ОЛІЗАРИ, Олізари-Волчковичі – шляхетський рід герба Хоругви Кмітів (Подвійний Радван), за фамільною легендою, походив від "князя Сербії" Олізара Булка. Сучасні дослідники засновником роду вважають київ. боярина Олізара Волчковича, який жив на поч. 15 ст. Його син Роман Олізарович (п. бл. 1458) був київ. намісником кн. Семена Олельковича. Правнук Олізара – Олізар Львович Волчкович (п. між 1545 і 1552) – чорнобильський намісник 1541, власник розлогих володінь на Київщині; одружений з Богданою Немиричівною, небогою і єдиною спадкоємицею канівського, згодом – черкас. старости Остафія Дашкевича (п. 1535). Нащадки Олізара Львовича і Богдани Немиричівни до 17 ст. іменувалися Олізарами-Волчковичами, згодом – просто О. З чотирьох онуків Адама-Юзефа, дітей Юзефа (п. 1743), найвідомішим був Костянтин О. (1729 – помер після 1799) – володимирський підкоморій 1765–99, активний учасник Барської конфедерації 1768. Його небіж гербівнику «Korona polska» (Львів, 1728–1743 рр.)2 він намагався вивести Олізарів із роду сербських князів. Місцеве коріння Олізарів-Волчковичів К. Нєсєцький вважав спільним з Кмітами і Вороновичами. Пращуром Олізарів він вважав одного із синів Олександра Вороновича на ім’я Єлеа зар, «z ruskiego akcentu Olizarem nazwany»3. За його словами того Олізара через втрачене у битвах око звали сліпим Волчком. Від цього прізвиська мав би походити придомок усього роду – Волчкович чи Волчкевич. В родоводі Олізарів-Волчковичів, укладеному Нєсєцьким, знаходимо відомості про кількох Олізарів XIV–XV ст., відомості про яких автор вважав за потрібне додати до своєї праці. Належність цих осіб до роду Олізарів-Волчковичів є сумнівною чи й неможливою. Власне родовід Олізарів Каспр Нєсєцький розпочав з Олізара, який мав сина Івана – посла на Люблін ський сейм 1569 р., та закінчив членами роду, діяльність яких припала на кінець XVII – початок XVIII ст.4 Станіслав-Казімєж Коссаковський спромігся підійти критично до напрацювань свого попередника щодо родоводу Олізарів-Волчковичів. У другому томі свого видання «Monografie historyczno-genealogiczne nektуrych rodzin polskich» (1860 р.) він розцінив генеалогічні побудови початків цього роду в працях К. Нєсєцького та Е.-А. Куропатніцького як безпідставні (в праці останнього є згадка про походження Олізарів від кня зів Захомильських та Ільговецьких5 ). Пращуром Олізарів-Волчковичів С.-К. Коссаковський вважав посла на Люблінський сейм 1569 р. Івана Олізара, сина київського зем’янина Олізара Волчкевича і Богдани Немирів ни. Разом з тим він подав також дані про Романа Олізара-Волчкевича, який жив у XV ст. У них відомостях автор покликається на тестамент Романа Олі зара-Волчкевича від 18 березня 1458 р. Родовід Олізарів С.-К. Коссаковський доводить до середини ХІХ ст.6 Казімєж Пуласький на початку ХХ ст. підготував родовід Олізарів гер ба Хоругви, який мав вийти в чергових томах його видання «Kronika polskich rodуw szlacheckich Podola, Woіynia i Ukrainy». Однак на заваді про довженню цього проекту (перший том вийшов 1911 р. у Бродах7) стала Перша світова війна. На відміну від інших подібних видавничих проек тів, доробок К. Пуласького пережив обидві світові війни і був опублікований у 2004 р.8 Тут подано відомості про родовід Олізарів-Волчковичів, що охоплюють середину XVI – початок ХХ ст. Пращуром роду він вважав королівського намісника Чорнобильського замку Олізара Волчкевича, який згадується в 1541 р.9 Наступне опрацювання родоводу Олізарів-Волчковичів з’явилося у 1915 р. в багатотомному гербівнику «Rodzina», підготовленому графом Северином Уруським при співучасті Адама-Амількара Косінського та Олександра Влодарського. Цей родовід ними розпочато з розгляду ймовірного споріднення Олізарів з Кмітами, Вороновичами, Биковськими та іншими, запропонованого ще К. Нєсєцьким. Аргументом на користь тако го спільного походження наведено належність цих родів до одного гербового роду, натомість констатовано брак джерел, які б дали змогу довести цю гіпотезу. Далі розглянуто наявні відомості XV–XVI ст. про родини Олізара Шиловича та Олізара Волчкевича. Від останнього автор розпочав власне поколінний опис родоводу Олізарів-Волчковичів доведений до кінця ХІХ – початку ХХ ст. Нащадки двоюрідного брата Михайла Волчковича — пана Олізара Івановича Волчковича, представники роду панів Олізарів-Волчковичів, користувалися істотно відмінним зображенням родового герба. Це було звичною практикою для тогочасного руського герботворення, оскіль- ки представники молодших галузей певного роду доволі часто вносили певні видозміни у первісний родовий герб, що у незмінному вигляді за- кріплювався лише у старшій гілці роду. Син пана Олізара Івановича Волчковича — житомирський підстаро- ста Іван Олізар-Волчкович 1571 р. користувався печаткою з зображенням в ренесансовому щиті знака у вигляді двох трираменних літер Т з загну- тими кінцями в стовп25. Аналогічно представлено родовий герб також на печатці пана Адама Івановича Олізара-Волчковича від 1593–1596 рр., але цього разу над щитом вміщено шолом з наметом під шоломовою короною і павичеві пера в нашоломнику в супроводі літер згори: АOW та дати виготовлення печатки обабіч: 1593. 