The Tarnawskyfamily was descended from the wealthy nobility. In 1383 the Tarnawsky showed up on Syanock lands for the first time when a Hungarian queen Maria confirmed ownership of the village to Joseph Volokh. During more than two centuries the Tarnawsky were consolidating their financial position by purchasing and mortgaging some new properties, by royal assignments and successful marriages. Representatives of the family occupied a high position among the nobility’s Corporation of Sanock lands, because from generation to generation they were represented at the county governments, they participated in the Vyshensky counsel, owned high officer ranks in the army. The last representatives of the kin died out the early XVII century and the Tarnawskyfamily ceased its existence.

Початки роду Тарнавських, як і більшості шляхетських родів на західноукраїнських землях співпали з активними наданнями та підтвердженнями прав на володіння маєтками новими володарями Галичини та міграційно-осадничими процесами в регіоні, після їх захоплення Казимиром Великим.

Рід Тарнавських розпочав свою історію в 1383 р., коли угорська королева Марія підтвердила братам Йосипу Олаху та Матвію, синам Петра право володіння селом Кунтзендорф в Сяноцькому повіті. В якості нагороди за військові заслуги у руських походах Людовіка, у наданні були здобуті звільнення від повинностей, що були закріплені за солтиством у цьому селі. Надання не містило жодних обмежень чи додаткових обов’язків за винятком військової служби[1].

Село Кунтзендорф, що згодом почало називатись Поразом, було засноване Конрадом, імовірно німцем за походженням, у силу привілею Казимира Великого або Владислава Опольського. Після смерті Конрада його спадкоємці продали маєток Йосипові, який в той час з батьком Петром і братом Матвієм перебували на Русі[2]. Село Пораз стало осердям майнового комплексу Тарнавських у Сяноцькій землі, навколо нього перші представники роду розпочали осадничу діяльність та створення нових поселень, у тому числі майбутнього осідку роду – села Тарнави.

Йосип, названий у привілеї Олахом та його сім’я були волохами, можливо походили із Закарпаття або Мараморошу, адже королівське надання було здобуте за участь у військових походах на службі угорського короля Людовіка. На зв'язок з цим регіоном вказує також приналежність Тарнавських до гербової спільноти Драго-Сасів[3]. Загалом міграція дрібних феодалів із Угорщини (властиво із Закарпаття), Молдовського чи Волоського воєводств на українське Підгір’я набрала відносно масового характеру тоді, коли Галичина перебувала у складі Угорського королівства (1370-1387 рр.)[4].

Чисельні згадки про родину Тарнавських починаються з 20-х рр. XV ст., оскільки саме з цього часу збереглися найдавніші сяноцькі судові записки, які є основним джерелом до історії роду. Саме тоді стикаємося з синами вже покійного на той час Йосипа Тарнавського – Миколою (1402 - † 1450) та Стешком (1412 - † 1442) Тарнавськими. Вже в цей час родовим гніздом було село Тарнава, що знаходилось в південно-східній частині Сяноцької землі, поблизу границі із Самбірським повітом[5]. Першопочатково основу майнового комплексу Тарнавських у Сяноцькій землі складали такі маєтності, як Пораз, Ослав, Загор, Велополе (тільки половина села, інша половина була у власності Яцимирських), а також Луків і Середнє[6]. Майновий комплекс знаходився у Сяноцькій землі над річкою Ославою, лівою притокою Сяну у її нижній течії, за 5 км. від Сянока[7].

Господарська діяльність перших Тарнавських була тісно пов’язана із соляними промислами. Зокрема, деякий час Тарнавські контролювали кілька соляних жуп у Сяноцькій і Перемишльській землях, а також в Краківському воєводстві, що було на той час вельми прибутковою справою[8]. Микола Тарнавський посідав концесії на видобуток солі з 1428 по 1434 р.[9] Про його заняття цими промислами свідчать іменування сяноцьким, перемишльським і краківським жупником[10]. До 1439 р. Микола Тарнавський втратив права на ведення соляних промислів. У 1440 р. король Владислав ІІІ доручив краківському каштеляну Янові з Чижова і Янові з Тенчина аби ті владнали з Миколою Тарнавським справи рахунків і боргів у зв’язку з посіданням останнім уряду жупника[11]. Скоріш за все, саме соляні промисли дозволили закласти підвалини подальшого збагачення роду, Тарнавські доволі швидко увійшли до числа заможної шляхти, у Сяноцькій землі вони стали найбагатшим родом із гербової спільноти Драго-Сасів.

