Ощов — село у Володимирському повіті. І Iван ІІ Михайло Iванович підстароста луцький.Пан Михайло Ощовський згаданий в акті 13 вересня 1566 р. [Поліщук В. Урядницький клан луцького старости князя Богуша Корецького. – Український археографічний щорічник, 2004 р., т. 8-9, с. 293].№ 22 (21)1560 , грудня 19, АРК. 12 зв.-13. Скарга луцького зем’янина Михайла Івановича Ощовського на луцького міщанина Івана Івановича, який орендував корчму в маєтку скаржника Ощові на один рік за 40 кіп 1 «Закінчення цього акта й початок наступного акта вирвані». (Див. Каманин И. Опись … – С.5).грошей, але суму оренди не виплатив. Пред’явлення записного (орендного) листа на уряді. Оскарження М. І. Ощовським перед луцьким війтом еtс. І. Я. Борзобагатим, який призначив «рок праву» на 17.12.1560 р., але судове засідання так і не провів. Свідчення врядового вижа щодо причин відмови луцького війта провести судове засідання. 
Іван Іванович Ощовський Цевова того ж Луцького повггу земянина 1вана 1ванови- ча Ощовського сплачували грошову й натуральну данину та вщбували панщину: "на роботу што дня ходити, с чим колвек роскажет, а чиншу • готового повинни давати в рок ...
ІІІ Василь Михайлович Ощовський Ріпа Василь Михайлович Ощовський скаржився на Івана Михновича Порванецького, син якого Андрій з товаришем Кулаковським «былъ в дому пна Клима Немірича Порванецкого на веселю з немало людеи зацныхъ, через увес день спокоине былъ, не даючи з себе причины ни одному члвку, и коли, деи, уже было надвечерьи, тамъ же, деи, будучи, панъ Иона Якимовичъ Охлоповъскии казалъ слузе своему Станиславу Збицкому слугу пана Кулаковъского, товариша сына моего, Мартинъка бити». Закінчилася історія вбивством [ЦДІАК України. Ф. 25, оп. 1, спр. 31, арк. 1064 зв. – 1070.].
Томко Михнович Ощовський
Микита Михайловичі Ощовський 1588 р. Василь, Томко і Микита Михайловичі Ощовські після смерті брата Михайла позивалися до другого чоловіка колишньої невістки Катерини Іванівни Диковицької, Станіслава Защинського, який взяв в опіку «частъ именя в Ощове и дети небожъчиковские, которыи ведле права нам в опеку належали». За судовим декретом Ощовські у Защинського опіку «правом выискали и в держане тое части пришли» [ЦДIА, ф. 26, оп. 1, спр. 61, арк. 384 зв. – 385 зв.].
Михайло Михайлович Настася Михайлівна звинувачення дружини Настасі з Ощовських у вбивстві чоловіка Бориса Охлоповського[45]. 10 серпня 1583 р. у луцькому суді був озвучений позов Йони Охлоповського, яким він звинуватив Настасю Михайлівну з Ощовських у вбивстві чоловіка Бориса Охлоповського, двоюрідного брата Йони, Костянтина і Сави Охлоповських. Звинувачення містили традиційні для подібних історій елементи: невластиве для подружжя співжиття з вини дружини, яка не хотіла виявляти до чоловіка теплих почуттів, а була свідомо налаштована на розлучення; вона спрямувала свої волю й «потаємний» умисел на «ганебне» вбивство чоловіка, очікуючи на сприятливу нагоду[46]. Отже, Настася перевезла всі свої речі до братів і подовгу в них мешкала, а 18 березня 1582 р., коли підпилий чоловік удома спав, вночі власною рукою «непристоине и незбожне, зрадливе», вколола його в горло ножем, від чого той помер. Перед тим Настася підмовила «дивными и злыми способы» свою челядь, Борисового слугу Федора Дюгтя, хлопця Васька, і двох дівчат Вуцю та Параску, які допомагали їй позбавити життя чоловіка: одні тримали свічку, а інші були на сторожі. Перед смертю, як зазначалося в позові, Борис «волав», що сходить зі світу через «зраду» в домі. Тож батько скаржника Яким Охлоповський, на час провадження процесу вже небіжчик, тихо вивідав, що саме Настася власноруч убила чоловіка, але не хотів її як шляхтянку звинувачувати, не маючи твердих доказів. А тому на погребі просив її не квапитися з похованням небіжчика, а ретельніше опитати якомога більшу кількість людей про обставини його смерті. Однак Настася не дала дозволу на «вивідування», а пішла з цвинтаря, покинувши тіло