ВИҐУРИ (Миґури, Wigurowie, Migurowie), герб Вігура, Люба, Шалава – земянський рід, у XVI–XVII ст. землевласники у Київській землі. Бібліографія: Олег Однороженко (Київ). Шляхетська геральдика Київської землі XV — першої половини XVII ст. за архівними джерелами та матеріалами сфрагістичної кОлекції Музею Шереметьєва // Сфрагістичний щорічник · Випуск ІІ. 2. Геральдика та сфрагистика. Знак у вигляді літери W під під хрестиком, знаходимо в ренесансо- вому щиті на печатці Василя Вигури від 1569 р. 250 Інший знак — у вигляді перехрещеної стріли вістрям угору з колами на кінцях перехрестя бачи- мо на печатці Яна Вигури від 1571 р. 251 250 ЦДІАУК. Ф. 44, оп. 1, спр. 1, арк. 153 зв. (овальна, 16×14 мм); Niesiecki K. Herbarz Polski. — Т. IX. — S. 329 (“Wigura herb własny”). 251 ЦДІАУК. Ф. 44, оп. 1, спр. 1, арк. 538 (овальна, 15×14 мм; згори напис: ПРА). 1. На блакитному полі срібна підкова кінцями додолу в супроводі двох золотих рицарських хрестів; над щитом шолом під шоломовою короною, в нашоломнику три страусових пера, навколо щита блакитно-срібний намет (герб Люба). В голубом поле золотой ободок, в середине которого в виде треугольника помещёно три золотых креста, в трех местах касающиеся круга. Над шлемом видна рука, вооружённая обнаженной шпагой, поднятой на бой. (герб Шалава) Джерела: – печатка Станіслава Виґури 1600 р. (ІР НБУВ, ф. 301, спр. 595 П, серія «В», док. 58; ANK, AS, Teka ХХІV, Plik 11). – печатка Станіслава Виґури 1621 р. (ІР НБУВ, ф. 2, спр. 20756; ф. 301, спр. 216 П, док. 40; Ситий І. Печатки міських урядовців. – С. 3, мал. 1). Автор: Oleg Odnorozhenko Більше інформації про герби на нашому сайті в розділі "Довідник гербів": http://sigillum.com.ua/geraldyka/dovidnik-gerbiv/ Село Виґури належали до Луцького повіту. Викура Є [5] душ вписав (с. 65)(1) Якова, Марфи (!), Нифонта, Анисима, Матвія. (2) Федора, Леонтія, Семена, Наума, Іоана, Іоана, схимниці Тетяни (!), священноінока Германа, Олексія. Маємо згадку про мстиславського боярина Михайла Костянтиновича Вигуру з 1547 р. [Бонецький-1, 367], але він жив пізніше від цього запису в ПС. Ще пізніше, від 1572 р., у Києві відомо кілька носіїв цього прізвища (католиків?) [Вигурівщина. – Звід пам’яток історії та культури України, 1999 р., Київ, т. 1, ч. 1]. Волинська вітка І генерація Микита Вигурич (1517, 1528) У 1517 р. фігурує волинський зем’янин Микита Вигурич в тяжбе между земянами Волынской земли Зенькой и Микитой Андрушковичами Русановичами и их зятьями земянами того же повета Микитой Вигуричем, Яцком Яковицким и Михной Лосятинским об имении Чаруков и селище Ходорково 13 Можливо, саме його (безімені) зафіксував військовий перепис 1528 р.: «Викгура, конь»14.