26. На іншій печатці пана Адама Олізара-Волчковича, матриця якої збе- рігається у сфрагістичній колекції Музею Шереметьєвих, маємо подібне зображення герба, той самий напис АOW, а також частково пошкоджену дату: 15…. Печатка, що виготовлена зі свинцево-олов’яного сплаву і має загальну вагу 29,1 г, складається з робочої частини у вигляді пластини восьмикутної форми розміром 22,5×19 мм і товщиною 5 мм, яку спаяно з утримуючою частиною у вигляді довгої чотирикутної зігнутої ручки висотою 31,5 мм, шириною 7,5 мм і товщиною 5,5 мм27. Принаймні століттям раніше можна да- тувати іншу матрицю печатки, що також зна- ходиться у сфрагістичній колекції Музею Ше- реметьєвих, на якій зображено родовий знак надзвичайно подібний до пізнішого герба роду панів Олізарів-Волчковичів. Печатка, від якої лишилася бронзова пластина вагою 5,4 г круглої форми розміром 22,5 мм і товщиною 1,5 мм, мала у своєму полі зображення знаку у вигляді двох трираменних літер Т в стовп у супроводі довколового напису: ПЕЧАТЬ ЖЕ- РАВЕВА28. Характерна стилізація зображення та палеографія літер дозволяє зробити припущення про появу матриці цієї печатки у другій половині XV ст. А судячи з ідентичності геральдич- них знаків, можна зробити доволі вирогідний висновок про можливість приналежності даної печатки до одного з предків чи найближчих роди- чів роду Олізарів-Волчковичів. У подальшому родовий герб панів Олізарів-Волчковичів було представлено в річпосполитських гербовниках, які, крім того, пода- ють відомості щодо його забарв- лення та позащитових елементів повного герба: золотий знак у ви- гляді двох хоругов (двох трирамен- них літер Т в стовп) на червоному полі щита, над яким розміщено шолом з наметом під шоломовою короною та нашоломник у вигля- ді п’яти павичевих пер, над якими вміщено шестипроменеву зірку 29. Аналогічне зображення правило за герб роду панів Александровичів (Александровичів-Кмітичів) 30 та панів Вороновицьких (Вороновичів) 31, які вели свій родовід від молодшого (третього) сина пана Волчка — Кмі- ти (Олександра) Вороновицького. 25 ЦДІАУК. Ф. 221, оп. 1, спр. 10, арк. 60 зв. (восьмикутна, 12×11 мм; згори літери: ІO). 26 APK. ASang, Teka ХХІІ, Plik 23 (восьмикутна, 17×15 мм). 27 Музей Шереметьєвих, фонд “Сфрагістика”, МЦ-1570. 28 Музей Шереметьєвих, фонд “Сфрагістика”, МЦ-1626. 29 Niesiecki K. Herbarz Polski. — Т. VІІ. — Lipsk, 1841. — S.85; ЛНБ ВР. Ф. 5, оп. 2, спр. 7444/I, арк. 591 (“Olizar h. Chorągwie”). 30 Paprocki B. Gniazdo cnoty skąd herby rycerstwa sławnego Królestwa Polskiego, Wielkiego Księstwa Litewskiego, Ruskiego y inszych państw początek swoy maią. — Kraków, 1578. — S. 1181–1183, 1187; Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego. — Kraków, 1584. — S. 852. 31 Paprocki B. Gniazdo cnoty. — S.1187; Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego. — S. 852; Kojałowicz W.Herbarz rycerstwa Wielkiego Księstwa Litewskiego czyli Сompendium. — Kraków, 1897. — S. 257–258. I КОЛIНО Волчок (Василiй) I КОЛIНО Iвашко Волчкович Александр Кмiта Волчкович II КОЛIНО Iвашенец Iвашкович в 1458 г. к великому князю Московскому Василию II Васильевичу Тёмному прибыл литовский посол Якуб Ивашенец (Ивашинец) для ведения переговоров об избранном митрополите киевском Григории Болгарине, преемнике изгнанного с этой должности за поддержку Флорентийской унии митрополита Исидора, которого русские святители не хотели признать. Весной 1468 г. Русь посетили послы польского короля Казимира IV, среди коих упомянут писарь Якуб Ивашенец. Целью этого посольства был проект женитьбы великого князя Ивана III, который согласно договору Василия II с Казимиром и завещанию Василия II находился под «отеческим» присмотром своего державного соседа 22, 23 22 Базилевич К.В. Внешняя политика русского централизованного государства: вторая половина XV века. М.: Изд-во МГУ, 1952 С. 63, 468. 23 Хорошкевич А.Л. Русское государство в системе международных отношений конца XV – начала XVI в. М.: Наука, 1980 С. 182, 268. Роман Івашковіч ( †1487?), перший відомий з роду Горностаїв, намісник Путивльський (1476-82), Овруцький (1486).starosta putywelski 1476 r., a namiestnik owrucki 1486 r., miał otrzymać od Kazimierza Jag. pustoszę w włości Czarnobylskiej, które to nadanie potwierdził 1504 r. Aleksander Jag. jego synowi Hornostajowi. III КОЛIНО ... Романовна дочь его дяди Романа Ивашинцовича.
Під датою 2 квітня 1487 р. у Клодаві у «Книзі данин» внесено реєстр «Што королъ его м(и)л(о)сть волости давал бояром житомирскимъ». Згідно з ним, Казимир Яґеллон- чик пожалував Макара Володковича волостю Бирин, Юш- ка Полковича — Жолвяж, пана Сенька Романовича — Хотень, Петрушка Скипоревича — Утешков, владику Попковича — Жолвяж, Сенька Жеребятича — Лопатин, Ворону Івашка — Хотень після пана Сенька Романо- вича38. Звісно, указані волості житомирські бояри отри- мали не лише як землеволодіння, а також в управлін- ському значенні. У 1488 р. господар підтвердив житомирському наміс- нику пану Сеню Романовичу право на тримання маєтку Дорогині в Овруцькому повіті. Він перейшов йому від овруцького боярина Андрія Клуса, котрий узяв пана Романовича за сина. Підтвердження надавалося на про- хання C. Романовича через те, що перша грамота згоріла в Києві під час пожежі, спричиненої татарським на- падом39. 31 августа 1518 года "...Стояли перед нами очевисто, жаловала намъ земянка Киевъскага Суриновага Д&хна зъ детьми своими о томъ: штожъ панъ Сенюшко Романовичъ мелъ въ отделе именыа отчизные от брата своего родного, а от ее отца, пана Волчка Романовича, на'мя: Выступовичь половицу, а Ильинцовъ половицу, а Шепеличь половицу; которою жъ половину Шепелячъ панъ Сенюшко на церковъ Пречистой Богоматери Печерское Киевъское въ шестидесятъ копахъ грошей записалъ ; а в поли селишча: Дмитровичы, а Морулинъ, а Рокитное, а Ольшаницу, а на Роси езъ, а два члвки въ Солътегаеве… де' пана Сенюшкове, тыи именыа, пришли были, по близъкости *, на братанича её Ивашка Миха'ловича;" (Литовская Метрика. Книга Судных Делъ II (1505—1523), № 297, Лист 256—258 об.) 38 LM4. — № 16.1. — Р. 54. 39 Ibid. — № 104. — P. 127–128. Волчок Романович 31 августа 1518 года "...