Обидва брати, Микола і Стешко Тарнавські проявили заповзятливість у набутті нових маєтностей. У 1424 р. вони купили в Іванка з Чашина села Чашин у Сяноцькій землі[12], Незвиське, Герасимів, Зивахів, Підвербці, що знаходились у Коропецькому повіті Галицької землі[13]. Роком пізніше брати купили в Івана та Абрахама Піліковичів місто Краковець з родовищем заліза та Гнійницю в Перемишльській землі[14]. Також Тарнавські набули шляхом купівель село Яблоницю Руську в Костя Яблоницького (30-ті рр. XV ст.), половину села Височан (1452-1453 рр.)[15], імовірно, ще за їхнього життя було набуте село Плонна[16].

Ряд маєтностей брати здобули в якості надань від короля. Невідомо за які заслуги король Владислав у 1421 р. надав Степанові та Миколі з Тарнави привілей на локацію міста Зальцборга, або Солоного (Стара Сіль). Цього ж року король продав братам село Вільшаник в Самбірському повіті[17]. У 1430 р. Микола Тарнавський отримав чергове надання від Владислава Ягайла – пустки над ріками Мала і Велика Брониці в Самбірському повіті[18].

У середині XV ст. Тарнавські розпродали свої майнові комплекси у Перемишльській землі. Спершу у 1449 р. Микола Тарнавський продав Фредерику Яцимирському Лужок та обидві Брониці на границі Дрогобицького та Самбірського повітів[19], а невдовзі, у 1451 р. році Іван Тарнавський продав цьому ж Фредерику Краковець і Гнійницю разом із згадуваною в цьому селі кузнею[20]. Нарешті, у 1456 і в 1460 рр. Іван Стешкович продав королю Стару Сіль[21]. Продаж Тарнавськими своїх перемишльських маєтностей певною мірою міг зумовлюватись бажанням сконцентрувати свої маєтки в межах одного майнового комплексу, що значно полегшувало ведення господарства.

Стешко Тарнавський був першим представником роду, який здобув земський уряд. Протягом 1437-1439 рр. він урядував сяноцьким стольником, а в 1441 р. став підстолієм, поступившись попереднім урядом Яну Балу[22]. Також Стешко Тарнавський перебував на службі в короля Владислава ІІІ Варненчика в Угорщині, після того, як той здобув угорський престол. Про це повідомляє судова записка від 1442 р. – за клопотанням Миколи Тарнавського суд відклав справу між сяноцьким війтом Петром і Стешком Тарнавським, оскільки останній «є на Венграх у службі короля» [23]. Не виключено, що участь Стешка у цій експедиції була зумовлена родинними зв’язками з Угорщиною, знанням місцевих звичаїв та мови, адже батько Стешка, Йосип, як уже згадувалось, міг походити із теренів, підвладних угорському королю. Сам Стешко міг бути наближеним до королівського двору, про що свідчать королівські надання Старої Солі у 1421 р., Великої та Малої Брониць у 1430 р. Під час перебування в Угорщині Стешко очевидно загинув. В усякому разі Анна, Стешкова дружина цього ж року виступала в судових справах як вдова[24].

Після смерті Стешка рід продовжив його син, Іван Стешкович Тарнавський (1442 - † 1483)[25]. Близько 1449 р. Іван Стешкович одружився з Софією, записавши посаг на половині своїх маєтків у Тарнаві, Чашині, Поразі, Ославі, Загожі, Велополю, Луковому і Середньому[26]. Цього ж року помер дядько Івана Стешковича – Микола Тарнавський. Подружжя Миколи та Малгожати не залишило нащадків, тож усі маєтності Миколи Тарнавського перейшли до Івана Стешковича, в руках якого зосередився увесь майновий комплекс роду[27].