ЦДІАК України, ф. 26, оп. і, спр. и, арк. 569 ЗВ.-574 зв. 5 5 - 13 Archiwum książąt Lubartowiczów–Sanguszków w Sławucie / Wyd. nakładem właściciela pod kier. Z.L. Radzi.mińskiego przy współudziale P. Skobelskiego i B. Gorczaka. – Lwów, 1890. – Т. ІІІ. – S. 153. 14 Перапіс войска Вялікага княства Літоўскага 1528 года … – С. 150. ІІ генерація Мартин Микитич Викгура (1564, 1577) слуги-виж А. Русина 18.23.09.1564 р.; 27.06.; 7.07.1566 р.). 22 червня 1577 р. Мартин і Богдан Вигури позивали Януша Угриновського за вбивство їхнього брата Кирила [Там само, ф. 25, оп. і, спр. 15, арк. 324]. Богдан Кирил .............. Викгура (1558, +1577) На представниківцього роду на послугах луцького замкового уряду натрапляємо до старостування кн. Богуша Корецького: Кирил Викгура – слуга-виж підстарости М. І. Ощовського в записі від 8.12.1558 р.15 15 Archiwum książąt Lubartowiczów–Sanguszków… – Lwów, 1890. – Т. ІV. – S. 38. Олехно Микитич ІІІ Богдан Олехнович Вигура (1577, 1600) В 1583 р. Богдан Вигура заплатив з села Вигуричі податок в маєток князя Чарторийського, тобто був представником магната, а не власником. Матей Стемпковський був вплутаний у протистояння кн. Юрія Чорторийського та його слуги Богдана Вигури з приводу маєтку Вигуричі. Як стверджував Вигура, його батько віддав в опіку князеві свій маєток у формі застави, а той продав його Стемпковському. (ЦДІАК Україна. Ф. 26. Оп. 1. Спр. 8. aрк. 255.). Богдан Виґура на грудневі рочки 1599 р. попередньо позивав Йону Охлоповського і його дружину Раїну Дахнівну з Перекальських із приводу захоплення ґрунтів. За декретом, обвинувачені мали присягнути, що позивача з маєтності «не вибивали». Виґура погодився звільнити їх від присяги під умовою повернення відібраного, на що оскаржені погодилися, однак домовленостей так і не дотримали. Тож практично через рік, 15 листопада 1600 р., суд наказав позивачеві присягнути на наступних рочках, що ґрунтів від відповідачів не отримував. Охлоповський у відповідь спробував оскаржити рішення суду, подавши апеляцію до Трибуналу, однак безрезультатно [ЦДІАК Україна – Ф.25. – Оп.1. – Спр.61. – Арк.450 зв. – 452. ]. Тобто, початково, як бачимо, теж мала присягати оскаржена сторона. Київська вітка І Ян Вигура (1572, +1572/1577) версія автора «Опису Києва» М. Закревського, який писав, що «служебник» київського воєводи, князя К. Острозького Ян Вигура (чи Векгура) 12 грудня 1572 передав Свято-Михайлівському Золотоверхому монастиреві грамоту князя на володіння землями на лівому березі Дніпра, а Вигурівщину подаровано монастиреві Вигурою. Історик Є. Голованський також стверджує, що с. Вигурівщина в давнину називалося Милославщиною, перейменоване в ст. за ім'ям колишнього власника Івана (Яна — М. Р.) Вигури — службовця при воєводі К. Острозькому і похованого в Свято-Михайлівському монастирі. Власник заповідав обителі св. Михайла село, заселене козаками. Це підтверджується «Описом села Вигурівщини 1780 року», в якому йдеться про «...вільне містечко під назвою Милославськ, в якому жили сотні київської козаки і міщани., перейменоване у Вигурівщину Яном Вигурою, але в якому році, невідомо». Від Вигури з часів польської держави й пішла його назва. В іншому документі стверджується, що Вигурівщина подарована монастирю 1613, тобто тоді, коли київським городничим був Станіслав Вигура (1607—31). Існує версія, що назва походить від київського городничого Симона Вигури (1632—47). Зустрічається також думка, що власником Вигурівщини був якийсь «козак Вигура», і саме він передав село Свято-Михайлівському монастиреві. В 1577 р. згадується опікун дітей Івана Вигури Станіслав Колонтай, який мав спір за частину Євстафіївського (Дашкевича) грунту.