ПОПЕЛІ – шляхетський рід, землевласники у Сяноцькій землі та Дрогобицькому повіті Перемишльської землі Руського воєводства в XV–XVІI ст. Родове гніздо – села Підлісся у Сяноцькій землі, також Попелі та Котів у Перемишльській землі (тепер Дрогобицького району Львівської області). До кінця 1420.х років Попелі проживали в Сяноцькій землі. У 1427–1431 рр. вони продали свої сяноцькі маєтності (с. Підлісся) Юрговським і переселилися в Попелі Дрогобицького повіту, які отримали від короля Владислава Яґайла 1427 р. З акта купівлі.продажу дізнаємося про два покоління роду. Старше репрезентоване братами Яковом, Ходором і Філем, молодше – їхніми синами. Із другої половини XV ст. перемишльські акти згадують до десятка власників Попелів і Котова, деякі з них одночасно утримували якісь землеволодіння у Ролеві та Боярах. Відповідні маєткові і судові акти не дають змоги з’ясувати їхні родинні зв’язки з першими поколіннями Попелів та з наступними, відомими з кінця XV – початку XVI ст. У XVI – на початку XVII ст., окрім Кунашовичів, Попелі репрезентовані ще десятком великих відламів, не враховуючи менших гілок та окремих родин. На кінець XVI ст. нараховувалося до півтори сотні сімей Попелів. Разом з Винницькими це була одна з найчисленніших родин серед перемишльської шляхти (джерело:Ігор Смуток.Формування еліт та історія шляхетського стану Прикарпаття доби пізнього середньовіччя (XIV–XVIII ст.). (Дрогобич, 2012), 83 21 липня 1427 р. Владислав Ягайло, польський король, надає Грицькові і Тишкові Попелям та їхнім нащадкам пустку над рікою Ратичною для заснування села . Втім, перші відомості про них датуються в актах сяноцького гродського суду кількома роками раніше. Зокрема, у 1424-1425 рр. документи повідомляють про Івана та Якова Попелів, власників с. Підлісся. Втім, Б.Барвінський у своїй відомій монографії про походження Сагайдачного, звернув увагу на свідчення Фр. Сярчинського, який згадує невідомий на сьогодні привілей Владислава Ягайла, наданий якомусь Попелю на заснування однойменного села біля Дрогобича. Цей акт датований 1414 р. Якщо такий справді існував, то історія роду Попелів слід розпочинати 1414 р. Родовід Попелів XV – XVI ст. найретельніше вивчено Б. Барвінським33. Єдиний недогляд українського історика полягав у тому, що він не надав достатнього значення земельним володінням роду. Але це питання дуже важливе. Попелі станом на кінець XV – початок XVI ст. за своїм матеріальним становищем мало чим відрізнялися від численних дрібних самбірських православних землевласників, які з'являються на сторінках перемишльських книг другої половини XV ст. Це дає підстави при- пускати, що в історії перших поколінь Попелів було багато спільного з життям їхніх самбірськими одновірцями. Згідно з пізньою (і не дуже вірогідною) традицією, Попелі походили від лицаря Попеля, якому Ягайло подарував землі в 1414 р.34 Надійнішим джерелам – сяноць- ким судовим записам 1424 – 1428 рр. – відомі 14 Попелів: рідні брати Іван, Яків, Ходор і Філь; сини Ходора Трухан і Луць; сини Філя Трухан, Гринь, Іван, Михалко і Дмитр. У вересні 1428 р. вони заклали за 160 гривен сусідові Пілці Юрговському село Підлісся (біля Сянока), яке належало їм. У сяноцькій купчій 1431 р. йдеться про те, що “Федір, Трухан, Луць, Дмитр, Тиш, Михайло, Філь, Трухан, Гринь, Іван, які звуться Попелями, дідичі Підлісся”, продали село за тих же 160 гривен Юрговському на умовах, визначених виданим їм раніше “королівським привілеєм на вказане село Підлісся”35. Останнє уточнення підштовхує вбачати в такій великій кількості продавців колишніх напівпривілейованих слуг типу перемишльських конюхів або сяноцьких Добрянських, які довго боролися за свої шляхетські привілеї36. Б. Барвінський піддав жорсткій критиці В. Гейноша, який поставив в один ряд Добрянських і Попелів, проте неконкретний екскурс самого Б. Барвінського – про відмінності в правовому статусі двох згаданих родів – не дає позитивної відповіді на питання: чи був Попель нобілем і землевласником до пожалування Ягайла 1414 р.37 Ще в 1427 р. Грицько (тобто Гринь) і Тиш(ко) Попелі отримали від Ягайла земельну ділянку допливі Тисмениці – річці Ратична, з правом заснування села Ратичне (біля Борислава і Губичів) і обов'язком служби 4 лучниками38. Після угоди 1431 р. сяноцьке Підлісся і дрогобицьке Ратичне стали називатися Попелями, проте продавці були пов'язані лише з дрогобицьким селом. У 30 – 40-і роки XV ст. “Попелі з Ратичного” перетворюються на нобілів, або “дідичів з Попелів”. На початок 40-х років співвласниками Попелів виступають двоє синів Якова (Тиш та Дмитр) і четверо – Філя (Грицько, Іван, Кузьма і Труш (Трухан)). Іван і Кузьма в