 І Василій Рудецький Перша згадка про село Рудка як маєток Василя Рудецького датована 1545 роком: село згадується в акті опису Луцького замку.
ІІ Андрій Васильович Між рідними братами Андрієм, Федором, Антоном і Гнівошем, які мешкали в родовому маєтку Рудки, склалися недоброзичливі стосунки і ворожнеча. Відчуваючи наближення смерті, Андрій Васильович Рудецький, віддаючи в опіку дружину Мар’ю і дочку Овдотю «лет недорослую» приятелям Антону Гнівошовичу Єловицькому та Петру і Титу Івановичам Хом’якам Смордовським, 10 листопада 1563 р. писав у тестаменті: «…хотя маю три брати своих родных, пана Федора, пана Антона и Гневоша, которым бы водле права прирожоного опеку есми злецити мел, нижли зънаючи их напротивко себе незычливых и неприязливых, ку тому теж розумеючи по них, иж они тому досыт вчинити не могут, бо братя мои, пан Федор и пан Антон, за живота моего мне самому, слугамъ и подданымъ моимъ кгвалты, бои, кривды а шкоды непомерныє и втиски великие делали». Тож він «для тых причин тую опеку от брати … отдалил, а паномъ и ласкавымъ приятеломъ своимъ ... тую опеку злецилъ» [ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр.5, арк. 205 зв. – 207].
Федор Васильович cześnik wołyński w latach 1580-1604.Poseł województwa wołyńskiego na sejm 1578 roku, sejm 1589 roku, podpisał traktat bytomsko-będziński, poseł województwa wołyńskiego na sejm 1598 roku. В акте от 9 июня того же 1564 года: войт городка Радивилова жаловался, что урядник господина Федора Рудецкого требовал таможенную пошлину у тех мещан радивиловских, которые проезжали через село Рудку (?) с пустыми телегами, жестоко побил и ограбил их, что подкреплено свидетельством вижа (судоисполнителя). Fedor, w roku 1577, w obozie pod Gdańskiem, kwituje Skarb koronny z odbioru należnych nieboszczykowi Janowi Ma- łyńskiemu, dworzaninowi Kr. J. Mści, pieniędzy strawnych za czas od 1/VI 1577 do 6/VII tegoż roku, t. j. za pięć tygodni — licząc tydzień po 10 gr. —16 złot. i 20 groszy i konnych za czas od 12/V do ostatniej wypłaty 12/VII, za 8 tygodni — 60 złot. poi. Zr. Dz. XIX. 11. znaja wieś Rudkę, woj. Wołyńskie, pow. Łucki.Привертає увагу ділова активність у поземельних операціях представника панської групи Федора Рудецького. На відміну від попередніх шляхтичів, він не посідав урядів (принаймні, нам не вдалося віднайти про це якихось відомостей), проте здійснював свої економічні операції з розмахом. Він, зокрема, уклав 8 угод купівлі-продажу, здебільшого виступаючи покупцем маєтностей, придбавши нові володіння як на території повіту, так і в самому Луцьку. Приміром, Ф.Рудецький став власником маєтку Чорна92, неназваного в документі фільварку93, а також Бал- церовського і Яцковицького дворів94, "пляцу" й ґрунту95 та двох "пляців"96 у Луць- ку. На це він витратив 2446 кіп грошів, натомість отримав 750 кіп грошів від про- дажу нерухомості в Луцьку. Матеріали заставних договорів, укладених за участю Ф.Рудецького, засвід- чують його значні фінансові можливості. Iз 9 заставних угод він у 8 випадках виступав кредитором, причому отримав у заставне володіння певні маєтності на умо- вах користування та розпорядження (лише у 2 випадках була оформлена застава без держання), надавши кредитів на загальну суму 2267 кіп грошів. Можна припустити, що цей шляхтич повернув кредит із великим зиском для себе. 28 червня 1603 р... Даючи дозвіл своєму сину на одруження, Федір Урсул Рудецький заявляв, «видєчи я сьіна моєго, пна Адама Урсола Рудєцкого з ласки Божєи лєть дорослого и во всихъ ообьічаяхъ и справахъ учтивє ко мнє, отцу своєму, и людємь зацньїмь заховалого, тєдьі-л зьічиль и позволила сьіну моєму пану Адаму, ижь бьі ся старал в домє зацньїх со ожєнєньє, а ижь снъ мои пнъ Адамъ з воли и прєизрєня пна Бога всемогущого упатрил и подобал собє в дому их мл. пна Дємяна Павловича, суди кгродского володимєрского, и малжонки єго мл., пнєи Фєдорьі Яковицкого, дЬвку их мл. панну Ганну, которая ест oт их мл., родичов своихъ, учтивє спложона и заднє вихована, просил мєнє за то синь мои пнъ Адам прєз ихъ мл. пнов приятєл и сам устнє, абьі-м єму позволив и у ихъ мл. пна Дємяна Павловича, суди, и малжоньки єго млсти о дєвку их млсти за сєбє снъ мои в стань свтьіи малжєніскии старатися»
92 ЦДІАК Ф. 26. – Оп. 1. – – Спр. 6. – Арк. 489 зв. 93 Там само. – Спр. 13. – Арк. 666–668 зв. 94 Там само. – Спр. 4. – Арк. 883–885 зв. 95 Там само. – Спр. 6. – Арк. 124, 125. 96 Там само. – Ф. 25. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 220–224 зв. Антон Васильович Сава-Гнівош Васильович Нижньою межею «норми» в забезпеченні дружини є випадок Сави Гнівоша Рудецького, за яким діти з маєтністю переходили до рук опікунів, дружина ж залишалася на віновій частині до видачі їй суми посагу опікунами чи дітьми по досягненню ними повноліття (з такими умовами зустрічаємося лише в одному випадку)2424 Там же. — Ф. 25. — On. 1. — Спр. 17. — Арк. 366 зв.—367 зв.