ІІ Станіслав Янович Вигура (1607, +1638) 1607, киівський городничій і ключник. походив з шляхетної родини, яка володіла одним поселенням на Волині Вигуричі, в Луцькому повіті. Родина Вигурів була православна, отже мала національність руську (українську), а не польську. Як виникає з привілею про призначення, Станіслав Вигура прибув на київську землю за багато років перед 1607 р. Привілеєм датованим у Варшаві 30.05.1607 р., король Зигмунд ІІІ надав Станіславові Вигурі посаду, зв’язану з київським замком: городництво та ключництво, що означало, що Вигура став управителем королівського замку в Києві. До цієї посади був наданий оклад, який описаний у привілеї, опублікованому в архіві Південно-Західної Росії, ч. 8. т. V. Київ. 1907. стор. 374-375. Село Милославичі в цьому документі не згадується, якщо ж і було надане в році 1607 Вигурі, що правдоподібно, про це говорить інший документ з цього року. Милославичі, становлячи королівську власність належали до київського староства, доходи з якого йшли київському воєводі. Король Зигмунд ІІІ надав Станіславові Вигурі те село не у власність, а тільки в ренту. Збільшуючи тим самим його платню як городничого. Одразу після того Фрідріх Тишкевич з Лагойска зробив наїзд на Милославичі і дотла їх зруйнував. Станіслав Вигура поскаржився до коронного трибуналу у Любліні, де вирок у тій справі був винесений 19.08.1609 р. (зміст вироку невідомий). Вигура відбудував село, а власне збудував на тому місці садибу (фільварок) при якій у 1622 р. ще не було підданих кріпаків. В 1628 році Вигура заплатив податок з Милославич від одного дому кріпацького і двох садиб. Правдоподібно, що у зв’язку із знищенням та відбудовою села король видав у 1613 році новий привілей київському городничому і його дружині Полонії Черемівні на довічне володіння Милославичами і островом Муромцем разом з правом виходу в річку Супій. В 1624 році Станіслав Вигура підписав вибори на Захарія Копистніцького на архімандрита (Перчерського). В 1628 р. за згодою короля передав Милославичі у користування своєму племінникові Семенові Вигурі. Помер в 1638 р. 18 (друга цифра нерозбірливо-ред.) липня, перед роком 1640. Ян Стрив`ярський, який у 1640 р. заплатив податок з Милославич, очевидно одержав село від Вигури або тримав його як заставу. Іншим королівським привілеєм Вигурі надали селище Милославичі на лівому березі Дніпра. Невдовзі якийсь пан Тишкович напав на Милославичі і вщент їх зруйнував. Вигура скаржився до королівського суду (вирок не зберігся), потому, відбудував на розореному місці фольварк, в якому було спочатку два садибних будинки й один холопський. Після 1628 року там якийсь час порядкував його брат Семен. Перед смертю Станіслав Вигуpa з дружиною заповідали свою маєтність Михайлівському монастиреві, що ствердив універсал Богдана Хмельницького, а також наказного полковника київського Василя Дворецького від 2 липня 1656 р. Межі володінь в ньому визначено так: "Почав от р. Радунки к концу Попова сенокоса подле Троеччины, к озерцу над Черторыею долиною к Старому кладовищу, — вправо земля Вигуровская, а влево — Троецкое".Можна вважати, що принципова зміна власності Милославич (королівського села наданого в володіння Вигурам) наступила у зв’язку з політичними змінами в 1648 р. Однак лишилася пам’ятка по тих власниках в назві Вигурівщина.
