— після Єльців дідич Сущан над Убортю. Через це — Сущанські [12]. Одружений на Орисі Іванівні Юхнович. Через те, що сини батька Орисі, Івана Олехновича, Федір та Василь Юхновичі померли без нащадків, їхні маєтки перепали донькам: Марії у шлюбі з Федором Лозкою і Орисі. Згідно з розподілом ще до нападу Менґлі Ґерая в 1483 році Орисі дісталися вже обжиті Козин та Полствин, і нові Таганча та Межиріч[22].
12. Стаття Suszczanka у Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських, том XI, С.605, з 1895 року(пол.)
22. Стаття Kozin у Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських, том V, С.46, з 1895 року(пол.)1. Стаття Karabaczyn у Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських, том III, С.827, з 1895 року(пол.)
2. Стаття Brusiłów у Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських, том I, С.389, з 1895 року(пол.)
3. Uruski S. Rodzina Herbarz szlachty polskiej T. 14. С. 355.(пол.)
4. Boniecki A. Poczet rodów w Welkiem Księstwie Litewskiem w XV i XVI wieku. W. 1883. str. 263, 287(пол.).

У 1613-1624 роках слухалися позови: Федора та Юрія Проскурів-Сущанських щодо нападу на дідицтво над Ворсклою, розкопання могили (селітрової) Скоробор та забрані ґрунти до Юрія Вишневецького (12 серпня 1613 року); Проскурів-Сущанських до Олекс. Виговського щодо недопущення проведення екзекуції у села Вигів та Боровицю (19 серпня 1622 року); Федора тощо Проскурів-Сущанських щодо надсилання людей на Глинщину до Яреми Вишневецького 1624 року[8].

В 1632-1633 роках Єронім Харленський спеціально заохочував козаків до нападів на маєтки Проскур-Сущанських, щоб змусити їх виїхати. Проскура-Сущанський, бажаючи покласти край суперечкам про межі маєтків, у 1633 році виклопотав у короля Владислава IV комісію для визначення меж маєтку, на той вже час проданого брату його дружини Миколі Лесньовському. Федір одночасно з братом у 1648році майже з примусу продали Межиріч Харленському і виїхали вглиб Республіки [3].

…]
8. Źródła dziejowe. Jabłonowski A. Ziemie ruskie. Ukraina (Kijów — Bracław). T. 21. С. 182, 371, 624.(пол

Степан Іванович

 — київський підчаший 1698 року, одружений з Катериною з Чергокова. У 1690 році власник Привороття.

— дідич Корнина, київський підчаший 1751 року.

N. Гаврилівна 

— в заміжжі Вонсович.
Іван Гаврилович 

— овруцький підчаший у 1781 році, королівський камергер у 1788 році.
Федір Гаврилович

— овруцький ловчий у 1777 році, київський чесник у 1781році, комісар по збиранню пожертв у 1789 році, дружина N. Єрлич.

— у 1830 році розпродав свої маєтки [1].

— київський скарбник, дружина N. Трипільська
Йосип Іванович 

— одружений 1835 року з Пелагеєю, донькою богуславською маршалка, дідича Пруцина, Захара Гнатовича Головінського [1].

1. Boniecki A., Reiski A. Herbarz polski. Warszawa. 1913. T. XVI. C.313(пол

— київський пан 1800 року.
Ничипір Федорович
Іван Миколайович.
Каєтан Миколайович (пом.1834[37]) 

— був останнім дідичем Корнина з роду Проскурів-Сущанських [1]. Був київським послом на чотирирічний сейм 1788року, на якому 1791 році подав розходження у проведенні меж брацлавського воєводства, тучапський староста, королівський ротмістр; у 1794 році засланий у вигнання. Був власником стада дуже відомих в Україні «проскурянських коней». Чесний та порядний обиватель. Востаннє був керівником головного київського суду 1800 року. У 1807 році був маршалком Сквирського повіту[38]. Перед 1812 роком російський уряд вирішив продати Германівку і її купив Іван-Каєтан Миколайович Проскура. Дружина — Тереза.