лютому 1442 р. мали намір продати свою третину села за 40 гривен кузенам Тишеві та Дмитру, проте операція так і не відбулася. Восени 1466 р., вже після смерті Кузьми, Іван продав свою частку за 50 кіп грошів сусідові Олександру Губицькому. У 1473 р. Губицький за 40 гривен заклав купівлю Федору Татомиру, і вона залишалася в держанні Татомирів ще влітку 1494 р.39 У січні 1444 р., мабуть, (п'ятий) син Філя, Михайло, продав другу третину Попелів також за 40 гривен Тишкові і Дмитру, що перетворило покупців на найбільших попелівських землевласників. Утім, не слід перебільшувати значення цього факту: на початок XVI ст. в Попелях було всього 2 оброблені лани землі. Відомий з липня 1471 р. син Тишка, Кунаш, здається, успадкував і частку дядька Дмитра. Сини Куна- ша – Радько, Івашко і Занько – з 1505 р. тримали в 15-гривневій заставі частку якогось Івана. У 1508 р. Радько (на правах старшого брата?) заплатив зі своєї частки Попелів 15 грошів податку, і, отже, розпоряджався приблизно половиною села40. Відомості про чисельність, родинні зв'язки і нерухомість останніх Попелів XV– початку XVI ст. не піддаються якійсь систематизації. Б. Барвінський витратив чимало зусиль, аби реконструювати родовід Попелів, проте всі напрацювання вченого мають характер більш-менш вірогідної гіпотези. До 1467 р. Труш, (сини Гриня?) Матвій та Деш(ко), їх кузен Василь (Васько) вже не володіли в Попелях навіть клаптиком землі і розбрелися по навколишніх селах. Рушійні мотиви подібних переселень можна про- стежити на прикладі Матвія Попеля. До жовтня 1466 р. він володів половиною села Малий Ролів, а 0,5 лана в Попелях, які належали йому, були давно закладені Андрієві Попелю. 20 листопада 1466 р. Матвій зі згоди сина Івана і шістьох дочок обмінює свою половину села на 0,5 лана у (Великому) Ролеві і 30 гривен доплати від Петра Фала41. Син якогось Хоми і племінник Матвія і Василя, Сенько, в березні 1476 р. всього за 7 гривен заклав Кунашеві частину Попелів, якою він володів ”з іншими братами”. Інші співвласники села – Андрій, Федько, Петро, Станко, Міць, Павло – в кінці XV ст. закладають або продають ділянки вартістю 5-10 гривен42. 33 Барвiнський Б. Конашевичi в Перемиськiй землi в XV i XVI ст. Генеалогiно-iсторична монографiя // Записки Наукового товариства iмени Шевченка. – Львiв, 1930. – Т. 100. – С. 68-113. 34Там само. – С. 70-72 35 AGZ. – Lwów, 1873. – T. 11. – Nr. 46, 50, 68, 84, 114, 169, 214, 227, 290. – S. 6-7, 10-11, 15, 22, 28-29, 31, 39; Materiały archiwalne... – Nr. 72. – S. 59. 36 Пашин С. Перемышльская шляхта второй половины XIV – начала XVI века: Историко- генеалогическое исследование. – Тюмень, 2001. – С. 89-93; AGZ. – Lwów, 1878. – T. 7. – Nr. 22. – S. 44-45; Lwów, 1886. – T. 11. – Nr. 1984, 2260, 2268, 2271, 2851, 3232. – S. 248, 282-284, 357, 401; Lwów, 1894. – T. 16. – Nr. 422, 614. – S. 49, 68; Жерела до iсториi Украiни-Руси. – Львiв, 1897. – Т. 2. – С. 288-289. 37 Hejnosz W. Ius Ruthenicale. Przeżytki dawnego ustroju społecznego na Rusi Halickiej w XV wieku. – Lwow, 1928. – S. 41. – Przyp. 3; Барвiнський Б. Конашевичi в Перемиськiй землi... – С. 145-146. 38Там само. – № 2. С. 162-163; Jabłonowski A. Polska XVI wieкu… – S. 29. 39 AGZ. – Lwów, 1888. – T. 13. – Nr. 1614, 1620, 1640, 6103. – S. 114-115, 501; Lwów, 1903. – T. 18. – Nr. 412, 1902, 2387. – S. 62, 280, 348. 40 Ibid. – Lwów, 1888. – T. 13. – Nr. 2150. – S. 154; T. 17. – Nr. 621. – S. 59; Lwów, 1903. – T. 18. – Nr. 856, 3417, 4428, 4432. – S. 130, 478, 594; Jabłonowski A. Polska XVI wieкu… – S. 116, 143. 41 Ibid. – Lwów, 1888. – T. 13. – Nr. 6128, 6202, 6328. – S. 502, 510, 520. 42 Ibid. – Lwów, 1903. – T. 18. – Nr. 856, 1937, 2310, 2378, 2403-2404, 2864, 3782, 3899, 4004, 4063. – S. 130, 285, 338, 347, 351, 421, 524, 535, 545, 553. Джерела та література: Ярослав Лисейко. Міграция руських шляхетських родин із Сяноцької землі у першій половині XV століття. Смуток І. Перші документальні згадки про перемишльські роди гербу Сас (XIV-XVII ст.). Смуток Ігор., Смуток Леся. Родовий склад та господарсько-суспільне життя руської шляхти Перемишльської землі через призму історії шляхетського осідку (на прикладі с. Уличне). Пашин С. Дрогобицька шляхта (XV – початок XVI ст.) – Дрогобицький краєзнавчий збірник. Випуск XIV-XV. Дрогобич, 2011. Смуток І. Шляхетська землевласність у Дрогобицькому повіті Перемишльської землі в XVI ст. Отчинним володінням Попелів і їхнім родовим гніздом у Сяноччині було село Підляшшя. Крім цього, вони мали маєтності в Пе- ремишльщині на межі Самбірського й Дрогобицького повітів42. У 1427 р. Попелі отримали даровизну від короля Ягайла в Дрогобицькому повіті43. Одразу ж