Проскури-Сущанськi



Проскури-Сущанські






1. Загальні відомості та походження роду Проскурiв-Сущанських.

ПРОСКУРИ, пізніше ПРОСКУРИ-СУЩАНСЬКI (пол.Proskura, Proskura-Suszczański) — давній український шляхетський рід гербу Проскури, який панував на землях Полісся та Київщини. Рід Проскурів вийшов з Полісся. Українська родина, яка після переселення до Корнина взяла додаток до прізвища (придомок): Сущанські. Герб Проскура.

1.1. Бібліографія.
Олег Однороженко (Київ). Шляхетська геральдика Київської землі XV — першої половини XVII ст. за архівними джерелами та матеріалами сфрагістичної кОлекції Музею Шереметьєва // Сфрагістичний щорічник · Випуск ІІ.

Геральдика та сфрагистика.

Знак-свастику знаходимо також на найдавнішій сфрагістичній
пам’ятці роду панів Проскурів (Проскурів-Сущанських) — печатці пана Тишка Проскури від 1509 р., на якій знак у вигляді хреста з загнутими 
кінцями розташовано в готичному щиті іспанської геральдичної фор-
ми160. Інший сюжет спостерігаємо на пізнішій печатці пана Івана Про-
скури від 1571 р. — у ренесансовому щиті зображено знак у вигляді хреста 
в супроводі двох півкіл на горішньому та долішньому кінцях, що лежать 
кінцями одне до одного161.
Наступний етап еволюції цього родового герба можна проілюстру-
вати за допомогою зображення на печатці незнаного з імені представни-
ка роду Проскурів-Сущанських від 1584 р., на якій в овальному бароко-
вому щиті знаходився знак у вигляді перехрещеної стріли вістрям угору 
з загнутим вправо долішнім кінцем і загнутим додолу лівим раменом 
перехрестя 162. Аналогічне зображення присутнє також на печатці київ-
ського земського писаря (1615–1647) Федора Проскури-Сущанського від 
1628 р. в іспанському щиті, над яким розміщено шолом із наметом і три 
страусячих пера в нашоломнику 163. На іншій його печатці від 1645 р. герб 
подано без позащитових елементів 164.
Врешті, маємо друковану версію цього герба, яким оздоблено 
кілька стародруків другої чверті XVII ст., а саме — знак у вигляді пере-
хрещеної стріли вістрям угору з заокругленим відгалуженням ліво-
руч у щиті, над яким розташовано шолом з наметом під шоломовою короною та п’ять страусячих пер у нашоломнику в супроводі літер згори: 
ΘПΣПZК165. В “Євангеліи учительномъ” від 1637 р. дереворит герба супро-
воджує “На Старожитный Гербъ ихъ Милостей Панѡвъ Проскүрѡвъ 
Сүщанскихъ, Єпїграмма”:
“Гды смотрү цный Сүщанскїй на твоѣ Клейноты:
А взрокъ мыслный внүраю, въ сличны прымiоты.
Не поймүю, чи Стрѣла вжды Крестъ зголдовала,
Чи Крестъ Стрѣлѣ, ѡдмѣна зъ именемъ подала.
Вѣмъ добре, же ѡбое покой практикүютъ,
Сүщанскимъ гды въ едно речъ рознүю шикүютъ.
Бүдь безпечен Сүщанскїй, Крестъ зъ Стрѣлою маешъ,
Въ Гербѣ, лацнѡ над врагомъ горү ѡтрымаешъ” 166.
Натомість в “Тріоди Постной” 1640 р. вміщено вірш “НаСтарожитный 
Гербъ ихъ Милостей Панѡвъ Проскүрѡвъ Сүщанскихъ”:
“Старожитный Проскүрѡвъ Сүщанскихъ домъ въ бою,
ѿважнымъ завше славный, и славны въ покою.
Приличне сѧ Клейнотомъ такимъ выхвалѧетъ,
Котрый и Стрѣлү зъ земли, и Крестъ зъ Неба маетъ.
Бо Мүжство и побожность, тү гнѣздо ѹвили;
Бы ими Сүщанскїи, завше сѧ щитили.
Щитѧтсѧ: южъ и Небо ихъ цнотү познало,
Тымъ же Гербомъ своего Стрѣлца даровало.
Ѡ найщаслившїй Доме, зъ такого примiотү:
И Зодїакъ сѧ тѣшитъ зъ Сүщанскихъ Клейнотү” 167.
У подальшому герб панів Проскурів-Сущанських не зазнавав суттє-
вих змін. Так, на печатці дружини пана Григорія Дідовича-Трипільського 
Федори Проскурянки з Сущан від 1641 р. в іспанському щиті бачимо 
звичне зображення знака у вигляді перехрещеної стріли вістрям вгору 
з загнутим вправо долішнім кінцем і загнутим додолу лівим раменом пе-
рехрестя 168. На першій печатці київського підчашого Cтефана Проскури-
Сущанського від 1686 р. цей малюнок розміщено в ренесансовому щиті, 
над яким присутній шолом під шоломовою короною, три страусячих 
пера — в нашоломнику, а здолу — дві пальмові галузки169. На його другій 
печатці від 1690–1700 рр. знак представлено в овальному щиті без жод-
них позащитових елементів 170.
Кольористика родового герба Проскур-Сущанських, який річпоспо-
литські гербовники іменують Крижострілом171, відтворена на пізніших 
печатках Іполита Проскури-Сущанського від 1796 р. 172 та 1800 р. 173, які 
містять в рококовому щиті під шоломовою короною знак у вигляді пере-
хрещеної роздвоєної здолу стріли вістрям вгору з загнутим додолу і за-
округленим правим раменом перехрестя на червоному полі.
Зображення стріли знаходимо ще в кількох знакоподібних гербах 
київських панів, серед яких у першу чергу варто згадати черкаського 
старосту Остафія Дашковича, якого пізніші козацькі літописи називають 
одним із перших козацьких гетьманів. На його печатці від 1527 р. ба-
чимо знак у вигляді стріли вістрям угору над шестипроменевою зіркою 
та півмісяцем, що лежить рогами догори в іспанському щиті, над яким 
розміщено шолом із наметом та п’ять страусячих пер у нашоломнику 174. 
Опис кольорової видозміни цього герба (на блакитному полі знак у ви-
гляді стріли вістрям угору над шестипроменевою зіркою та півмісяцем, 
що лежить рогами догори, над щитом шолом з наметом під шоломвою 
короною і три страусячих пера в нашоломнику) вміщено в гербовнику 
Несецького175.

