Шептицькi



ШЕПТИЦЬКI.







I. Загальна характеристика та походження роду Шептицьких.


ШЕПТИЦЬКI — один з найстаріших боярських родів Галицької Землі. Представники роду посідали маєтності в Перемиському князівстві між Перемишлем і Самбором. Цей рід спочатку звався Шептицями або «з Шептиць» (до 16 ст.), а потім Шептицькими, іноді з додатком «з Шептиць». Шептицькі також набули село Угерці в Рудецькому повіті, і тому одна гілка звалася «на Шептицях», а друга «на Вощанцях та Угерцях». Один з її представників, Іван Кантій Шептицький батько митрополита Андрея Шептицького, 1871 року отримав австрійський графський титул[1].
Шептицькі у XV – XVIII ст. належали до руської шляхти Перемишльської землі (термін “руський” вживаємо у конфесійному значенні). Поряд з кількома іншими родами вони творили її еліту, для котрої були властивими активна участь у суспільно-політичному та військовому житті краю, відносно високий рівень матеріальних статків, помітний вплив на культурне та церковне життя тощо. 


Література та джерела:
Ігор Смуток. Родовід Шептицьких за матеріалами Перемишльських гродських i земських актів XVI – першої половини XVIII століття.
Dunin-Borkowski J. Almanach błękitny. Genealogia żyjących rodów polskich. — Lwów, 1909. — S. 915.


Генеалогічний родовiд та бiограми Шептицьких.


I

1. Федiр
У 1469 р. Федір вивів у перемишльському земському суді своє шляхетство9. Правда, ще раніше під 1436 р. маємо повідомлення про якогось Петра з Вощанців (це село у XVІ – XVIII cт. незмінно входили до родинного маєтку Шептицьких), що позичив у Фредра з Плешович 40 марок10. Однак, важко однозначно стверджувати, чи належав
він до Шептицьких чи ні. У 1471 р. Федір продав дві третини свого маєтку у Шептичах племіннику Сеньку, а одну третину подарував11. 
9 Akta Grodzkie i Ziemskie z czasów Rzeczypospolitej z Archiwum t.zw. Bernardyńskiego we Lwowie, wydane staraniem Galicijskiego Wydziału krajowego. / Wyd. K.Liske, A. Prochaska, 
W. Hejnosz. (AGZ). – Lwów, 1903. – T. 18. – № 17. 
10 Ibidem. – № 56. 
11 Ibidem. – № 225-227.
2. Яцько


II


3/2. Сенько Яцькович
У 1471 р. Федір продав дві третини свого маєтку у Шептичах племіннику Сеньку, а одну третину подарував11. Той самий Сенько у 1471 р. представляв у перемишльському гродському суді інтереси Стецька з Михалович12. 
Дядько з племінником, згадані у проміжку двох років – це все, що знаємо на сьогодні про Шептицьких XV cт. Ситуацію не рятують навіть привілеї-фальсифікати Казимира IV 1458 і 1469 рр. з поданою, чи то знаданою грамотою князя Лева 1284 р. У них поряд із Федьком і Сеньком присутні ще кілька осіб. Так, виявляється, Сенько мав двох братів і їхній батько, на той час покійний, звався Яцько13. Можна припустити, що, коли готувався цей документ, у середині XVI cт. його творці справді знали, хто мешкав у Шептичах сто літ тому. Однак, з такою долею ймовірності можна стверджувати, що фальсифікатори вигадали імена братів або помилково назвали їх братами Сенька та дітьми Яцька. На жаль, через брак джерел ні підтвердити, ні спростувати інформацію привілеїв Казимира IV на даний час неможливо. Зайве говорити, що прив’язати Федька з племінником Сеньком до Шептицьких, відомих на початок XVI cт., також не вдається.
9 Akta Grodzkie i Ziemskie z czasów Rzeczypospolitej z Archiwum t.zw. Bernardyńskiego we 
Lwowie, wydane staraniem Galicijskiego Wydziału krajowego. / Wyd. K.Liske, A. Prochaska, 
W. Hejnosz. (AGZ). – Lwów, 1903. – T. 18.  – № 225-227. 12 Ibidem. – Lwów, 1901. – T. 17. – № 525


III


4/?. Михайло ...... Шептицький
прив’язати Федька з племінником Сеньком до Шептицьких, відомих на початок XVI cт., також не вдається. З початком XVI cт. Шептичами володів Михайло. Вперше він з’являється у 1508 р. у поборовому реєстрі шляхти Самбірського, Дрогобицького, Стрийського повітів14. Впродовж наступних років він згадується неодноразово: У 1523 р. разом з Дашком Ортинським придбав частку у с. Ортиничі від спадкоємців Ганки Погорецької за 20 гривень15. У 1526 р. Івашко Хлопецький повернув йому борг у розмірі 10 гривень16. У 1529 р. позиває Тимка і Олексу Височанських з приводу завданих тілесних ушкоджень17. У 1531 р. Михайло зрікся своїх прав на материнські маєтки у с. Висоцько на користь Дмитра Думки та Івашка Вериги Височанських. Таким чином, мати Михайла походила з Височанських, або Комарницьких чи Турянських, котрі на кінець XV ст. були співвласниками с. Висоцька Верхнього18. У 1535 р. Олекса Гортинський відступив йому половину своєї частки у с. Ортиничі19.
Михайло помер або у 1535 р., або в наступному, 1536, році. На це вказує акт зречення з прав на батьківські і материнські маєтки з боку його дочки Орини на користь братів, а не батька, датований від 14 березня 1536 р.20
Двічі документи повідомляють про дружину Михайла, котру звали Удя. В 1519 р. вона позивала до перемишльського земського суду Олехна Гортинського21, а в 1532 р. же Василь Ортинський позивав її з приводу побиття22.
Дружина: Удя
14 Jabłonowski Alexander. Polska XVI wielu pod względem geografi czno-statystycznym. – Tom. VII: Ziemie Ruskie, część 2: Ruś Czerwona. (Źródła dziejowe, tom XVIII, cz. 2 ) – 1903. – S. 114. 
15 ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 9. – С. 391-392. 
16 Там само. – С. 525. 
17 ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 262. – С. 1705-1706. 
18 Там само. – Спр. 9. – С. 826-827. 
19 Там само. – Спр. 12. – С. 150. 
20 Там само. – С. 298. 
21 Там само. – Спр. 7. – С. 272. 22 Там само. – Спр. 261. – С. 404.