Бориса. Її ж брати Костянтин і Сава в стані сп’яніння мало не вбили Якима. Тоді він, «порушоний жалем», над тілом у присутності возного засвідчив, що небіжчик був убитий, а потім вніс скаргу до ґроду та передав на поруку Настасі челядь у тисячі кіп грошів. Якимові сини по різних ґродах оголосили, що саме вона винна у вбивстві чоловіка[47]. Разом із Настасею були позвані до суду й її брати. Обвинувачі подали визнання возних, внесені до актових книг: Станіслава Коломийського у луцькому ґроді 10 квітня 1582 р., який оглядав пораненого Бориса Охлоповського, а також пізніші, вже по його смерті, в луцькому, володимирському і кременецькому ґродах. Зміст цих свідчень писар звів до кількох моментів: ще за життя чоловіка Настася відмовилася «піймати» челядь для «опиту», а взяла її на поруки; по смерті Бориса вона не погоджувалася затримати поховальну церемонію і знову заборонила опитувати челядь, але пообіцяла її поставити в суді. До скарги долучалися свідчення сестер Бориса, які вказали на челядь як винуватців, та два листи від чотирьох осіб – швагрів Охлоповських (Кузьми і Клима Порванецьких, Василя Олізаровського та Тимофія Зика-Князького), де вони засвідчили, ніби чули від Бориса, що вночі його хтось уколов ножем у власному домі, хоч там не було нікого чужого. У підсумку Йона Охлоповський заявляв, що всі представлені акти вказують на дружину небіжчика як винуватицю смерті чоловіка, адже вона не була зацікавлена в розслідуванні і боронила челядь від опитування, а також не засвідчила факт злочину перед «околичними» сусідами і не вчинила «обволання» убивства чоловіка. Утім, адвокати вдови оповіли іншу історію. Коли трапилося нещастя з Борисом, дружини не було вдома, бо спочатку чоловік відіслав її до своєї сестри Михнової Порванецької, далі жінки разом поїхали на хрестини, тож Настася лише пізно увечері повернулася додому. Борис за відсутності дружини вранці сходив до церкви, після служби взяв попа і з ним дома пиячив, а потім «броил в дому», ледь попові вдалося його вкласти до ліжка. А коли священик пішов, Борис устав, витягнув зі скрині речі дружини і їх рубав, аж поки не зламав шаблю. Після того взяв півгак, який вже був заряджений, набив його ще раз і вистрілив. Ударна хвиля була такою сильною, що Борис упав, розбив груди так, що на правому боці вискочила ґуля («ґуз»), переламав кістку на плечі і з того ж боку був поранений в шию, схоже, тріскою від прикладу. Після того чоловік перебинтував шию і ліг спати, а коли Настася повернулася і запитала, що трапилося, Борис сказав, що сам не знає, і попросив дати йому спокій. Бачачи, що справа серйозна, Настася послала слугу Федька по горохівського балвера[48], а потім вже над ранок до братів, які, бачачи, що ескулап не може зарадити справі, відправили посланця до Свинюх кликати досвідченішого спеціаліста. Свинюський балвер перебував при небіжчику до самої його смерті. Того ж понеділка Борис послав по своїх родичів і у вівторок склав тестамент у їхній присутності, де не було жодної згадки про вбивство. Як твердили адвокати Настасі, під час поховання Бориса Йона Охлоповський з помічниками вихопили шаблі та розігнали попів і присутніх, відібрали мари з тілом небіжчика, про що позвані скаржилися в земському суді. Ця версія також була викладена священиками 29 квітня в ґроді. Адвокати обвинуваченої поклали тестамент, який (як зазначалося), засвідчили своїми печатками сам Йона та швагри небіжчика Кузьма й Клим Порванецькі. Представили також письмове свідчення свинюського балвера Миколая, який був при Борисові майже три тижні і жодного разу не чув від нього, щоб той скаржився на когось про підступне поранення. Про рану на горлі небіжчик нічого певного розповісти не міг, казав, що був дуже п’яний. Помер від того, що з ґулі на грудях, яку протяв балвер, відток пішов у черевну порожнину. Лист був датований 12 квітня, схоже, писався одразу після активних кроків Охлоповських по конструюванню своєї версії