Ян Маркович — 1649 рік.
Петро Маркович — 1649 рік.
Федора — дружина Григорія Дідовича-Трипільського.
Єронім — овруцький войський, одружений на Барбарі Радзевич у 1679 році.
Іван Ілліч

Ян Максиміліанович — засідатель в судах хорольського повіту полтавської губернії у 1860 року.
Гнат Романович — урядник у міністерстві російського казначейства в 1865 році.

1638 року запалав корнинський замок, де в полум’ї пожежі згоріли всі привілеї на маєтності, документи приватноправового характеру та київські земські книги за цей же рік, що їх перед тим туди завіз власник замку — київський земський писар Федір Сущанский Проскура20.
20. Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі — ЦДІАУК). — Ф. 11. — Оп. 1. — Спр. 9. — Арк. 139.

W 1638 r. porucznik Wojciech Tuszewski i jego żona Elżbieta Proskurzanka otrzymali przywilej na miasteczko Meżyryczkę w powiecie owruckim16, a w 1644 r. ich córka Helena ustąpiła prawo doniego Władysławowi Chreptowiczowi, porucznikowi chorągwi Aleksandra Piaseczyńskiego, kasztelana kijowskiego17.


Дочки Івана Олехновича Юхновича були вже заміжні: Марія за Федором Лозкою, а Орина за Сенком Проскурою-Сущанським. Марія отрималана півночі Київщини Мелеховщизну, Труденевщизну, Тригубовщизну (на той час в заставі у Михайла Половця). Орина отримала на р. Ірпінь – Білки, Веприки, Мохнач, Махновщину,  на р. Унава – Острови (всі населені пункти з-під застави у Михайла Половця
викуплені коштом Марії). Зміст цих же документів подано й у «Żródla dziejowe» під 1618 р. з приводу поділу маєтностей між нащадками Івана Проскури [17].
П. Клепатський слушно вважає, що невірно ототожнювати Труденичі та
Пасинковщину. Хоча вони були розташовані близько, але належали різним
сім’ям із близькими міжродинними зв’язками [18]. Пасинковщину й Труденичі
також практично ототожнювали з Іванковом. Але аналіз джерел показує, що всі
три населені пункти були окремими поселеннями і згадуються в документах
одночасно. Так, Пасинковичі фігурують як маєтність Проскури, а Труденичі –
як власність Лозок. (У джерелах назва поселення має кілька написань –
Труденичі, Труденевичі, Турденевці). Маємо згадку документа 1507 р. про
поділ спадку Бориса Лози, за яким с. Турденевці переходить його сину Олехну
(«wies Turdenewce nad rz. Teterewia»). В 1525 р. воно перебуває у володінні Яцка
Лози. Є повідомлення 1586 р. про «атамана турденевскаго» з «имения Иванова».
З 1618 р. Труденевичі вже постійно згадуються в складі Іванківської волості.
Локалізація села наразі не з’ясована. З середини XV ст. до 1645 р. Труденевичі
(Турденевці) перераховуються разом із Пуковим і Феневичами, які знаходили-
ся на р. Здвиж. У XV ст. населений пункт згадується як «Труденевсчина над
Тетеревъю», в 1618 р. – «маетность Труденевсчина, прозываемые Феневичи»
(хоча в іншому документі – «Тригубовщизни, званої Феневичі», в подальшому Труденовичі та Феневичі перераховуються разом в одних документах). У спис-
ках сіл 1672–1683 років це поселення вже перераховується між Обуховичами
і Станішівкою, а в 1683 р. згадується як запустіле село «Труденичи под
Обуховичами». У середині XVIII ст. документи повідомляють про урочище