Стояли перед нами очевисто, жаловала намъ земянка Киевъскага Суриновага Д&хна зъ детьми своими о томъ: штожъ панъ Сенюшко Романовичъ мелъ въ отделе именыа отчизные от брата своего родного, а от ее отца, пана Волчка Романовича, на'мя: Выступовичь половицу, а Ильинцовъ половицу, а Шепеличь половицу; которою жъ половину Шепелячъ панъ Сенюшко на церковъ Пречистой Богоматери Печерское Киевъское въ шестидесятъ копахъ грошей записалъ ; а в поли селишча: Дмитровичы, а Морулинъ, а Рокитное, а Ольшаницу, а на Роси езъ, а два члвки въ Солътегаеве… де' пана Сенюшкове, тыи именыа, пришли были, по близъкости *, на братанича её Ивашка Миха'ловича;" (Литовская Метрика. Книга Судных Делъ II (1505—1523), № 297, Лист 256—258 об.). Наприклад, зберігся ув’яжчий лист від 30 листопада 1517 р. Згідно з ним господар наказував київському воєводі пану Андрію Немировичу ув’язати київського зем’янина Івашка Михайловича Волчковича у маєтності пана Сенька Романовича: вис- лугу Дорогин, Клещевичі і Кацевичі у Київському повіті та два дво- рища в Овручі за правом близькості13. Таким же листом від 6 квітня 13 LM 9. – Р. 374. Горностай Романович У 1493 р. овруцький намісник Горностай Романович звернувся до Олександра Яґеллончика, указуючи, що ще король Казимир надав йому чоловіка Дитятковича з зем- лями і службами в Київському повіті, про що й наказав повідомити київському воєводі пану Юрію Пацу. Проте невдовзі Казимир Яґеллончик помер, а лист Ю. Паца про виконання наказу щодо введення у володіння Г. Романо- вича вже отримав новий великий князь, наступник Кази- мира. Фактично ж овруцький намісник володів указаним чоловіком, а з землі, на якій він «сидів», брав наступні повинності: 4 карамони меду прісного і 2 відра, 2 кузні меду, 3 копи грошей, сокиру, стіг сіна, одного коня ставив на тиждень до Чорнобиля і виставляв одну службу. Олександр Яґеллончик завершив процес надання свого батька, задовольнивши прохання Г. Романовича про на-дання одного чоловіка з вказаними землями й повин- ностями51. 51 LM 3. . — № 28. — Р. 80–81. Фурс (Андрiй) Романович IV ГЕНЕРАЦІЯ Олiзар (Роман) Іванович Волчкович намісник київський, заповідає своє рухоме і нерухоме добро в землях київських, волинських і на Поділлі своїй дружині, синові та іншим родичам (1450 року, Київ) 1533 р. Сигізмунд І Старий наказував київському воєводі пану Андрію Якубовичу Немировичу ув’язати Олізара Волчкевича у маєток Крову у Волевській волості у Київському повіті за його правом близькості14 14 РДАДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Од. зб. 17. – Арк. 422 зв.–423 зв. ~ Овдотья Богдановна Загоровская Духна Волчкович Михайло Волчкович Лев Іванович Волчкович 1558 р. Сигізмунд ІІ Август підтвердив київському війту СеменуМелешковичу на його купівлю у київських зем’ян Богдана Степановича Дублянського та його сестри Феді Золотушиної землі Юр’ївці на р. Веті у Київському повіті за 50 кіп грошів литовських, а також у Льва Івановича Волковича та його дружини Марини Борисівни острова Чатанова з селищем, до нього належним, на р. Десні у Київському повіті за 60 кіп грошів литовських, вічним правом за умови несення служб на Київський замок2. 2 Метрыка ВКЛ. – КЗ. 43. – С. 97–98. V ГЕНЕРАЦІЯ Iван Олiзар Волчкович † 1577, житомир. підстароста кн. Романа Сангушка 1569–71, як посол Київського воєводства брав участь у Люблінському унійному сеймі 1569, 1565 набув у Філона Кміти Коростишівський маєток. За часів Люблінської унії рід представляв один його член - Іван, який першим почав користуватися іменем свого батька Олізара як прізвищем. До успадкованих маетностей Старовині в Овруцькому повіті, а також Топорище, Солодири і Волосова в Житомирському він додав набутий у Філона КмітиЧорнобильського Коростишів (1565 р.), що згодом став осідком роду. Одночасно Олізари втратили Паволоцьку волость (Паволоч), яку сестра Івана - Богдана - принесла у посагу князю Остафієві Ружинському. Іван загинув у 1577 р. в битві з татарами, а його маєтки успадкував єдиний син Адам. шлюб: ♀ Єва Василівна Раєва (Бутович, Немирич) Iвашко Михайлович Волчкович VI ГЕНЕРАЦІЯ Adam Iwanowicz † 1625 Це був справжній шибайголова, скандаліст і відчайдух, та водночас енергійний господар, який активно заселяв свої володіння. Під його твердою рукою Коростишів став центром густозаселеної волості з близько двадцятьма населеними пунктами. Розквітали й маєтки навколо Старовичів. Адам поступово перебрав до своїх рук маєтність Сидоровичі, розділену між Панкевичами, Тишами та Бережецькими, а також осадив Волчків та Олізарівку. Значні клопоти він мав із топорівськими та солодирівськими маетностями. Спочатку їх отримала у пожиттєве володіння мати Адама Єва з Раїв, яка вдруге вийшла заміж за Григорія Бутовича, а той розпоряджався ними як власник (1583 1591 рр.). До того ж Бутовичі почали конфліктувати із Немиричами, внаслідок чого суд віддав останнім Топорище та Солодири як відшкодування. Адам спромігся повернути собі батьківські маєтності після смерті матері (не пізніше 1602 р.), але суперечка з Немиричами тривала далі. Пан Олізар став у такий спосіб одним із київських латифундистів. На початку 20-х рр. XVII ст. він володів кількома комплексами маєтків навколо Коростишева, Волосова, Сидоровичів, Старовичів, Волчкова, Топорищ і Солодирів. На підставі трохи пізніших даних про розмір окремих землеволодінь можна оцінити, що на момент смерті (1625 р.) він був власником бл. 1300 димів у названих маетностях. P p. 1602 Literatura SGKP „Korosteszów" _ _ _ K 1602 Literatura SGKP „Korosteszów” Адам Іванович Олізар-Волчкович (бл. 1572 –1618) – королів. ротмістр 1610, маршалок житомир. сеймику 1617, посол Київ. воєводства на вальні сейми 1597, 1609, 1611, 1613; перший римо-католик у родині, у своїй резиденції в Коростишеві на поч. 17 ст. звів замок, 1609 фундував костьол.
Богдана Іванівна Одночасно Олізари втратили Паволоцьку волость (Паволоч), яку Богдана - принесла у посагу князю Остафієві Ружинському.
