ВОРОНИЧІ-БОРАТИНСЬКІ - волин. шляхет. рід гербу Павенжа; походив від боярина Івашка Воронина, який жив на поч. XVI ст. І Юхно Ворона ІІ Яцько Юхнович
Томило Юхнович ІІI Олександр Томилович Ян Томилович 1579 р.) Михайло Гулевич, поранивши свого супротивника Яна Ворону-Боротинського, «на горло ему отповедал» і прислав цедулу, в якій на початку зауважував факти неприязні, продемонстровані Вороною – запрошення на гостину, а потому провокування до бійки, що за- вершилося пораненням Михайла та його брата. Тож Гулевич, дбаючи про свою честь – «уважаю, абы-х деспекту на собе николи не однес» – чинив одповідь з усіма обов’язковими елементами: «[...] ся меню рыцєръскимъ чоловекомъ, тобе то оповедаю, абыс мене якъ одного непpиятеля се стеpегъ в доpози, в дому, в лазни и на вшеляких местцахъ, и в потpеби, где одно з непpиятелем коpоля, пана нашого, будетъ». Далі за свою образу Михайло обіцяв мститися впродовж тривалого часу зі сподіванням, що ворог, із Божою поміччю, поплатиться за кривду головою. Насамкінець зауважувалося: «Естлис цнотливый а добpый, а менисся шлях.тичемъ, абыс зо мною завтpа pано самъ а самъ чинил». У випадку готовності стати до бою Ворона мав повідомити супротивника, який таким чином сподівався отримати сатисфакцію за образи й кривди: «С тобою готов есми о кpивду и о дєспектъ свои учинити и за помочъю Бога вшехмокгонцого на твоемъ гоpле из шаблею посежу и кpивды, и деспекту, и pанъ невинных моих помъщу». Тож запропонований поєдинок міг стати елементом з’ясування взаємин, однак пропозиція не конче мала бути зреалізованою. Подання цедули до уряду батьком Яна, а також скарги на поранення сина й завдані йому образи якраз і засвідчували відмову від неї ЦДІАК України. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.19. – Арк.413–413 зв. ІV Миколай Олександрович Власником двору в Ост розьк. окольному замку був давній слуга В.-К. Острозького Миколай Олександрович, правнук Івашка. У тестаменті, написаному в січні 1622, він заповів поховати його при Острозьк. костелі або деінде «за законом римської церкви і від повідно до свого худого шляхетсь кого достатку»71. Помер наприкін. 1622 або на поч. 1623; нащадків не залишив; усе майно переказав київськ. чашн. Філону Стрибилю і рідним братам Федору й Філону Вороничам. За поділом 1603 двір Воронина опинився в част. О. Ост- розького. Позичаючи 1620 в Ми колая Воронина 5 000 польських золотих, Григорій Павлович зо бов’язався повернути всю суму за рік у день св. Семена «в домі його милості в Острозькому замку». 1622 його «дім» двічі згадується в переліку помешкань парафіян фа рного костелу (з нотаткою про те, що в господі живе конвертит католик Давидець москвитин). 71 ЦДІАК України, ф. 25, on. 1, спр. 133, арк. 641 Ганна Олександрівна Ворона дочь Олехны Томиловича, луцкого коморника и Авдотьи Ивановны Лосятинской - ЦГИАУ . Ф. 26. Оп. 1. Д. 9, 11, 15..20 × Криштоф Славиковський. Ворона Михайло (дружина Олена Марковська). Рік написання: 1603.Віровизнання: уніат. Місце поховання: Пречистенсь- кий монастир в Луцьку. Пожертви: Дружині та опікунам доручає обдарувати церкву, в якій упокоїться його тіло. ЦЩАК України: Ф. 26.. Оп. 1.. Спр. 14. . Арк. 707 зв..712 зв. 120. Воронянка Овдотія (чоловік Андрій Добрнський). Рік написання: 1610. Віровизнання: східний обряд. Місце поховання: церква у с. Вільгор. Пожертви: відсутні. ЦЩАК України: Ф. 26.. Оп. 1.. Спр.19. . Арк. 531,532 зв Шляхетський рід Ворон згадується на межі XV та XVI століть: спочатку на Київщині та Поділлі, а згодом і на Волині. Судова справа між ними містить багато цікавих фактів. Зокрема те, що батько князя Юрій продав свій маєток у Боратині луцькому євреєві Цхаку Львовичу. Коли в 1495 році євреїв було вигнано з Великого Литовського Князівства, король Олександр передає маєток своєму дворянину Сороці. Той, у свою чергу, продає його родичеві луцького писаря Федька, який згодом був убитий татарами. Через деякий час його вдова вийшла заміж за Івашка Ворону і записала Боратин на чоловіка. Це ствердив своєю печаткою король Олександр. При розгляді справи все це Ворона підтвердив відповідними документами і виграв позов. Рід Ворон, до якого в документах додавалась приставка боратинських, володів селом ще майже 100 років. Представники роду згадуються в численних судових справах, в основному пов’язаних із розбійницькими нападами на інші маєтності.. Брати Томило і Яцько Воронині в 1545 році вказані як відповідальні за ремонт дерев’яних городень Окольного замку в Луцьку. У 1613 році Боратин значиться як володіння Костянтина Бронницького. 