....... Василівна Рудецька ІІІ Овдотя Андріївна Рудецька Адам Федорович Урсул Рудецький 28 червня 1603 р... Даючи дозвіл своєму сину на одруження, Федір Урсул Рудецький заявляв, «видєчи я сьіна моєго, пна Адама Урсола Рудєцкого з ласки Божєи лєть дорослого и во всихъ ообьічаяхъ и справахъ учтивє ко мнє, отцу своєму, и людємь зацньїмь заховалого, тєдьі-л зьічиль и позволила сьіну моєму пану Адаму, ижь бьі ся старал в домє зацньїх со ожєнєньє, а ижь снъ мои пнъ Адамъ з воли и прєизрєня пна Бога всемогущого упатрил и подобал собє в дому их мл. пна Дємяна Павловича, суди кгродского володимєрского, и малжонки єго мл., пнєи Фєдорьі Яковицкого, дЬвку их мл. панну Ганну, которая ест oт их мл., родичов своихъ, учтивє спложона и заднє вихована, просил мєнє за то синь мои пнъ Адам прєз ихъ мл. пнов приятєл и сам устнє, абьі-м єму позволив и у ихъ мл. пна Дємяна Павловича, суди, и малжоньки єго млсти о дєвку их млсти за сєбє снъ мои в стань свтьіи малжєніскии старатися» Пан Адам Урсул Рудецький заснував Чорненський чоловічий монастир Св. Спаса. На його утримання він передав свої маєтності: с. Чорна на р. Горинь з фільварком, кіньми, волами, підданими, лісами, запустами, борами, бортними деревами, пасікою, озерами, рибними ловами, полями [4, с. 638]. В документі обумовлюються умови співжиття фундатора монастиря і ченців. Ктитори зобов'язувались боронити монастир і захищати його права, а монахи мали в усьому підкорятись ктитору та не мали права продавати, заставляти чи будь-яким іншим способом відчужувати майно монастиря. Шляхтич також визначав статус селян, що переходили під владу духовенства. Вони повинні були працювати на монастир тільки два дні на тиждень [4, с. 640]. Під час татарського нападу на українські землі, найбільше - на територію Волинського воєводства 13 - 15 вересня 1621 р. обидва села маєтку Адама Урсула-Рудецького - Рудку і Вороничі, татари вщент зруйнували ("же сє толко пустки голыє зостали"), а худобу угнали. 130 чоловіків, жінок і дівчат, які 13 вересня працювали в полі поблизу Вороничів, забрали "в неволю поганскую", урядника ж Яна Гаевського, який наглядав за роботою - убили56. Усі ці події - лише невелика часточка того, що відбулося на Волині в понеділок 13 вересня 1621 р., у перший день татарського нападу. А таких днів загалом було три. Про них розповідають численні документи, записані в актові книги57.
ЦДІАК України, ф. 25, оп. і, спр. 49, арк. 758-763; Ворончук І. Родоводи волинської шляхти. - С. 280. 4. Архив Юго-Западной России, изданный временной комиссией для разбора древних актов. — К., 1883. — Т.6. - 4.1. - 938 с. 56. ЦДІАК України. - Ф. 25. - Оп. 1. - Арк. 659 зв. - 660. - Акт 632; Арк. 808 зв. - 809. - Акт 777.57 Там само. - Спр. 123. - Арк. 603 зв. - 604 зв. - Акти 576, 577; Арк. 605 зв. - 606 зв. - Акт 580; Арк. 728 зв. - 729. - Акт 700; Арк. 660 - 660 зв. - Акт 633; Арк. 694 - 695. - Акт 665; Арк. 696 - 696 зв. - Акт 667; Арк. 729 - 729 зв. - Акт 701; Арк. 806 - 807. - Акт 774;. Спр. 126. - Арк. 21 - 21 зв. - Акт 5; Арк. 95 - 96 зв. - Акти 105, 106; Арк. 267 зв. - 268. - Акт 348; Спр. 130. - Арк. 466 зв. - 467. - Акт 507. ........ Федорівна Антон Гнівошевич Рудецький ............. Гнівошевна Рудецька ІV Дмитро Адамович № 28 (27), грудня 28, арк. 16-16 зв. Скарга луцького зем’янина Андрія Васильовича Рудецького на свого брата Федора, який 26.11.1560 р. разом зі слугами наїхав на дім підданого А. В. Рудецького Жданця Чоботаря, побивши його та інших слуг. Друга скарга про те, що 26.12.1560 р. Федір Рудецький, наславши своїх слуг на двір А. В. Рудецького, напав і побив самого скаржника та його слуг. Третя скарга про напад на слугу А. В. Рудецького по дорозі з корчми та пограбування у нього 15 кіп грошей разом з одягом. Свідчення врядового вижа – огляд поранень. № 29 (28), грудня 28, арк. 17-17 зв. Скарга луцького зем’янина Федора Васильовича Рудецького на свого брата Андрія за побиття його слуг, які зайшли до двору Андрія Рудецького в пошуках коня, що разом із саньми збіг з дороги; пограбування 18 кіп грошей, одягу та особистих речей (перелік); побиття урдяника Ф.