Терлецькі

ТЕРЛЕЦЬКІ гербу Сас - дрібний шляхетський рід на Перемишльщині і походили з села Терло над р. Стрвяж (Старосамбір-щина, поблизу Хирова і Старої Солі). Початкову історію роду відстежив Л.Виростек, який помітив, що відомості про їх маєток Терло не знайшли широкого відображення в актах земських і гродських судів, відтак, начебто, рід не брав участі в загальних проявах чи родинних зв'язках зем'янського життя краю18.

28 квітня 1415 р. Владислав Ягайло, польський король, підтвердив права священика Михайла на село Терло, яким його попередники володіли з руських часів . Наступна згадка про вихідців з Терла датується 1463 р. Йдеться про священнкиа Олександра і його сина Савку . На той час село було королівським, тай вказані особи названі королівськими підданими («homines regales»). У наступні десятиліття до кінця 15 ст. вихідці з Терлого неодноразово з’являються поряд з князями і підданими сусідніх волоських сіл Перемишльського староства . Остання обставина вказує на неоднозначність соціального статусу Терлецьких до початку 16 ст.

ТЕРЛЕЦЬКІ з УНІХОВА

Олехновичі виводяться від священика Яцька Кардаша,

котрий був одним з п’яти синів Кунаша Устрицького Янчовича – засновника

родів Устрицьких, Бережанських, Стебницьких. Шлюб з Анною, єдиною

дочкою перемишльського владики Арсенія Терлецького, та парафія в с. Терлі

визначили місце постійного проживання Яцька впродовж 1540 – 1580-х рр. та

зміну його нащадками прізвища на Терлецьких з Уніхова. На 1590-ті роки

вони представлені кількома сім’ями, де було 7 дорослих чоловіків 345.

345 Там само. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 16. – С. 269-270; спр. 17. – С. 344, 715; спр. 19. – С. 10-11, 187; спр. 24. –

С. 1118; спр. 25. – С. 116a-117; спр. 28. – С.453-454: спр. 29. – С.526-529; спр. 32. – С. 218; спр. 33. – С. 218-

220, 742; спр. 34. – С. 250; спр. 36. – С. 810; спр. 37. – С. 825; спр. 66. – С. 233; спр. 107. – С. 402; спр. 116. –

С. 641; ф. 165. – Оп. 3. – Спр. 4597-4600, 4612, 4613.

Литература та джерела:
Леонід Тимошенко. Єпископ Кирило Терлецький: родовід і початок духовної кар’єри
Леонід Тимошенко. Заповіти, смерть і поховання єпископа Кирила Терлецького.Леонід Тимошенко. Нариси з історії церкви Святого Юрія.
Смуток І. Перші документальні згадки про перемишльські роди гербу Сас (XIV-XVII ст.).

А. Начало роду.

Проте дослідник не взяв до уваги тієї обставини, що в Терлі знаходився значний релігійний осередок з церквою та монастирем, фундацію яких отримали Терлецькі. У літературі висловлювалась думка, що наявність в найближчих околицях Самбора згромадження монастирів та єпископських маєтків, серед яких фігурує й Терло, є одним із важливих свідчень на користь існування на початку XV ст. Самбірської єпархії19. Мабуть, невипадково в роду Терлецьких з'явилося чимало духовних осіб.

Найдавнішою писемною згадкою про село та рід є на сьогодні привілей Володислава ІІ від 28 квітня 1415 р., який підтверджував священику Михайлові і його нащадкам спадкове право на володіння землями і повинностями у Терлі, що належали храмові Різдва Богородиці та Терлівському монастиреві і були їм подаровані князем Левом20. На початку XVI ст. виділяється Сенько з Терла, який 1507 р. домігся підтвердження привілею 1415 р.21 Вже 1508 р. Сенько отримав церковну маєтність у Дрогобичі22, започаткувавши в місті спадковий рід священиків Терлецьких, які посідали уряд в головній святині міста - церкві Св.Юрія23. Терлецькі володіли також частинами сіл Лібухова, Росохи і Свине24. Крім того, їм належала частина маєтку в Топільниці. Цікаво, що в XIX ст. ще зберігався пом'яник "топільницької" гілки роду, описаний З.Стжетельською-Грінберговою25.

У XVI ст. рід Терлецьких розростається - відповідно, розширюється його участь в церковно-релігійних справах. Так, 1528-1549 рр. перемишльську православну кафедру посідав Лаврентій Терлецький. Більшість дослідників уважає також, що й Кирило Терлецький - пінський і луцький єпископ останньої третини XVI - початку XVII ст. походив своїм корінням з Терла. У зв'язку з тим, що момент переїзду Терлецьких на Пінщину документально не підтверджений, в літературі робилися спроби довести, що Терлецькі були пінськими "обивателями". Так, наприклад, упорядники Ш-го тому "АЗР" писали, що в актах Литовської метрики трапляються інші особи, які мали таке ж прізвище (наприклад, Афанасій Терлецький, архімандрит Лещинського монастиря, який 1588 р. посів Полоцьке архівладицтво)26.

Безпосередні свідчення про походження пінської гілки роду з Перемишльщини, в тому числі й Кирила, знаходяться в судових актах, на які багата діяльність єпископа на луцькій кафедрі. 14.01.1593 р. Василь Григорович Терлецький, очевидно, двоюрідний брат Кирила, зробив дарчий запис своєму синові Михайлу, в якому засвідчив походження роду з Терла. Він передавав йому в спадок свої частини в Терлі, Лібухові, Росохах і Свиному на Перемишльщині27. При цьому дарувальник висловив повагу до авторитету "старшого въ доме нашомъ, кревного и повинного брата моего, его милости, отцъца Кирила Терлецкого, епископа Луцкого и Острозского"28. Рідним братом Кирила був Ярош Семенович Терлецький, ім'я якого згадується в багатьох судових актах, передовсім - в усіх заповітах Кирила.

Віднайдення в актах перемишльського гродського суду джерела, датованого 3.05.1581 р., проливає додаткове світло на походження роду Терлецьких29. Отже, представники роду (Яцько Кардаш, Василь Юрович та ін., всього - 10 осіб) засвідчили в суді своє походження. Протопластом роду названо Мартина Терлецького, який, за іншим джерелом, фіксується в акті 20.05.1516 р.30 На жаль, незрозумілою є причина внесення до гродських актів свідчень про походження роду (можливо, саме цей документ згадується в реєстрі цінних документів єпископа від 4 травня 1596 р., записаний до Литовської метрики: "выпись зъ кгроду Премыского сознанья повинности ихъ кревное съ поприсяженьемъ на врядЪ"31).

Згадане джерело (1581 р.) повідомляє, що колись Мартин Терлецький, прадід \Яроша Семеновича (рідного брата Кирила), продав свою частину маєтку родичам. Відтак, Терлецькі з'явилися на Пінщині, де "бавилися службою Речі Посполитій" і "там здобули маєтності і посілості", що зафіксувалося в пам'яті нащадків, які 1581р. звернулися до Перемишльського суду. На жаль, брат Яроша Кирило в джерелі навіть не згадується, як не згадуються й інші видатні представники роду (наприклад, перемишльський владика Лаврентій). Це може пояснюватись не відомими нам обставинами появи документа, а також стосунками між Кирилом і його родичами в 1581 р.

Розгалуження роду відбулося також у декількох інших напрямках. 1596 р. в актах Холмщини фіксується войський Феодор з Терла Терлецький, батько майбутнього холмського єпископа Методія Терлецького (1630-1649)32. У літературі відомий також Теодозій Терлецький - чернець Унівського монастиря (1589 р.), його ігумен (1590 -1597 рр.) та економ (1606 р.), знову чернець (1611 р.)33. У 1629 і 1630 рр. Терлецькі з'являються на Брацлавщині, де володіють частинами сіл Огійовці і Степанівці34.

Оскільки питання про час переїзду Терлецьких на Пінщину залишається нез'ясованим, зробимо таке припущення. Найвірогідніше, першим переїхав згаданий Мартин: це сталося на початку XVI ст. Про батька майбутнього ієрарха Семена Терлецького відомості не фіксуються, проте нещодавно з'явилася інформація про те, що писарем кількох книг литовської метрики (1585-1589, 1589-1594, 1589-1598 і 1589-1614 рр.) був Семен (Бушеоп) Терлецький35 (він підпорядковувався підканцлерові Габриелеві Войні). Не виключено, що йдеться про батька Кирила. У книзі за 1585-1589 рр. згадується ще один писар - Григорій Терлецький (писарь его милости канцелярийский")36, який у 1608 р. фіксується як пінський підстолій37. Ще одна цікава інформація про рід на Литві: жовтнем 1569 р. датується лист Смоленському воєводі Василю Тишкевичу про ввід Яна Терлецького у володіння сільцем Особовичі Пінської волості38, що дає уявлення про володіння Терлецьких (можливо, ідеться про племінника єпископа Івана, сина брата Яроша). Кирилові Терлецькому на Пінщині належали: села Грид-ковичі і Дубая, міста Мосаль і Річиця39. За тестаментом Кирила Терлецького від 2.04.1607 р., йому належали в Берестейському і Пінському повітах двір і село Дубая, двір і село Корсуні, двір і село Гридковичі, село Річиця, село Тевковичі, село Мотоли, його братові Ярошу - Пірковичі і Річиця40. У першій третині XVII ст. Андрій і Юрій Терлецькі володіли Річицею (дані на 1630 р.), причому, Андрій Терлецький обіймав посаду пінського стольника і підстарости (1630, 1646 рр.)41.

Кирило Терлецький мав дочку Ганну, яка вийшла заміж за шляхтича з Пінщини Івана Федоровича Велятицького, пінського земського писаря42. Цікаво, що, крім близьких родичів, наприклад, брата Яроша43 (21.09.1595 р. Ярош вступив у володіння орендованих ним маєтків луцької єпархії - м.Рожище з присілками44) і його дружини Марії Турівни (Марини Богухвалівни), їх сина Івана45 та п'ятьох дочок46, у Луцьку Кирила Терлецького оточували земляки з Перемишльщини і Пінщини, яких він прийняв на службу Так, 14.01.1593 р. до луцьких гродських книг була внесена дарча Василя Григоровича Терлецького ("стриєчний", тобто двоюрідний брат Кирила) синові Михайлу на частини сіл в Терлі, Лібухові, Свиному і Росохах Перемишльського повіту, за підписом і печаткою єпископа Кирила Терлецького47. Як уважає О.Левицький, Василь Терлецький був одним із управителів маєтків луцької кафедри48. 3.01.1600 р. у луцькому гродському суді скаржився обиватель Перемишльського повіту шляхтич Іван Терлецький, який ще 1593 р. був запрошений Кирилом і Ярошем на службу до єпископського двору49. Він скаржився на заборгованість в оплаті праці. З репротестації Кирила Терлецького видно, що Іван, збіднілий на батьківщині, урядував церковним маєтком луцької кафедри Теремне50. Тут же згадується про "стрийову" Кирила п.Андріїву Терлецьку (дружина дядька Андрія?), яка померла в Пінську51. 1.07.1600 р. Іван Терлецький відкликав свою скаргу на владику Кирила52. У повторній заяві на відкликання скарги, з дозволом на це короля, наголошено на родинних зв'язках Івана і Кирила Терлецьких: "ве крви по-винънымъ и зъ давныхъ часовъ старожитный фамилии зъ одного дому, гербу и тытулу уживаючи съ продковъ своихъ"53. У скарзі єпископа від 31.05.1591 р. згадується його служебник Прокіп Терлецький, який управляв Фалимичами54.