та її поширенню серед загалу, чому мали сприяти вознівські свідчення у всіх трьох волинських ґродах. Адвокати твердили, що Настася не розглядала смерть чоловіка як убивство, не чулася винною, а тому й не ініціювала справи. Небіжчик майже три тижні був живий і не скаржився, що в його ранах винен хтось інший, аніж він сам. До того ж дружина – «біла голова» – не знала, як потрібно діяти в сумнівних ситуаціях. Тож обвинувачена сторона просила про дозвіл на виведення шкрутинії. Суд, керуючись засадничим принципом презумпції невинуватості, («будучи ближчий до визволення, аніж до карання»), дозволив удові виводити шкрутинію на наступній судовій сесії (рочках). Однак було вирішено, що підозрювана має весь цей час перебувати в замку і з нього не виходити, а при ній – її брат; там же мала бути ув’язнена і челядь. Також урядники опитали поодинці кожного із челяді як тих, на кого в першу чергу впала підозра. Їхні розповіді загалом збігалися з версією адвокатів Настасі Охлоповської, однак мали деякі відмінності в деталях. Слуга Федько, який у день поранення Бориса супроводжував Настасю в її подорожах, зауважив, що небіжчик пояснював ґуз на грудях результатом недбалого поводження з півгаком, а от про рану на шиї його свідчення були суперечливіші: в одних випадках казав, що не знає, як її отримав, а в інших висловлював версії – чи то через постріл із півгаку, а чи його вкололи ножем. Слуга твердив, що півгак був серйозно пошкоджений після пострілу, зокрема, його дерев’яна частина, від якої відлетіла з одного боку тріска. Він також згадав про ще одного персонажа історії – Борисового племінника Кожуховського, який того вечора втік з дому. Дівка Воця сказала, що увесь той час, поки Настасі не було дома, челядь ховалася від пана і до нього у світлицю не заходила. А коли приїхала пані і виявила скривавленого чоловіка у тяжкому стані, той на її питання про причину сказав, що був поранений Кожуховським, хоч той і клявся у своїй непричетності до нещастя дядька. Дівка, щоправда, теж підтвердила слова пана, що його ножем сколото[49]. Вже через два дні (12 серпня) до луцьких книг були вписані визнання челяді, дані на тортурах, які серйозно відбігали від попередніх. Отже дівка Воця спочатку сказала, що пана вбив Кожуховський, потім – що сама пані з Кожуховським з гніву за те, що він понищив її речі, і при цьому була присутня вся челядь. Своє визнання Воця повторила ще двічі. Федір Дьоготь сказав, що по приїзді одразу пішов спати, а коли почув, що пан поранений, хотів його оглянути, однак пані не пустила. Васько Грицкович ще до проби визнав, що вколола Бориса ножем його дружина, а дівки при ній тримали свічки. Все те він бачив через вікно, однак Яків Ощовський заборонив йому розказувати про побачене будь-кому до певного часу. Дівка Параска натомість свідчила, що пана «замордували» Кожуховський з Федьком[50]. Тож бачимо, що й свідчення під тортурами не вирізнялися одностайністю. 19 вересня того ж 1583 р. оскаржені вивели шкрутинію з допомогою 30 свідків. Десять свідків особисто чули від Бориса Охлоповського про його поранення як про нещасний випадок від пострілу з півгаку, серед них – Антон Визгерд Заболоцький, який до того ж писав тестамент на прохання небіжчика. Він підтвердив, що заповіт читали в присутності Йони Охлоповського і Клима та Кузьми Порванецьких, які були незадоволені його змістом і звернулися до Бориса зі словами: «Діти свое погубилъ, а от детей все жоні отписуешъ». Вони зволікали із засвідченням тестаменту, хоч їх по це просив сам небіжчик, і в результаті так і не поставили на ньому своїх печаток і підписів[51]. За тестаментом небіжчика опікунами Настасі та дітей ставали її брати, а маєток потрапляв до рук удови на вигідних для неї умовах. Серед свідків фіксуються свинюський балвер і його шваґер (вихрест), які перебували при Борисові Охлоповському практично невідступно до його смерті. Свої свідчення зробила і дружина Івана Селецького, яка