СТУПНИЦЬКІ (de Stupnicza, Stupniccy) – земянський рід, у XІV–XVII ст. землевласники у Перемишльській землі. Смуток І. Перші документальні згадки про перемишльські роди гербу Сас (XIV-XVII ст.)Ігор Смуток І. Ступницькі в контексті історії руської шляхти Перемишльської ЗЕМЛІ XIV–XVIII ст. (походження, генеалогія, демографічний і соціальний розвиток). Ступницькі герба Сас із Ступниці — рід із Перемишльської землі, який належав до православного (з 1690-х рр. — греко-католицького) шляхетського угрупування серед місцевого нобілітету. Вивчення його історії дозволяє висвітлити не тільки суто генеалогічні питання, а й ширше проілюструвати демографічні та соціальні аспекти життя та діяльності руської шляхти, котра вирізнялася не лише конфесійними ознаками, а й становила певну соціальну групу з виразними рисами окремішності в шляхетському середовищі. Походження. Засновник роду — волоський воєвода Джурдж — 1377 р. отримав від Владислава Опольського привілей на с. Ступницю й с. Ново- шичі за військову службу зі списом та двома лучниками1 . Його ім’я недвозначно вказує на немісцеве походження. Джурдж був одним із пере- селенців-волохів, котрі мігрували з Галичини, починаючи з середини XIV ст. Волоська колонізація XIV ст. включала в себе не поодиноких осіб, а доволі численні групи, у межах яких існувала власна соціальна диференціація. На новоосаджених територіях вона, імовірно, продовжу- вала зберігатися інституційно закріпленою в нових соціальних реаліях, тобто особи або окремі родини, які належали до верхівки мігрантів, по- повнювали склад місцевого зем’янства-шляхти. Натомість рядові волохи вливалися до непривілейованих станів. Таким чином, засновники шля- хетських родів волоського походження належали до привілейованих про- шарків волоського суспільства. Джурдж, котрий входив до оточення кня- зя Владислава Опольського, володаря Галичини, очевидно, був політично значимою фігурою та стояв біля витоків Молдавського та Волоського князівств. Лише поразка в боротьбі за владу в зазначених державних утвореннях змусила його до міграції на терени Перемишльщини2 . Волоське коріння Ступницьких не було чимось винятковим серед перемишльських шляхетських родів. Таке ж походження мали Рибо- тицькі-Буховські-Берестянські-Губицькі3 , Унятицькі4 , Криницькі5 , Явор- ські-Турецькі-Ільницькі6 , Скольські7 та ін. Будучи прибічниками східного обряду, вони швидко асимілювалися серед місцевого автохтонного на- селення, поповнюючи, у першу чергу, православну шляхетську групу. Генеалогія. Родовід Ступницьких простежується від першої згадки в надавчих актах кінця XIV — початку XV ст. Подібна ситуація невластива для більшості руських шляхетських родів Перемишльської землі, генеа- логія яких відслідковується тільки з кінця XV — початку XVІ ст. Зазви- чай у розпорядженні дослідника є лише надавчий акт на земельну неру- хомість для ймовірного протопласта роду, підкріплений пізнішими, почи- наючи з 1430-х рр., поодинокими згадками в перемишльських актах (Уруські, Ортинські, Унятицькі, Копистинські та ін.), або надавчий акт і повна відсутність упродовж кількох десятиліть будь-яких відомостей у перемишльських гродських та земських книгах до 1480–90-х рр. (Созан- ські, Монастирські, Винницькі, Радиловські, Блажівські, Гординські, Городиські, Корчинські та ін.), або несистематичні фрагментарні згадки з указаних актів про 2–3 особи невідомого походження та ступеня родинної спорідненості (Баранецькі, Кульчицькі, Літинські, Пацлавські, Рогозин- ські, Заблоцькі, Замойські, Білинські та ін.). До тих, хто може вивести свій безперервний родовід хоча б з 1430-х рр., як і Ступницькі, належать заледве 5–6 родів (Тустанівські, Криницькі, Ритаровські, Корчинські, Хлопецькі, до певної міри Попелі) 8. 1. На блакитному полі срібна стріла вістрям вгору над золотим півмісяцем, що лежить рогами догори, на кінцях якого дві золоті шестипроменеві зірки.
Джерела: Олег Однороженко // https://sigillum.com.ua/gerb/stupnytski/ Posuwając się od Sambora w stronę Drohobycza, spotykamy w połowie drogi Stupnicę, poważny ośrodek Sasów Stupnickich. Założył go wojewoda wołoski Dziordź, obdarowany przez Opolczyka r. 1378 S t u p n i c ą i N o w o s z y c ą 3. Widać z przywileju nadawczego, że wojewoda przebywał w tej okolicy już poprzednio, gdyż nabył na własność jakiś młyn z łąkami od Piotra Winnickiego, który wszedł dopiero teraz w skład całego kompleksu. Książę zastrzegł sobie po dwa grosze od dymu na św. Marcina, służbę wojenną jednym kopijnikiem i dwoma łucznikami a nadto obo.wiązywał Dziordzia do stałego pobytu na Rusi. Zakres władzy wojewodzińskiej nie jest nam wiadomy; sądząc jednak z tego, że urząd powyższy pojawia się po raz pierwszy na północnym stoku Karpat, możemy dopuścić śmiało istnienie analogji między uprawnieniem wojewodów bereskich a Samborskich. Poprostu ludność wo łoska przyniosła z sobą prawo wyboru swego zwierzchnika, który miał rozsądzać wszyst.kie sprawy sporne i pośredniczyć między nią a władzą zwierzchnią w kwestjach ad.ministracyjno-podatkowych. Dziordź zażywał dużego miru u współczesnych; jako świadek figuruje w gronie najwybitniejszych osobistości świata ruskiego4. Rzecz ciekawa, że nawet po jego śmierci i zlikwidowaniu urzędu wojewody powoływano jego syna na rozsądzanie spornych spraw jako rozjemcę5. Dziordź pozostawił dwóch potomków: Iwana i Kle.mensa. W r. 1414 zamienili oni z królem Jagiełłą nabyty młyn na Monasterz, Ujście, Czerchawę i oba brzegi Bystrzycy, czem powiększyli znacznie obwód swoich posiadłości6. W dalszym ciągu otrzymali tytułem wysługi od tegoż władcy r. 1430 zapis 200 grzywien naWysocku u źródlisk Stryja z obowiązkiem dostar.czania corocznie 100 jagniąt jako daniny stacyjnej7. Pełnili tam równocześnie urząd kniaziów czyli sołtysów. 1 Syn Iwana, Hryć lubRiczko, ożenił się r. 1443 z Nastką, pasierbicą Chodka Hołowenczyca z Przerośla a ostatnio wdową po Hryciu Krynickim1. Po upływie dwu.dziestu lat widzimy go na stanowisku sędziego Samborskiego2. Podczas lustracji r. 1469 znalazł się przywilej na Stupnicę w rękach Radiłowskich i Kornelowskich s, zapewne jako zastaw lub też celem przechowania. Natomiast zapis na Wysocko oka.zał Seńko D z i o r d z i o w i c 4, który objął schedę wespół z A n d r z e j e m i Anfal.Proczem, utrzymując ją do schyłku w. XV. Siostrę Nastkę wyswatali r. 1470 za Piotra z Uhernik na Pokuciu5. Seńko ożenił się również w tej okolicy ze Stachną z Dubrawki r. 1479, podczas gdy Anfal-Procz pojął Mar u się Michałowską z pobli.kich Tustanowic r. 1494 6. W Nowoszycy siedział do r. 1496 brat ich Jacko z żoną Martą z Rogoźna i synem Hryciem; po jego śmierci objął opiekę Prócz z bra.tankiem A n d r z e j e m 7 *. Seńko miał córkę Marusię oraz, jak się zdaje, Aleksan.dra r. 1512. Andrzej dwie córki: Wachnę, która wyszła r. 1500 za Romana Jawor.skiego i Nastkę, poślubioną w tym samym roku Klimkowi Lityńskiemu9. Proczowi pozostawiła pierwsza żona, z domu Chłopczycka, Iwana, Pawła, Mikołaja, Je.rzego, Marka, Annę i H e l e n ę 10. W początkach w. XVI zaszły pewne zmiany w uposażeniu rodowem; przejściowo posiadali tenutę Podbuż do r. 1509 u , uzyskali kniastwa w C i s o we j i J a mn i e r. 153112, część tenuty Prus r. 1538 18 i część kniastwa w Niż. W y s o c k u r. 1539. Wskutek ostrego zatargu ze starostą Samborskim odnowili dawniejsze zapisy na swe dobra r. 152515. Przy rozgraniczeniu Stupnicy od Horodyszcz r. 1553 pojawiła się cała gromada rodowców z przydomkami patronomicznemi, jak Sienkowiąt, Pawłowi.czów, Myszkowiczów18, świadcząc o wielkiem rozdrobnieniu możnego niegdyś gniazda wojewodzińskiego. Bezpośrednich dowodów przynależności Stupnickich do h. Sas z owych czasów nie posiadamy. Był wprawdzie na zjeździe r. 1427 Iwan, syn Dziordzia, lecz pieczęć jego odpadła i zaginęła17. Pośrednim jednak wskaźnikiem jest to, że wszyscy heral.dycy zaliczają ich do tego herbu jednomyślnie; w dodatku ród siedzi i działa w śro.dowisku niemal wyłącznie współherbowem. 5 „Ladislaus... dux Opoliensis... inspectis fidelibus et variis obsequiis fidelis nostri Czurcowic woie.wodae wołoskiego (sic) nobis hactenus... exhibitis... et quia idem Czurcz woiewoda cum uxore et pueris suis residentiam personalem facere tenebitur in predicta nostra terra Russiae propter defectum gentium vigentem in eadem, sibi suisque heredibus et legitimis successoribus villas nostras Nowoszczyce et Stupnica, etiam damus scribere molendinum cum pratis, quae emit apud Petrum Winnickiego in districtu Samboriensi nuncupatis ac situatis cum omnibus utilitatibus... damus... donatione perpetua... verumtamen in predictis villis de qualibet domo seu fumo duos grossos latos... pro censu nostrae camerae singulis annis in festo sancti Martini... nobis... reservamus. Presertim vero predictus Czurcz... cum una hasta et duobus sagitariis in equis valentibus, quotiescunque opportunum fuerit, iuxta consuetudinem aliorum terrigenarum nostrorum nobis et nostris posteris servire sit astrictus“. Hruszewski M., Materiały do istorii... nr 4. drukowany także w Źródłach dziejowych T. X, str. 115, jednak w błędnej redakcji. * Ag z. VI, nr 2. 