В. Рудецького Мордиша. Свідчення врядового вижа – огляд ран. № 94 (62/20), лютого 23, арк. 64-64 зв. Розгляд судової справи за позовом луцького зем’янина Антона Васильовича Рудецького на своїх братів Андрія та Федора Васильовичей В вересні 1621 татари в маєткові Адама Урсула Рудецького (села Рудка і Вороничі) “урядника, который над работниками в полю подъ Вороничами был и работу пилновал, шляхεтного Яна Кгаεвъского стяли”23 (про загибель ще одного урядника йдеться і в до- даному до статті документі). Викликаний до цього маєтку 15 вересня возний Петро Оплачкович постраждав від татар, які несподівано повер- нулися: “в Рудъцє того жъ дня пєтнадцатого тыєж татарове посєкъли мєнє, с которых ранъ потом барзом сє злє мєл и личилєм сє”, тому свою реляцію перед Луцьким ґродським урядом вніс до актової книги аж 24 грудня 1621 р.24. В селах Рудка і Во- роничі “такъ тых, што в домах, яко и тых, что на пансчизънε в полю робили, такъ мусчизнъ, яко и бєлых головъ [жінок] и дεвок в личбε сто тридцат в неволю поганскую забрали”26.Піддані Адама Урсула Рудецького з сіл Рудка і Вороничі присягли, що “панъ нашъ за два поборы тєпєрешъниε [йдеться про подвійний податок на повіто- вого жовніра] золотых сємнадцєти до скарбу εго кр. мл. пану поборци тєпєрєшънєму отъдати нє можєт”32. 23 ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр. 123,, спр. 123, арк. 659 зв. – 660, акт 632. 24 Там само, арк. 808 зв. – 809, акт 777.29 Там само, арк. 652 Олена зв., акт 624; арк. 694–695, акт 665; арк. 703–705 зв., акт 676. 32 Там само, арк. 827 зв. – 828, акт 799 См. Ворончук І. О. Населення Волині в XVI — першій половині XVII ст.: родина, домогосподарство, демографічні чинники: Монографія / І. О. Ворончук — К.: 2012. http://chtyvo.org.ua/authors/V..._chynnyky/ Сергій Горін. Історія Чорненського Спасо-Преображенського монастиря. Найдавнішу згадку про обитель маємо у записі від 23 травня 1630 р., яким Павло-Домжив Люткович Телиця надав ченцям цього монастиря право користуватися після його смерті друкарнею і книгами (маетност мою всю, так книги, яко и длукарню мою […] брати моей иноком, в монастыри светого Спаса на Чорной мешкаючым, оддаю, дарую вечными часы, а особливе отцу еродияконови Селивестрови и отцу Иоилю, еромонахови […] а они не повинни будут от того монастыра до инших переминятися, толко в том монастыре до живота своего мешкати)1. Невдовзі записом від 3 червня власник с. Чорна Адам Урсул Рудецький зазначав: “dałem dozywotne yhumenstwo oycu Pawłowi Ludkowiczowi, ktory w tym manastyrze ma mieskac do zywota swego z bracią według porządku Cerkwie Wschodney Prawosławia Greckiego, і який ma do siebie przybirac bracy tegoz zakonu, zeby liczba ich nie była mniey dwunastu braciey”. Разом з ігуменом згадані єродиякон Сильвестр і єромонах Йоїл2. Під 1630 р. відомо ще одне свідчення, коли Адам Рудецький писав якомусь Германові (ймовірно, уряднику): “поневаж знову оддалем тот манастыр зо всим отцу Павлови, теды подай манастыр зо всим отцу Павлови, а сам до мене приєжджай, с тым тебе пану Богу поручаю”3. Складається враження, що обитель на момент передання настоятельства була порожньою і лише тепер тут оселилися згадані троє осіб. Відзначимо, що плани А.Рудецького довести чисельність ченців до 12 свідчили про серйозні наміри щодо монастиря. Сказане підтверджують його заповіт від 12 квітня 1631 р., в якому він відписав кільком обителям, серед яких була Чорнен ська, по 50 зол. “na odprawowanie sorokoystu”4 і особливо фундушний запис від 14 квітня, яким нада- вав Спасо-Преображен ському монастирю розташоване на р. Горинь між володіннями кн. Миколая на Клевані Чорторий ського і Монвида Дорогостай ського с. Чорна разом з фільварком, підданими та “всими приходами и приналежностями, до тое маетности здавна приналежачими”. Знову зазначено, що чернеча спільнота мала складатися не менш ніж з 12 осіб, про що сам настоятель “з братиею старати мают”. Монахи повинні “толко в общим житии мешкати і обирати з-поміж себе ігумена. А если бы таковые чер- нци общого мешканя находитись не могли, а дочка моя Мереся хотела бы се в чернеци постригти, теды тот монастыр паненский жебы был, а не музский”5. Цікаву інформацію знаходимо в заповіті від 9 серпня 1635 р. ігумена Чорнен- ської обителі Сильвестра, який відзначав, що він, “живши” перед тим у Луцькому Хрестовоздвижен ському брат ському монастирі, “завел там разом з Павлом Лютко- вичем друкарню”, яку пізніше “в здешний Чорненский монастырек переместили”6. Беручи до уваги те, що в 1629 р. у друкарні в с. Чорна була надрукована книга “Діалог албо розмова человека хорого албо умираючого с духом”, М.