Труденевщина в маєтку Унин на р. Таль [19]. Можливо, у писемних джерелах
мова йде про різні населені пункти зі схожою назвою. Пасинковичі вперше згадуються в декреті київського воєводи Немировича
(1514–1541 рр.), за яким Яцко Борисович Лозка передав запис на маєтність
Тимофію Проскурі як «рекомпенсат» посагу померлої дружини, котра була
сестрою Яцка [20]. В 1524 р. Сигізмунд підтверджує київському земянину2
Тишку Проскурі землю пусту Пасинковщину на Тетереві [21]. Пасинковичі зга-
дуються в документах до початку XVII ст., надалі ці згадки зникають. Ймовірно,
це поселення знаходилося близько до Іванкова і, можливо, пізніше з ним злилося.
Перший відомий власник Пасинковичів Тишко Проскура – син Орини та
Сенка [22]. Він згадується в документах протягом майже всієї першої поло-
вини XVI ст. Так, у 1508–1509 і 1517 років він разом із Яцком Лозкою серед
інших урядників бере участь у поділі кордонів маєтностей київських монасти-
рів, у 1532 р. згадується у витратних записах скарбу, в 1541 р. разом з Олізаром
Волчкевичем просить у Сигізмунда І Чорнобильський замок3 на дворічне дер-
жання [23]. Невдовзі він отримує цю посаду – П. Клепатський вважає, що
Тишко Проскура тримав Чорнобильський замок у 1543–1544 р., а Н. Яковенко
називає 1545–1547 роки. Остання дата підтверджується документом 1546 р.,
коли Тишко названий державцею цього замку [24].
У 1571 р. Пасинковщиною вже володів Іван Тимофійович Проскура,
київський гродський суддя, син Тишка Проскури [25]. Цим роком датова-
на справа про розмежування земель, у якій докладно описані межі його маєт-
ків Пасинковичів і Обуховичів [26]. Іван Проскура в 1581 р. платив податок
з Пасинковщини, яка на той час вже мала 8 осілих, 6 дворів і попа (8 osiadł.,
zagrod. 6, pop i fl.) [27]. Він вважається засновником садиби-замку, який назвав
своїм іменем. Л. Похилевич подає 1589 р. як рік першоїзгадки назви «Іванков».
Але маємо документ 1586 р., в якому фігурує назва «Иванов». У «Żródła dziej.owe» ця назва зустрічається з 1598 р. Там же міститься запис маєтностей Івана
Проскури на дружину, де фігурує назва «Іванін» [28]. Цей документ записа-
но під 1602 р., але він мав бути складений ще за життя Івана Проскури, тобто, принаймні, до 1586 р. Також у документах кінця XVI – початку XVII ст. замок
називається «Іванов, званий Пар» [29].
Іван Проскура відписав свої маєтності дружині Овдотії (Євдоксії) Семенівні
Кмітянці. Після його смерті вона вдруге вийшла заміж за Миколая Янушевича
Гулевича Дольского, київського ключника і городничого (з 1595 р., помер
близько 1607 р.) [30]. Особа О. Кмітянки чомусь також стала джерелом іншо-
го варіанта історії заснування Іванкова, викладеного Е. Руліковським. Він влас-
никами земель, де виник сучасний Іванків, називає Половців-Рожиновських,
Івана Немирича та Філона Кміту. Можливо, тут трапилася плутанина з іншим
Іванковом із володінь Немирича [31]. Думка про те, що Пасинковщина в складі
Трудиновської землі перейшла до Проскур в якості посагу від Кмітів, побутува-
ла в польській історіографії як ХІХ ст., так продовжує повторюватися й у сучас-
них публікаціях [32]. Е. Руліковський спирався на привілей київського князя
Олелька Володимировича (1443–1455), даний Половцю Рожиновському на