5 Ib. XIV, nr 141. Naukowyj Zbirnik T. II, str. 51. 8 Matr. Sum. IV. Supp. 501. t Teki Naruszewicza T. XV, nr 5. Prochaska, Mat. archiwalne nr 70. 1 Agz. XII, nr 1712-1714, XIII, nr 1867- 1868. 2 Ib XIII, nr 5583, 5733. 3 Źr dziejowe XVIII/1. B. str. 25. Z relacji rewizorów można wnosić, że akt na Stupnicę zatwier.dzano razem z dyplomem na Uherce, Radiłowce i Kornelowice. Te ostatnie miejscowości były przedmiotem kupna-sprzedaży. 4 Ib. str. 4. 3 Agz. XII, nr 3481. * Ib. XVIII, nr 1304, 3769. 2 Ib. XVIII, nr 2534, 2846, 4002. • Ib. XVIII, nr 2339. Matr. Sum. IV. nr 1746. 9 Agz, XVIII, nr 3326, 3328, 3329. 3330. 10 Ib. XVIII, nr 3878. “ Matr. Sum. IV. nr 9310. '* Ib. IV, nr 6086, 6088. 13 Ib. IV, nr 19174. 14 Ib IV, nr 16993. 13 Ib. IV, 1747, 4804. « Agz. XIX, nr 3090. 17 Podpisał się w gronie szlachty przemyskiej, por. Halecki O , Z Jana Zamojskiego inwentarza ar.chiwum koronnego, str. 182, poz. 11/30. Archiwum Kom. historycznej T. XII/1. Kraków 1919. Історія перших чотирьох поколінь Cтупницьких докладно викладена в роботах Л. Виростека та С. Пашина, тому немає потреби зупинятися на детальній характеристиці орієнтовних років життя, майнових та судових справах кожного з вищевказаних представників роду. Після Джурджа рід продовжили його сини — Іван і Климашко та внуки — Проць Анфал, Сенько, Андрій, Яцько й Настка — усі діти Івана. Наприкінці XV — початку XVІ ст. з наступного покоління маємо відомості про двох дочок Андрія, семеро дітей Проця Анфала та єдиного сина Яцька, котрий осів у Новошичах9 . Інформація з перемишльських актів після 1505 р. дозволяє ретроспективно уточнити й деталізувати версію родоводу Ступницьких, реконструйованого обома дослідниками. Зокрема, Прокіп Анфал, Сенько, Андрій, Яцько та Настка мали ще одну сестру — Марію, дружину Андрія Урозького10. У Сенька була не одна, а дві дочки — Марія, дружина Яцька Комарницького, і Стахна11. Обидві 1531 р. згадуються як покійні12. Прокіп Анфал залишив 10 дітей — сім синів та три дочки, а Андрій, — окрім відомих С. Пашину і Л. Виростeку двох заміжніх дочок, — ще двох синів і дочку. На початку XVІ ст. найстаршим у родині після смерті Прокопа Анфала (між 1510–1511 рр.) залишався Андрій. Проживши довге життя, він помер наприкінці 1530-х рр. Усі п’ятеро його дітей були, імовірно, від першого шлюбу з Настасією Заблоцькою: на це вказує хоча б те, що вони мали земельну власність у Заболоті, напевно, спадок по матері. З Настасією Сроковською Андрій одружився вже в похилому віці (1520 р.), про дітей від цього шлюбу відомостей немає13. Троє дочок уже в першому десятилітті XVІ ст. досягнули повноліття та були заміжніми: Вахна побралася з Романом Яворським (1504), Настасія — з Климком Літинським (1504), Марухна — з Грицем Ільницьким (1523). Два сини — Сенько та Ігнат — у перемишльських актах з’являються відповідно у 1519 й 1523 рр. Обидва померли десь у середині 1540-х рр., започаткувавши кожен окреме родове відгалуження14. Ступницькі Сеньковичі-Федьковичі. Нащадки Сенька відомі як Сень- ковичі або Сехновичі. Зокрема, це були дочка Вахна, дружина Михайла Гостиславського (1544), та троє синів — Юрко, Климко й Федько. З них перші двоє померли в молодому віці, імовірно, неодруженими. Таким чином, єдиним спадкоємцем Сенькової частки в родовому гнізді Ступ- ницьких став Федько15. Федько, уперше згаданий 1553 р. у справі розмежування Ступниці й сусіднього Городища, наступні три десятиліття майже щороку з’являється на сторінках перемишльських актів у різних майнових і судових справах. Помер він між 1586 і 1588 рр. Про його дружину відомо тільки те, що звали її Анна, вона пережила чоловіка й 1600 р. виступила в суперечці між своїми синами за розподіл батьківського маєтку. Мабуть, з нею у Федька було четверо дочок і п’ятеро синів16. Дочки побралися відповідно так: Катерина — з Лехном Кальнофой- ським (1579), Тахна — зі Стефаном Дубравським (1575), Марта — з Андрієм Созанським (1582), Марухна — зі Стецьком Городиським Коха- новичем (1602)17. Щодо синів, то Іван помер у молодому віці й після 1581 р. не згадується, а решта — Грицько (1588–1603), Васько (1593– 1605), Павло (1594–1617) і Петро (1594–1626) Сехновичі (Сеньковичі) або Федьковичі — провадять самостійно свої справи з кінця 1580-х рр. З них на середину 1620-х рр. живим залишився лише Петро. Однак його доля склалася нещасливо. Між 1626 і 1630 рр. він разом із сім’єю потрапив до татарського полону18. У другій чверті XVІІ ст. Сеньковичі (Сехновичі)-Федьковичі були представлені двома Іванами. Один із них доводився внуком Федькові Сеньковичу по сину Ваську, згадується в 1615–1653 рр. і мав незвичне прізвисько — Сатурнус19. Інший — правнук того ж Федька Сеньковича, внук Грицька та син Яцька. Цей Іван був сучасником Івана Сатурна, незважаючи на те, що представляв наступне покоління роду. У доку- ментах він згадується з 1612–1639 рр. під прізвиськом Яцькович (від імені батька) 20. Окрім них, ще була Катерина, сестра останнього, дружина Федька Городиського Трисиляка (1635). Інша сестра Івана Яцьковича, Анна, померла молодою, мабуть, невдовзі після 1619 р. 21 Обидва Івани започаткували два окремі відгалуження Ступницьких, відомі в другій половині XVІІ–XVІІІ ст. — Яцьковичів і Сатурників. Ступницькі Ігнатовичі. Нащадки Сенькового брата Ігната звалися, відповідно, Ігнатовичі. Від шлюбу з Марушею Братковською Ігнат мав четверо синів та дві дочки. Милухна спочатку стала дружиною котрогось із Яворських (1556), а потім — Андрія Пацлавського; Фенна побралася з Максимом Терлецьким (1556)22. З-поміж синів двоє померло в молодому віці: Андрій, неодруженим, та Павло, котрий хоча й мав за дружину Марту Тустанівську, однак дітей не залишив. Ще один син — Яцько Ігнатович — загинув 1569 р. від рук підданого Федька Ступницького Павловича. Про його сім’ю немає відомостей23. Таким чином, рід про- довжили діти Яроша Ігнатовича. Попри те, що останній так само загинув молодим 1565 р. у сутичці з Іванком Новошицьким, у шлюбі з Анною Криницькою він мав двох синів і дочку24. Отже, швидка й несподівана почергова смерть синів Ігната спричинила перехід його спадку до рук наступного покоління вже в середині 1560-х рр. Ярошовичі, як їх називали, були представлені Іваном, котрий після 1570 р. не згадується, і Пашком, або Павлом, — після 1570 р. єдиним дорослим представником Ігнатовичів-Ярошовичів по чоловічій лінії до 1598 р. 25 Обидва брати мали ще сестру Настасію, яка була дру- жиною Леся Ступницького Клішовича (1575), а згодом вдруге вийшла заміж за Андрія Гординського Стасьовича до сусіднього села Гордині (1610)26. Пашко одружився з Гасею Монастирською (1579) і мав численну сім’ю — девятеро дітей. Усі вони — Андрій, Яцько, Іван, Лесь, Марухна, Олюхна, Марухна, Настасія, Фенна — присутні серед решти власників Ступниці у справі розмежування свого родового гнізда із сусіднім с. Городище в 1600–1603 рр. 27 Подальша їхня доля (за винятком Івана) невідома. Іван несподівано 1617 р. виступає власником Братковичів у Стрийському повіті. Скоріше за все його нащадками були Андрій із сином Стефаном і внуками Іваном та Юрком, власниками частки в с. Братковичі в другій половині XVII ст. Під час одного з останніх та- тарських нападів на Перемишльську землю в 1690-х рр. Стефан із синами потрапив до ясиру28. Повернімося до Прокопа Анфала та його наступників. З його сімох синів, котрі жили в перші десятиліття XVI ст., не всі залишили дітей. Точніше, четверо з них мали прямих спадкоємців (Юрій-Петро, Васько, Павло й Мисько), решта — Іванко (1498–1515 рр.), Олехно (1513– 1538 рр.) та Марко (1498 р.) — померли бездітними29. Ступницькі Павловичі. Павло, як і батько Прокіп Анфал, мав сім’ю з 10 дітей. Шестеро дочок досягнули дорослого віку та побралися: Марта — з Андрієм Височанським (Матківським) (1557), Федя — з Андрієм Ту- рянським (1544), Палагна — з Яцьком Ступницьким (1555), згодом — з Тимком Попелем Колодрубом (1568), Марухна — з Грицьком Комарницьким Гузелем (до 1552), а вдруге — зі Стецем Комарницьким Дудичем (1571), Анна — з Гошовським (1571), пізніше — з Уруським (1571)30. Про Олюхну, наймолодшу дочку Павла, збереглася одна-єдина згадка у справі, датованій 1544 р., з приводу повернення Павловим дітям боргу в розмірі 10 злотих, випозичених свого часу підданому Єлизавети