VII ГЕНЕРАЦІЯ Людвік Адамович О. ( † 1645 ) – королів. ротмістр, посол київ. шляхти на вальні сейми 1625, 1632, 1635, член комісії "для заспокоєння козаків" 1638; 1640 входив до десятки найбільших землевласників Київ. воєводства. Власник села Студениця. маєтності успадкували Людвик та Войцех. Топорище із Солодирями та Волчків зі Старовинами взяв другий із них, молодший брат. У період з 1634 до 1644 р. Іванків з волостю переходить до Олізарів-Волчкевичів як посаг: одна з трьох дочок Анни та Лавріна Лозок – Ельжбета– вийшла заміж за Людовіка Олізара Волчкевича, ротмістра польського коро лівського війська. Його батько Адам перший з роду прийняв католицизм, тому, вірогідно, і Людовік був католиком [46]. Волчковська волость Олізарів Волчкевичів знаходилася по сусідству зІванківською, на північний захід від неї [47]. Десь у 1620-х роках до неї були приєднані Обуховичі й Станішівка, з яких Людовік уже в 1628 р. платив податок [48]. У 1644 р. Київський Печерський монастир скаржився на Людовіка Олізара-Волчкевича, який пограбував монастирську рудню та с. Шпилі, наславши своїх слуг з «местечка Иванкова» [49].А наступного, 1645 р. вже вчинено наїзд і пограбування Іванкова та волості підданими Станіслава Конєцпольського, коронного гетьмана – про що йдеться в скарзі Олізарів-Волчкевичів, нащадків Людовіка, який на той час вже помер [50]. Згодом частину Олізарових володінь повернув його старший брат Людвик. У Людвика зявився шанс сконцентрувати у своїх руках значні володіння. По батькові він отримав Коростишів, Волосів і Сидоровичі. Проте з маетностями, що перейшли до Немиричів, довелося розпрощатися. Однак по смерті Войцеха залишилися інші маєтності (Старовині, Волчків), що їх Людвик включив до своїх володінь ще до 1630 р. У той час він також отримав частину спадщини Лозків. Один із представників цього заможного роду - київський підчаший Лаврин помер у 1619 р., залишивши тільки дочок. Середня, Єлизавета, на той час була вже дружиною Людвика. У вельми складних розрахунках участь брали: вдова Ганна Гулевичівна та чоловіки сестер Єлизавети - Якуб Кашовський та Олександр Красицький. Олізарові припала спочатку частина, а після смерті Ганни Лозкової - вся Іванківська волость (Іванків, інша назва Пара). Саме вона найбільше його цікавила, бо лежала на межі з його маєтністю Сидоровичі. У 1628 р. Людвик володів близько 1066 димами, а 1640 р. - 2193, але тільки 630 безспосередньо перебувало в його руках, натомість 172 - в оренді та аж 1391 (63%) - у заставі. Попри поширеність практики застав на Київщині така велика частина володінь, обтяжена позиками, свідчила про не надто вправне господарювання. Однак це не позбавляло Олізара «членства» у групі регіональних латифундистів, які, зрештою, теж не цуралися подібної фінансово-майнової політики. Після 1640 р. відбулися зміни у майновому становищі Людвика. У 1642 р. він купив у Ленковичів-Іпогорських Рубежівку. Упродовж наступних років (16431646) йому вдалося порозумітися зі спадкоємцями володінь Лозків. Унаслідок цього Кашовські позбулися маєтків на Київщині, а Красицьким залишилася частина Іванківської волості. Олізари натомість отримали права на задніпрянську Воронківську волость (Воронків) та маєток Витачів над Дніпром у Київському повіті. Людвик Олізар помер у 1645 р., а опіку над маетностями перебрала його вдова Францішка з Дембінських, яка невдовзі знову вийшла заміж за Станіслава Уханського. Претензії на управління спадщиною після брата висловила й Євфрузина з Олізарів Замойська, дружина коронного стражника Олександра. У 1646 р. у гру безпосередньо вступили й діти Людвика - Ганна, Михайло, Ян і Станіслав. До суперечки за Іванківську волость втрутився і Станіслав Конєцпольський, який спершу забрав її з допомогою переяславських козаків, а потім підписав угоду з Олізарами та Красицькими й офіційно викупив її у них. Конфлікт за решту маетностей, що належали Людвику, тривали й далі. їх перервало лише повстання Хмельницького. Іван, Адам і Людвик Олізари протягом досліджуваного періоду постійно належали до найбагатших людей Київського воєводства, при цьому не маючи жодних володінь за його межами. Найцікавіше, що жоден із них не отримав навіть найменшого земського уряду чи найменшої королівщини. Зате вони бували послами на сейм: Іван у 1569 р., Адам у 1597, 1609 і 1611 рр., Людвик у 1625, 1632 (конвокаційний сейм), 1635 рр. Тобто їм вдалося отримати довіру «братів-шляхти»; це додатково пітверджує той факт, що у 1643 р. Людвик був маршалком депутатського сеймика в Житомирі13
Wojciech † 1628 Ці маєтності успадкували Людвик та Войцех. Топорище із Солодирями та Волчків зі Старовинами взяв другий із них, молодший брат. Через не зовсім зрозумілі для мене обставини невдовзі Топорівська та Солодирська волості опинилися у володінні Стефана Немирича (ще у 1625 р.), що був спадкоємцем колишніх, уже тридцятирічної давності, претензій цього роду на згадані маєтності. Чи це сталося через викуп або угоду, чи київський підкоморій скористався смертю Адама Олізара, щоб закінчити суперечку за допомогою сили? Невідомо. У будь-якому разі Войцех виявився не найкращим господарем, до того ж йому не щастило. Бракує інформації про долю його володінь за 1625-1628 рр. У поборовому реєстрі 1628 р. взагалі не згадуються Волчків і Старовині, а молодий Олізар зявляється в ньому як власник єдиного села, яке до того ж перебувало у заставі. На цьому його історія уривається - він помер того ж 1628 р. Згодом частину Олізарових володінь повернув його старший брат Людвик VIII ГЕНЕРАЦІЯ Ян-Олександр О. (п. 1700) – син Людвіка, королів. ротмістр 1663, київ. підсудок 1665–99; посол шляхти Київ. воєводства на вальні сейми 1665, 1669, 1672, 1676, 1685, 1697 і 1698; маршалок житомир. сеймику 1665. підсудок Київської землі, був похований в домініканців Луцька;
Михайло Людвікович Олізар (пом.1664) Станіслав Людвікович Олізар Анна
IX ГЕНЕРАЦІЯ Адам Юзеф (+1728) właściciel dóbr Korosteszów, podczaszy owrucki, stolnik wołyński, podkomorzy kijowski 1710 Син Яна-Олександра – овруцький підчаший1688–95, волин. стольник 1695–1703, київ. підкоморій 1703–07, романівський староста 1700–10.
X ГЕНЕРАЦІЯ Ян Олізар — помер рано Юзеф син Адама Олізар стольник київський, староста романівський, був похований в Луцьку[2]
Онуфрій Юзефович Олізар — київський стольник,
Костянтин син Юзефа Олізар (1729- після 1793 рр.) герба Корогви, син Юзефа, київського стольника, і Доміцелі з Четвертинських. Синицький староста 1760- 1786 рр., володимирський підкоморій (1765-1799 рр.). Дідич Студеницького ключа в Житомирському повіті (до якого належали, між іншими, Сидоровичі).