IV

Кузьма Михайлович Шептицький
Брати вперше згадуються у 1536 р. До кінця 1540 – початку 1550-х років маємо ще кілька документальних свідчень про перших трьох, натомість про Тимка пізніших відомостей немає23. На період їхнього життя припадають дві гучні справи. Перша, пов’язана із розмежуванням королівських і шляхетських маєтків у Самбірському старостві 1538 р. , що мало місце і в с. Ортиничах, де Шептицькі володіли земельною часткою, набутою у свій час батьком24. Друга – з підтвердженням права власності на с. Шептичі, наданого нібито князем Левом предкам Шептицьких25. На час отримання цього підтвердження від Сигізмунда Августа у 1552 р. живим залишався тільки Яцько, Кузьма помер напередодні. (Іван згадується ще в 1553 р.26, втім, не виключено, що вказана особа належала до наступного покоління Шептицьких й була сином або племінником Яцька і Кузьми, інакше важко зрозуміти, чому його ім’я відсутнє у королівському привілеї 1552 р.). 
Про дружин Кузьми, Яцька, Івана і Тимка акти не повідомляють. Жихлінський Т. зазначає, що Яцько мав шлюб з Йоанною, дочкою Матвія Замойського. Це цілком вірогідно, адже Матвій Замойський, справді, жив наприкінці XV – першій чверті XVI cт. а його дві дочки – Анастасія (1539) та Марухна (1546), були сучасницями гіпотетичної дружини Яцька27. 
23. ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 18. – С. 600-601; Спр. 21. – С. 595; Спр. 24. – С. 814; Спр. 281. – С. 868; Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 263. – С. 84, 507-508, 514; Спр. 264. – С. 481; Спр. 265. – С. 60, 846; Спр. 266. – С. 774; Спр. 268. – С. 139. 
24 Там само. – Спр. 263. – С. 84; спр. 263. – С. 507-508. Dokumenta dotyczące dawnej ekonomii // Dodatek miesięczny do „Gazety Lwowskiej”. – Lwów, 1872. – R. 1. – T. 1. – S. 163-172. 
25 Купчинський О. Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ - першої половини XIV століть. Дослідження. Тексти. – Львів, 2004. – С. 491-497, 828-831, 871- 875. 
26 ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 268. – С. 139.
27. AGZ. – Lwów, 1903. – T . 18. – № 2338. ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 8. – С. 756; Спр. 14. – С. 258-259, 889.
Іван Михайлович Шептицький
Яцько Михайлович Шептицький
Тимко Михайлович Шептицький
Орина Михайлівна Шептицька

V

Федір (Теодор) Яцькович (1585, +1609/1611)
мабуть, старший з-поміж братів, одружився з Марухною, єдиною дочкою Яцька Турянського Іршовича (1585)29. Останній належав до відгалуження Турянських, котрі, окрім дідичних маєтків у сс. Турйому і Топільниці, володіли так званою “Головачовською” часткою у с. Угерці, придбаною ще на початку XVI cт.30 Тому нащадки Федора впродовж XVІІ-XVIII cт. володіли частинами вказаних сіл. Сам Федір помер між 1609-1611 рр.31
Дружина: 1585, Марухна, єдиною дочка Яцька Турянського Іршовича.
30 Matricularum Regni Poloniae Summaria, excussis codicibus, qui in Chartophylacio Maximo Varsoviensi asservatntur / Ed. Th. Wierzbowski. (MRPS) – Pars IV: Sigismundi I regis tempora complectens (1507-1548). Vol.2: Acta cancellariorum 1507-1548. – Varsoviae, 1910. – № 878. 
31 ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 327. – С. 149; – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 74. – С. 101-103
Сенько Яцькович 
одружувався двічі. Спочатку на Фенні, дочці Андрія Ту-
рянського Лоя (1592)32, вдруге – на Анні, дочці Івана Монастирського Степа-
новича (1599)33. Він також став власником часток у сс. Турйому і Топільниці. 
Однак, на відміну від брата Федора, не так через укладення шлюбу з Турян-
ською, як завдяки власним зусиллям та господарській активності34. Повторення одруження та родичання з Монастирськими підштовхнуло Сенька до створен-
ня ще одного маєтку в с. Монастирці35. Здається, саме в родовому гнізді Монас-
тирських Сенько провів останні роки життя й помер незабаром після 1623 р.
36
31 ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 327. – С. 149; – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 74. – 
С. 101-103. 32 Там само. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 55. – С. 747-748. 33 Там само. – Спр. 64. – С. 1149-1150. 34 Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 323. – С. 136; – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 56. – С. 516-520; 
– Спр. 62. – С. 949; – Спр. 65. – С. 1337-1339; – Спр. 78. – С. 1235-1237; – Спр. 85. – С. 
1137-1138.
35 Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 330. – С. 1155; – Спр. 333. – С. 930-931; – Спр. 334. – С. 
725-726; – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 66. – С. 818-820; – Спр. 74. – С. 926-929; – Спр. 75. – С. 
1429-1431; – Спр. 78. – С. 1540-1542; – Спр. 79. – С. 1477-1480; – Спр. 85. – С. 326-330; – 
Спр. 85. – С. 1134-1136; – Спр. 87. – С. 1285-1289; – Спр. 89. – С. 904-908; – Спр. 91. – С. 
116-118; – Спр. 94. – С. 1852-1857. 36 ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 94. – С. 1852-1857
Георгій Яцькович 
з’являється найпізніше, щойно у 1599 р. Як і двоє інших
братів, він поріднився з власниками сс. Турйого і Топільниці. Зокрема, його
дружиною стала Марухна, дочка Василя Бандрівського (1599)37, яка доводила-
ся внучкою Андрію Турянському Бутчичу й успадкувала від нього маєтності у
вказаних селах38. Георгій доповнив нерухомість дружини за рахунок власних
незначних придбань39. Втім, Тур’є з Топільницею так і не стало місцем постій-
ного осідку подружжя. На відміну від Федора та Сенька, Георгій значно рідше
згадується в перемишльських актах. Востаннє – 1613 р. На 1621 р. він вже був
покійним40. 
37. ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 64. – С. 1148-1149. 38 Там само. – Спр. 67. – С. 2482-2484; – Спр. 92. – С. 941-944. 39 Там само. – Спр. 78. – С. 1235-1240. 40 Там само. – Спр. 78. – С. 1235-1240; – Спр. 92. – С. 941.


