ШУМЛЯНСЬКІ (Szumliańscy) – земянський рід, у XV–XVІІI ст. землевласники у Галицькій і Львівській землях. 1. На червоному полі три срібних вруба; над щитом шолом під шоломовою короною, в нашоломнику з золотого корчака виникає срібний пес, навколо щита червоно-срібний намет (герб Корчак).
Джерела: – герб Йосифа Шумлянського на грамоті хіротонії грецьких єрархів 1668 р. (Скочиляс І. Галицька (Львівська) єпархія ХІІ–XVIII століть. – Табл.). – герб Йосифа Шумлянського у львівському виданні «Мєтрика албо Рєєстръ» 1687 р. (Ундольский В. Очерк славяно-русской библиографии. – Выпуск І. – n. 1055; Свенцицкий И. Каталог книг церковно-славянской печати. – n. 452; Петров С., Бирюк Я., Золотарь Т. Славянские книги кирилловской печати. – n. 299; Максименко Ф. Кириличні стародруки українських друкарень. – n. 173; Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки книжкового мистецтва. – Книга перша. – С. 100–101, мал. 641). – герб Йосифа Шумлянського у львівському виданні «Метрика албо Реестръ» 1687 р. (Ундольский В. Очерк славяно-русской библиографии. – Выпуск І. – n. 1055; Свенцицкий И. Каталог книг церковно-славянской печати. – n. 452; Петров С., Бирюк Я., Золотарь Т. Славянские книги кирилловской печати. – n. 299; Максименко Ф. Кириличні стародруки українських друкарень. – n. 173; Логвин Г. З глибин. Гравюри українських стародруків ХVІ–XVIII ст. – С. 76, мал. 64; Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки книжкового мистецтва. – Книга перша. – С. 101, n. 641). – герб Йосифа Шумлянського на гравюрі (Скочиляс І. Галицька (Львівська) єпархія ХІІ–XVIII століть. – С. 219, мал). – герб Йосифа Шумлянського на його портреті (Скочиляс І. Галицька (Львівська) єпархія ХІІ–XVIII століть. – С. 586, мал.). – герб Онуфрія Шумлянського на його портреті (Лакота Г. Три синоди перемиські й єпархіяльні постанови валявські в XVII–XIX ст. – Перемишль, 1939. – С. 58–59; Скочиляс І. Галицька (Львівська) єпархія ХІІ–XVIII століть. – С. 643, мал.; Денисова Т. Герб єпископа перемиського Онуфрія Шумлянського. – С. 8). – герб Онуфрія Шумлянського на мідьориті середини XVIII ст. (Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки книжкового мистецтва. – Книга друга. – Частина перша. – С. 110–111, 114, мал. 2085; Запаско Я. Мистецтво книги на Україні. – С. 242, мал. 122; Денисова Т. Герб єпископа перемиського Онуфрія Шумлянського. – С.8, мал. 1). – герб Онуфрія Шумлянського на антимінсі 1747 р. (Денисова Т. Герб єпископа перемиського Онуфрія Шумлянського. – С. 8–9, мал. 2). – герб Шумлянських у «Via aeternitatis per januam mortis» 1747 р. (Via aeternitatis per januam mortis. – F. 11; Татьяніна Ю. Словесна репрезентація гербів. – С. 67). – Okolski S. Orbis Polonus. – Vol. I. – P. 447. – Niesiecki K. Herbarz Polski. – Том VІІІ. – S. 632. – ЛННБ, ВР, ф. 5, оп. 1, спр. 7444/IІ («Zbior notat genealogiczno-heraldycznych Wacława Rulikowskiego»), арк. 34. – Грушевський М. Історія України-Руси. – Том VI. – С. 239, 241–242. 2. На блакитному полі срібна стріла вістрям вгору над золотим півмісяцем, що лежить рогами догори, на кінцях якого дві золоті шестипроменеві зірки; над щитом шолом під шоломовою короною, в нашоломнику п’ять павичевих пер, які пронизує срібна стріла вістрям вправо, навколо щита блакитно-золотий намет (герб Сас).
Джерела: – герб Шумлянських у засвідченні шляхетства Жураковських 1640 р. (Semkowicz W. Wywody szlachectwa w Polsce. – n. 243). – печатка Афанасія Шумлянського 1691 р. (Болсуновский К. Сфрагистические и геральдические памятники. – Выпуск І. – С. 7, илл. 50). – Wyrostek L. Rόd Dragόw-Sasόw. – S. 102. Олег Однороженко // https://sigillum.com.ua/gerb/shumlyanski/ zjazdu 1427 r., gdzie wystąpił Kun den a właściwie Kende, niewątpliwie Wołoch8, z synem A n d r z e j e m 9. Tego ostatniego notują księgi sądowe między 1435—1447 r. obok Mi c h a ł a i O l u c h n y 10. Od lat sześćdziesiątych działają bracia Iwaśko i Bo h d a n , a nadto niewiadomego związku Wasyl. Iwaśko nabył dział Bohdana w Szumlanach, zapisując 1470 r. oprawę na całości dóbr Fedce z Łanczyna na Pokuciu u. Wziętość w życiu publicznem przyniosła mu urząd sędziego grodzkiego halickiego oraz pierwsze miejsce wśród asesorów na roczkachia. W r. 1486 objął opiekę nad teściem Maksymem i jego wnukiem po Stefanie. Zmarł przed r. 1495 gdyż funkcje opiekuna sprawował już wtedy Wacław niewiadomego stopnia po.krewieństwa ,s. W r. 1510 oczyścił się z zarzutu zbiegostwa do Mołdawji jakiś Eljasz Szumlański u. Iwaśko miał Mar u się, która wyszła zamąż jeszcze 1485 r. za Da.niela z Bokowa 15, zapewne po Andrzeju Świstelnickim, oraz synów Mar ka i S t a n i sława. Marek usadowił się w Kosowie na Pokuciu przez kupno udziałów tamże od brata Stanisława i ciotki Małgorzaty Łanczyńskiej l6. Około r. 1500 wzniósł własnym sumptem cerkiew katedralną w Haliczu, w której spoczął jako fundator 1535 r. prze żywszy lat 8517. Kosów z prawami dożywocia przeszedł do jego syna M a k s y m a 18. Szumlańscy podali herb Sas przy wywodzie Żurakowskich 1640 r.19 8 Kadlec, Valasi str. 465. 9 Notaty, nr 142 Halecki. Z Jana Zamoyskiego inw. str. 183 Agz. XII. 35, 1814, 2161 XIV. 2143. 11 Ib. XII 3337, 3161, 4397,4406. Ib. XIX. str. 298. 18 Ib. XIX 1070, 1286. 14 Hruszewski, Materiały nr 66. 18 Agz. XIX. 1029. 18 Matr. Sum. IV. 4170, 12126. 17 Pełeński, o. c. str. 105. 18 Matr. Sum. IV. 21457, 21573. ,ł Semkowicz, Wywody nr 243. був потомком боярської родини. Він разом із сином Максимом, крім дідичного села Шумляни і декількох сіл поблизу Галича, тримав місто Косів, в якому в 1472 р. вже була жупа, тобто копальня солі, яка давала значні прибутки. За їх рахунок і була збудована церква Успіння в Крилосі. Після смерті Марко Шумлянський був похований у церкві під надгробною плитою, з напису на якій можна узнати, що церква була побудована в 1584 р., а її фундатором був Марко Шумлянський, на Великих і Малих Шумлянах дідич, який прожив 85 років.В польській же генеалогії Шумлянських указано, що він народився в 1520 р., тобто на 20 років пізніше. На могильній плиті, яка зараз вмонтована в постамент поблизу церкви Успіння, викарбовано герб, до якого належала родина Шумлянських – Корчак. Цей герб Марко Шумлянський отримав разом з польським шляхетством у 1550 році. Значна частина подільської шляхти належала до цього герба (село Шумляни розташоване на Поділлі, точніше в Опіллі), тоді як руська галицька шляхта звичайно отримувала герб Сас. Кирило Шумлянський (? — † 1726), церковний діяч, василіянин, син єпископа Атанасія Шумлянського. У 1703 році займав посаду генерального офіціяла при уніятськім Кам`янець-Подільськім Єпископі, яким був тоді його дядько, Йосип Шумлянський. Номінований митрополитом Юрієм Винницьким на уніатського адміністратора Луцько-острозької єпархії, на місце Діонісія Жабокрицького, і король Авґуст II погодився на цю номінацію, але Кирило Шумлянський подався до Києва, де прийняв хіротонію від православної митрополії і був призначений на єпископа переяславського (1715—1724) та коад'ютора митрополита. Виправданням для побудови оборонного табору біля манастиря перед польською владою була сама історія манастиря. Заложений на переломі ХVІІ і ХVIII століть заходами родини Шумлянських манастир був укоротці зруйнований ватагою польського шляхетського війська. На початку XVIII століття переяславський архірей Кирило Шумлянський відновив манастир, але в 1726 р. відділ польського війська, нібито шукаючи грабіжників, знову, як каже Гавронський, "дав волю своїй жовнірській сваволі"135 і по-варварськи пограбував та понищив манастир. Такі акти шляхетської сваволі повторялися теж пізніше, й тому побудову укріпленого табору представлено як конечність оборони манастиря перед евентуальним новим нападом шляхетського свавілля.136 Цей укріплений табір було прозвано "Мотронинською Січчю". Максим, син Марка Шумлянського, одружившись з Опришовською, став батьком дев’яти синів. В ті суворі часи всі вони пішли на військову службу Речі Посполитої. Павел брав участь у багатьох битвах, дослужився до ротмістра і загинув у Москві, Іван загинув в битви з волохами, Андрій поліг під Смоленськом. Олександр, четвертий син Максима Шумлянського, став королівським ротмістром. Він одружився з Ганною Понятовською, яка походила з Краківського воєводства і належала до гербу Цьолек. Тим самим рід Шумлянських поріднився з польськими королями, оскільки набагато пізніше, в 1764 р., Станіслав Август Понятовський був обраний і коронований королем Польщі. Один з синів Олександра – Павло, був полковником у великого коронного гетьмана Миколая Потоцького, другий – Євстахій Станіслав Шумлянський – ротмістром коронним, під час польсько-шведської війни 1555 – 1600 рр., він командував кавалерійським загоном шляхти, який озброїв своїм коштом. Станіслав Шумлянський одружився з Ганною Гошовською, родина якої походила з перемиської землі і належала до гербу Сас. Це старий український рід, який отримав шляхетство ще 1400 року. За Ганною Станіславу Шумлянському відійшло село Гошів, біля якого був монастир, на той час сплюндрований і спалений татарами. Монастирський літопис 1570 р. свідчить, що Станіслав на свої кошти відбудував монастир і церкву Успіння Пречистої Богородиці, Володарки Карпат. На схилі літ він став ченцем цього монастиря, а по смерті був похований під головним вівтарем. Остап (Станіслав) Шумлянський і Ганна Гошовська народили дві дочки і шість синів. Троє з синів – Афанасій, Іван і Гедеон стали епіскопами. Найбільш відомий з них Іван Шумлянський, який народився 1643 р. в дідичному селі Ганни Гошовської – Малих Дідушичах коло Стрия. В часи короля Яна Казимира, коли на Волинь вдерлися російське військо під проводом київського воєводи Василя Шереметова і українські козаки Юрія Хмельницького, Іван Шумлянський пішов до королівської залізо-панцерної хоругви і отримав перше бойове хрещення у битві під Чудновим (1660 р.), містечком в 40 км на південний захід від Житомира. Тут