володіння землею Трудиновською [33]. П. Клепатський вважає, що Трудиновичі
були надані князем Олельком спочатку Михайлові Половцю, а потім були пере-
дані Олехну Юхновичу. В документах про розділ спадщини Олехни вказано,
що Михайло Половець тримав ці маєтності у заставі, а не у власності. Інший
документ, на який спирається Е. Руліковський, на жаль, нам невідомий. Сказано
лише, що: «Маємо слід в судових документах, що в 1586 р. Трудиновичі
вже належали матері славного Філона Кміти, на ім’я Євдотії (вдруге заміж-
ньої) Миколаєвої Гулевичової, вона того ж року записала Трудиновщизну,
Малеховщизну, Трибуховщизну, половину в Загальцях і Мойсейках дочці своїй
Євдоксії Кмітянці, заміжньої за Іваном Проскурою Сущанським, суддею грод-
ським київським. Іван Проскура взяв ті володіння в посаг»4
[34]. Вказівка на те,
що Овдотія в другому шлюбі Миколаєва Гулевичова, свідчить про те, що тут
мова йде про одну і ту самужінку – вдову Івана Проскури. Не маючи цього доку-
мента, звичайно важко визначити достовірність даного повідомлення. Рік смерті
Івана Проскури можна приблизно визначити як 1584–1585. У 1586 р в справі про
межу земель на р. Жерева, Овдотія вже названа дружиною Миколая Гулевича.
Маємо також документ 1587 р., в якому йдеться про розділ спадку померлого
Івана Проскури, і хазяйку Пасинковичів теж названо «пані Гулевичовая». [35].
Отже, Іванків мав бути заснований раніше 1585 року. Цікаво, що будучи заміж-
ньою, Овдотія зберігає право власності на успадковані села за собою і бере
участь у деяких судових справах щодо спадщини без чоловіка.
Овдотія (Євдоксія) Семенівна Кмітянка доводилася сестрою Філону
Семеновичу Кміті (помер 1587 р.), що був остерським (1562 р.) та чорно-бильським (1564 р.) державцею, титулярним смоленським воєводою (в 1579–
1587 роках) [36].
Замолоду Філон Кміта й Іван Проскура були бойовими
товаришами. Як каже Е. Руліковський: «обидва ці мужі довгі роки не скла-
дали зброї з плечей натруджених, охороняючи прикордоння» [37]. В хроні-
ці Стрийковського є згадка, що в 1568 р. «Філон Кміта, староста Оршанський,
з Ляцкім, Палускім, Васильовскім і Іваном Проскурою … зібравши люду 4000,
ходив аж під Смоленськ, де перед містом у бою Москви дуже багато побив і
значних людей полонив, а потім наші кільканадцять миль за Смоленськом роз-
оряли землю Московську без відпору». В посвяті до «Євангелія учительно-
го» 1637 р. Петро Могила відзначив заслуги роду Проскур-Сущанських, навів
факти біографій Тимофія, Івана, Богдана і Федора Проскур, переказав їх міфіч-
ний родовід, описав герб, перерахував численні чесноти [38].
Починаючи з 1598 р. відомо позови Григорія та Михайла Проскур-Сущанских
і їх родичів проти Миколая Гулевича і його дружини Овдотії (Євдоксії) Кмітянки
за «неправне тримання» Пасинкович [39]. Позови, очевидно, не принесли бажа-
ного результату Проскурам, бо під 1618 р. судові справи згадують уже Анну
Гулевичівну, дружину Лавріна (Вавжинця) Лозки (київський підчаший, помер
близько 1619 р.) – очевидно, дочку Миколая Гулевича й Овдотії. Таким чином,
представники роду Лозків через посаг знову отримують надтетерівські землі.