VI


Олександр Федорович
Олександр Федорович через шлюб з Фенною, дочкою Васька Винницького Антоновича породичався з єпископською гілкою Винницьких, оскільки його дружина доводилася Антонію Винницькому, перемишльському владиці та київському митрополиту, рідною тіткою. Від цього шлюбу він мав трьох
дітей: Олександра Захарія, Станіслава і Єлизавету (Гелену). 
Петр Федорович
Петро Федорович так само, окрім згаданих у Т. Жихлінського чотирьох синів, мав ще трьох дітей: Катерину, дружину Габріеля Берецького (1658), Магдалену, дружину Яна Фаустина Волінського (1663) та Хризостома, згаданого єдиний раз у 1648 поряд з іншими братами і сестрами у справі батьківського спадку у с. Турйому 45 ЦДІА України у м. Львові.  – Спр. 113. – С. 373-374; – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 122. – С. 45-50; – Спр. 127. – С. 72-73.
Анна
одружена з Марком Височанським Янковичем (1607),  прожила довге життя й померла наприкінці 1650-х - початку 1660-х років  ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 14. – Оп. 1.. – Спр. 127. – С. 434-436. 
Катерина, 
згадується тільки одого разу у зв’язку зі своїм шлюбом та сплатою їй братами 1500 злотих посагу ЦДІА України у м. Львові.  – Спр. 83. – С. 292-293..
дружина Яна Крайовського (1616), 