він зазнав, як висловився король Казимир, «чимало ушкоджень на тілі». Після лікування він залишився служити в панцерній роті, а наприкінці 1663 р. у складі польського війська ходив у військовий похід на Лівобережжя. В березні-квітні 1665 р. Іван брав участь у штурмі Уманської фортеці. Отримавши військовий чин ротмістра, він був призначений товаришем (заступником командира) панцирної хоругви (роти). Після підписання Андрусівського мирного договору між Польщею і Росією в січні 1667 р., Іван Шумлянський звільнився з війська і був обраний, після смерті Львівського єпископа Атанасія Желіборського, його наступником. Інша половина руської шляхти обрала своїм єпископом Євстахія Свистельницького. Боротьба між двома єпископами точилася до 4 липня 1674 р., поки новообраний король Ян ІІІ Собеський не визнав Івана (чернече ім’я Йосиф) Шумлянського дійсним Львівським єпископом. Перипетії цієї боротьби описані в багатьох працях про єпископа Шумлянського (див. посилання), а також в найбільш повній статті Владислава Шумлянського. Йосиф Шумлянський, будучи другом Яна ІІІ Собеського (спочатку великого коронного гетьмана, а потім короля), брав участь в багатьох битвах проти турків. В 1676 р. під Журавном турецька куля вбила співачка Петруся, який стояв позаду нього, в 1683 р., під Віднем, куля попала в праве плече єпископа, коли він в лавах козацької піхоти йшов на штурм турецьких позицій. Ще перед Віденською битвою він поховав свого племінника Дем’яна Шумлянськго, який мав чин ротмістра і командував загоном легкої кавалерії. На початку вересня Д.Шумлянський отримав завдання захопити турецьких «язиків». Його загін спіймав семеро яничар, але ротмістр при цьому був тяжко поранений пострілом у живіт і за кілька днів помер. Навіть в липні 1701 р. Й.Шумлянський брав участь в битві під Клішевим на боці польського короля Августа ІІ проти шведів. Йосип Шумлянський виконував дипломатичні доручення короля Яна ІІІ, брав участь в перемовинах з гетьманом П.Дорошенком та І.Мазепою. Й.Шумлянський написав декілька церковних творів, в тому числі «Метрику або реєстр….», яка вийшла у Львові, в друкарні при монастирі св.Юра (жовтень 1687 р.), а наступного року вже у створеній ним друкарні. Ця ж друкарня випустила в світ його «Псалтир». Єпископ писав літературні твори, серед них – «Думу про битву з турками під Віднем», в якій закликав козаків взяти участь у боротьбі за християнську віру. Тут він звертається до лівобережного гетьмана Івана Самойловича, який захопив Дніпровські переправи, щоб запорожці не йшли на допомогу ляхам. «Пане славний, додай слави, Не боронь же переправи Нам, козакам –неборакам, Щоб піти на поміч ляхам. Вже, гетьмане, наша нива Достигає, будуть жнива, Вже весна зелена йде, Служба козаку гряде. Йдіть із Низу, запорожці, К королеві, його мосці, Йдіть із нами, задніпряни, Утішати христіяни, Всі візьмемося за руки, Щоб зуміти вийти з муки. Запорожці, станьте з нами, Чей же буде Бог за нами! Хоча є багато свідоцтв про прихильність єпископа Йосифа Шумлянського до католицької віри, він, незважаючи на заклики короля Яна ІІІ до унії, вагався аж до 1700 року. Нарешті, під тиском обставин, в неділю 6 червня 1700 р., у Варшаві, в церкві Чину ОО Капуцинів, Шумлянський склав на руки примаса Радзейовського, в присутності нунція, короля і сенату, заяву приступлення до католицької церкви. Проголошення з’єднання народові відбулося 11 липня того ж року у Львові в церкві Св. Успіння. В 1701 р. коштом Й.Шумлянського була збудована церква св.Бориса і Гліба в с.Шумляни. Помер Йосип Шумлянський 16 червня 1708 р. і був похований, після бальзамування, 5 вересня у гробниці під святоюрською катедрою. Олександр Шумлянський – старший син Євстахія – Станіслава Шумлянського, брат єпископа Йосифа Шумлянського, був одружений з Ганною Демовічівною. Ще світським, чашником подільськім, він народив з нею п’ять синів і дочку. За згодою короля Яна ІІІ, єпископ Й.Шумлянський в 1687 р. висвятив свого старшого брата Олександра (чернече ім’я Афанасій) на Луцького православного єпископа. Як писав український гетьман Іван Виговський, Афанасій «був цілком нездатний до сану ієрейського, а не те, що до єпископського. При цій нездатності і тайнім уніатством своїм він мало міг нашкодити Луцькій єпархії, кафедру якої займав від 1688 до 1694 року». Після смерті Афанасія, його брат Йосиф Шумлянський перебрав на себе обов’язки адміністратора Луцької єпархії, аж поки в 1702 р. на Луцького унійного єпископа був висвячений Деонісій Жабокрицький, який до того часу міцно стояв на позиціях православ’я. ХVІІІ століття. Син Олександра Шумлянскьго Гедеон, василіанин, в1702 р. був обраний католицьким архієпископом Смоленської єпархії, потім – Мінським єпископом. В енциклопедії під ред. В.Кубійовича вказано, що він був також перемишлянським унійним єпископом і помер 1715 року. Інший син єпископа Афанасія (Олександра) Шумлянського, племінник єпископа Йосифа, виховувався в православному Угринівському монастирі, потім став ігуменом цього монастиря. В 1710 р. православна шляхта волинського і київського воєводств обрала його єпископом на Луцьку кафедру. На це погодився король, який сподівався, що Кирило також стане уніатом. Але після обрання він порозумівся з православними і дістав висвяту під іменем Онуфрія від Київського православного митрополита. Тоді під тиском короля Августа ІІ і уніатів він покинув Луцьку катедру, поїхав у Київ і невдовзі був призначений єпископом Переяслівської єпархії (1715 - 1724) та коад'ютором митрополита. Єпископ Кирил, маючи старі зв’язки з польськими можновладцями, захищав інтереси своєї православної парафії. Особливу увагу він приділяв Свято-Троїцькому Мотроненському монастирю в лісовому урочищі Холодний Яр. Цей жіночий монастир був заснований ще 1037 року, але 1240 року сплюндрований монголами. Відновлений за допомогою родини Шумлянських, він був прихистком для козаків, яких розшукувала польська влада, і знаходився під патронатом Січі. В 1717 р., за проханням переяславського єпископа Кирила Шумлянського, чигиринський староста князь Ян Каетан Яблуновський допоміг відбудувати зруйновану обитель та звільнив монастир від податків. У зв’язку з тим, що монастир був зруйнований в 1685 році польським військом, навкруги нього козаки створили укріплений табір, який відомий під назвою «Мотроненська Січ». Єпископ Кирило помер 1726 року, а невдовзі за тим відділ польського війська, ніби то шукаючи грабіжників, варварські пограбував та понищив монастир. Павло Шумлянський, син Яна Шумлянського, який був братом єпископів Афанасія і Йосифа, мав звання жидачівського мечника. Ще гусарським поручником він одружився з Демидецькою. Подружжя мало 4 синів, деякі з них переселилися до Віленьского повіту Литовського князівства, тим самим заснувавши литовську гілку роду Шумлянських. Третій син Павла, Йосиф, дослужився до звання полковника у польському війську, але потім став католицьким священиком. З 1740 р. він виконував обов’язки коад'ютора перемиського єпископа Ієроніма Устріцького, а після його смерті у 1746 році був обраний католицьким єпископом перемиським, саноцьким і самбірським з ім’ям Онуфрій. Пізніше він обіймав також посаду адміністратора київської єпископії. В 1751 р. разом з іншими ієрархами Онуфрій Шумлянський звернувся з петицією до папи Бенедикта ХІV про повернення до грецького обряду тих, що перейшли на латинський. Папа відповів 1755 р. конституцією «Allotae sunt»13. Помер єпископ Онуфрій 1762 р. ХVІІІ століття завершують дві видатні постаті, брати Шумлянські з української гілки роду. Старший і найбільш відомий з них, Олександр Михайлович Шумлянський – засновник російської гістології, лікар-акушер, відкривач «клубочку Шумлянського». Олександр Михайлович народився в 1748 році, але місце його народження точно не визначене: с.Яківці (тепер територія міста Полтави), с.Панасівка Харківської області, с.Янівка (тепер у межах Полтави), с.Мала Будища поблизу містечка Опошня на Полтавщині. Батько Олександра, Михайло Шумлянський, був козаком і мав нижній офіцерський чин значкового товариша. Мати – Марія Семенівна належала до відомого роду – її брат Василь Семенович Могилянський був полковим суддею Полтавського полку, родич її – С.Г.Миславський (1736-1796) – викладачем філософії і ректором Києво-Могилянської академії, а потім – православним митрополітом Київським і Галицьким. Олександр Михайлович закінчив Київську Духовну Академію і до 1773 р. був перекладачем у Московському державному архіві. Згодом закінчив медичну школу при Петербурзькому адміралтейському шпиталі (1776). Захистив у Страсбурзькому Університеті докторську дисертацію про будову нирок (1782), в якій на 60 років раніше В.Бовмена описав капсулю навколо судинного клубочка нирки. У справах неодноразово виїздив до країн Європи. Професор вищих медичних шкіл у Петербурзі і Москві, де керував організацією медичної освіти і боровся проти засилля німців в російській медицині. 1744 року обраний почесним членом Медичної колегії. Автор низки праць, в тому числі книги «Мнение одного истиннолюбца о поправлении наиполезнейшей для людей науки» (1787). Помер 1795 р., похований у Москві. Шумлянський Павло Михайлович – лікар-хірург, молодший брат Олександра Михайловича. Перший декан медичного факультету Харківського університету. Народився в 1750 р. (за іншими даними 1754 р.). Як і старший брат, він закінчив Києво-Могилянську академію, потім медичну школу при Петербурзькому ген.шпиталі (1774). Служив військовим лікарем, після старшого брата відбував студії у Страсбурзі (1784-1789), де захистив докторську дисертацію про головну причину місцевого запалення (1789); професор анатомії та хірургії в Петербурзі і Москві; перший професор хірургії та декан медичного факультету Харківського університету (з1805). Павло Шумлянський склав проект реорганізації медичної освіти (1798) та організував за ним навчання на медичному факультеті в Харкові. Праці Павла Михайловича присвячені вивченню лікувальної дії води (1792); мінеральних вод Полтавщини (1806, 1809), протипожежної допомоги (вперше сформулював ідею гасіння пожеж за допомогою інертних газів (1819), вивихів суглобів (1820) тощо. Помер П.