заявила, що чула розповідь про поранення в результаті пострілу й від небіжчика, і від його рідної сестри Михайлової Пораванецької. Всі інші так звані «свідки» чули про поранення Бориса в результаті нещасного випадку від різних осіб і за різних обставин, на яких я коротко зупинюся. Отже шестеро осіб отримали інформацію від Василя Олізаровського, чиї визнання на боці Йони Охлоповського мали підтверджувати вину Настасі. Серед них, що прикметно, Василеві рідні брати – Федір, Андрій та Левко Олізаровські. На аналогічну інформацію з уст представника протилежної сторони – Кузьми Порванецького – посилався також свідок Настасі Станіслав Ґуховський. А Миколай Стемпковський «чув» від підданих Якимової Охлоповської на торгу в Горохові 25 березня, що Борис поранився тоді, коли дружини не було дома. Четверо осіб передали слова горохівського балвера Якуба, який казав, що Борис отримав свою рану випадково за відсутності в домі Настасі, а двоє – посилалися на подібну оповідь попа Карпа. Адам Рудавський додав у своїх свідченнях, що Йона Охлоповський (як кажуть), десь подів того попа, який затверджував тестамент. Джерелом інформації виступали слуги тих, хто особисто спілкувався з Борисом, також свідки посилалися на чутки, які кружляли на Волині, де наголошувалося на непричетності Настасі до смерті чоловіка. Під час опитування був продемонстрований пошкоджений півгак. Насамкінець адвокат обвинуваченої сторони просив про присягу для Настасі «самосім», тобто ще з шістьма свідками (ІІ ЛС, розд. 11, арт. 23), для доведення її невинуватості; також зауважувалося, що особи, які брали участь у виведенні шкрутинії, готові присягнути. Однак позивачі заперечили і настояли на своєму праві доводити вину Настасі. Серед доказів обвинувачення – випис із актових книг визнання возного, який опитував горохівського балвера Якуба. Той ніби сказав, що відмовився лікувати Бориса, бо колота рана на горлі була смертельна, і ніби при ньому послали дівку шукати голільного ножа, можливе знаряддя вбивства. Далі подали лист від Яна Бокія Печихвостського, володимирського підкоморія, який був у домі Бориса, однак особисто з ним не говорив через слабкість пораненого. Натомість свинюський балвер, який перебував при пораненому, повідомив, що той жити не буде – надто «шкодлива» рана на шиї, через яку виходить вся їжа. Кузьма, Клим і Євстахій Порванецькі особисто в суді заявили, що Борис був поранений, але невідомо ким. Ще один свідок Богуш Липленський визнав факти поганого подружнього життя Бориса зі своєю дружиною, яка, покинувши чоловіка, тривалий час мешкала у брата Василя. Липленський також визнав, що він розпитував своїх приятелів про обставини поранення Бориса, однак інформація була суперечлива, зокрема сам постраждалий ніби казав: «Кажут, что был пъян, пил с попомъ и дуровал; там же, деи, кажут, якобы ся ножом сколоти мел». Ще один свідок Федір Князький особисто не чув від Бориса, що його хтось поранив, але люди посилалися нібито на його слова про підступну рану, невідомо ким завдану. Як бачимо, жоден зі свідків прямо не вказав на Настасю як убивцю. Різниця в історіях обох сторін полягала лише в тому, що свідки з боку Настасі однозначно заявляли про поранення Бориса в результаті нещасного випадку, а свідки з боку братів Охлоповських допускали можливість підступу. Утім, це не завадило братам Охлоповським підсумувати, що всі їхні свідки вказали на вину вдови, що підтверила і челядь «на муці». Вони просили про дозвіл присягнути на підтвердження своїх обвинувачень. Адвокат Настасі потому заявив, що Охлоповські десь поділи челядь, а своє звинувачення вони придумали з корисливою метою, адже Настася їм «опеки по небожчику мужу своему дати не хотела». Суд, зауваживши сумнівність скарги позивачів і їхніх свідків, наказав Настасі «самосім» присягнути. Позивачі на те просили про апеляцію до короля, що їм було дозволено. Тож присягу Настасі затримали до рішення королівського суду, а свідкам з її боку наказали присягати. Ті своїм «сумлінням» підтвердили, що їхні свідчення з приводу невинуватості Настасі у вбивстві чоловіка правдиві[52]. 