43 
44 

46 
Гілка Сенька Шептицького. 
Сенько мав єдиного спадкоємця в особі сина Миколая, народженого від шлюбу з Фенною Турянською. Ще за життя батька той одружився з Анною, дочкою Миколая Хлопецького (1619). Миколай продовжував володіти частками в Шептичах та Монастирці, позбувшисть власності у Турйому і Топільниці, й востаннє згадується в 1670 р.47
 Його дітьми були Миколай, Катерина та, можливо, Андрій і Самійло.  Миколай Миколайович за згодою батька у 1648 р. уклав шлюб з Катериною, дочкою Федора Бандрівського. Згодом він повторно одружився з Марією Бандрівською. Обидві дружини володіли частками у сс. Терло, Росохи, Лібухова, що зумовило появу Шептицьких з середини XVII cт. в родовому осідку Терлецьких48. 
Катерина у 1664 р. вийшла заміж за Георгія Яворського Дуба, родоначальника заможного у XVIII cт. відгалуження Яворських Дубиків49. Впродовж півстоліття (до 1712 р.) вона доволі часто згадується на сторінках перемишльских актів, однак виключно у справах, пов’язаних з Яворськими та сусідньою шлях-
тою південної гірської частини Перемишльщини50. Андрій з’являється вперше у 1651 р. у судовій справі з Марком Літинським51. Упродовж наступних трьох століть маємо ще кілька згадок про нього. 
Всі вони так чи інакше мають стосунок до його майнових справ у сс. Шептичах і Колбайовичах52. У 1670-х роках поряд з Андрієм незмінно виступає брат Самійло, також власник земельних часток у сс. Шептичі і Колбайовичі53. Обидва були одружені: Андрій з Сюзаною Хлопецькою (1679), Самійло з Марією По-
горецькою (1664)54. Після 1679 р. відомості про братів зникають. Так само відсутня інформація про їхніх прямих спадкоємців.З 1680-х років рід Сенька Шептицького продовжили діти Миколая Мико-
лайовича. Він мав двох синів і трьох дочок. Адам і Еліяш, народжені від першого шлюбу, були старшими від сестер. Брати відомі насамперед як власники часток у сс. Терло, Росохи та Лібухова, успадковані від матері. Дорослий період їхнього життя припадає на останні десятиліття XVII – початок XVIII cт. Про Адама перемишльські акти повідомляють частіше55. З них, поза звичними відомостями про майнові оборудки та
судові суперечки з ріднею та сусідами, дізнаємося про те, що Адам в молоді роки служив товаришем в панцирних хоругвах, а у 1697-1699 рр. 56 обирався поборцею подимного в Перемишльській землі57. У кінці життя Адам посів уряд бузького ловчого58. Еліяш згадується рідше й про його суспільно-політичну діяльність нічого не повідомляється59. Обидва брати були одружені. Адам з Марією Ярошинською (1680), Еліяш з Катериною Залеською.60 Смерть оби-двох, ймовірно, настала в перше десятилітя XVIII cт., сповнене природніх і військових катаклізмів61.
Єлена, Єва і Катерина – дочкиМиколиМиколайовича – народилисявдругому
шлюбі з Марією Бандрівською. Всі троє вийшли заміж за місцевих шляхтичів з
сс. Росохів та Терла. Єлена стала дружиною Самійла Стрільбицького Козико-
вича (1700), Єва – Теодора Ямінського, священика с. Терло (1700), Катерина
– Луки Нанівського (1701)62.Наступне покоління представляють діти Адама і Еліяша. 
У Адама їх було не менше семи. Це – Якуб, Филип, Базилій, Анна, Єфро-
синія, Марія та Єва. Перші двоє згадуються неодноразово впродовж першої
третини XVIII cт. З них Якуб, як і батько, посідав уряд бузького ловчого, й був
одружений з Констанцією, дочкою Адама Требуховського, брест-куявського
чашника (1718) (у Т. Жихлінського вона помилково названа Катериною)
63. 
Филип відбував військову службу товаришем гусарської хоругви та був одру-
жений з Єлизаветою Хроновською (1713)64. Документи вказують на володін-
ня братами частками в Шептичах та Вощанцях й жодного разу не повідомля-
ють про їхній зв’язок з батьківським маєтком в сс. Терлі, Росохах та Лібухові. 
Так само серед котрагентів їхніх майнових справ відсутня шляхта зі вказаних
сіл. Напевне, нащадки Адама позбулися маєтків у родовому гнізді Терлець-
ких. Решта, а це Базилій та четверо сестер, згадуються єдиний раз у 1713 р. 
у справізВарлаамомШептицьким, перемишльськимвладикою, котрийтримав у
заставі від сім’ї Адама певні земельні частки у с. Шептичі та претендував через
суд ще на певні рухомі і нерухомі маєтки65. З них тільки Анна була одружена з
якимось Уляницьким, натомість інші сестри на цей час залишалися незаміж-
німи.
Людовік, син Еліяша і Катерини Залеської, був єдиним спадкоємцем бать-
ківського маєтку в сс. Терлі, Росохах та Лібухові та, можливо, також власником
частки, набутої від дітей Адама. Його дружиною була Анна Добринецька (в
Т. Жихлінського помилково зветься Софією)66
47 ЦДІА України у м. Львові. – . – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 102. – С. 396-398; – Спр. 129. – С. 176-180; 327. – С. 267-
268; – Спр. 361. – С. 208; – Спр. 362. – С. 171-172; – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 89. – С. 908-910; 
– Спр. 97. – С. 456-457; – Спр. 102. – С. 377-379; – Спр. 110. – С. 503; – Спр. 112. – С. 1452-
1454; – Спр. 113. – С. 53-57, 88-91; – Спр. 115. – С. 405-408, 595-598; – Спр. 129. – С. 621. 48 Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 102. – С. 396-398; – Спр. 104. – С. 790; – Спр. 125. – С. 
2407-2412. 49 Там само. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 129. – С. 616-617. 50 ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 128. – С. 813-814; – Спр. 132. – С. 2792-2794; – Спр. 137. – С. 1976; – Спр. 148. – С. 1645; – Спр. 219. – С. 99-100; – Спр. 
222. – С. 188. 51 Там само. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 125. – С. 906-907. 52 Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 129. – С. 176-80, 181-185: – Спр. 134. – С. 167-171. 53 Там само. – Спр. 134. – С. 167-171, 875-882, 906-908; – Спр. 135. – С. 756-761. 54 Там само. – Спр. 129. – С. 176-80: Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 129. – С. 621-624. 55 Там само. – Спр. 125. – С. 2407-2412; – Спр. 135. – С. 1039-1046; – Спр. 141. – С. 625; – 
Спр. 149. – С. 3067-3069; – Спр. 150. – С. 777-778; – Спр. 217. – С. 12-14; – Спр. 415. – С. 
2640-2646; – Спр. 438. – С. 3675-3676; – Спр. 445. – С. 441-442; – Спр. 464. – С. 2029; – 
Спр. 467. – С. 541-542, 1759; – Спр. 495. – С. 541-542. 56 Там само. – Спр. 415. – С. 2640-2646; – Спр. 438. – С. 3675-3676. 57 Там само. – Спр. 464. – С. 2029; – Спр. 467. – С. 1759. 58 Там само. – Спр. 495. – С. 541-542. 59Тамсамо. – Спр. 130. – С. 454-461; – Спр. 141. – С. 625; – Спр. 149. – С. 2331-2334; – Спр. 152. 
– С. 1054-1055; – Спр. 214. – С. 186; – Спр. 215. – С. 187; – Спр. 467. – С. 197; – Спр. 468. – 
С. 710-716. 60 Там само. – Спр. 135. – С. 1039-1046; – Спр. 465. – С. 1013-1014. 61 Там само. – Спр. 215. – С. 187; спр. 217. – С. 12-13. 62 Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 214. – С. 271-2, 310; – Спр. 215. – С. 185.
63 Там само. – Спр. 225. – С. 359; – Спр. 520. – С. 892-895. 64 Там само. – Спр. 495. – С. 253. 65 Там само. – Спр. 495. – С. 541-542, 1359-1362. 66Тамсамо. – Спр. 225. – С. 50-1; – Спр. 227. – С. 427, 535; – Спр. 229. – С. 529-530; – Спр. 229. – 
С. 730-732; – Спр. 520. – С. 875-876, 1175-1176; – Спр. 530. – С. 19-20.
Гілка Юрія Шептицького. 
Павло – єдиний син Юрія – залишався власником частини Шептич й поза межами родинного гнізда не володів жодним маєтком на території Перемишльської землі. Його дружиною у 1640 р. стала Фенна, дочка Костянтина Комарницького Черленовича. Разом з нею він востаннє з ’являється в документах під 1646 р., тримаючи у заставі кілька підданих у с. Угерці від Петра Шептицького67.  Павло залишив п’ятеро дорослих дітей. Дві дочки вийшли заміж до Кульчиць: Єлена (інакше Галя) стала дружиною Базилія Кульчицького Чопика (1671), а Анастасія – Андрія Кульчицького Костика (1700). Третя дочка – Магдалена – вийшла заміж за власника частки в сс. Канафости і Угерці Данила Чоловського (1673)68. Окрім них, Павло мав двох синів – Стефана і Георгія. 
Обидва мешкали в с. Канафостах, що коло Шептич. Стефан, напевне, старший з-поміж братів, вперше з’являється у 1654 р. з приводу побиття Івана Канафойського, яке він здійснив разом з Констянтином Хлопецьким69. Впродовж наступних років маємо періодичні згадки про його майнові оборудки з шляхтою с. Канафостів і Вощанців, остання з них датується 1680 р.70 Його дружиною у 1667 р. стала Настасія, дочка Стефана Добрянського71. Невідомо, чи саме від цього шлюбу він мав четверо синів – Григорія, Івана, Андрія, Стефана, – згаданих вперше і востаннє в перемишльських актах серед решти спадкоємців бездітної тітки Єлени, дружини Базилія Кульчицького Чопика72.
Георгій так само утримував земельні частки не тільки в родинному гнізді, а й в Канафостах73. Його дружиною була Марія, дочка Івана Погорецького (1679)74. Він пережив усіх сестер та брата й на 1700 р. був найстаршим у своїй родині75. Про його дітей акти не повідомляють.
67 Там само. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 99. – С. 281-282; – Спр. 103. – С. 623-624; – Спр. 111. – С. 
479-480, 482-483, 518-520; – Спр. 112. – С. 1452-1454; – Спр. 115. – С. 435-436, 595-596; 
– Спр. 118. – С. 734-735, 836-837; – Спр. 120. – С. 1691-1693. 68 Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 125. – С. 219-220; – Спр. 214. – С. 17-19; – Спр. 415. – С. 
931.69 Там само. – Спр. 380. – С. 1325. 70 Там само. – Спр. 128. – С. 366-369, 600-609, 1464-1469; – Спр. 129. – С. 289-294, 703-704, 
765; – Спр. 135. – С. 756-761. 71 Там само. – Спр. 130. – С. 841. 72 Там само. – Спр. 214. – С. 17-19. 73 Там само. – Спр. 129. – С. 289-294; – Спр. 131. – С. 1822-1825; – Спр. 134. – С. 174-176; – 
Спр. 136. – С. 671-672; – Спр. 144. – С. 280-281, 286-287, 292-293. 74 Там само. – Спр. 134. – С. 174-176. 75 Там само. – Спр. 214. – С. 19.