Цей сюжет завершуємо тим, що і після Кирила рід продовжував давати церкві видатних представників, а також рядових священиків. За свідченням З.Стжетельської-Грінбергової, в XIX ст. церква в Терлі знаходилася на тому місці, де колись на дубі з'явилася Божа Матір (пень того дерева знаходився під вівтарем). Досить символічною виглядає і інша обставина: печатка місцевої громади мала зображення трьох церков/бань55. Прикметно також, що на печатці Кирила Терлецького вживався, крім гербу Сас, герб Корчак56. Крім згаданого Лаврентія, перемишльським владикою був Антоній Терлецький (1662-1669), полоцьким архієпископом Афанасій Терлецький (1588-1592), архімандритом віленського монастиря Св.Трійці Венедикт Терлецький (1661)57. Свідчення архівного джерела про те, що до роду належав пінський єпископ Макарій58 (очевидно, йдеться про уряд 1552-1558 рр.), викликає зацікавлення і, звичайно, потребує додаткової аргументації.

Початок "активної" біографії Кирила пов'язаний безпосередньо з актом надання йому пінського владицтва. Т.Кемпа висловлює думку, що з 1573 р. князь К.Острозький здобув вплив на обсадження місцевої кафедри59, а отже, спричинився до номінації60. Існує неперевірене свідчення про службу Кирила писарем у литовського скарбника Миколая Тризни61. Отже, 8.07.1576 р. Стефан Баторій надав протопопові м.Пінська, священикові замкової церкви Св.Дмитрія Кирилові Семеновичу Терлецькому Пінську і Турівську єпархію, по смерті єпископа Макарія Євлашевського62. Цікаво, що в привілеї загально згадується участь у номінації "панів рад" ВКЛ63, а також самого Кирила, який "билъ чоломъ", щоб надання не було тимчасовим (до приїзду в край короля), а довічним, що й підтверджувалося даним привілеєм. Підкреслена також гідність номіната: він був чоловіком "цнотливим", "статечним" у духовних справах, "въ писмь святомъ" навченим. У документі згадується також лист короля до митрополита Іони. Грамота цікава також вимогами вищої державної влади Речі Посполитої до владицтва. Отже, новопоставлений владика зобов'язувався ставити/висвячувати духовних осіб, здійснювати над ними належне урядування, пильно стежити за набоженством "во всякихъ справахъ духовныхъ" і "богомольствомъ" у церквах єпархії. Йому дозволялося "вживати" церковні маєтності як у Пінську і Турові, так і у всіх інших парафіях єпархії на "свою" користь. Щоправда, дослідники стверджують, що маєтки місцевої кафедри були нечисленними.

Про канонічність номінації та хіротонії Кирила Терлецького свідчення не збереглися. Існує припущення, що він овдовів. У зв'язку з тим, що нічого не відомо про обставини його життя до номінації, припускаємо, що попередньо він належав до білого духовенства, то ж, ставши єпископом, імені не змінив. Від шлюбу мав доньку Анну, яка вийшла заміж за волинського шляхтича Івана Велятицького. На нашу думку, припущення О.Левицького про те, що пінська кафедра дісталася Кирилові Терлецькому у звичайний спосіб, тобто через підкуп64, не знаходить джерельного підтвердження.

На пінській кафедрі Кирило Терлецький перебував 9 років. Про цей період його духовної кар'єри збереглося обмаль інформації. Проте вона досить красномовна. 21.02.1578 р. Ст.Баторій видав привілей, за поданням Кирила, про невтручання світської влади в справи церковного управління єпархії65. 20.07.1582 р. король повернув єпископові церковну вотчину Неньковичі, привласнену зем'янином М.Тенюкою (справа розглядалася перед тим у місцевому земському суді), з підтвердженням прав єпископа на маєток66. 27.08.1582 р. владика вніс скаргу до берестейських гродських книг на пінського підстаросту князя Лева Войну Воронецького, який пограбував церкву Святого Духа в Пінську67. У 1584 р. ієрей скаржився королеві на утиски пінських гродських урядників, які судили священиків цивільним судом, ув'язнювали їх у замку та ін. Утискувалися й міщани, піддані кафедри: їм не дозволялося торгувати на ринку 31.07.1584 р. король наказав старості Янушеві Збаразькому припинити згадані утиски68. 25.02.1585 р. єпископ Кирило домігся королівського підтвердження давніх прав пінських єпископів на безмитну торгівлю церковних вотчинних людей69. В останній рік урядування в Пінську владика встиг ще раз поскаржитися на старосту князя Януша Збаразького. У привілеї короля від 11.03.1586 р. говорилося про різні утиски пінським церквам, ґвалтовний наїзд та пограбування церкви Св.Духа. У другому позові він скаржився на старосту за несплату доходів з місцевого мита на соборну та інші кафедральні церкви (при цьому згадувався давній привілей польських королів)70. Тут також уміщена досить цінна інформація про те, що саме владика Кирило збудував церкву Св.Духа на ділянці єврея Мошка Абрамовича, якого він вихрестив. Унаслідок цього вихрест фундував свій грунт і будинок на церкву "на вічні часи"71. Можна припустити також, що за протекцією Кирила його дядько Афанасій Терлецький (в миру Андрей) 1584 р. став архімандритом Лещинського монастиря під Пінськом, а 1588 р. обійняв Полоцьку аірхієпархію72.

У 80-х рр. Київська митрополія потрапила в орбіту східних і західних впливів, стала об'єктом пильної уваги Константинополя та Риму. На початку десятиліття на Русь вирушили емісари патріархату протосинкел Никифор і архімандрит Діонісій, які з Ясс передали листи патріарха Єремії II. Знаменно, що 28.04.1583 р. датований лист до пінського і турівського єпископа Кирила Терлецького, підписаний патріаршим протосинкелом Никифором і екзархом Східної церкви архімандритом Діонісієм. Опубліковане ще І.Малишевським73, джерело давно відоме дослідникам74. Прикметно, що послання до Кирила Терлецького було опубліковане в Острозі 1598 р. у складі "Книжиці". Водночас, послання були відправлені до князя К.Острозького, до митрополита Онисифора, до православних мешканців Західної Русі. Як бачимо, в цьому "ієрархічному" ряду Кирило Терлецький посідає почесне місце. Представники патріархату величаво назвали "кир" Кирила "пречестним и предобрим", а підвладний йому клір - "христоименитим". Не змігши дістатися Русі через татарську небезпеку, екзархи повідомили про мету своєї місії: "созрения ради церковных преданий" і "обличения" хвилювань від супротивних церкві. Відтак, вони просили єпископа прийняти спудея Теодора, який мав відвідати і митрополита та інших єпископів, а також з'ясувати стосунки православних з протестантами. Останнє завдання є найбільш цікавим: Теодор мав з'ясувати попит на конкретну східну церковну літературу ("елика потребна есть церковныхъ преданий"). Крім того, йому (спудеєві) слід було надати допомогу "въ помощъ учения и книгъ купования внешнихъ любомудръцовъ учений теологовъ", на користь усіх. Отже, на сході цікавилися книжністю Русі. Навпаки, книги згаданого контексту міг би передати незабаром патріарх. До них зможуть "причаститися" молодь і теологи, з метою відпору єретикам. Наприкінці єпископові рекомендувалося прилучитися до згаданої справи "во сию богоизбранъную ползу", заради благодаті та милості Господа, під благословенням і молитвою вселенського патріарха.

Наведений матеріал ілюструє перший період архіпастирської діяльності та життя Кирилла Терлецького. На нашу думку, в цей час він мало чим відрізнявся від інших ієрархів митрополії, проте, як видається, не існує жодних джерельних підстав стверджувати, що єпископ переймався лише власним збагаченням, закладав і продавав церковні маєтки і, нагромадивши багатство, використав його на підкуп задля здобуття багатшої Луцько-Острозької єпархії75.

Наступний (і останній) період життя Кирила Терлецького тісно пов'язаний з Волинню, де він посів уряд Луцької і Острозької єпархії по смерті єпископа Йони Бор-зобагатого-Красенського (номінаційна грамота на нову єпархію датується 9 травня 1585 р.). Відтак, розпочалася нова епоха в житті та діяльності єпископа. Здебільшого, вона була пов'язана з підготовкою та впровадженням у дійсність унійної ініціативи. Проте не тільки унія була справою життя єпископа. Передовсім Кирило Терлецький виконував архієрейські обов'язки, зміцнював економічне становище нової кафедри. Згадані та інші аспекти його багатогранної діяльності на Волині заслуговують окремого висвітлення.

1. Иванишев Н. Сведения о начале унии, извлеченные из актов Киевского центрального архива // Русская беседа. - 1858. - Т.3. - Кн.1; те ж, окрема відбитка, видана в: М.: Типограф. А.Семена, 1858. - 61 с. (ми користувалися відбиткою).

2. Арх. ЮЗР. - К.,1859. - Ч.1. - Т.1. Акты, относящиеся к истории православной церкви Юго-Западной России (1481 - 1596 гг.). - С^ - LXXXVI.

3. Левицкий О. Южно-русские архиереи в XVI-XVII в. // Киевская Старина. - 1882. - Т.І. - С.49-58; його ж. Кирилл Терлецкий, епископ Луцкий и Острожский // Памятники русской старины в западных губерниях, издаваемые с высочайшего соизволения П.Н.Батюшковым. - Вып.8. -Спб., 1885. - С.308-341. Перша публікація відрізняється від другої лише назвою та наявністю невеликої передмови, в якій дослідник чітко сформулював мету його екскурсів в біографісти-ку ієрархів: на підставі свідчень судових актів він прагнув подати "рельєфну картину натури і побуту вищих церковних сановників даної епохи". Вибір об'єктом уваги Кирила Терлецького не був випадковим, оскільки О.Левицький був переконаним у тому, що саме в житті луцького і острозького єпископа "найбільш рельєфно вимальовуються типові вади владик тієї пори". При цьому дослідник застеріг, що він не збирається писати повну біографію єпископа; його також не цікавила його участь у справах унії. Незважаючи на згадані застереження, обмеження дослідження судовими актами зробило своє: нарис вийшов дуже тенденційним.

1884 р. "Київська старовина" опублікувала портрет Кирила Терлецького і коментарі до нього, без підпису. - Див.: Кирилл Терлецкий, епископ луцкий и острожский [Портрет]. К портрету Кирилла Терлецкого // Киевская Старина. - 1884. - № 10. - С.366-369. Текст коментарів досить схожий з оцінними моментами, характерними для праць О.Левицького. Проте не виключено, що портрет та коментарі підготував М.Петров, автор біографічного нарису про Гедеона Балабана. Зокрема, на це вказує його лист до П.Батюшкова 27.05.1885 р.: "Ці портрети слугують живою вивіскою життя і діяльності оригіналів. ... Цікава і хитрувата напівжидівська фізіономія Терлецького". - Цит. за: Гаврилюк С. Історичне пам'яткознавство Волині, Холмщини і Підляшшя (ХІХ - початок ХХ ст.). - Луцьк, 2002. - С.396.

4. Левицкий О. Кирилл Терлецкий, епископ Луцкий и Острожский. - С.314, 325.

5. Там само. - С.338.

6. Коялович М. Литовская церковная уния. - Т.1. - Спб, 1859. - С.76, 93, 95.

7. Макарий (Булгаков) митроп. История русской церкви. - Кн.5. - М., 1996. - С.306, 349; Кн.6. - М., 1996. - С.159, 160, 650.