160 ЦДІАУК. Ф. 220, оп. 1, спр. 648, арк. 1 (овальна, 14×12 мм). 161 ЦДІАУК. Ф. 44, оп. 1, спр. 1, арк. 563 (восьмикутна, 14×13 мм). 162 AGAD. AZ, sygn. 2633, st. 60 (восьмикутна, 11×11 мм). 
163 НБУВ ІР. Ф. 2, спр. 23 367 (восьмикутна, 14×12 мм). 
164 Там само. Спр. 23 369 (восьмикутна, 16×14 мм). 
165 Голубев С. Рисунки к сочинению “Описание и истолкование дворянских гер-
бов южно-русских фамилий в произведениях духовных писателей XVII века”. — К., 
1872. — Мал. ХІ; Тітов Ф. Матеріяли для історії книжної справи на Вкраїні в XVI–XVIII ст. 
Всезбірка передмов до українських стародруків // Збірник Історично-Філологічного 
відділу Всеукраїнської академії наук. — Т. XVII. — К., 1924. — С. 194.
166 Тітов Ф. Матеріяли для історії книжної справи на Вкраїні. — С. 334.
167 Там само. — С. 361.
168 НБУВ ІР. Ф. 2, спр. 23 368 (восьмикутна, 16×14 мм; згори літери: FSР). 
169 Там само. Спр. 23 372 (восьмикутна, 12×12 мм; навколо літери: SZSSPPK). 170 ЛНБ ВР. Ф. 5, оп. 2, спр. 7444/IІІ, арк. 811 (“Pieczęć Stefana Proskury podczaszego 
Kijowskiego 1700 r.”); НБУВ ІР. Ф. 2, спр. 23 374 (восьмикутна, 12×12 мм; навколо літери: 
SZSSP). 
171 Niesiecki K. Herbarz Polski. — Т. VІІ. — S. 502; ЛНБ ВР. Ф. 5, оп. 2, спр. 7444/I, арк. 
624 (“Proskura h. Krzyżostrzał”). 172 НБУВ ІР. Ф. 2, спр. 23 396 (овальна, 18×16 мм). 
173 Там само. Спр. 23 401 (овальна, 18×16 мм). 
174 ЦДІАУК. Ф. 220, оп. 1, спр. 662, арк. 1 (кругла, 28 мм). 
175 Niesiecki K. Herbarz Polski. — Т. ІІІ. — S. 313.

3. Генеалогічний родовiд та бiограми Проскурів-Сущанських.


I КОЛIНО



Семен Проскура 
— після Єльців дідич Сущан над Убортю. Через це — Сущанські [12]. Одружений на Орисі Іванівні Юхнович. Через те, що сини батька Орисі, Івана Олехновича, Федір та Василь Юхновичі померли без нащадків, їхні маєтки перепали донькам: Марії у шлюбі з Федором Лозкою і Орисі. Згідно з розподілом ще до нападу Менґлі Ґерая в 1483 році Орисі дісталися вже обжиті Козин та Полствин, і нові Таганча та Межиріч[22].
12. Стаття Suszczanka у Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських, том XI, С.605, з 1895 року(пол.)
22. Стаття Kozin у Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських, том V, С.46, з 1895 року(пол.)
~ Орина Iванiвнв Юхнович

II КОЛIНО


Матвій Семенович 
— отримав 30 березня 1533 році чорнобильський замок на два роки [1].
1. Boniecki A. Poczet rodów w Welkiem Księstwie Litewskiem w XV i XVI wieku. W. 1883. str. 263, 287(пол.)
Тимофій Семенович 
— отримав у 1510 році разом з дружиною Євдокією Федорівною Лозкоюмаєтки: Пуково [1], Батиєво [2], Рожів. 1524 року дідич Колдиревич, королівський дворянин.[3]. У 1545–1547 роках отримав чорнобильське врядування [4].
1. Стаття Karabaczyn у Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських, том III, С.827, з 1895 року(пол.)
2. Стаття Brusiłów у Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських, том I, С.389, з 1895 року(пол.)
3. Uruski S. Rodzina Herbarz szlachty polskiej T. 14. С. 355.(пол.)
4. Boniecki A. Poczet rodów w Welkiem Księstwie Litewskiem w XV i XVI wieku. W. 1883. str. 263, 287(пол.).