Максимович писав про заснування монастиря саме цими ченцями, при якому з 1629 до 1635 р. працювала згадана друкарня7 . Іван Огієнко не погоджувався з цією думкою, зауважуючи, що на запрошення Адама Рудецького Павло Люткович з Сильвестром прибули із Луцька до с. Чорна близько 1628 р. і оселилися зі своєю мандрівною друкарнею в місцевому монастирі, бо вже цитований витяг із заповіту Сильвестра свідчив про існування обителі в цей час8 (зазначимо, що останнє відоме нам свідчення про перебування Лютковича в Луцькому брат ському монастирі датовано 6 травня 1628 р.9 ). Ярослав Ісаєвич писав, що Люткович став ігуменом Чорнен ської обителі в 1629 р., де надру- кував “Часослов, сиреч полуустав”, а також переклад згаданого “Діалогу”10. Зробимо уточнення: в каталозі стародруків зазначено, що “Часослов” було видано 10 серпня 1629 р. у с. Чорна, в друкарні Павла Лютковича11, але невідомо, чи друкарня існувала при обителі. Отже, питання про дату заснування монастиря залишається відкритим. На нашу думку, події розгорталися таким чином: обитель була заснована ще до за- прошення Павла Лютковича і Сильвестра, на користь сказаного може свідчити згадка в листі Адама Рудецького до Германа про те, що “знову оддалем тот манастыр” (цього разу Павлові Лютковичу). Однак з якихось причин він запустів і припинив своє іс- нування. У 1628–1629 рр., відчуваючи наближення переходу до кращого світу, Адам Рудецький вирішив відновити обитель, де ченці молилися б за його душу. Люткович і Сильвестр, які тоді мешкали при Луцькому брат ському монастирі, займаючись ви- давничою справою, привернули увагу Руденького, і він зумів переконати їх змінити місце проживання. Ймовірно, головним аргументом було створення необхідних умов діяльності друкарні, тим більше, що для мандрівних друкарів черговий переїзд не був чимось надзвичайним. Можливо, важливу роль також відіграла пропозиція Рудець- кого Лютковичу і Сильвестрові очолити чернечу спільноту, де вони могли спокійно завершити свій життєвий шлях (те, що вони померли невдовзі після прибуття до с. Чорна, дає підставу казати про їх вже досить поважний вік у той час). Зрозуміло, що мандрівних друкарів цікавила передусім видавнича справа, результатом чого були надруковані в 1629 р. дві книги. Після цього їх діяльність була зосереджена на засну- ванні обителі, яка почала функціонувати в травні 1630 р., коли першим настоятелем став Люткович. Після цього залишалося матеріально забезпечити ченців, що й було зроблено фундушним записом Адама Рудецького в квітні 1631 року. Минуло досить багато часу і тільки 2 січня 1632 р. возний, “за ужитем и возванем Павла Лютковича был в селцу и монастыре Чорной”, де, згідно з фундушевим записом Рудецького, “обитель і село з підданими до вечистоє посесии, владзы, держаня и уживаня велебных в пану Богу отцу Павлови Лютковичови Телице, игуменови, и всеє брати законником регулы светого Василя Великого того манастирца, и по них наступцом их подал”12. У цей час помер Адам Урсул Рудецький, останню відому нам згадку про нього маємо у наведеному фундуші, а 20 липня 1632 р. представники Луцького братства свідчили про отримання від Дмитра Рудецького 100 золотих, які їм заповів його батько Адам13. Можливо, саме після смерті свого покровителя ігумен Люткович, шукаючи підтрим- ки, звернувся до “архімандрита светои великои лавры Печерской Киевской” Петра Могили з проханням узяти його разом з Чорнен ським монастирем под послушенство, опекунство и благословене. У листі від 20 жовтня 1631 р. Петро Могила повідомляв Павла Лютковича, ігумена “на Чорной монастыра Преображения Господа нашого Исуса Христа, що його до братий моих, яко давно причтенного [той прийняв чернечий постриг у Київ ському Печер ському монастирі – С. Г.], сочетаваю и монастырец его беру в заведоване”14. Підтримка була необхідна, бо після смерті Адама Рудецького в ченців Чорнен ської обителі виникли серйозні проблеми. Річ у тім, що син Адама, Дмитро, не тільки не цікавився долею обителі, а й, судячи з віднайдених свічень, на- магався відібрати вже зроблені надання. 28 липня 1632 р. ігумен Люткович скаржився на нього у зв’язку з тим, що батько відповідача “єсче за живота своєго з воли своєє а ласки в том Божоє, так записом осветчаючому даным, яко и тестаментом остатнеє воли своєє в маєтности селе Чорной […] а ку оддаваню хвалы и набоженства церкве Божоє, так в подданых, яко и запустех тамошних спокойне зоставил и в том, абы вступу и жадных перешкод не чинено, волею своєю и тестаментом ствердил”. Однак Дмитро Рудецький упродовж року неодноразово насилав на монастир ську пущу своїх підданих, які “оную пустошеци, розного дерева, так на будинки, яко и иншиє потребы згожого, вырубывают”. Крім того, відповідач також дозволяв рубати дерева різним особам15. Через рік, 22 червня, Люткович знову позивав Рудецького, який у 1633 р. не лише продовжував нищити монастир ський ліс, а й забороняв ченцям ним користуватися, до того ж їм “розныє отповеди и прикрости чинит”16. Це – останнє відоме документальне свідчення про Павла Лютковича, після якого ігуменом став Сильвестр. Ми не маємо інформації за 1634 р., але, схоже, нічого в стосунках між Рудецьким і монастирем не змінилося. Так, 18 квітня 1635 р. піддані Дмитра Рудецького знову пограбували “дерева соснового, надвоє резаного”. Відзначимо, що скарги ченців з цього приводу