М.Шумлянський 1821 року, похований у Харкові. ХІХ століття. Кінець вісімнадцятого і дев’ятнадцяте століття в Польщі відзначились повстаннями проти Росії та наполеонівськими війнами, в яких родина Шумлянських брала активну участь. Найбільш помітною постаттю тут є Юзеф Шумлянський, син Томаша Шумлянського і Розалії Глембоцької, праправнук єпископа луцького Олександра (Афанасія) Шумлянського. Юзеф народився приблизно 1770 р. В гербовнику Несецького його життеопис починається з того, що він служив галицьким хорунжим, тобто був командиром ополчення Галицького повіту, з чого можна припустити, що він народився або жив у Галичі чи поблизу нього. В Польщі в цей час починались демократичні реформи, які підтримував король Станіслав Август Понятовський. Проти реформ виступила частина польських магнатів, які були підтримані російською імператрицею Катериною ІІ. Опозиціонери підписали 27 квітня 1792 року акт генеральної конфедерації (Торговицької), а Катерина ІІ надіслала в Польщу майже стотисячну російську армію. Король Станіслав Август взяв на себе командування військами Речі Посполитої, призначивши польовим командувачем свого племінника – князя Юзефа Понятовського, а його заступником – Тадеуша Костюшка, генерала польської армії. До війська примкнуло і галицьке ополчення на чолі з Юзефом Шумлянським. Поляки під Зеленцями розбили один з корпусів російського генерала Маркова. Проте вже 23 липня король прийняв умови Катерини ІІ і склав зброю, керівники польської армії ємігрували до Саксонії, а Йозеф Шумлянський повернувся до Галича. Та вже 12 березня 1794 року почалося повстання на чолі з Т.Костюшком, була об’явлена мобілізація, і Юзеф Шумлянський разом з галицьким ополченням прибув до Кракова. Польське військо рушило до Варшави і поблизу с.Рацлавіце зустріло корпус російського генерала Тормасова, який частково розбили. Але 6 червня під містечком Щекоціни Краківського воєводства поляки зазнали поразки від переважаючого війська росіян і прусів. Юзеф Шумлянський отримав поранення. Після поразки поляки пішли до Варшави, яку 13 липня обложили пруси і росіяни, але після повстання у Великопольщі зняли облогу. 10 жовтня Т.Костющко був атакований російським корпусом генерала І.Ферзена. Це сталося під містечком Мацейовіце, де російські війська завдали тяжкої поразки війську Т.Костюшка. У цій битві брав участь Ю.Шумлянський, який був поранений вдруге, разом з корпусом Я.Домбровського він відступив у Саксонію, тоді як Т.Костюшко потрапив до російського полону. Придушення повстання 1794 р. потягло за собою ліквідацію Речі Посполитої, вона втретє була поділена між Росією, Австрією і Прусією. Восени 1796 р. до Парижа приїхав генерал Ян Домбровський, який запропонував Деректорії створити польські легіони, які мали допомагати Франції у війні з Англією. Директорія ж відіслала Домбровського до генерала Наполеона, який воював в Італії проти Австрії. 9 січня 1797 року були створені польські легіони при Ломбардській республіці, до яких потрапив і Юзеф Шумлянський разом з іншими польськими емігрантами. За участь у військових діях свого легіону Юзеф Шумлнський отримав звання ротмістра (капітана) і першу нагороду – кавалерський Мальтійський хрест. 1798 року він брав участь у битві Першого польського легіону проти Неаполітанських військ, яка відбулась під Цівіта-Кастельяно. Італійці були розбиті, але потім польські легіони були майже знищені в боях з автрійсько-російськими військами під командуванням О.Суворова. Та ротмістр Юзеф Шумлянський не брав участі у цих битвах, бо вступив до французької армії і був надісланий з депешею до Наполеона, який перебував з армією в Єгипті. Разом з французькими військами, як капітан сьомого полку гусарів, Юзеф бився під Шабре, Пірамідами і Салахе. 29 серпня 1799 року він вже в чині майора разом з іншими відбірними військами і на чолі з Наполеоном відплив до Франції. Судно, на якому перебував майор, було змушене зайти до устя ріки Сіффант, де було захоплене турками, які воювали проти Наполеона. Юзефа Шумлянського серед інших військовополонених відправили на каменоломні. На протязі 16 місяців, закутий в кайдани, він тяжко працював, а потім знайшов випадок звернутися до турецького паши з пропозицією щодо викупу. Князь Адам Чарторийський, якому передали листа Ю.Шумлянського, вніс викуп. Звільнений з неволі, Юзеф Шумлянський деякий час жив і відпочивав у Стамбулі, а 1803 р. під час підготовки третьої антинаполеонівської коаліції повернувся до Польщі (у складі Росії). Тут він за порадою князя Адама вступив до російської армії в чині майора гвардії. В 1805 р. він отримав звання полковника, але після розгрому австрійсько-російських військ у битві під Аустерліцем, Юзеф Шумлянський звільнився з російської армії. Було створено князівство Варшавське, почалось формування польського війська під керівництвом князя Юзефа Понятовського. Полковник Юзеф Шумлянський отримав другий батальйон полку уланів і 14 червня 1807 р. взяв участь у битві під Фрідляндом, де польсько-французкі війська розбили російську армію під командуванням генерала Беннігсена. На весні 1809 р. польска армія під командуванням князя Юзефа Понятовського зупинила інтервенцію Австрії, захопивши в полон рятівника Ю.Шумлянського, австрійського фельдмаршала князя Адама Казимежа Чарторійського. Князь Юзеф Понятовский призначив Юзефа Шумлянського одним з своїх польових ад’ютантів. Війна проти Росії розпочалась у червні 1812 року. Наполеон наказав скликати у Варшаві надзвичайну сесію Сейму, яка проголосила відновлення королівства Польського під загальною назвою Генеральної Національної конфедерації. На її чолі став старий князь Адам Казимеж Чарторийський, маршал варшавського сейму. Вночі 24 червня Наполеон наказав почати переправу через Німан, і 300 поляків тринадцятого полку першими переправились на другий берег ріки. За ними пішла уся французька армія. Полковник Юзеф Шумлянський, як ад’ютант князя Ю.Понятовского, разом з польським п’ятим корпусом взяв участь в битвах під Смоленськом 17 серпня, Бородіном 7 вересня, Чиріковим 29 вересня, Вінковим 18 жовтня. У битві під Вязьмою 29 жовтня князь був тяжко контужений і невдовзі передав командування підрозділом корпусу генералу Зайончикові, а сам разом з пораненими їхав в лавах армії, яка відступала. В битві на переправі через Березину 27 листопада Юзеф Шумлянський врятував від полону князя, візок якого застряг перед мостом. Князь поїхав далі у Варшаву, а Ю.Шумлянський залишився, очоливши полк польської кавалерії. За участь у кампанії Наполеон нагородив його кавалерським хрестом Почесного легіону. Взимку він був викликаний до Варшави, де князь Ю.Понятовський формував нову польську армію, яка 5 лютого 1813 р. вийшла з Варшави до Кракова. Армія посунула через Австрію до Саксонії, князь командував УІІІ корпусом, який взяв участь у битвах під Лютценом 9 вересня і Зедліцем 10 жовтня. 12 жовтня, снідаючи з маршалом Мюратом, князь був заскочений підрозділами російської армії. Його ад’ютант Ю.Шумлянський вчасно поспів на допомогу з польською кавалерією і врятував ситуацію. 16 жовтня, в перший день «битви народів» під Лейпцигом, князь Ю.Понятовський, перший з іноземців, був удостоєний звання маршала Франції, а Ю.Шумлянський отримав звання генерал-майора і був нагороджений найвищим польським орденом Вертуті Мілітарі. В перші ж дні битви він зазнав тяжкого поранення і був евакуйований за наказом князя в лазарет. Сам же князь 19 жовтня 1813 р. загинув при переправі через Ельстер. Після одужання від поранення Ю.Шумлянський повернувся в Галичину, яка перебувала під Австрійською владою. У Львові він одружився з Ганною, дочкою Станіслава Пенчиковського, родина якого належала до шляхетського гербу Бжезна. У Юзефа і Ганни народилися діти: син Станіслав і дочка Сидонія. Після бурхливої кар’єри військового, багатьох битв, пригод і поранень, генерал – майор у відставці Ю.Шумлянський ще довго жив у Львові і помер в родинному колі 1839 р. Треба сказати, що в руському поході армії Наполеона взяли участь багато військових з роду Шумлянських, деякі з них прославилися у битвах: Ян Шумлянський, кавалер золотого хреста Вертуті Мілітарі, помер в 1828 році; Ігнатій і Ян Шумлянські, герої війни 1812 р. В середині ХІХ століття багато Шумлянських взяли участь у Кримській війні 1856 р. на боці Росії, але в 1863 р. вони примкнули до шляхетського Січневого повстання, яке закінчилося поразкою поляків. У повстанні загинув Веніамін Шумлянський. Едмунд Шумлянський, спочатку поручник російської артилерії під час Кримської війни, потім січневий повстанець, народився 1838 року, а помер 1877 р. в Мерано; Станіслав Шумлянський, який народився 1818 р., брав участь в угорському повстанні 1848 р., під час Кримської війни був офіцером штабу Польської дивізії, потім в 1863 р. – січневим повстанцем у званні капітана, після поразки емігрував у Лондон, де був публіцистом, помер 1871 р. в Парижі. Відомими представниками роду Шумлянських в ХІХ ст. були Целестин Шумлянський – генерал російської армії, а потім володар пароплаву в Києві, Станіслав Шумлянський – професор в університеті міста Болонья (Італія). Після війни 1812-1813 рр. багато поляків разом з французькою армією потрапили до Франції і поклали початок французький лінії роду. Після поразки січневого повстання 1863 р. частину повстанців (переважно шляхту) вислали до Сибіру і Середньої Азії, деякі з них стали відомими вченими і мандрівниками. Багато представників шляхти отримали заборону діяльності в Польщі і переїхали для життя і роботи в Центральну Росію. Взагалі, після поразки січневого повстання почалась інтенсивна еміграція поляків до Англії, Сполучених штатів Америки, в Австралію тощо. Значна кількість членів роду Шумлянських розсіялась в Україні, де вони живуть і зараз. ХХ століття Важливою постаттю з роду Шумлянських є болгарський просвітитель, викладач в болгарських школах в Македонії Юліан Шумлянський. Він народився у Львові наприкінці ХІХ століття, в 25 років брав участь у польському визволительному русі. Був схоплений царським урядом і після суду відправлений на каторгу в Сибір, звідти втік і оселився в Болгарії. Викладав в гімназії «Княз Борис І» у місті Русе, в чоловічій гімназії в Салоніках (тепер Греція), та інших школах Македонії. Він підтримував болгарський національно - визвольний рух, допомагав дипломатичним шляхом визволенню багатьох революціонерів. Одружився з македонською болгаркою Захарією Василевою і разом з нею заснував сирітський притулок в Битолі, де виховував 120 дітей, які залишились сиротами після розгрому Ілінденського Преображенського повстання в 1903 р. Після поразки Болгарії в Балканській війні 1912 р., він був схоплений і разом з дружиною висланий грецькою владою в 1914 р. на острів в Егейському морі. Там він тяжко захворів, тому був звільнений і в 1920 р. помер в Софії. Марко, фундатор Церкви Успіння Пресвятої Богородиці (Крилос)[1]