III КОЛIНО


Іван Тимофійович † 1599
— чорнобильський урядник та королівський ротмістр, відзначився у війні з Московією у 1568 році. Київський городський суддя, дружина Євдоксія Філонівна Кміта-Чорнобильська. Обуховичі 1581 року у власності Івана Проскури. У 1586 році матір відомого Філона Кміти відписала своїй доньці Євдоксії Трудинівщину, Малехівщину, Требухівщину, половину в Загальцях і Мусійках. Отож Іван взяв ці маєтки в придане, всі їх урядував та заселив. Звідтоді ця місцевість щорічно розростається. Пасинківщину назвав на честь свого хресного імені — Іванків, звів замок який захистив мешканців від татар, які постійно тут сновиґали, з простого села поступово зробив торговим містечком. Був заможним землянином, бо одночасно з братами володів розлогою батьківщиною, як-то: Овдіївщиною, Музичами, Корнином, Веприном, Мохначкою. Замолоду був товаришем відомого Філона Кміти [1].
1. Стаття Iwanków у Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських, том III, С.314, з 1895 року(пол.)
Богдан Тимофійович † p. 1581
— перший насмілився висунутися далі в степ і став власником Корнина [1]. В 1571 році він вже володів Козином і Полствином, Таганчою і Межирічем [2].
1. Стаття Kornin у Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських, том IV, С.408-409, з 1895 року(пол.)
2. Стаття Kozin у Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських, том V, С.46, з 1895 року.


IV КОЛIНО

Федір Богданович 
— дідич Корнина, київський земський писар, посол на сейми 1627 та 1632року, депутат на Трибунали, депутат у ревізію київських актів 1631 року. В 1618 році Федір з братом Юрієм продали Межиріч, Таганчу, Полствин та Козяків (Козин) Єроніму Харленському, а вже пізніше у 1648 році Григорівку (біля Трахтемирова) Юрію Голубу, полковнику канівських козаків [1]. Білки у 1628 році у його власності. В 1631 році Федір Проскура-Сущанський скаржився на Василя Тишу Биковського, який посланими людьми вирубав корнинський ліс біля Ірпіня, Соболівка та гнилої Поляни, а саме: кільканадцять дубів та дерев на кілька тисяч возів, чим завдав шкоду на 761 копу литовських грошей. У Корнині збудував замок, де під час козацьких воєн 1648 року ховалися люди [2].
У 1613-1624 роках слухалися позови: Федора та Юрія Проскурів-Сущанських щодо нападу на дідицтво над Ворсклою, розкопання могили (селітрової) Скоробор та забрані ґрунти до Юрія Вишневецького (12 серпня 1613 року); Проскурів-Сущанських до Олекс. Виговського щодо недопущення проведення екзекуції у села Вигів та Боровицю (19 серпня 1622 року); Федора тощо Проскурів-Сущанських щодо надсилання людей на Глинщину до Яреми Вишневецького 1624 року[8].
В 1632-1633 роках Єронім Харленський спеціально заохочував козаків до нападів на маєтки Проскур-Сущанських, щоб змусити їх виїхати. Проскура-Сущанський, бажаючи покласти край суперечкам про межі маєтків, у 1633 році виклопотав у короля Владислава IV комісію для визначення меж маєтку, на той вже час проданого брату його дружини Миколі Лесньовському. Федір одночасно з братом у 1648році майже з примусу продали Межиріч Харленському і виїхали вглиб Республіки [3].

1616 р., 7 (17) березня. Люстрація Канівського староства

Також пан писар [Федір Сущанський-Проскура, писар Київської землі] заявив про своє дідичне земське право, яке люстрації не підлягає, на село Григорів і Зердев [Жердеву], ставлячи як свідків тих міщан та обивателів канівських, котрі також визнали, що то є маєтки його власні, дідичні, земські і до староста й люстрації не належні; вислухавши це оповідання його мості та тамтешніх обивателів і прийнявши їх до відома, дали йому атестацію з печатками та підписами наших рук; [[Архив юго-западной России. – К.: 1886 г., ч. 7, т. 1, с. 309]
…]
1. Стаття Kozin у Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських, том V, С.46, з 1895 року.
2. Стаття Kijów у Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських, том IV, С.408, з 1895 року.
8. Źródła dziejowe. Jabłonowski A. Ziemie ruskie. Ukraina (Kijów — Bracław). T. 21. С. 182, 371, 624.(пол
3. Стаття Ukraina у Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських, том XII, С. 777-778, з 1895 року(пол.)
Hryhory Bohdanowicz † 1608
P 1608 Dokument BUAN, rkps 23371
Michał Bohdanowicz † po 1602
Микола Богданович 
— був дідичем Білки (тепер Мохначка).
Юрій Богданович
 — овруцький войський у 1652 році. В 1618 році Юрій з братом Федором продали Межиріч, Таганчу, Полствин та Козяків (Козин) Єроніму Харленському, а вже пізніше у 1648 році Григорівку (біля Трахтемирова Юрію Голубу, полковнику канівських козаків [1].
1. Стаття Kozin у Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських, том V, С.46, з 1895 року.