залишалися безрезультатними: в 1636 р. відповідач, посилаючись на хворобу, кілька разів ігнорував виклики до суду (20 січня і 26 лютого 1636 р., 27 липня 1637 р.), у серпні 1637 р. відбувся розгляд справи, але остаточне рішення прийняли лише через кілька місяців, 19 листопада. Відповідач мав компенсувати монастирю збитки (395 золотих) і ще стільки ж виплатити як штраф17. У вересні 1635 р. на Дмитра Рудецького скаржився ігумен Луцького брат ського монастиря Неофіт у зв’язку з тим, що відповідач, “спротивляючисе записови отца своего на вечистую фундацию так манастыра Чорненского и законников, в нем меш- каючих, яко теж и на резегнацию того селца Чорное”, після смерті ігумена Лютковича “сам в немалой купе челяди приїхав до обителі, ревизию якуюс неслушне и неналежне чинил, церков, друкарню, власным коштом небожчика отца Павла и менованого отца Силвестра, игумена теперешнего […] и на которую небожчик его милост пан Рудецкий з потомками своими мел наклад чинити, абы праца з нее ку хвале Божой росла, так тую друкарню, яко церков и комори гвалтом одмыкати примусил, там же речи, быдло, з власного стараня и господарства отцов законников способленое, списывал, владзу и зверхност якуюс собе над тым монастырем […] хотечи роспостирати и тым самым способом и опрессиями убогих законников з манастыра выстрашити, вытиснути, а на себе оный и тое селце неслушне привласчити”. Іншим разом відповідач прийшов опив- шися до монастиря, де, зустрівши ченця Ґедеона, який в той час заміщував хворого ігумена Сильвестра, його “впрод словами непристойными зелжил, зсоромотил в самом манастырцу, а потом на здорове его смел и важилсе зкием тортнути, и бы тот свешченик до целли не впал, певне бы его о шванк здоровя приправил”. Також згадував позивач пограбування дерев і те, що в серпні 1635 р. відповідач “рострухан великий злоцис- тый, в котором было гривен три сребра предне доброго” вартістю 100 золотих, який заповів ченцям Адам Рудецький “на келих ку хвале Божой, забрав з церкви и на свой пожиток обернул”18. У зв’язку з наведеною протестацією возний 12 вересня їздив до монастиря, де ченці, своєю чергою, скаржилися на Дмитра Рудецького “о деспектоване и выражене през него розных прикростей менованым законником, пораванеся с києм на отца Гедеона и зланане оного, которого мало не забил, роспрадаване на сторону пусчи чорненскоє”19. У 1635 р. ігуменом, як уже зазначалося, був Сильвестр, останнє свідчення про якого маємо в його духівниці від 9 серпня. У серпні та початку версеня, як ми бачили у скарзі ігумена Брат ського монастиря Неофіта, замість хворого Сильвестра обов’язки насто- ятеля виконував Ґедеон Новоставецький. Однак у записі від 24 жовтня Сильвестра вже названо померлим20. Повернемося до його духівниці, у якій він писав про бажання бути похованим у Чорнен ський обителі, заповівши місцевим ченцям церковні одяг і книги. Правда, друкарню відписав Луцькому брат ському монастирю, де вона мала залишитися назавжди. Пояснювалося це тим, що після смерті Адама Рудецького від його сина Дмитра не лише немає підтримки чернечої спільноти, але “нестерпимые оби- ды и убытки несем”. Тому, розуміючи, що про друкарню “никто радеть и стараться не будет”, Сильвестр передав її братчикам21. Перевезення друкарні до Луцька викликало сильне незадоволення Дмитра Рудецького, який 16 листопада 1635 р. позивав ченців Луцького брат ського монастиря разом з усіма світ ськими братчиками у зв’язку з тим, що вони 3 жовтня прислали до с. Чорна людей, які “в неведомости пана протестую- чого, речы, в том манастыре будучые, а меновите книги зо всею друкарнею гвалтовне и безправне, и при них речей немало побрали”22. Невдовзі Рудецький знову скаржився (позов від 1 грудня 1635 р., судовий розгляд відбувся 24 січня 1636 р.) з цього самого приводу і зазначав, що “до Брат ського монастиря вивезли образов, аператов церковных” на 7000 золотих23. Дмитро Рудецький, розуміючи, що судовим шляхом він навряд чи отримає назад згадане майно (тим більше, що процес, як часто траплялося, затягував- ся, він апелював до Люблін ського трибуналу), вирішив діяти традиційним методом, тобто власними силами. Маємо скаргу від чорнен ського ігумена Ґедеона (позов під 22 січня, судовий розгляд відбувся 26 лютого 1636 р.) на Рудецького, який 23 жовтня 1635 р. наслав на монастир свою “озброєну челяд” на чолі з якимось Якубов ським. Вони приїхали на возах і забрали все церковне начиння, а “двері до церкви запечатовавши спеціально даної їм Рудецьким печаткою, одправованя хвалы Божоє заборонили”. Крім того, ігумена з ченцями “и челяд их манастырскую окрутне збили, зранили, монастыр зекрвавили, поводов од всего проч з монастыра выгнали”24. У січні 1636 р. Ґедеон ще раз скаржився з цього ж приводу (правда, інцидент датовано 24 жовтня). Зазаначено, що нападники увійшли до церкви, “о сребре пытаючисе, потім охендозства и оздобы церковныє, келихи и иншиє, в которых се пренасветшиє сакрамента одправовали, забрали, а сам храм позапечатовали”. Зламавши двері до комор, “легумина вшелякиє, што одно хотели, побрали и єли, с гумна збожа вшелякиє, жито, овес ит иншоє, молочо- ныє и немолочоныє, збытечне брали и конми травили и псовали, ярины теж в городах до счету вырвали, попсовали […] речи вшелякиє, статки и домовство господарскиє, все од мала до веля, там будучиє, спраты домовыє” – вивезли. Монастир ського слугу Івана згаданий Якубов ський “обухами збил и змордовал, и оного збитого з манасты- ра за плот выкинул […] и так церков Божую и манастыр зо всею огулне обнаживши и окрвавивши, оныє зо всими єє пожитками, доходами и приналежностями, также и самоє то село церковноє Чорную, с поддаными” відібрали. У зв’язку зі скаргою воз- ний їздив до обителі, де бачив у ігумена сліди побиття: “вси крвавыє синиє, спухлыє, барзо шкодливыє”25. Також 24 жовтня датує цей напад у позові через кілька днів після інциденту (27 жовтня) настоятель Луцького брат ського монастиря Неофіт, загалом повторюючи зміст наведених записів26. У своїй скарзі ченці відзначали, що їх “шарпали, тручали и челяд их манастырскую били, розганяли”, в результаті вони, “обавляючис небезпеченства здоровя своєго, проч з манастыра розошлис”27. Здавалося, обитель мала б припинити своє існування, але ченці ще певний час три- малися, намагаючися судитися з Рудецьким. Так, 5 грудня 1635 р. возний передав йому позов “в справе о гвалтовноє пограбене речей певных”28. А 30 грудня стався черговий інцидент: Дмитро Рудецький наслав своїх підданих, “чловека до десятка конно, арматно на вытиснене поводов, юж самых с тых добр и манастыра”. Ченців і челяд “обухами и шаблями збили, змордовали, а ігумену Ґедеону завдали в голове ран крвавых аж до кости києм побитых три […] руку теж правую зверху впоперек руки києм пробито”29. З цього приводу 23 січня 1636 р. возний відніс Рудецькому судовий позов30. З 1636 р. нам відомі ще три документальні свідчення, пов’язані з Чорнен ським мо- настирем, хоча, на нашу думку, обитель у цей час уже не існувала, а від імені чернечої спільноти виступали ігумен Ґедеон Новоставецький з монахом Герасимом Колчицьким. Так, 11 березня вони позивали (зазначали, що діють від імені всіх ченців) Дмитра Ру- децького у зв’язку з пограбуванням монастир ського майна31. 16 квітня вони свідчили, що представляти інтереси Чорнен ської обителі в різних інстанціях уповноважені певні особи (названі близько десяти людей – ті ж, які записом під цією ж датою отримали право виступати від імені Луцького брат ського монастиря: Ян Негребецький, Про- кіп Верещак, Федір Соснов ський та інші)32. А 24 вересня Ґедеон Новоставецький, “игумен бывший монастыра Чорненского”, скаржився на Рудецького о безправноє [выбитє. – С. Г.] з добр их духовных села Чорного и манастыра тамошнего церкви Святого Спаса”33. Невідомо, що саме спонукало Дмитра Рудецького позбутися с. Чорна – чи конфлікт з ченцями, чи якісь інші обставини, але записом від 8 січня 1637 р. він “daie, daruie цей маєток z dworem, folwarkiem, cerkwią y podawaniem popa do niey” волин ському каштеляну кн. Миколаю на Клевані Чорторий ському34. Однак ченці не змирилися і разом “з екзархом столици патриаршоє Константинополскоє”, київ ським митропо- литом Петром Могилою скаржилися на Рудецького (за позовом від 1 серпня судовий розгляд відбувся 16 жовтня 1637 р.) у зв’язку з тим, що відповідач с. Чорна, яке його батько відписав позивачам, “абы за душу змерлых родичов єго и оного самого завше хвала Божая отправоваласе вечными часы, разом з монастирем з диспозиции и посесии законником, там мешкаючих”, відібрав. Рішення було не на користь Рудецького і він, отримавши дозвіл від Луцького ґрод ського суду, апелював до Люблін ського трибу- налу35. Подальший перебіг подій нам не відомий, але більше свідчень про існування Чорнен ського монастиря ми не знаходили. Як уже згадувалося, судовий розгляд у листопаді 1637 р. скарги ченців щодо “грабежа розных речей”, коли Дмитра Рудецького зобов’язали компенсувати завдані позивачам збитки (395 золотих, які “суд на вшеляких єго добрах присужаєт”). З цього приводу 3 березня 1638 р. возний відніс трибуналь ські позови луцьким підстарості кн. Павлові Друцькому Любецькому і ґрод ському судді Ілляшеві Броницькому, а також ченцям Чорнен ської обителі, яких позивав Рудецький “до прислуханя се скасованя декретов межи поводом теперешним, а он час позваным, в справе о грабеж розных речей, в декрете на рочках ноябровых в року недавно прошлом, 1637, през вышмено- ваных отцов законных чорненских интентованоє, сталым, в которой справе апеляции от декретов их мл панове судовыє, которыми суспенсу ад децизионм прозекуционим поводови теперешнему кавзе граваминис афектованую одтяли, а потом и далшый пос- тупок правный отримыват допустили”36. Позов аналогічного змісту також отримали ченці Луцького брат ського монастиря. 