Онуфрій (світське ім’я – Йосиф) Павлович Шумлянський походив з відомого у Галицькій землі руського шляхетського роду Шумлянських гербу Корчак1. Народився не раніше 1706 р. у с. Великі Шумляни2 в сім’ї Павла Шумлянського (†1730), мечника жидачівського (у 1702–1728 рр.3 ), та Маріанни Димидецької (р. н. невід.; † перед 1721 р.), яка, правдоподібно, сповідувала латинський обряд (похована в Тисменицькому конвенті оо. домініканців4 ). Батько майбутнього перемишльського єпископа – Павло, володів у Руському воєводстві декількома дідичними маєтками (Боків, Джурків, Лядське) та вирізнявся широтою релігійних поглядів. У 1715 р. він підтвердив монастиреві в Товмачику право на духовні посілості, надані його предками, а 1721 р. заповів 10000 польських золотих для православних, римо- католицьких та унійних святинь5 . Два рідні дядьки Павла служили єпископами Східної Церкви в Речі Посполитій – Йосиф львівським (1668–1708), а Атанасій – луцьким (1687–1694). Йосиф-Онуфрій Шумлянський мав трьох братів – Андрія “religii ruskiey” (†1750/1751)6 , Івана (†1756)7 і Дмитра (Дизму), які обіймали різні державні уряди середньої ланки королівської адміністрації, переважно в Галицькій землі8 . Про дитинство, початкову освіту та теологічні студії Йосифа-Онуфрія нічого не відомо. Припускаємо, що він, як і попередні перемишльські єпископи, не здобув систематичних богословських знань9 . У молодому віці перебував на військовій службі та отримав чин полковника королівської хоругви. Згодом Шумлянський зробив вибір на користь духовного життя10, вступивши до одного з василіанських монастирів на території Львівської єпархії. Тут він прийняв чернечі обіти під іменем Онуфрія11 та (здогадно у першій половині 1730-х рр.) був рукоположений на єромонаха. Перед 1739р.12 Шумлянського обрано ігуменом невеликої Угорницької обителі Св. Михаїла Архангела поблизу Коломиї (у 1749 р. тут проживало всього троє іноків13). Його номінація настоятелем саме цього монастиря пояснюється насамперед тісними зв’язками шляхтичів Шумлянських з Угорниками та іншими чернечими осередками на Прикарпатті, що колись підлягали Скиту Манявському. Зокрема, в “Поминальнику Служби Божої” сусіднього с. Баб’янка (1784) серед інших ктиторів монастиря також фігурує Павло Шумлянський14, який у 1715 і 1721 р. заповів різні суми для потреб Угорницької обителі, а також підтвердив їй земельні надання попередніх фундаторів. Уже будучи перемишльським єпископом, кир Онуфрій продовжував опікуватися руськими храмами в дідичних маєтках своєї родини. Зокрема, 16 лютого 1748 р. від апробував ерекційні права Успенської церкви в Товмачику на бенефіціі й, наданий колись місцевому монастиреві, що був заснований одним з представників роду Шумлянських15. Єпископська хіротонія Завдяки своїм особистим здібностям та родинним пов’язанням, Онуфрій (Шумлянський) потрапив у поле зору київського митрополита і львівського владики Атанасія (Шептицького, 1715– 1746), який почав опікуватися молодим василіанином. 2 липня 1737 р. Шептицький уперше звернувся до апостольського нунція у Варшаві Камілло Мерліно (1728–1738) з пропозицією встановити уряд коад’ютора у Перемишльській єпархії, маючи на увазі кандидатуру ігумена Онуфрія. Необхідність такого кроку митрополит аргументував тим, що місцевий ординарій Єронім (Устрицький, 1715–1746) був уже похилого віку й не міг ефективно управляти обширною єпархією. Водночас Шептицький написав у цій справі листа до Устицького та сподівався отримати підтримку шляхти на Ґродненському генеральному сеймі16. Проте Римська курія неохоче вітала практику збільшення кількості титулярних єпископів при конкатедрах, що, на думку кардиналів, підривало інтегральну єдність руських владицтв. Фактично не отримавши офіційної згоди Папського престолу (“deputare Coadiutore alli Vescovi, senza ottenerne il Beneplacito da questa Santa Sede”)17, Атанасій (Шептицький)18. за підтримки Варшавського королівського двору все ж наполіг на тому, аби Єронім (Устрицький) погодився обрати єромонаха Онуфрія (“R[everendis]s[i]mo Patre Onuphrio Szumlanski, superiore Uhernicensi”)19 єпископом-помічником. Невдовзі після Львівської генеральної капітули в серпні 1739 р., Шумлянському було надано титул владики самбірського (“il titulo di Vescovo di Samboria”20) з правом наступництва (“cum fu.ture successione”) й річним утриманням у 4000 польських золотих, однак із застереженням, що він не має права висвячувати новоєреїв та призначати їх на церковні бенефіції21 (7 серпня 1743 р. Устрицький підтвердив призначення кир Онуфрія своїм помічником22). 10 листопада 1740 р. ко- роль Авґуст III офіційно номінував Шумлянського коадютором перемишльського єпископа, але владика Онуфрій отримав хіротонію аж через чотири роки. З огляду на стан здоров’я Єроніма (Устрицького), “neprestannymy trudamy ko tymze starostyiu, y lit tiahotoiu zeło obremenennyi”, та його бажання “yzbraty y sotworyty sebi spospisznyka, y spodwyznyka w trudich swoich epyskopskych”23, Шумлянський 21 листопада 1744 р. у Супрасльському монастирі публічно склав католицьке Іспо- відання віри та присягу вірності папі римському й київському унійному митрополитові24. Того ж дня Атанасій (Шептицький), у співслужінні з пинським владикою Юрієм (Булгаком, 1730–1769) і луцьким латинським єпископом-суфраґаном Єронімом Шептицьким (1739–1759), рукоположив Онуфрія (Шумлянського) титулярним єпископом самбірським з правом наступництва (“epyskopom Bohospasaiemaho hrada Sambora, epyskopstwu Peremyskomu podrucznaho so waspryiatyiem y samaho po litech mnohych prestoła epyskopstw Peremyskaho y Sanockaho”25). Після смерті 12 жовтня 1746 р. Єроніма (Устрицького) владика Онуфрій обійняв катедру Св. Йоана Хрестителя як його канонічний наступник. Пастирська діяльність і реформаційні ініціативи у Перемишльському владицтві Перемишльська єпархія була однією з найбагатших у Київській митрополії. За далеко неповни- ми підрахунками, зі столових маєтків катедри Св. Йоана Хрестителя Шумлянський щороку отриму- вав близько 10000 польських золотих доходу з духовних дібр, від Самбірської катедри (сс. Бусовись- ко і Страшевичі) – майже 9000 польських золотих, а від парафіяльного клиру – 16000 польських золотих катедратика26. Тому на початку свого пастирства Онуфрій (Шумлянський) змушений був провадити затяжні судові процеси з племінником померлого архиєрея, перемишльським сто- льником Василієм Устрицьким, який не погоджувався з вибором Шумлянського на єпископа і тривалий час не допускав його до столових маєтків. І тільки втручання Римської курії та підтримка короля вирішили конфлікт на користь владики27. Зі середини 1750-х рр. кир Онуфрій був також втягнутий у багаторічне протистояння з шляхтичами Конопацькими, ченцями кармелітами в Гусакові та францисканцями-реформатами28. Іншим джерелом напруження був конфлікт з кра- ківським каштеляном і перемишльським старостою Станіславом Понятовським, майбутнім королем Речі Посполитої (1764–1795), який намагався (щоправда, безуспішно) приєднати до своїх володінь єпископський маєток Вільче у Перемишлі29. Аби розширити свої пастирсько-адміністративні прероґативи, Онуфрій (Шумлянський) у 1747 р. звернувся до папи римського з прохання надати п’ятирічні факультативи (повноваження)30. Для модернізації організаційної структури Перемишльської єпархії Шумлянський розпочав ре- форму системи церковного управління, розпочату ще його попередником31. З цією метою вла- дика пастирським посланням від 27 вересня 1747 р. усунув від вищих духовних урядів монахів Василіанського чину, які контролювали найбагатші та найвпливовіші бенефіції, замість них номіну- вавши представників білого духовенства32. Того ж року від імені світського клиру Львівської та Перемишльської єпископій папі римському Венедиктові XIV було надіслано два меморіали-супліки, в яких акцентувалося на відсутності у Київській митрополії церковних бенефіціїв для священиків та на “узурпації” василіанами головних єпархіальних урядів33. Інновації Онуфрія (Шумлянського) зіткнулися з рішучим опором оо. василіан. Зокрема, вони протестували проти передачі собору Св. Йоана Хрестителя священикам-крилошанам, а також факти- чного переходу столового маєтку Самбірської катедри – с. Страшевичі з церквою Св. Спаса, в руки перемишльського єпископа. Шумлянському після чергового конфлікту з ченцями у Страшевичах, навіть довелося рятуватися втечею до Перемишля. Після докладного з’ясування справи, 1 липня 1748р. і 10 вересня 1750 р. Конґреґація поширення віри уневажнила королівську фундацію с.