Любенецької з Угерців31. Імовірно, вона померла в молодому віці неза- міжньою. Так само вкрай скупа інформація про їхнього брата Павла. Він також згадується в цій справі. Через 13 років Павло разом із братами квитував сестру Марту зі зречення від батьківських і материнських маєт- ків32. Після вказаної дати його ім’я зникає зі сторінок перемишльських актів. Окрім нього, Прокіп Анфал ще мав синів Андрія (1544–1546), Федька (Федину, 1544–1570) та Грицька (1540–1560), котрих звали Пав- ловичами. Хоча всі троє були одруженими, однак дітей залишив тільки Андрій, попри те, що помер у молодому віці десь перед 1552 р. 33 Після смерті Грицька, що сталася між 1560–1565 рр., та Федька — між 1570– 1571 рр., земельний спадок Павловичів перейшов до рук Андрієвих трьох дочок і єдиного сина Павлика, на прізвисько Герцик. З його смертю наприкінці 1580-х рр. відгалуження Ступницьких Павловичів припинило своє існування. Згадані дочки вийшли заміж за шляхтичів із сусіднього Дрогобицького повіту: Настасія — за Олеся Бориславського (1573), а після розлучення — за Івана Гошовського (1591), Гася — за Івана Попеля Кальчевича (1591), Марухна — за Івана Попеля Гунчака (1591)34. Ступницькі Миськовичі. Ще один син Прокопа Анфала разом зі своїми нащадками утворив окреме відгалуження роду Ступницьких, кот- ре на початок XVII ст. виявилося найчисленнішим. Ідеться про Миська. На час його смерті, що припадає приблизно на 1544 р., його сім’я скла- далася з п’яти дорослих синів та трьох заміжніх дочок. Невідомо, чи всі вони народилися в шлюбі Миська із Зохною Ортинською, чи ні. Дочки вийшли заміж: Федька — за Андрія Попеля Колодруба (1544), Полагна — за Луку Добрянського (1545), Настасія — за Миська Ільницького Рибку. Після сплати їм посагу та зречення від батьківських і материнських маєтків у родинних справах Ступницьких Миськовичів вони більше не згадуються, за винятком Настасії. Після її смерті Ільницькі Рибчичі по- зивали своїх дядьків та двоюрідних братів Ступницьких Миськовичів із приводу виділення їм материнського спадку35. З п’яти синів Миська двоє — Станіслав і Дашко — померли молодими наприкінці 1540-х — на початку 1550-х рр., не залишивши нащадків. На середину 1570-х рр. помер також Павло, і до кінця 1580-х рр. з їхнього покоління живими залишалися Яцько й Федько36. Яцько Миськович (1541–1583), званий Козан, найстарший із братів, одружився з Олюхною Братківською (1541), яка народила йому двох синів — Івана й Федора та дочку Настасію37. Такий шлюб зумовив на- буття Ступницькими власності в Нижньому Нанові. Згодом на середину XVII ст. цей родинний осідок Братківських у Стрийському повіті стає єдиним місцем мешкання нащадків Яцька. Іван Яцькович, відомий ще як Козанович або Жолобко, з Фенною Тустанівською мав синів Адама, Василя й Іванка. Усі троє вперше з’яв- ляються в перемишльських актах 1597 р., мабуть, невдовзі по смерті батька в межовій суперечці між власниками Ступниці й Городища38. Наступні два десятиліття вони регулярно звертаються до перемишль- ського гроду та земського суду для налагодження майнових та судових справ. Після 1620–1623 рр. відомості про двох із них — Адама й Іванка — зникають. Не виключено, що братів спіткала доля їхньої сестри Фенни- Марти, про яку напевно відомо, що вона була забрана в ясир під час одного з татарських нападів, які щороку здійснювалися на територію Перемишльщини в 1620-х рр. На початок 1630-х рр. із усієї сім’ї зали- шився лише Васько. З його смертю гілка Ступницьких Козановичі згасла39. Федір Яцькович також мав синів — Адама й Василя. А окрім них, ще трьох дочок — Настасію, дружину Васька Височанського Зеленковича (1600), Марію, у заміжжі Коблянську (1602), і Анну, у заміжжі Бори- славську (1608). Вони мали прізвисько Федоровичі. Васько Федорович помер між 1617–1620 рр., залишивши вдовою дружину Настасію Бере- жанську (1609) та дітей — Самійла й Анну. Натомість Адам Федорович значно пережив брата та помер у глибокій старості десь невдовзі після 1665 р. Саме його нащадкам судилося продовжити рід Ступницьких, осілих у Нижньому Нанові40. Другий син Миська Ступницького Федько, або інакше Федина (1544– 1592), від невідомої дружини мав двох синів та дочку. Останню звали Настасія. Спочатку її чоловіком став Ігнат Сілецький, а через кілька ро- ків, овдовівши, вона вийшла заміж за Іллю Новоселецького (1591). Старший із синів — Іван — звався Корбель, не набагато пережив батька й помер між 1597–1598 рр. У шлюбі з Настасією Ільницькою Рибчич він мав єдиного сина Петра, котрий звався відповідно Корбльович, або Корб- лик. Востаннє документи повідомляють про нього 1642 р. Невідомо, чи мав він дітей, хоча й був одружений (дружина — Дорота Тустанівська, 1606). Молодший — Лесь, одружений з Любкою Городиською, по своїй смерті, що сталася невдовзі після 1606 р., залишив двох дочок — Кахну, у заміжжі Блажівську, і Палагну, у заміжжі Гординську. Синів у нього не було41. Насамкінець, третій син Миська, згаданий Павло (1544–1566), мав кількох синів та дві дочки. Фенна тричі ставала дружиною представників роду Винницьких, натомість Тахна ще 1615 р. залишалася незаміжньою42. Усі три брати — Іван, Лесько й Петро — звалися Павловичами, або Кліщовичами, окрім того, кожен із них мав ще по одному прізвиську. Старший Іван (1568–1594), відомий ще як Мешко (Мишко), помер у середині 1590-х рр., залишивши вдовою дружину Марухну Попель Коло- друб та чотирьох синів і дочку. З них Іван і Васько померли десь перед 1615 р. бездітними, а Яцько — невдовзі між 1615 і 1617 рр. З цього часу Мешковичі (Мишковичі) представлені єдиним живим із-поміж братів Тимком, котрий згадується до початку 1640-х рр., та його племінником — Федьком Яцьковичем, котрий на 1617 р. ще не досяг повноліття. Їхня сестра Марухна вийшла заміж за Федька Білинського Шафрана (1607), однак через кілька років подружнього життя померла (перед 1612 р.)43. Середущий Лесько (1568–1598), окрім прізвиськ Павлович та Кліщо- вич, послуговувався ще третім — Гешта. Його дружиною була Настасія Ступницька (1575). З межової суперечки власників Ступниці й Городища, що датується 1600–1603 рр., відомо про трьох синів Леська — Петра, Івана й Сенька. Однак після 1603 р. документи про них не повідомляють, і подальша доля сім’ї Леська невідома44. Наймолодший Петро (1568–1615) Кліщович або Павлович, відомий ще як Діда. Він пережив братів і помер десь після 1615 р. Його дружиною стала Фенна Уруська Корбльович. Імовірно, з нею він мав сина Васька, котрий звався Дідко, і дочку Анну, видану заміж за Василя Кульчицького Михайловича (?). 1637 р. згадується якийсь Федько Дідкович, імовірно, внук Петра, чи то від Васька, чи від якогось іншого невідомого на ім’я сина45. На середину XVII ст. рід остаточно розпався на кілька відгалужень. Ступницькі з Нижнього Нанова. З нащадків Яцька Миськовича, які осіли в Нижньому Нанові, рід продовжили діти Адама Федоровича. Його дружина — Марія Сулятицька, — імовірно, на цей час уже померла, і Адам залишився вдівцем. У шлюбі з нею він мав кількох дітей. Зокрема, із судової справи 1665 р. між Адамом та його зятем Андрієм Яворським Сивачиком, чоловіком покійної на той час Катерини Ступницької, дізна- ємося про те, що, окрім Катерини, була ще Анна, віддана за Федора Рожнятівського, та Марія, віддана за якогось Вислобоцького, а згодом — за Андрія Сваричівського. Четверта дочка Адама — відсутня у вказаній справі Фенна — задовго до цього (ще 1649 р.) побралася з Федором Попелем. Можливо, вона, як і Катерина, була на 1665 р. покійною46. Окрім дочок, у сім’ї був син Григорій. Уперше він згадується 1651 р., востаннє — 1665 р. Його дружиною стала Катерина Копистинська, котра пережила чоловіка й, зокрема, 1673 р. разом із трьома синами отримала від свого брата Олександра Копистинського 400 злотих47. Про Григо-рових синів, як і про їхнього батька, збереглося небагато відомостей. Усі троє — Базилій (1673–1703), Стефан (1673–1710) і Андрій (1673–1710) — з’являються вперше 1673 р. Старший Базилій певний час відбував вій- ськову службу в одній із панцирних хоругв (1698) та помер між 1700 і 1706 рр. бездітним. Інші двоє ще 1710 р. залишалися живими48. У другому десятилітті XVIІI ст. єдиним спадкоємцем усіх трьох братів став Базилій, син Андрія від дружини Марії Добрівлянської. 