після цього вони почали розпродавати сяноцькі маєтності міс- цевому шляхетському роду Юрковицьких. Спершу, 1427 р., вони продали Пельці Юрковицькому третю частину села Підляшшя44. Врешті, 1431 р. представники родини продали Підляшшя Юрковицьким, а самі мігрува- ли до Перемишльської землі45. Однією з можливих причин продажу могла стати заборгованість перед Юрковицькими46. Показовою є багатолюдність Попелів уже станом на першу третину XV ст., що на той час не було при- таманним шляхетському середовищу Сяноцької землі. Так, на першу тре- тину XV ст. рід репрезентували брати Іванко, Яків, Ходор і Філь Попелі, а також їх численне чоловіче потомство47 42 Wyrostek L. Ród Dragów-Sasów... – S. 48–51. 43 Ibidem. – S. 48–49. 44 AGZ. – Nr 214. 45 Ibidem. – Nr 290. 46 Барвінський Б. Конашевичі... – С. 70– 73.47 AGZ. – Nr 46, 50, 68, 114, 214. W początkach w. XV istniała w północno-zachodnim kierunku od Sanoka mię dzy Kostarowcami a Jurowcami niewielka miejscowość, która występuje w źródłach pod nazwą Podlesche, Polesche lub Podlanszie, co można tłumaczyć lako Podlesie lub też Podłęże. Po pewnym czasie zmieniła się jej nomenklatura na Po p i e 1 e i z tern określeniem weszła niebawem w skład pobliskich Jurowiec, jako ich przysiółek . Wspomniana osada była w posiadaniu Sasów-Popielow, o których pojawiło sie ostatnio istotnie cenne i nader gruntowne studjum historyka lwowskiego Dra Bohdana Barwińskiego’. Ponieważ wyniki tej pracy ustalają w szczegółach wywód oraz występy rodowców na przestrzeni w. XV—XVI, ograniczymy się tutaj do kilku uwag ogólnych dotyczących pochodzenia, przesiedlenia a także przynależności herbowej Popielów. Trzeba bowiem zaznaczyć, że historja naszego rodu zawiera sporo mo.mentów, które powtarzają się w innych środowiskach współherbowych. Występ Popielów w Sanockiem przypada na lata 1424—1431. Najpierw widzimy Iwana, pozywanego parokrotnie do sądu, później r. 1427 staje tam cały zastęp dzie.dziców przy sposobności sprzedaży Podlesia Pełce z jurowic 4 Wstępny akt umowy stwierdziło trzech braci w towarzystwie synów, mianowicie: Chodorz truci nem i t u c z e m . Fi l z Hi r y n e m (Hryń), T r u c h a n e m , Mi c h a ł e m i Iwanem, wreszcie J a k u b z Dy mi t r e m, Tys z em i M i c h ał e m - razem osob 12. Dopiero po upływie czterech lat zyskał ten układ należytą moc prawną; opóźnienie wynikło stąd, że Popielowie musieli postarać się o zezwolenie króla na sprzedaż swej posta.dłości, co nastąpiło r. 1431*. W sprawie powyższej klauzuli należy podnieść tylko to, że me oznacza ona ani specjalnych obostrzeń wobec Popielów ani też nie świadczy o ich wybitniejszej za.leżności lennej, tern mniej służebnej, od króla względnie jego starostów. W zasadzie bowiem chodziło jedyhie o stwierdzenie, że sprzedaż, zamiana lub całkowita dzier żawa nie uszczupli świadczeń, w pierwszym rzędzie obronnych, ciążących na utrzy.mywanej posiadłości. Rzecz zatem zrozumiała, że nowonabywca, w tym wypadku Pełka z Jurowic, przejmował na siebie wszystkie zobowiązania Popielów wobec urzę- dników królewskich i jego komory 3. , Sprzedaż Podlesia, które przeistoczyło się wkrótce w Popiele, spowodowana była konjunkturą gospodarczą Popielów. Już w r. 1414« nadał im król Jagiełło pewne crrunta w pobliżu Hubie koło Drohobycza a w r. 1427 7 powiększył darowiznę pust.kami nad rzeczką Ratyczno, niewielkim dopływem Tyśmienicy. Sądząc z opisu granic i Tak wynika z mapy Jabłonowskiego, ark. 4, natomiast Słownik Geogr. VIII, str. 785 zalicza Po.Pi' le d*° KonfsTwy8^ w P e re m y śk lj zemli v XV i XVI s t Zapysky Naukowoho Towarystwa im. Szewczenka t. C. Jubilejnyj zbirnyk na poszanu akad. Kiryła Studynśkoho, cz. II. Prac. istoryczm, Lw.w 1930 str. 19_ 175. _ Należy powitać z uznaniem pierwszą tego rodzaju pracę w zasłużonem dla nauk. wydawnictwie Tow. im. Szewczenki. Autor oświetlił wszechstronnie kwestję wywodu Konaszew.czow, dając przy tej spo.sobności opartą na źródłach genezę herbu Przestrzał, który występuje w śc.słej łączność, z h. Sas na Podkarpaciu przemyskiem. * Agz. XI, nr 84, 114, 214. ł Ib. XI, nr 461. Teki Naruszewicza XV, nr 24, 2o. * Obszerniejsze uwagi na ten temat zamieszczamy w rozdziale końcowym. * Barwiński, o. c. 52—53 (odbitka). T Ib. str. 57. w dokumencie nadawczym, był to obszar wcale znaczny, gdyż obejmował najprawdo.podobniej całe zlewisko rzeczułki Ratyczna; stwierdza to również artykuł o służbie wojennej, wymagający od Popielów czterech łuczników konnych na każdą wyprawę. Likwidacja dóbr sanockich nastąpiła zatem po uprzedniem założeniu gniazda w nie.dalekiej Samborszczyźnie. Wnioskując w ten sposób, musimy zwrócić uwagę na następującą