Страшевичі для ченців монастиря Св. Спаса, які повинні сплачувати річну пенсію перемишльському владиці34. Врешті- решт, рішенням Римської Апостольської столиці маєток залишився у володінні владики Онуфрія, натомість василіани отримали частину земельних угідь у Страшевичах35. У січні 1753 р. справу конфлікту Шумлянського з монахами було представлено особисто папі римському Венедиктові XIV (1740–1758), який вирішив зберегти столовий маєток Страшевичі за перемишльськими єпископами. Натомість Онуфрій (Шумлянський) зобов’язувався утримувати вісім ченців при монастирській церкві Св. Спаса, а також 26 червня 1752 р. уступив с. Бусовисько ченцям, що підтвердив своїм рішенням король Авґуст III36. Послідовно реалізовуючи політику з обмеження впливу Василіанського чину в Унійній Церкві, Шумлянський у числі інших руських єпископів 5 березня 1755 р. звернувся до Святішого Отця з петицією щодо обмеження прерогатив архимандритів37. З-поміж інституційних заходів Онуфрія (Шумлянського), спрямованих на внутрішню консо- лідацію Перемишльської єпархії, на особливу увагу заслуговують собори (конґреґації) духовенства та генеральні й деканські візитації. Один з таких єпархіальних соборів Шумлянський скликав 14 травня 1756 р. у владичій резиденції Валява. Участь у зібранні взяли вищі урядники єпархії (авдитор і генеральний суддя, генеральний офіціал, настоятель катедрального собору) та понад двадцять намісників38. За неповними підрахунками, під час архиєрейського служіння кир Онуфрія було про- ведено чотири генеральні візитації (у 1747, 1754, 1757–1758, 1760–1761 рр.), що охопили сотні пара- фіяльних церков у майже половині намісництв (деканатів) Перемишльської єпархії39. Одна з най- більших ревізій відбулася у 1760–1761 рр., яку провадив офіціал Теодор Краснопольський40. Іншим напрямком діяльності Шумлянського були заходи з модернізації духовенства. Вони передбачали підвищення рівня богословської освіти клиру, належне матеріальне забезпе- чення душпастирів, врегулювання стосунків з парафіянами та врахування особливостей києво- християнського етосу священичого стану. Навесні 1747 р. Шумлянський звернувся до Римської курії з проханням про диспензи від біґамії для 24 духовних отців своєї єпархії41. У разі позитивного рішення, такі парохи уникали звинувачень у біґамії й могли леґітимно претендувати на бенефіції в Перемишльському владицтві й отримання презент у своїх коляторів. Онуфрій (Шумлянський) поступово впроваджував практику обсадження кращих парафій випускниками папських колеґій та вищих світських навчальних закладів Речі Посполитої42. У вересні 1753 р. Конґреґація поширен- ня віри підтвердила можливість навчання унійної молоді з Перемишльської єпархії у Львівській та реорганізованій Віленській папських колеґіях43. З метою соціального дисциплінування клиру й мирян на парафіяльному рівні, владика Онуфрій у травні 1752 р. видав розпорядження про новий порядок врегулювання системи оплат за відправу богослужень, уділення Св. Тайн та інших церковних треб44. Онуфрій (Шумлянський) цілеспрямовано підтримував братський рух на території Переми- шльської єпархії. Політика Шумлянського, як і його попередника Єроніма (Устрицького), полягала в максимальній уніфікації правових, організаційних, матеріальних та обрядових засад діяльності конфратерній, у т. ч. шляхом централізованого затвердження однакових статутів. У дискурсі того- часної унійної конфесіоналізації та відповідно до ухвал Замойського провінційного собору 1720 р., владика Онуфрій намагався підпорядкувати братчиків місцевим священикам, впровадити в їхнє середовище нову руську католицьку традицію (зокрема через практику папських ювілеїв і відпустів) та скріпити мирянську дисципліну. За підрахунками Беати Лоренс45, упродовж 1741–1788 р. у Пере- мишльській єпархії було засновано 125 нових церковних братств (125% зросту), причому три чверті з них постали у сільських парафіях. Зокрема, Шумлянський апробував заснування двох конфратер- ній при Успенському храмі в с. Бортятин (Bortiatyn, 1749), підтримав діяльність об’єднань мирян у Хотинці (Chotyńcu, кінець 40-х рр. XVIII ст.), Перемишлі (1749), Ришковій Волі (Ryszkowej Woli, 1755), Черниляві (Czernilawie, 1755) і Тилічу (1759), а також затвердив статути братств у Дрогобичі (1746–1753), Поздячі (Poździaczu, 1746, 1751–1752), Комарному (1750–і), Запалові (Zapałowie, 1757), Підлубах (Podłubach, 1757), Пелкинях (Pełkiniach, 1759) та Ярославі (1759)46. Боротьба за збереження ідентичності українців Перемищини. Культурні-освітні ініціативи У своїй єпархії та на загальноцерковному рівні Онуфрій (Шумлянський) дотримувався полі- тики збереження східнохристиянської ідентичності русинів-католиків і наполягав на особливому статусі в Київській митрополії новонавернених до “нової унії” наприкінці XVII – на початку XVIII ст. владицтв. Задля реалізації цієї політики, він тісно співпрацював і координував свою діяльність з львівським єпископом Левом (Шептицьким, 1748–1779). Зокрема, обидва пастирі на початку 1750-х рр. намагалися не допустити до коад’юторства Київською митрополією холмського владику Пилипа Феліціана (Володковича, 1730–1758). Вони звинувачували Володковича в латинізації сло-в’янсько-візантійського обряду й зокрема запровадженні римо-католицьких літургійних практик у богослуженнях, що, на їхню думку, було “згубою” для Унійної Церкви та спричиняло “неспокій в єрархії”47. Тому, за часткової підтримки Апостольського престолу, Онуфрій (Шумлянський) намагався опонувати релігійним конверсіям його вірних і духовенства, що у середині XVIII ст. набрали особливо загрозливих масштабів. У 1751 р. Шумлянський скаржився Варшавській нунціатурі на оо. єзуїтів в Ярославі, які тривалий час практикували прозелітизм серед місцевих русинів48. За даними реляції 1761 р., під час пастирських візитацій римо-католицький єпископ Перемишля Вацлав-Єронім Сєраковський (1742–1760) особисто заохочував своїх священиків не перешкоджати переходам уніатів на латинство49. На початку липня 1751 р. львівський і перемишльський владики написали листа папі Венедикту XIV (1740–1758) з проханням повернути до руської віри тих, що перейшли на латинський обряд. На це звернення римський понтифік відповів, що він підтримує збереження “грецького обряду” серед русинів апробувавши бреве Урбана VIII з 1624 р. про заборону конверсій, впровадження якого утруднене з огляду на відсутність відповідного рішення короля Речі Посполитої, до якого папа обіцяв написати відповідного листа50. Між тим у надісланій учасниками Віленської конференції унійного єпископату 1753 р. об- ширшій реляції до Риму про конверсії русинів спеціальна увага зверталася на загрозливу ситуацію в Перемишльському владицтві, де переходи на латинство траплялися чи не найчастіше51. Водночас Шумлянський не наважився приєднатися до заяви митрополита Гребницького та володимирського і луцького єпископів про негайну заборону конверсій русинів. У січні 1760 р. Конґреґація поширення віри представила Святішому Отцю чергову скаргу перемишльського владики на кармелітів босих і францисканців-реформатів з Перемишльського конвенту, які свідомо перетягували католиків схід- ного обряду на латинство. Зокрема, у грудні 1759 р. “руську віру” покинули три студенти “Пере- мишльських шкіл”, вступивши до новіціату Перемишльського конвенту. До того самого новіціату оо. кармеліти прийняли ще двох юнаків “грецького обряду” – Димитрія Бандровського і Димитрія Германовича, й вони перейшли на латинство. Як з’ясувалося, троє спудеїв-русинів були синами свя- щеників Перемишльської єпархії й отримали освіту завдяки підтримці владичого двору, тому їхня конверсія спричинила обурення серед місцевих русинів-уніатів52. Водночас, незважаючи на загострення взаємин з римо-католиками, Онуфрій (Шумлянський), намагався підтримувати добрі стосунками з місцевим римо-католицьким духовенством і шляхтою, будучи глибоко інтегрованим у сарматську шляхетську культуру Речі Посполитої. Збереглися свідчення про участь владики у спільних богослуженнях та інших публічних урочистостях уніатів і латинників. Представники Товариства Ісуса традиційно запрошували Шумлянського на вшанування св. Станіслава Костки в єзуїтському костелі Перемишля53. Під час одного з таких візитів два унійні священики – Ілля Іляшевич і Григорій Підляшецький, виголосили польською мовою барокову проповідь “Sędziwość w Młodości y cudowny postępek w cnotach S. Stanisława Kostki”, опубліковану 1761 р. разом з латиномовною присвятою владиці Онуфрію54. Тогочасні джерела фрагментарно розкривають культурно-освітню діяльність Онуфрія (Шум- лянського). Зокрема, він відновив дерев’яну дзвіницю при владичій резиденції в Перемишлі, а також записав катедральній церкві Св. Йоана Хрестителя 1000 червоних польських золотих на її утримання, з умовою відправи щодня однієї Служби Божої на престолі Пресвятої Богородиці в його наміренні55. Значно більше відомо лише про невдалі спроби Шумлянського відкрити єпархіальну семінарію, підтримку “капели” при катедральному храмі в Самборі (згадка 1747 р.56) й заходи навколо побудови нового собору в Перемишлі. Зокрема, Валявський собор 1756 р. започаткував грошову збірку (колекту) на фундацію духовної семінарії. Передбачалося, що зібрана впродовж трьох років сума забезпечить утримання двох неодружених священиків – професорів морального й пастирського богослов’я, які навчатимуть при Перемишльській катедрі кандидатів до священства57. Упродовж 1756–1762 рр. парафіяльний клир склав на семінарію понад 11400 золотих58, однак навчальний заклад з різних причин за єпископства Шумлянського так і не був відкритий. Натомість зібрану суму його наступник – Атанасій (Шептицький), використав на будову нової Перемишльської катедри. Дворічна адміністрація у Львівській єпархії та участь у загальноцерковних ініціативах Київської митрополії Після смерті в середині грудня 1746 р. Атанасія (Шептицького) владика Онуфрій упродовж двох років адміністрував вакантним Святоюрським престолом у Львові (до початку серпня 1749 р.59). Про здійснення Шумлянським пастирської юрисдикції на теренах Галицько-Львівської Русі й Поділля свідчать, зокрема, записи у двох “Книгах ласк” Львівської генеральної консисторії за 1747– 1748 рр.60 Зокрема, перемишльський єпископ, реалізовуючи заповіт митрополита Шептицького, з його грошового спадку відновив будову нової катедри Св. Юра, заклавши “фабрику”61, хоча частина духовенства Львівської єпархії й виступала за фундацію духовної семінарії на коштів померлого митрополита62. Неґативним для Львівського владицтва моментом адміністрації Шумлянського була його добровільна згода на повернення київському митрополитові Брацлавського крилосу-офіціала- ту, що призвело до втрати Львівською єпархією майже півтисячі унійних парафій на Правобережній Україні63. Серед інших пастирських ініціатив Шумлянського як адміністратора можна виокремити проведення наприкінці квітня 1748 р. у Рогатині помісного собору для духовенства Львівського крилосу-офіціалату64. Онуфрій (Шумлянський) приймав діяльну участь у внутрішньому житті Київської митро- полії на єрархічному рівні, зокрема будучи особисто присутнім на конференціях (з’їздах) унійного єпископату. 