[AGAD, Archiwum Skarbu Koronnego, oddział XLVI, sygn. 4, s. 459; ZNiO, sygn. 500/III, s. 54; ЛННБ України ім. В. Стефаника, Ф. 141, on. 2, спр. 535, арк. 93; Pułaski, t. II, s. 161; PSB, t. XXIII, s. 813-815; UK, s. 64]. XI ГЕНЕРАЦІЯ Каетан-Францішек О. (п. 1789) – великий коронний стольник 1775–84, маршалок Люблінського трибуналу 1781, лоївський староста, кавалер орденів св. Станіслава і Білого Орла. Йосиф Каласантій син Онуфрія Філіп-Нереуш син Онуфрія Олізар (бл. 1750 – 1816) Леонард Олізар син Костянтина (1753 – 26 березня 1815 або 1817 р., Коростишів)Двоюрідний брат коронного стольника – один із найзаможніших магнатів королівства 2-ї пол. 18 ст., шамбелян двору польс. короля Станіслава-Августа Понятовського з 1774, підчашийВеликого князівства Литовського 1780–94, маршалок Люблінського трибуналу 1791, кавалер орденів св. Станіслава і Білого Орла; після падіння Речі Посполитої – дійсний статський радник, з 1815 – член Петерб. АН та Екон. т-ва у Флоренції (Італія). Leonard Olizar Wołczkiewicz -публіціст, суспільний діяч, видавець[7] Фридерик Розалія
XII ГЕНЕРАЦІЯ Нарциз син Філіпа-Нереуша О. (1794–1862) Старший син Філіпа-Нереуша – вихованець Кременецького ліцею та Віленської академії, відомий як один з організаторів і активних учасників польського повстання 1830–1831, сенатор-каштелян Царства Польського. Після придушення повстання емігрував до Франції, де ввійшов до кола кн. А.Чарторийського; автор спогадів та публіцистичних творів політ. змісту. граф, народився у 1794 roku у Загорові на Волині, помер 09.08.1862 в Садах біля Познаня, брат Густава; політичний діяч, публіцист, мемуарист. Закінчив Кременецький ліцей, учасник доповстанської змови у Волинській губернії, делегатом від якої він був у Сеймі у 1831 році, потім Н. Олізар перебував у еміграції у Франції, був членом політичного табору «Отель Ламбер». Велику популярність отримали його Польські мемуари, т.1-2, 1844, перекладені на німецьку та французьку мови, у яких описувалось повстання на Волині та ув'язнення і втечу автора. Окрім того, він був автором збірки сатиричних мініатюр з життя поміщиків Щоденник оригінала, т.1-2, 1853, які базуються, в основному, на спогадах, а також художником-пейзажистом. Густав син Філіпа-Нереуша О. (1798–1865) – маршал дворянства Київської губернії 1821–25, поет і публіцист, за контакти з декабристами заарештований 1826. Під час польс. повстання 1830–31 перебував на засланні в Курську, згодом отримав дозвіл на виїзд з Російської імперії. Після повернення 1836 осів у Коростишеві, а незадовго до смерті виїхав до Дрездена (Німеччина), де помер і там же був похований. граф, псевдонім A. Філіповіч, народився 03.05.1798 у Коростишеві на Житомирщині, помер 02.01.1865 у Дрездені, брат Н. Олізара, польський поет, мемуарист, громадський діяч. У родинному маєтку у Коростишеві господарював з 1816 року, активно займаючись суспільним життям, зокрема як прихильник розкріпачення селян. У 1825 під час перебування у Криму познайомився з А. Міцкевичем. Був ув'язнений за зв'язки з декабристами (1825) i підпільну діяльність по підготовці Листопадового повстання. У еміграції в Остенде 1847 року Г. Олізар зустрівся з Ю. Словацьким. Автор Мемуарів 1798-1865 (1892), а також збірки віршів Спогади (ч. 1-2, 1841-1842). АделаїдаКостянтин син Леонарда — маршалок шляхти Волинської губернії (1801 — 1862) Юстина XIII ГЕНЕРАЦІЯ Нарциза Гонората Еміль Адольф Домброва Людвіка донька Густава (пом. 19.VI.1882)
Кароль син Густава (1818 — 1877),
Наща дки двоюрідного брата Михайла Волчковича — пана Олізара Івановича Волчковича, представники роду панів Олізарів-Волчковичів, користувалися істотно відмінним зображенням родового герба. Це було звичною практикою для тогочасного руського герботворення, оскільки представники молодших галузей певного роду доволі часто вносили певні видозміни у первісний родовий герб, що у незмінному вигляді закріплювався лише у старшій гілці роду. Син пана Олізара Івановича Волчковича — житомирський підстароста Іван Олізар-Волчкович 1571 р. користувався печаткою з зображенням в ренесансовому щиті знака у вигляді двох трираменних літер Т з загнутими кінцями в стовп25. Аналогічно представлено родовий герб також на печатці пана Адама Івановича Олізара-Волчковича від 1593–1596 рр., але цього разу над щитом вміщено шолом з наметом під шоломовою короною і павичеві пера в нашоломнику в супроводі літер згори: АOW та дати виготовлення печатки обабіч: 159326. На іншій печатці пана Адама Олізара-Волчковича, матриця якої зберігається у сфрагістичній колекції Музею Шереметьєвих, маємо подібне зображення герба, той самий напис АOW, а також частково пошкоджену дату: 15…. Печатка, що виготовлена зі свинцево-олов’яного сплаву і має загальну вагу 29,1 г, складається з робочої частини у вигляді пластини восьмикутної форми розміром 22,5×19 мм і товщиною 5 мм, яку спаяно з утримуючою частиною у вигляді довгої чотирикутної зігнутої ручки висотою 31,5 мм, шириною 7,5 мм і товщиною 5,5 мм27 Аналогічне зображення правило за герб роду панів Александровичів (Александровичів-Кмітичів) 30 та панів Вороновицьких (Вороновичів) 31, які вели свій родовід від молодшого (третього) сина пана Волчка — Кмі- ти (Олександра) Вороновицького. Іншим родом, який вів свіє походжен- ня від Кміти Волчковича, були пани Кмітичі (Кміти), нащадки третього сина Волчка Алек- сандровича Кмітича — пана Богдана (Федора) Александровича Кміти. Київською галуззю цього роду були пани Кміти-Чорнобильські, геральдична спадщина яких відтворена як у річпосполитських гербовниках, так і на пе- чатках другої половини XVI ст. Останній богатир землі Руської смоленський воєвода (1579–1587), господарський намісник вели- колуцький та оршанський староста Філон Семенович Кміта-Чорнобильський користу- вався двома печатками (від 1567–1582 рр. 32 та 1585 р. 33), на яких було розташовано знак у вигляді з’єднаних у стовп двох трираменних літер Т над трьома врубами в ренесансовому щиті, над яким знаходився шолом з наметом і три страусячих пера в нашоломнику. Тогочасні гербовники Папроцького по- вторюють цю інформацію і називають гер- бами панів Кміт-Чорнобильських три вру- ба 34 і зображення золотого знака у вигляді з’єднаних у стовп двох трираменних літер Т на червоному полі щита, над яким розміще- но шолом з наметом під шоломовою коро- ною і п’ять страусячих пер у нашоломнику 35. В “Herbach rycerstwa polskiego” їх пред- ставлено в різних частинах чотиридільного щита: в першій частині — три вруба, в другій частині — знак у вигляді з’єднаних у стовп двох трираменних літер Т у супроводі двох хрестиків, у третій частині — шестипро- менева зірка над півмісяцем, що лежить рогами догори (герб Леліва), в