 СЕНЮТИ  Центр володінь — м. Ляхівці Кременецького пов. Волин. воєводства (нині смт Білогір’я). Родоначальником Сенют був боярин кн. Івана Острозького Сенюта Супрунович Кобакович, який жив у серед. 15 ст. Його нащадки започаткували 3 гілки роду — Ляховецьку, Ольшаницьку (село Кременецького пов. Волин. воєводства, нині с. Вільшаниця Білогірського р-ну Хмельн. обл.) та Радогоську (Велика Радогощ Кременецького пов. Волин. воєводства, нині село Ізяславського р-ну Хмельн. обл.). Посідаючи родові маєтки в Кременецькому повіті, деякі Сенюти водночас тримали на службі землі в Острозькій волості, тобто були острозькими боярами. 9 У сере дині наступного століття клан Се- нютичів розрісся, і представники однієї з його гілок за назвою діди- чного маєтку Радогощ почали іме нуватися Сенютами-Радогоськими. Поруч із родовим гніздом, але у межах Острозької волості, знахо дилася ще одна Радогощ, яку дехто із Сенют тримав на службі130 (те пер Вел. і Мала Радогощі в Ізясл. p-ні Хм. обл.). Герб на тарчі в червонім полі половина костельної хоругви білого кольору, у її верXV підвісний хрест, на челмі три страусових пера був наданий руськими князями рицареві на ім'я Сен за якісь визначні військові заслуги. Його потомки називали себе Сенютами або Сенютичами, та вперше з'являються в джерелах 1458 року в оточенні князя Івана Острозького як його бояри. Ляховецька гілка роду вигасла, імовірно, на поч. 18 ст. Література: Niesiecki K. Herbarz Polski, t. 8. Lipsk, 1841 Собчук В. Походження волинської шляхетської родини Сенют. В кн.: Третя наукова геральдична конференція. Львів, 1993 Tazbir J. Sieniuta Paweł Krzysztof. В кн.: Polski słownik biograficzny, t. 37. Kraków, 1996—97 Urzędnicy wołyńscy XIV—XVIII wieku: Spisy. Kórnik, 2007 Довбищенко М.В. Волинська шляхта у релігійних рухах кінця XVI — першої половини XVII ст. К., 2008 Сінкевич Н. Laudare. Benedicere. Praedicare: Домініканський орден на Волині в кінці XVI — на початку XVIII ст. К., 200. І 1. Сенюта Супрунович IІ 2/1. Єсько Сенютич (п. між 1527 і 1533), син острозького боярина, володимирський городничий (1513—18). вперше згадується про Ляхівці. Близько 1520 р. король польський Сигизмунд I віддав Ляхівці своїй дружині Боні в числі інших місцевостей Кременецького староства, а Бона дарувала його близько 1520 року Дашку Каленковичу. У 1538 р. дочка його вийшла заміж за Яшка Сенюту і внесла маєток Ляхівці в рід Сенютів. Сигізмунд I розбирав суперечку по Ляхівцях між Ярмолинськими і Сенютами і вирішив його на користь Сенюти. 27 червня 1518 року король Сигізмунд I Старий підтвердив його право володіння серед інших селом Вовківці (тепер Шумський район)[ Wołkowce (1)… wś, pow. krszemieniecki // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1893. — T. XIII : Warmbrun — Worowo. (пол.) — S. 872. ] 3/?. ....... Сенютич Батько Патрикія. IІІ Грицько Яськович Сенюта Ляховецький Спадкоємцем ляховецьких маєтків і села Тихомель став син Єська Григорій. Він був служебником князя Іллі Острозького. Спочатку Григорій іменується Сенютичем, потім Сенютою. 20 листопада 1530 р. Сигізмунд I Старий наказував луцькому старості Федору Чарторийському розв’язати справу між Грицьком Синютою, служебником князя Костянтина Острозького, та зем’янином волинським Яцьком щодо маєтку Пруси: «абы Твоя Милость (староста. — Авт.) тому Яцку казал перед собою стати и о том межи ними досмотрел, и справедливость тому вчинил водле нынешних прав (Першого Литов- ського статуту. — Авт.) наших от нас всему панству ново данных (курсив наш. — Авт.) так, пакбы им в том кривды не было, а нам бы они болши того не жаловали»38. У нього було два сини Федір і Матвій. 