8 червня 1747 р. разом з іншими чотирма владиками та протоархимандритом Васи- ліанського чину, Шумлянський обирав у Новгородку нового предстоятеля Руської Церкви Флоріана (Гребницького, 1748–1762), підписавши акт елекції65. У середині лютого 1753 р. владика Онуфрій взяв участь у нараді унійного єпископату у Вільні, на якій було укладено меморандум до папи римського й Конґреґації поширення віри про захист “руського обряду”66. У листопаді 1757 р. та березні 1758 р. Шумлянський у числі інших представників вищого духовенства Київської митрополії уклав реляції до Римської курії, що представляла актуальні проблеми Унійної Церкви в Речі Посполитій67. На початку серпня 1761 р. Онуфрій (Шумлянський) прибув на скликаний Гребницьким з’їзд (конференцію) унійних єпископів у Новгородку, де було ухвалено рішення про запровадження податку subsidium charitativum на суму 127000 польських флоренів (з яких 7200 золотих мав спла- тити перемишльський владика). Ці кошти призначалися для державних потреб Речі Посполитої й грошового дару королеві Авґусту III як за опіку над руським католицизмом. Тоді ж конференція вирішила відправити до Вічного міста аудитора Перемишльської консисторії Андрея Якубинсь- кого з проханням до папи про заступництво за “руське віросповідання”68. Востаннє Онуфрій (Шум- лянський) виступив зі спільною заявою унійного єпископату 5 квітня 1762 р., коли шість владик і вісім настоятелів найвпливовіших василіанських монастирів задекларували Конґреґації поширення віри відданість “русинів греко-руського обряду” Римській Церкві (“de fortitudine catholicorum ritus graeco ruteni”)69. Писемна спадщина, опінія сучасників та “світ речей” владики Онуфрія На вимогу київського митрополита, Онуфрій (Шумлянський) 23 серпня 1761 р. уклав обширну реляцію про стан Перемишльського владицтва та була представлена учасникам Новогородоць- кого з’їзду унійних владик і надіслана як звіт Римській курії70. Згідно з цим описом, єпархія тоді складалася з трьох частин – Перемишльського, Самбірського і Сяноцького крилосів-офіціалатів. В адміністративних центрах кожного з округів знаходитися конкатедри, що управлялися єпархіальним крилосом-капітулою. Окрім головного собору Св. Йоана Хрестителя, в Перемишлі також діяли сім крилошанських церков71. Під юрисдикцією владики Йосифа тоді перебувало близько 1200 парафія- льних церков, священики яких утримувалися переважно завдяки милостині і пожертвам мирян72. Окрім того, матеріали василіанських капітул 1747–1748 рр. засвідчують існування на теренах Пер- емишльської єпархії 13-ти монастирів, що входили до складу Руської (Коронної) провінції чину73. Звіт Шумлянського опирався на результати останньої генеральної візитації та містив унікальні відомості про історію, еклезіальну пам’ять та культурну традицію реґіону. Зокрема, документ наводить вартісні дані з історії Самбірської катедри Преображення Господнього, Лаврівського мо- настиря та “княжих сіл” Страшевичі74. У реляції були використані фальсифікати грамот князя Лева Даниловича 1292 р., дипломи польських королів XV–XVII ст. та низка інших актових і наративних джерел, що підтверджували правовий і матеріальний статус місцевих церковних інституцій, храмів, монастирів і духовенства. Онуфрію (Шумлянському) присвячено сім прижиттєвих панегіричних творів – стемм (віршованих епіграм на герб), передмов (префацій) і присвят75. З нагоди канонізації святого Римської Церкви Яна (Йоана) Реґіса, у 1746 р. побачив світ твір перемишльського катедрального каноніка Юзефа-Іґнація Ко- цєнського “Zrzodło obfite wszystkich swiętych” з присвятою владиці Онуфрію. Через два роки проповідник і канонік Львівського архикатедрального костелу о. Стефан Мікульський видав працю “Konkluzya gdy z Maryi sama niewinność Jezus rodzi się” (Львів, 1748), де фігурує вступ-присвята Шумлянському. Післяуспішного захисту дисертації з богослов’я в Перемишльській єзуїтській колегії, два її випускники– Данило Затварницький та Іван Паславський, опублікували текст своєї наукової праці “Theses Theo.logicae sub Auspiciis Onuphrii de Szumlany Szumlański” (Перемишль, 1756), що була дедикована їхньому покровителеві й меценату – Онуфрію (Шумлянському). Анонімний геральдичний вірш “На гербъ Ясновельможнихъ Шумлянськихъ” з префацією єпископові поміщено в літургійній книзі Служебник (Львів, 1759). Інший гербовий вірш анонімного автора, присвячений родові Шумлянських, виявлено в Богословії нравоучительному (Львів, 1760). Ще одна префація Онуфрію (Шумлянському), опублікована у 1761 р. ігуменом василіанського монастиря Св. Спаса Донатом (Попилевичем), міститься в обширному трактаті про Страсті Христові “Traiedya nieukoionych pełna zalow”76. Помер Онуфрій (Шумлянський) 19 квітня 1762 р. внаслідок “niespodzianey śmierci godney pamięci” в єпископській резиденції у Валяві, про що духовенство Перемишльської єпархії повідомив пастирським посланням (Радомишль, 10 травня 1762 р.77) коад’ютор Київської митрополії Феліціан (Володкович). За іншими ж даними, кир Онуфрій упокоївся в Бозі 20 квітня 1762 р. (а за інформацією часопису “Kurjer Warszawski” (nr 41), – 30 квітня 1762 р.78) та був похований у крипті собору Св. Йоана Хрестителя в Перемишлі. Після смерті єрарха було укладено інвентар його рухомого і нерухомого майна (1762 р.79), що проливає світло на його щоденне життя, побут й особисті уподобання. Своїм служінням на Перемишльському владичому престолі Шумлянський значною мірою справдив очікування унійного єпископату, артикульовані під час його хіротонії у 1744 р.: “Dom y diła twoia da budut zercało, naczertanyie, y obraz wsim, iako da raduietsia o tebi Cerkow twoia, y swiatytelstwo twoie o Cerkwy swoiey pochwałytysia pred Bohom, anheły y czełowiky”80. Сучасники високо оцінювали його як людину й пастиря: “Ten godney pamięci JW. biskup przy wysokich cnotach swoich, przykładnych życia obyczajach, y pilnym sprawowaniu pas.terskich obowiązków mógł sobie nieomylnie na błogosławieństwo Niebieskie zasłużyć”81. У панегіричному стилі висловлювався про владику Онуфрія як “świętobliwego, przykładnego, y znakomitemi dostojeństwu jego przyzwoitemi cnotami jaśniejącego pasterza”82 також львівський єпископ Лев (Шептицький), який 26 червня 1762 р. перейняв у тимчасову адміністрацію вакантний Перемишльський престол. Численні актові й епістолярні джерела, пов’язані з архиєрейським служінням Онуфрія (Шумлянського) – пастирські листи, декрети і розпорядження владики тощо, відклалися в “Архіві історії унії” (ЦДІА України у Львові, документи 1752–1762 рр.83), у Відділі рукописів та стародруків Національного музею ім. Андрея Шептицького у Львові (Acta Gratiosa Львівської генеральної консисторії за 1747–1748 рр.84), а також у Державному архіві в Перемишлі (протоколи засідань і декрети Перемишльської генеральної консисторії, духовного суду й владичого двору за 1740– 1762 рр.85). Шумлянський використовував два типи єпископського герба із символами приватного гербу “Корчак”, що використовувався на його печатках, портретах, у богослужбових книгах (Служебник львівського видання 1759 р.), а також в окремих панегіричних творах (їхніми авторами є гравери Іван Филипович і Григорій Вишловський)86. В архіві Перемишльсько-Варшавської архиєпархії у Перемишлі зберігається мальований на полотні прижиттєвий портрет владики Онуфрія з бароковим написом-епітафією87, виконаний приблизно у 1776–1778 рр. художником, греко-католицьким священиком з Перекопаного о. Ми- колаєм Тереїнським88. Копію портрету Шумлянського, виконану з невідомого оригіналу ху- дожником Дмитром Якимовичем (1930–1933) для Львівської духовної семінарії Святого Духа, виявлено в колекції живопису Національного музею у Львові89. У музейній збірці Перемишльсько- Варшавської греко-католицької архиєпархії зафіксовано 37 антимінсів Онуфрія (Шумлянського) одного іконографічного зразка (мідьорит)90. Ще два антимінси владики Онуфрія з іконографічним сюжетом західноєвропейського типу “Покладення до гробу” авторства львівського гравера Івана Филиповича опинилися у Відділі графіки Національного музею у Львові та Мистецькому відділі Музею Українського католицького університету ім. Климентія Папи у Римі91. До початку Другої світової війни у ризниці катедрального собору Св. Йоана Хрестителя зберігалися високої мистецької вартості чотири омофори Шумлянського, один з яких був датований 1655 роком92. Примітки: 1 Загальні біографічні дані про Йосифа-Онуфрія Шумлянського, що часто рясніють фактографічними неточностями, можна знайти у: Блажейовський Д. Ієрархія Київської Церкви (861–1996). – Львів, 1996. – С. 274; Шематизмъ всего клира греко-кат. епархій соєдиненыхъ перемыскои, самбôрскои и сяноцкои на рôкъ вôдъ рожд. Хр. 1906. – Перемишль, 1905. – С. XXX–XXXI; Biskupi Przemyscy (Ostatnie Stebelskiego prace z autogra.fu wydał, wstępem i przypisami objasnił Dr. W. Seredyński) // Scriptores Rerum Polonicarum. – Cracoviae, 1878. – Vol. 4. – P. 325; Biskupi Przemyscy i Samborscy // Biblioteka Polskiej Akademii Umiejętności i Polskiej Akademii Nauk w Krakowie. – Rękopisy. – № 1242. – K. 16; B[artoszewicz] Jul. Onuphrius Szumlański // Cathalogus alphabeticus Pa.trum et Fratrum Ordinis Sancti Basilii Magni in Provincia tituli Protectionis Beatissimae Virginis Mariae Professorum (Львівська національна наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України, Відділ рукописів (далі – ЛННБ). – Ф. 3. – Оп. 1. – Спр. МВ-436. – Арк. 52 зв.; B[artoszewicz] Jul. Szumlański (Onufry), biskup unicki przemyślski // Encyklopedya Powszechna. – Т. 24. – Warszawa, 1867. – S. 786–787; Nabywaniec S. Uniccy biskupi przemyscy w latach 1610–1991. – Rzeszów, 1995. – S. 40–43; Niesiecki K. Herbarz Polski. – Lipsk, 1841. – T. 8. – S. 633; 1844. – T. 10.