VII

Олександр Захарій син Олександра, 
Станіслав син Олександра, 
Станіслав, якого Т. Жихлінський помилково зараховує до синів Федора, а, відповідно, вважає братом, а не сином Олександа Федоровича, справді був одружений із Софією Літинською (1643). Він не був бездітним, а мав одну дочку на ім’я Анна.
Єлизавета (Гелена) донька Олександра. 
Єлизавета, відома також як Гелена, мабуть, молодша від братів, спочатку одружилася з Михайлом Блажівським Миговичем (1642), а згодом – з Миколаєм Дрогоцьким (1673) [1].
1. ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 415. – С. 2304-2305; – Спр. 416. – С. 866-868. 
Олександр син Петра
Діти: Ян, летичівського хорунжого, Казимир (1700), Миколай (1713), та дочка Єлена, 
заміжня за Миколаєм Попелем Вівсяником з с. Луки (1700) 
ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 468. – С. 223-224, 1002; – Спр. 495. – С. 1464-1466.
Катерина донька Петра
дружину Габріеля Берецького (1658), 
Магдалена донька Петра
дружину Яна Фаустина Волінського (1663) 
Хризостом син Петра
згаданого єдиний раз у 1648 поряд з іншими братами і сестрами у справі батьківського спадку у с. Турйому 45 ЦДІА України у м. Львові.  – Спр. 113. – С. 373-374; – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 122. – С. 45-50; – Спр. 127. – С. 72-73.

VIII



Варлаам
мав восьмеро братів і сестер (за Т. Жихлінським, шестеро)[6].



Szeptycki Bazyli, w zakonie Barlaam, h. własnego (1647–1715), archimandryta uniowski, unicki biskup lwowski.

Ur. 3 II w Woszczańcach (ziemia przemyska), był synem Aleksandra Zachariasza, wojskiego stryjskiego, potem miecznika przemyskiego, i Ewy z Lityńskich, córki Bazylego i Zofii z Pokulińskich. Pochodził z rodu ruskiego, źródłowo poświadczonego od 2. poł. XV w. jako właściciele lub dzierżawcy Szeptyc, Woszczańców, Kanafostów i Uherców, z jego linii woszczańskiej, w XVII w. spowinowaconej z prawosławnym biskupem przemyskim i metropolitą kijowskim Antonim Winnickim. Miał ośmioro rodzeństwa (wg T. Żychlińskiego sześcioro), w tym braci: Michała, stolnika sanockiego, Eustachego Stanisława, łowczego buskiego, następnie chorążego lubaczowskiego, Teodora, cześnika trembowelskiego i Aleksego (Aleksandra), miecznika (wg Żychlińskiego bełskiego) oraz siostrę Konstancję (Katarzynę) 1.v. Dyakowską, 2.v. Rosnowską.

S. uczył się w szkole katolickiej, być może w kolegium jezuickim, gdzie doskonale opanował łacinę. Za namową ojca (wg I. Myćki) został w czerwcu 1664 zakonnikiem w prawosławnym skicie w Maniawie na Pokuciu; przyjął imię Barlaam. Wkrótce potem przeniósł się do ławry uniowskiej (Uniów) p. wezw. Wniebowzięcia (Uspenija) Matki Boskiej. Dn. 26 II 1668 zakonnicy wybrali go na ihumena; elekcję tę 19 IX t.r. zatwierdził król Jan Kazimierz, a 20 II 1672 król Michał Korybut Wiśniowiecki. S. w r. 1701 został także ihumenem monasteru wicyńskiego (Wicyń), podlegającego ławrze uniowskiej.

S. odnowił potencjał ekonomiczny ławry, podupadłej w wyniku działań wojennych i kryzysu ekonomicznego w 2. poł. XVII w. i na początku XVIII w. W jej obrębie wzniesiono w r. 1672 drewnianą cerkiew Wniebowstąpienia Pańskiego, a w l.n. otoczono ławrę czworokątnym murem. Od króla Michała otrzymał S. w listopadzie 1669, a następnie w r. 1672, pozwolenie na otwarcie przy ławrze drukarni. Działając pod nadzorem S-ego do przełomu l. 1699 i 1700 specjalizowała się ona w wydawaniu homiletyki, literatury teologicznej i katechizmów; opublikowała ok. 30 dzieł teologicznych i katechetycznych, przeważnie w języku staro-cerkiewno-słowiańskim i potocznej mowie ukraińskiej. W języku staro-cerkiewnym z wtrąceniami z mowy potocznej pisał S. przedmowy do ksiąg liturgicznych, m.in. do „Czasosłowu” (1671) oraz „Czasosłowu i modlitw codziennych” (1674), a także do zbioru kazań Cyryla Trankwiliona Stawrowieckiego „Evanhelïe učytelnoe” (1696). W zbiorze „Prečestnyi akafisty i pročaa spasitel’naja molby” (1678) zamieścił prefację poświęconą Antoniemu Winnickiemu, a w „Psałterzu” (1687) zawarł dedykację dla swego ojca.

Pod wpływem przychylnego unii prawosławnego bp. (władyki) lwowskiego Józefa Szumlańskiego, S. wraz z nim 7 IX 1677 w Warszawie przyjął w tajemnicy obrządek greckokatolicki. Przybył do Lublina na zwołany przez króla Jana III Sobieskiego na styczeń 1680 zjazd unitów i prawosławnych (tzw. Kolokwium Lubelskie) i wg unickiego metropolity kijowskiego Cypriana Żochowskiego w tamtejszej cerkwi p. wezw. Przemienienia Pańskiego uznał 3 II t.r. podległość papieżowi oraz wyjawił gotowość przystąpienia do «świętej jedności». Na Zamku królewskim w Warszawie, razem z dwoma innymi archimandrytami prawosławnymi, przysiągł 27 IX 1681 (nadal w sekrecie) wierność Kościołowi łacińskiemu. Wziął następnie udział w zwołanym przez Szumlańskiego soborze unickim (16–18 XII 1694) we Lwowie w katedrze św. Jura i tam, mimo sprzeciwu części szlachty i duchowieństwa, zadeklarował 17 XII t.r. wierność papieżowi. Uczestniczył potem w soborach 25 IV 1700 i 1 VII t.r. Gdy po uroczystej mszy, razem z innymi uczestnikami, podpisał w imieniu ławry akt unii kościelnej, Szumlański przybrał go na koadiutora; prefekt lwowskiego kolegium teatynów Stefan Trombetti przypuszczał w r. 1707, że S. zapłacił za to 6 tys. złp. Po śmierci bp. Szumlańskiego w r. 1708 rywalizował S. o biskupstwo (eparchię) lwowsko-halicko-kamienieckie z oficjałem halickim, bazylianinem Cyrylem Szumlańskim, krewnym zmarłego biskupa (władyki), oraz z protoarchimandrytą zakonu bazylianów Leonem Kiszką. Dn. 28 VII t.r., w obecności nuncjusza apostolskiego N. Spinolli, ponownie złożył katolickie wyznanie wiary. Mimo że w Kongregacji Propagandy Wiary uważano S-ego za byłego «schizmatyka» oraz «człowieka pełnego ambicji, kochającego pieniądze», przychylono się jesienią t.r. do jego kandydatury. Dn. 30 X 1709 w Toruniu król August II mianował go bp. lwowsko-halicko-kamienieckim, a 21 I 1710 kandydaturę tę podtrzymał jednogłośnie synod elekcyjny w lwowskiej katedrze św. Jura. Unicki metropolita Jerzy Winnicki, pełniący obowiązki administratora diec. lwowskiej, zaaprobował wybór i 28 I t.r. przekazał S-emu pełnomocnictwa; 17 II król wydał dla niego ostateczny przywilej. W cerkwi Zbawiciela (Spasa) pod Samborem S. został 15 VI wyświęcony na biskupa (chirotonia), a nie później niż w lipcu został uroczyście intronizowany do lwowskiej katedry św. Jura.