8 Титов Ф. Кирилл Терлецкий // Богословская энциклопедия / Под. ред. Н.Н.Глубоковского. -Т.Х. - Спб., 1909. - Стб. 401-403.

9. Грушевський М. Історія України-Руси. - TV. - К.,1994. - С.488-489, 501, 502, 555.

10. Там само. - Т. VI. - К.,1995. - С.581.

11 Likowski E. Unia Brzeska (1596). - Poznań, 1907. - S.83, 84.

12. Halecki O. Od Unii Florenckiej do unii Brzeskiej. - T.2. - Lublin, 1997. - S.53, 59.

13. Великий А.Г., ЧСВВ. З літопису Християнської України. Церковно-історичні радіолекції з Ватикану. - TIV. - Рим - Львів, 1999.

14. Сліпий Й., митр. Історія Вселенської церкви на Україні. - XIV. - Ч.І. Від Флорентійської до Берестейської унії (1493 - 1596) / Твори патріарха і кардинала Йосифа. - Т. ХVШ. - Рим, 1996. - С.201, 231, 232, 300.

15. Гудзяк Б. Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії / Переклад Марії Габлевич, під ред. Олега Турія. - Львів, 2000. - С.155, 301.

16. Дмитриев М.В. Между Римом и Царьградом: генезис Брестской церковной унии 15951596 гг. - М., 2003. - С.213.

17. Кралюк П. Луцько-Острозький єпископ Кирило Терлецький: питання оцінки діяльності // Історія релігій в Україні. Праці ХІІІ-ї міжнародної наукової конференції (Львів, 20-22 травня 2003 року). - Кн.І. - Львів, 2003. - С.303-309. Мусимо констатувати, що, на жаль, автор не пішов далі фактографічної обмеженості статті О.Левицького, якою він скористався без жодних застережень.

18. Wyrostek L. Rуd Dragуw-Sasуw na Węgrzech i Rusi Halickiej. - й^у^ 1932. - S.51.

19 Див., напр.: Інкін В. Сільське суспільство Галицького Прикарпаття у XVI-XVIII століттях: історичні нариси. - Львів, 2004. - С.94.

20. Текст давньоукраїнською мовою та в латиномовній копії XVIII ст. опубліковано: Куп-чинський О. Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ - першої половини XIV ст. Дослідження. Тескти. - Львів, 2004. - №20. - С.811, 812. Зрозуміло, що факт надання Терла князем Левом є під питанням, як і в більшості випадків з його грамотами. О.Купчинський слушно зазначає, що церква у Терлі зовсім не випадково названа монастирською. З огляду на те, що Терлівський монастир існував одночасно з Лаврівським, можна стверджувати, що обитель у Терлі могла володіти князівськими грамотами, про які пізніше згадувалось у королівських привілеях. - Там само. - С.586.

21. Matricularum Regni Poloniae summaria. - T.IV. - №718б 8484.

22. Ibid. - № 8726.

23. Останнім у "дрогобицькій" гілці роду був отець Василь Терлецький, який 15.12.1680 р. склав заповіт. - ЦДІАЛ. - Ф.201. - Оп.4в. - Спр.333. - Арк.39-40.

24. Див.: Левицкий О. Вказ. праця. - С.15.

25. Strzetelska-Grynbergowa Z. Staromiejskie. Ziemia i ludność. - Lwów, 1899. - S.241. На її думку, пом'яник походив з XVI ст., писався спочатку кирилицею, затим по-руському латинськими літерами, нарешті - цілком польською. До 1817 р. у записах наведено близько 1GG імен, першим серед них був ієромонах Казпмпр. Наприкінці XIX ст. пом'яник вже не зберігався у місцевій церкві, де традиційно правплпся служби за Tеpлецьких. Подальша доля пом'яника невідома.

26. АЗР. - T.III. - Примечания. - №48. - C.11. !сторики в минулому не сумнівалися, що єпископ Афанасій був рідним дядьком Кпрпла. - Див., напр.: Mакаpий, мптр. (Булгаков). История русской церкви. - Кн.5. - C.245.

27. Арх.ЮЗР - T.I. - Ч.1. - №8G. - C.334-337.

28. Tам само. - C.335.

29. ЦД!АУЛ. - Ф.І3. - Оп.І. - C^. 297. - C.625-627. Принагідно висловлюю подяку пЛ^мутку за люб'язну підказку даного джерела.

30. Tам само. - Ф.14. - Оп.І. - ^р.9. - C.119-12G.

31. Акты ЮЗР - T.I. - №218. - C.262.

32. Площанский В. Предпсловпе // Акты ВАК. - T.XXIII. - C.LXIX. Довідник урядників Руського воєводства віднотовує його як войського в Городку біля Львова, але в 1624 і 1631 рр. - Urzędnicy wojewуdztwa ruskiego XIV-XVIII wieku. Spisy / Oprac. K.Przyboś. - ^rnik, 1987. - S.109; довідник урядників Белзщини та Холмщини не згадує взагалі. - Urzędnicy wojewуdztwa bełskiego i ziemi chełmskiej XIV-XVIII wieku. Spisy / Oprac. H.Gmiterek i R.Szczygieł pod. Red. A.Gąsiorowskiego. - ^rnik, 1992.

33 Mицько I. Cвятоуспенська Лавра в Уневі (кінець XIII ст. - кінець XX ст.). - Львів, 1998. -C.157. У позові на оТеодозія від 6.1G.1593 p., поданого від імені митрополита, його названо "відступником зверхності", оскільки він не отримав дозволу і благословення короля і митро-полпта. - ЦДМУЛ. - Ф.9. - Оп.І. - ^р.348. - C.1413-1414.

34. Litwin H. Napływ szlachty polskiej na Ukrainę. 1569 - 1648. - Warszawa, 2GGG. - S.187.

35. Российский государственный архив древних актов. - Ф. 389 (Литовская метрика). -Оп.І.Книги записей - литовские.- №72,76,80; П.Книги судных дел. А.Литовские. - №278,282. ( http://starbel.narod.ru/metrika/rgada1GG.htm).

36. Tам само. - Книги записей. - № 73; Книги судных дел. - № 279.

37. Площанский В. Предпсловпе. - C.LXIX.

38. РГАДА. - Ф. 389 (Литовская метрика). - Оп.І.Книги записей. - 52 (1569-157G). - Л.62.

39. Левицкий О. Вказ. праця. - C.314.

40. АОД. - T.1. - № 76. - C.231, 232.

41. Акты ВАК. - T.XVIII. - № 273. - C.314; № 299. - C.347.

42. АОД. - T.1. - № 76. - C.231.

43. Ярош згадується в джерелах, починаючи з 1586 p. - Иванишев Н. Вказ. праця. - C.17.

44. ЦД^УК. - Ф.25. - Оп.1. - ^р.516. - Арк.14.

45. Акты ЮЗР. - T.I. - №218. - C.263.

46 Принаймні, у заповіті від 2.G4.16G7 р. Кирило тепло згадує брата Яроша, для п'ятьох дочок якого передбачався солідний посаг. - ACД. - T.1. - №76. - C.232.

47 Арх.ЮЗР - T.I. - Ч.1. - №80. - C.334-337.

48. Левицкий О. Вказ. праця. - C.315.

49. Арх.ЮЗР - T.I. - Ч.6. - №107. - C.274-276.

50. Tам само. - №111. - C.28G.

51. Tам само. - C.281.

52. Tам само. - №115. - C.292.

53. Tам само. - № 124. - C.317.

54 Арх.ЮЗР - XI. - Ч.І. - №72. - С.300; Левицкий О. Вказ. праця. - С.315.

55. Strzetelska-Grynbergowa Z. Staromiejskie. Ziemia i ludność. - №10. - S.218.

56. Печатка Кирила Терлецького на акті Берестейського собору 1596 р. опублікована і описана: Каталог пергаментних документів Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові. 1233-1799. - К., 1972. - С.375, 376. Прикметно, що одне із розгалужень роду у XVIII-ХІХ ст. -Терлецькі-Савчичі - печатувались лише гербом Сас. - Див.: Materiały genealogiczne, nobilitacje, indygenaty w zbiorach Archiwum Głównego Akt Dawnych w Warszawie. Oprac. A.Wajs. - Warszawa, 2001. - S.120.

57. Площанский В. Предимовие // АВАК. - XXXIII. Акты Холмского гродского суда. - Виль-на, 1896. - С.LXIX-LXX.

58. ЦДІАУЛ. - Ф.13. - Оп.1. - Спр. 297. - С.626.

59. Kempa T Konstanty Wasyl Ostrogski (ok. 1524/1525 - 1608) wojewoda kijowski i marszałek ziemi wołyńskiej. - Toruń, 1997. - S.99.

60. Незважаючи на те, що дане припущення не підтверджується документально, воно не позбавлене логіки. Так, у другому стольному місті єпархії, м.Турові, князь мав з 1563/1564 р. кільканадцять сіл, які він віддавав у користування православного владики, причому одне село призначалося на утримання церкви в Турові. - Ibid. - S.242.

61. Левицкий О. Вказ. праця. - С.309. Дослідник припускає також, що Кирило отримав "нормальну" для того часу освіту: знав грамоту, в тому числі і польську мову, Литовський статут та інші правові кодекси. Недоліки освіти компенсував пізніше самоосвітою та спілкуванням з добре освіченими людьми.

62. АЗР - XIII. - №65. - С.188-189. Митр. Макарій уточнив інформацію привілею про попередника Кирила Терлецького на луцькій кафедрі: після Макарія її недовго посідав Йона Протасович, а за ним - наречений єпископ Андрій Русин. - Макарий, митр. (Булгаков). История русской церкви. - Кн.5. - С.403, прим.385, 398.

63. Переконаність митр.Макарія в тому, що Кирила Терлецького "обрав" на кафедру не король ("як це бувало раніше"), а пани ради, які нібито самі "дали" кандидатові грамоту на єпархію (Макарий, митр. (Булгаков). История русской церкви. - Кн.5. - С.219), не знаходить джерельного підтвердження.

64. Левицкий О. Вказ. праця. - С.312.

65. АСД. - Т.6. - №124. - С.285-286.

66. АЗР - XIII. - №133. - С.273.

67. АВАК. - Т.3. - №10. - С.14-17.

68. ОДА. - XI. - №104. - С.50.

69. АЗР - Т.Ш. - №150. - С.293-294.

70. Там само. - №160. - С.303-304.

71. Там само.

72. Див.: Сапунов А. Витебская старина. - XV. Материалы для истории Полоцкой епархии. - Ч.І. - Витебск, 1888. - № 53. - С.83.

73. Малышевский И. Александрийский патриарх Мелетий Пигас и его участие в делах русской церкви. - XII. Приложение II. - К., 1872. - С.99-100.

74. Наприклад, Б.Гудзяк передає його зміст: - Гудзяк Б. Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і ґенеза Берестейської унії / Переклад Марії Габлевич, під ред. Олега Турія. - Львів, 2000. - С.176.

75. Див., напр.: Левицкий О. Вказ. праця. - С.314. Останній раз наголошував на такому трактуванні подій М.Дмитрієв. - Дмитриев М.В. - Вказ. праця. - С.213.

Б. Лінія Пінська.