Іван Стешкович проявив таку ж господарську заповзятливість як його батько і дядько. Майновий комплекс роду він розширив за рахунок купівлі половини села Височан в Анни Височанської у 1452 р.[28] У 1460 р. Іван Стешкович купив в Клеменса з Навойович третю частину села Морохова, однак вже наступного року був змушений відступити цю маєтність Станкові Морохівському, яку той собі повернув користаючи з права близькості до маєтку[29]. Ще одним набутком стала купівля села Смольниця десь між 1468 і 1482 рр.[30] Проте майновий комплекс розширився головним чином через заснування нових поселень. Очевидно саме за життя Івана Стешковича були закладені такі поселення як Кальниця (1483), Карликів (1483), Ольхове (1483) і Суковате (1483)[31].

Чисельним було потомство Івана Стешковича. Ще за життя батька, починаючи з 1476 р. у господарських справах роду брали участь його сини – Іван (1473-1502), Рафал (1473 -1483), Микола (1476-1491), Северин (1476-1505) і Йосип (1476 - † 1507) Тарнавські[32]. З доньок Івана Тарнавського – Софія, була видана за перемишльського ловчого Адама Дуніковського, Феліція вийшла заміж за Миколу Липницького, Малгожата стала дружиною Щесного з Германович, Анна – перемишльського шляхтича Станіслава Корманицького[33]. Сам  Іван Стешкович Тарнавський помер близько 1483 р. Один із синів Івана, Рафал, освіту здобув у Кракові, однак помер у молодому віці, того ж року, що й батько[34].

Судячи з імен представників роду, перші Тарнавські – Йосип, його сини Стешко та Микола були православними, що було характерним для представників гербової спільноти Драго-Сасів. Однак ім’я сина Івана – Рафал вказує на те, що діти Івана Стешковича вже були католиками. В усякому разі окремі представники наступних поколінь вже входили до числа католицького кліру. Покатоличенню Тарнавських безперечно сприяли укладення шлюбів з польськими католицькими родами, активна участь у земському самоврядуванні краю, загалом переймання трибу життя тогочасної заможної шляхти.

Сини Івана Стешковича Тарнавського – Микола, Северин, Іван та Йосип Тарнавські після смерті батька у 1483 р. здійснили поділ маєтку. Згідно поділу Тарнава, Чашин, Лукова, Середнє, Кальниця, Ольхове, половина Станковатої відійшли до Івана і Йосипа Тарнавських; Ослав, Велополе, Смольниця, Пораз, Плонна, Карликів, Велополе, Загуж, інша половина Станковатої перепали Миколі і Северину Тарнавським[35].

З поміж братів особливо виділився Йосип Тарнавський, який був сяноцьким земським суддею у 1498-1506 рр.[36]Натомість його брат, Микола, став львівським каніком, а згодом плебаном в Прухнику[37].

Про шлюби братів відомо, що Северин одружився в 1487 р. з Катериною, донькою сяноцького війта Яна, отримавши за нею 100 злотих посагу[38]. Йосип Тарнавський був одружений з Барбарою, донькою Миколи Лятошинського[39].

Брати не проявили такої активної господарської діяльності як їх батько і дід, більше того, були розпродані окремі частки маєтку. У 1486 р. Іван Тарнавський продав свої частки в Плонній і Височанах Петру Фельштинському[40]. Аналогічно поступив у 1492 р. Северин Тарнавський, також продавши Петру Фельштинському свої частки в цих селах[41]. Таким чином, Плонна та Височани, скоріш за все, були цілком продані Фельштинським. Після розпродажів часток у цих селах, згадки про їхню приналежність до майнового комплексу Тарнавських відсутні. Ще один продаж відбувся у 1502 р., коли Йосип Тарнавський відступив Миколі Улинському села Чашин, Чашинську Волю і Лукове. Продажу сіл передувала тривала  посесія – ще з 1487 р. Улинські були посесорами у цих селах[42].

У цей період частки майнового комплексу Тарнавських, внаслідок взаємних продажів циркулювали в середині роду. Таким чином, Микола Тарнавський передав право володіння своїми частками в Ославі, Загужі, Смольниці та Велополю брату Северину, а той в свою чергу в 1486 р. перепродав їх разом зі своїми частками в Плонній і Височанах брату Йосипу[43]. В 1505 р. він допродав Йосипу Тарнавському село Пораз[44].