38 Archiwum książąt Sanguszków w Sławucie wydane przez Bronisława Gorczaka, kon.serwatora tegoż archiwum. — T. III (1432–1534). — Lwów, 1890. — S. 366. Роман Яськович Сенюта Ольшаницький — руський шляхтич з роду Сенют, королівський ротмістр,[1] власник маєтків на Волині. Дружина — Анна Хомяковська.[2] 30 січня 1535 за 150 кіп грошів литовських[3] разом з братом Грицьком Сенютою продав Тихомельське городище князю Янушу (віленському єпископу РКЦ, позашлюбному сину короля Сигізмунда І Старого[4]), який на цій ділянці заснував нове поселення — Янушпіль, який з часом став називатися Ямпіль[3]. Примітки 1.Niesiecki K. Korona Polska przy Złotey Wolności Starożytnemi Wszystkich Kathedr, Prowincyi y Rycerstwa Kleynotami Heroicznym Męstwem y odwagą, Naywyższemi Honorami a naypierwey Cnotą, Pobożnością y Swiątobliwością Ozdobiona… — Lwów : w drukarni Collegium Lwowskiego Societatis Jesu, 1743. — T. 4. — S. 99—100. (пол.) 2. Niesiecki K. Korona Polska przy Złotey Wolności Starożytnemi Wszystkich Kathedr, Prowincyi y Rycerstwa Kleynotami Heroicznym Męstwem y odwagą… — T. 4. — S. 254. (пол.) 3. Baliński M., Lipinski T. Starożytna Polska. — T. II. — Część 2. — Warszawa, 1845. — S. 932. 4. Ямпіль (Тихомель). Ганна, Нерадка Катерина. Патрикій племянник Єська. IV Федір Григорович Сенюта (п. бл. 1595) посідав уряди кременецького городничого (1574—95) і кременецького войського (1572—94). (†по 1595) — войський крем'янецький, кальвініст, 20 листопада 1593, Крем'янецький земський суд, запис про неповернення зем'янами Чолганськими та Ярмолинськими кременецькому войському Федорові Сенюті-Ляховецькому частини с. Кошелевець, Кременецького повіту, що була захоплена кн. Костянтином Вишневецьким[5].
Матвiй Григорович Матвія вбили піддані ЗО травня 1563 року і вся спадщина дісталася Федору, який на той час обіймав посаду Кременецького войського. Іван Романович Сенюта — волинський земянин, учасник походу князя Дмитра Вишневецького-Байди 1563 року, потрапив з ним у полон, де пробув бл. 3 років; дружина — Марина Олехнівна Борзобагата, не дочекавшись чоловіка, вийшла за Олексанра Лесоту, за це вигнав її з «двору», наступного року одружився з Ганною Хоболтовською[12]. 7 червня 1578 р. Іван Романович Сенюта призначив опікунами дружини Ганни Богданівни Костюшковичівни Хоболтовської і дітей, сина Івана і дочки Уксимі, добрих приятелів – королівського секретаря Василя Дривинського та білоцерківського старосту князя Дмитра Васильовича Курцевича. Одночасно Сенюта розпорядився, щоб дружина до повноліття дітей проживала в його маєтках і сама здійснювала опіку та виховувала дітей, які повинні залишатися з нею навіть у разі її повторного заміжжя. Зем’янин Іван Сенюта Ляховецький (1578 рік): «Наперед душу мою грешную поручаю в ласку и милосерде Божее, а тело мое грешное жона моя с приятелми моими поховати мает у церкви соборнои володимирскои светое Пречистое» (Найраніш душу мою грішну віддаю в ласку й милосердя Божеє, а тіло моє грішне дружина моя й приятелі мої поховати у святій соборній володимирській церкві Пречистенській повинні»). [13, ф. 27, оп. 1, спр. 5, арк. 134 зв. – 135 зв.]. Левицький О. Сім'я і побут українців у XVI ст. // На переломі. — К. : Україна, 1994. — С. 240—241.Богдан Патрикієвич Радогостський Василій Патрикієвич Курозвонський Яцько Патрикієвич Радогостський Відгалуження роду Сенюту Радогощі Луцького повіту заснував Яцько Патрикійович Сенютичу 20-х рр. ХVI ст. у згаданого рівненського боярина Єрлича була сестра. На сторінках «Літописця» Йоахім, онук Василя, нагадує нащадкам про споріднення їх дому з панами Радого- ськими: «spowinowacenie teý na Woùyniu z do.mem ich mciów panów Radohoskich Dmitrem i Klimentym, których ojca Jerliczówna zrodziùa»98.Южнорусские летописи. С. 119.