V КОЛIНО



Іван Федорович 
— дідич Грудви, капітан коронних військ 1650 року, київський підчаший, київський суддівський депутат, ротмістр коронних військ, виборчий представник від київського воєводства у 1669 та 1674 роках.
Про скромний похорон писали у своїх заповітах і заможні шляхтичі. Так, київський стольник, власник містечка Корнин, що на Житомирщині, Ян Сущанський-Проскура, незважаючи на свої статки, теж зажадав скромного поховання у родовому маєтку, в церкві біля батьків. Тестатор просив, щоб його труна була оббита чорною тканиною, навколо поставлені прості свічки, у його будинку для поминання мали зібратися кілька приятелів та убогих людей, останнім він наказав роздати по півзолотому та нагодувати:
«prosze aby truna nie była obita, tylko kirem czarnym a prostymi ćwieczkami, uprosiwszy kilku przyjaciół, a ubogich jak najwięcej zaciągnąć w dom, wszystkim ubogim według możności po pułzlotego, po kilku groszy, choć przedać iaką szkapę i nakarmić».
Згідно з останньою волею чоловіка, дружина по його смерті повинна була дати кошти на кілька сорокоустів, збудувати в Корнині біля церкви каплицю Успіння Пресвятої Богородиці зі склепом, при якій мали мешкати два побожних ченця, запрошених із Межигірського монастиря. На користь цього монастиря тестатор записав 3 тисячі злотих. Син Стефан був зобов’язаний збудувати у Корнині шпиталь для убогих, сліпих і кульгавих
Jerzy Michałowicz † po 1611
Michał Michałowicz † po 1646


VI КОЛIНО


Степан Іванович
 — київський підчаший 1698 року, одружений з Катериною з Чергокова. У 1690 році власник Привороття.
У 1690 році власником Привороття став дідич Корнина і Білок Стефан Сущанський-Проскура, але вже через чотири роки він із своєю сімєю був змушений втікати від козаків фастівського полковника Семена Палія на Овруччину. Після повернення на Київщину Проскури продають свої брусилівські володіння, в тому числі й Привороття, волинським шляхтичам Ольшанським, від яких у 1756 році вони переходять до знатного польського роду графів Чацьких.

VII КОЛIНО


Іван Степанович
 — одружений з Теофілою Стемповською.
Гаврило Степанович 
— дідич Корнина, київський підчаший 1751 року.


VIII КОЛIНО


N. Гаврилівна 
— в заміжжі Вонсович.
Іван Гаврилович 
— овруцький підчаший у 1781 році, королівський камергер у 1788 році.
Федір Гаврилович
Микола Гаврилович 
— овруцький ловчий у 1777 році, київський чесник у 1781році, комісар по збиранню пожертв у 1789 році, дружина N. Єрлич.


IX КОЛIНО


Станіслав Іванович 
— у 1830 році розпродав свої маєтки [1].
1. Л. І. Похилевич. «Сказання про населені місцевості Київської губернії». С. 533.
Альоіз-Антон Іванович 
— київський скарбник, дружина N. Трипільська
Йосип Іванович 
— одружений 1835 року з Пелагеєю, донькою богуславською маршалка, дідича Пруцина, Захара Гнатовича Головінського [1].
1. Boniecki A., Reiski A. Herbarz polski. Warszawa. 1913. T. XVI. C.313(пол
Іполит Федорович 
— київський пан 1800 року.
Ничипір Федорович
Іван Миколайович.
Каєтан Миколайович (пом.1834[37]) 
— був останнім дідичем Корнина з роду Проскурів-Сущанських [1]. Був київським послом на чотирирічний сейм 1788року, на якому 1791 році подав розходження у проведенні меж брацлавського воєводства, тучапський староста, королівський ротмістр; у 1794 році засланий у вигнання. Був власником стада дуже відомих в Україні «проскурянських коней». Чесний та порядний обиватель. Востаннє був керівником головного київського суду 1800 року. У 1807 році був маршалком Сквирського повіту[38]. Перед 1812 роком російський уряд вирішив продати Германівку і її купив Іван-Каєтан Миколайович Проскура. Дружина — Тереза.
(пол. Kajetan Proskura Suszczański herbu Krzyżostrzał, біля 1759 — 1835) — український шляхтич, депутат Чотирирічного сейму (1788—1792) від Київського воєводства. Народився приблизно у 1759 році в давньому шляхетському роді Проскур-Сущанських[1]. Був останнім дідичем містечка Корнин. З 1788 по 1792 рік виконував обов'язки депутата Чотирирічного сейму від Київського воєводства, на якому у 1791 році подав розходження у проведенні меж Брацлавського воєводства. Тучапський староста. Королівський ротмістр. У 1794 році, за два роки до Третього переділу Польщі, був засланий у вигнання.