1782 р. троє його синів — Якоб, Тома й Михайло — підтвердили своє шляхетство у львівському земському суді49. Ступницькі Мишковичі з 1660-х рр. представлені однією особою — Олександром Мишковичем. Його зв’язок зі своїми попередниками зали- шається до кінця не з’ясованим. Нащадки Олександра, довівши своє шляхетство 1782 р. у львівському земському суді, стверджували, що він був сином Тимка Мишковича50. На час появи перших згадок про нього в перемишльських актах (з 1669 р.) Олександр уже був повнолітнім та належав до землевласників с. Городища. Яким чином він чи його попередники залишили родинне гніздо та опинилися в сусідньому селі — з’ясувати не вдається. Його дружиною була Єлена / Галя / Олександра з Городиських (1684). У цьому шлюбі народилися Іван та Анна. Олександр помер між 1701–1705 рр., і після шлюбу Анни з Теодором Кролицьким з Ясениці Зварицької та зречення прав на батьківські маєтки єдиним його спадкоємцем став син Іван51. Іван побрався з Анною Нанівською з с. Угерців (1711) та продовжував залишатися землевласником частки в Городищі. Він прожив довге життя: якщо перша згадка про нього датується 1689 р., то остання — 1744 р. Подружжя мало п’ятьох синів та дочку. У перемишльських актах діти з’являються в 1740-х рр. З них Яцентій та Дмитро в 1750-х рр. уже одружилися, натомість Данило, Григорій та Михайло не мали власних сімей. 1754 р. їхня сестра Анастасія вийшла заміж за Івана Сілецького Скребетича до сусіднього с. Сілець52. У 1780-х рр. Мишковичі представлені наступним поколінням, тобто внуками згаданого Івана. Зокрема, 1782 р. Дмитро, Олександр та Стані- слав, сини Григорія й Анни Криницької, підтвердили своє шляхетство у львівському земському суді53. Ступницькі Яцьковичі. Іван Яцькович, званий Калдун (1612–1639), з родини Ступницьких Сеньковичів-Федьковичів, з дружиною Анною Ко- марницькою мав синів Федора й Павла. Перший згадується одного разу, коли 1647 р. разом із братом та вітчимом квитував Теодора й Миколу Турянських Бучичів за повернення 400 злотих54. Пізніших відомостей про нього немає. Другий, Павло, так само вперше згаданий 1647 р. з приводу вказаного квитування братів Турянських, наступні два десятиліття до середини 1660-х рр. ще кілька разів з’являється в документах. З них ді- знаємося про те, що він мав дружину — Катерину Блажівську Мигович — та мешкав у Блажові поряд зі Ступницею. Починаючи з нього, це від- галуження Ступницьких так само залишило родинне гніздо, опинившися серед землевласників Блажова й Блажівської Волі55. Від згаданої Катерини Блажівської в Павла було шестеро дітей. Дочки Анна, Марія й Софія побралися з вихідцями з місцевої руської шляхти: Анна — з Андрієм Кульчицьким Волчком (1682), Марія — зі Стефаном Блажівським Сосичем Простаком (1677), Софія — зі Стефаном Тато- миром на прізвисько Крайник (1687). Остання загинула на початку травня 1698 р. у сутичці Татомирів із Погрошевськими, між якими впродовж кількох десятиліть тривав перманентий конфлікт за війтівство в с. Під- бужі Самбірської економії. Троє Павлових синів — Олександр, Петро, Станіслав — на 1678 р. уже були повнолітніми. Олександр, Петро й Станіслав мали по кілька дітей. Однак нащадки перших двох або померли молодими, або мігрували за межі Перемишль- щини. Після 1710 р. немає відомостей ні про Миколу й Тому Петровичів, ні про Бенедикта, Теодора й Петронелу Олександровичів. З 1741 р. зникає Антон Олександрович, котрий перед тим позбувся батьківського спадку в Блажові й Блажівській Волі. Як наслідок, з 1720-х рр. Костянтин, син Станіслава, стає поступово єдиним спадкоємцем та власником земельних паїв своїх двоюрідних братів, а також рідного брата Казимира, котрий помер бездітним перед 1744 р. Костянтин добре відомий завдяки своїм майновим операціям, спрямованим на розширення маєтку в Блажові та сусідній Бережниці. Практично щороку впродовж 1720–1740-х рр. пере- мишльські акти інформують про його чергове земельне придбання. Одружений він був з Теодозією Гумницькою, із католицької родини. Від неї Костянтин мав синів Миколу, Казимира й Станіслава та дочок Марію, Терезу та Єлену56. Ступницькі Сатурники. Іван Сатурн у шлюбі з Анастасією Ради- ловською мав сина Стефана та, імовірно, дочку Настю. Остання побра- лася зі священиком Федором, їхні нащадки до 1720-х рр. посідали по- півство у Ступниці при церкві св. Юрія (див. Ступницькі поповичі). Стефан Сатурник — єдиний зі Ступницьких, хто продовжував зали- шатися в родовому гнізді в другій половині XVII ст. Його дружиною стала Фенна, дочка Івана Блажівського Сошича. З нею Стефан мав чет- веро синів — Андрія, Базилія, Гаврила, Григорія й дочку Марію, котра до 1690 р. вийшла заміж за Петра Рудницького Вандуру з Винників57. Андрій вперше з’являється 1684 р. та впродовж кінця XVII — початку XVIIІ ст. неодноразово виступав у перемишльських актах учасником майнових конфліктів між власниками Ступниці та сусідніх сіл. Помер він невдовзі після 1710 р. У шлюбі з Софією Монастирською Валагин Андрій мав синів Івана й Теодора та дочок Магдалину й Марію. Хлопці, маючи фізичні вади (глухонімі від народження), перебували під опікою сестер. Після їхньої смерті в середині 1740-х рр., а також смерті Марії, дружини Петра Кульчицького Гута (1741), єдиною спадкоємицею Андрія стала Магдалина та її нащадки від шлюбу з Георгієм Волошиновським58. Гаврило відомий з 1687 р. Він пережив усіх братів та помер наприкінці 1720-х рр. У зрілому віці став священиком (дяком?) при церкві св. Юрія у Ступниці. Дружиною Гаврила була Фенна, дочка Северина Монастир- ського Ватущака з сусіднього Городища. Відомо, що подружжя мало трьох синів — Михайла, Петра та Івана. Вони успадкували від батька землевласність у Ступниці й Блажові, а від матері — якісь частки в Городищі. Двоє старших мали сім’ї: Михайло одружився з Настею Під- городецькою, а Петро — із Софією Татомир із Підбужа. Обидва мали по одній дочці, котрі успадкували маєтність батьків59. Базилій та Григорій, сини Стефана Сатурника, згадуються поряд із Андрієм та Гаврилом кілька разів наприкінці XVII ст. Напевно, вони померли бездітними або мігрували за межі Перемишльщини в неспокійні роки першого десятиліття XVIІI ст. Ступницькі поповичі. Виводяться від Васька (Федька?), священика, намісника в місті Добромилі (1637–1650). Одружившися з дочкою Івана Ступницького Сатурника, він осів у Ступниці. Його єдиний син Михайло більше трьох десятків років був священиком при церкві св. Юрія у Ступниці. У тогочасних документах він іменується також Добромиль- ським. У шлюбі з Тетяною Яворською Масикович Михайло мав синів Петра, Яцентія, Гаврила, Григорія й Георгія та трьох дочок. Петро відбував службу товаришем однієї з панцирних хоругв і загинув восени 1718 р. за нез’ясованих обставин60. Його дружиною була Барбара Ка- менська, імовірно, католичка. Інші сини Михайла чимось особливим не вирізнялися. Вони в 1710–1740-х рр. неодноразово виступають у пере- мишльських актах як власники земельних паїв у Ступниці61. На середину XVII ст. єдиним представником цієї сім’ї, котрий продовжував мешкати у Ступниці, був Дмитро (1743–1752), син Яцька. Решта мігрувала до Га- лицької землі та на Поділля62. Нащадки священика Васька йменувалися Ступницькими Васькеви- чами, попри те, що не належали по чоловічій лінії до Ступницьких. Ступницькі нез’ясованого походження. Упродовж XVII–XVIІI ст. у перемишльських актах час від часу згадують Ступницьких, котрих не вдається ідентифікувати та включити до родового дерева. Це: Іван, священик чи то дяк, одружений із Настею Яворською, згаданий один-єдиний раз 1636 р. 63; Георгій, чоловік Олександри Білинської Мелькович (1740)64; Матвій, власник чи посесор у Середниці Перемишльського староства (1755–1756), одружений із Людовікою Новоселецькою Чечель65; Ян, лісничий Перемишльського староства (1709–1717)66; Стефан, орендар половини с. Східниці коло Дрогобича, власності брац- лавського підчашника Миколи Копистинського (1723)67; Петро та Ян — сини покійного Яна Ступницького, котрі разом зі своєю матір’ю Геленою Нанівською позивалися зі шляхтою с. Розсохів (1740– 1749)68; Гелена, дочка якогось Андрія та Софії Сопотницької, котра 1757 р. від- ступила свою земельну частку в Ступниці Стефану Попелю Ластовчаку69. Генеалогія Ступницьких демонструє кілька характерних особливостей, які загалом трапляються й серед решти руських родів Перемишльської землі XVI–XVIІI ст. По-перше, це виокремлення від Ступницьких-Новошицьких. Останні виводяться від двох синів Прокопа Анфала — Юрія-Петра та Васька. Отримавши частку в Новошичах, вони впродовж життя збільшували її за рахунок братівських паїв та поступово позбувалися свого спадку в Ступ- ниці. Саме в 1510–1530-х рр. завершилося остаточне розмежування земле- власності, яка перебувала в руках Ступницьких. Новошичі випадають зі сфери їхніх майнових інтересів. Це й призвело до формування роду Новошицьких70. Виокремлення гілок із подальшим утворенням окремого роду шляхом розмежування колись єдиного родового маєтку не було чимось унікальним і властивим лише для Ступницьких-Новошицьких. Аналогічні процеси спостерігаються впродовж XV — початку XVІ ст. серед кільканадцяти перемишльських