ІІІ Григорій Станіславич (1640) Іван Станіславич (1640) Семен городничий київський (1632—47). Після смерті Станіслава Вигури київським управителем став його племінник (братів син), вже згадуваний Семен Вигура, який пізніше мав також писаря Овруцького замку. В 1628 р. за згодою короля передав Милославичі у користування своєму племінникові Семенові Вигурі. В 1647 р. Семен Вигура підписав вибори Миколая Тризни на згадувану печерську архімандрию. Не включенные в родовод Село Виґури належали до Луцького повіту; у 1570 р. з нього податок платив Василь Виґура [Źródła dziejowe. – XIX: Ziemie Ruskie, Wołyń i Podole. – Warszawa, 1889. – S. 33].. Як свідчить його скарга про погромбвласноїбкорчми і несплату відвідувачами за пиво копи грошей (4.04.1567), він був зем’янином кн. Івана Чорторийського та його дружини княгині Заславської, тобто шляхтичем приватного підданства [ЦДІАК України. – Ф. 25, оп. 1, спр. 9, арк. 144 зв. 18 Там само. – Арк. 84.]. У 1598 р., Марко Вигура скаржився на Василя Мишку Холоневського «о забите брата», Микити Вигури, в містечку Стояновську [ЦДІАК України, ф. 26, оп. і, спр. 12, арк. 176-176 зв.] Ждан Виґура як служебник княгині Чорторийської (княжни Ганни Кузьмівни Заславської) у присутності вижа вручає 16.02.1567 р. позов сатиївському уряднику й орендарю Себастяну Туровському від імені своєї пані18. Федора Вигура Про факт того, що Матей був одруженним дізнаємося з дарчого запису своїй дружині Федорі Стемпковській. В жовтні 1591 року пан Матей Стемпковський записує дружині своїй Федорі Стемпковській на пожиттєве володіння села Даничів, Железниця, Сосники на них 4000 тисячі польських злотих 1. Наступний запис 1591 року Федори Стемпковскої про те, що вона приймає вище зазначене 2. Цей запис засвідчив також і брат Федори Вегури. Також з цього року Матея записує дарування своїй дружині всього свого рухомого майна 3. Прямо кажучи, на початковому етапі дослідження, не вдавалося ідентифікувати, з якої саме родини походила ця “загадкова” Федора. Ті, згадки в документах, про дружину Матея, які вдалося знайти, надають достатньо мало інформації. В зазначений період Матею Стемпковському уже 37-38 років. Цілком ймовірно, що шлюб з Федорою Вигужанкою (Вигура, Викгура) був не першим для Матея. Можливо саме тому, Софія Стемпковська, донька Матея, не називає Федору Вигуру своєю матір’ю. Цікаво, що Матей Стемпковський був вплутаний у протистояння кн. Юрія Чорторийського та його слуги Богдана Вигури з приводу маєтку Вигуричі. Як стверджував Вигура, його батько віддав в опіку князеві свій маєток у формі застави, а той продав його Стемпковському. (ЦДІАК Україна. Ф. 26. Оп. 1. Спр. 8. aрк. 255.)
1. ЦДІАК. Ф. 26. Оп. 1. Cпр. 8. aрк. 180. 2. Ibidem. aрк. 180 зв. 3. Ibidem. aрк. 180 зв. Вігура Олександр ? (дружина Єлизавета Дзевецька?). Рік написання: 1633. Віровизнання: римо-католик. Місце поховання: У корецькому фарному костелі на новому місті. Пожертви: на Корецький фарний костел . 150 злотих, корецьким францисканам . 400 злотих,-ксьондзу до фари . 10 злотих. ЦЩАКУкраїни:Ф. 25.. Оп.1.. Спр. 187. .Арк. 553.556. Білостоцька Уляна Романівна 1 шл. - Василь Вигура 2 шл. - Мартин Венжа ЦДІАК України, ф. 26, оп. і, спр. 12, арк. 459 зв. - 460 зв Козинська Настася Іванівна 1 шл. - Василь Вигура 2 шл. - Томаш Плонський ЦДІАК України, ф. 26, оп. і, спр. 14, арк. 1319 ЗВ.-1321; спр. 15, арк. 136-137 зв.; спр. 16, арк. 139 ЗВ.-140. У 1629 р. Олександр Виґура є державцею новоосадженого села Коритищі (51 дим), а також Малої Горбаші (31 дим), належних до Кореччини (застава від кн. Кароля Корецького) [Баранович О. Залюднення України перед Хмельниччиною. І. Волинське воєводство. – К., 1931. – С. 43.]. Приклад з Виґурами вказує на те, що могла існувати група слуг-вижів, які за соціальним походженням належали до шляхти приватноїзверхності, тобто володіли землею на умовах служби волинським князям-магнатам. Неповнолітній Марко Виґура служив Іванові Силі. У 1632 р. Ян і Шимон Вигури серед волинської шляхти на виборах короля Владислава IV34 В 1570 р. власником села Вигуричі був Василь Вигура. Вигура Алексей Викторович (1895--1977.02.21) Корнет 12-го драгунского полка. В Вооруженных силах Юга России, 1919.10.20 направлен из Тульчи в Одессу на корабле <Лазарев>. В Русской Армии в Стародубовском драгунском эскадроне в 3-м кавалерийском полку до эвакуации Крыма. Эвакуирован на корабле <Аю-Даг>. Штабс-ротмистр. В эмиграции во Франции. Умер 1977.02.21 в Париже. Жена Софья Ильинична (1899-1971 там же) [Волков С.