okoliczność: ponieważ brak dokładnej daty pierwszego nadania Samborskiego a o darowiźnie Pod.lesia źródła wogóle nie wspominają, jakkolwiek Popielowie posiadali jakiś akt na te dobra 1 *, może zaistnieć kwestja, które miejsce należy uważać za pierwotną siedzibę protoplasty rodowego. Sam autor monografji opowiada się dość stanowczo za Dro.hobyczem, traktując majątek sanocki jako dodatkowe uposażenie Popielów*. Odnośnie do tej sprawy mamy wcale pewne i jasne dowody, że prasiedziba rodu była w Sa.nockiem. Na poparcie tego zapatrywania podkreślimy najpierw to, że ogólna ten.dencja migracyjna przybierała w tych czasach stale kierunek wschodni. Już poprze.dnio zaobserwowaliśmy częściowo ów objaw u Tarnawskich i Mrochowskich a mo żemy go poprzeć całym szeregiem wypadków likwidacji gniazd drobnych lub średnio zamożnych, przyczem sprzedający przenoszą się do ziem wschodnich, w Samborskie lub Halickie8. Dodajmy, że nazwa a właściwie przydomek „Popiele“ zdaje się wska.zywać na jakieś związki z leżącą w pobliżu osadą Pella, później Pielnia. Wreszcze rzecz najważniejsza, że w akcie nadawczym na Podlesie była zawarowana sprzedaż dóbr tylko za zgodą króla; zastrzeżenia tego rodzaju mogły się.mieścić tylko w na.daniach dawniejszych, kiedy formował się nowy porządek na Rusi. Nie ulega zaś najmniejszej wątpliwości, że ród był zasiedziały od dłuższego czasu, gdyż wymienieni rodowcy z potomstwem występują w latach trzydziestych po raz ostatni. Cofając się wstecz do ich wspólnego przodka a zarazem założyciela rodu, musielibyśmy przyjąć okres lat 1360—1380 jako przypuszczalny czas powstania gniazda Popielów w Sa.nockiem. W sprawie pochodzenia rodu mamy tylko niektóre wskazówki w imiennictwie; z pomiędzy pierwszych czterech przedstawicieli: Iwana, Jakuba, Chodora i Fila trzech należy do imion pospolitych, jedynie Fil występuje po tej stronie Karpat w środo.wiskach wołoskich. W następnem pokoleniu mamy do czynienia ze specjalnym ga.tunkiem imion zdrobniałych, które pojawiają się tylko na obszarze podkarpackim jako mięszanina wpływów wołosko-ruskich (Desz, Tisz, Chocz). Dopiero później mamy wyraźne reminiscencje wołoskie w imionach Rad-Radowic, które pojawiają się w róż nych czasach i w różnych linjach. Właściwym czynnikiem decydującym o ich pocho.dzeniu jest herb; ponieważ wykazuje on znów sporo wspólnych cech z innemi rodami, zajmiemy się nim oddzielnie. Po przejściu Popielów pod Drohobycz, co nastąpiło przed r. 1427, gdyż na 1 Agz. XI, nr 461. s O. c. str. 88. s Kość sprzedał Jabłonicę Tarnawskim. Agz. XI, nr 1807, Po pewnym czasie zgłosili swe pretensje do ojcowizny w Jabłonicy Błażowscy z Samborskiego (zob. niżej). Właściciele Markowiec w Sanockiem otrzymali od Jagiełły Monasterz pod Samborem, wobec czego sprzedali rodowe dobra r. 142B i przenieśli się do nabytych. Prochaska, Mat. archiwalne, nr 56. Matr. Sum. IV. Supp. 372. Wołoch Łączko sprzedał Bliznę bisk. przemyskiemu r. 1402. Agz. VII, nr 23. Podobnie ustąpił z Hodlego pola Ladomir Wołoch, obdarowany r. 1377. Agz. VII, nr 13. Migrację rodów sanockich na wschód omówimy obszerniej w rozdziale końcowym. zjeździe homagjalnym podpisał się imieniem gniazda „Hr yczko de Ra t y c z n a “1, rozpoczęli synowie Jakuba, Chodora i Fila gospodarować na swych wyodrębnionych działach. Niektórzy z nich sprzedali swe części braciom własnym lub stryjecznym, inni wpuścili do Popiel obcych (Rybotyccy z Hubie), rozpraszając się w bliższej oko.licy, gdzie nabywali na własność pewne cząstki większych kompleksów, jak np. w Ro.lo wie i K o m a r o w c a c h 1 2 *. Wywód genealogiczny poszczególnych linij natrafia na wielkie przeszkody z powodu rozrodzenia, zwłaszcza źe sporo imion powtarza się w każdej odrośli. Wprawdzie istniały między niemi przydomki, z których większość ma charakter przezwisk8, jednak źródła nie respektowały przeważnie tych dodatków, skutkiem czego nie można utożsamiać osób i związków ani utrwalać tła rodowego4. Zwracając uwagę na ich działalność gospodarczą, musimy zanotować parę szcze.gółów: na pierwotnych pustkowiach nad Ratycznem założyli w początkach wieś tego samego nazwania. Jednakowoż już w latach czterdziestych w. XV powstała obok Ra.tyczna nowa osada: Popiele, która wchłonęła wnet starszą osadę całkowicie. Po.nadto rodowcy założyli gdzieś w drugiej połowie w. XV na własnym obszarze osie.dlę Kotów, dziś Bania Kotowska. Ponieważ teren ten zasobny był w źródła solne, otworzyli właściciele „okna“ i rozpoczęli warkę w specjalnie budowanych wieżach. Spotkał ich jednak los, który obserwowaliśmy już poprzednio w środowisku Hubickich. W początkach w. XVI zjawiły się nadzwyczajne komisje