родів, котрі розпалися на кілька відгалужень. Зокрема, це — Любенецькі (Любенецькі й Заплатинські), Риботицькі (Риботицькі, Буховські, Бжестянські, Губицькі), Турецькі (Турецькі, Яворські, Ільницькі), Тустанівські (Тустанівські, Бориславські, Клодницькі), Братківські (Братківські й Дубровлянські), Височанські (Височанські й Матківські) 71. По-друге, не всі носії прізвища Ступницький є прямими нащадками по чоловічій лінії волоського воєводи Джурджа, що засвідчує походження Ступницьких поповичів. Це зумовлено різними обставинами, зокрема між- становими шлюбами, доволі поширеними серед перемишльської право- славної шляхти в XVІ — першій половині XVІІ ст. Таким чином вихідці з непривілейованих соціальних груп потрапляли до гнізда котрогось зі шляхетських родів, набували земську власність. І якщо їхне співіснування з місцевою шляхтою не супроводжувалося якимось значними конф- ліктами, їм та їхнім нащадкам вдавалося відносно легко розчинитися серед шляхти. У подібний спосіб ошляхетнилися не тільки Ступницькі поповичі, але й Комарницькі Татариновичі, Кульчицькі поповичі, Сі- лецькі Махньовичі, Яворські Мриглодовичі, Яворські Цибовичі, Созан- ські Люті, Топільницькі, Бережницькі72 та ін. По-третє, реконструкція генеалогії Ступницьких є неповною й до кінця не завершеною. На жаль, наявність осіб, котрих не вдається приєднати до основного родовідного дерева, — характерна риса всіх без винятку русь- ких родів Перемишльської землі. Повнота реконструкції в кожному окремому випадку різна. Десь поза межами родоводу опиняються кілька осіб, як це спостерігаємо у Ступницьких, у той час як основний генеа- логічний матеріал вдається вкласти в більш-менш цілісну родовідну схему (Бандрівські, Баранецькі, Ортинські, Шептицькі, Городиські, Гор- динські, Копистинські, Кречківські, Монастирські, Татомири та ін.). Зазвичай, це відносно невеликі роди, представлені однією-двома сотнями осіб, об’єднаних у 6–8 поколінь. Десь не вдається реконструювати цілі відгалуження (Ільницькі Телеп’яновичі, Ільницькі Занковичі, Ільницькі Колгановичі, Созанські Гуйтиновичі із Сільця й Маткова, Винницькі Клізовичі, Сілецькі Дзюрджі й т.д.) через значне розростання, занепад і зубожіння їхніх представників, і доводиться мати справу з суцвіттям сімей, родин із двох-трьох поколінь, окремими особами, яких неможливо об’єднати. До цієї категорії належать також окремі роди Стрийського повіту, як-то Крушельницькі, Підгородецькі, Корчинські, Братківські, Любенецькі, Криницькі, які послуговувалися гродським і земськими судами в м. Жидачеві, розміщеному значно ближче до Стрия, аніж Пере- мишль. Оскільки жидачівські гродські акти згоріли за часів Хмельнич- чини, а земські акти цілковито знищені, для реконструкції генеалогії втрачено джерела73. Демографічний розвиток. Родовід Ступницьких, завдяки можливості простежити його з кінця XІV ст., слугує чудовим взірцем для відтворення моделі демографічного розвитку руської шляхти Премишльщини про- тягом усього XVІІІ ст. Перші чотири покоління Ступницьких, які жили в XV ст., нарахо- вували одну-дві сім’ї, і лише останнє, четверте, включало четверо синів Грицька. Ці та аналогічні кількісні показники по інших родах (на жаль, у більшості випадків відомі тільки з 1480-х рр.) спростовують хибне уяв- лення про багатолюдність православної шляхти від початків. Це пере- конання, доволі поширене серед науковців з кінця ХІХ ст., призводило до помилкових уявлень, гіпотез та трактувань генези цієї соціоконфесійної групи. Вважалося, що вона походить від князівських дружинників, чи то пак слуг, осаджених цілими селами в князівському домені; що між веле- людністю галицького боярства, яке обраховувалося сотнями, та підгір- ською шляхтою, чисельність якої так само в XVІ–XVІІІ ст. сягала сотень і сотень осіб, існує безпосередній зв’язок74. На сьогодні слідом за С. Па- шиним можемо констатувати — руські перемишльські шляхетські роди до кінця XV ст. в абсолютнй більшості нараховували не більше одного десятка сімей і не відрізнялися в цьому аспекті від католицької шляхти75. Упродовж XVІ ст. Ступницькі демонструють доволі високі темпи де- мографічного росту. У 1590-х рр. їх кількість сягнула трьох десятків дорослих чоловіків та двох десятків заміжніх жінок. Це цілком відповідає загальній тенденції: з 60 родів лишень серед Корналовських спостері- гається спад, решта так само кількісно зростає. Подекуди абсолютні показники цього зростання вражають. Так, сотня Матківських, відомих за перемишльськими актами 1590–1605 рр., доводилася правнуками й праправнуками одній-єдиній особі — Думці Височанському. У цілому, понад 20 родів на межі XVІ–XVІІ ст. об’єднували під одним прізвищем від трьох до восьми десятків осіб, а враховуючи те, що всі вони в 1490-х рр. нараховували не більше шести чоловіків, масштаби приросту так само сягають десятикратних показників, а подекуди й більше76. З-поміж решти загалу Ступницькі вирізняються тим, що вони були одним із перших родів, котрий увійшов у нову фазу демографічного розвитку, яка тривала до початку 1620-х рр. XVІІ ст. для перемишльської шляхти, як, зрештою, для інших соціаль- них верств, розпочалося, насправді, з 1620 р. із серії татарських нападів, що тривали майже щорічно до 1629 р., розпочавши, таким чином, період суспільних, господарських та інших негараздів, які не полишали Пере- мишльську землю до кінця 1710-х рр. Зрозуміло, вони торкнулися й демографічних аспектів. З 1620-х рр. родове дерево Ступницьких розви- вається за цілком інакшою демографічною моделлю. Якщо в поперед- ньому столітті воно зростало більш-менш рівномірно, формуючи з кож- ним поколінням нові гілки, то з 1620-х рр. більшість із них обриваються й лише чотири-п’ять продовжують рід. До 1720–1730-х рр. вони залиша- лися нечисленними, представленими в кожному поколінні двома-трьома сім’ями. На середину XVІІІ ст. маємо змогу спостерігати чергове демо- графічне зростання, яке, однак, не сягнуло показників кінця XVІ — початку XVІІ ст. Ця тенденція була властива й для решти руських родів Перемишльщини XVІІ–XVІІІ ст., з тією лише різницею, що втрати 1620– 1720-х рр. у кожному з них варіювалися, а відновлення людського по- тенціалу в останні десятиліття існування Речі Посполитої так само відбу- валося з різним ступенем інтенсивності. Географія розселення й землеволодіння. Родинний осідок Ступниць- ких, отриманий 1377 р. від Владислава Опольського, — Ступниця й Новошичі — розміщувався в Самбірському повіті Перемишльської землі в басейні ріки Бистриці, притоки Дністра. Як вище зазначалося, у 1510–1530-х рр. сини Прокопа Анфала, яким, окрім Ступниці, припали Ново- шичі, шляхом сімейного перерозподілу відступили останні братам Петру- Юрку й Ваську — родоначальникам Новошицьких77. Таким чином, до 1620-х рр. Ступниця залишалася основним місцем осідку для всіх нащад- ків волоського воєводи Джурджа. Пізніше, упродовж другої половини XVІІ — першої половини XVІІІ ст., вони витісняються зайшлими родами — Попелями, Матківськими, Монастирськими Ватущаками, Городиськими Братками, Яворськими Балевичами, Кропивницькими Храплевичами та ін. З 1670-х рр. у Ступниці продовжували мешкати лишень Ступницькі Сатурники. Серед своїх односельчан — кількох десятків руських шля- хетських родин — останні не вирізнялися ні кількістю, ні заможністю. 1430 р. Іван і Климко Ступницькі отримали від Владислава Ягайла с. Висоцьке разом із місцевим князівством. Через півстоліття Височан- ське князівство відійшло до Сенька Ступницького. Оскільки синів у нього не було, ця доволі віддалена від Ступниці земельна власність через його дочку Марухну на межі XV–XVІ ст. опинилася в руках Височанських Янковичів78. Упродовж XVІ ст. Ступницькі на короткий час набували власність у ближчих та більш віддалених осідках руської шляхти в Самбірському й Перемишльському повітах. Так, у першій чверті XVІ ст. Андрій із синами розпоряджався якоюсь частиною с. Заболотців, коло Нижанковичів. Але 1528 р. його сини продали її Климку Літинському79. У 1530-х рр. сини Прокопа Анфала — Павло й Олехно — згадуються як землевласники в Комарниках, Висоцькому й Жупаньому80. Так само певний час вони утримували земельні паї в Прусах та Білинці Малій81. Усі ці земельні надбання виявилися тимчасовими та не призвели до укорінення Ступ- ницьких у вказаних поселеннях. Стала міграція з родинного гнізда розпочалася в 1570-х рр. Спочатку брати Іван, Петро, Лесько Кліщовичі набувають від Монастирських певну власність в Урожі, а з середини 1580-х рр. до них приєднуються брати Сеньковичі. Останні впродовж наступних двох десятиліть розширюють свої маєтності, скуповуючи земельні паї Уруських Ордичів, Татомирів та Монастирських. 