13 березня возний, згідно з декретом Луцького ґрод ського суду в 1637 р., “на рочках ноябровых сужоный”, їздив до маєтку Дмитра Рудецького Рудки “увязат” у володіння ним чорнен ських монахів для компенсації суми 395 золотих у зв’язку з пограбуванням речей позивачів. Правда, місцевий урядник заборонив це робити37. Це – останнє відоме нам свідчення про конфлікт чорнен ських ченців з Дмитром Рудецьким. Таким чином, перед нами типова тогочасна історія: певна особа засновує монастир для забезпечення молитв ченців за спасіння душ його та родичів і забезпечує його ма- теріально. Однак нащадок фундатора не лише не цікавився долею обителі, а й вважав недоцільним передачу їй маєтку, який, зрештою, відібрав, вигнавши монахів із своїх володінь. Судовим шляхом розв’язати це питання чернеча спільнота, зрозуміло, не могла, отже монастир припинив своє існування. Нам не відомі релігійні мотиви цього конфлікту, скоріш за все, проблема постала винятково на економічному ґрунті. Правда, певну роль могли відіграти й особисті мотиви в стосунках між Дмитром Рудецьким і настоятелями. 1 Архив Юго-Западной России, издаваемый Временной комиссией для разбора древних актов (далі – АЮЗР). – К., 1883. – Ч. I. – Т. 6. – С. 614-615. 2 Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі – ЦДІАК України). – Ф. 25. – Оп.1. – Спр.177. – Арк.191-191 зв. 3 Там само. – Ф. 25. – Оп.1. – Спр.177. – Арк. 191-192 зв. 4 Там само. – Арк.488 зв. 5 АЮЗР. – Ч.І. – Т. 6. – С. 637-640. 6 Памятники, издаваемые Временной комиссией для разбора древних актов (далі – Памят- ники). – К., 1845. – Т. 1. – Отд.1. – С. 141. 7 Максимович М. Книжная старина Южно-русская // Собр. соч. в 3-х томах. – К., 1880. – Т. 3. – С. 685. 8 Огієнко І.І. Історія україн ського друкарства. – К., 1994. – С. 238. 9 АЮЗР. – Ч.І. – Т. 6. – С. 597. 10 Исаевич Я.Д. Преемники первопечатника. – М., 1981. – С. 89. 11 Запаско Я.П., Ісаєвич Я.Д. Пам’ятки книжкового мистецтва. Каталог стародруків, виданих на Україні. – Львів, 1981. – Кн.1. – С. 49. 12 ЦДІАК України. – Ф. 25. – Оп.1. – Спр.197. – Арк.713-713 зв. 13 Там само. – Спр.183. – Арк.767. 14 АЮЗР. – Ч.1. – Т. 6. – С. 642. 15 ЦДІАК України. – Ф. 25. – Оп.1. – Спр.184. – Арк.286-286 зв. 16 Там само. – Спр.185. – Арк.522-522 зв. 17 Там само. – Спр.202. – Арк.384 зв. – 386, 690 зв. – 691 зв., Спр.207. – Арк.510-511 зв., 782- 785, Спр.209. – Арк.388. 18 АЮЗР. – Ч.1. – Т. 6. – С. 697-699. 19 ЦДІАК України. – Ф. 25. – Оп.1. – Спр.197. – Арк.578 зв. 20 Там само. – Арк.561 зв. 21 Памятники. – Т. 1. – Отд.1. – С. 139-145. 22 АЮЗР. – Ч.1. – Т. 6. – С. 704. 23 ЦДІАК України. – Ф. 25. – Оп.1. – Спр.202. – Арк.157-158 зв. 24 Там само. – Арк.738-740. 25 Там само. – Спр.201. – Арк.92 зв. 26 Там само. – Спр.197. – Арк.561-562. 27 Там само. – Арк.578 зв. 28 Там само. – Спр.201. – Арк.154 зв. 29 Там само. – Спр.203. – Арк.103 зв. – 105 зв. 30 Там само. – Спр.201. – Арк.234 зв. – 235. 31 Там само. – Спр.198. – Арк.409 зв. – 410 зв. 32 Там само. – Арк.531-531 зв. 33 Там само. – Спр.201. – Арк.1152. 34 Там само. – Ф. 25. – Оп.1. – Спр.204. – Арк.21 зв., Ф. 26. – Оп.1. – Спр.39. – Арк.735 зв. 35 Там само. – ф.26. – Оп.1. – Спр.39. – Арк.606-608. 36 Там само. – ф.25. – Оп.1. – Спр.211. – Арк.625 зв. – 626. 37Там само. – Арк.379-380. Того ж мсц~а дTкабра ки~ [28] дн~я. Казано записати•. Присылал до мTнT, Бориса Ивановича Совы, подстаростTго луцкого•, зtмtнин гсдр~скии пан Андри Василtвич Рудtцкии, жалуючи и jповtдаючи тым jбычаtм, што ж, дtи, нtдавно прошлых часов мсц~а ноябра двадцат шостог дн~я Y волторок брат мои пан Atдор Рудtцкии восполtк зъ служtбниками и с помочниками своими пришtдчи моцно, кгвалтом на дом подданого моtг Жданца Чоботара, Tго самог, служtбников моих Юрка, Богдана позбивал и поранил и в тот час шкоды нtмалыt имъ подtлали•. А тtпtрtшних, дtи, часов на завтрtt Божtго нарожtня мсц~а дtкабра двадцат шостог дня в чtтвtргъ брат мои пан Atдор, приславши Yмыслнt слуг своих на имu Сивицкого Яна, Раиског Матыса з ыншими многими помочниками их моцно, кгвалтом на двор мои мtнt самог и брата моtг пана Антона, слуг моих на имu Юрка Варпаховског а Богдана Морочинског збили и зранили и подданног [моtг] // Шимка и жону Tго такжT збили, змордовали•. И в тот, дTи, часъ при том бою мнT самому, брату моTму, слугамъ и подданным моимъ шкоды нTмалыT подTлали•. Которых всих шкод рTTстръ мTновитT написаныи в сTбT быти мTнит. А потом, дTи, на завътриT, в