V Павло-Криштоф Федорович С.-Л. (1589—1640) відомий як один із покровителів аріанської секти (див. Аріанство) на Волині. Разом із братом Абрамом студіював в ун-тах Гейдельсберга (Німеччина; 1603) та Лейдена (Голландія; 1605). 1612 аріанин Павло-Криштоф став католиком і на власний кошт звів у Ляхівцях домініканський монастир Святої Трійці. У фундаційному акті зобов’язувався не підтримувати аріан і "схизматиків" (православних), що проживали в його володіннях. Наступного року виїхав у подорож до Італії, побував у Падуї, Римі та ін. містах. Після повернення до Речі Посполитої повторно став аріанином (1616) і відтоді своєї конфесійної приналежності вже не змінював аж до смерті, натомість відбудував збір (молитовний дім) у Ляхівцях і заснував нові — у Корниці та Тихомлі (обидва села нині в Білогірському р-ні Хмельн. обл.). руський шляхтич, покровитель (протектор) аріянства(соцініянства) на Волині. Син войського крем'янецького Федора Сенюти[1] (†по 1595)[2], який спочатку був православним, а потім став кальвіністом[3], та його дружини Катажини — ревної аріянки, доньки люблінського воєводи Миколая Фірлея (1531—1588). Стрийко Петра Сенюти. Про нього часто писали як про «ревного протектора соцініянства»[1]. Його старший брат Авраам Сенюта народився у родинних Ляхівцях;[2] разом з ним навчався за кордоном під опікою прецептора Яна Ґротковського. 22 червня 1603 всі троє записались навчатись до університету Гайдельберґу. В листопаді 1603 Гайдельберзький магістрат покарав Сенют значним грошовим штрафом через їх авантюру в місцевому костелі з родичем — студентом Яном Павлом Дуніковським. 1605 року тут вийшла збірка віршів випускників університету за сприяння Яна Боґуша, де були твори обох Сенютів. 1 грудня 1605 двоє братів Сенют та Ян Ґротковський записались навчатись до університету в Лейдені. Після повернення додому взявся до господарювання в маєтках на Волині: Ляхівці (1629 року мали 355 димів), Корниця, Коритниця. Спочатку сповідував аріанство, потім католицизм на знак вдячності за зцілення від хвороби. Через це сприяв переселенню до Ляхівців домініканців, яким фундаційним актом від 13 серпня 1612 року запевнив значні кошти для діяльності. Також обіцяв «не толерувати» «дисидентів» (православних, протестантів) у власних маєтностях, забирати в них майно, передавати католикам. У 1613 році мав паломництво до Італії (відвідав Рим, Падую, на зворотній дорозі Альтдорф). Тоді несподівано змінив визнання на аріанство (за іншими даними, після повернення з-за кордону почав пропагувати у своїх маєтностях социніанство[4]) через ставлення католиків до «реліквій» (мощей). За Станіславом Любенецьким, на думку Сенюти, католики не дуже їх шанували. З Риму повернувся переконаним аріянином. У жовтні 1616 року приєднався до «Братів польських», надав фундуш для їх школи, дому зібрань. Через це почались процеси з домініканцями Ляхівців, що тривали від 1622-го. За його сприяння аріяни 10 вересня 1626 знищили розпяття під Ляхівцями. Любельський трибунал вироком 14 липня 1628 року наказав йому вигнати всіх «предикантів» та вчителів-аріян з маєтків на протязі 6-ти місяців. Але через кілька тижнів вони повернулись назад. За його сприяння Ляхівці стали 3-м головним осередком аріянства на Волині після Гощі, Кисилина. Тривалі процеси з домініканцями Ляхівців (розпочались принаймні у 1622) завершились втручанням короля Владислава IV, який звернувся