далі і розбив свій обоз прямо проти села Цівковець. 18-го серпня під"їхав до Кам"янця султан. Цього дня й слідуючого ввесь день була перестрілка з яничарами. 20-го серпня ввесь турецький табор був вже розставлений як слід. Тоді султан знов прислав кам"янчанам пропозицію віддати замок без бою, але із замку почали стріляти в турецьких парламентерів. На другий день почалися громи з турецької артілерії зразу з кільканадцяти гармат, і такі громи були й в наступні дні. Турецька артілерія дуже точно цілилася; серед пушкарів їх було багато французів, німців, угорців і болгарів. А польські гармати були лихі, навіть траплялося, що по кількох вистрілах ті гармати нищилися. Пальба з турецьких гармат робила в місті та в замку страшенні спустошення. Із замку та міста відстрілювалися, скільки могли, щоби перешкоджувати земляним роботам ворога, але без успіху. Всі, хто був в замку й в місті, брали участь в обороні фортеці, працювали на стінах і баштах, але ворог, що переважав силами більш, як в сто раз, все ближче й ближче присовувався до замкових укріплень, і це приводило в жах тих, що сиділи в облозі. 22-го серпня до турецького стану прибули польські посли із заявою від польського короля про те, що султан несподіванно без попередження й потай вступив до польської землі. Султан відповів послам, що він не потай вступив до Польщі, а заздалегідь об"явив війну й тепер пропонує королеві виступити в поле. Відпустивши послів, султан того же дня дав приказ татарам і Дорошенку двинутися до Львова, а сам зостався на місці закінчувати облогу Кам"янця. Ввесь час облоги Володийовський перебував у замку і всіх підбадьорував. Перебував там і староста Миколай Потоцький, що був головою військових нарад, а Володийовський був виконавцем тих нарад. Тільки часом, як розповідає Маковецький в своїй "Реляції",-Володийовський забігав до міста, щоби побачитися зі своїми рідними, бо в місті перебували-його стара мати та сестра Анна Маковецька та його стрій старий гвардіян францисканець Шимон. Вони доглядали ранених та хворих, яких було повно в місті. Завідувала справою догляду за хворими та раненними Гумецька, дружина Войцеха Гумецького. При Гумецькій були її діти: дочка вісімнадцятилітня дівчина Марія й десятилітній син Степан. Пристроїла вона своїх дітей в новопобудованому кляшторі домініканок, де в голові кляштора стояла Марія Могилянка, по першому чоловікові Потоцька, по другому-Фирлеєва. Цей кляштор тоді тільки-що був побудований коло Баторієвої (Вітряної) башти. Пристроївши своїх дітей під догляд домініканок, Гумецька всю свою увагу й енергію віддала госпітальній справі. Ранених роскладали по всіх релігійних будинках: кляшторах, костьолах, церквах, сінагогах. Були лазарети в ієзуїтській колегії, в госпіталі св. Лазаря біля катедрального костьола, в церквах-св. Троїці та Успенія коло Вітряної брами. Медичної допомоги не було, бо в ті часи в Кам"янці не було лікарів; біло тільки кілька цирульників, які виконували обов"язки лікарів і хирургів. Тільки загін, присланий бискупом, мав свого хирурга. Бомбардування замку й міста, почате 21-серпня, продовжувалося и в наступні дні без перерви, і руйнувало будинки, мури, фортифікації. Одна бомба розбила в Старому замку лютеранську каплицю, де в склепі вибухли зложені там гранити. Тоді турки рушили штурмувати замок; особливо вони напирали на Новий замок із заходу, але штурм було відбито. Пізніше поляки, бачучи, що не можна їм вдержатися в Новому замку, забрали звідци до Старого замку всі гармати, і 24-го серпня турки захватили Новий замок. Підкопи під замок провадилися без перерви. 