пuтницу, посылал Tсми служTбника своTг Юрка до корчмы по гроши, которыT, дTи, кгды шол, до мTнT с пнз~ми•, в тот, дTи, час служTбник Tго Янъ Раискии с помочниками своими▫, пTрTнTмши, того служTбника моºго самого збил и пнз~и мои пuтнадцат коп грошTи в нTго jтнял и з нTго кожух и сукман знял▫. Длu чого ж на jглTданъT ран своихъ, брата своTго, слугъ и подданных своихъ бралъ Y мTнT вижомъ служTбника моTго СTмTна Atдоровича. Которыи виж тамъ бывши и jттолu приTхавши › , пришTдъчи пTрTдъ мTнT до книгъ тыми словы созналъ•, иж•, будYчи мнT Y РудъцT, въ дворT, в пана АндрTя на лTвои руцT рана крывавая штыхомъ колотая•. Брат панскии пан Антонъ повTдилъ, жT Tго бито•, алT ран Tсми в нTго нT видTл•; Y Юрка видTл Tсми рану крывавую битую на головT•; Y Богдана видTл Tсми рану рубаную на руцT правои подлT запястя▫; в подданныхъ Y Шимка рана рубаная на головT•, а другая штыховая за плTчима Y жонки Tго рана синuя битая так жT на плTчох•, Y другои жонки [Тиш]ко(во)º рана в голов над чоломъ пробитаu аж до кости•. И хотTчи пан АндрTи РудTцкии j то мовити•, просилъ, абы то было записано•. А так я жалобу и jповtданt tго и вижово сознанt до книг замковыхъ записати казалъ. // [№ 29] 28. Лт Бож нарож а~ a~ rа~ [1561] мсц~а дtкаб ки~ [28] дн~я. Казано записати. Присылал до мtнt, Бориса Ивановича Совы, подстаростTго луцкого•, зtмtнин гсдр~скии пан Atдор Василtвич Рудtцкии, жалуючи и jповtдаючи тым jбычаtмъ, што ж, дtи, тtпtрtшних часов на завтрtº Божtго нарожtня мсц~а дtкабра двадцат шостог дн~я в чtтвtргъ• посылал ºсми служtбников своихъ на имu Миколая Сивицкого а Яна Раиског и Матыса Jколского до имtня пана Кгtсинского Дублuн с пнз~ми по мtд прtсныи, которыи tсми был сторговал во Ивана Савчича дванадцат вtдtр по полторы копы грошtи и там жt до кравца по шаты, ино, дtи, тот подданныи пана Кгtсинског мtду нt дал•, повtдаючи, абых до нtго по мtд по свuтtх послал. А служtбники мои, побравши шаты Y кравца, ºхали до мtнt. Тог, дtи, часу кон выбил ись санок Миколая Сивицкого а Яна Раиского. Которыи кон из санками прибtг▫ на двор брата моtго пана Андря Рудtцкого•, за которым, дtи, конtмъ служtбник мои Матыс, приtхавши на сtло, пытался j кони. Люди ºму повtдили, иж кон из санками прибtг до двора пана Андрºва. Jн за нимъ ºхал до двора, того ж часу•, пытаючисu j кони▫. То пак, дtи, брат мои, пан Андри, способившисu з служtбниками и людми, с подданными своими, которыt на тот часъ до нtго с колtдою пришли, были пити▫, тог служtбника моtго, нt чинtчи з нимъ жадноº розмовы, | jдно заразом стали tго бити. Jн, дtи, пtрtд ними Ytжчал. А брат мои, пан Андрtи, з слугами и з людми из двора своtго за нимъ гонил• и гонtчи за ним, пtрtнuл тых служtбников моих Сивицкого и Раиског. Которыt вывtрнулисu з санок, нtсучи з собою тыи рtчи, которыи были на санках, а иж имъ было трудно нtсти и jбачивши боярина моtго Микиту, которыи ишол з двора пана Андрºва, дали tму нtсти коц, jпанчи двt, дылtи дв с китаикою, а дв жупицы, jбачивши их, | идучи гостинцом и тых заразом моцно, кгвалтом пан Андри з слугами и помочники своими збил и зранил•. И в тот, дtи, час при том Y служtбника моtго Раиског згинуло пнз~tи моих [готовых] //, которыи tсми посылал за мtд jсмънадцат коп грш~tи литовских•. А с нtг, дtи, jборвано саблю турtцкую, за которую, дtи, дано пuт коп грш~tи, ку тому, дtи, кожух барании и мошонку с полчвартма грш~ми•, а в Сивицкого jтнuто аркабуз, кордъ, чинкотору, мtшок• аксамитныи и копу грш~tи, ручник и ножи вгорскиt•, шапку, куницою подбитую. А тот, дtи, боярин мои, видuчи таковыи кгвалт и нt маючи в сtбt брони жадноt, втtкал и прибtг до домY врядника моºго Мордыша. Ино, дtи, пан Андрtи, брат мои, прибtгши моцно, кгвалтом на дом врядника моtго, тог боярина моtго збил и зранил и тыº рtчи, вышtи jписаныи, в нtго всt побралъ› . Длu чого ж на jглtданt ран служtбников своих брал в мtнt вижом служtбника моtго Ивана Лидоховского. Которыи виж там бывши и jттолu приtхавши▫, пришодчи пtрtд мtнt до книг тыми словы сознал▫, иж будучи в Рудцt, jглtдал tсми служtбника пн~а Atдора Рудtцкого• и видtлъ ºсми на Миколаю Сивицком в голов двt раны рубаных•; Y Яна Раиского рана на лtвои руцt, на запuстю битая, крывавая•; в Матыса на лtвои руцt рана рубаная•; Y Микиты, боярина, рана синuu, битая на лtвои руцt вышtи локтu•. А потом, дtи, при мнt, вижу врадовом, пан Андрtи Рудtцкии присылал врадника своtго Трохима до пн~а Atдора Рудtцкого и пытал tго пан Atдор j том кони•, которыи из санками y tго служtбников втtк•. А так то врuдник повtдил, иж тот кон из санми, с хомутом и з лtцом tст y пана Андря Рудtцкого. И хотtчи пан Atдор Рудtцкии j то мовити•, просил, абы то было записано. А так я жалобу, jповtданt го 1 и вижово сознанº до книг замковых записати казал › . |
РОДОВОДИ ШЛЯХТИ > Р >