rewizorów, które znalazły „jakąś wątpliwość praw“ Popielów do Kotowa5. Oczywiście był to wybieg, gdyż ob.szar sporny leżał ponad „wątpliwość“ w granicach dawniejszych nadań. Nie chodziło nawet, jak można wnosić, o zachowanie ius regale względnie jego rekompenzatę, lecz komisarze zabiegali głównie o zdobycie obszarów leśnych jako niezbędnego objektu do uruchomienia i podtrzymania intratnego przemysłu solnego. Ostatecznym wyni.kiem dochodzeń było włączenie Kotowa do dóbr Samborskich, które przypadły jako oprawa królowej Bonie, niewątpliwie zainteresowanej osobiście w całef akcji ekspro.prjacyjnej. Stan ten trwał też istotnie tylko do końcowych lat panowania Zygmunta Starego. Zaledwie objął rządy jego następca, Zygmunt August, pojawił się na skutek starań Popielów akt restytucji Kotowa r. 1549, którym król przywracał rodowcom przeważną część obszaru z wyłączeniem jednak żup, salin i okolicznych lasów6. Do dać należy, że sołectwo w Kotowie nadano dziedzicznie Popielom jeszcze w r. 1519 zapewne tytułem odszkodowania za utratę samej osady7. Gałąź Popielów-Konaszewiczów wydała znaną w środowisku kozackiem postać Piotra Sahajdacznego. 1 Notaty, nr 741. * Agz. XIII, nr 1117, 1614, 1640, 2150, 2316, 2780, 4064, 5461, 6103, 6105, 6128, 6193, 6202, 6307, 6328-30. s Barwiński, o. c. str. 51, 90, 92. Do typu przezwiskowego należą: Chwościki, Czoboty, Petelczyce, inne patronimiczne — Radowice, Konaszowice i t. p. Odnośnie do nazwiska Konasz, które autor wywodzi ze zdrobniałego imienia Kuźma, należy zaznaczyć, że Konasz jest raczej diininitivum od Konrad. Używa.nie podwójnego imienia, z których jedno należy do typu zachodniego a drugie wschodniego, jest z zasady wskazówką, że dana osoba latynizuje się względnie polonizuje. Co do Konasza nie mamy bliższych da.nych a charakter gniazda świadczy bezwarunkowo o jego kulturze wschodniej. * Autor monograiji zastanawia się na str. 66, przyp. 3 nad określeniami stopni pokrewieństwa, np. filiaster, sororius i t. p. Należy zwrócić uwagę, że zapiski średniowieczne nie miały w tym kierunku usta.lonej reguły; słowo filiaster znaczy najczęściej bratanek, filiastra — bratanica, co tłumaczono na polskie synowiec. Sororius vel sororinus — siostrzeniec; frater, niekiedy z dodatkiem germanus, może znaczyć brata własnego ale i stryjecznego. Podobnie znaczy patruus — avus — avunculus. W każdym wypadku na.leży dochodzić ściślejszego pokrewieństwa przy pomocy dodatkowych węzłów rodzinnych. s Już w r. 1515 figuruje Kotów jako villa regalis. Źr. dziejowe XVIII/1, str. 140. Przejście osady do króla opisali lustratorzy r. 1565. Żereła II, str. 48. 6 Barwiński, o. c. 73 i dodatki nr 5, str. 150. 7. Matr. Sum. IV, nr 3072. Попелі, розгалужений рід з осідком в Попелях і Котові, у XVII–XVIII ст. розселилися далеко за межі родинного гнізда. Окремі з них опинилися в с. Уличному. Зокрема, у 1663 р. Ан- дрій, син Івана, і Олександр, син Георгія Попелі разом з Бази- лієм і Іваном Бориславськими придбали від Станіслава Жевусь- кого, львівського земського судді, частку в Уличному [І, 1118– 1121]. Наступного року ті ж самі особи відступили третину щойно набутої землі Яцьку Попелю Хвостяку, сину Симеона. Та обста- вина, що Яцько названий племінником і двоюрідним братом Ан- дрія і Олександра, промовляє на користь того, що всі троє нале- жали до відгалуження Попелів Хвостяків (Хостяків, Хвостови- чів) [І, 1118–1121]. Упродовж наступних десятиліть Хвостовичі продовжували мешкати в Уличному. Наприкінці XVII – початку XVIII ст. це були якийсь Іван, син Юрія, вдова Івана Попеля Хвостовича Теодозія Тустанівська з синами Самійлом, Юрієм, Іва- ном, Андрієм, Олександром і кількома дорослими заміжніми дочками [XIV, 640; XVII, 346–347; XVIII, 62–63, XX, 911–912]. У 1740 р. маємо згадку про внука Теодозії і сина Самійла Йоси- фа, котрий відкупив частку в Уличному від Іванни Попельoвої [VIII, 271]. Поряд з Хвостовичами в Уличному в другій половині XVII ст. проживали Попелі Чорнокожичі. Олександр Чорноко- жич вперше згадується в 1676 р. у справі з Валеріаном Миха- ловським. Упродовж наступної чверті століття згадка про нього неодноразово трапляється на сторінках перемишльських актів у різних майнових справах. Відомо, що Олександр двічі одружу- вався та мав кількох синів і дочок, з яких Матвій ще у 1699 р. залишався в Уличному, натомість Базилій у середині 1670-х рр. потрапив до татарського полону. Олександр мав брата Андрія та племінників – Гаврила і Михайла. Остання згадка про Попелів Чор- нокожичів в Уличному припадає на 1702 р. Саме в цьому році Андрій Чорнокожич заставив всю свою частку в Уличному Фран- циску Оріховському за 300 злотих [IV, 