Наступне покоління Тарнавських представляв Йосип Тарнавський, очевидно син сяноцького судді Йосипа Тарнавського (1508 - † 1544)[45]. Як і батько, Йосип Тарнавський проявляв активність у суспільному житті Сяноцької землі, на що вказує його урядування сяноцьким войським протягом 1539-1543 рр.[46] Його синами були Андрій (1523-1445), Микола (1523-1562), Станіслав (1543-1562) Тарнавські[47]. Бажання забезпечити своїм дітям поважніше суспільне становище, а можливо власне нездоров’я спричинились до того, що ще за життя, у 1443 р. Йосип Тарнавський передав свій уряд сяноцького войського сину Андрію[48]. Сам Андрій Йосипович Тарнавський одружився на Анні, ближче не відомо з якого роду. У 1533 р. батько записав синовій дружині посаг на Загужі, Ославі і Смольниці[49]. Інший з братів, Станіслав обрав духовну кар’єру, ставши плебаном у родинному маєтку Поразі, а також в Івоничі[50]. Згодом Станіслав став перемишльським каноніком, будучи добре освіченим писав якісь, ближче невідомі праці[51].

Невдовзі після смерті батька, у 1545 р. брати Микола, Андрій і Станіслав, Тарнавські здійснили поділ успадкованого маєтку. Згідно поділу, Микола отримав села Ославу, Велополе, Смольницю і Кальницю, Андрій – Пораз, Середнє, Кам’янку разом із половиною Станковатої. Наймолодшому з братів, Станіславу Тарнавському, відійшли села Тарнава, Ольхова і Суковате[52]. При цьому село Кам’янка чи не вперше згадувалось як власність Тарнавських.

Особливо вдалим був шлюб Миколи Тарнавського із котроюсь, ближче невідомою представницею роду Стадницьких, з якою у них народився син Станіслав[53].  Рід Стадницьких вже з другої пол. XVI ст. відігравав дедалі вагомішу роль в Сяноцькій землі. Тут представники роду здобули вагомі уряди, а в 1580 р., в якості спадкоємців, отримали обширний майновий комплекс місцевих можновладців Кміт. Як наслідок, укладення родинних зв’язків з Стадницькими в перспективі позитивно повпливало на суспільні та майнові позиції роду Тарнавських. Також цей шлюб свідчив про те, що Тарнавські на той час посідали особливо поважне становище в середовищі сяноцької шляхти. З одного боку таке становище зумовлювалось активною суспільною діяльністю представників роду, з іншого – потужними були майнові позиції Тарнавських. Микола Тарнавський був жонатий двічі. Другий шлюб був із представницею давнього сяноцького роду Гумниських. Від цього шлюбу Микола мав двох синів – Йосипа і Сигізмунда[54].

Вже згаданий брат Миколи і Станіслава, Андрій, мав двох синів – Миколу (1577 - † до 1602), дідича у Тарнаві та Криштофа (1574-1579) Тарнавського, дідича Кам’янці та Поразі[55]. Микола здобув хорошу освіту, відзначився на військовому поприщі, був одружений з Анною Проханською[56]. Брат Миколи, Криштоф Андрійович Тарнавський зробив військову кар’єру. Був ротмістром при королю Стефану Баторію, приймав участь у битвах під Полоцьком і Великолуками[57]. З даних поборового реєстру 1589 р. випливає, що маєток Криштофа складався з сіл Поразу (6 ланів), Середнього (4,5 лану), Кам’янки (4,5 лану) і Суковатого (3 лани)[58].

Найактивнішим серед представників цього покоління був Станіслав Миколайович Тарнавський, сяноцький хорунжий, дідич у Тарнаві, Загужі, Ольховій та Кальниці. В цей час він був учасником переважної більшості угод з поміж решти учасників роду[59]. Маєток Станіслава складали села Ослава (4 лани), Тарнава з Ольховою (11 ланів), Загож, Кальниця (5 ланів), Велополе і Смольниця (разом 4 лани)[60]. Також він проявив себе як громадський діяч – крім того, що посідав уряд сяноцького хорунжого, брав участь у роботі вишенського сеймику[61]. 26 жовтня 1575 р. на вишенському з’їзді руської шляхти у зв’язку з татарською загрозою, Станіслав Тарнавський був призначений префектом Сяноцької землі, завданням якого була організація оборони краю від татарського наїзду[62].