В. Офицеры арм.кав. М.,2002] Вигура Антоний Дамианович (1823) в 1823 выпускник Волынской духовной семинарии в 1823 Вигура Иван Мартинианович (1819,Звенигородск Киевской губ.--,1843) Сын чиновника. По окончании ун-та св. Владимира в Киеве отправлен за границу для подготовки в области юридических наук. Исполнял должность адъюнкта по кафедре русских государственных законов ун-та св. Владимира. БСППИУСВ. Учился в ун-те с 1843.11.15 Берлин, Ю. Вигура Иоанн Дамианович (1829) в 1829 выпускник Волынской духовной семинарии в 1829 Вигура Кирик Прокопьевич (1821) в 1821 выпускник Волынской духовной семинарии в 1821 Вигура Мария Ивановна (1909.11.28,Волынск.обл.,Любомльск.р-н,с.Вишнов--,2001) на 2001.08.30 жительница: Украина Волынск.обл.,Любомльск.р-н Вигура Михаил Антониевич (1857) в 1857 выпускник Волынской духовной семинарии в 1857 Вигура Роман Семенович (1809) в 1809 выпускник Волынской духовной семинарии в 1809 Вигура София Тимофеевна (1910.07.01,Николаевск.обл.,Очаковск.р-н,щ.Ровно--,1997) на 1997.08.16 жительница: Украина Николаевск.обл.,Очаковск.р-н,щ.Ровно Вигура Ян Осипович (1906) депутат I Гос.Думы 1906.04.27-1906.07.08 Prawdopodobnie najstarszym synem Józefa i Kazimiery był Władysław Wigura, urodzony w 1878 r. w Chodeczu koło Piotrkowa. Informacje na jego temat są bardzo skromne: wiemy jedynie, że przed 1918 r. mieszkał na stałe w Kijowie, skąd zdecydował się na powrót do Polski, W okresie międzywojennym pracował jako tzw. leśniczy biurowy w Dyrekcji Lasów Państwowych w Radomiu i w 1935 r. z powodu dotkliwej... Мав dwóch synów: Władysława i Witolda № 146 1633 р., грудня 15. Київ. – Випис з гродських книг Київського воєводства запису судового листа Василя Рая від 8 грудня 1572 р. на підтвердження прав Свято- Михайлівського Золотоверхого монастиря на володіння Орининських ґрунтів та Дівич гори // (aрк. 207 зв.) “Выпис с книг кгродских воеводства Киевского. Літа Божого нароженя тисеча шест сот тридъцатъ третего, мсца декабря, пятънадцатого дня. На вряде кгродском замку его кор мл. киевском, передо мною, Станиславом Викгурою, городничим и наместъником замъку Киевского, ставши очевисте велебные в Богу отъцове Пафънотий Олшанъский и Илия Торъский109, законницы чернъцы светого Михайла Золотоверхого манастыра, для вписаня до книг кгродских киевских пер облятам подали комисию присуженя кгрунъту Орининъского з Девич горою през некгъды зошлого с того света Василия Рая, наместника киевского, помененом манастырови святого Михайла Золотоверхого киевъскому даную и служачую с печатю и с подписом руки помененого пана Рая, наместъника киевского, о чом тая комиссия ширей в собе мает, просечи, абы принята и в книги уписана была. А так я, вряд, оную для вписанья до книг приймаючи, перед собою читати казалем и так се в собе мает. “Я, Василей Рай, намесник киевъский, вызнаваю сим моим листом напотом и в завжъды, кому того потреба будет ведати, иж за росказанъемъ очевистым и устъным ясне вельможного освецоного кнежати Костентина Костентиновича Острозкого, воеводы киевского, маршалка земъли Волынское, старосты володимерского, и белоцерковского, пана моего милостивого, выежджал есьми на землю, прозываемую Орининскую и Девич гору. А // (арк. 208) при мне в тот час на той земъли были служебники его мил. князя воеводы, пана моего милостивого, товариши мои: пан Ян Викгура, пан Сидор Яковицъкий, пан Семен Мякиш, пан Григорей Чиж, возный киевский, |
РОДОВОДИ ШЛЯХТИ > В >