S. wspierał działalność bractw cerkiewnych. Już w r. 1709 nadał statut bractwu przy cerkwi Narodzenia Matki Boskiej w Szczyrcu pod Lwowem oraz zatwierdził prawa członków bractwa przy cerkwi Wniebowstąpienia Pańskiego w Śniatyniu. Na prośbę Kurii rzymskiej napisał w l. 1710–11 (lub 1713) obszerny memoriał De iuribus et privilegiis ad cathedram Haliciensem eparchiae Leopoliensi adiudicandam; powołując się na dokumenty archiwum diecezjalnego, przedstawił genezę, historię oraz status prawny i ekonomiczny biskupstwa lwowskiego, a także uzasadnił bezpodstawność pretensji metropolitów kijowskich do biskupstwa halickiego i dowodził podległości soboru uspieńskiego w Kryłosie (koło Halicza) lwowskiej katedrze św. Jura. W l. 1711–12 sporządzono na zamówienie S-ego bogato iluminowany i ilustrowany Archieratikon (Pontyfikał) z jego herbem biskupim (obecnie w Muz. Narod. we Lw.), spełniający funkcję podręcznika wyjaśniającego obrzędy pontyfikalne. W sierpniu 1712 objął S. katedrę Świętej Trójcy w Kamieńcu Podolskim.

W l. 1710–15 zorganizował S. co najmniej pięć synodów diecezjalnych, a w poł. sierpnia 1711 przeprowadził sobór mniszy w Uniowie, w którym uczestniczyli przełożeni 36 klasztorów. Sobór podkreślił konieczność zachowania dawnych bazyliańskich praktyk ascetycznych i modlitewnych, podtrzymania stałego związku z biskupem oraz autonomii wobec litewskiej prow. bazyliańskiej p. wezw. Świętej Trójcy. Postanowiono też zamknąć najmniejsze klasztory i ograniczyć aktywność duszpasterską mnichów. Dążąc do zdyscyplinowania kleru swej diecezji, posługiwał się S. powiązanymi ze sobą instytucjami generalnych wizytacji, synodów diecezjalnych i sądu duchownego (tzw. triada), uczestnicząc w nich osobiście. Już w pierwszym roku sprawowania urzędu biskupa wizytował i sądził prawdopodobnie w niemal jednej trzeciej parafii eparchii lwowskiej. Zetknąwszy się z problemem tzw. bigamii (powtórnego ożenku wśród owdowiałych duchownych), zwrócił się w kwietniu 1711 do Kongregacji Propagandy Wiary z prośbą o objęcie dyspensą dwudziestu powtórnie żonatych proboszczów. Przejął kontrolę nad klasztorami: kołomyjskim, tłumackim i ugornickim, podlegającymi skitowi maniawskiemu, a pozostającymi przy wierze prawosławnej; w kwietniu 1710 klasztor ugornicki ostatecznie poparł unię. Z kolei Arsen Koczarowski, ihumen ławry poczajowskiej z eparchii łucko-ostrogskiej, zwrócił się publicznie 29 VI 1712 do S-ego z prośbą o przyjęcie ławry pod jego jurysdykcję oraz złożył przed nim przysięgę posłuszeństwa papieżowi. Popierając zrównanie praw unitów, współdziałał S. w tej sprawie z rzymskokatolickim arcybp. lwowskim Janem Skarbkiem. Zainicjował zebranie («radę») 10 IX 1712 w katedrze św. Jura, podczas którego omawiano możliwość przyznania unitom takich samych praw, jakie posiadali inni mieszkańcy Lwowa. W listach do kanclerza kor. Jana Szembeka i króla Augusta II ze stycznia 1713 wyliczał krzywdy, jakie spotykają jego wiernych. W wyniku starań S-ego i lwowskiego bractwa stauropigialnego król zagwarantował unitom lwowskim ich prawa. We wrześniu 1712 polecił S. oblatować w księgach lwowskiego sądu duchownego dekret papieża Urbana VIII z 7 II 1624, zabraniający unitom zmiany obrządku bez specjalnego zezwolenia Kongregacji Propagandy Wiary.

W sprawie zniszczeń dokonywanych w dobrach cerkiewnych przez wojsko kor. interweniował S. listownie u hetmana w. kor. Adama Sieniawskiego. W poł. grudnia 1713 zwrócił się bezpośrednio do kurii papieskiej o gwarancję przywilejów i praw duchowieństwa oraz wiernych (w szczególności unickiej szlachty) eparchii lwowskiej zgodnie z artykułami unii brzeskiej.

W r. 1713 zrzekł się S. archimandrii uniowskiej na rzecz krewnego, Atanazego Antoniego (zob.). Po śmierci metropolity Winnickiego (22 IX 1713) kandydował na urzędy administratora metropolii kijowskiej, diec. przemyskiej i archimandryty ławry kijowsko-peczerskiej. Na początku października t.r. otrzymał od Augusta II odpowiedni przywilej, jednak nuncjusz apostolski B. Odescalchi odrzucił kandydaturę S-ego ze względu na jego podeszły wiek. S. zmarł 5 IV 1715 (wg Trombettiego 4 IV) w Uniowie, został pochowany 15 VII w krypcie katedralnej lwowskiego soboru św. Jura. W testamencie zapisał po 12 tys. zł dla katedry lwowskiej i ławry uniowskiej, 600 zł dla klasztoru wicyńskiego, po 1 tys. zł dla wspólnot klasztornych: krechowskiej, ławrowskiej i szczepłockiej oraz cerkwi parafialnej w rodzinnym majątku Woszczańce. Klasztorowi św. Jura przekazał wieś Czołhańszczyznę koło Tarnopola, a mnichom w Uniowie Ewangeliarz w srebrnej oprawie.