до керівників Польської провінції ордену, генерала ордену. Ті наказали монахам «не турбувати П. Х. Сенюту». Олександра Ярофіївна Гостська вийшла згодом заміж за кременецького повітника Павла-Криштофа Сенюту, у зв’язку з чим 7 лютого 1616 р. разом із чоло- віком видала в Гущі (!) листи про те, що взяла в матері, дядька Гаврила (як опікуна) та брата Базилія 25 тис. пол. зол. посагу й виправи, а тому вирікається з материстих та отчистих маєтків і зобов’язується в май- бутньому не порушувати питання про спа- док95. Павел-Криштоф Сенюта на Ляхівцях, у свою чергу, записав унесені дружиною 25 тис. пол. зол. посагу та додаткові 25 тис. пол. зол. привінку на третині своїх ляхо- вецьких маєтків96.Одружений з Катериною Немиричівною, дочкою київ. підкоморіяаріанина Стефана Немирича, у шлюбі з якою дітей не мав. Усі володіння по смерті Павла-Криштофа С.-Л. успадкував його небіж Петро Абрамович С.-Л.
Примітки ↑ а б Tazbir J. Sieniuta Paweł Krzysztof h. własnego (1589—1640)… — S. 196. ↑ а б Tazbir J. Sieniuta Abraham h. własnego (1587—1632) // Polski Słownik Biograficzny. — Warszawa — Kraków : Polska Akademia Nauk, Instytut historii im. Tadeusza Manteuffla, 1996. — T. XXXVII/2. — Zeszyt 153. — S. 195. (пол.) ↑ Liedke M. Szlachta ruska Wielkiego Księstwa Litewskiego a reformacja // Białoruskie Zeszyty Historyczne. — 2002. — № 18. — S. 45. (пол.) ↑ Liedke M. Szlachta ruska Wielkiego Księstwa Litewskiego a reformacja… — S. 46. 95 ЦДІАК України. Ф. 22, оп. 1, Кн. 24, арк. 534 зв.535 зв., 535 зв.536 зв., 538. 96 Там само. Арк. 532 зв. 533 зв. 18 листопада 1618 р. лист уписано в кременецьку земську книгу. Дата видачі пропущена. Абрам Федорович Авраам (Абрам) Сенюта (1587, Ляхівці, нині смт Білогір'я, Україна — 8 жовтня 1632) — український (руський) шляхтич, військовик, «патрон» кальвіністів. Народився, очевидно, у родинних Ляхівцях (нині смт Білогір'я Хмельницької області, Україна. Син крем'янецького войського Федора Сенюти (пом. після 1595)[1], кальвініста[2], та його дружини Катажини — ревної аріянки, доньки Миколая Фірлея (1531—1588) — люблінського воєводи. Брат Павла Христофора Сенюти. Про нього часто писали як про «ревного протектора соцініянства». Разом з братом Павлом Христофором навчався за кордоном під опікою прецептора Яна Гротковського. 22 червня 1603 всі троє записались навчатись до університету в Гайдельбергу (1 грудня 1605 року — університету в Лейдені). У листопаді Сенюти були покарані грошовим штрафом міською владою через авантюру в місцевому костелі з родичем — студентом Яном Павлом Дуніковським. 1605 року тут вийшла збірка віршів випускників університету за сприяння Яна Боґуша, де були твори обох Сенютів. Під час перебування за кордоном, згідно з віршем Яна Рибінського, написаним до весілля А. Сенюти та Зофії Зборовської, також мав відвідати Італію, Швайцарію. Брав участь у невдалій виправі Стефана Потоцького на Молдавію 1612 року, потрапив у полон. За договором зі Штефаном Томшею його випустили на волю без викупу, як інших небагатьох бранців у жовтні 1612. Повернувся до маєтностей: на Люблінщині — Рудно, тут утримував кальвінський збір; Волинь — Камінь, Кобилин, Радогощ, Тихомель (2 червня 1616 року король, на його прохання, видав привілей, за яким поселення отримувало магдебурзьке право, на 15 років звільнялось від податків). Після шлюбу осів у Великопольщі. Його урядник Кшиштоф Негошевський спалив публічно ікони, вівтар давнього костелу в Рудно, закритого 1563 року за наказом Миколая Фірлея. Дзвони забрали, будівлі зрівняли із землею. В Рудно прихистив вигнаних «чеських братів». У 1629 році мав конфлікт із кс. Геронімом Загоровським — плебаном Кам'янки, який хотів прилучити костел в Рудно до його парафії. Потім мав суперечку в суді з краківським єпископом Марціном Шишковським, яку перервала смерть. Помер 8 жовтня 1632. Сім'я