Був власником стада дуже відомих в Україні «проскурянських коней». Сучасники Каєтана Проскури характеризували його як чесну та порядну особу. У 1800 році він востаннє був керівником Київського суду, а у 1807 році обіймав посаду маршалка Сквирського повіту[2]. Виконував обов'язки підкоморія чигиринського, черкаського та сквирського, а також житомирського земського судді. У 1812 році, перебуваючи у чині колезького радника, Проскура-Сущанський придбав містечко Германівку. У 1824 році декілька селян з Германівки написали губернатору скаргу на власника, за що їх мало бути покарано батогами. При намаганні виконати вирок суду виник селянський бунт, для придушення якого було задіяно три роти солдат[3].
Помер у 1835 році[3]. Після смерті Германівку успадкувала його дружина Тереза.
~ Тереза
ПриміткиРедагувати
↑ Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, Tom IV (Kornin) (пол.). Процитовано 21 червня 2017.
↑ Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, Tom X (Skwira) (пол.). Процитовано 21 червня 2017.
↑ а б Германівка. «Персональний сайт Кифаренка Сергія». Процитовано 21 червня 2017.

1. Стаття Kornin у Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських, том IV, С.408-409, з 1895 року
2. Стаття Skwira у Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських, том X, С.747, з 1895 року.
Гнат Миколайович.


X КОЛIНО


Анна Станіславівна 
— дружина Заліського. В приданому в сім'ю принесла Яцьки [1].
1. Стаття Ludwinówka у Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських, том V, С. 477, з 1895 року.
Людвика Станіславівна 
— на честь неї названо Людвинівка або Станіславка, у 1826 році закладена батьком [1][2].
1. Стаття Ludwinówka у Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських, том V, С. 477, з 1895 року(пол.)
2. Л. І. Похилевич. «Сказання про населені місцевості Київської губернії». С. 532.
Павлина Йосипівна 
— на честь неї названо та заселено макіївцями батьком в 1836 році село Павлівка[33]. Продана у 1845 році [1].
1. Стаття Ludwinówka у Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських, том V, С. 477, з 1895 року.
Йозефа Йосипівна 
— на честь неї названо село Йосипівка Заснована 1827року і названа на честь доньки батьком [1]. Продана у 1841 році [2].
1. Стаття Józefówka у Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських, том III, С.613, з 1895 року(пол.)
2. Стаття Ludwinówka у Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських, том V, С. 477, з 1895 року.
Стефанія Йосипівна 
— на честь неї закладене та названe батьком село Степанівка у 1825 році. Заселена з Макіїївки [1]. Продана у 1842 році [2].
1.Стаття Stefania у Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських, том XI, С.315, з 1895 року(пол.)
2. Стаття Ludwinówka у Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських, том V, С. 477, з 1895 року.
Антон Іполитович
 — у 1830 році продав Красну Гойжевському [1], у 1837 році продав Пиляву [2].
1. Стаття Ludwinówka у Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських, том V, С. 477, з 1895 року.
2. Л. І. Похилевич. «Сказання про населені місцевості Київської губернії». С. 549(рос.)
Франц Ничипорович
Роман-Пилип Ничипорович
Міхал Третяк мав дев’ятеро дітей, троє з яких померли в молодому віці. Свій маєток, який мав успіх у господарюванні, розділив поміж синами і дочками. Адампіль дістався одній із дочок — Михалині (1828-1879), заміжній за Романом СущаськимПроскурою, які як і Третяки претендували на князівське звання.
Роман Проскура був останній представник свого давнього роду.
Адампіль, як посаг дочки Романа і Михалини Сущанських — Проскурів — Олімпії, перейшов до родини її чоловіка Владислава Чарковського. Чарковські не мали синів і через це Адампіль дістався єдиній їхній дочці Ідалії, дружині Казимира ЛюбичЗалеського, останній власниці А дам поля й зем ель, що нараховували в 1914 році 393 десятини.


XI КОЛIНО

Олiмпiя Романовна
перейшов до родини її чоловіка Владислава Чарковського. Чарковські не мали синів і через це Адампіль дістався єдиній їхній дочці Ідалії, дружині Казимира ЛюбичЗалеського, останній власниці А дам поля й зем ель, що нараховували в 1914 році 393 десятини.
Владислав Чарковський










Ян Маркович — 1649 рік.
Петро Маркович — 1649 рік.
Федора — дружина Григорія Дідовича-Трипільського.
Єронім — овруцький войський, одружений на Барбарі Радзевич у 1679 році.
Іван Ілліч
Тихін Іванович
Єрофій Іванович
Ян Максиміліанович — засідатель в судах хорольського повіту полтавської губернії у 1860 року.
Гнат Романович — урядник у міністерстві російського казначейства в 1865 році.

1638 року запалав корнинський замок, де в полум’ї пожежі згоріли всі привілеї на маєтності, документи приватноправового характеру та київські земські книги за цей же рік, що їх перед тим туди завіз власник замку — київський земський писар Федір Сущанский Проскура20.
20. Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі — ЦДІАУК). — Ф. 11. — Оп. 1. — Спр. 9. — Арк. 139.