Bianu I., Hodoş N., Bibliografia românească veche, Bucureşti 1903 I 65–6; Enc. Org.; Kosiński A., Przewodnik heraldyczny, Kr. 1877; Niesiecki, VIII; Zapasko J., Isajevyč J., Pam’jatky knyžkovoho mystectva: Kataloh starodrukiv, vydanych na Ukraїnі, L’viv 1981 I nr 492, 523, 559, 640, 705; Żychliński, I 301–6; V (tablice geneal. Szeptyckich); – Andrusiak M., Józef Szumlański, pierwszy biskup unicki lwowski (1667–1708). Zarys biograficzny, Lw. 1934 s. 75, 77–86, 91, 106–8, 119–20, 172, 181–2; tenże, L’vіvs’ke, Halyc’ke j Kаm’janec’-Pоdіl’s’ke pravoslavnе (v 1539–1700 rr.) ta j unijats’ke (v 1700–1808 rr.) jepyskopstvo u L’vovi, „Lohos” T. 10: 1959 nr 4 s. 256–64; Аrtykuly ili Ustavi čina inočeskago, „Lavra: Časopys Monachiv Studyts’koho Ustavu” 1999 nr 2 s. 41–7; Blažejovs’kyj D., Ijerarchija Kyїvs’kої Cerkvy (861–1996), L’viv 1996 s. 269; Budzyński Z., Kresy południowo-wschodnie w drugiej połowie XVIII wieku, Rzeszów 2008 III; Celevyč J., Istorija Skitu Manjavskogo vod ego osnovini аž do zamknenja (1611–1785), L’vov 1887 s. 68, 77–81, 103–4, XXXIV–XXXVIII, XLV–XLVII; Chavarivs’kyj U., Herby L’vivs’kych vladyk v uniї z Rymom (1667–2007), Ternopil’ 2008 s. 14; Fenczak A. S., Z dziejów inicjatyw polskich na rzecz uregulowania stosunków między obrządkami Kościoła katolickiego – „Artykuły” arcybiskupa lwowskiego Jana Skarbka z 1714 r., w: Polska–Ukraina 1000 lat sąsiedztwa, Przemyśl 1990 I 171–80; Fustei N., Mitropolitul Dosoftei: viaţa şi activitatea, Chişinău 1999 s. 32–5, 40; Gil A., Chełmska diecezja unicka 1596–1810. Dzieje i organizacja, L. 2005; Isajevyč J., Ukraїns’ke knyhovydannja: vytoky, rozvytok, problemy, L’viv 2002 s. 276; Kapral’ М., Nacional’ni hromady L’vova XVI–XVIII st. (social’no-pravovi vzajemyny), L’viv 2003 s. 139–45; Kossak Е., Korotkij pogljad na monastyri i na monašestvo ruske, ot zavedenja na Rusi very Christovoi аž po nynešnoe vremja (Šematizm provincii Sv. Vasilija Velikogo v Galicii), L’vov 1867 s. 185; Kyryčuk О., Perechid L’vivs’koho Stavropihijs’koho bratstva pid jurysdykciju Sv. Apostol’s’koho prestolu (za archivnymy materialamy), w: Berestejs’ka unija (1596–1996): Statti j materialy, L’viv 1996 s. 92–5; Lencyk V., Rid Šeptyc’kych v Ukraїns’kij Cerkvi, „Bohoslovija” T. 52: 1988 s. 108–24; Likowski E., Dzieje Kościoła Unickiego na Litwie i Rusi w XVIII i XIX wieku, uważane głównie ze względu na przyczyny jego upadku, P. 1880 cz. 1 s. 461–2; Мyc’ko І., Davnij Univs’kyj pom’janyk, w: Actes Testantibus: Juvilejnyj zbirnyk na pošanu Leontija Vojtovyča, L’viv 2011 s. 479–95; tenże, Svjatouspens’ka Lavra v Unevi (kinec’ XIII st., kinec’ XX st.), L’viv 1998 s. 32–3, 54, 56, 64, 70, 72–4, 119–20, 230–46; Pelesz J., Geschichte der Union der ruthenischen Kirche mit Rom von den ältesten Zeiten bis auf die Gegenwart, Wien 1880 II 285–6, 340–1; Rudovič І., Episkopy Šepticki, „Bogoslovskij vestnik” T. 2: 1901 nr 1 s. 24–35, nr 2 s. 102–34; tenże, Korotka istorija Galicko-L’vovskoi jeparchii (Na osnove greckich žerel i inšich novejšich područnikov), Žovkva 1902 s. 41–3; tenże, Unija v l’vovskoj jeparchii, L’vov 1900 s. 45–54, 58, 61–2; Skočyljas І., Аkty duchovnych sudiv ukraїns’kych cerkovnych ustanov XVII–XVIII st. (za materialamy vyїznych zasidan’ jepyskops’ko-konsystors’koho sudu L’vivs’koї jeparchiї 1700–1725 rokiv), „Visnyk L’vivs’koho universytetu”, Serija istoryčna, 1999 nr 34 s. 425–38; tenże, Halyc’ka (L’vivs’ka) jeparchija XII–XVIII st.: orhanizacijna struktura ta pravovyj status, L’viv 2010; tenże, Nedatovanyj rejestr duchovenstva, cerkov і monastyriv L’vivs’koї jeparchії za vladyctva Josyfa Šumljans’koho, „Zapysky Naukovoho Tovarystva im. Ševčenka” T. 240: 2000 s. 530–89; Smutok І., Rodovid Šeptyc’kych za materialamy peremyšl’s’kych hrods’kych i zems’kych aktiv XVI – peršoї polovyny XVIII stolittja, w: Actes Testantibus: Juvilejnyj zbirnyk na pošanu Leontija Vojtovyča, L’viv 2011 s. 592–602; Sobory L’vivs’koї jeparchії XVI–XVIII stolit’, Oprac. I. Skočyljas, L’viv 2006 s. СXIII–CXIX, 112–13, 122–30; Stasiw M., Metropolia Haliciensis. (Eius historia et iuridica forma), Romae 1960 s. 223–4; Sydor О., Portretna halereja duchovenstva UHKC u kolekciї Nacional’noho muzeju u L’vovi, w: Istorija relihij v Ukraїni: Tezy povidomlen’ VI Mižnarodnoho kruhloho stolu (L’viv, 3–8 travnja 1995 roku), L’viv 1996 s. 207; Špytkovs’kyj I., Rid і herb Šeptyc’kych, „Bohoslovija” T. 13: 1935 nr 1–4 s. 134–60; Troickij P., Varlaam i Atanasij Šeptickie, episkopy L’vovskie i Kameneckie, „Podol’skija Eparchial’nyja vedomosti” 1869 nr 2 s. 47–57; Vydašenko M. B., Knigopečatanie v Uneve v XVII–XVIII vv., w: Fedorovskie čtenija 1973, Мoskva 1976 s. 67–78; Žeplyns’ka О., Ukraїns’ke mystectvo kincja XVII – počatku XX st., w: Nacional’nyj muzej u L’vovi. 100 rokiv: Аl’bom, Red. О. Bila, А. Zabytivs’ka, Kyїv 2005 s. 146; – Acta Sacrae Congregationis de Propaganda Fide Ecclesiam catholicam Ucrainae et Bielarusjae spectantia, Ed. A. G. Velykyj, Romae 1954 II–III; Akta grodz. i ziem., XVIII; Arch. Jugo-Zap. Rossii, cz. 1 t. 4 s. 43–6, 217–18, 320–1, t. 10 s. 796–7, t. 12 s. 292–3, 621–4; Audientiae Sanctissimi de rebus Ucrainae et Bielarusjae (1650–1850), Ed. A. G. Velykyj, Romae 1963 I 97; Documenta Pontificum Romanorum historiam Ucrainae illustrantia, Ed. A. G. Velykyj, Romae 1953–4 I–II; Epistolae metropolitarum kioviensium catholicorum: Cypriani Zochovskyj, Leonis Slubicz Zalenskyj, Georgii Vynnyckyj (1674–1713), Ed. tenże, Romae 1958 s. 42–5, 246–54, 257–9, 270–1; Наrasiewicz M., Annales Ecclesiae Ruthenae, gratiam et communionem cum s. Sede Romana habentis, ritumque Graeco-Slavicum observantis, cum singulari respectu ad dioeceses ruthenas Leopoliensem, Premisliensem et Chelmensem, Leopoli 1862 s. 146–7, 394–6; Litterae basilianorum in terris Ucrainae et Bielarusjae, Ed. A. G. Velykyj, P. B. Pidručnyj, Romae 1979 I; Litterae episcoporum historiam Ucrainae illustrantes (1600–1900), Ed. ciż, Romae 1976–81 IV; Litterae nuntiorum apostolicorum historiam Ucrainae illustrantes, Ed. A. G. Velykyj, Romae 1969 XIII; Litterae Sacrae Congregationis de Propaganda Fide Ecclesiam catholicam Ucrainae et Bielarusjae spectantes, Ed. tenże, Romae 1955–6 II–III; Kopystjanskij A., Materialy otnosjaščiesja k istorii L’vovskago Stavropigiona v 1700–1767 gg., L’vov 1936 s. 26–7; Monumenta Ucrainae historica, Ed. A. Šeptyckyj, Romae 1967 IV; Supplicationes Ecclesiae Unitae Ucrainae et Bielorusjae, Ed. A. G. Velykyj, Romae 1962 II; Zubryc’kyj D., Chronika Stavropihijs’koho bratstva, L’viv 2011 s. 201–2, 227–9; Żochowski С., Colloquium Lubelskie, między zgodną i niezgodną Bracią Narodu Ruskiego…, Lw. 1680; – AGAD: Arch. Radziwiłłów, Dz. V sygn. 6762, 15751; B. Czart.: rkp. 465; B. Nauk. PAU i PAN w Kr.: rkp. 1242 k. 10v; Central’na naukova biblioteka Nacional’noï Akademiï Nauk Ukraïny w Kijowie: F. 18 nr 144, 145, 153; Central’nyj deržavnyj istoryčnyj archiv Ukraïny we Lw.: F. 9 op. 1 spr. 420, 422, 467, 991, F. 129 op. 1 spr. 739, 782, 784, 786, 806, F. 408 op. 1 spr. 973, F. 684 op. 1 spr. 2039; L’vivs’ka naukova biblioteka im V. Stefanyka we Lw.: F. 3 spr. МV–390 k. 46, F. 3 spr. МV–412/23, F. 6 spr. BA–294, F. 77 op. 4 spr. 981; Nacional’nyj muzej im. Mytropolyta Andreja Šeptyc’koho we Lw.: Viddil grafiky, gd.–30, gd.–201 (antyminsy S-ego), Viddil rukopysnoï ta starodrukovanoï knyhy, F. «Rukopysy latyns’ki», rkl–11, rkl–23, rkl–24, rkl–58/8, rkl–60, rkl–62, rkl–82, rkl–88, rkl–128 k. 61 (Chodykiewicz C., Dissertationes historico-criticae manuscriptum), rkl–138, rkl–141, rkl–144, rkl–175, rkl–210, rkl–741, rkl–1211, F. «Starodruky kyrylyčni», Sdk–342, Sdk–344, Sdk–582, F. «Starodruky latyns’ki», Sdl–21, Sdl–497; Österreichische Nationalbibliothek w Wiedniu: Codices Latini – Series Nova, nr 3845 (Acta Kisciana, t. VI 1710–11), k. 58v–60.