Мартин

Федір Мартинович

Макарій Федороович

Андрій Федорович

Семен Федорович

Кирило Семенович

Ярош Семенович

Ганна Кирилівна

Перший заповіт єпископа Кирила Терлецького був складений 19.09.1595 р.13, дру-

гий – 5.08.1598 р.14 і третій (останній) – 2.04.1607 р.15 Цікаво, що перші два заповіти

були складені в досить-таки екстремальних умовах, пов’язаних з обставинами діяль-

ності та особистого життя Кирила Терлецького. І лише третій заповіт з’явився на світ

за звичайних у таких випадках умов, перед наближенням смерті ієрарха. перший заповіт Кирило Терлецький склав у Кракові 19 вересня 1595 р. перед

від’їздом до Рима, куди єпископ вирушав у складі делегації ру ської церкви разом з Іпатієм

Потієм. До слова, саме останній посвідчив заповіт своїм підписом (разом з Мацеєм Вой-

ною19 та Остафієм Воловичем20). Документ містить ще дві дати: 22 вересня (вочевидь,

ідеться про дату впису до актових книг) і 24 вересня (дата випису з тих же книг). Цікаво

те, що, напевно, збори в дорогу були терміновими, позаяк заповіт довелося вписати до

актових кних коронної канцелярії за дозволом і особистим підписом та печаткою короля

Сигізмунчда ІІІ. Причому, Кирило Терлецький з’явився для процедури впису особисто,

а в тексті заповіту не забув вказати, що він є в даний час “на розумh и въ памети моей цhлый

и здоровый”21. Тут же подано мотивацію дочасного складення заповіту: єпископ усвідом-

лював те, що дорога до Рима неблизька і навіть загрожує смертельною небезпекою.

Крім мотивації складення заповіту (перша частина формуляру документа22,

з обов’язковим для такого типу джерел загальним розміркуванням про життя і смерть

та грішність люд ського буття), виділяємо власне заповіт ієрарха (друга частина фор-

муляру) з також обов’язковою вказівкою на місце поховання і розпорядженням щодо

розподілу церковного і особистого майна. Цікавими є сюжети релігійно-богослов ського

характеру, інформація про становище маєтностей кафедри та ін.

перша структурна частина заповіту, у порівнянні з двома наступ-

ними, найбільш розлога. Кирило Терлецький говорить тут про непевність тогочасного

світу та життя в ньому людини, про неминучість смерті, яка трактується як плата за

гріхи, а невідомість часу її приходу пов’язана лише з волею Бога. Так має мислити

кожна людина, яка готується до християн ської смерті. Відтак, ієрарх просить Господа

Бога відпустити його “тяжкіе” гріхи і віддає свою грішну душу на його розсуд. Навіть

смертельну небезпеку в далекій дорозі він пов’язує з волею Всевишнього. Згадується

також, що передання грішного тіла землі належить до християн ських звичаїв. Ще раз

милість Божа, до якої єпископ віддавався перед від’їздом, акцентується наприкінці

заповіту. Практично в кожному фрагменті заповіту єпископ звертається до авторитету

Бога (наприклад, він позиває на страшний суд і декрет Божий “одного пана”, який

понищив маєтності єпископа24).

За тогочасною нормою складання заповітів, єпископ згадав свої борги, яких у нього,

з ласки Божої, не було, за винятком того, що він заборгував лише на якісь церковні

потреби. Напередодні поїздки Кирило Терлецький з дозволу короля віддав в оренду

деякі маєтки своєї кафедри25, з тих орендних сум він оплатив свої борги, а решту

грошей узяв собі на дорогу.

Цікаво, що єпископ скаржиться на убогість не тільки у зв’язку з пограбуванням його

маєтків повстанцями Северина Наливайка. Свої борги він переписав в окремому реєстрі,

який долучався до тестаменту26. Також тестатор не забув окреслити жалюгідний стан маєтків

кафедри, які він отримав 1585 р. при переході з Пін ська до Луцька. Він так характеризує

цей стан: обшарпання, “роздача” маєтків, особливо Забже, Котодере, Губин. Єпископові

довелося повертати їх із “рук неприятель ських”. Цікавою є також вказівка, що він витрачав

доходи з цих маєтків на поїздки на “елекції” та сейми, а також на відбудову та поправу

луцької соборної церкви, церковних маєтків, будову нових церков та монастирів тощо27.

У такий досить скромний спосіб Кирило Терлецький відзначив свої земні заслуги, які

пов’язувалися ним із піклуванням про маєтності та церкви єпархії. Навпаки, частіше він

згадує у заповіті свої гріхи, які, вочевидь, були не випадковими. Принаймні, усвідомлення

особистої грішності в заповіті явно перевищує власні позитивні оцінки діянь.

Одну частину “убогих” маєтностей (коні, худоба і “домовий спрят”) в дворах Луць-

кої кафедри Рожище, Будораж і Теремне єпископ заповів доньці Анні та її чоловікові

Іванові Велятицькому та їх дітям, іншу (рівну) частину – своєму братові Ярошеві Тер-

лецькому, його дружині та їх дітям. Наголошую, що йшлося про маєтки, які належали

єпархії, а не про родинні села Кирила Терлецького (в заповіті 1595 р. він стверджував,

що не мав “отчизныхъ” маєтків28), з живим і нерухомим майном “церковних дворів”,

тобто, резиденцій, в яких часто перебував єпископ. Причому, в майбутньому ніхто не

мав права це майно відчужувати. Так само, спадкоємці по смерті єпископа не мали

права позиватися щодо інших маєтків. Щоправда, братові Ярошу єпископ заповів лише

збіжжя в маєтках Рожище, Теремне, Жабче, Фалимичі, в яких були фільварки.

У середині тексту тестатор ще раз згадує ймовірність того, що він загине на чужині.

Відтак, після поховання його приятелі і слуги мають зберегти маєтність, яка була з ним у дорозі: “возники, иноходники и иншые кони мои hздные, такъ тежъ грошы готовые

сребро, золото, ланцуги золотые, шаты”. Згадане добро мало бути передане в руки

доньки і брата єпископа, які мали розділити його між собою порівну. Церковні ж речі

(срібло, книги, ризи, срібний посох та ін.) мали бути передані луцькому протопопові

Івану Вацуті29 з крилошанами. Не забув єпископ і про найближчих слуг.

Як уже згадувалося, Кирило Терлецький розглянув два варіанти своєї смерті: на

чужині і в рідному краї. У першому випадку його мали поховати слуги, які супровод-

жували владику під час подорожі30. У другому – донька і брат. Місце поховання також

було визначене: соборна церква Іоанна Богослова в луцькому замку, “при гробhхъ

продковъ моихъ Епископовъ Луцкихъ”.

Другий заповіт Кирила Терлецького був складений 5 серпня 1598 р. у Пін ську, на

батьківщині єпископа. На відміну від попереднього, він не був внесений до актових

книг. Заповіт засвідчили пін ський єпископ Іона Гоголь31 і місцеві судді та зем ські

урядники: стольник Федір Годеб ський32, підсудок Іоанн Гурин Фурс33, підсудок князь

Михайло Доль ський34, а також Влоцлав ський декан (водночас – познан ський канонік

і кантор) Андрій Чацький35. Цікаво, що під тестаментом відсутній підпис хоч би одно-

го пін ського священика, що пояснюється, вочевидь, тією обставиною, що майже все

місцеве духовенство в 1596 р. було на православному соборі36.

Другий заповіт був спричинений життєвими негараздами в родині єпископа, про які

збереглися свідчення джерел. У заповіті про це сказано не зовсім прозоро. Так, донька

Анна з чоловіком Іваном Велятицьким37 образили єпископа: “яко на горло мое стояли,

кровъ мою розливалъ панъ зять мой, стрhляючи самъ зъ ручницы на мене, побраньемъ

не поеднокротъ маетности моее надъ волю мою, пограбеньемъ збожья моего дванадцати

комягъ и иныхъ тяжкихъ прикростей, которыхъ я не выписую…”38.

Щодо нападу на єпископа, то в цій справі зафіксовано два судові документи. Перший,

датований 24.09.1597 р., є позовом від імені єпископа на зем’ян Володимир ського повіту

Костюшковичів-Хоболтов ських і Яковицьких, які напали і пограбували єпископ ський

маєток Фалимичі. При цьому був поранений у ногу сам єпископ39. Найцікавіше те,

що родичі Кирила Терлецького в позові 1597 р. не згадуються.

Згідно з судовою справою, зафіксованою в луцькому грод ському суді 11 травня

1599 р., подія відбулася ще 23 вересня 1597 р. у церковному маєтку луцької кафедри

Фалимичах. Єпископ їхав до свого фалимицького “замочка”, але на греблі зять Іван Ве-

лятицький учинив замах, пострілом поранив єпископа в ногу і вбив під ним коня. Замах

був учинений “за сполною змовою и радою з жоною твоею, хотечи его милость о смерть

потаемне, непристойне и умыслне приправити для посегненя маетности его преречоного

отца епископа Луцкого”. Причому, зять з дочкою перебували на місці події з “иншими

многими помочниками, себе равными”, які засіли на греблі в Фалимичах40.

Незрозуміло, чому Кирило Терлецький 1597 р. не звинувачував доньку і зятя. Воче-

видь, можливості для замирення з ними були вичерпані саме 1599 р., а, можливо, діти

в черговий раз допекли батькові. Логічною була б така лінія розвитку подій: позаяк

обвинувачені на суд у травні 1599 р. не з’явилися і справа не мала очевидного продов-

ження, після цього Кирило Терлецький мав змінити заповіт. Проте хронологічно все

було якраз навпаки: новий заповіт був складений у 1598 р., а справа за звинуваченням

у нападі родичів розглядалася у 1599 р., що не знаходить зрозумілого пояснення41.

Перед тим, як відмовити доньці та зятеві у спадщині, Кирило Терлецький не забув

у заповіті пригадати все те добре, що він зробив для них, передовсім записавши їм

у першому заповіті маєтки (села, грошові суми, віно, посаг, “виправи” в ланцюгах, клейнодах, коштовні шати, коні, стада, худоба та ін. речі). Проте і попри відмову

в спадщині, єпископ постарався бути милосердним: він не засуджував злість своїх

дітей, в розрахунку на те, що їм відплатить сам Бог.

За новим заповітом, все своє майно єпископ відписав братові Ярошеві Терлецькому

і його нащадкам. Причиною цього була не тільки немилість батька до доньки та зятя.

Цього разу заслуги брата схарактеризовано в більш компліментарних тонах. Так, він

“зналъ до себе милость, сталость и пильность вшелякую и слугованье въ потребахъ

такъ церкви Божое, яко и моихъ власныхъ, которые чинилъ и чинити не переставалъ зъ

нелитованьемъ здоровья и зъ ущирбкомъ, съ коштомъ не малымъ”42. З заповіту також

добре видно, що єпископ обдаровував зятя та доньку і їх дітей не тільки попереднім

спадковим записом. Принаймні, виглядає так, що всі його чималі матеріальні блага

належали тільки їм. Відмовивши дітям у спадку, Кирило Терлецький ще раз підкрес-

лив, що по його смерті майно переходить на вічні часи тільки до брата та його дітей

і спадкоємців, а донька з зятем не мають права на них посягати.

Заповіт цікавий також своїми богослов сько-моральними міркуваннями. На по-

чатку наголошено важливість запису речей, які не здатна зберегти люд ська пам’ять,

а також розуміння тестатором недовговічності люд ського життя. Крім того, Кирило

Терлецький переймався тим, щоб по його смерті не було жодної “розницы и ненависти”

від тих, хто б спробував зазіхнути на його маєтності. Далі він акцентує увагу на своїй

добрій волі та ненавмисності заповіту, складеного “статечнымъ розмысломъ моимъ”,

а також на доброму здоров’ї.