25-го серпня турки підкопалися під браму Старого замку й взірвали її порохом. З жахливим згуком полетіли вверх у повітря каміння та бальки; в одній башті, що припірала до брами, зробився пролом. Цей день був найстрашніший для поляків. Турки більш як 400 вистрілів зробили картеччю, пустили до 150 гранат в місто. Тут, в місті, був великий переполох: на костьолі св. Катерини коло катедри загорівся дах; згоріла також вірменська катедральна церква в південній частині міста. В той день був вбитий Войцех Гумецький, хорунжий подільський. Рано 27-го серпня поляки дізналися, що під чотири башти Старого замку підложено міни й що кожної хвилини може статися вибух. Кругом турецькі шанці були так близько до замкових стін, на яких відбивалися кам"янчани, що можна було від ворожих шанців кидати рукою камні до замку. Помочі від міста в замку не можна було одержати, бо міст, що з"єднував замок з містом, був дуже сильно обстрілюваний ворогом. Навіть Володийовський втратив надію на те, що можна одержати поміч від Польщі і що поляки можуть вдержати в своїх руках Кам"янець. Тоді польська старшина зібралася на нараду у Францісканському кляшторі. Володийовський прибіг сюди на хвилину із замку. Всім було ясно, що нема іншого порятунку, як тільки здатися. Вирішили післати до Турок делегацію. Маковецький оповідає в своій "Реляції", що він протестував проти посилки делегації. Йому Володийовський сказав: "До вечера Старий замок з боку Нового замку буде висаджено у повітря, бо там в трьох місцях підложено порох, і коли вибухне, то мур нас придушить, або ми у повітря полетимо, і потім турки, маючи вільний прохід, кинуться до міста. Кажу тобі, що все кінчено. Треба шукати якогось порятунку". І він не протестував проти сдачі фортеці. Вибрали делегацію і в складі її увійшли: суддя Грушецький, стольник Ржевуцький, Мислішевський, який знав турецьку мову; від жовнірів вибрали Яніцького, від вірмен-Воєводку й старого войта Григора. Коли делегація пішла, і можна було думати, що вже приступили до діла, Володийовський подався до замку, щоби свою піхоту перевести із замку до міста, до шанцю Томашевича; разом з Володийовським пішов до замку й Маковецький, бачив пригнобленість Володийовського, спостерегав тяжкий сум на його тварі; так що трудно було від нього добитися слова. В замку зустріли вони майора Гейкінга, і той показав їм підкопи турецькі; потім розійшлися; Володийовський зостався в замку, швагер його повернувся до міста й зайшов до кам"яниці Бобрикевича, де зібралася старшина й мовчки очикувала повернення делегації, висланної до турок. Делегація з"явилася до визира з виробленими й написаними умовами здачі фортеці. Визир відкинув ці умови, і подаючи папери, сказав їм: "Маємо тут списані наші умови, котрі підтверджую своєю присягою. Ото наші умови: для вас всіх вільність; костьоли залишаються, але не всі, і не ті які ви хочете, а ті, що цісар (султан) вибере. Нащо вам їх так багато? Можна віддавати хвалу богу и в меншій кількості костьолів. З фортеці вільно вам буде вийти всім, хто захоче, з жінками, дітьми і цілим добутком. Двори ваші також будуть непорушні і ні один яничар нічого не порушить, а який би важився, буде покараний. Про більше не просить, бо не одержете; доволі вам, що живі вийдете. Негідні ви й такої милості, бо ви при попередніх трактатах, в противність праву, стріляти в нас почали. Але,-добавив визир,-цісар вам те прощає". Делегати пробували розмовляти, але їм не дали говорити, і вони мусіли згодитися на турецькі пропозиції, бо власне Кам"янець був в руках турок. А писані умови були такі: 1) Польське війське вийде з Кам"янця зі зброєю в руках, а фортеця з гарматами віддається переможцям; 2) мешканцям Кам"янця й всім, що прибули сюда перед облогою, вільно вийти з міста зі своїми родинами й пожитками; 3) тим, що зостаються в місті, забезпечується особиста й маєткова безпека; шляхта й духівництво будуть вільні від військового постоя; 4) христіянам римо-католицької, греко-католицької та вірменської віри дається вільність визнання віри; їм дається кілька культових будинків для відправ, а інші йдуть на мечеті; духивництво та церковники не будуть терпіти ніяких утисків. Коли закінчилися перемовники делегації з турками, вже перед вечером ось раптом стався в замку страшенний згук від великого вибуху. Зпочатку поляки думали, що то турки підпалили міни. Отчай огорнув всіх, переполох в місті почався надзвичайний. Старшина польська з іншими вибігли з дому Бобрикевича, вискочили на ринок, питалися, що таке сталося. Сюда прибіг із замку Вонсович і закричав: "наш