1572 році Гриць Федькович, підданий Івана Чаплича-Шпановського з села Гнідава, звертається до Луцького гродського суду у зв'язку з агресивними діями Яська Ворони. Останній напав зі своїми слугами на гнідавський маєток, захопив там майно, ув'язнив позивача на кілька днів у своїх володіннях. Який був вердикт суддів можна лише здогадуватися. Видно і самі Ворони жили між собою не дуже дружно. Про це говорить таке вияснення родинних стосунків, характерне і для нашого часу. У 1585 році Олександр Ворона під час полювання на лисицю в урочищі Макаровському (де воно було, зараз невідомо) зазнав побоїв від Андрія і Михайла Ворон та їх людей. Крім того, в нього було забрано коней. Через невеликий проміжок часу Олександр таким же чином віддячив своїм кривдникам. Сталося це знову під час полювання, але вже в урочищі під Великою Могилою (мабуть, у ті часи так називався курган, який в 1937 році розкопав Ян Фітцке). У матеріалах ревізії Луцького замку 1545 року королівські люстратори вказали, що брати Яцько і Томило Вороничі «съ Боротыня» разом зі співвласниками повинні були забезпечувати ремонт двох дерев'яних городень Окольного замку, перша з яких була між дерев'яними вежами Воротньою і Перемильською, а друга – одразу після кам'яної вежі князів Чорторийських. (Вкажемо, що згадана вежа Чорторийських є єдиною збереженою досьогодні із восьми інших веж Луцького Окольника). Крім того, брати зобов'язувалися підправляти ще одну городню Луцького Великого земського мосту. В самому місті, тобто поза Окольником, Яцько і Томило мали будинок. Слід зазначити, що королівські комісари відмічали недостатню опіку Вороничів над дорученими їм городнями.Російський державний архів давніх актів. Ф.389, оп.1, кн.32, арк 165. Чергова ревізія Луцького замку 1552 р. дає нам таку інформацію про володарів Боратина: «Тутъ вежа Чорторыскихъ кнзей слыветь мурованая и покрыта, а за тою вежою городня кнзя Кропотчина з ыменя его Еловичъ, а Яцка а Томила Вороничовъ з Боротина. а паннее Монътовътовое из Млынова из Пекулова...» (див. ілюстрацію). У цьому році ревізори відмітили початок укріплювальних робіт на городні Вороничів – «Почато обланковане робити». Томило Ворона був пошлюблений із Немилою Богданівною Джусянкою, представницею одного з найчисельніших і найпотужніших українських родів татарського походження – Джусів Кірдеєвичів. У 1554 р. він став учасником спору за володіння маєтками Яшківці і Вільгори в Луцькому повіті зі своїм швагром Остафієм Рогозою та його дружиною Марією Богданівною Джусянкою. В той раз Томило оспорював у королівському суді право на володіння частиною жінчиної спадщини. У травні 1569 р. з нагоди інкорпорації Великого князівства Литовського до Корони Польської вийшов універсал польського короля Сиґізмунда Авґуста про приєднання Волинської землі. Під загрозою конфіскації маєтків король звелів місцевим «обивателям» схвалити це приєднання. Задля цього пани мали прибути до Луцька і особисто заприсягтися. Серед жителів Волинської землі, які склали присягу, були Томило і Федір Ворони-Боротинські з Боротина, а також Михайло Ворона-Туличовський з Туличова. У 70-х роках XVI ст. різними частинами Боратина володіють нащадки Яцька і Томили – Ясько Яцькович та Ян Томилович, а також невідомо чиї нащадки Михайло і Андрій Ворони-Боротинські. Особу Михайла можна ідентифікувати як раніше згаданого Михайла Ворону-Туличовського. Є відомості про Яна Ворону, за