1597 р. Васько, Петро й Павло Сеньковичі відступили урозьку маєтність старшому брату Грицьку. Достеменно відомо, що до кінця 1630-х рр. він та його син і внук мешкали в Урожі82. Після одру- ження Павла Яцьковича з Катериною Блажівською Мигович це відгалу- ження Ступницьких у 1670-х рр. переселилося до с. Блажова83. У 1590-х рр. інша гілка роду — Ступницькі Ярошовичі — мешкала в Братковичах, набувши 1593 р. земельну частку від Андрія Рудницького Іляшовича. Співвласниками Братковичів вони залишалися впродовж століття до кінця 1690-х рр. 84 Одночасно з Ярошовичами до Стрийськогоповіту в Нанів Нижній, що поряд із Братковичами, перебралася сім’я Федора Яцьковича. Тут вони проживали до кінця існування Речі Пос- политої85. Нарешті, десь на середину XVІІ ст., Олександр Мишкович, після одру- ження з однією з Городиських, осів у с. Городище, де його сини та внуки так само впродовж другої половини XVІІ–XVІІІ ст. згадуються серед городиської шляхти. Усі згадані поселення, де мешкали різного часу Ступницькі, пере- бували на території, яка з початку XVІ ст. становила ареал проживання руської шляхти Перемишльського повіту. Це землі Самбірського, Стрий- ського, Дрогобицького повітів, розміщені на південь від Дністра. У XVІІ– XVІІІ ст. вони йменувалися в тогочасних документах як «Задністрянска частина» Перемишльської землі. Ці поселення, за винятком Висоцького Нижнього, де Ступницькі утримували в XV ст. князівство, були земською власністю та становили родові осідки руської шляхти, суцільно заселені нею та поодинокими підданими, яких мали окремі більш заможні сім’ї. Соціальна еволюція та мобільність. Упродовж XV–XVІІІ ст. соці- альне становище Ступницьких зазнавало змін. Відбувалися вони в руслі перетворень, які були властиві, у цілому, для руської шляхти як певної суспільної групи. Спершу Ступницькі перебували на верхніх щаблях місцевого шляхет- ського соціуму. У списках свідків із грамот самбірських старост кінця XІV — початку XV ст. Іван Джурджович нерідко розпочинав перелік, випереджаючи Гроховських і Воютицьких, не кажучи про менш заможні роди86. Так само перші покоління Ступницьких активно залучаються до адміністративно-судової діяльності. Згаданий Іван Джурджович за під- тримки Петра Одровонжа обійняв уряд воєводського судді у Львові; його син Грицько в 1461–1465 рр. виконував обов’язки самбірського замкового судді. Таким чином, Ступницькі до середини XV ст. якщо й не входили до найближчого оточення, то, принаймні, перебували в полі зору Вла- дислава Опольського, Спитка з Мельштина та родини Одровонжів87. У 1430–1490-х рр. верхівка православної шляхти — кільканадцять родів гербової спільноти «Корчак» та Риботицькі зі своїми численними гілками — змінюють віровизнання та стають католиками. Суспільні по- зиції решти «панів грецької віри», як-то Радиловських, Яворських із Турецькими та Ільницькими, Скольських, Тустанівських, Братківських та інших, а також і Ступницьких, деградують та зводяться до рівня рядового шляхетства88. У XVІ — на початку XVІІ ст. Ступницькі нічим не відрізняються від кількох десятків сусідніх православних шляхетських родів, суспільні горизонти яких обмежувалися господарськими турботами та налагод-женням по можливості безконфліктних відносин зі співвласниками в родовому гнізді. Жодних земських урядів вони не посідають, активної громадської позиції на Вишенському сеймику не демонструють. Єдина згадка про них у сеймикових актах пов’язана з участю в з’їзді шляхти Руського воєводства, який зібрався 2 грудня 1587 р. біля Жешова. Серед кількох сотень учасників натрапляємо на Федора, Івана Яцьковичів, Федька Міськовича, Івана Павловича, Грицька й Павла Ступницьких89. Після Берестейської унії, яка спричинила столітнє протистояння між православними й уніатами в Перемишльській єпархії та появу одночасно двох єпископів, місцева шляхта активізується та фактично очолює бо- ротьбу з боку православних. Правда, Ступницьких немає ні серед під- писантів відомої маніфестації проти утисків «грецької релігії», внесеної до актів перемишльського земського суду 28 січня 1603 р., ні серед учас- ників з’їзду, котрі обрали перемишльським єпископом Семена Гулевича- Воютинського (26 березня 1633 р.), але вони згадані серед шляхти, котру 1664 р. уніатський єпископ звинувачував у підтримці свого конкурента — владики Антонія Винницького90. Ще однією сферою, куди шляхта спрямовувала свою енергію та де пробувала себе реалізувати, була військова. Масштабні збройні конф- лікти, що не згасали на теренах Речі Посполитої з середини XVІІ ст. — до 1720-х рр., потребували чималого людського ресурсу. Серед перемишль- ської шляхти він був, без перебільшення, колосальним. Лише посполите рушення Перемишльської землі 1648–1649 рр. нараховувало до тисячі осіб. Серед них — десятки Яворських, Кульчицьких, Попелів, Винниць- ких, Білинських, а також — Адам, Андрій, Стефан та Василь Ступ- ницькі91. Під час посполитого рушення 1657 р. до регіменту Франциска Бориславського, котрий очолював кінну й пішу «кампанії» шляхти Пере- мишльського повіту, потрапив Павло Ступницький92. Посполите рушення 1697 р., зібране для елекції Августа ІІ, включало більше сотні осіб шляхти з Перемишльської землі, серед них згадується й Василь Ступницький93. Поза тим, Ступницькі з’являються в повітових і регулярних військових з’єднаннях — панцирних (козачих) хоругвах. Так, Базилій із Наньова — товариш якоїсь панцирної хоругви в 1691–1698 рр. 94; Петро — товариш панцирної хоругви Загвойського 1710 р. 95, а Станіслав — Пражмовського в 1693–1694 рр. 96 Поступово на межі XVІІ–XVІІІ ст. у середовищі русько-української шляхти формується впливова та відносно заможна група, для якої вій- ськова служба була неодмінним атрибутом суспільного й кар’єрного росту. До певної міри уособленням такого типу шляхти були сини Павла Ступницького — Олександр, Петро та Станіслав, землевласники в Бла- жові. Їх не задовільняв містечковий консерватизм попередніх поколінь, і вони не цуралися більш тісних контактів із польською шляхтою. Зокрема, усі троє одружилися з представницями немісцевих родів: Олександр — з Єлизаветою, дочкою Бенедикта Ліговського (1684), Петро — з Магда- леною Голубовською (1683), Станіслав — з Єфросинією Дубравською, котра належала до покатоличеної родини Дубравських на Сяноччині. Старший Олександр 1691 р. обійняв уряд стрийського войського. Він єдиний зі Ступницьких, який став земським урядником. Імовірно, цьому передувала військова служба та тісні контакти й клієнтські зв’язки з впливовими особами з числа магнатерії чи заможної шляхти. Брати мали майнові справи з католицькою шляхтою й поза межами проживання руської шляхти. Імена їхніх синів та внуків вказують на те, що ця гілка Ступницьких або покатоличилася, або перебувала на шляху релігійної конверсії, що загалом характерно для руської шляхти їхнього рівня97. Поряд із тим, у шляхетських гніздах Самбірщини продовжували зкуп- чиватися родини, які не змінили свого традиційного життєвого укладу та віри. Їхні повсякденні турботи не виходили за межі власного госпо- дарства, яке провадили своїми руками. У суспільно-політичні справи вони не були заангажовані. До таких у XVІІІ ст. належали й Ступницькі Сатурники та Мишковичі. ———————— 1 Грушевський М.С. Матеріали до історії суспільно-політичних і економічних від- носин західної України // Грушевський М.С. Твори: У 50 т. — Львів, 2005. — Т. 7. — С. 146–147 (№ 4); Zbior dokumentow malopolskich. — Wroclaw etc., 1969. — Т. IV. — Nr 1037. 2 Wyroszek L. Ród Dragów-Sasów na Węgrzech i Rusi halickiej. — Kraków, 1932. — S. 56. Jawor G. Osady prawa wołoskiego i ich mieszkańcy na Rusi Czerwonej w późnym średniowieczu. — Lublin, 2000. — S. 65–67. 3 Родоначальник цього куща Стефан, відомий з 1359 р., імовірно, був нащадком молдавського воєводи Саса (Wyrostek L. Op. cit. — S. 31–32, 154. 4 Климентій Драгомирович Волох 1393 р. отримав від Владислава Ягайла с. Унятичі (Унятицькі): Matricularum Regni Poloniae Summaria. — Varsoviae, 1961. — P. V. — Vol. 2. — Nr 6980. 5 Шандро Волох 1400 р. став власником місцевості, де згодом виникли поселення Криниця і Кавсько (Криницькі): Boniecki A. Herbarz polski. — Warszawa, 1908. — T. 12. — S. 374. 6 1431 р. значні незаселені території біля кордону з Угорщиною отримали Ванчо Волох та його сини Іванко, Занко і Ходко: Zbior dokumentow malopolskich. — Wroclaw etc., 1975. — T. VII. — Nr 2080. 7 Matricularum Regni Poloniae Summaria. — Varsoviae, 1915. — P. IV, Supplement. — Nr 383. Papee F. Skole i Tucholszczyzna // Przewodnik naukowy i literacki. — Lwow, 1890. — R. 18. — Nr 12. — S. 1158–1160. 8 Пашин С.С. Перемышльская шляхта второй половины XIV — начала XVI века: Историко-генеалогическое исследование. — Тюмень, 2001. — С. 56–111. 