– S. 430; Schematismus universi venerabilis cleri ruthenorum catholicorum dioeceseos Premisliensis, Samboriensis et Sanocensis pro Anno Domini 1905. – Premisliae, 1904. – S. 15; Żychliński T. Złota księga szlachty polskiej. – Poznań, 1879. – Rok 1. – S. 224; 1883. – Rok 5 (Tablice genealogiczne (Szumlańscy). 2 У метричні книзі унійної парафії с. Великі Шумляни Завалівського намісництва, що розпочинається записа- ми з 1706 р., акту про хрещення Йосифа-Онуфрія Шумлянського нами не виявлено (Національний музей у Львові, Відділ рукописів та стародруків (далі – НМЛ). – Ркк-2855). 3 Urzędnicy województwa ruskiego XIV–XVIII wieku (ziemie halicka, lwowska, przemyska, sanocka). Spisy / Оprac. K. Przyboś. – Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk; Łódź, 1987. – S. 174. 4 У своєму тестаменті від 4 січня 1721 р. Павло Шумлянський заповідав богослуження за світлу пам’ять “Imci Pani Marianny Dymideckiey zmarłey małżonki moiey”; опубл. у: Целевич Ю. Исторія Скиту Манявского вразъ зъ Зборникомъ грамотъ, листовъ и деяких судовыхъ документовъ, дотычныхъ того монастиря. – Львовъ, 1887. – С. XXXIX. Батьком Маріанни був шляхтич Михайло Димидецький (згадується 1686 р.), власник с. Джуркова на Прикарпатті. У 1686 р. він підтвердив земельну фундацію для православного монастиря в Товмачику, надану його батьком, Станіславом Димидецьким (Там само. – С. XCVI–XCVII). 5 У заповіті 1721 р. Павло Шумлянський найбільше пожертв передбачив для православного Скиту Манявського (800 золотих), Святоюрської катедри та Успенської ставропігійної церкви у Львові (по 500 золотих), унійних обителей в Крехові (500 золотих), Лядському (500 золотих), Погоні (400 золотих), Товмачику (400 золотих) й Угорниках (400 золотих), домініканських монастирів у Галичі (1600 золотих), Коломиї (500 золотих) і Тисмениці (1000 золотих), тринітарного конвенту та дому оо. єзуїтів у Станіславові (по 500 золотих), францисканського монастиря у Галичі (200 золотих), а також для декількох руських парафіяльних церков і шпиталів (Целевич Ю. Исторія Скиту Манявского... – С. XXXIX–XLI, XCVIII–XCIX). 6 Староста буцнівський, стольник коломийський у 1727–1746 рр., хорунжий галицький (1746). Згідно з хронікальними нотатками о. Григорія Ґаванського, пароха с. Годів Поморянського намісництва, Андрій Шум- лянський помер у березні 1751 р. у своєму маєтку Буцнів, урочисто похований у місцевій церкві, що була збудована й оздоблена на кошти покійного. У похороні взяв участь рідний брат Андрія – перемишльський владика Онуфрій (Шумлянський): Петрушевичъ А. С. Сводная галицко-русская лѣтопись съ 1700 по 1772 годъ. – Львôвъ, 1887. – Ч. 1. – С. 187. 7 Чашник локомський, стольник теребовельський у 1733–1744 рр., хорунжий теребовельський у 1744–1750 рр., хорунжий галицький у 1750–1756 рр. Львівський єпископ Атанасій (Шептицький) 27 серпня 1731 р. дав дозвіл на побудову каплиці Св. Онуфрія Пустельника в с. Свистельники Завалівського намісництва, фундованої дідичем села, Іваном Шумлянським (НМЛ. – Ркл-83. – С. 125). 8 Мечник коломийський у 1760–1765 рр., стольник коломийський у 1765–1766 рр. (Niesiecki K. Herbarz polski. – T. 8. – S. 633; Urzędnicy województwa ruskiego... – S. 38, 79–82, 102). 9 Принаймні в опублікованих Дмитром Блажейовським списках студентів з Київської митрополії, що навчалися в духовних навчальних закладах Римської Церкви, Йосиф-Онуфрій Шумлянський не фігурує; див.: Blažejovskyj D. Byzantine Kyivan Rite Students in Pontifical Colleges, and in Seminaries, Universities and Institutes of Central and Western Europe (1576–1983). – Romae, 1984. 10 Pelesz J. Geschichte der Union der ruthenischen Kirche mit Rom von den ältesten Zeiten bis auf die Gegenwart. – Wien, 1880. – Bd. 2. – S. 684–689; Śliwa T. Przemyska diecezja greckokatolicka w XVIII w. (do 1772 r.) // Polska.Ukraina: 1000 lat sąsiedztwa. – Przemyśl, 1996. – T. 3. – S. 82. 11 Добрянскій А. Исторія епископовъ трехъ соединенныхъ епархій, Перемышльской, Самборской и Саноцкой, отъ найдавнѣйшихъ временъ до 1794 г. – Львовъ, 1893. – Ч. 3. – С. 20–21. 12 ЛННБ. – Ф. 3. – Оп. 1. – Спр. МВ-435. – Арк. 50. 13 Litterae basilianorum in terris Ucrainae et Bielarusjae / Ed. A. G. Welykyj. – Vol. 2: 1731–1760. – Romae, 1979. – P. 83 (док. № 282). У 1752 р. Угорницький монастир перенесено до с. Бабянка, а в 1818 р. приєднано до Бучацької василіансько- го обителі): Коссакъ Е. Короткій поглядъ на монастыри и на монашество руске, ôтъ заведеня на Руси вѣры Христо- вои ажъ по нынѣшное время. (Шематизмъ провинціи Св. Василія Великого въ Галиціи). – Львовъ, 1867. – С. 171. 14 Ці дані почерпнуто з історичного нарису про обитель місцевого краєзнавця, який виявив пом’яник у парафіяльному архіві с. Баб’янка: Хавлюк М. Угорницький монастир. – Коломия, 1996. – С. 23. 15 Целевич Ю. Исторія Скиту Манявского... – С. C–CI. 16 Epistolae metropolitarum kioviensium catholicorum: Leonis Kiška, Athanasii Szeptyckyj, Floriani Hrebnyckyj 1714– 1762 / Ed. A. G. Welykyj. – Romae, 1959. – P. 197–198 (док. № 29). 17 Див. два протоколи засідань кардиналів Конґрегаціх поширення віри з листопада-грудня 1748 р., на яких роз- глядалася інформація варшавського нунція про ініціативи Атанасія (Шептицького) з номінації титулярних єписко- пів до Кам’янця на Поділлі та Самбора на Прикарпатті: Congregationes Particulares Ecclesiam Catholicam Ucrainae et Bielorussjae epectantes / Ed. A. G. Welykyj, E. Kaminskyj. – Romae, 1957. – Vol. 2: 1729–1862. – P. 124 (док. № 89–90). 18 Див. міркування з цього приводу: Śliwa T. Przemyska diecezja greckokatolicka... – S. 84. 19 ЛННБ. – Ф. 3. – Оп. 1. – Спр. МВ-435. – Арк. 50. 20 Congregationes Particulares... – Vol. 2. – P. 124 (док. № 89–90). 21 Петрушевичъ А. С. Сводная галицко-русская лѣтопись... – С. 147–148. 22 Добрянскій А. Исторія епископовъ трехъ соединенныхъ епархій... – С. 27; Петрушевичъ А. С. Сводная галицко-русская лѣтопись... – С. 151. 23 НМЛ. – Ркл-74. – Арк. 37–37 зв. 24 “Po uczynennom pred wsewydiaszczym okom Bożyim, y naszym smyrenyiem Wiri Prawosławnoy Katołyczeskoy yspovedanny, y po vozdannom obiti powynowenyia y posłuszanyia Swiatomu Prestołu Apostolskomu y Swiatiyszomu Papi Rymskomu, takożde y naszemu smyrenyiu” (НМЛ. – Ркл-74. – Арк. 37 зв.). 25 НМЛ. – Ркл-83. – Арк. 37 зв.–38 зв. Святительську грамоту митрополита Атанасія (Шептицького) для сам- бірського титулярного владики 10 грудня 1740 р. було вписано до актових книг Львівської митрополичої консисторії: Там само. – Арк. 37–38 зв. 26 Петрушевичъ А. С. Сводная галицко-русская лѣтопись... – С. 174. 27 Добрянскій А. Исторія епископовъ трехъ соединенныхъ епархій... – С. 21, 26–28; Петрушевичъ А. С. Сводная галицко-русская лѣтопись... – С. 175, 178–179, 202, 239. 28 Acta S. C. de Propaganda Fide Ecclesiam Catholicam Ucrainae et Bielorusjae spectantia / Ed. A. G. Welykyj. – Romae, 1955. – Vol. 4: 1740–1769. – P. 143–144 (док. № 1272). 29 Litterae S. Congregationis de Propaganda Fide Ecclesiam Catholicam Ucrainae et Bielarusjae spectantes / Ed. A. G. Welykyj. – Romae, 1957. – Vol. 4: 1730–1758. – P. 309–310 (док. № 1939); Supplicationes Ecclesiae Unitae Ucrai.nae et Bielorusjae / Ed. A. G. Welykyj. – Vol. 3: 1741–1769. – Romae, 1965. – P. 129 (док. № 1004). 30 Supplicationes Ecclesiae Unitae... – Vol. 3. – Romae, 1965. – P. 53 (док. № 937). 31 Acta S. C. de Propaganda Fide... – Vol. 4. – P. 52 (док. № 1193). 32 “Золота книга” Львівської єпархії // НМЛ. – Ркл-142. – С. 89–91. 33 Copia memorialis a clero ad Sumum Pontificem contra PP. Basilianos a[nn]o 1747 porrecti // НМЛ. – Ркл-142. – С. 186–190. Опубл. у: Наrasiewicz M. Annales Ecclesiae Ruthenae, gratiam et communionem cum s. Sede Romana habentis, ritumque Graeco-Slavicum observantis, cum singulari respectu ad dioeceses ruthenas Leopoliensem, Pre.misliensem et Chelmensem. – Leopoli, 1862. – P. 522–524. 34 Acta S. C. de Propaganda Fide... – Vol. 4. – P. 55 (док. № 1199). 35 Добрянскій А. Исторія епископовъ трехъ соединенныхъ епархій... – С. 21–24, 27–32; Петрушевичъ А. С. Сводная галицко-русская лѣтопись... – С. 173, 178–179, 184–185. 36 Audientiae Sanctissimi de rebus Ucrainae et Bielarusjae (1650–1850) / Ed. A. G. Welykyj. – Romae, 1963. – Vol. 1 (1658–1779). – P. 125–126 (док. № 100). 37 Epistolae metropolitarum kioviensium catholicorum... – P. 357–358 (док. № 47). 38 Задокументовано присутність на соборі протопресвітерів з Балигородського, Бірецького, Біцького, Висо - чанського, Городоцького, Добромильського, Дрогобицького, Жукотинського, Короснянського, Ліського, Мокрянського, Мостиського, Мушинського, Олешицького, Перемишльського, Порохницького, Старосам- бірського, Старосільського, Стрийського, Сяніцького, Тарногородського, Яворівського, Ярославського та Яслівського намісництв (Григорій Лакота. Три синоди перемиські й єпархіяльні постанови валявські в 17–19 ст. – Перемишль, 1939. – С. 59, 62–63. Див. також загальну оцінку цих постанов у: Григорій Лакота. Зібрані історичні праці / Вступ М. Мельник; зібрав й до друку підготував В. Пилипович. – Перемишль, 2003. – С. 125–127). 