W 1638 r. porucznik Wojciech Tuszewski i jego żona Elżbieta Proskurzanka otrzymali przywilej na miasteczko Meżyryczkę w powiecie owruckim16, a w 1644 r. ich córka Helena ustąpiła prawo doniego Władysławowi Chreptowiczowi, porucznikowi chorągwi Aleksandra Piaseczyńskiego, kasztelana kijowskiego17.


Дочки Івана Олехновича Юхновича були вже заміжні: Марія за Федором Лозкою, а Орина за Сенком Проскурою-Сущанським. Марія отрималана півночі Київщини Мелеховщизну, Труденевщизну, Тригубовщизну (на той час в заставі у Михайла Половця). Орина отримала на р. Ірпінь – Білки, Веприки, Мохнач, Махновщину,  на р. Унава – Острови (всі населені пункти з-під застави у Михайла Половця
викуплені коштом Марії). Зміст цих же документів подано й у «Żródla dziejowe» під 1618 р. з приводу поділу маєтностей між нащадками Івана Проскури [17].
П. Клепатський слушно вважає, що невірно ототожнювати Труденичі та
Пасинковщину. Хоча вони були розташовані близько, але належали різним
сім’ям із близькими міжродинними зв’язками [18]. Пасинковщину й Труденичі
також практично ототожнювали з Іванковом. Але аналіз джерел показує, що всі
три населені пункти були окремими поселеннями і згадуються в документах
одночасно. Так, Пасинковичі фігурують як маєтність Проскури, а Труденичі –
як власність Лозок. (У джерелах назва поселення має кілька написань –
Труденичі, Труденевичі, Турденевці). Маємо згадку документа 1507 р. про
поділ спадку Бориса Лози, за яким с. Турденевці переходить його сину Олехну
(«wies Turdenewce nad rz. Teterewia»). В 1525 р. воно перебуває у володінні Яцка
Лози. Є повідомлення 1586 р. про «атамана турденевскаго» з «имения Иванова».
З 1618 р. Труденевичі вже постійно згадуються в складі Іванківської волості.
Локалізація села наразі не з’ясована. З середини XV ст. до 1645 р. Труденевичі
(Турденевці) перераховуються разом із Пуковим і Феневичами, які знаходили-
ся на р. Здвиж. У XV ст. населений пункт згадується як «Труденевсчина над
Тетеревъю», в 1618 р. – «маетность Труденевсчина, прозываемые Феневичи»
(хоча в іншому документі – «Тригубовщизни, званої Феневичі», в подальшому Труденовичі та Феневичі перераховуються разом в одних документах). У спис-
ках сіл 1672–1683 років це поселення вже перераховується між Обуховичами
і Станішівкою, а в 1683 р. згадується як запустіле село «Труденичи под
Обуховичами». У середині XVIII ст. документи повідомляють про урочище
Труденевщина в маєтку Унин на р. Таль [19]. Можливо, у писемних джерелах
мова йде про різні населені пункти зі схожою назвою. Пасинковичі вперше згадуються в декреті київського воєводи Немировича
(1514–1541 рр.), за яким Яцко Борисович Лозка передав запис на маєтність
Тимофію Проскурі як «рекомпенсат» посагу померлої дружини, котра була
сестрою Яцка [20]. В 1524 р. Сигізмунд підтверджує київському земянину2
Тишку Проскурі землю пусту Пасинковщину на Тетереві [21]. Пасинковичі зга-
дуються в документах до початку XVII ст., надалі ці згадки зникають. Ймовірно,
це поселення знаходилося близько до Іванкова і, можливо, пізніше з ним злилося.
Перший відомий власник Пасинковичів Тишко Проскура – син Орини та
Сенка [22]. Він згадується в документах протягом майже всієї першої поло-
вини XVI ст. Так, у 1508–1509 і 1517 років він разом із Яцком Лозкою серед
інших урядників бере участь у поділі кордонів маєтностей київських монасти-
рів, у 1532 р. згадується у витратних записах скарбу, в 1541 р. разом з Олізаром
Волчкевичем просить у Сигізмунда І Чорнобильський замок3 на дворічне дер-
жання [23]. Невдовзі він отримує цю посаду – П. Клепатський вважає, що
Тишко Проскура тримав Чорнобильський замок у 1543–1544 р., а Н. Яковенко
називає 1545–1547 роки. Остання дата підтверджується документом 1546 р.,
коли Тишко названий державцею цього замку [24].
У 1571 р. Пасинковщиною вже володів Іван Тимофійович Проскура,
київський гродський суддя, син Тишка Проскури [25]. Цим роком датова-
на справа про розмежування земель, у якій докладно описані межі його маєт-
ків Пасинковичів і Обуховичів [26]. Іван Проскура в 1581 р. платив податок
з Пасинковщини, яка на той час вже мала 8 осілих, 6 дворів і попа (8 osiadł.,