якого бажав видати свою дочку Дмитро Рогозинський. Липнем 1572 р. датується скарга на Яська Яцковича за побиття, захоплення майна і ув'язнення у його маєтку Боротин селянина Гринця Федьковича – підданого Івана Чаплича-Шпановського з Гнідави. Ще кілька скарг у Луцьких гродських книгах 1572 і 1574 рр. стосуються втеч підданих Яна Ворони-Боратинського з Боротина. Років за двадцять, у 1592 р., до маєтків кн. Костянтина Острозького у Луцькому повіті й до маєтку Жидичинського монастиря с. Буремець «викотилися» піддані Михайла Воронича Боротинського. Невелика площа власної землі спонукала Ворон до завоювання чужих територій. Луцькі православні священики Герасим Троїцький і Тимофій Рождественський подали в травні 1574 р. на Яна Томиловича скаргу за напад на церковні землі Свято-Троїцького і Різдва-Богородичного храмів у Луцьку. Того ж року надійшла скарга від луцького владики Іони Борзобагатого Красенського про напад Ворон на один із церковних маєтків. У 1582 р. ще один із роду Ворон-Боротинських – Олександр був введений у володіння селом Митищі, тобто цей маєток він заслужив якимись особистими послугами. Відомо також, що у 1584 р. цей Олександр володів селом Троянівці на Житомирщині. У XVII ст. рід Ворон розрісся, і на сторінках документів й надалі періодично «з'являються» його представники. Цікаво, що приставку «Боротинський» зберегла лише одна галузка роду, ймовірно старша. Згадуваний у 1598 р. Александр Ворона з Боротина виявив себе прихильником новоприйнятої уніатської церкви, підписав лист волинської шляхти до польського короля на підтримку унії й нового календаря. А Дємян Ворона з Боротина ще раз підтвердив тривалі родинні зв'язки Ворон із Рогозами/Рогозинськими. В 1614 р. він, як помічник Олександра Рогозинського, разом з останнім напав і пограбував слугу князя Юрія Чарторийського – отця Іону Хирівського, сарненського архімандрита. Луцьким гродським урядовцям архімандрит скаржився, що одну із двох глибоких ран наніс йому особисто Дем'ян Ворона. Уніатський вибір продемонстрував також Петро Ворона, який у 1641 році поставив свій підпис під заявою волинської шляхти на захист честі Володимиро-Берестейського уніатського єпископа Йосифа Баковецького. У переддень Хмельниччини Боротин був власністю Костянтина Бронницького. У Яцька Ворони-Боратинського у першому шлюбі з Тетяною Біликовичівною Козловською-Свищовською було восьмеро дітей, а в другому - з Добріяною Цвітох- ною Єло-Малинською — ще п'ятеро [8, табл.]. Вперше Боротин фігурує у спорі 1511 р. між Іваном Юрійовичем Заславським та новоспеченим власником села Івашком Вороною. Первісний власник Боротина – Іван Юрійович – належав до значного князівського роду литовського походження. Представники роду Заславських входили до пануючої верхівки литовсько-руського суспільства, були постійними учасниками великокнязівської ради. Частина земельних володінь князів Заславських лежала в Луцькому повіті, до яких зокрема належало й село Боратин. Нові власники Боратина – Ворони на межі XV і XVI століть згадуються як корінні у Київському воєводстві. В цей же час у документальних джерелах Ворони/Вороничі фігурують як шляхтичі не лише Київщини але й Поділля. При цьому їх називають панами, тобто вирізняють із звичайного боярського стану старожитністю і давнішою осілістю. Той факт, що у першій половині XVI ст. Ворон на Волині документальні джерела ще не «наділяють» статусом пана, говорить про відносно пізню їх появу у Волинській землі. До рядових землевласників належав якийсь не названий на ім'я Ворона з теренів Волинського воєводства, який 1528 року виставив на перепис русько-литовського війська 1 коня з вершником. Це значить, що був він не вельми багатим, володів усього 8-ма «службами», тобто наділами землі в середньому по 200 га кожна, з яких і мусів стати при нагоді «кінно й оружно». Майже не викликає сумнівів, що цей Ворона (Івашко?) уже «приміряв» до свого основного родового прізвища власницьку топонімічну приставку - Боротинський. Історики