Віддаючи свою долю і своє грішне життя на Божий розсуд, єпископ повторив заповіт

щодо поховання його в луцькій кафедральній церкві. Цього разу, обряд поховання

доручався лише братові Ярошу, а також приятелям та “учтивим” слугам. Наприкінці

тестатор застеріг, під страхом позову до Страшного суду, а також відмови в можливості

Божого спасіння, від порушення заповіту.

Останній заповіт Кирило Терлецький склав майже через десять років, 2 квітня

1607 р. Це найбільший і найзмістовніший документ, у порівнянні з двома поперед-

німи43. До того ж, його поява була спричинена природними мотивами, пов’язаними

з відчуттям близького кінця земного життя (єпископ відчував “неспособность” свого

здоров’я і навіть “дочасну” смерть).

Заповіт був представлений до запису в луцькі грод ські книги священиком Рожищен-

ської церкви, членом луцької капітули, духівником єпископа отцем Мойсеєм Під-

гаєцьким44 29 травня 1607 р. Причому, заповіт подавався до запису вже після смерті

єпископа. Документ являв собою звиток, “у паперъ голый увиненый” і потричі запе-

чатаний печаткою самого єпископа. За його розпорядженням, він мав бути оприлюд-

нений лише після його смерті. Причину того, що заповіт не був облятований вчасно,

обумовлено: деякий час зем ський уряд був нечинним.

Текст заповіту був складений у маєтку луцької кафедри Рожище і засвідчений

волин ським ротмістром Михайлом Янушевичем Гулевичем45, шляхтичами Янушем

Кошкою Жоравицьким46 і Федором Костюшковичем Хобестов ським47, а також згада-

ним отцем Мойсеєм Підгаєцьким 2 квітня 1607 р.48

Одним із важливих мотивів складення нового заповіту, на відміну від попередніх,

було визначення “реєстру” сумління тестатора, підсумування гріхів, якими він обра-

жав Спасителя, тому просив у нього Божої милості, щоб гріхи не були враховані на

страшному суді. Таким чином, Кирило Терлецький сподівався на милосердя щодо

нього з надією на справедливе відпущення гріхів.В основній частині заповіту, нарешті, зроблено розпорядження щодо кафедральних

речей і документів. Отже, посуд кафедральної церкви, який супроводжував єпископа

в дорозі (про що було відомо протопопові), а також привілеї і “справи” давні і тепе-

рішні кафедри та єпархії (все те належить не тільки єпископові, але й духовенству),

через посередництво зятя і брата, після вписання до реєстру, мають бути передані

наступному єпископові, або капітулі49.

Нове єпископ ське вбрання з короною для служби, а також оправлений посох і хрест,

євангеліє і половина церковних книг з церков в Перковичах і Річиці, мали перейти

соборній церкві у Луцьку. Інші убори та друга половина книг мали залишитися в цер-

кві в Перковичах, збудуваній самим єпископом. Відповідно, те ж мало залишитися

в церкві в Річиці, також збудованій єпископом. 150 золотих заповідалося луцькому

жіночому монастирю на побудову церкви Пречистої Діви.

Далі в тестаменті згадується попереднє розпорядження щодо доньки і зятя єпис-

копа. З’ясовується, що єпископ у 1604 р. склав ще один заповіт, який був поданий

до Коронного трибуналу у Любліні, а також вписаний до актових книг Київ ського

воєводства50. Згідно з цим заповітом, дітям єпископа відмовлялося ще в більшій мірі,

а маєтки знову записувалися братові Ярошу. Йшлося про маєтки, які знаходилися на

території ВКЛ в Берестей ському і Пін ському повітах: двір і село Дубуя, двір і село

Корсуні, двір і село Гридковичі з присілками, село Річиця (у ньому єпископ збудував

двір), село Тевковити, село Мотоли (яке єпископ купив і записав на ім’я брата). Як

видається, причиною нового заповіту були незгоди між братом і дітьми єпископа.

За заповітом 1607 р., перелічені маєтки залишалися за братом Ярошем. Крім того,

враховуючи заслуги брата, а також кількість його сімейства (у нього було п’ятеро

дочок), йому залишалися доходи з сіл луцького владицтва Жабче, Колодезь, Губин,

про які так дбав владика.

Кирило Терлецький вибачив перед смертю доньку і зятя і зробив їм новий заповіт.

Так, їм тепер мали належати: рухома маєтність, грошові суми готівкою, золото, срібло,

клейноди, перли, шати і соболині та рисьові хутра, коверці, опони, цинк, мідь, візники

і коні, стрільба – все, що мав єпископ. За попереднім заповітом воно відписувалося

братові, тепер поверталося дітям. При цьому згадується родинний маєток Терлець-

ких – село Перковичі.

Цікавою є інформація про вибачення Кирила Трелецького перед дітьми Велятицькими.

Так, батько простив їм від серця все те, чим вони його образили. Але це сталося лише

після того, коли вони самі “покорилися” йому. Крім того, за них просили якісь “зацні”

люди. Єпископ також пригадав, що від своєї дружини він успадкував чималу маєтність,

яка мала б по-справедливості перейти до доньки. Єпископові слушно пригадалися скарги

дітей на нього в пін ському грод ському суді 1599 р., які він уважав противними справед-

ливості і “праву Божому”. Тепер, зрозуміло, вони перестали бути актуальними.

Вочевидь, єпископ перед смертю не був упевненим у тому, що його діти помиряться

з братом Ярошем, тому слізно просив їх помиритися і виконати його волю.

Частина маєтностей Кирила Терлецького, яка була раніше позичена жомойт ському

каштелянові Нарушевичу (14 тис. поль. зол.), а потім передана з певних причин лу-

цькому грод ському судді Остафієві Єловичу Малин ському (який став наступником

Кирила Терлецького), також відписувалися доньці і зятеві. Проте, від цієї частини

спадку мав добровільно відмовитися брат Ярош. Розписувалася ситуація на випадок

того, якщо він, все-таки, не захоче виконати волю тестатора.

Єпископ чимало грошових сум роздав у борг. Вони заповідалися внукові єпископа

Адамові Івановичу Велятицькому, який, отримавши частину спадщини діда, дістав

цікаву характеристику (крім молодості, ще нічого доброго не встиг вчинити).

Надзвичайна цінність тестаментів Кирила Терлецького полягає в тому, що вони

розкривають важливі моменти архієрей ської діяльності єпископа, які досить слабо

відображені в інших джерелах. Незважаючи на те, що єпископ говорить про них, як

про свої особисті заслуги (тобто, тут бачиться певний наліт суб’єктивізму), їм слід

довіряти, адже йдеться про складення публічних документів, якими тоді вважалися

заповіти. Отже, в тестаменті 19.09.1595 р. чітко сказано про те, що владика своїм кош-

том “знову оправив” столичну кафедральну церкву в Луцьку, а також “церкву і вежу

поставив”. За тим же заповітом, єпископ відбудував церкви в монастирі в Дутищах,

у маєтках Жабче і Колодязі. Він відбудував також свою резиденцію в луцькому замку

(двір біля церкви, який займає півзамку), яка, за тестаментом 1595 р., була збудована

деревом і муром. У резиденції був білий будинок, з пекарнею і коморою, дерев’яна

дзвіниця, дерев’яний будиночок і безверха мурована вежа (за тестаментом 1595 р.,

збудована Кирилом Терлецьким). За тестаментом 1595 р., Кирило Терлецький збудував

єпископ ський двір в Острові. За тестаментом 1607 р. він збудував і фундував церкву

в Перковичах, маєтку брата Яроша, а також у Річиці, а перед смертю на будову цер-

кви в жіночому монастирі Св.Пречистої Богородиці в Луцьку, який належав до його

кафедри, фундував 150 зол. За тестаментом 1607 р. – збудував двір у Перковичах. За всіма трьома заповітами, Кирило Терлецький мав бути похований в луцькій

кафедрі Св.Іоанна Богослова. В останньому заповіті про це сказано найбільш роз-

лого: єпископа мали поховати за тодішніми “грецькими” християн ськими звичаями,

з почестями, належними ієрархам церкви. Відтак, його тіло мало бути поховане “со-

бором” в церкві “столичній”, за участю родини. Сам “погреб” мала відправляти луцька

капітула, якій родичі єпископа мали дати сто зол. за відправу “сорокоуста”. Також, сто

зол. мали роздати в луцькому шпиталі і вбогим.

Найцікавіше те, що точна дата смерті єпископа в літературі не обумовлена. Так,

головний біограф Терлецького О.Левицький загально говорить, що смерть сталася

в травні 1607 р., через півтора місяця після складання заповіту51. Цю досить неточну

версію як правило, повторювали пізніші дослідники, і лише М.Довбищенко уточнив,

що смерть прийшла 21 травня 1607 р. Дослідник також висловив припущення про те,

що причини смерті, назагал, невідомі52.

Зберігся цілий ряд джерел, поява яких була спричинена смертю єпископа. По-перше,

21 травня до луцьких грод ських був внесений останній заповіт єпископа. По-друге,

вже 30 травня 1607 р. Остафій Єло-Малин ський отримав у Варшаві від Сигізмунда

ІІІ привілей на Луцьку кафедру53. По-третє, опублікована єпископ ська присяга Єло-

Малин ського, датована 5 червня 1607 р.54 По-четверте, 15 червня 1607 р. до луцького

грод ського суду була подана протестація від членів місцевої капітули на зятя і брата

єпископа у справі привласнення ними церковного майна55. По-п’яте, 5 липня 1607 р.

був складений інвентар маєтків луцької кафедри при переданні їх новопоставленому

єпископові56. Зберігся також ряд пізніших документів, спричинених намаганнями

перегляду заповіту Кирила Терлецького. Єдиним джерелом, яке називає точну дату смерті єпископа, є згадана протестація

капітули від 15.06.1607 р.: він “в року теперешнем тисеча шестсот семого мсца мая

двадцат першого дня с того света смертю зъшол”57. Отже, названа М.Довбищенком

дата підтвердежена (ним же) документально – 21 травня. Вона збігається з датою

обляти заповіту після смерті ієрарха.

Протестація проливає світло і на обставини смерті: це сталося в момент, коли владика

висвячував кількох дияконів на священиків в головній луцькій церкві (красномовне

свідчення виконання Терлецьким архієрей ських обов’язків).

Вочевидь, Кирило Терлецький таки був похований у луцькій кафедрі, хоча джерела

про це не подають потрібної інформації. Історія кафедрального собору досліджувалася

в ряді праць, де враховано описи пам’ятки XVII ст. і результати пізніших ремонтів та

обстежень храму. За інвентарем 1618 р., стан будівлі був “дуже поганим”58. У 1621 р.

єпископ Ієремія Почапов ський віддав собор в шестирічну оренду ключникові Войцеху

Станішев ському, в 1625 р. – дворянину Янові Биков ському. 1629 р. соборна церква

перебувала в такому стані, що сам владика боявся у ній служити59. У другій поло-

вині сто ліття церква зазнала інших руйнувань, 1715 р. вона була відбудована, 1775 р.

єпископ Сильвестр Рудницький розібрав храм і розпочав будову нового. За новітніми

дослідженнями (розкопки М.Малев ської у 1984-1986 рр.) відомо лише, що “в центрі

нави на постаменті стояло крісло єпископа”60. Жодні свідчення про якісь поховання

в кафедрі не фіксуються.