9 Wyroszek L. Op. cit. — S. 56–57; Пашин С.С. Самборские шляхтичи волошского происхождения во второй половине XIV − начале XVI века // Материалы научной конференции, посвященной 100-летию со дня рождения проф. П.И. Рощевского. — Тюмень, 2003. — С. 25–26. 10 Центральний державний історичний архів України у м. Львові (далі — ЦДІАЛ України), ф. 14, оп. 1, спр. 261, арк. 46, 230. 11 Там само, спр. 9, арк. 657–658. 12 Там само, спр. 261, арк. 230. 13 Там само, спр. 6, арк. 24, 102, 245, 788; спр. 7, арк. 44, 68, 203, 237; спр. 8, арк. 82, 149; спр. 9, арк. 244. 14 Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzezcpospolitej polskiej z archiwum tak zwanego bernardynskiego we Lwowie (далі — AGZ). — Lwów, 1903. — T. XVIII. — Nr 2339, 3324, 3326, 3328–3330; ЦДІАЛ України, ф. 14, оп. 1, спр. 6, арк. 102; спр. 7, арк. 272; спр. 8, арк. 548, 601; спр. 9, арк. 391, 648; спр. 11, арк. 355; спр. 12, арк. 297; спр. 13, арк. 479, 1158; спр. 14, арк. 338, 658–659. 15 ЦДІАЛ України, ф. 14, оп. 1, спр. 13, арк.1336; спр. 14, арк. 554, 607; спр. 16, арк. 986, 1133; спр. 19, арк. 135, 141, 167, 611; спр. 20, арк. 219, 311; спр. 21, арк. 261; спр. 46, арк. 1441; спр. 62, арк. 1570–1571. 16 Там само, ф. 13, оп. 1, спр. 316, арк. 643; ф. 14, оп. 1, спр. 16, арк. 52; спр. 46, арк. 1441. 17 Там само, ф. 14, оп. 1, спр. 36, арк. 519–520; спр. 40, арк. 1137; спр. 67, арк. 563; спр. 174, арк. 222. 18 Там само, ф. 13, оп. 1, спр. 338, арк. 477–478; спр. 344, арк. 515; спр. 348, арк. 1073; спр. 349, арк. 288–290; ф. 14, оп. 1, спр. 38, арк. 1629, 1635; спр. 54, арк. 89, 103; спр. 55, арк. 209; спр. 56, арк. 1354; спр. 60, арк. 558; спр. 59, арк. 1154–1155; спр. 62, арк. 471, 1545–1547, 1570–1572; спр. 67, арк. 1344; спр. 70, арк. 1500–1508; спр. 72, арк. 616–617; спр. 73, арк. 117; спр. 74, арк. 1030, 1043; спр. 82, арк. 64; спр. 83, арк. 1316; спр. 85, арк. 708; спр. 91, арк. 245; спр. 95, арк. 598. 19 Там само, ф. 13, оп. 1, спр. 334, арк. 409; спр. 348, арк. 1073; спр. 349, арк. 288–289; спр. 379, арк. 2361; ф. 14, оп. 1, спр. 87, арк. 535, 828. 20 Там само, ф. 13, оп. 1, спр. 328, арк. 863; спр. 349, арк. 288; ф. 14, оп. 1, спр. 89, арк. 647; спр. 109, арк. 303. 21 Там само, ф. 13, оп. 1, спр. 328, арк. 863; спр. 337, арк. 2107–2108; ф. 14, оп. 1, спр. 108, арк. 1560. 22 Там само, ф. 14, оп. 1, спр. 268, арк. 857; спр. 269, арк. 62; спр. 274, арк. 1106. 23 Там само, арк. 13, оп. 1, спр. 288, арк. 316; ф. 14, оп. 1, спр. 268, арк. 857; спр. 269, арк. 88; спр. 270, арк. 42. 24 Там само, ф. 13, оп. 1, спр. 32, арк. 352. 25 Там само, спр. 314, арк. 550–551; ф. 14, оп. 1, спр. 274, арк. 1792; спр. 275, арк. 51. 26 Там само, ф. 14, оп. 1, спр. 33, арк. 376; спр. 75, арк. 1458. 27 Там само, ф. 13, оп. 1, спр. 316, арк. 1116–1118; спр. 319, арк. 1086–1093; ф. 14, оп. 1, спр. 31, арк. 391. 28 Там само, ф. 7, оп. 1, спр. 12, арк. 186; спр. 11, арк. 1113; спр. 12, арк. 186; спр. 15. арк. 1119; спр. 16, арк. 1555; спр. 17, арк. 231; спр. 30, арк. 861–862; ф. 14, оп. 1, спр. 319, арк. 412–413. 29 AGZ. — Lwów, 1903. — T. XVIII. — Nr 3878; ЦДІАЛ України, ф. 13, оп. 1, спр. 5, арк. 273–274; спр. 17, арк. 415; ф. 14, оп. 1, спр. 6, арк. 288; спр. 7, арк. 237; спр. 9, арк. 911–912, 998. 30 Там само, ф. 13, оп. 1, спр. 289, арк. 590; ф. 14, оп. 1, спр. 275, арк. 1411; спр. 276, арк. 7–8. 31 Там само, ф. 14, оп. 1, спр. 264, арк. 505. 32 Там само, спр. 19, арк. 13. 33 Там само, спр. 14, арк. 935; спр. 17, арк. 147; спр. 19, арк. 13–14; спр. 20, арк. 114; спр. 21, арк. 304; спр. 21, арк. 640; спр. 24, арк. 354; спр. 23, арк. 760; спр. 23, арк. 838; спр. 27, арк. 705. 34 Там само, спр. 23, арк. 760; спр. 46, арк. 1230; спр. 51, арк. 604–613. 35 Там само, спр. 14, арк. 612; спр. 277, арк. 1053. 36 Там само, спр. 13, арк. 1342, 1401; спр. 14, арк. 635, 766; спр. 20, арк. 737. 37 Там само, спр. 14, арк. 350; спр. 42, арк. 1038. 38 Там само, ф. 13, оп. 1, спр. 313, арк. 1306–1307. 39 Там само, ф. 14, оп. 1, спр. 85, арк. 1407–1408; спр. 90, арк. 59; спр. 101, арк. 73; спр. 153, арк. 573–574. 40 Там само, ф. 13, оп. 1, спр. 66, арк. 162; спр. 349, арк. 190–191; ф. 14, оп. 1, спр. 67, арк. 1066; спр. 73, арк. 270; спр. 74, арк. 844; спр. 76, арк. 862–863; спр. 87, арк. 355; спр. 130, арк. 59. 41 Там само, ф. 13, оп. 1, спр. 312, арк. 900; спр. 313, арк. 138; ф. 14, оп. 1, спр. 14, арк. 648; спр. 38, арк. 1628–1629; спр. 44, арк. 757; спр. 51, арк. 943; спр. 54, арк. 671; спр. 71, арк. 206, 339, 348; спр. 89, арк. 207–209, 224, 226. 42 Там само, спр. 14, арк. 648; спр. 45, арк. 243; спр. 76, арк. 395; спр. 269, арк. 131; спр. 277, арк. 568. 43 Там само, ф. 13, оп. 1, спр. 321, арк. 1133–1134; спр. 335, арк. 1212–1213; ф. 14, оп. 1, спр. 59, арк. 1154–1155; спр. 76, арк. 1188; спр. 110, арк. 296; спр. 113, арк. 1018; спр. 274, арк. 1792–1793; спр. 317, арк. 684, 701, 727, 1494. 44 Там само, ф. 13, оп. 1, спр. 314, арк. 550; спр. 316, арк. 1116–1117; спр. 319, арк. 1086–1093; ф. 14, оп. 1, спр. 274, арк. 1792–1793. 45 Там само, ф. 13, оп. 1, спр. 66, арк. 136; ф. 14, оп. 1, спр. 80, арк. 34; спр. 91, арк. 853–855; спр. 176, арк. 631; спр. 274, арк. 1792–1793; спр. 317, арк. 865. 46 Там само, ф. 7, оп. 1, спр. 1, арк. 185; ф. 14, оп. 1, спр. 130, арк. 59. 47 Там само, ф. 7, оп. 1, спр. 4, арк. 19; спр. 14, арк. 1082; ф. 13, оп. 1, спр. 419, арк. 651; спр. 486, арк. 1055. 48 Там само, ф. 7, оп. 1, спр. 14, арк. 1082; спр. 30, арк. 605; ф. 13, оп. 1, спр. 419, арк. 651; спр. 473, арк. 1809; спр. 485, арк. 1526; спр. 486, арк. 1055. 49 Там само, ф. 7, оп. 1, спр. 33, арк. 245, 332, 360; спр. 35, арк. 1197; ф. 13, оп. 1, спр. 235, арк. 660; спр. 507, арк. 3951; спр. 508, арк. 201; спр. 521, арк. 469; спр. 539, арк. 482; ф. 165, оп. 6а, спр. 29, арк. 387. 50 Там само, ф.165, оп. 6а, спр. 32, арк. 63–64. 51 Там само, ф. 13, оп. 1, спр. 215, арк. 311; спр. 218, арк. 19; спр. 405, арк. 3156–3157; спр. 419, арк. 3126; спр. 422, арк. 2211; спр. 539, арк. 2151. 52 Там само, спр. 248, арк. 749; спр. 518, арк. 1826; спр. 544, арк. 1316, 1452–1453; спр. 574, арк. 1782, 1933; спр. 580, арк. 1075; спр. 584, арк. 2031; спр. 593, арк. 1732, 1807; спр. 595, арк. 364; спр. 597, арк. 355; спр. 607, арк. 1041; спр. 613, арк. 267. 53 Там само, ф. 165, оп. 6а, спр. 32, арк. 68–69. 54 Там само, ф. 14, оп. 1, спр. 121, арк. 468–470. 55 Там само, ф. 13, оп. 1, спр. 104, арк. 867–869; спр. 115, арк. 977; спр. 118, арк. 1789; спр. 431, арк. 288; спр. 484, арк. 1203. 56 Там само, ф. 7, оп.1, спр. 16, арк. 1133; ф. 9, оп.1, спр. 180, арк. 1414; ф. 13, оп.1, спр. 215, арк. 38–39; спр. 220, арк. 487; спр. 245, арк. 56, 71; спр. 246, арк. 562; спр. 247, арк. 275–276; спр. 248, арк. 242–244; спр. 250, арк. 95; спр. 501, арк. 86; спр. 535, арк. 246, 327; спр. 536, арк. 476; спр. 543, арк. 2097–2098, 2102; спр. 544, арк. 1116, 1625, 1633; спр. 545, арк. 3084; спр. 551, арк. 1599; спр. 558, арк. 2368; спр. 559, арк. 169; спр. 560, арк. 1407; спр. 567, арк. 1345; спр. 572, арк. 2184; спр. 573, арк. 78; спр. 588, арк. 2324. 57 Там само, ф. 9, оп. 1, спр. 115, арк. 1450; спр. 129, арк. 981–982; спр. 132, арк. 2414– 2415; спр. 146, арк. 1408. 58 Там само, спр. 243, арк. 128; спр. 245, арк. 26; спр. 432, арк. 218; спр. 478, арк. 100; спр. 485, арк. 1760; спр. 523, арк. 769; спр. 532, арк. 908; спр. 544, арк. 642, 644, 841, 1006; спр. 554, арк. 2191, 2197; спр. 555, арк. 552; спр. 556, арк. 217; спр. 568, арк. 254; спр. 560, арк. 2411; спр. 574, арк. 1477; спр. 576, арк. 1077; спр. 594, арк. 480; спр. 596, арк. 2573–2574; спр. 617, арк. 997. 59 Там само, спр. 239, арк. 673; спр. 247, арк. 585; спр. 248, арк. 572; спр. 475, арк. 2321; спр. 479, арк. 1375, 2096; спр. 485, арк. 1760; спр. 496, арк. 1056, 1067; спр. 506, арк. 2420; спр. 523, арк. 769, 1113; спр. 532, арк. 906, 1317; спр. 542, арк. 904; спр. 543, арк. 2518–2519; спр. 544, арк. 249, 642–643, 825, 841, 1006, 1287; спр. 553, арк. 2187; спр. 554, арк. 979, 1823, 2197; спр. 556, арк. 2170; спр. 565, арк. 568; спр. 568, арк. 2543, 2684, 2978; спр. 570, арк. 2588; спр. 574, арк. 1477, 2118; спр. 575, арк. 1261; спр. 576, арк. 1077; спр. 579, арк. 2174; спр. 580, арк. 851, 1208; спр. 581, арк. 2316; спр. 583, арк. 25; спр. 584, арк. 2031; спр. 590, арк. 902; спр. 617, арк. 997. 60 Там само, спр. 488, арк. 2336–2337; спр. 489, арк. 146–147; спр. 491, арк. 774–775; спр. 506, арк. 2418; спр. 507, арк. 4097; спр. 508, арк. 757, 981; спр. 509, арк. 535. 61 Там само, спр. 245, арк. 514; спр. 481, арк. 1739; спр. 488, арк. 2336–2337; спр. 489, арк. 146–147; спр. 491, арк. 542–543, 774–775; спр. 507, арк. 4097; спр. 508, арк. 981; спр. 509, арк. 535, 927; спр. 510, арк. 2998; спр. 511, арк. 717–718; спр. 526, арк. 1284; спр. 529, арк. 1277. 