склад пороху запалився невідомо від чого". В той самий момент делегати, закінчивши умови здачі Кам"янця, вийшли з намету великого визира та йшли до замку під екскортою яничар і були вже недалеко від замку, коли стався той вибух, бо навіть одного з делегатів (суддю Грушецького) було поранено в лице обломком камня. Турки також сполошилися, думали, що то якась зрада, і потягнули делегатів назад до турецької ставки. Спритність Мислішевського, що був в складі делегації й вмів говорити потурецькому, спричинилася до заспокоення великого визира і він відпустив делегатів. Вони скерували свою дорогу через замок, хоч тут дуже трудно було пройти, задержували їх підкопи, пороблені турками, далі-в самому замку руїни брами, висадженої у повітря, нарешті звалиська башти, взірваної останнього катастрофою, причини якої делегати не могли собі з"ясувати. Тут, в замку, натрапили вони на півживого шляхтича Марковського, що лежав серед руїн; в той мент повернулась до нього притомність, і він з труднощами розказав делегатам, що стався вибух під південно-східньою баштою, де були складені бочки з порохом; що коли стався той вибух, то всі гармати, що стояли в замку з набоями, разом всі вистрілили; оповідав він, що Володийовський в той мент стояв на замковому подвір"ї, але як сталися ті вибухи, він кинувся заховатися за вал і в той мент картеч влучила йому в голову, і він упав. Вибух і трясіння були надзвичайні, коли правда, як казали, що в замкових льохах було заховано до 200 бочок пороху, і ввесь той порох вибух. Делегати, прийшовши до замку, почали роздивлятися. Вся місцевість мала страшенний вигляд: скрізь каміння, шматки дерева, порозривані людські тіла, скрізь повно пораненних. Крики виривались зпід звалиськ камня. Повітря просякле смородом сірки, повне було мілкого пилу. Прибіг до замку з міста Маковецький, забезпокоений про свого швагра. Стали шукати Володийовського поміж руїнами, поміж трупів та ранених. Маковецький з Мислішевським натрапив на труп Володийовського. "Ціла тильна частина голови була вирвана, задньої кости черепа та мізгів ані сліду, але лице в цілості зосталося", зазначив в "Реляції" Маковецький. "Для жалощів не було часу,-пише далі оповідач тої катастрофи Маковецький. Два приятелі Володийовського знайшли дошку, положили на нюю дорогі останки оборонця фортеці і оточені підвладними, понесли його до міста, до францісканського кляштора, положили його на катафалок в костьолі, і через кілька хвилин коло бездиханного тіла Володийовського стояли на колінах мати його й сестра, а стрій гвардіян відчитував заупокойні молитви". Потім тіло Володийовського було положено в костельних підвалах. Симпатії великі й жалі були до так трагично погибшого оборонця Кам"янецької фортеці. Во всіх тогочасних кореспонденціях знаходимо згадки про його смерть. Гейкінга не знайшли. Він безслідно погиб в самому центрі вибуху. Трохи пізніше Кам"янецький біскуп Лянцкоронський, що перебув облогу, так писав: "Гейкінг, бачучи, що багато дечого утворилося через безладдя в замку, зачинився в башті, де були бочки з порохом, підпалив його, чим замок зруйнував і людей погубив до 500, де й Володийовський, наш Гектор, погиб". Багато балаканини було в ті часи і потім про той вибух та про причини його. Говорили, наприклад, що хтось з челяді подався з вогнем до подземелля, де був склад пороху, і що ця необережність з вогнем була причиною вибуху, і що Гейкінг також, як і Володийовський, був випадковою невинною жертвою катастрофи. Or.: Archiwum Państwowe w Lublinie, Księgi grodzkie grabowieckie, Relacje, sygn. 93, s. 959–964. [s. 962] Regestr rzeczy pozostałych po nieboszczyku świętej pamięci imci panu Wołhodyiowskim stolniku przemyskim rotmistrzu Jego Królewskiej Mości, któ-re zostały przy nieboszczce jejmości paniej Krystynie Wołhodyiowskiej quarti nuptis małżonce nieboszczykowskiej. Naprzód ochędóstwo: kontusa aksamitny szkarłatny rysiami podszyty, kon-tusz aksamitny karmazynowy letni, kontusz szkarłatny pupkamib podszyty z gu-zami aspisowemi we złoto oprawnemi, kontusz zielony aksamitny letni, kontusz