zagrod. 6, pop i fl.) [27]. Він вважається засновником садиби-замку, який назвав
своїм іменем. Л. Похилевич подає 1589 р. як рік першоїзгадки назви «Іванков».
Але маємо документ 1586 р., в якому фігурує назва «Иванов». У «Żródła dziej.owe» ця назва зустрічається з 1598 р. Там же міститься запис маєтностей Івана
Проскури на дружину, де фігурує назва «Іванін» [28]. Цей документ записа-
но під 1602 р., але він мав бути складений ще за життя Івана Проскури, тобто, принаймні, до 1586 р. Також у документах кінця XVI – початку XVII ст. замок
називається «Іванов, званий Пар» [29].
Іван Проскура відписав свої маєтності дружині Овдотії (Євдоксії) Семенівні
Кмітянці. Після його смерті вона вдруге вийшла заміж за Миколая Янушевича
Гулевича Дольского, київського ключника і городничого (з 1595 р., помер
близько 1607 р.) [30]. Особа О. Кмітянки чомусь також стала джерелом іншо-
го варіанта історії заснування Іванкова, викладеного Е. Руліковським. Він влас-
никами земель, де виник сучасний Іванків, називає Половців-Рожиновських,
Івана Немирича та Філона Кміту. Можливо, тут трапилася плутанина з іншим
Іванковом із володінь Немирича [31]. Думка про те, що Пасинковщина в складі
Трудиновської землі перейшла до Проскур в якості посагу від Кмітів, побутува-
ла в польській історіографії як ХІХ ст., так продовжує повторюватися й у сучас-
них публікаціях [32]. Е. Руліковський спирався на привілей київського князя
Олелька Володимировича (1443–1455), даний Половцю Рожиновському на
володіння землею Трудиновською [33]. П. Клепатський вважає, що Трудиновичі
були надані князем Олельком спочатку Михайлові Половцю, а потім були пере-
дані Олехну Юхновичу. В документах про розділ спадщини Олехни вказано,
що Михайло Половець тримав ці маєтності у заставі, а не у власності. Інший
документ, на який спирається Е. Руліковський, на жаль, нам невідомий. Сказано
лише, що: «Маємо слід в судових документах, що в 1586 р. Трудиновичі
вже належали матері славного Філона Кміти, на ім’я Євдотії (вдруге заміж-
ньої) Миколаєвої Гулевичової, вона того ж року записала Трудиновщизну,
Малеховщизну, Трибуховщизну, половину в Загальцях і Мойсейках дочці своїй
Євдоксії Кмітянці, заміжньої за Іваном Проскурою Сущанським, суддею грод-
ським київським. Іван Проскура взяв ті володіння в посаг»4
[34]. Вказівка на те,
що Овдотія в другому шлюбі Миколаєва Гулевичова, свідчить про те, що тут
мова йде про одну і ту самужінку – вдову Івана Проскури. Не маючи цього доку-
мента, звичайно важко визначити достовірність даного повідомлення. Рік смерті
Івана Проскури можна приблизно визначити як 1584–1585. У 1586 р в справі про
межу земель на р. Жерева, Овдотія вже названа дружиною Миколая Гулевича.
Маємо також документ 1587 р., в якому йдеться про розділ спадку померлого
Івана Проскури, і хазяйку Пасинковичів теж названо «пані Гулевичовая». [35].
Отже, Іванків мав бути заснований раніше 1585 року. Цікаво, що будучи заміж-
ньою, Овдотія зберігає право власності на успадковані села за собою і бере
участь у деяких судових справах щодо спадщини без чоловіка.
Овдотія (Євдоксія) Семенівна Кмітянка доводилася сестрою Філону
Семеновичу Кміті (помер 1587 р.), що був остерським (1562 р.) та чорно-бильським (1564 р.) державцею, титулярним смоленським воєводою (в 1579–
1587 роках) [36].
Замолоду Філон Кміта й Іван Проскура були бойовими
товаришами. Як каже Е. Руліковський: «обидва ці мужі довгі роки не скла-
дали зброї з плечей натруджених, охороняючи прикордоння» [37]. В хроні-
ці Стрийковського є згадка, що в 1568 р. «Філон Кміта, староста Оршанський,
з Ляцкім, Палускім, Васильовскім і Іваном Проскурою … зібравши люду 4000,
ходив аж під Смоленськ, де перед містом у бою Москви дуже багато побив і
значних людей полонив, а потім наші кільканадцять миль за Смоленськом роз-
оряли землю Московську без відпору». В посвяті до «Євангелія учительно-
го» 1637 р. Петро Могила відзначив заслуги роду Проскур-Сущанських, навів
факти біографій Тимофія, Івана, Богдана і Федора Проскур, переказав їх міфіч-
ний родовід, описав герб, перерахував численні чесноти [38].