1909–1912, V, 1718–1722, X, 1875–1877, XIII, 207–208, XIV, 1269–1270, XV, 2065–2066, XVI, 2155–2156, XVII, 200–202, 346–347, 714–715, 822–823, XVIII, 62–63, 333–335]. Нарешті, ще одні Попелі, на прізвисько Малевичі, так са- мо певний час мешкали серед уличнянської шляхти. Це були брати Семен і Станіслав та їхні дві сестри – Пелагія і Катерина. Перша згадка про них припадає на 1688 р., остання – на 1706 р. [VI, 533–534; XIII, 207–208; XV, 2065–2066; XIX, 825–827]. Попелі Чарнокожичі з Уличного опинилися на початку XVIII ст. під Богуславом на Київщині [2, 117], Попелі Хвостяки в другій по- ловині XVII ст. опинилися на Сандомирщині, на території етніч- ної Польщі. Останні зуміли суттєво поліпшити своє матеріальне і суспільне становище. Упродовж XVIII ст. вони займали низку земських урядів та володіли маєтностями, як на території Русь- кого, так і на території Садомирського воєводств. До 1740 р. зе- мельні наділи в Уличному перебували в руках Казимира Попеля Хвостяка, дорогичинського підчашого, та його дочки Йоанни, а згодом перейшли до рук Йосифа Попеля Хвостяка [VIII, 271]. I. ЦДІАЛ України. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 115. – 1607 с. II. ЦДІАЛ України. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 123. – 1574 с. III. ЦДІАЛ України. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 124. – 1586 с. IV. ЦДІАЛ України. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 131. – 2546 с. V. ЦДІАЛ України. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 134. – 1780 с. VI. ЦДІАЛ України. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 154. – 976 с. VII. ЦДІАЛ України. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 239. – 793 с. VIII. ЦДІАЛ України. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 243. – 368 с. IX. ЦДІАЛ України. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 247. – 875 с. X. ЦДІАЛ України. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 398. – 1120 с. XI. ЦДІАЛ України. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 420. – 3428 с. XII. ЦДІАЛ України. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 436. – 2790 с. XIII. ЦДІАЛ України. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 445. – 2404 с. XIV. ЦДІАЛ України. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 447. – 1752 с. XV. ЦДІАЛ України. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 456. – 2050 с. XVI. ЦДІАЛ України. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 457. – 2864 с. XVII. ЦДІАЛ України. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 464. – 2181 с. XVIII. ЦДІАЛ України. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 465. – 1536 с. XIX. ЦДІАЛ України. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 467. – 2982 с. XX. ЦДІАЛ України. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 480. – 1166 с. XXI. ЦДІАЛ України. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 489. – 1266 с. XXII. ЦДІАЛ України. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 596. – 1716 с. XXIII. ЦДІАЛ України. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 14. – 1224 с. XXIV. ЦДІАЛ України. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 109. – 1470 с. XXV. ЦДІАЛ України. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 112. – 1600 с. XXVI. Akta Grodzkie i Ziemskie z czasów Rzeczypospolitej z Ar.chiwum t.zw. Bernardyńskiego we Lwowie. – Lwów : Główny skład w księ- garni Seyfartha i Czaykowskiego. Z I. Zwięzkowej drukarni we Lwowie, 1888. – T. XIII. – 729 s. (nr 1 – 7395). XXVII. Akta Grodzkie i Ziemskie z czasów Rzeczypospolitej z Ar.chiwum t.zw. Bernardyńskiego we Lwowie. – Lwów : Główny skład w księ- garni Seyfartha i Czaykowskiego. Z I. Zwięzkowej drukarni we Lwowie, 1901. – T. XVII. – 660 s. (nr 1 – 4290). XXVIII. Akta Grodzkie i Ziemskie z czasów Rzeczypospolitej z Ar.chiwum t.zw. Bernardyńskiego we Lwowie. – Lwów : Główny skład w księ- garni Seyfartha i Czaykowskiego. Z I. Zwięzkowej drukarni we Lwowie, 1903. – T. XVIII. – 701 s. (nr 1 – 4434). XXIX. Rejestr poborowy ziemi przemyskiej z 1628 roku / wydali Zd. Budzyński i Kazimierz Przyboś. – Rzeszów : Wydawnictwo WSP, 1997. – 274 s. [Polska południowo-wschodnia w epoce nowożytnej. Źródła dzie.jowe, t. 1, cz. 1]. XXX. Źródła dziejowe. – Warszawa, 1902. – T. XVIII, сz. 1 : Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym ; T. VII, cz. 1 : Ziemi ruskie. Ruś Czerwona / opisana przez A. Jabłonowskiego. – 252+48+XVIII+72 с.. 2. Чернецький Є. Правобережний гербівник / Є. Чернецький. – Біла Церква : Видавець Олександр Пшонківський, 2008. – Т. 4. – 192 с. Попелі, Котів. Обидва