17 грудня Йона Охлоповський від себе і братів вніс до ґроду протестацію, в якій викривав підступ оскарженої та її захисників. За його словами, Настасині опікуни – брати Василь і Микита Ощовські та Іван Селецький – скликали до себе родичів і чужих людей, та переконали їх своєю «непевною» розповіддю у невинуватості сестри. Вони також подали на уряд тестамент, правдивість якого скаржники не визнають. Йона також твердив, що челядь затримали в замку і взяли на тортури з ініціативи старости, який засумнівався в аргументах захисту. Однак Охлоповські як «люди вбогие, на почтъ слугъ и сторожовъ не способъные», не змогли забезпечити охорону затриманих. Тож Ощовські, попередньо з ними змовившися, однієї ночі «фортелем» відволікли сторожу і допомогли челядникам спуститися по муру. Тих слуг, власне, особливо й не стерегли, адже вони після тортур були тяжко хворі і, як здавалося, нездатні на втечу. Далі пани Ощовські зібрали у себе приятелів і сторонніх осіб, і навіть «хлопів простих», та намовили їх проханнями і подарунками свідчити під час виведення шкрутинії так, як їм було потрібно: «Их через два дни честовали и ведле воли своее их великими просбами и плачем великим, а снат и дарами, намовили, упросили и по воли своеи накеровали». Судді ж в результаті ухвалили несправедливий декрет – наказали присягати Настасі. Писар, своєю чергою, за суддівським наказом чи зі своєї ініціативи не вписав у протокол багато речей, потрібних скаржникам для провадження справи за апеляцією в королівському суді. Потім ті злі люди, намагаючись замести сліди і позбавитися від «язиків», які їх звинувачували, почали прибирати челядь, про що вже є знак – знайдене тіло дівки Воці з каменем на грудях в криниці на землях Дем’яна Павловича, неподалік місця, де мешкає швагер Ощовських Адам Рудавський (як пам’ятаємо, один зі свідків при виведенні шкрутинії Настасею). Піддані Павловича, що знайшли тіло, швидко повідомили про страшну знахідку свого пана і сказали, що перед тим бачили ту дівку у Рудавського. Дем’ян не став замовчувати справу, а вчинив «опит» усіх, хто міг щось знати. Знайомі Охлоповських з-під Кременця, почувши про ці події, повідомили скаржників, а їхні приятелі ту інформацію «во многих сторонах розголосили». Возний, який оглядав тіло, привезене Йоною Охлоповським до луцького ґроду, визнав: «…знат, иж была билая голова». Ця репліка дозволяє припустити, що стан збереження тіла був далекий від ідеального. Також возний повідомив, що «знахідку» як дівку Воцю ідентифікував сам Охлоповський. Відповідно, виникає питання, чи не скористався Йона нагодою видати знайдене тіло за доказ вини Настасі та її братів. Далі возний зафіксував, що голова небіжчиці була обстрижена, а на тілі – помітні знаки від тортур: попалені катівськими свічками боки і плечі, так що шкіра звисала, та сліди від мотузок на руках і ногах, які залишаються від розтягування на катівській драбині[53]. Зазначу, що й ця інформація могла бути інтерпретацією Йони, адже сліди розкладу можна було за цих обставин видати за сліди тортур. Утім, протестація, схоже, не мала жодних наслідків. У підсумку справа закінчилася, згідно з королівським декретом, присягою Настасі і шести шляхтичів при ній 20 лютого 1586 року, майже через чотири роки після смерті Бориса Охлоповського. Жінка присягала, що чоловіка «спячого, пяного» ножем не колола, з челяддю жодним чином не змовлялася, непричетна до його смерті «ани радою, ани ведомостю, ани помочю». Прикінцеві слова присяги звучали так: «Естли же не по правди присягаю, Боже ми не помози и вбий мя Боже в сей вік и в будущий, на души и на тіли моем»[54]. [45] Архив Юго–Западной России…, ч. 8, т. ІІІ, с. 367-415. [46] Там само, с. 368 «…ку якому злому и ганебному его, мужа своего, замордованю, волю и умыслъ свой склоняючи, старалася