Станіслав Миколайович Тарнавський залишив після себе двох синів – Станіслава (1580-1601) та Йосипа-Теодора († 1603) Тарнавських, яким судилося стати останніми представниками роду у Сяноцькій землі. Також Станіслав Тарнавський мав доньок Єву та Барбару, яка вийшла заміж за Мартина Сінненського[63]. Останній був представником заможного роду, що за майновим і суспільним статусом відносився до числа можновладства. Хоча Сінненські походили із Сяндомирського воєводства, із Сяноччиною вони були здавна пов’язані тим, що володіли тут маєтностями, а також посідали місцеві земські уряди.

Станіслав Станіславович Тарнавський успадкував батьківський уряд сяноцького хорунжого[64]. Як і батько, брав участь у з’їздах вишенського сеймику. Зокрема під час періоду безкоролів’я 1586-1587 р. після смерті Стефана Баторія приймав участь у конфедерації руської шляхти, був присутнім при обранні сяноцьких каптурових суддів 8 травня 1587 р.[65] Також служив у війську, причому у 1602 р. згаданий в якості ротмістра, цього ж року він із своєю корогвою перебував у Сяноцькій землі[66]. 

Родичання діда Станіслава, Миколи із Стадницькими спричинилося до того, що Тарнавські у 1580 р. стали одними із спадкоємців майнового комплексу Кміт. Спадкоємцем став Станіслав Станіславович Тарнавський, який отримав належні йому по бабиній лінії містечко Бабичі, села Соколе, Соколову Волю, Дидову, Ступницю, Бахів, Угерці, Скопків, Суфчину, що колись належали до майнового комплексу Кміт[67].

Йосип-Теодор Тарнавський очевидно обрав духовний сан, тож не залишив після себе нащадків[68]. У 1603 р., перебуваючи у Перемишлі, Йосип-Теодор у сутичці з Андрієм Фредром був важко поранений у голову. Причини сутички невідомі, але прояви агресії в середовищі шляхетського соціуму у вигляді сутичок та збройних наїздів не були рідкістю для цього періоду. Деякий час він перебував на лікуванні у перемишльських цирульників, однак рану, яка періодично відкривалася, так і не вдалося вилікувати, тож у листопаді цього року Йосип-Теодор помер. Так чи інакше, вже на початку XVII ст. рід припинив своє існування у Сяноцькій землі. Більшість маєтків перейшли до Стадницьких, найближчих родичів Тарнавських. Важко визначити, чи були якісь об’єктивні причини вигасання роду Тарнавських. Порівняно з іншими шляхетськими родинами Тарнавські ніколи не вирізнялись своєю багатолюдністю. Лише п’яте покоління роду налічувало п’ять представників чоловічого роду, інші покоління не перевищували трьох дорослих представників чоловічого роду. Можливо різке збагачення Тарнавських в останній чверті XVI ст. у зв’язку із отриманням значного спадку дозволило останнім поколінням роду вести триб життя можновладців, що характеризувався вседозволеністю у їжі та розвагах, нехтуванням моральних цінностей[69]. Разом з тим, не виключено, що окремі гілки роду могли продовжити свою історію поза межами Сяноцької землі, адже Тарнавські посідали маєтки в інших регіонах, зокрема в Галицькій землі. К. Несецький подає відомості про якихось Тарнавських в останній третині XVIІ ст., однак із Сяноцькою землею вони вже не мали нічого спільного.  

Історія роду Тарнавських на фоні історій інших шляхетських родин Сяноцької землі зі схожим майновим та соціальним статусом – Гумниських, Балів чи Победенських не є чимось винятковим, більше того, вона вписується в характерне русло розвитку більшості цих родин, коли вони після того як утвердились в якості землевласників у Сяноцькій землі у силу королівських надань другої пол. XIV – першої третини XV ст., завдяки активній господарській діяльності розширяли майновий комплекс роду – чи то за рахунок купівель, чи то в результаті проведених осадничих акцій. Господарська діяльність суміщалась з суспільно-політичною активністю. Так як і інші представники сяноцької середньої та заможної шляхти, Тарнавські здобували земські уряди – стольника, войського, хорунжого, судді, брали участь у з’їздах вишенського сеймику. Таким чином, на локальному рівні Сяноцької землі Тарнавські утвердились в якості заможних землевласників, з родинними зв’язками у середовищі місцевої шляхти, впливовими політичними позиціями у місцевій шляхетській корпорації. Малолюднісь, характерна для цього роду, посприяла тому, що рід вже на початку XVІІ ст. вигас.