koralowy królikami podszyty, jupkac czarna aksamitna popielicami podszyta, deliad ciemnozielona grzbietami podszyta lisiemi, żupane hatłasowy szkarłatny w paski srebrne, kaftan hatłasowy marcypanowyf, w którym go zabito [podkr. moje], hatłasu ceglastego na żupan łokci dwanaście, czapka aksamitna szkar-łatna z sobolem, czapka szkarłatna z sobolem, czapka półgranatnia ciemnozie-lona z sobolem, czapka ciemnozielona z lisiemi wyłogami, czapka powszednia podróżna ciemnozielona, płaszcz falendyszowyg oliwkowy, płaszcz tuzinkowyh stary, sukna koralowego francuskiego łokci octo, sukna różowego francuskiego łokci dziesięć, sukna w sztukach turkusowego paklakui łokci trzydzieści i siedm, sukna zielonego paklaku łokci szesnaście, sukna falendyszu ciemnozielonego łokci pięć, czapka aksamitna niepodszyta, aksamitu na czapkę łokci półtora. Pistoletów krzosowycha par dwie, karwaszeb oprawne i łapkic, pancerzd – zań sto czerwonych złotyche, kałkanf, obuchg oprawny, buzdyganh wielki, siedzeniei ciemnozielone bogato hawtowane. Miodu przaśnegoj półbeczkówk dwanaście, [s. 963] na te uczyniłem targ z Żydem arendarzem czarnokozińskim po lewkowychl piętnastu, saletry beczek dwie, kamienim sto sześćdziesiąt. Pościel młodzieńska, materac hatłasowy karmazynowy, wał i poduszki dwie ak-samitne, obicia hatłasowego w paski bretn błękitny, bret zielony sztuk czterdzieści. Talerów lewkowych sto, czerwonych złotych w szkatule tysiąc w różnych portugałacho. Zygarek pektoralikp – zań we Wrocławiu talerów czterdzieści. Pieniędzy rogowycha ze Zwiniacznej i innych wsiów złotychb tysiąc dwieście. Bydła sztuk sto, stada sztuk sześćdziesiąt. Koń turecki karyc – za niego złotych sześćset, koń rumakd tarantowatye – zań talerów sto, bachmatf gniadyg – zań czerwonych złotych sześćdziesiąt, rumak dropiatyh, rumak kary, bachmatek do pracy cisawyi, koni gliniastychj cugk, koni szpakowatychl cug. Karoc – za nie dał nieboszczyk jegomości panu staroście ostrolenskiemu zło-tych sześćset, kolasa okowana, wóz skarbny okowany, namiot o trzech drągach – zań złotych pięćset. Czaprakm aksamitny hawtowany usarski, janczarek tureckichn dwie, sztur-maków kołowych gwintowycho dwa, muszkietów krzosowych gdańskichp dwa, fuzyjir dwie, innej strzelby siedmioro. Prawa na Stupinie cum attinentis, prawa na Szatowie cum attinentis, prawa na Nagorzany, prawa na Boryszkowie, prawa na Paniowce, prawa na Malejowce, prawa na Nowosiółki i przywileje od książąt Kuriatowiczów, prawa od jegomo-ści pana Generała1 albo raczej assecuratia i inwentarze na Uchańkę i Kładniów. Pieniądze za żyto na wyjeździe złotych tysiąc pięćset, pieniądze za pszono złotych dwieście, pieniądze za masło i za sery złotych dwieście. Jakub Wołhodyiowski miecznik latyczowski manu propria. a Kontusz – szata wierzchnia, z typowymi tzw. wylotami, czyli rozciętymi od pachy do łokci rękawami, które albo luźno zwisały, albo, odrzucone do tyłu, odsłaniały żupan. Był to charaktery-styczny element stroju polskiej szlachty w XVII i XVIII w. b Pupka – skóra futerkowa z brzucha zwierząt. c Jupka – wierzchnie okrycie kobiece, rzadko męskie. d Delia – okrycie męskie podbite futrem. e Żupan – długa szata męska, przyjęta w Polsce w XVI w. z mody węgierskiej. Dopasowany w górnej części, powyżej linii bioder, luźny i obszerny dołem, zapinany był na pionowy szereg drob-nych guzów, z rękawami szerokimi i buf i astymi od ramion do łokci, opiętymi w miejscu przedra-mion. Noszony w XVI w. jako szata wierzchnia, a od połowy XVII w. pod kontuszem. f Marcepanowy – kolor marcepanu, biały o chłodnym szklanym odcieniu, beżowo-piaskowy, złota-wy. g Falendysz – gatunek wysokiej jakości sukna angielskiego i holenderskiego. h Tuzinek – grube sukno krajowe średniego gatunku, używane do pokrycia zimowych okryć wierzchnich. i Paklak – grube sukno krajowe, używane głównie na zimowe okrycia męskie. a Pistolet krzosowy – pistolet z zamkiem krzosowym (kołowym), w którym zapalenie prochu następuje od iskier powstałych przez pocieranie obracającego się karbowanego koła o piryt zamo-cowany w szczękach