39 У Балигородському, Біцькому, Височанському, Дрогобицькому, Любачівському, Мостиському, Мушинсь- кому, Перемишльському, Старосольському, Сяніцькому, Яворівському, Ярославському та Яслиському на- місництвах (Центральний державний історичний архів України, м. Львів (далі – ЦДІАЛ). – Ф. 129. – Оп. 3. – Спр. 200. – Арк. 1–2; Ф. 159. – Оп. 9. – Спр. 1773. – Арк. 2–2 зв.; Krochmal A. Akta wyznaniowe w zasobie Archiwum Państwowego w Przemyślu. – Przemyśl, 1993. – S. 45–47). 40 Добрянскій А. Исторія епископовъ трехъ соединенныхъ епархій... – С. 25. 41 Acta S. C. de Propaganda Fide... – Vol. 4. – P. 53 (док. № 1195). 42 Див. лист Шумлянського до кардинала Спінелло від 9 лютого 1760 р. у справі о. Теодора Височанського, колишнього випускника папської колегії оо. театинів у Львові: Monumenta Ucrainae historica... – Vol. 6. – P. 264– 265 (док. № 175). 43 Litterae S. Congregationis de Propaganda Fide... – Vol. 4. – P. 279 (док. № 1890–1892). 44 Петрушевичъ А. С. Сводная галицко-русская лѣтопись... – С. 191–192. 45 Lorens B. Bractwa cerkiewne w eparchii przemyskiej w XVII i XVIII wieku. – Rzeszów, 2005. – S. 76–77, 88. 46 Inwentarz rękopisów Biblioteki Kapituły Greckokatolickiej w Przemyślu / Oprac. A. Kaszlej. – Warszawa, 2011. – S. 211–214, 218, 223–224, 230; Lorens B. Bractwa cerkiewne... – S. 46–47, 57, 66–67, 97, 101–102, 108, 110–111, 151, 159, 180, 214. 47 У листі до Онуфрія (Шумлянського) від 14 травня 1752 р. Львівський єпископ Лев (Шептицький) писав: “Ta clandestine promotion iako iest oczywistą wolney Elekcyi dotychczas praktykowaney stratą, tak nieochybnie za sobą ciągnie zgubę wszystkich Nas dyzhonor i w hierarchii niespokoy. Albowiem bardzo dobrze wiadomy iest JWM. Panu zelus Jmci x. Chełmskiemu erga ritum nostrum, który, że sam z urodzenia nauczył się takze godzinek, dlatego mniey vigilat, aby w diecezyi Jego juxta laudatum orientalis ecclesiae morem nabożeństwo odprawowało się, lecz po wielu mieyscach praktukuie się, że miasto jutrzni (а о Всенощномъ ani pytay) od godzinek zaczyna się” (цит. за: Петрушевичъ А. С. Сводная галицко-русская лѣтопись... – С. 191). 48 Malinowski M. Die Kirchen- und Staats-Satzungen bezüglich... – S. 66. 49 Петрушевичъ А. С. Сводная галицко-русская лѣтопись... – С. 233–234. 50 Documenta Pontificum Romanorum historiam Ucrainae illustrantia / Ed. A. G. Welykyj. – Romae, 1954. – Vol. 2. – P. 125–126 (док. № 723). 51 Epistolae metropolitarum kioviensium catholicorum... – P. 306–307 (док. № 35), 309–332 (док. № 36). 52 Supplicationes Ecclesiae Unitae... – Vol. 3. – P. 184–185 (док. № 1060). 53 Добрянскій А. Исторія епископовъ трехъ соединенныхъ єпархій... – С. 26–27, 39. 54 Барокові стемми і префації: Гербові вірші й присвяти перемиським владикам XVII–XVIII століть / Вступна стаття Д. Пилиповича; Зібрав і до друку підготував В. Пилипович. – Перемишль, 2012. – С. 54–55, 167–178, 309–321. 55 Григорій Лакота. Зібрані історичні праці... – С. 44–45, 63. 56 Lorens B. Bractwa cerkiewne w eparchii przemyskiej w XVII i XVIII wieku. – Rzeszów, 2005. – S. 213–214. 57 Григорій Лакота. Три синоди перемиські… – С. 59, 62–63. 58 Григорій Лакота. Зібрані історичні праці... – С. 63–64. 59 Monumenta Ucrainae historica / Collegit A. Šeptyckyj. – Romae, 1968. – Vol. 6 (1729–1773). – P. 230–231 (док. № 155). 60 НМЛ. – Ркл-83. – Арк. 67 зв.–72 зв.; Ркл-86. – Арк. 740–752 зв. 61 Monumenta Ucrainae historica... – Vol. 6. – P. 230–231 (док. № 155). 62 Supplicationes Ecclesiae Unitae... – Vol. 3. – P. 92–93 (док. № 967). 63 Див. про це детальніше: Скочиляс І. Брацлавський територіальний конфлікт 1747–1754 рр.: правові аргу- менти, еклезіальні й соціальні практики “впорядкування” географічного простору та історична пам’ять // Соціум. – 2010. – Вип. 9. – С. 174–218. 64 НМЛ. – Ркл-86. – Арк. 742. Загальна характеристика дворічного адміністрування Онуфрія (Шумлянського) у Львівській єпархії представлена у: Скочиляс І. Галицька (Львівська) єпархія XII–XVIII століть: організаційна структура та правовий статус. – Львів, 2010. – С. 641–644. 65 Epistolae metropolitarum kioviensium catholicorum... – P. 265–270 (док. № 13). 66 Ibid. – P. 305–306 (док. № 34). Див. також: Malinowski M. Die Kirchen- und Staats-Satzungen bezüglich des griechisch-katholoschen Ritus der Ruthenen in Galizien. – Lemberg, 1861. – S. 125. 67 Epistolae metropolitarum kioviensium catholicorum... – P. 389–394 (док. № 63). 68 Добрянскій А. Исторія епископовъ трехъ соединенныхъ епархій... – С. 25–26, 34; Петрушевичъ А. С. Сводная галицко-русская лѣтопись... – С. 216–217. 69 Monumenta Ucrainae historica... – Vol. 6. – P. 275–276 (док. № 179). 70 Документ опубл. у: Добрянскій А. Исторія епископовъ трехъ соединенныхъ епархій... – С. 34–37; Петру- шевичъ А. С. Сводная галицко-русская лѣтопись... – С. 231–234. 71 Це храми Благовіщення Пресвятої Богородиці, Пресвятої Тройці, Різдва Пресвятої Богородиці, Св. Миколая Чудотворця, Св. Михаїла Архангела, Св. Юрія Побідоносця та Успення Пресвятої Богородиці. 72 Петрушевичъ А. С. Сводная галицко-русская лѣтопись... – С. 233–234. 73 Катедральний у Перемишлі, Дережицький, Добромильський, Крупецький, Лаврівський, Летнянський, Літ- нівський, Лішнянський, Святого Спаса, Смольницький, Топільницький, Улицький і Щеплотцький (Litterae basilianorum... – Vol. 2. – P. 108–110 (док. № 267), 137–146 (док. № 278), 151–153, 160–161 (док. № 279), 183). 74 Петрушевичъ А. С. Сводная галицко-русская лѣтопись... – С. 232–233. 75 Найповніше ці твори охарактеризовано у блискучому збірнику, що містить критичний аналіз, археографічні публікації мовою оригіналу та переклади на сучасну українську всіх відомих панегіричних творів на честь Онуфрія (Шумлянського): Барокові стемми і префації... – С. 40–55, 59–62, 113–178, 227–321. 76 Барокові стемми і префації... – С. 40–55. 77 ЦДІАЛ. – Ф. 201. – Оп. 4б. – Спр. 3055. – Арк. 103. 78 Петрушевичъ А. С. Сводная галицко-русская лѣтопись... – С. 238–239; Шематизмъ всего клира греко- кат. епархій соєдиненыхъ перемыскои, самбôрскои и сяноцкои на рôкъ вôдъ рожд. Хр. 1906. – Перемишль, 1905. –C. XXXI. 79 Archiwum Państwowe w Przemyślu, Archiwum Biskupstwa Grecko-Katolickiego w Przemyślu (далі – APP, ABGK). – Sygn. 150. 80 НМЛ. – Ркл-83. – Арк. 38 зв. 81 ЦДІАЛ. – Ф. 201. – Оп. 4б. – Спр. 3055. – Арк. 103. 82 Див. пастирське послання Лева (Шептицького) до унійного клиру Перемишльської єпархії від 17 червня 1762 р.: ЦДІАЛ. – Ф. 201. – Оп. 4б. – Спр. 3055. – Арк. 16. 83 Там само. – Ф. 201. – Оп. 4б. – Спр. 1318. 84 НМЛ. – Ркл-74. – Арк. 67 зв.–72 зв. 85 APP, ABGK. – Sygn. 3–4, 13–16, 23, 26–27, 32, 35, 87–95. Див. також стислу характеристику цих матеріалів: Krochmal A. Akta wyznaniowe... – S. 56–58. 86 Найповніший його опис наводить: “На першому варіанті […] в овальному щиті, розміщеному на деко- ративному аркуші, символи гербу “Корчак”. Над щитом корона, над якою собака в чаші. По боках корони єпископські мітра та жезл. Все розміщене на мантії, що виходить з капелюха із 12 китицями (по 6 з боків). Китиці розміщені на антії по боках щита. На другому варіанті […] щит 5-польовий. У першому овальному полі (щиті) “Корчак”, над щитом собака в чаші; в другому полі – “Радван” (церковна хоругва з трьома поясами та з хрестом); в третьому – “Корчак” із трьома страусиними пір’їнами; у четвертому полі – “Ліс” або “Данброва” (стріла з двома поперечинами), над ним грифон; у п’ятому полі – “Сас”. Щит поміщений на декоративному аркуші. Над щитом корона, по боках якої єпископські мітра та жезл. Все розміщене на мантії, що виходить з капелюха із 12 китицями (по 6 з боків). Китиці розміщені на мантії по боках щита” (цит. за: Хаварівський У. Герби Львівських владик в унії з Римом (1667–2007). – Тернопіль, 2008. – С. 22). Див. також: Барокові стемми і префації... – С. 18–21; Брама святого Івана: Перемиська барокова епітафія / Супров. статті й упоряд. В. і Д. Пилиповичів. – Перемишль, 2005. – С. 94–95. 87 “Na świecie Józef, drugi Onufry w zakonie, Tego Samborska zasług ozdobiła skronie Mitra w czwartym czterdziestym tysiąc siedmset roku Przemyski i Sanocki z Boskiego wyroku We trzech Diecezyach Biskup ogłoszony W tysiąc siedmset czterdziestym ośmym wywyższony Na tę godność day Boże iak w naydłuższe wieki Niech dla zysku Herbowe złotem płyną rzeki” (опубл. у: Брама святого Івана... – С. 59, 95–96). 88 Пилипович В. До історії колекції портретів перемиських владик // Його ж. Культурна територія: Статті і матеріяли до інтелектуальної історії Надсяння. – Перемишль, 2011. – С. 113–122. Портрет Онуфрія (Шум- лянського) опубл. у: Барокові стемми і префації... – Між с. 112 і 113; Брама святого Івана... – С. 58. 89 Див. про це докладніше: Жеплинська О. Галерея портретів духовенства Львівської духовної семінарії Свято- го Духа в збірці Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького // Літопис Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького. – Львів, 2012. – № 9. – С. 116–121; Її ж. Колекція давнього портретного малярства кінця XVII – XVIII століть Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького // Апологет: Матеріали V Міжнародної наукової конференції, м. Львів, 23–24 листопада 2012 р. “Християнська сакральна традиція: віра, духовність, мистецтво”. – Львів, 2012. – С. 123–124. 90 Giemza J. Antyminsy władyków przemyskich w Muzeum greckokatolickiej archieparchii przemysko-warszawskiej // Бюлетень Львівського філіалу Національного науково-дослідного реставраційного центру України. – Львів, 2007. – № 9. – С. 81–82. 91 Мистецький відділ Музею Українського католицького університету ім. Климентія Папи у Римі. – Інв. № 2712 (репродуковано у: Сидор О. Патріярх Йосиф Сліпий і мистецтво. – К.; Рим, 2012. – С. 334); НМЛ. – Відділ графіки. – Гд-140. 92 Григорій Лакота. Зібрані історичні праці... – С. 41. Джерело: Ігор Скочиляс (Львів): Йосиф-Онуфрій Шумлянський (перед 1706 р. – † 19.IV.1762), угорницький ігумен та унійний єпископ перемишльський // Генеалогічні записки. – Львів, 2015. – Вип. 13 (нової серії 7). |
РОДОВОДИ ШЛЯХТИ > Ш >