Починаючи з 1598 р. відомо позови Григорія та Михайла Проскур-Сущанских
і їх родичів проти Миколая Гулевича і його дружини Овдотії (Євдоксії) Кмітянки
за «неправне тримання» Пасинкович [39]. Позови, очевидно, не принесли бажа-
ного результату Проскурам, бо під 1618 р. судові справи згадують уже Анну
Гулевичівну, дружину Лавріна (Вавжинця) Лозки (київський підчаший, помер
близько 1619 р.) – очевидно, дочку Миколая Гулевича й Овдотії. Таким чином,
представники роду Лозків через посаг знову отримують надтетерівські землі.
Анна Гулевичівна володіє «добрами Пара або Іванова» [40].
17. Zródła dziejowe… – Т. ХХІ. – S. 216–217.
18. Клепатский П. Вказана праця. – С. 260.
19. Описание документов архива западнорусских униатских митрополитов. – Т. 1. – СПб., 1897. –
С. 53, Т. 2. – СПб., 1907. – С. 42, 129, 172; Описи актовых книг Киевского центрального
архива. – № 37. – К.,1906.– С. 38; Cтороженко А. Вказана праця. – С. 343-346; Україна перед
визвольною війною: Збірник документів. – К., 1946. – С. 68-71; Архив Юго-Западной России
(АЮЗР). – Ч. 6, Т. 1. – К., 1876. – С. 154–156; Przyłecki S. Pamiętniki o Koniecpolskich: Przyczynek
do dziejow polskich XVII wieku. – Lwow, 1842. – S. 366–367, 371; Rulikowski E. Opis powiatu
Wasylkowskiego pod względem historycznym, obyczajowym i statystycznym. Warszawa, 1853. –
S. 35; Zródła dziejowe… – Т. ХХІ. – S. 218, 283, 477, 479–480.
20. Zródła dziejowe… – Т. ХХІ. – S. 478.
21. Любавский М. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко
времени издания первого литовского статута. – М., 1892. – С. 538.
22. Bobinski W. Вказана праця. – S. 162.
23. Акты, к Юго-Западной Руси относящиеся (далі – АЮЗР). – Ч. 8, Т.4. – К., 1907. – С. 159, 165;
Ч. 8, Т. 5. – К., 1907. – С. 33–34, 453.
24. АЮЗР. – Ч. 8, Т. 5. – С. 48; Клепатский П. Вказана праця. – С. 257; Яковенко Н. Українська
шляхта. – К., 2008. – С. 199.
25. Bobinski W. Вказана праця. – S. 162; Rulikowski E. Opis powiatu Kijowskiego. – Kijow-Warszawa,
1913. – S. 203;.
26. Описание документов Архипа… – Т. 2.– С. 421-428.
27. Zródła dziejowe… – Т. ХХ. – Warszawa, 1894. – S. 171.
28. Похилевич Л. Уезды… – С. 243; Описание документов архива… – Т. 1. – С. 53; Zródła dziejo.we… – Т. ХХІ. – S. 26, 90.
29. Zródła dziejowe… – Т. ХХ. – S. 282, 283, 340.
30. АЮЗР. – Ч. 8, Т. 5. – С. 374; Руська (Волинська) метрика: Регести документів Коронної кан-
целярії для українських земель (Волинське, Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства)
1569–1673. – К., 2002. – С. 449–450;.
31. Słownik geografi czny… – S. 314–315; Zródła dziejowe… – Т. ХХІ.– S. 56.
32. Bobinski W. Вказана праця. – S. 163–164; Jablonowski A. Atlas historyczny Rzeczypospolitej
Polskiej: Epoka przelomu z wieku XVI-go na XVII-sty. Dzial II-gi: Ziemie Ruskie rzeczypospolitej. –
Warszawa-Wieden, 1899-1904. – mapa 8.
33. Rulikowski E. Opis powiatu Wasylkowskiego… – S-34-35
34. Słownik geografi czny… – S. 314.
35. Описание документов Архипа… – Т. 1. – С. 53; Опись актовой книги Киевского центрального
архива. – № 8. – К.,1871.– С. 62.
36. Яковенко Н. Вказана праця. – С. 171.
37. Słownik geografi czny… – S. 314.
38. Гуляй А. До історії шляхетського роду Проскур-Сущанських («Євангеліє Учительне» 1637 р.
з колекції НМІУ. як історичне джерело )// Історико-краєзнавчі дослідження пам’яток пізнього
середньовіччя. ІІ. Писемні джерела про пам’ятки українського козацтва. – Козацька бібліоте-
ка, 2011. // http://kozakbiblio.web-box.ru/naukovo-dosldnij-centr-chasi-kozack/bblografchnij.pokazhchik-vidan-naukovo-dosldnogo/pisemn-dzherela-pro-pamjatki-ukranskogo; Stryjkowskij
M. Kronika polska, litewska, žmodzka, I wszystkiej Rusi. – Warszawa, 1846. – T. ІІ. – S. 417.
39. Zródła dziejowe... – Т. ХХІ. – S. 33–34.

Йдеться про Ґабріеля Сущанського-Проскуру герба Кжижостшал з
дружиною або про його дітей. Мабуть, був сином Стефана, київського 
підчашого. Власник Корнина. Мав доньку, дружину Вонсовича, та синів Яна і 
Миколая. В 1789 р. Корнин був власністю Міколая (ZNiO, sygn. 500/III, s. 34; 
Uruski, t. XIV, s. 356; UK, s. 43, 54).
Chodzi o Gabriela Suszan Proskurę h. Krzyżostrzał
Comments