kurka. b Karwasze – metalowa ochrona przedramion, o proweniencji wschodniej (Turcja, kraje Azji Mniejszej); charakterystyczny element uzbrojenia ochronnego dla jazdy pancernej. c Łapki – osłona palców dłoni. d Pancerz (inaczej kolczuga) – koszulka spleciona z kółek żelaznych; kolczugi używane w Polsce w XVII w. były wykonane najczęściej z ogniw z drutu spłaszczonego, o różnym sposobie łączenia (ni-towane jednym nitem, na przemian: nitowanych i sztancowanych lub nitowanych i zgrzewanych). e Czerwony złoty – dukat, moneta złota, równowartość w tym czasie 6 złotych polskich stano-wiących jednostkę obrachunkową. f Kałkan – lekka, okrągła, wydatnie wypukła tarcza, o pochodzeniu wschodnim (turecko-per-skim oraz tatarskim); w Polsce używana zazwyczaj przez jazdę, najpopularniejsza w XVI i XVII w. g Obuch – rodzaj broni białej w kształcie młotka, mającego po przeciwległej stronie zawinięty w dół dziób; stosowany od XVI do XVIII w. przez szlachtę polską, często posiadał drzewce długości 80-100 cm i był noszony w formie laski. h Buzdygan – broń obuchowa pochodzenia wschodniego, metalowa głowica (zbudowana z piór promieniście rozchodzących się od drzewca) osadzona na trzonku o długości ok. 60 cm. W Pol- sce od XVI do XVIII w. stanowił oznakę władzy of i cerskiej w kawalerii narodowego autoramentu: rotmistrzów, pułkowników, poruczników i chorążych. i Siedzenie – zapewne siodło. j Miód przaśny – nieprzetworzony (patoka). k Półbeczek – staropolska miara pojemności płynów, ok. 70 l. Była zróżnicowana w zależności od regionu. l Lewkowy – talar niderlandzki. Nazwa pochodzi od lwa umieszczonego na rewersie, zajmu-jącego całe środkowe pole monety. m Kamień – staropolska jednostka wagowa w systemie funta, równa 12 kg i 960 g. n Bret – (bryt) pas tkaniny. o Portugał – potoczna nazwa złotej monety wielodukatowej, bitej w Europie w XVI i XVII w. Monety te służyły przede wszystkim w celach reprezentacyjnych, dekoracyjnych, jako upominki i pamiątki. p Pektoralik – mały, ozdobny zegarek na łańcuszku, noszony dawniej w kieszonce na piersiach. a Pieniądze rogowe – rogowszczyzna, opłata pobierana przez dziedziców za prawo wypasu bydła rogatego na ich ziemiach. b Złoty, złoty polski – jednostka obrachunkowa. Złoty polski po raz pierwszy został def i nio-wany w ordynacji menniczej z 1528 r., nie mając materialnego desygnatu, czyli nie zamierzano wybijać monet złotowych, ich wielokrotności, ani frakcji. Złotego wprowadzono jako odnośnik mo-netarny, wobec którego można było def i niować wszystkie inne gatunki pieniądza. Wtedy powołano zasadniczą, zawsze niezmienną relację 1 złp = 30 gr. c Kary – maści czarnej w odcieniach wronim lub kruczym. d Rumak – staropolska nazwa konia pochodzącego z Turcji; piękny, ognisty, rasowy wierzchowiec. e Tarantowaty – maści siwej z nieregularnymi plamami różnej wielkości i barwy. f Bachmat – staropolska nazwa niewielkiego, silnego, krępego i wytrzymałego konia tatarskiego. g Gniady – maści brunatnej z grzywą, ogonem i dolnymi odcinkami kończyn czarnymi. h Dropiaty – maści białej z małymi plamkami barwy czarnej, brunatnej lub rudej. i Cisawy – (kasztanowaty), maści żółtawej, rudej, brązowej, niekiedy zbliżonej do brunatnej. j Gliniasty – maści żółtawej, niekiedy z białą grzywą. k Cug – zaprzęg składający się z sześciu lub czterech koni, zwykle jednej maści, zaprzężonych parami. l Szpakowaty – maści ciemnosiwej. m Czaprak – podkładka pod siodło chroniąca grzbiet konia przed obtarciami, a siodło przed końskim potem. n Janczarka – lekka strzelba turecka o długiej luf i e i zakrzywionej kolbie; używana także w Polsce w XVII–XVIII w. o Szturmak – rodzaj hełmu lub strzelby; tu określenie strzelby z lufą gwintowaną rozszerzoną u wylotu (garłacz), i zamkiem kołowym (krzosowym). p Muszkiet – ręczna broń palna piechoty z zamkiem lontowym (tu krzosowym czyli kołowym) sto-sowana od XVI do końca XVII w., podstawowe uzbrojenie oddziałów muszkieterskich piechoty i dragonii. r Fuzyja – (fuzja) rodzaj długiej broni strzeleckiej z zamkiem skałkowym. |
РОДОВОДИ ШЛЯХТИ > В >