З огляду на те, що після смерті уніат ського єпископа Остафія Єло-Малин ського

у 1621 р. розпочалась відома боротьба за кафедру, прах єпископа Кирила Терлецького

могли перевезти до маєтку Перковичі на Берестейщині.

Отже, маєток Перковичі згадується саме як родинний у заповітах єпископа. Крім

того, про нього йдеться в згаданих актах перегляду спадщини ієрарха. Так, за заповітом

1607 р., Кирило Терлецький збудував в ім’я брата з дружиною в Перковичах церкву61,

в іншому місці заповіту підкреслено, що Перковичі є дідичним маєтком брата Яроша

з дружиною, до цього села єпископ додав своїм коштом чимало “людей” і “ґрунтів”,

а також двір і церкву62. У згаданій протестації луцької капітули від 15.06.1607 р.

сказано, що Ярош Семенович Терлецький безправно вивіз до Перкович після смерті

брата майно, документи і гроші луцької кафедри63. 22.11.1628 р. Ярош Терлецький

викликався на королів ський суд до Варшави у тій же справі, причому, за цим доку-

ментом виходить, що майно до Перкович вивіз сам Кирило Терлецький ще в 1605 р.

Король дивувався, що він не знав мети цього вчинку, хоча й підкреслював, що вони

передавалися братові Ярошу на зберігання64.

Подальша історія Перкович нам невідома. Зокрема, безуспішними виявилися

пошуки візитацій перковицької церкви XVIII ст., яка мала б належати до Дрогичин-

ського деканату Володимиро-Берестей ської єпархії65. За даними В.Кольбука, церква

Перкович в останній третині XVIII ст. знаходилася в Берестей сько-Литов ському

воєводстві і підпорядковувалася митрополичій єпархії66.

Цікаво, що з 1756 г. власниками Перковичів стали Вислоухи. Так, у 1805 р. берестей-

ський підкоморій Зенон Вислоух заклав в Перковичах садибу і збудував муровану

церкву. До неї був перенесений зі старої дерев’яної каплиці прах Кирила Терлецького

(існувала начебто гранітна надгробна плита з латин ським написом)67. Насправді, там

зберігалася інша плита з кириличним написом, яка фіксується під 1902 р.68 Саме у 80-

х рр. ХХ ст. вона була вивезена до Мін ська і зберігається тепер в Музеї старожитньої

білору ської культури69.

1607 р. до луцького

грод ського суду була подана протестація від членів місцевої капітули на зятя і брата

єпископа у справі привласнення ними церковного майна75. Виявляється, що одразу

після смерті єпископа зять Велятицький вивіз його майно (вивезене оцінювалося

в 10 тис. зол.). Крім того, були поставлені претензії братові Ярошу, який мав повер-

нути вивезені єпископом до Перкович ще за життя старовинні ікони та єпископ ський

архів (все майно оцінювалося в 100 тис. зол.). 5.07.1607 р. Сигізмунд ІІІ наказав обом

повернути майно нареченому луцькому єпископові Остафію Малин ському76. Скоріше

за все, позов та розпорядження не призвели до повернення майна.

Нарешті, 22.11.1628 р. було подано королів ський позов на Яроша Терлецького за

захоплені ним документи Луцької єпархії77. При цьому згадувався і заповіт єпископа

1607 р., і попередні протестації. Прикметно, що в документі точно вказується рік, коли

відбулося вивезення архіву: 1605 р., коли єпископ Кирило Терлецький передав братові

на зберігання до Перкович і Річиці привілеї та інші документи луцької кафедри.

13 Арехеографический сборник документов… – Т. 1. – Вильна, 1867. – № 64. – С. 196-200.

14 Там само. – № 70. – С. 217-219.

15 Там само. – № 76. – С. 230-236.

16 Про Вілен ську комісію див. найновішу публікацію: Ilgiewicz H. Wileńskie towarzystwa

i instytucje naukowe w XIX wieku. – Toruń, 2005. – S. 147-188. 17 Там само. – С. 200. Місце теперішнього зберігання невідоме.

18 Там само. – С. 196, 217, 230.

19 Мацей Война – королів ський секретар, великий писар, двірний підскарбій (1589-1607 рр.) –

Urzędnicy centralni i dostojnicy Wielkiego Księstwa Litewskiego XIV – XVIII wieku. Spisy / Oprac.

H.Lulewicz, A.Rachuba. – Kórnik, 1994. – S. 134, 161, 249. 20 Очевидно, йдеться про вілен ського каноніка Остафія Воловича, який разом з Лукою Докторієм

супроводжував делегацію ру ської церкви до Рима, брав участь у церемоніях проголошення унії

в Римі 23 грудня 1595 р. – Dokumenta Unionis Berestensis eiusque auktorum (1590-1600) / Collegit,

paravit, adnotavit edetionemque curavit P. Athanasius G. Welykyj OSBM. – Romae, 1970. – P.205,

206, 207. У 1616-1630 рр. – Вілен ський і Литов ський римо-католицький єпископ. 21 Арехеографический сборник документов… – Т. 1. – № 64. – С. 197. Зазвичай, згадана

фраза є типовою для заповітів тієї доби, але в даному випадку вона є особливою, адже єпископ

живий-здоровий вирушав у далеку дорогу. 22 Про формуляр заповітів див. спеціальну публікацію в цьому числі ДКЗ: Вінниченко О.

Формуляр шляхет ського заповіту першої половини XVIII сто ліття (спроба дипломатичного

аналізу) // ДКЗ. – Вип. ХІ-ХІІ. – Дрогобич, 2008. Йдеться, зрозуміло, про досить розвинені

і розлогі формуляри заповітів, характерних для XVIII ст. Крім того, слід взяти до уваги, що

заповіти духовних осіб мали свою специфіку (найяскравішим прикладом такого документу

може вважатися згаданий заповіт митрополита Іпатія Потія). 23 Див.: Жукович П. Сеймовая борьба православного западнорусского дворянства с церков-

ной унией (до 1609 г.). – СПб, 1901. – С. 147-149; Дмитриев М.В. Между Римом и Царьградом.

Генезис Брестской церковной унии 1595-1596 гг. – С. 193-198; Тимошенко Л. Берестей ська унія

1596 р. – Дрогобич, 2004. – С. 15-18. 24 Ідеться про так зв. антунійні акції на Волині Северина Наливайка, від яких постраждав

Кирило Терлецький. За деякими даними, втрати К.Терлецького визначалися сумою в 100 тис.

флоринів. У літературі дискутується питання про можливу причетність до цих акцій князя В.-

К.Острозького. – Див.: Плохий С. Папство и Украина. Политика римской курии на украинских

землях в XVI-XVII вв. – К., 1989. – С. 53, 71; Леп’явко С. Козацькі війни XVI ст. в Україні. – Чер-

нігів, 1996. – С. 177, 178, 184. Звертаю увагу на те, що ще К.Лєвіцький аргументовано довів, що

князь не інспірував Наливайківщини (принаймні, антиунійних акцій). – Див.: Lewicki K. Książę

Konstanty Ostrogski a unja brzeska 1596 r. – Lwów, 1933. 25 Оренда маєтків Луцької кафедри напередодні поїздки до Рима терміном на 20 років

задокументована: Иванишев Н. Сведения о начале унии, извлеченные из актов Киевского

Центрального архива. – М., 1858. – С. 41. 26 Вочевидь, ідеться про реєстр “Опись грамотам, привилегиям и другим документам, а также

движимого имущества, принадлежащего Луцкому епископу Кириллу Терлецкому”, складений

4.05.1596 р. Як мовиться в джерелі, реестр був переданий братом єпископа Ярошом Терлецьким

пін ському міщанину Григорію Крупі на зберігання. Документ був вписаний до книг коронної

канцелярії у Варшаві, випис з яких був засвідчений і виданий єпископові. – Акты ЮЗР. – Т. 1.

1361-1598. – Спб., 1863. – № 218. – С. 260-266 (публікація за Литов ською метрикою). 27 Про цей аспект діяльності Кирила Терлецького див. докл.: Тимошенко Л. Діяльність єпис-

копа Кирила Терлецького на уряді Луцько-Острозької кафедри // Готується до друку. 28 Арехеографический сборник документов…– Т. 1. – № 70. – С. 218.

29 Іоанн Вацута – луцький протопіп/намісник, очевидно, священик кафедральної церкви Св.

Іоанна Богослова. 1594 р. згадується, як протопіп у справах маєтностей луцької кафедри (Арх.

ЮЗР. – Ч.1. – Т. 1. – № 101). У доберестей ський період о.Іоанн був довіреною особою луцького

владики. Від імені Кирила Терлецького він вносив документи до луцьких грод ських книг, на-

приклад, 23.11.1595 р. – лист короля з повідомленням про те, що луцький єпископ від’їхав до

Рима “в певних справах” (ЦДІАЛ. – Ф. 25. – Оп.1. – Спр.47. – Арк.227). Учасник православного

Берестей ського собору у жовтні 1596 р. Екскомунікований унійним Берестей ським собором

10.10.1596 р. Після Берестей ських соборів у джерелах не згадується. 30 За даними, які опублікував М.Іванішев, до Рима з єпископом їздили його слуги швець

Василь Коростель і півчий Павло. Крім того, при єпископові часто перебував проповідник

отець Михайло. – Иванишев Н. Сведения о начале унии, извлеченные из актов Киевского

Центрального архива. – С. 44, 45. 31 Стосунки між Кирилом Терлецьким і Іоною Гоголем не були, назагал, райдужними. Так,

наприклад, вони сперечалися за Кобрин ський монастир, ігумена якого намагався змістити

луцький владика (монастир знаходився на Турівщині, яка перейшла від луцького до пін ського

владицтва). Зокрема, про це йдеться в листі Іпатія Потія до Сигізмунда ІІІ 25.04.1604 р. – Див.:

Тимошенко Л. Берестей ська унія 1596 р. – Дрогобич, 2004. – С. 72. 32 Актові джерела Пінщини, які могли б пролити світло на постаті місцевих урядників, на

жаль, збереглися спорадично. 33 Шляхет ський рід Фурсовичів, вихідців з Орди, мав київ ську і пін ську гілки. У 70-80-

х рр. фіксується пін ський зем ський суддя Іван Фурс. – Див.: Яковенко Н. Україн ська шляхта

з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – К., 1993. – С. 161. 1640 р.

У документі 22.11.1628 р. Гурина Фурса названо пін ським війтом. – Арехеографический сборник

документов…– Т. 1. – № 93. – С. 268. Атанасій Фурс був висвячений з дияконів у священики

у Володимирі. – Пам’ятки: Архів Україн ської Церкви. – Т. 3. – Вип. 1. Документи до історії

унії на Волині та Київщині кінця XVI – першої половини XVII ст. / Упор. М.В.Довбищенко. –

К., 2001. – № 332. – С. 261. 34 Князь Михайло Костянтинович згадується як пін ський князь у 1435- та 1443 рр. Можли-

во, саме від нього і походять князі Доль ські. – Див.: Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети

еліти. – Біла Церква, 2006. – С. 623. У другій чверті XVI ст. фіксується Ілля Доль ський, який

володів маєтками на Волині. – Див.: Яковенко Н. Україн ська шляхта з кінця XIV до середини

XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – С. 98. Про згадану особу конкретних даних віднайти

не вдалося. 35 Арехеографический сборник документов… – Т. 1. – № 70. – С. 217-219. Як і попередній,

заповіт 1598 р. був віднайдений в паперах Кирила Терлецького. Сучасне місцезнаходження

джерела невідоме. 36 Див.: Головацкий Я. Протест Пинского православного духовенства 1595 года против

введения унии (Важный документ доселе еще ненапечатанный) // Литовские епархиальные

ведомости. – 1888. – № 9. – С. 67-68; Тимошенко Л. Берестей ська унія 1596 р. – С. 181-182. 37 Іван Федорович Велятицький обіймав уряд пін ського зем ського писаря. – Див.: Тимо-

шенко Л. Єпископ Кирило Терлецький: родовід і початок духовної кар’єри. – С. 206. Цікаво, що

Велятицькі на Пінщині згадуються наприкінці XVI ст. у числі благодійників церкви Успіння

Пресвятої Богородиці Лещин ського монастиря. – Див.: Миловидов А.И. Архив упраздненного

Пинскаго Лещинского монастыря. – М., 1900. – С. 7. Іван Велятицький фігурує у справі Лещин-

ського монастиря 25.07.1611 р. за наїзд на монастир ські ґрунти. – Там само. – С. 16. 38 Арехеографический сборник документов…– Т. 1. – № 70. – С. 218.