62 Там само, ф. 165, оп. 6а, спр. 36, арк. 32–34. 63 Там само, ф. 13, оп. 1, спр. 90, арк. 1079–1081. 64 Там само, спр. 553, арк. 1846–1849. 65 Там само, спр. 596, арк. 2065; спр. 597, арк. 1536; спр. 600, арк. 2503. 66 Там само, спр. 486, арк. 620; спр. 503, арк. 478. 67 Там само, спр. 520, арк. 1155–1159. 68 Там само, спр. 553, арк. 791–793; спр. 571, арк. 1097, 1123; спр. 579, арк. 2278. 69 Там само, спр. 256, арк. 472–473. 70 Там само, ф. 14, оп. 1, спр. 9, арк. 911– 912; спр. 12, арк. 319–320. 71 Смуток І. Родовий склад шляхти Перемишльської землі у 15 — початку 17 ст. // Rocznik Lubeskiego Towarzystwa Genealogicznego. — Lublin, 2013. — T. V. — S. 130–131. 72 Його ж. Станова замкнутість/незамкнутість дрібношляхетських родів Самбір- ського повіту XVI ст. // Записки НТШ. — Львів, 2006. — Т. 252. — С. 477–490. 73 Його ж. Гродські і земські акти як джерело до генеалогії шляхетських родів пра- вославного (греко-католицького) віровизнання Перемишльської землі (XVI–XVIІI ст.) // Мандрівець. Всеукраїнський науковий журнал. — 2011. — № 2 (92). — С. 64–68. 74 Інкін В. Сільське суспільство Галицького Прикарпаття у XVI–XVIII століттях: історичні нариси / Упоряд. та наук. ред. М. Крикуна. — Львів, 2004. — С. 124–125; Гошко Ю.Г. Населення Українських Карпат XV–XVIII ст. — К., 1976. — С. 12. 75 С.С. Пашин з цього приводу писав: «В XVI–XVII вв. шляхетское население Сам- борского повета насчитывало десятки родов, сотни придомков и тысячи людей. Именно из-за них в литературе давно утвердилось мнение, что в эпоху позднего средневековья наличие множества мелких шляхетских родов было одной из главных особенностей Перемышльской земли. Однако на рубеже XV–XVI вв. численность самборских шлях- тичей едва ли превышала 100 человек» (Пашин С.С. Перемышльская шляхта второй половины XIV — начала XVI века (Историко-генеалогическое исследование) / Автореф. дис. … доктора исторических наук. — Тюмень, 2002. — С. 32. 76 Смуток І. Вступ до генеалогії шляхетських родів Самбірського повіту XVI — початку XVII ст. — Львів, 2008. — C. 16–20. 77 ЦДІАЛ України, ф. 13, оп. 1, спр. 9, арк. 911–912; спр. 12, арк. 319–320. 78 Prochaska A. Materiały archiwalne wyjęte głównie z Metryki Litewskiej (1348–1607). — Lwów, 1890. — Nr 70. 79 ЦДІАЛ України, ф. 13, оп. 1, спр. 15, арк. 124; ф. 14, оп. 1, спр. 6, арк. 102; спр. 9, арк. 648. 80 Там само, ф. 14, оп. 1, спр. 12, арк. 513; спр. 13, арк. 329–330. 81 Там само, спр. 14, арк. 224–229; спр. 20, арк. 769. 82 Там само, спр. 32, арк. 136–137; спр. 33, арк. 833–834; спр. 45, арк. 243; спр. 46, арк. 1441–1443; спр. 55, арк. 306; спр. 60, арк. 496–498; спр. 62, арк. 469–470; спр. 62, арк. 1570–1572; спр. 73, арк. 120–122; спр. 106, арк. 431–433; спр. 107, арк. 1245–1249. 83 Там само, ф. 13, оп. 1, спр. 133, арк. 643–647; спр. 144, арк. 221–223, 318–319; спр. 146, арк. 1777–1779; спр. 151, арк. 61–64; спр. 221, арк. 572–573. 84Там само, ф. 7, оп. 1, спр. 17, арк. 231; ф. 14, оп. 1, спр. 57, арк. 685–690. 85 Там само, ф. 7, оп. 1, спр. 1, арк. 185; спр. 4, арк. 19; спр. 14, арк. 1082; спр. 30, арк. 605; спр. 33, арк. 245, 332, 360; спр. 35, арк. 1197; ф. 13, оп. 1, спр. 235, арк. 660; спр. 419, арк. 651; спр. 473, арк. 1809; спр. 485, арк. 1526; спр. 486, арк. 1055; спр. 507, арк. 3951; спр. 508, арк. 201; спр. 521, арк. 469; спр. 539, арк. 482; ф. 14, оп. 1, спр. 65, арк. 1060–1061; спр. 80, арк. 545–546; спр. 130, арк. 59; ф. 165, оп. 6а, спр. 29, арк. 387. 86 Там само, ф. 14, оп. 1, спр. 29, арк. 767–768. 87 AGZ. — Lwów, 1888. — T. XIII. — Nr 5583, 5733, 5786, Lwów, 1889. — T. XІV. — Nr 141; Вілямовський М. Надвірна familia Пьотр та Анджея Одровонжів зі Спрови, воєвод та старост руських // Молода нація. Альманах. — К., 2001. — № 3: Україна і Польща: сторінки спільної історії (XIV–XVIII ст.). — С. 124. 88 Пашин С.С. Перемышльская шляхта второй половины XIV — начала XVI века: Историко-генеалогическое исследование. — Тюмень, 2001. — С. 10–34, 105–107; Его же. Самборские шляхтичи волошского происхождения во второй половине XIV — начале XVI века. — С. 23−32; Його ж. Дрогобицька шляхта XV — початку XVI століття // Дрогобицький краєзнавчий збірник. — Дрогобич, 2011. — Т. XIV–XV. — С. 435–445; Його ж. Стрийська шляхта XV — початку XVI століття // Дрогобицький краєзнавчий збірник. — Дрогобич, 2012. — Вип. XVI. — С. 407–417. 89 AGZ. — Lwów, 1906. — T. XIX. — Nr 45 (S. 78, 79). 90 Ibid. — T. XX. — Nr 64 (S. 107–108); Архив Юго-Западной России. — К., 1907. — Ч. 1. — Т. 6: Акты о церковно-религиозных отношениях в Юго-Западной Руси (1322– 1648 рр.). — № CCLXX. — С. 665–669; ЦДІАЛ, ф. 13, оп. 1, спр. 398, арк. 737–738. 91 AGZ. — Lwów, 1911. — T. XXI. — Nr 13 (S. 30–32). 92 ЦДІАЛ України, ф. 13, оп. 1, спр. 384, арк. 948. 93 Там само, спр. 465, арк. 877–80. 94 Там само, спр. 454, арк. 916; спр. 466, арк. 1845. 95 Там само, спр. 488, арк. 2451–2452. 96 Там само, спр. 459, арк. 2497; спр. 461, арк. 2073. 97 Там само, ф. 7, оп. 1, спр. 16, арк. 1133; ф. 9, оп. 1, спр. 180, арк. 1414; ф. 13, оп. 1, к спр. 215, арк. 38; спр. 219, арк. 544; спр. 221, арк. 816; спр. 426, арк. 3514; спр. 430, арк. 2671, 3168, 3170, 3275; спр. 431, арк. 288; спр. 432, арк. 266; спр. 433, арк. 1769; спр. 484, арк. 1203; Смуток І. Стрийські войські (кінець XVII — перша половина XVIII ст.) // Дрогобицький краєзнавчий збірник. — Дрогобич, 2011. — Вип. XIV–XV. — С. 467–469. Олександр Ступницький. Роки життя. Перша згадка про Олександра в перемишльських актах датується 29 березня 1678 р.15, остання – лютим 1699 р. На початок 1701 рр. він вже був покійником16. Родина. Належав до шляхти Перемишльської землі з родовим осідком у Спупниці, Волі Ступницькій, Котовані, розміщених рівновіддалено між Новим Самбором та Дрогобичем. З відгалуження Ступницьких Сеховичів, ще відомих у 17 ст. як Федьковичі чи Яцьковичі. Народився в сім’ї Павла Яцьковича і Катерини Блажівської. Олександр був найстаршим з-поміж трьох братів і трьох сестер. Його дружиною стала Єлизавета, дочка Бенедикта Ліговського (1684)17. Цей шлюб з представницею немісцевого роду католицького віросповідання вирізнявся на тлі одружень його братів і сестер, які традиційно за шлюбних партнерів обирали вихідців з місцевої руської шляхти. В сім’ї Олександра було п’ятеро дітей – двоє синів - Антон і Теодор, та три дочки: Анна, Марія,Аполонія18. Майновий стан. Основний земельний маєток розміщувався в с. Блажові та Волі Блажівській, що поряд зі Ступницею. Впродовж життя Олександр постійно його збільшував за рахунок чергових придбань. Зокрема, у 1688 викупив землі у подружжя Скорут, та Стефана Блажівського Миговича, у 1695 р. придбав певні земельні наділи у Івана Блажівського Миговича та Теодори Блажівської Мигович19. Окремо, він володів часткою у с. Бережниця, неподалік Блажова, придбаною від спадкоємців Христофора Дрогойовського. Господарюванням у Бережниці Олександр не займався, свою частку він віддав у заставу Семашам Дриневичам20. Шлюб з Єлизаветою Ліговською, котра перед тим була дружиною Яна Коблянського, дозволив Олександру посісти війтівство у с. Кобло Старе, Самбірської економії21. Таким чином, Олександр володів маєтком у трьох шляхетських гніздах – Блажові, Блажівській Волі, Бережниці, та війтівством у королівщині. Суспільно-політична діяльність. В джерелах відсутні будь-які відомості про діяльність Олександра на суспільно-політичній ниві. Він не згадується в документах Вишенського сеймику. Немає жодного натяку на його військову службу або перебування на урядах при гродських і земських установах тощо. Стрийський войський. Віднайдений в перемишльських актах королівський привілей про надання уряду стрийського войського для Олександра Ступницького датується 14 липня 1691 р. В ньому зазначається, що уряд перейшов до нього після смерті Максиміліана Комарницького. Обставини отримання уряду залишаються нез’ясованими. Можна напевне стверджувати лише те, що звична практика успадкування земського уряду близьким родичем, в даному випадку, відсутня. В біографії Олександра це перший земський уряд, який він обійняв та залишався на ньому до кінця життя. 15 Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 133. – С. 643-647. 16 Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 215, c. 38-39; спр. 467, c. 515-516. 17 Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 139, c. 277-279; спр. 438, c. 3081-2 19 Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 144, c. 221-223, 318-322; спр. 151, c. 901-3, 912. 20 Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 152, c. 522-3 21 Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 438, c. 3279. |
РОДОВОДИ ШЛЯХТИ > С >