Анна, Дорота, Петр Друга дружина — Ельжбета Сененська, донька Кшиштофа, померла 29 жовтня 1631 року у 24 роки. Донька — Катерина. Примітки ↑ Tazbir J. Sieniuta Abraham h. własnego (1587—1632)… — S. 195. ↑ Liedke M. Szlachta ruska Wielkiego Księstwa Litewskiego a reformacja // Białoruskie Zeszyty Historyczne. — 2002. — № 18. — S. 45. (пол.) Тихомль. У 1616 р. локаційно-магдебурзький привілей одержав А. Сенюта-Ляховецький. [Заяць А.Є. До історії правової локації волинських міст XVI – першої половини XVIІ ст.: локаційні привілеї у Литовській і Волинській (Руській) метриках. – Архіви України, 2001 р., № 4-5]. N. Семенська [3] 3. Niesiecki K. Korona Polska przy Złotey Wolności… — Lwów : w drukarni Collegium Lwowskiego Societatis Jesu, 1743. — T. 4. — S. 82.] Катерина Можна думати, що спокушання Сенюти в социніанство, здійснилося не без впливу його родича Мартина Чаплича, одруженого на його рідній сестрі Катерині Сенюті, при тому ж сам Павло Сенюта був одружений на Катерині Немиричівні, дочці Київського підкоморія Стефана Немирича, відомого социніанина. Іван Іванович Сенюта Миколай Яцькович Сенюта Радогоський [+ 1602], на ленному праві посідав с. Малу Радогощу Острозької волості і володів дво ром у нижньому острозькому замку, поруч з яким розташовувався двір його брата Івана (зг. 1603). За поділом 1603 власником одного з дворів у нижн. за мку був Миколай Радогоський. На поч. XVII ст. в роду було дві особи з цим іменем; перший - рідний брат згаданого вище Івана Яцько- вича, другий - його небіж, син степанського урядника В.-К. Ост- розщького Богдана Яцьковича. На користь першого те, що Миколай Яцькович і принаймні один із його синів (Дмитро) були острозьк. зем’янами, тримали на службі с. Мала Радогощ. 3 ін. боку, Миколай Яцькович 1602 помер133, тому двір належав або його синам, або таки небожу - єдиному Миколаю Радо- гоському, що жив 1603. У ре зультаті поділу 1603 замковий двір Миколая Радогоського опинився в част. Я. Острозького. 133 ЦДІАК України, ф. 22, on. 1, спр. 13, арк. 396-397 зв. Богдан Яцькович Сенюта Радогоський виступає в документах як острозький боярин у 1540-х рр.99AS. Lwow, 1890. Ò. IV. S. 475476. 10. Посідаючи родові маєтки в Кременецькому повіті, деякі Сенюти водночас тримали на службі землі в Острозькій волості, тобто були острозькими боярами. Іван Яцькович Сенюта Радогоський У дільчому акті 1603 власником двору в пригоро- дку Острога названий Іван Радогоський. Найімовірніше, ідеться про ост розьк. зем’янина (?) Івана Яцько- вича (хоча не виключено, що це його небіж Іван Миколайович). Попри те, що Мала Радогощ, яка лежала на південних околицях во лості, за поділом 1603 мала відійти до О. Острозького, двіо Івана Ра-догоського опинився в тій частині нижн. замку, яка перепала Я. Ост розькому VI Петро Абрамович Батько — Авраам Сенюта, мати — його перша дружина — Зофія зі Зборовських[1], удова троцького каштеляна Юрія Радзивілла (помер 13 лютого 1613)[2]. Перед виїздом за кордон цікавився антитринітаризмом[3]. 