39 Арх.ЮЗР. – Ч.І. – Т. 6. – № 68. – С. 144-147.

40 Арх.ЮЗР. – Ч.І. – Т. 6. – № 100. – С. 257-258.

41 До сказаного слід додати, що, назагал, період 1597-1599 рр. був надзвичайно важким для

єпископа. Після Берестей ських соборів 1596 р. він разом з Іпатієм Потієм зазнав тиску з бо-

ку православних, які вимагали усунення обох з їх кафедр. Крім того, у серпні-жовтні 1598 і

в 1599 рр. у луцькому суді розглядалася справа за обвинуваченням Кирила Терлецького в утоп-

ленні чернчицького священика Стефана Добрин ського, який не перейшов до унії. – Див.: Арх.

ЮЗР. – Ч.1. – Т. 6. – № ХХХІ, ХСІV, XCV, CX; Жукович П. Сеймовая борьба православного

западнорусского дворянства с церковной унией (до 1609 г.). – Спб., 1901. – С. 370-371, 385.

Кирило Терлецький звинувачувався також в інших злочинах (наприклад, за “Пересторогою”

та Іваном Вишен ським, він позбавив життя члена львів ського братства маляра і скарбника

Филипа), проте жоден із них у судовому порядку не був доведений. 42 Арехеографический сборник документов…– Т. 1. – № 70. – С. 217.

43 Там само. – № 76. – С. 230-236.

44 Отець Мойсей Підгаєцький був парохом церкви Св.Архистратига Михаїла в містечку

луцької кафедри Рожищі. Як член луцької капітули, 27.07.1598 р. він скаржився разом з єпис-

копом на князя В.К.Острозького за переслідування уніатів. – Арх.ЮЗР. – Ч.І. – Т. 6. – С. 223-

225. 1598 р. “Мойсей пресвітер Михайлів ський” поставив свій підпис під листом волин ської

шляхти за унію. – Арх.ЮЗР. – Ч.І. – Т. 10. – К., 1904. – С. 500-501. Зберігся тестамент свя-

щеника, складений 15 квітня 1620 р. Документ опублікований: Пам’ятки: Архів Україн ської

Церкви. – Т. 3. – Вип. 1. Документи до історії унії на Волині та Київщині кінця XVI – першої

половини XVII ст. / Упор. М.В.Довбищенко. – № 166. – С. 161-162. 45 На разі, важко з’ясувати, до якої з гілок шляхет ського роду Гулевичів належить згадана

особа. Вочевидь, не до Гулевичів-Воютин ських (Михайло був у 1597-1616 рр. луцьким зем ським

писарем). – Див.: Яковенко Н. Матеріали до персонального складу канцелярій Волині, Над-

дніпрянщини та Східного поділля (Остання третина XVI – середина XVII сто літь) // До джерел.

Збірник нау кових праць на пошану Олега Купчин ського з нагоди його 70-річчя. – Київ-Львів,

2004. – С. 346. У 1618-1622 р. Михайло Гулевич-Воютин ський обіймав уряд володимир ського

зем ського підсудка. – Див.: Яковенко Н. Україн ська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.

(Волинь і Центральна Україна). – С. 140. Братом луцького вой ського Василя Гулевича був

Михайло Гулевич, вони належали до Гулевичів-Долж ських (згадка під 1587 р.). – Див.: Блану-

ца А. Земельні володіння Волин ської шляхти в другій половині ХНІ ст. – К., 2007. – С. 167-168.

Найточніша інформація про згадану особу уміщена в актах люблін ського трибуналу: Михайло

Янушевич Гулевич 5.05.1601 р. поставив свій підпис під заявою волин ської шляхти на захист

люблін ського православного братства. – Арх.ЮЗР. – Ч.2. – Т. 1. – К., 1861. – № 4. – С. 39 (у реєстрі

згадується і Михайло Гулевич-Воютин ський). 46 Жоравницькі на Волині були власниками маєтку Жоравники. Можливо, ідеться про Яна

Марковича Жоравницького, який у джерелах під 1585 і 1589 рр. віднотовується як луцький

вой ський. – Див.: Ру ська (Волин ська) метрика. Регести документів Коронної канцелярії для

україн ських земель (Волин ське, Київ ське, Брацлав ське, Чернігів ське воєводства). 1569-1673. –

К., 2002. – С. 402, 457. За іншими джерелами, Ян Жоравницький був у 1613-1640 рр. волин-

ським підкоморієм. – Див.: Яковенко Н. Україн ська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.

(Волинь і Центральна Україна). – С. 189. Відомо також, що Ян Жоравницький поставив свій

підпис під заявою луцької шляхти за унію в Любліні 1603 р. – Див.: Пам’ятки: Архів Україн ської

Церкви. – Т. 3. – Вип. 1. Документи до історії унії на Волині та Київщині кінця XVI – першої

половини XVII ст. / Упор. М.В.Довбищенко. – № 88. – С. 118. 47 Степан ські зем’яни Костюшковичі були слугами князя К.І.Острозького (Степан ський замок

і волость були надані Острозькому 1511 р.). Надалі вони прагнули звільнення з-під юрисдикції

князів Острозьких. Див.: Яковенко Н. Україн ська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Во-линь і Центральна Україна). – С. 68. Костюшковичі-Хобестов ські були також сусідами Кирила

Терлецького у Володимир ському повіті. Так, Федір з братами Власним і Гневошом брали участь

у нападі на єпископа у вересні 1597 р., коли він був поранений. – Див. прим. 35. Позаяк у судовій

справі 1599 р. шляхтичі Костюшковичі вже не згадуються, припускаю, що вони знаходилися

з цього часу в мирних стосунках з Кирилом Терлецьким. 48 Тестамент опублікований за витягом з луцьких грод ських книг, який зберігався в паперах

Терлецького. Публікатори документа не знали про наявність його обляти в луцьких актах, яку

згадував О.Левицький. На жаль, у луцьких грод ських книгах, які зберігаються в ЦДІАК, віднайти

джерело не вдалося, тому сучасні дослідники подають його за публікацією. – Див.: Пам’ятки:

Архів Україн ської Церкви. – Т. 3. – Вип. 1. Документи до історії унії на Волині та Київщині

кінця XVI – першої половини XVII ст. / Упор. М.В.Довбищенко. – № 108. – С. 127. 49 Про капітули в Київ ській митрополії досліджуваної доби існує певна література. Звертаю

увагу на маловідому джерельну публікацію М.Малинов ського, фрагмент якої стосується джерел

до історії луцької капітули: Малиновский М. Исторична ведомость о крылосах (капитулах)

в восточной церкви загально, и о крылосах русских в Галиче, потом во Львове и в Перемишли

особно // Рускій Сіонъ. Львовске архіепархіальное письмо. – 1876. – Ч.19. – С. 601-602. 50 Як відомо, актові книги Київ ського воєводства не збереглися, а архів Коронного трибуналу

згорів під час Варшав ського повстання 1944 р. 51 Левицкий О. Кирилл Терлецкий, епископ Луцкий и Острожский. – С. 337.

52 Див.: Бірюліна О., Довбищенко М. Забуті імена україн ської історії: шляхет ська родина

Єло-Малин ських // ДКЗ. – Вип. ІХ. – Дрогобич, 2005. – С. 488. 53 Арх.ЮЗР. – Ч. 1. – Т. VI. – К., 1883. – С. 368-370.

54 Пам’ятки: Архів Україн ської Церкви. – Т. 3. – Вип. 1. Документи до історії унії на Волині та

Київщині кінця XVI – першої половини XVII ст. / Упор. М.В.Довбищенко. – № 111. – С. 128-129. 55 Там само. – № 113. – С. 129-130.

56 Каманин И. Состояние церквей г.Луцка и имений Луцкой епископии в 1607 году // Сборник

статей и материалов по истории Юго-Западной России, издаваемый Киевской комиссией для

разбора древних актов. – Вып. 2. – К.1916. – С. 24-66. Це досить розлоге поль ськомовне джерело

не збігається ні за об’ємом, ні за змістом з кириличним текстом, облятованим 6 липня в луцьких

грод ських книгах. Текст опублікований: Пам’ятки: Архів Україн ської Церкви. – Т. 3. – Вип. 1.

Документи до історії унії на Волині та Київщині кінця XVI – першої половини XVII ст. /

Упор. М.В.Довбищенко. – № 114. – С. 130-132. 57 Пам’ятки: Архів Україн ської Церкви. – Т. 3. – Вип. 1. Документи до історії унії на Волині та

Київщині кінця XVI – першої половини XVII ст. / Упор. М.В.Довбищенко. – № 113. – С. 129. 58 Кравченко В.М. Найдавніші інвентарі луцького замку і староства (кінець XVI – початок

XVII ст.) // Архіви України. – 1986. – № 5. – С. 24-26. 59 Див. про докл.: Колосок Б.В. Православні святині Луцька. – К., 2003. – С. 29.

60 Там само. – С. 38.

61 Арехеографический сборник документов…– Т. 1. – № 76. – С. 231.

62 Там само. – С. 233.

63 Пам’ятки: Архів Україн ської Церкви. – Т. 3. – Вип. 1. Документи до історії унії на Волині та

Київщині кінця XVI – першої половини XVII ст. / Упор. М.В.Довбищенко. – № 113. – С. 130. 64 Арехеографический сборник документов… – Т. 1. – № 93. – С. 269.

65 Протоколи візитацій Берестей ської частини єпархії зберігаються в Люблін ському де-

ржавному архіві. – Див.: Chełmski Konsystorz Greckokatolicki [1525] 1596-1875[1905]. Inwentarz

analityczny archiwum / Oprac. M.Trojanowska. – Warszawa, 2003.