дослідили, що для присвоєння своєму родовому прізвищу топонімічного іменування, представники того чи іншого роду повинні були володіти цим поселенням 2-3 покоління. У матеріалах ревізії Луцького замку 1545 року королівські люстратори вказали, що брати Яцько і Томило Вороничі «съ Боротыня» разом зі співвласниками повинні були забезпечувати ремонт двох дерев'яних городень Окольного замку, перша з яких була між дерев'яними вежами Воротньою і Перемильською, а друга – одразу після кам'яної вежі князів Чорторийських. (Вкажемо, що згадана вежа Чорторийських є єдиною збереженою досьогодні із восьми інших веж Луцького Окольника). Крім того, брати зобов'язувалися підправляти ще одну городню Луцького Великого земського мосту. В самому місті, тобто поза Окольником, Яцько і Томило мали будинок. Слід зазначити, що королівські комісари відмічали недостатню опіку Вороничів над дорученими їм городнями. Яцько і Томило Вороничі Боротинські – опікуни дерев'яної городні в Луцькому окольному замку. Опис Луцького замку 1552 р. Фрагмент. Російський державний архів давніх актів. Ф.389, оп.1, кн.32, арк 165. Цікаво, що в матеріалах ревізії 1545 року фігурує якийсь Михно Борятинський, що разом з іншими Гулевичами, дідичами своїх маєтків, забезпечували одну городню Окольника. Але у цьому випадку, як підкреслювалося, йдеться про представника велелюдного волинського роду Гулевичів, який володів котримось із співзвучних нашому Боротину сіл, а точніше – Борятином. Його нащадки у XVII ст. так і писалися – Борятинські. (У тодішньому Луцькому повіті сіл із назвами близькими до «Боротин» було ще три. Подібна обставина часто складає труднощі у дослідженні одноіменних сіл). Чергова ревізія Луцького замку 1552 р. дає нам таку інформацію про володарів Боратина: «Тутъ вежа Чорторыскихъ кнзей слыветь мурованая и покрыта, а за тою вежою городня кнзя Кропотчина з ыменя его Еловичъ, а Яцка а Томила Вороничовъ з Боротина. а паннее Монътовътовое из Млынова из Пекулова...» (див. ілюстрацію). У цьому році ревізори відмітили початок укріплювальних робіт на городні Вороничів – «Почато обланковане робити». Томило Ворона був пошлюблений із Немилою Богданівною Джусянкою, представницею одного з найчисельніших і найпотужніших українських родів татарського походження – Джусів Кірдеєвичів. У 1554 р. він став учасником спору за володіння маєтками Яшківці і Вільгори в Луцькому повіті зі своїм швагром Остафієм Рогозою та його дружиною Марією Богданівною Джусянкою. В той раз Томило оспорював у королівському суді право на володіння частиною жінчиної спадщини. У травні 1569 р. з нагоди інкорпорації Великого князівства Литовського до Корони Польської вийшов універсал польського короля Сиґізмунда Авґуста про приєднання Волинської землі. Під загрозою конфіскації маєтків король звелів місцевим «обивателям» схвалити це приєднання. Задля цього пани мали прибути до Луцька і особисто заприсягтися. Серед жителів Волинської землі, які склали присягу, були Томило і Федір Ворони-Боротинські з Боротина, а також Михайло Ворона-Туличовський з Туличова. У 70-х роках XVI ст. різними частинами Боратина володіють нащадки Яцька і Томили – Ясько Яцькович та Ян Томилович, а також невідомо чиї нащадки Михайло і Андрій Ворони-Боротинські. Особу Михайла можна ідентифікувати як раніше згаданого Михайла Ворону-Туличовського. Є відомості про Яна Ворону, за якого бажав видати свою дочку Дмитро Рогозинський. Липнем 1572 р. датується скарга на Яська Яцковича за побиття, захоплення майна і ув'язнення у його маєтку Боротин селянина Гринця Федьковича – підданого Івана Чаплича-Шпановського з Гнідави. Ще кілька скарг у Луцьких гродських книгах 1572 і 1574 рр. стосуються втеч підданих Яна Ворони-Боратинського з Боротина. Років за двадцять, у 1592 р., до маєтків кн. Костянтина Острозького у Луцькому повіті й до маєтку Жидичинського монастиря с. Буремець «викотилися» піддані Михайла Воронича Боротинського. Невелика площа власної землі спонукала Ворон до завоювання