14 червня 1633 року стрийкові Павлу Христофору довірив опіку над власними маєтками через виїзд за кордон. Виїжджаючи наприкінці 1635 року під опікою Йоахима Пасторіуса, за даними Хр. Любенецького, був прихильником «польських братів». Відвідав кілька міст та університетів Німеччини, 8 вересня 1636 року записався навчатися до Лейденського університету разом з Яном Цяховським — товаришем у дорозі; мав тоді 20 років за його даними для метрики університету. У 1638 році був в Англії (Лондон, Оксфорд), звідти разом з Й. Пасторіусом переїхали до Франції, перебували у Парижі у березні 1640 під час звільнення Яна Казимира. Звістка про смерть стрийка прискорила повернення додому. В травні 1641 важко захворів, мав тоді стати католиком. Домініканці Ляхівців внесли скаргу до суду Крем'янця через невиконання ним обіцянок. 1643 року: 6 травня Люблінський трибунал видав вирок, за яким всі «брати польські» мали бути вигнані з ляхівецьких маєтків. П. Сенюта подав позов на домініканців через побиття ними православних у корчмі, які тут святкували «празник», безправне вирубування лісу.8 червня 1644 року Любельський трибунал видав вирок, за яким всі аріяни-«міністри» піддавались інфамії та баніції, інших «братів польських» мали вигнати з Ляхівців, Тихомля, всіх належних П. Сенюті волостей. Він мав заплатити домініканція 1000 гривень «кари», 480 — Любельському трибуналу. Уник покарання через залагодження стосунків з пріором Кристином з Ясьлиськ. Наступні роки також мав процеси з домініканцями, зокрема, 6 січня 1645 року Кристин з Ясьлиськ подав позов через те, що протестанти були вигнані тільки на кілька днів. П. Сенюту підтримували посли сеймів з Волинського, Брацлавського воєводств. За даними польського дослідника Г. Мерчинґа, збір у Ляхівцях діяв до 1650 року. За місцевими переказами кінця 19 ст., Тихомель зруйнували повстанці Хмельницького, прах Сенют витягли з гробів, спустили з гори до Горині. Збережені рештки вежі в Тихомелі вважалися або збором братів польських, або родинним гробівцем Сенют. Маєності Від батька успадкував, зокрема, Кобилин, Камінь, Радогощ, Тихомель на Волині. Стрийко записав Ляхівці, ними спочатку розпоряджався спільно зі стриянкою Катериною з Немиричів. У Великопольщі, зокрема, Бествін, Кобилін, Плешев, Самокленскі, Здуни (тут дозволив осісти лютеранам, частина поселення отриала назву «Німецькі Здуни», стара — Сенютів), з них сплавляв до Ґданьська збіжжя. Дружина — Ядвіґа Вікторія Вілямувна з Калішан (?—1674), шлюб 27 листопада 1640; по його смерті виходила заміж за радомського каштеляна Кшиштофа Лянцкоронського (?—1666[4]), сандецького каштеляна Миколая Пшерембського;
Примітки ↑ Tazbir J. Sieniuta Piotr h. własnego (1616—1648)… — S. 197. ↑ Tazbir J. Sieniuta Abraham h. własnego (1587—1632) // Polski Słownik Biograficzny. — Warszawa — Kraków: Polska Akademia Nauk, Instytut historii im. Tadeusza Manteuffla, 1996. — T. XXXVII/2. — Zeszyt 153. — S. 195. (пол.) ↑ Liedke M. Szlachta ruska Wielkiego Księstwa Litewskiego a reformacja // «Białoruskie Zeszyty Historyczne». — 2002. — № 18. — S. 45. (пол.) ↑ Boniecki A. Herbarz polski: wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. — Warszawa : Warszawskie Towarzystwo Akcyjne S. Orgelbranda S[yn]ów), 1909. — Cz. 1. — T. 13. — S. 346. (пол.) ↑ Tazbir J. Niemirycz (Niemierzyc) Stefan, h. Klamry (przed 