четвертій частині — вістря стріли з подвійним розга- луженням здолу (герб Одровонж), над щи- том бачимо шолом під шоломовою короною, в нашоломнику — з корчака виникає пес 36. Цей останній герб повторено також у піз- нішому гербовнику Несецького37, в якому, слідом за гербовником Кояловича 38 пред- ставлено ще одну версію родового герба панів Кміт-Чорнобильських: на червоному полі золотий знак у вигляді двох трираменних літер Т у стовп, над щи- том — шолом з наметом під шоломовою короною, в нашоломнику — па- вичеві пера, над якими — шестипроменева зірка 39, що уподібнює цей герб до геральдичного знаку панів Александровичів та Вороновицьких. Разом із тим, невипадковість наявності у родовому гербі панів Кміт- Чорнобильських зображення трьох врубів випливає з уживання цих ге- ральдичних фігур в якості основного сюжету на печатці господарського писаря (1509–1528) Богухвала Дмитровича Кмітича 40, якою він корис-тався 1515 року. В її полі зображено герб у вигляді трьох врубів у щиті німецької геральдичної форми41. Відмінність між гербом на печатці пана Богухвала Кмітича та гербом панів Кміт-Чорнобильських, пояснюється очевидно тією обставино, що перший належав до молодшої галузі роду панів Кмітичів, яка походила від молодшого брата пана Богдана (Федора) Олександровича Кміти, четвертого сина Волчка Олександровича Кміти- ча — Дмитра Олександровича Кмітича. Принагідно маємо зазначити, що брацлавська галузь роду Кміти- чів — пани Черленковські (Кміти-Черленковські), що походили від мо- лодшого брата пана Богухвала — Олександра Дмитровича Кмітича, та- кож користувалися гербом із зображенням трьох врубів 42. Щоправда, на печатці 1628–1630 рр., що належить брацлавському земському писа- реві Сильвестру Черленковському (1628–1659), знаходимо герб, який ви- разно нагадує родовий герб панів Кміт-Чорнобильських — знак у вигляді з’єднаних у стовп двох трираменних літер Т над трьма врубами розта- шовано в іспанському щиті, над яким розміщено шолом з наметом під шоломовою короною і корчак, з якого виникає пес, в нашоломнику 43. Ще однією галуззю, що вела свій родовід від пана Волчка, а саме — від його другого сина Івана, були пани Горностаї, герботворення яких суттєво відрізнялося від геральдичних сюжетів, як панів Волчковичів та Олізарів-Волчковичів, так і панів Александровичів, Вороновицьких і Кмітичів. Зображення на гербах останніх лише в досить загальних ри- сах нагадує родовий знак, яким користувалися пани радні 44 та хору-говні 45 Горностаї, і який мав вигляд перехрещеної лілії над двома три- кутниками. Вперше його бачимо в ренесансовому щиті на печатці пана радного і хоруговного (1529–1558), господарського писаря (1512– 1558), дорсунішського державці (1527–1551), господарського маршалка (1529–1542), земського підскарбія (1531–1558), слонімського старости (1531–1558), бірштанського державці (1539–1551), дворного маршалка (1542–1558), стоклішського державці (1549–1558), новгородського воєво- ди (1551–1558), кревського державці (1556–1558) Івана Остафійовича Гор- ностая від 1536–1553 років 46. Аналогічне зображення мають і дві його наступні печатки від 1543– 1552 рр. 47 та 1553 р. 48 Натомість, невдовзі по-тому в гербі пана Івана Гор- ностая з’являється цілком інше зображення — китаврус, який тримає напнутий лук і цілить стрілою у власний хвіст у вигляді змії в ренесан- совому щиті, над яким розміщено шолом із наметом49. Печатку з цим сю- жетом бачимо при документах від 1554–1557 рр. Саме у 1554 р. великий князь Сигізмунд ІІ Август надав дозвіл на використання Іваном Остафі-йовичем та всіма представниками роду панів Горностаїв гербу Китав- рус — “1554 r. w dniu św. Jakuba apostoła nadanie od Zygmunta Augusta herbu Hipocentaurus domowi Hornostajów” 50. Цілком вірогідно, що у подібний спосіб литовсько-руським господарем було відзначено визначні заслуги Івана Остафійовича Горностая перед Великим князівством Литовським і Руським. Інша справа, чому саме цей герб з’явився в якості почесного надан- ня, адже представники династії Ягелонів у подібних випадках послу- говувалися власним династичним гербом Погонею, і то зазвичай лише його частиною — рука, що тримає меч, який в офіційних документах та гербовниках фігурує під назвою Погоня або Божедар (Pogonia vel Boze Zdarz) 51. По-перше, необхідно зазначити, що останній герб найчастіше надавався у випадку нобілітації, про яку очевидно не могло бути мови в разі з паном радним та хоруговним Іваном Остафійовичем Горностаєм, що належав до вузького кола найвищої аристократії Литовсько-Руської держави. По-друге, не може бути жодних сумнівів у тому, що фігура ки- тавруса з’явилася в герботворенні Горностаїв невипадково і в такий спо- сіб мала підносити статус власника цього герба, як це бачимо на при- кладі гербів у нобілітаційних привілеяхУ даному випадку піднесення пана радного і хоруговного могло від- буватися лише в спосіб надання йому герба з арсеналу князівської ге- ральдики. Єдиною постаттю того часу, що користувався гербом із зо- браженням китавруса і суспільне положення якого дозволяло підносити статус пана радного за допомогою приділення власного герба, був біс- куп віленський (1536–1555) Павло Олександрович, останній чоловічий представник княжого роду Гольшанських. Імовірно, що перед немину- чим згасанням власного роду князь Павло Гольшанський міг передати родовий герб такій визначній особі як Іван Горностай, зробивши його в такий спосіб геральдичним спадкоємцем роду Гольшанських. Щоправ- да, родовий герб князів Гольшанських тривалий час не міг закріпитися у герботворенні панів Горностаїв, адже після смерті Івана Остафійовича у 1558 р. він майже півстоліття не знаходив відображення на сфрагістич- них пам’ятках представників цього роду. Так, на печатках усіх чотирьох синів пана Івана Остафійовича Гор- ностая — дорсунiшського (1551–1556), сомілiшського (1551), лисковсько- го і межиріцького (1558) державці Івана Горностая від 1553 р. (з шоло- мом і наметом над щитом) 52 і 1556 р. 53, мінського воєводи (1566–1576), кам’янецького державці (1568–1576), мінського старости (1571–1576) і бе- рестейського воєводи (1576–1588) Гаврила Горностая від 1567–1571 рр. 54 і 1585–1586 рр. 55 (на обох печатках над щитом знаходився шолом з на- метом і три страусячих пера в нашоломнику), пана Остафія Горностая від 1570 р. (над щитом шолом з наметом) 56, намісника троцького воєводи (1539–1542), троцького судді (1540–1541), господарського писаря (1551– 1553) і слонімського старости (1551–1553) Єрмогена (Власія) Горностая 57 незмінно бачимо зображення знака у вигляді перехрещеної лілії над дво- ма трикутниками в ренесансовому щиті. Подібну ситуацію спостерігаємо і в наступному поколінні панів