дей твоя милост в скрытом а потаемном умысле своемъ, якобы на него час свой усмотріти, а его яким колвекъ фортелнымъ и незбожнымъ способом здоровя позбавити и его з сего света згладити могла». [47] Вписана до володимирських ґродських книг скарга, датована травенем 1582 р., вказує на челядь як винуватців смерті Бориса, а не на його дружину (ЦДІАК, ф. 28, оп. 1, спр. 15, арк. 216-217 зв.). [48] Балвер – цирюльник, що надавав зокрема і медичні послуги. [49] Архив Юго–Западной России…, ч. 8, т. ІІІ, с. 365 – 383. [50] Там само, с. 383-384. [51] Зауважу, що це твердження розходилося із попередньою адвокатською заявою, що тестамент був таки засвідчений самими обвинувачами. Утім, ці неузгодження могли виникнути не під час адвокатських реплік, а під час писання справи і недогляду писаря та сторін. [52] Архив Юго–Западной России…, ч. 8, т. ІІІ, с. 384-408. [53] Там само, с. 408-413. [54] Там само, с. 414-415. IV Яків Васильович
Юхим Михайлович Яким Ощовський скаржився на Богдана Стому-Корницького, який його образив, поранив, а потому на поєдинок викликав без будь-якого попередження: «Наперед почалъ словы неучтивыми соромотити, а потом, добывъши корда, мне в шию на правой стороне ранъ шкодъливых три задалъ, а в руку правую верхъ палцовъ также рану шкодливую мни задалъ. И, зранивъши мене, еще на единокъ вызывалъ, хотечи мене о горло приправити».Ощовський Йохим 1603 р. на з’їзді волинської шляхти в Любліні разом з іншими його учасниками підписав заяву на ім’я короля та Сенату, в якій заявив про прийняття унії і закликав державних мужів Речі Посполитої надати підтримку З’єднаній Церкві. [Z dziejw Ukrainy. — Kijw, 1912. — S. 120.] Данило Микитич Ощовський Василь Микитич Ощовський Федора Микитівна Ощовська
V Костянтин Васильович Ощовський Олександр Васильович Ощовський Ганна Василівна Ощовська Марія Василівна Ощовська Горехівська Варвара (дружина Федора Ощовського). Рік написання: 1642. Віровизнання: римо-католичка. Місце поховання: не зазначено. Пожертви: відсутні. ЦЩАК України: Ф. 25.. On. 1.. Спр. 233. . Арк. 374, 375 зв. Показовою щодо інформативності «актів-протестацій» про незаконне привласнення маєтків одного роду іншим для відновлення родинної структури є справа між спадкоємцями Михна Ощовського та київським каштеляном Іваном Чапличем Шпановським. Так, у 1598 р. Томко Михнович, Яків Васильович, Юхим Михайлович та Данило Микитич Ощовські, останній з яких виступав не лише від свого імені, але й як опікун дітей свого покійного брата Василя Микитича, синів Костянтина та Олександра і дочок Ганни і Марії, позивали до суду Івана Чаплича Шпановського у справі незаконного володіння ним маєтками Посягвою, Коцком, Гридковичами та Коптевичами. Обґрунтовуючи свої права на ці маєтки і доводячи, що вони є прямими нащадками Томка Посяговецького, Ощовські розкривають свій родовід як по материнській лінії, так і по батьківській, тобто лінії Ощовських: «Томко (Ощовскии по матьцє своєи Мари Тумковнє (!) Посяговецького Михновои (Ощовскои, а Яхимт», Яков и Данило по бабцє, діти Василєвьі Микитича по пробабцє своєи, Михновои (Ощовьскои Марьи Посяговецького, которьіи то Томко Посяговєцкии, а>тєцт» Михт»новоє Ощовіскоє, нє зоставивши по собє жадного сьіна, только дочокь чотири, з сєго світа зшолт», с которьіх дочокь єго оодьна бьіла Михновая Ощовьская Марья Томковна Посяговецького. По которол* то Томку Посяговєцком добра єго, маєтности лєжачиє, то ест в сєлє Посягви половица сєла зо ваш на все, в Луцком повятє лєжачоє, сєла Колцка, Гридкович и Коптєвич, таюкє по половицьі, под СОрручим’ь (!), которьіє то маєтности верху мєнєньїє ни на кого иншого, толко на потсшки Томка Посяговєцкого, то єст наТоліковньї Посяговєцкиє, част четвертая всих тьіх мєнєньїх маєшностєи пришла и спгша, а по нєи жє яко на власшньїє потомки єє, наверху мєнєньїє СОщовскиє, приходиш и спадаєть». Пояснюючи, яким чином вони втратили ці маєтки, Ощовські свідчили, що «нєбожчик