66 Kołbuk W. Kościóły wschodnie w Rzeczypospolitej około 1772 roku. – Lublin, 1998. –

S. 340. 67 Див.: Aftanazy R. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej. – Wrocław-Warszawa.Kraków, 1992. – T. 2. – S. 118; Федорук А.Т. Старинне усадьбы Берестейщины. – Минск, 2004. –

С. 309-314; Несцярчук Л.М. Замкі, палацы, паркі Берасцейшчыны Х–ХХ стагоддзяў (гісторыя,

стан, перспектывы). – Мінск, 2002. – С. 113. 68 Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. – T.XV. – Cz.2. –

Warszawa, 1902. – S. 440. 69 Про перепоховання Кирила Терлецького відомо з місцевої усної традиції, яка передавалася

з покоління в покоління Вислоухів. Зокрема, цю історію згадував останній власник Перкович

(до 1939 р.), випускник Варшав ського університету, поль ський дипломат, історик і колекціонер,

бібліофіл Антоній Вислоух. Цю інформацію передав мені історик з Берестя Александр Ваби-

щевич, за що йому сердечна подяка. 70 Пересторога // Україн ська література XVII ст. – К., 1987. – С. 51. Схожі інвективи щодо

смерті тих чи інших людей (як правило, конвертитів), а також випадки перепоховання тіл не

були рідкістю в тогочасному суспільстві. Див. приклади: Яковенко Н. Паралельний світ. До-

слідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. – К., 2002. – С. 29-30. 71 Ці явно гіперкритичні характеристики “Перестороги” ретельно перелічив П.Яременко. –

Див.: Яременко П.К. “Пересторога” – україн ський антиуніат ський памфлет початку XVII ст. –

К., 1963. – С. 79-80, 111-112. 72 Дослідник спадщини Івана Вишен ського І.Єрьомін писав навіть, що Кирило Терлецький

в зображенні Вишен ського справив “найбільш похмуре враження”. – Див.: Еремин И.П. Иван

Вишенский и его общественно-литературная деятельность // Иван Вишенский. Сочинения /

Подготовка текста, статья и комментарии И.П.Еремина. – М., 1955. – С. 246. 73 Collected Works of Meletij Smotryc’kyj / With an Introduction by Dawid A.Frick / Harward

library of early Ukrainian literature. Text. – Vol.I. – Harvard, 1987. – P.92-93. На згадану характе-

ристику “Треноса” (без належної критики) звернув увагу П.Яременко. – Див.: Яременко П.К.

Мелетій Смотрицький: життя і творчість. – К., 1986. – С. 21. 74 Грушев ський М. Історія України-Руси. – Т. VІ. – К.,1995. – С. 581.

75 Пам’ятки: Архів Україн ської Церкви. – Т. 3. – Вип. 1. Документи до історії унії на Волині

та Київщині кінця XVI – першої половини XVII ст. / Упор. М.В.Довбищенко. – № 113. – С. 129-

130.76 Арх.ЮЗР. – Ч. 1. – Т. VI. – № 146. – С. 372-373.

77 Арехеографический сборник документов… – Т. 1. – № 93. – С. 268-270.

78 Музей старажытнай беларускай культуры / Укл. А.А Ярашэвіч. – Мін ськ, 2004. – С. 264.

79 Щоправда, на печатці Кирила Терлецького на грамоті Берестей ської унії зображено аж

два шляхет ських герби – Сас і Корчак. – Див.: Каталог пергаментних документів Центрального

державного історичного архіву УРСР у Львові. 1233-1799. – К., 1972. – С. 375, 376.

[linia z miasta Tłumacz i jego okolic w byłym województwie stanisławowskim]

♣ Jan TERLECKI (*? †?) de "Pałachajcze" (Pałahicze) ∞? Anna N. (*? †?):

A1 Mateusz (*1724 †?)

A2 Szymon (*1728 †?)

A3 Michał (*1734 †?)

+ Grzegorz TERLECKI (*? †?) ∞? Katarzyna Samborska (*? †?):

A1 Daniel (*1811? †?) de Niżniów [1]∞? Teofila Krzyżanowska (*? †?) [2]∞1845 Anna Kłonowska {primo voto Malczewska} (*1816 †?)

+ Mikołaj vel Michał TERLECKI (*1799? †?) de Antonówka ∞1827 Anna Krzemińska (*1805? †?):

A1 Rozalia (*1833 †?)

+ Piotr TERLECKI (*? †?) ∞? Maria Prodasz(?) (*? †?):

A1 Dymitr (*1849 †?)

+ Katarzyna TERLECKA (*? †?) de Okniany ∞1789 Maciej Ornatowski (*? †?) de Kutyska

Użyte symbole:

* - urodzenie

† - zgon

∞ - ślub

N. - nie znane imię lub nazwisko

N.N. - nie znane imię i nazwisko

♂ - płeć męska

♀ - płeć żeńska

Мені зустрілася й справа, де справді ідеться про викрадення дівчини з метою одруження, яке вийшло на поверхню в зв'язку зі вбивством викрадача Федора Терлецького його слугою шляхтичем Яном Ценковський з рушниці. Тож убивця був пійманий, при тілі пана доставлений в луцький замок і ув'язнений як «здраица и забоица пана своего» ТТДТАУК. - Ф. 25, оп. 1, спр. 163, арк. 788 зв.-790. Там само. - Арк. 820 зв .-821 зв., 1628 р.. За декретом суду дружина небіжчика Дорота з Шидловських мала через присягу звинуватити Ценковського в убивстві, однак вона відмовилася присягати, натомість визнала, що чоловік її викрав і силоміць узяв за дружину:

«Помененыи зошълыи панъ Терлецъкии протестуючую не такъ, яко се звыкло в домах шляхецких заховывати, въ станъ светыи малженъскии възял, але оную без жадного ее самое на то позволеня, такъ же пановъ братъи и кревъныхъ и повинъныхъ, час на то способленыи упатривъши, рапътом възял, и тутъ в тые краи далеко од повинъныхъ завезти, в дому урожоного его милости пана Романа Гулевича въ селе Осчове зъ примушенем зъ протестуючою шлюбъ бралъ, на шъто въсе протестуючая доброволъне не позволяла, але то чинила, што мусила. Въ чом въсем зъ плачом невинъностъ свою осветъчала, а неострожъностъ пановъ братъи, покревъныхъ опекуновъ своихъ оповедала, и с тым се декляровала.

Тож жінка заявила, що позвала до суду вбивцю як дружина з «повинъности хрестиянъськои», однак далі, в частині судового процесу, де мусить присягати, чинити відмовляється.

1507 р. Сенько з Терла добився підтвердження привілею 1415 р. на церковну посілість у рідному селі. Разом з тим, ще 1497 р. він отримав півлану поля в Дрогобичі, а 1508 р. – церковну посілість (бенефіцій), започаткувавши в Дрогобичі спадковий рід священиків, який розпочав урядування в головній українській святині міста. Остання згадка про Сенька датується 1535 р., під тим же роком вже згадується Грицько/Грицинко Терлецький.

Церква Святого Юрія, як відомо, розміщувалася на передмісті Завіжне. 1507 р. королівська комісія узаконила межі бенефіцію, який становив лан поля зі ставками, рибниками, городами і двома черінями для виварювання солі. За припущенням Я. Ісаєвича, ідеться про святоюрську юридику (територія, яка мали обмежене самоврядування і часткове звільнення від міських повинностей), вона знаходилася між грунтами Станіслава Слодовника і Гриця Івашкевича і тягнулася від потоку Побук до річки Тисьмениці. Я. Ісаєвич, який вивчав передміські юридики давнього Дрогобича, з’ясував, що і в джерелах XVII ст. згадувалося «дрогобицьке передмістя попа Терлецького». У XVIIІ ст. воно мало назву «святотроїцької юрисдикції» чи Юріївщини.

Як уже згадувалося, 1497-м роком датується надання парохові Сенькові Терлецькому півлану поля в Дрогобичі. Під 1508 р. згадується облята ерекційної грамоти Сигізмунда І. 1514 р. була розпочата суперечка між передміськими парохами, погоджена королівським актом 1537 р. На думку дослідників, суперечка має давніше коріння, оскільки Грицинко Терлецький покликався на привілеї Яна Ольбрахта і Олександра. І. Шараневич, який мав у своєму розпорядженні втрачені пізніше джерела, також стверджує, що 1508 р. Сигізмунд І підтвердив Сенькові Терлецькому давній привілей Володислава Ягайла з 1407 р. Таким чином, вірогідність найдавнішої писемної фіксації церкви Св. Юрія під 1407 р. є досить великою.

У рукописній збірці привілеїв Дрогобича фіксується документ, яким 1555 р. Сигізмунд Август підтвердив недатований привілей Сигізмунда І. У ньому згадуються руські священики церкви Св. Юрія Савка, Петро і Васьок Терлецькі (можливо, брати Сенька), недатований привілей Володислава і привілей Сигізмунда І 1508 р.

Під 1555 р. фіксується ще один парох церкви Св. Юрія Сенько Терлецький (очевидно, йдеться про внука Сенька, сина Грицинка), який разом з громадою добився побудови у місті церкви Св. Трійці. Вірогідно, він урядував у церкві до кінця століття.

17.05.1595 р. Павло Терлецький, який був дрогобицьким намісником (протопопом), протестував у Перемишльському земському суді проти дій магістрату у зв’язку із закриттям руських церков. 2.05.1612 р. він протестував проти уніатського перемишльського єпископа Атанасія Крупецького. 20.05.1619 р. Павло Терлецький з сином Симеоном передав церкву в опіку (фактично – у власність) братству.

1.02.1658 р. в акті добровільної пожертви грунту з будинком церкві і братству Святого Юрія в Дрогобичі від Яцека Брошньовського і його дружини Настасії згадується перша дружина Я. Брошньовського – попівна Марухна Терлецька.

Починаючи з 1657 р., у церкві Св. Юрія ведуться регулярні протокольні записи в братській книзі. Під ту пору, тобто в середині – другій половині XVII ст. святоюрським парохом був о. Василь Терлецький, який вперше згадується в протокольному записі 1663 р., у зв‘язку із виділенням коштів на написання ікон. Починаючи з 1666 р., о. Василь був присутнім при фінансовому звіті старших братів (того року братство найняло маляра). Практично, ситуація мала місце до 1680 р., коли в грудні отець Терлецький склав свій заповіт.

Згаданий тестамент був написаний 15 грудня 1680 р. Отець Василь, який не мав дітей, заповів церковний бенефіцій братству (тобто, храм і грунт з цвинтарем). Згадавши свої невеликі борги, він звітував перед громадою, що не має за душею жодних грошових сум. Своє господарство він заповів дружині, опікуном якої призначався брат Ян Терлецький. Родичі не мали втручатися в майнові справи вдови. Джерело опосередковано засвідчує добродійства о. Василя, який вважав, що він заслужив на певні почесті від братства по своїй смерті.

Як видно з цього джерела, церква знаходилась у власності братства, тобто, це була церква братського (фактично, міщанського) патронату. Отець Терлецький, якому належав церковний грунт з цвинтарем, заповів його братству. Як видно з тексту заповіту, після смерті Терлецького священичий рід Терлецьких у Дрогобичі вигас.

Очевидно, після смерті В. Терлецького братство обирало своїх (братських) священиків. За деякими свідченнями, першими з них були Федір Старосовський і Іван Монастирський. За протоколом братства 1693 р., парохом був Григорій Проскурка, якому братство видало із зібраних коштів 20 зол. Згідно із записом 1698 р., Г. Проскурка орендував церковний грунт, а пресвітером вже був Іван Савалович. 1700 р., у справі оренди того ж грунту, підписався пресвітер Феодор Гутик.

9 серпня 1706 р. в єпископському духовному суді Перемишльської єпархії розглядалася справа про конфлікт між новоутвореною дрогобицькою церквою Преображення Господнього і старими міськими парафіями. Від імені давніх міських парафій Св. Юрія і Св. Трійці свідчив священик церкви Св. Юрія отець Александр Поповецький. Вважаємо, що кінець XVII – початок XVIIІ ст. був для церкви Св. Юрія періодом братських священиків.

Comments

Шляхта руських земель 1350-1650 рр

Терлецькі

РОДОВОДИ РУСЬКОЇ ШЛЯХТИ

Власники сайту

Автори сторінки