Ihor Skoczylas
Skoczylas I. Szeptycki Bazyli, w zakonie Barlaam, h. własnego (1647—1715) // Polski Słownik
 Biograficzny. — Warszawa — Kraków : Polska Akademia Nauk, 2012. — T. XLVIII/2, zeszyt 197. — S. 230. — ISBN 978-83-86301-01-0 całość, ISBN 978-83-88909-95-5.

Михайло 
— сяніцький стольник,
Євстахій[2] Станіслав[6] (бл.1650—1709[7] 
— хорунжий летичівський (1694—1696), любачівський (1702—1709), ловчий буський(1696—1702)[8]
Анна донька Станіслава
Анна, яка, у свою чергу, тричі виходила заміж: за Станіслава Копистинського (1663), Адама
Літинського (1676), Яна Добжейовського (1682) ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 114. – С. 722; – Спр. 131. – С. 57; – Спр. 137. – С. 1867; – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 100. – С. 155; – Спр. 108. – С. 1269-1270; – Спр. 115. – С. 135-137. . 
Ян син Олександра Шептицький
Казимир син Олександра Шептицький (1700)
ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 468. – С. 223-224, 1002; – Спр. 495. – С. 1464-1466.
Миколай син Олександра Шептицький (1713) 
ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 468. – С. 223-224, 1002; – Спр. 495. – С. 1464-1466.
Єлена дочка Олександра Шептицька
заміжня за Миколаєм Попелем Вівсяником з с. Луки (1700) 
ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 468. – С. 223-224, 1002; – Спр. 495. – С. 1464-1466.
Comments