чужих територій. Луцькі православні священики Герасим Троїцький і Тимофій Рождественський подали в травні 1574 р. на Яна Томиловича скаргу за напад на церковні землі Свято-Троїцького і Різдва-Богородичного храмів у Луцьку. Того ж року надійшла скарга від луцького владики Іони Борзобагатого Красенського про напад Ворон на один із церковних маєтків. У 1582 р. ще один із роду Ворон-Боротинських – Олександр був введений у володіння селом Митищі, тобто цей маєток він заслужив якимись особистими послугами. Відомо також, що у 1584 р. цей Олександр володів селом Троянівці на Житомирщині. У XVII ст. рід Ворон розрісся, і на сторінках документів й надалі періодично «з'являються» його представники. Цікаво, що приставку «Боротинський» зберегла лише одна галузка роду, ймовірно старша. Згадуваний у 1598 р. Александр Ворона з Боротина виявив себе прихильником новоприйнятої уніатської церкви, підписав лист волинської шляхти до польського короля на підтримку унії й нового календаря. А Дємян Ворона з Боротина ще раз підтвердив тривалі родинні зв'язки Ворон із Рогозами/Рогозинськими. В 1614 р. він, як помічник Олександра Рогозинського, разом з останнім напав і пограбував слугу князя Юрія Чарторийського – отця Іону Хирівського, сарненського архімандрита. Луцьким гродським урядовцям архімандрит скаржився, що одну із двох глибоких ран наніс йому особисто Дем'ян Ворона. Уніатський вибір продемонстрував також Петро Ворона, який у 1641 році поставив свій підпис під заявою волинської шляхти на захист честі Володимиро-Берестейського уніатського єпископа Йосифа Баковецького. У переддень Хмельниччини Боротин був власністю Костянтина Бронницького. Ворона Боратинський Андрій Яцькович 1 шл. - Ганна Григорівна Мишчанка Холоневська 2 шл. - Настася Яківна Русинівна Берестецька ЦДІАК України, ф. 26, оп. і, спр. 9, арк. 431; спр. 14, арк. 726 ЗВ.-728 зв. 25 Ворона Боратинський Олехно Томилович 1 шл. - Овдотя Іванівна Лосятинська 2 шл. - Полагя Богданівна Хорошківна Колмовицька ЦДІАК України, ф. 25, оп. і, спр. 20, арк. 303-304 зв.; ф. 26, оп. і, спр. 5, арк. 43 зв.- 45; спр. 9, арк. 549" 550. 26 Ворона Боратинський Томило Юхнович 1 шл. - Раїна Смоківна Угровецька 2 шл. - Софія Олехнівна Козинська 3 шл. - Немила Богданівна Джусянка 4 шл. - Маруша Ілляшівна ЦДІАК України, ф. 25, оп. і, спр. 18, арк. 588 ЗВ.-589; ф. 26, оп. і, спр. 4, арк. 57-58 зв.; спр. 7, арк. 355"359; АЮЗР. - Ч. VIII, т. III. - С. 44-45. 633-634. Ворона Боратинський Федір Яцькович 1 шл. - Марія Ласківна 2 шл. - Марія Киселівна ЦДІАК України, ф. 25, оп. і, спр. 16, арк. 516; спр. 17, арк.4і-28 Ворона Боратинський Яцько Юхнович 1 шл. - Світохна Дашківна Єло Малинська 2 шл. - Тетяна (Добріяна) Василівна Біликовичівна Свищовська ЦДІАК України, ф. 26, оп. і,спр. 4, арк. 252; спр. 7, арк.375 ЗВ.-378 зв.; спр. 9, арк.316 зв-317. 1586 р. непорозуміння відбувалися в родині Ворон Боратинських між батьком Томилою та його дітьми. Старший син Олександр скаржився на батька, який, будучи вже у доволі похилому віці, привів у дім четверту дружину – турівську міщанку Марушу Ілляшівну. Синів хвилювало те, що жінка не була шляхтянкою, а крім того, вона похвалялися, що Томила пообіцяв переписати на неї маєтки, належні Олександрові по матері Раїні Смоківні46. Тож 21 червня 1588 р. Томила скаржився у суді: «ижъ я, мешкаючи в старости лєтъ своих, утерпил есми великий недостатокъ за нещастьем моимъ, ижъ дети мои мене, родича своего, не милуючи, але што нажалчей ... маєтьность мою отчизную з рук моих розъшарпали. Невестька моя, Яновая Ворониная Боротинская Богдана Угриновского з детьми своими, а внучаты моими, змысливши на мене неправдивый переводъ права ... имєньє моє Боротин непристойнє в мене взяла, сын мой, Олександро Ворона Боротинский, не тылко штобы мя от того [бо- ронити] мелъ, але єщє и самъ болшей мене трапилъ и яко мог [най]гор- шего на плачъ мой вырадити, словы вшетечными, рукою ся // на мене непооднокроть торгаль и ганиль»47. |
РОДОВОДИ ШЛЯХТИ > В >