1630—1684) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk : Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1977. — T. XXIІ/4, zeszyt 95. — S. 823—824. (пол.) Анна Абрамовна Близько 1660 р. Анна Сенютянка, дочка Авраама Сенюти, племінника Павла Сенюти, вийшла заміж за Петра Опалінського, підкоморія Познанського, який, отримавши у придане всі маєтки Сенюти, в тому числі і м. Ляхівці, закінчив будівництво костелу і кляштору для домініканів. Анна Опалинська померла, не залишивши по собі дітей. Дорота Абрамовна Семен Миколайович Сенюта Радогоський Дмитро Миколайович Сенюта Радогоський Мала Радогоща 1603 шляхтич власного герба, рід якого походив із Кременецького повіту Волинського воєводства. Предки Дмитра Сенюти від кінця XV ст. перебували на службі в князів Острозьких. Одна з гілок роду осіла в селі Радогоща (нині — Велика Радогощ), що лежала на самому кордоні з Острозькою волостю. В межах самої Острожчини знаходилася ще одна Радогоща (нині — Мала Радогощ, обидві Ізяславського району Хмельницької області) — від початку XVI ст. вислуга Сенют. Це друге сільце Дмитро Миколайович тримав уже в 1603 р., коли власником Острога був київський воєвода князь Василь- Костянтин. За часів, коли малолітні Адам-Костянтин і Януш-Павло Острозькі перебували під опікою дядька, недовго урядував у Звягелі (близько 1615 р.). У колі дворян молодшого з волинських воєводичів пан Радогоський згаданий лише раз — у контексті позову до Кременецького ґродського суду в справі про спілкування з банітами Лішками (див. № 32—33). На час смерті патрона окрім Радогощі посідав під Острогом село Гурщина (нині в Білогірському районі Хмельницької області), а за межами волості володів дідичними частинами маєтків Радогоща і Козин (останнє в наші дні в Білогірському районі Хмельницької області). Певний час служив сестрі князя Януша-Павла — вдові віденського воє води і литовського великого гетьмана Яна-Кароля Ходкевича Анні-Алої- зі. На початку 1630-х років ці клієнтарно-патрональні узи обірвалися, після чого власниця Острога висунула до свого колишнього слуги претен зії, які розглядалися в судовому порядку в Кременецькому земстві. Одру жений з Гальшкою Василівною Болбасівною-Розтоцькою, мав у шлюбі з нею четверо дітей. Помер 1637 або 1638 р. (ЦДІА України у Києві, ф. 22, on. 1, спр. 38, арк. 454—455 зв., 455 зв.—460; ф. 21, on. 1, спр. 61, арк. 59, 63—63 зв.; Тесленко І. Шляхетська нерухома власність...— С. 220; Тесленко І. Хто є хто в імперії „старого" князя...— С. 133). Климент Миколайович Сенюта Радогоський Василь Миколайович Сенюта Радогоський Гаврило Миколайович Сенюта Радогоський Ярош Миколайович Сенюта Радогоський Іван Миколайович Сенюта Радогоський Миколай Богданович Сенюта Радогоський VII Олександр Христофор,
Анна
Петро Дмитрович Сенюта Радогоський – зем’янин Кременецького повіту Волинського воєводства (зг. 1630-1650-ті рр.). Служив у хоругві О.Пісочинського під часСмоленської війни. Ян Дмитрович Сенюта-Радогоський – зем’янин Кременецького повіту Волинського воєводства (зг. 1630-1650-ті рр.). Семен Васильович Сенюта-Радогоський – зем’янин Кременецького повіту Волинського воєводства (зг. 1630-1650-ті рр.). Григорій Климентович Сенюта-Радогоський – зем’янин Кременецького повіту Волинського воєводства (зг. 1630-1650-ті рр.). Миколай Климентович Сенюта-Радогоський – зем’янин Кременецького повіту Волинського воєводства (зг. 1630-1650-ті рр.). |
РОДОВОДИ ШЛЯХТИ > С >