Горностаїв. Пан Власій Власійович (Єрмогенович) Горностай впродовж 1570–1579 рр. користувався печаткою з зображенням того ж таки знака у вигляді перехрещеної лілії над двома трикутниками в ренесансовому щиті, над яким розміщувався шолом з наметом і три страусячих пера в нашоломнику 58. А на печатці берестейського воєводича Яроніма Гав- риловича Горностая від 1596 р. було зображено чотиридільний ренесан- совий щит, на якому в першій частині знаходився дещо модифікованийродовий знак у вигляді хреста, на його горішньому кінці розміщувало- ся коло над двома трикутниками, в другій частині — човен під вежею (герб Кораб), у третій частині — панна під короною, що сидить на вед- меді (герб Рава), у четвертій частині — п’ятипелюсткова квітка (герб Порай) 59. І лише на печатці молодшого брата Івана Остафійовича — пана рад- ного і хоруговного (1547–1565), віленського ключника (1533–1544), коняв- ського і дубицького державці (1533–1544), писаря господарських дворів (1536–1544), любошанського державці (1546–1555), господарського мар- шалка (1547–1565), гомельського державці (1547–1552), річицького старо- сти (1555) Оникія Горностая від 1561 р. родовий знак мав доволі незвичну конструкцію у вигляді подвійної лілії під хрестом (тобто збережено лише горішню частину родового знака) в німецькому щиті, над яким розмі- щено шолом із наметом60, що зайвий раз вказує на поширену практику відмінювання родового герба молодшими представниками відповідного роду серед нащадків пана Волчка. І лише у першій половині XVII ст. фігура китавруса міцно закріплю- ється у родовому герботворенні панів Горностаїв. Так, на печатці київ- ського підкоморія (1602–1618) Самійла Яронімовича Горностая, яку після його смерті у 1618 р. певний час використовувала його донька Єлізавета Горностаївна з Тулин, бачимо зображення китавруса з напнутим луком зі стрілою у бароковому щиті, над яким розташовано шолом із наметом під шоломовою короною61. Дещо повніше представлено герб на печатці останньої представни- ці роду панів Горностаїв 62 — Єлізавети Самійлівни Горностаївни з Ту- лин, дружини мстиславського воєводи (1643–1647) Миколи Абрамовича. В полі печатки, якою вона користувалася впродовж 1643–1647 рр., вміще- но півкруглий бароковий щит із зображенням оберненого вліво китав- руса, що тримає напнутий лук і цілить стрілою у власний хвіст у вигляді змії, над щитом розташовано шолом з наметом під шоломовою короною, а в нашоломнику — знак у вигляді перехрещеної лілії над двома три-кутниками63, тобто первісний родовий герб панів Горностаїв. Остання деталь свідчить про те, що до самого згасання цього роду в середині XVII ст. в ужитку перебували обидва герби — на основі родового знаку та з зображенням китавруса. Лише пізніші гербовники фіксують побутування китавруса в якості єдиного герба панів Горностаїв 64. Зокрема, подібні відомості подає гер- бовник Кояловича, визначаючи також забарвлення цього герба: на чер- воному полі золотий китаврус влучає стрілою з напнутого луку власний хвіст у вигляді змії, а також наявність своєрідного нашоломника — три страусячих пера, на яких китаврус 65, що, як бачимо, суттєво відрізняєть- ся від інформації, яку подають сфрагістичні пам’ятки. Попри доволі пізнє походження цих відомостей, що з’явилися вже тоді, коли рід панів Горностаїв зійшов з історичної сцени, свідчення річ- посполитських гербовників міцно закріпилися в історіографічній тра- диції 66. До недавнього часу не існувало жодних відомостей про старо- винний герб панів Горностаїв, що призводило не лише до невизначеності у питанні щодо змісту родового герба Горностаїв і, зокрема, до часу на-дання господарського привілею 1554 р., але й позначалося на з’ясуванні інших складних проблем литовсько-руської геральдики. 35 Paprocki B. Gniazdo cnoty. — S. 1187. 36 Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego. — S. 852. 37 Niesiecki K. Herbarz Polski. — Т. V. — S. 123. 38 Kojałowicz W. Сompendium. — S. 257–258. 39 Niesiecki K. Herbarz Polski. — Т. V. — S. 122–123. 40 Яковенко Н. Українська шляхта. — С. 154–155, 162 (прадід — Кміта (Олександр) Волчкович Вороновицький, дід — Волчко Олександрович Кмітич, батько — Дмитро Волчкович Олександрович Кмітич, брат Олександр Дмитрович Кмітич — засновник роду панів Кміт-Черленковських і Черленковських). 41 AGAD. Perg. 7466 (восьмикутна, 13×11 мм). 42 Paprocki B. Gniazdo cnoty. — S. 1181–1183; Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego. — S. 852. 43 ЦДІАУК. Ф. 256, оп. 1, спр. 144, арк. 3, 7 зв., 27 зв. (восьмикутна, 17×15 мм; згори напис: SC). 44 Любавский М. Литовско-русский сейм. Опыт по истории учреждения в свя- зи с внутренним строем и внешнею жизнью государства. — М., 1901. — С. 5; Lietuvos Metrika. Knyga nr 523 (1528). Viešųjų reikalų knyga 1. — Vilnius, 2006. — Р. 23 (“Пан Ивашко Горностаи мает ставити дванадцат конеи и з зоставными людми. А кром заставных людеи из своее властности мает ставити 10 конеи”); Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej XII–XVIII wieku. Spisy. — T. XI. — S. 210–211 (пан радний і хоруговний (1528–1558), гос- подарський писар (1512–1558), державця дорсунішський (1527–1551), господарський маршалок (1529–1542), підскарбій земський (1531–1558), староста слонімський (1531– 1558), державця бірштанський (1539–1551), маршалок дворний (1542–1558), державця стоклішський (1549–1558), воєвода новгородський (1551–1558), державця кревський (1556–1558) Іван Остафійович Горностай; пан радний і хоруговний (1547–1565), ключ- ник віленський (1533–1544), державця конявський і дубицький (1533–1544), писар гос- подарських дворів (1536–1544), державця любошанський (1546–1555), господарський маршалок (1547–1565), державця гомельський (1547–1552), староста річицький (1555) Оникій Остафійович Горностай). говні 45 Горностаї, і який мав вигляд перехрещеної лілії над двома три- кутниками. Вперше його бачимо в ренесансовому щиті на печатці пана радного і хоруговного (1529–1558), господарського писаря (1512– 1558), дорсунішського державці (1527–1551), господарського маршалка (1529–1542), земського підскарбія (1531–1558), слонімського старости (1531–1558), бірштанського державці (1539–1551), дворного маршалка (1542–1558), стоклішського державці (1549–1558), новгородського воєво- ди (1551–1558), кревського державці (1556–1558) Івана Остафійовича Гор- ностая від 1536–1553 років 46. Аналогічне зображення мають і дві його наступні печатки від 1543– 1552 рр. 47 та 1553 р. 48 Натомість, невдовзі по-тому в гербі пана Івана Гор- ностая з’являється цілком інше зображення — китаврус, який тримає напнутий лук і цілить стрілою у власний хвіст у вигляді змії в ренесан- совому щиті, над яким розміщено шолом із наметом49. Печатку з цим сю- жетом бачимо при документах від 1554–1557 рр. Саме у 1554 р. великий князь Сигізмунд ІІ Август надав дозвіл на використання Іваном Остафі- 45 Любавский М. Литовско-русский сейм. — С. 473 (пан хоруговний Іван Остафійо- вич Горностай; пан хоруговний Оникій Остафійович Горностай). 