Анна Гулевичівна володіє «добрами Пара або Іванова» [40].
17. Zródła dziejowe… – Т. ХХІ. – S. 216–217.
18. Клепатский П. Вказана праця. – С. 260.
19. Описание документов архива западнорусских униатских митрополитов. – Т. 1. – СПб., 1897. –
С. 53, Т. 2. – СПб., 1907. – С. 42, 129, 172; Описи актовых книг Киевского центрального
архива. – № 37. – К.,1906.– С. 38; Cтороженко А. Вказана праця. – С. 343-346; Україна перед
визвольною війною: Збірник документів. – К., 1946. – С. 68-71; Архив Юго-Западной России
(АЮЗР). – Ч. 6, Т. 1. – К., 1876. – С. 154–156; Przyłecki S. Pamiętniki o Koniecpolskich: Przyczynek
do dziejow polskich XVII wieku. – Lwow, 1842. – S. 366–367, 371; Rulikowski E. Opis powiatu
Wasylkowskiego pod względem historycznym, obyczajowym i statystycznym. Warszawa, 1853. –
S. 35; Zródła dziejowe… – Т. ХХІ. – S. 218, 283, 477, 479–480.
20. Zródła dziejowe… – Т. ХХІ. – S. 478.
21. Любавский М. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко
времени издания первого литовского статута. – М., 1892. – С. 538.
22. Bobinski W. Вказана праця. – S. 162.
23. Акты, к Юго-Западной Руси относящиеся (далі – АЮЗР). – Ч. 8, Т.4. – К., 1907. – С. 159, 165;
Ч. 8, Т. 5. – К., 1907. – С. 33–34, 453.
24. АЮЗР. – Ч. 8, Т. 5. – С. 48; Клепатский П. Вказана праця. – С. 257; Яковенко Н. Українська
шляхта. – К., 2008. – С. 199.
25. Bobinski W. Вказана праця. – S. 162; Rulikowski E. Opis powiatu Kijowskiego. – Kijow-Warszawa,
1913. – S. 203;.
26. Описание документов Архипа… – Т. 2.– С. 421-428.
27. Zródła dziejowe… – Т. ХХ. – Warszawa, 1894. – S. 171.
28. Похилевич Л. Уезды… – С. 243; Описание документов архива… – Т. 1. – С. 53; Zródła dziejo.we… – Т. ХХІ. – S. 26, 90.
29. Zródła dziejowe… – Т. ХХ. – S. 282, 283, 340.
30. АЮЗР. – Ч. 8, Т. 5. – С. 374; Руська (Волинська) метрика: Регести документів Коронної кан-
целярії для українських земель (Волинське, Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства)
1569–1673. – К., 2002. – С. 449–450;.
31. Słownik geografi czny… – S. 314–315; Zródła dziejowe… – Т. ХХІ.– S. 56.
32. Bobinski W. Вказана праця. – S. 163–164; Jablonowski A. Atlas historyczny Rzeczypospolitej
Polskiej: Epoka przelomu z wieku XVI-go na XVII-sty. Dzial II-gi: Ziemie Ruskie rzeczypospolitej. –
Warszawa-Wieden, 1899-1904. – mapa 8.
33. Rulikowski E. Opis powiatu Wasylkowskiego… – S-34-35
34. Słownik geografi czny… – S. 314.
35. Описание документов Архипа… – Т. 1. – С. 53; Опись актовой книги Киевского центрального
архива. – № 8. – К.,1871.– С. 62.
36. Яковенко Н. Вказана праця. – С. 171.
37. Słownik geografi czny… – S. 314.
38. Гуляй А. До історії шляхетського роду Проскур-Сущанських («Євангеліє Учительне» 1637 р.
з колекції НМІУ. як історичне джерело )// Історико-краєзнавчі дослідження пам’яток пізнього
середньовіччя. ІІ. Писемні джерела про пам’ятки українського козацтва. – Козацька бібліоте-
ка, 2011. // http://kozakbiblio.web-box.ru/naukovo-dosldnij-centr-chasi-kozack/bblografchnij.pokazhchik-vidan-naukovo-dosldnogo/pisemn-dzherela-pro-pamjatki-ukranskogo; Stryjkowskij
M. Kronika polska, litewska, žmodzka, I wszystkiej Rusi. – Warszawa, 1846. – T. ІІ. – S. 417.
39. Zródła dziejowe... – Т. ХХІ. – S. 33–34.