ПУТЯТИЦЬКІ - дрібношляхетський рід зі Львівської землі. Джерело: Смуток І. Дрібношляхетські роди Львівської землі на Перемишльщині у XVI – початку XVII ст. ПУТЯТИЦЬКІ (з Путятич, de Putyatycz) – земянський рід, у XV–XVI ст. землевласники у Галицькій землі. 1. На блакитному полі срібна стріла вістрям вгору над золотим півмісяцем, що лежить рогами догори, на кінцях якого дві золоті шестипроменеві зірки. ![]() Джерела: – печатка Яцька з Путятич 1427 р. (AGAD, AZ, Sygn. 33, st. 688; Piekosiński F. Jana Zamoyskiego notaty heraldyczno-sfragistyczne. – n. 783; Halecki O. Z Jana Zamoyskiego Inwentarza Archiwum Koronnego. – n. 7 [10], 6). – герб Станіслава Путятицького у судовій записці 1537 р. (Semkowicz W. Wywody szlachectwa w Polsce. – n. 283; Wyrostek L. Ród Dragów-Sasów. – S. 117). – Wyrostek L. Rόd Dragόw-Sasόw. – S. 121. Олег Однороженко // https://sigillum.com.ua/gerb/putyatytski/ Путятицькі перебували на Перемишльщині вже на початку XVI cт. Один з них, званий Іваном, володів якоюсь нерухомістю в с. Созані. У 1529 р. вона перейшла до рук Івана Лукавськогоlxi. Інший – Петро – відомий як землевласник у с. Гордині. Його маєтки згодом перейшли до Машка Гординського. Про це відомо з судової справи 1580-х років між Гординськими - нащадками Машка та Городиськими щодо розмежування маєтків у с. Гординіlxii. Оскільки Машко помер між 1528-1532 рр.lxiii, отримання ним маєтків від Петра мало місце у першій чверті XVI ст. Яким чином обидвоє Путятицьких опинилися серед землевласників Самбірського повіту, й чи дійсно мешкали у вказаних селах? На ці питання, на жаль, немає відповіді. Через кілька десятиліть майнові інтереси представників вказаного шляхетського роду знову спричиняють їхню появу на Перемишльщині. Зокрема, дружиною Стася Путятицького була Ганна Уруськаlxiv. Ганна, починаючи з 1570 р., тримала у заставі від Олекси та Стецька Уруських певні маєтки у с. Заріччі та Лопушній, які заповіла своїм трьом синам Мацею, Грицькові та Івануlxv. Брати не закріпилися у цих маєтностях, відступивши наприкінці 1580-х років заставлене майно спадкоємцям Олекси і Стецька Уруськихlxvi. Проте Путятицькі все одно входять до складу перемишльської шляхти, осівши у сусідньому с. Монастирець. Перша згадка про це датується 1591 р., коли Петро Лужецький відступив свої права на заставу у с. Монастирці Грицьку Путятицькому Стасьовичуlxvii. З прізвиськом „Дідик” Грицько зۥявляється ще кілька разів: у 1598 р. Лесько Монастирський квитував його з 4 зл., у 1599 р.lxviii він квитує Івана, Петра, Гриця Монастирських з 20 зл.lxix, у 1603 р. його та Монастирських Ватушковичів інші Монастирські Кіневичі звинуватили у вбивстві свого брата Гриця Монастирського Кіневичаlxx, у тому ж році Грицько квітував Леська Монастирського Петринина з приводу судового процесу щодо завдання йому тілесних ушкодженьlxxi. Наступне покоління Дідковичів, ймовірно, продовжувало мешкати у с. Монастирці. Так, Сенько, син Грицька Путятицького Дідика, слуга Андрія Блажівського, оскаржив у Перемишльському гроді Клима Монастирського з приводу нападу та пограбування. Інцидент трапився у с. Монастирціlxxii. У наступному році брат Сенька, священик Іван, позичив 70 зл. Федині Монастирському, за що отримав у заставу певні маєтності у Монастирціlxxiii. Ще один син Грицька - Прокіп, залишив вказане село та перебрався до Сільця, також розміщеного у Самбірському повіті, де у 1619 і 1621 рр. придбав певні земельні частки, набуті від Миська Сілецького Івановичаlxxiv. lxi ЦДАУ у м. Львові. . – Спр. 9. – С. 710-711. lxii Там само. – Спр. 279. – С. 567-569; ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 299. – С. 2477. lxiii У 1528 р. Машко разом з братом Андрієм позивався до земського суду Федором Городиським Чоботом, а у 1532 р. у справі його синів з Станіславом Одровонжем він названий покійним (“olim Maszko”) (ЦДАУ у м. Львові. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 7. – С. 677; спр. 9. – С. 1009-1010) lxiv Принагідно, слід зазначити, що подружні пари Уруські-Путятицькі зустрічаються неодноразово. Наприклад, Іван Монастирський – Маргарета Путятицька (1557), Іван Уруський Стецькович – Марія Путятицька Іляшовичівна (1579-1589), Андрій Путятицький – Фенна Монастирська (1591) (ЦДАУ у м. Львові. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 270. – С. 111; спр. 36. – С. 878-879; спр. 48. – С. 21-22; спр.52. – С. 834-835). lxv ЦДАУ у м. Львові. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 24. – С. 764-765; спр. 46. – С. 1104. lxvi Там само. lxvii Там само. – Спр. 52. – С. 96-97. lxviii Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 314. – С. 81-82. lxix Там само. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 64. – С. 200. lxx Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 319. – С. 1896. lxxi Там само. – Спр. 319. – С. 490. lxxii Там само. – Спр. 89. – С. 74. lxxiii Там само. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 90. – С. 262-265. lxxiv Там само. – Спр. 89. – С. 337-338; спр. 92. – С. 1725-1727. Олександр Путятицький дослідник І. Мицько твердить, що 5 квітня 1620 р. йому “було передано, після смерті Балабана, дубенський монастир св. Спаса”172. Маємо скаргу від Ганни Воляновської, дружини кн. Михайла Юрійовича Пузини, на Олександра Путятицького у зв’язку з тим, що в 1620 р., невдовзі після смерті “отца Исаия Бала- бана, архимандрита дубенского и дерманского, в монастыре Дубенском з сего света зошлого, вуя тых поводов”, вона з чоловіком приїхала до Дубенської Преображенської обителі за майном Ісайї, але відповідач, “не маючи жадноє потребы до маєтност рухомоє небощиковскоє, тым потомком власне належачоє, безправне взял и пограбил ся, напрод привилея, листы, записы, справы на маєтност Креховицкую, в повете Жидачовском лежачиє, и иншиє записы на долги належачиє”173. згідно з привілеєм від 6 липня 1603 р., після “добровол.ного уступеня” монастиря Олександром Путятицьким, служебником Василя-Кос.тянтина Острозького, цей князь передав обитель ігуменові Віталію44. Документ наво- дить В. Пероговський45, але під помилковою датою 6 червня 1600 року. Отже, в 1602 р. кн. Острозький передав монастир у посесію О. Путятицькому, за умови, що той після смерті тодішнього ігумена Василія (чий життєвий шлях, вірогідно, добігав свого кінця) прийме чернечий постриг і займе місце настоятеля. Однак чи то Путятицький відмовився, чи то В.-К. Острозький передумав, але в 1603 р. князь передав монастир Віталію. Цей ігумен згадується в 1604 р. (див. “Книгописання”), останнє свідчення датоване 1607 роком46. І. Мицько наводить такі роки настоятельства о. Віталія: з 6 лип- ня 1603 р. і принаймні до 21 вересня 1607 року47. 172 ЦДІАЛ України. – Ф. 199. – Оп. 1. – Спр. 1. – С. 26зв; Мицько І. Острозька слов’яно- греко-латинська Академія... – С. 107. 173 ЦДІАЛ України. – Ф. 25. – Оп. 1. – Спр. 121. – Арк. 1205зв. 45 Пероговский В. Бывшие православные монастыри... – № 34. – С. 1543. 46 Там само. – С. 1544. 47 Мицько І. Острозька слов’яно-греко-латинська Академія... – С. 46. у 1578 р. Петро Копистинський відступив усю свою частку в селі Заболотті зятю Ваську Путятицькому. На 1589 р. якщо не все поселення, то, принаймні, якась його частина (2 лани з млином і корчмою тощо) належала Стемпковським. З 1580-х років ні Копистинські, ні інші представники РШ в Заболотті не мешкали365. Puciatycki h..., pochodzą zapewne od Puciatów. Byli właścicielami m. in. dóbr Sielce w Galicji 1786. Zostali wylegitymowani ze szlachectwa w Królestwie Polskim w latach 1836-1861 bez przedstawienia herbu. Otrzymali prawa nowego szlachectwa w Królestwie Polskim 1837 r. • JÓZEFA Joanna Puciatycka (1854-1938), c. Tadeusza i Zofii Korczakowskiej; m. (1878 Warszawa) Wacław Jerzy Stanisław de Makay (1835-1916), s. Demetrego i Leokadii Lechoniewicz; ślub w parafii Przemienienia Pańskiego (MK Warszawa: Przemienienie Pańskie). • WACŁAW Felicjan Puciatycki (ok. 1835-1914), s. Lucjana i Benedykty Łukaszewicz, powstaniec 1863 r.; wylegitymowany ze szlachectwa w Królestwie Polskim 1837 r. bez przedstawienia herbu (Urus.; Sp. Szl.); zm. Warszawa, poch. Cm. Powązkowski, kw. 17-I-5, gr. Mierczyńskich (Cm. Pow.); ż. (22 X 1903 Warszawa) Józefa Leontyna Genowefa Mierczyńska (ok. 1850-po 1903), c. Wiktora i Karoliny Milewskiej; ur. Tykocin, obecnie woj. podlaskie; ślub w parafii św. Aleksandra (MK Warszawa: św. Aleksander). Źródła: Bork. Sp. 344; Szl. Król. ; Urus. t.15/75; Żern. t.2/249. |
РОДОВОДИ ШЛЯХТИ > П >