46 AGAD. Perg. 4800; AZ, sygn. 33, st. 679; APK. ASang, teka VI, plik 39; teka VIIІ, plik 11, 12, 26; ZR. Perg. 221; Jana Zamoyskiego notaty heraldyczno-sfragistyczne / F. Piekosiński // Studya, rozprawy i materyały z dziedziny historyi polskiej i prawa polskiego. — T. VII. — Kraków, 1907. — n. 550; Цітоў А. Пячаткі старажытнай Беларусі. — Мінск, 1993. — С. 62, мал. 32 (овальна, 20×18 мм; згори напис: ЮРею). 47 НБУВ. ІР. Ф. 24, спр. 2383, арк. 1; ЦДІАУК. Ф. 220, оп. 1, спр. 27, арк. 1; спр. 28, арк. 1; APK. ASang, teka ІV, plik 61, 68; teka V, plik 2, 37; teka VІ, plik 1; teka VII, plik 5; Цітоў А. Пячаткі старажытнай Беларусі. — С. 62, мал. 34; Piekosiński F. Heraldika polska wieków średnich. — Kraków, 1899. — S. 306, мал. 541 (овальна, 19×15 мм; згори літери: SI). 48 Цітоў А. Пячаткі старажытнай Беларусі. — С. 62, мал. 33 (кругла, 16 мм; згори напис: ІВА ГО). 49 AGAD. Perg. 7715, 7722, 7723; AR. Dz. X, sygn.111, st. 1, 3; APK. ASang, teka VІІІ, plik 31, 78, 79; BCz. Perg. 903 (овальна, 20×18 мм; згори літери: IН). 50 Słownik geograficzny. — T. III. — Warszawa, 1882. — S. 127 (з посиланням на “Rejestr.zyk przywilejów Hornostajowskich” в “Archіwum Hornostajów”). 51 Тrelińska B. Album armorum nobilium Regni Poloniae XV–XVIII saec. Herby nobi.litacji i indygenatów XV–XVIII w. — Lublin, 2001. — S. 80, n. 107; Piekosiński F. Heraldika polska wieków średnich. — S. 29; Piekosiński F. Rycerstwo polskie wieków średnich. — T. I: O dynastycznem szlachty polskiej pochodzeniu. — Kraków, 1876. — S. 276. 52 APK. ZR, rkps 68, st. 6 (восьмикутна, 13×11 мм; згори літери: • I • Н •). 53 APK. ASang, teka VІІІ, plik 56; rkps 155, st. 192, 404 (овальна, 15×13 мм; згори лі- тери: * I * Н *). 54 AGAD. Perg. 636 а, 5627; Цітоў А. Пячаткі старажытнай Беларусі. — С. 62, мал. 35; Kutrzeba S., Semkowicz W. Akta unji Polski z Litwą. 1385–1791. — Kraków, 1932. — S. 353, n. 149 b, мал. n. 10; S. 413, n. 94 f, опис n. 9 (овальна, 23×22 мм; згори літери: GН). 55 APK. ZR, pap. 37, 38, 39, 40, 41, 42; rkps 65, st. 21; rkps 66, st. 33; rkps 155, st. 228, 293, 295, 413, 415 (овальна, 22×20 мм). 56 APK. ZR, rkps 66, st. 35, 60, 220; rkps 155, st. 423 (овальна, 16×13 мм; згори літери: ОН). 57 APK. ZR, rkps 68, st. 128 (овальна, 18×16 мм; згори літери: ІІН). 58 APK. ZR, rkps 66, st. 42; rkps 155, st. 425, 431; Цітоў А. Пячаткі старажытнай Бела- русі. — С. 62, мал. 36 (восьмикутна, 18×16 мм; згори літери: WН). 59 APK. ASang, teka ХХІІ, plik 23 (овальна, 20×18 мм; згори літери: НН). 60 AGAD. Perg. 7764; APK, rkps 155, st. 278; BCz. Perg. 915 (восьмикутна, 16×14 мм; згори літери: О • Н). 61 APK. Rkps 155, st.421 (овальна, 22×20 мм; згори літери: SН). 62 Boniecki A. Herbarz Polski. — T. VII. — Warszawa, 1904. — S. 341. 63 APK. Rkps 155, st. 417, 419 (овальна, 30×24 мм; навколо літери: H • • Н • Z • • T • AWM). 64 Niesiecki K. Herbarz Polski. — Т. ІV. — S.375; ЛНБ ВР. Ф. 5, оп. 2, спр. 7444/I, арк. 272 (“Hornostaj h. Hypocentaurus”). 65 Kojałowicz W. Сompendium. — S. 6. 66 Boniecki A. Herbarz Polski. — T. VII. — S. 340. У період з 1634 до 1644 р. Іванків з волостю переходить до Олізарів-Волчкевичів як посаг: одна з трьох дочок Анни та Лавріна Лозок – Ельжбета– вийшла заміж за Людовіка Олізара Волчкевича, ротмістра польського коро лівського війська. Його батько Адам перший з роду прийняв католицизм, тому, вірогідно, і Людовік був католиком [46]. Волчковська волость Олізарів Волчкевичів знаходилася по сусідству зІванківською, на північний захід від неї [47]. Десь у 1620-х роках до неї були приєднані Обуховичі й Станішівка, з яких Людовік уже в 1628 р. платив податок [48]. У 1644 р. Київський Печерський монастир скаржився на Людовіка Олізара-Волчкевича, який пограбував монастирську рудню та с. Шпилі, наславши своїх слуг з «местечка Иванкова» [49].А наступного, 1645 р. вже вчинено наїзд і пограбування Іванкова та волості підданими Станіслава Конєцпольського, коронного гетьмана – про що йдеться в скарзі Олізарів-Волчкевичів, нащадків Людовіка, який на той час вже помер [50]. Цими нащадками виступають його діти – Анна, Ян, Міхал і Станіслав, а також удова – Францішка з Дембян, яка була «першого малженства Людовиковое Олизаровое Волчкевичовое, а теперешнего второго Станиславовое Уханское». Очевидно, це друга дружина Людовіка. Цікаво, що дідичами названо лише дітей, а вдову – панею «оправною» і «доживотною». Слуги Конєцпольського захопили «местечко названое Иванков и замек там будучый и иншие села, до того местечка приналежачие» а також «розные речы в местечку Иванкове в замку будучые, побрали». Загалом було забрано 115 мірок різного зерна та борошна (пшеничного, житнього, гречаного тощо), 6 горілчаних і 1 пивний казани, 3 бочки горілки, 2 – меду, 25 яловичих шкур, 10 возів заліза, 11 бочок солоних риби та м’яса, суха риба, вовна, льон й інша продукція у великих кількостях. Ці об’єми продукції вказують на значні розміри замкових погребів і комор та на існування замкової винокурні. Був пограбований також двір в Обуховичах. Олізарів Волчкевичей «вытиснули» і з інших сіл Іванківської волості: «Хвеневич, Пыкова, Труденевич, Протеребовки … Запрудок … Шелятич, Тормоховки, Станишовки и рудней трох – одное на Пыкове, другое трохи нижей, трете под Хвеневичами, на реце Здвижджени» (список населених пунктів неповний, вірогідно через погану збереженість документа). Тоді ж маєтність перейшла до Конєцпольських, можливо, шляхом викупу у власників [51]. 46. Bobinski W. Wojewodztwo Kijowskie w czasach Zygmunta III Wazy: Studium osadnictwa I stosun.kow wlasnosci ziemskiej. – Warszawa, 2000. – S. 162.– S. 170, 319. 47. Jablonowski A. Atlas historyczny Rzeczypospolitej Polskiej: Epoka przelomu z wieku XVI-go na XVII-sty. Dzial II-gi: Ziemie Ruskie rzeczypospolitej. – Warszawa-Wieden, 1899-1904. – mapa 8.– mapa 8. 48. АЮЗР. – Ч. 7, Т. 1. – К., 1886. – С. 409. 49. Описи актовых книг Киевского центрального архива. – № 37. – К.,1906.– С. 59–60; Україна перед визвольною війною… – С. 50. 50. Україна перед визвольною війною… – С. 68-71. 51.Мальченко О. Укріпленіпоселення Брацлавського, Київського і Подільського воєводств (XV – середина XVII ст.). – К., 2001. – С. 153–154; Смовж П.Я. Крізь роки і відстані: Нариси з історії Іванківського району Київської обл. та про гордість землі Поліської – талановитих людей. – К., Іванків, 2001. – С. 154. |
РОДОВОДИ ШЛЯХТИ > В >