поселення перебували у власності Попелів. Цей рід на межі XV – XVI ст. налічував близько двох десятків сімей. Упродовж XVI ст. їх кількість зростала й у 1590-х роках становила близько сотні сімей. Усі вони за окремими ви- нятками продовжували мешкати в своєму родинному осідку. З 1550 р. у Попелях і Котові з’являється новий землевласник – Бартоломей Най- даковський. Він набуває кілька земельних наділів від Тимка Васильовича, Стефана, Михайла, Федини, Тимка Павликовичів Попелів, одночасно виступає кредитором більше десятка Попелів та тримає від них у заставі земельну нерухомість46. Від ньо- го маєтності в Попелях і Котові перейшли до рук сина Бернарда та внука Мартина. Останній у 1598 р позбувся їх на користь Романа Попеля47. У 1590-х роках поряд із Найдаковськими в Попелях якусь нерухомість набуває Миколай Воліцький, котівський піджупок у 1589 – 1592 рр.48. Згідно з розмежуванням земель у Попелях і Котові у 1591 – 1596 рр. власниками в обох поселеннях були: Бернард Найдаковський; Миколай Воліцький; Роман Попель Занкович; Яць, Прокіп Гульович, Ігнат Петельчак Попелі Кунашовичі; Стецько, Лесько, Федько Рильовичі; Іван Сенькович, Тимко, Іван, Грицько Кальчевичі; Грицько, Васько, Федько Бернатовичі; Іван Мисьович із сином Іваном; Стецько, Стась, Яць Гусаковичі Попелі Колодруби; Федько, Клим Попелі Стиборовичі; Сень Попель Іліашович; Васько, Настасія, Фенна, син і дочки Івана Попеля Вачовича; Петро, Сеньо, Васько Попелі Брошньовські; Тимко, Федько, Абрам, Гриць, Гаврило Попелі Крутньовичі; Іван, Федик Попелі Мартиновичі; Андрій, Іван, Павло Попелі Фединчаки; Федір Сало з синами Ігнатом, Андрієм, Сенем; Кость, Сень, Павло Футньовичі; Іван піп; Кузьма з синами Іваном і Федьком Попелі Андрейчовичі; Яцько, Янко, Петро, Іван Попелі Вахновичі; Іван, Васько Попелі Несторовичі; Мартин, Іван Попелі Попельовичі; Федько Попель Дудич; Іван Попель Голубчович; Мисько Хвіст зі синами Павлом, Юрком, Стецьком Попелі; Дмитро, Іван Іванік, Стець Степаняки; Кость, Іван Левковичі; Іван, Юрко, Гриць, Іван Гунчаки; Петро, Андрій, Рад, Роман, Федько Панасовичі Попелі Малевичі; Ігнат, Стецько, Андрій, Гриць, Сень, Яць, Стецько, Борис, Іван Попелі Чарноко.жичі; Ігнат, Гриць, Васько Попелі Столбановичі; Стець Попель Кисіль із синами Мельком, Романом, Павлом; Павло, Стась Попелі Трушовичі; Стась Попель Тарапатич49. Волоща, Монастирець, Тершаків, Дністер (інакше Мости або Карчмисько). 46Там само. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 16. – С. 55-58, 123-132, 136, 199-200, 532, 601, 787-791; Спр. 17. – С. 490-491; Спр. 20. – С. 613, 746-749; Спр. 21. – С. 430; Спр. 24. – С. 69. 47Там само. – Спр. 171. – С. 237; Спр. 173. – С. 431. 48 Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 305. – С. 1742; Sumariusz metryki koronney. – Kraków, 2001. – T. 2. – № 288. 49 Там само. – Оп. 1. – Спр. 307. – С. 574-576; Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 53. – С. 284-290; Спр. 299. – С. 751-752. Попелі Кунашовичі Виняток становлять лише Кунашовичі, чию генеалогію без прогалин вдається відновити, починаючи зі згаданих подій 1427–1431 рр. Зокрема сам Кунаш був онуком Якова і сином Тиші. Він залишив трьох синів – Рада, Івашка (Васька) і Занька. Рід продовжили нащадки двох останніх. Від Івашка (Васька) виводяться Клюсовичі, Демковичі, Гулевичі та Петельчичі. Вони залишалися власниками часток у Попелях і Котові, одночасно Петельчичі набули певні землі в сусідньому Бориславі. Занько став священиком у Попелях, тому його двоє синів Петро і Роман звалися Поповичами. Рід продовжили нащадки Романа. Вони на початку XVII ст. становили найзаможнішу родину серед Попелів. В їхній власності перебували наділи в Попелях, Котові, Тустановичах і Турйому. Сина Романа Івана 1633 р. обрано перемишльським православним владикою. 1631 р. шляхтич с. Попелі на Дрогобиччині Іван Попель Романович , який згодом був номінований перемишльським православним єпископом (1633–1634 рр.), вніс до Перемишльських ґродських актів роборацію фундаційного документа на монастир у с. Попелях (див. додаток), внутрішній устрій в якому мав укладатися відповідно до правил святого Василія і дотримуватися приписів грецького обряду. Ігуменом монастиря призначено шляхетного отця Василя Копистинського, який у різний час посідав урядування в низці монастирів: ієромонаха в Уневі (1612–1613 рр.), ігумена в Ліську (1623–1624 рр.), ігумена Перемишльського монастиря Святої Трійці (1625–1630 рр.), ігумена монастиря в Топільниці (1641 р.), ігумена монастиря в Попелях (1631, 1646–1647 р.)3 . Для потреб монастиря даровано шляхетські маєтки, однак не означено розміри рухомого і нерухомого майна. Водночас ігумен обителі зобов’язувався молитися за здоров’я фундатора, а після смерті за упокій його душі. Для ґарантування непорушності цієї фундаційної грамоти було зроблено грошову заставу в розмірі 5000 злотих, локалізованих на маєтках роду Попелів, які в разі порушення пунктів привілею мають бути сплачені цьому ігуменові [Центральний державний історичний архів України у м. Львові (далі ЦДІАЛ), ф. 14, оп. 1, спр. 114, с. 60.] 4. Документи і акти. 1631 р. – Перемишль. Підтвердження про фундацію монастиря у с.Попелі, Popiel Ihumeno Monastery Sancti Basily in Popiele existentis literas fundorus roborat. Iuram Iudiciae Actis pertitus Terribus Premisliens Generosus Iwan Popiel Romanowicz menses, corpores sancti a fero […] janus foro juventum fuit fundorum propriae et compitentias huiq vero Terri Praemisliens Iudicio juribis ad bonis funebribusq […] et fectam presentis inferorati narrant ibtati subjuriem et incorporati polam liberi […] necessarium fuorribus fino […] omnibus in bonae […] mobus immobas […] quibus propriae Nobilis […] nobia et recognatio […] Kopystinski Ihumeno Monasteryia fundo ratio Popiele dedicza […] idiomatte […] Bohoiawlenia […] Festum celebratur fena sexta mensiae Ianuarij juxta Kalendarium [...] Graece Regulle Sancti Magni Bassilii totq […] monasterio in cult spasenia animaeq suae faliciem nunc et pro tempore expletis tum alijs monachis et Ihumeni […] monasterum in fundo villae Popiele exstentibg inscribit et oblegat liberat certes fundationis pereptura recognotam ordem monasterio seu recti […] ritus Graecis supra scripta toty eadem cannoat votione certorum verum et cotragnum […] exastarum in rem et manus suprafantis et Religiosi Kopystinski Ihumeni ejusq […] in Actu et data novembri Praemisliae Terra […] po festum stonelis […] Martyns proxima in anno Millesimo Sexcentesimo Trigesimo Prima confectis manuscriptum propria fulstiptas et sigilla obsionat promnibus et fingelis eorum fura pronieliterorum cannonibus praediae do fidiae […] legame annexibus apris finaterte ero comptere exequiat immolabiliter observare erodeng fundationae literis et osmratus eorum cartertio tam in toto gvorata in quoniae […] parte tuboquus opens praesent satisfactere literas praefatas fundationibus […] presentem et inferore terre illo […] terex in toto […] ferendo areas literas […] festi instrone roborio tatem et extero approbando roborant confirmando et eogurant proxima parte […] sub oddis summa Millium florenor penim polon permiratum rentem ejusdius […] non compretis […] singules […] fundatio tententorum pfoto Religios Ihumeno eiusq sacredaness ad solvenie […] pro quo perfotuendo omnibusquae et singulis […] fundationis literarius inscriptionis […] roboria contensis non […] generosus Iwan Popiel. Ad instans rereti nobilis et religionis Basilij Kopystenski Ihumeni aut ejus juriae […] ad officium […] Praemislien citabylos […] et alis quaesti just toto terra et praesens […] itto castro Praemisliens cuius junsem […] in bonis fineiusque ration danae et inferon […] satisfactiem […] ubi piae ea primocittorum […]. Переклад Роборація фундаційного документа для ігумена монастиря сСвятого Василія в Попелях Перед Перемишльськими земськими актами явився особисто Іван Попель Романович, непримушений, добровільно, при здоровій пам’яті. Перед актами теперішніми визнав, що він сам за себе і за своїх наступників записує свої маєтки рухомі й нерухомі, які він має, для шляхетного і духовного стану Василія Копистинського, ігумена монастиря, фундованого с. Попелях, іменованого Богоявлення по.грецькому […] 6 січня згідно з грецьким календарем старого стилю правила святого Василія Великого цього монастиря. […] за мою душу відтепер і далі ігумен […]. Монастиреві, фундованому в Попелях зобов’язуюся і записую фундаційною грамотою, яку я надав цьому монастиреві грецького обряду […]. Ігумен Копистинський цього монастиря. Дано в Перемишлі у вівторок після свята Св. Агнети 1631 р., власною рукою підписаний і печаткою затверджений. Фундований монастир вищезгаданого титулу задовольняю, вищезгаданий лист підтверджую і робурую, роблю грошову заставу на 5000 злотих на своїх маєтках, що в разі порушення фундаційного привілею мають бути сплачені цьому ігуменові. Має бути сплачено негайно перед Перемишльським ґродським урядом […]. [Центральний державний історичний архів України у м. Львові, ф. 14 «Перемишльський земський суд», оп. 1, спр. 114, арк. 60. Рукопис. Тогочасна копія]. Джерело: Стецик Ю., Погоральський Я. Монастир Богоявлення Господнього біля села Попелів на Дрогобиччині (XVII ст.) // Карпати: людина, етнос, цивілізація 2017–2018. – Вип. 7–8. |
РОДОВОДИ ШЛЯХТИ > П >