МихноСОщовскии, оотєц Тсшка СОщов’ьского, а діб Яковов, Яхимов и Данилов, и прадід дєтєи Василє- звьіх, имєньї вьішєи помєнєньїх, кром вєдомости И ДОЗВОЛЄНЯ ЖОНЬ своєє Мари Посяговєцького, в сєлє Посягьви част четвертую в пєтинадцати копах грошей, в сєлє Гридковичах, Коптєвичах и в Колцку nod (Овручrm часш таюкє четвертую в пєти копах грошей литовских добрь Тсшка Посяговєцкого, єи власне належачую, завєл и заставші нєбожчику Маску Хомєку и жонє єго Мари Тсшковнє Посяговєцкого. (0 што СОщовская з сьінами своими Василем, Томкол*, Микитою и Михайлом Михновичами с прєдрєчоньш Хомєком и жоною єго правт>нє поступовали Завдяки цьому актові ми дістали відомості про рід Посяговецьких, зокрема про лінію Томка Посяговєцького, яка, як бачимо, переривається, оскільки у нього не було нащадків по «мечу», тобто по чоловічій лінії, однак він мав чотирьох дочок, з яких названо двох: Марію Томківну, яка була замужем за Михном Ощовським, та ще одну Марію Томківну (явище, коли дітям надавали однакові імена, було доволі поширеним у тогочасних практиках), яка була замужем за Маском Хом’яком Смордовським. Але найбільшу інформацію завдяки цьому документу дістаємо про філіаційні зв’язки роду Ощовських: зокрема, встановлюємо, що синами Михна (Михайла) Ощовського та Марії Томківни Посяговецької були Томко, Василь і Микита Михновичі, їхніми онуками - Яків, Юхим, Данило і покійний вже на 1598 р. Василь Микитич, а правнуками і правнучками - діти Василя Микитича Костянтин і Олександр Васильовичі та Ганна і Марія Василівни. Це не означає, що перелічені особи становили весь рід. Яків, Юхим і Данило також мали своїх нащадків, проте їхні діти не фігурують у документі, оскільки прямими спадкоємцями є вони самі. Дітей Василя в цьому разі названо, оскільки у зв’язку з його смертю вони ставали безпосередніми спадкоємцями батьківської частини. За іншими документами знаємо, що це подружжя, Михно Ощовський і Марія Томківна Посяговецька, мало й інших синів (очевидно, на той час уже покійних), а також принаймні трьох дочок. Акт містить також інформацію про три покоління ще одного відомого волинського шляхетського роду - Хом’яків Смордовських. Обстоюючи свої права, Ощовські доводили, що їхні спадкові маєтки були лише заставлені, а Іван Чаплич Шпановський через свого адвоката стверджував, що «Федора Фєдоровна Хомяковна, внучка помєнєного Маска, а малжонка пна Андрєя Брама, маючи теж част свою в Посягвє по Мари Посяговєцкои, бабци своєи, а сєстрє рожонои помєнєнои Мари (Ощовскои, на себе належачую, так тую част по бабци своєи, яко и тую, которую дід єє, поменєньїи пан Маско Хомяк, у пнєє Мари Ощовскои купил, обьічаєм [вІ’Ьчности продала»"6. Як бачимо, в цьому документі інформація про генеалогічну лінію Хом’яків Смордовських йде по низхідній: від Маска Хом’яка і його дружини Марії Томківни Посяговецької до їхнього сина Федора, чиє ім’я встановлюємо на підставі зазначених в акті імені та по-батькові його дочки Федори Федорівни, дружини Андрія Брама. Таким чином, на підставі цього документа ми отримуємо часткову інформацію про чотири шляхетські роди, а саме: два покоління роду Посяговецьких, чотири генерації роду Ощовських, три покоління роду Хом’яків Смордовських та одного представника роду Брамів, а також про три подружні пари. Крім того, для реконструкції родинних структур велике значення мають відомості щодо філіаційних пов’язань усередині цих родів, які надає акт 115 ЦДІАК України, ф. 26, оп, і, спр. 12, арк. 727 зв.; Ворончук /. Родоводи волинської шляхти XVI - першої половини XVII ст. (реконструкція родиннх структур: методологія, методика, джерела). - К., 2009. - С. 162-167 При побитті і пограбуванні свинюського єврея Якуба Давидовича 8 липня 1584 р. паном Іваном Ощовським було відібрано, серед іншого, «…у череси пятдесят чирвоных золотых, а таляровъ прынцов старых тридцать, а монеты коп двадцатъ грошей литовских…»3. ЦДІАК України — Ф. 25. — Оп. 1. — Спр. 31. — Арк. 516. Монастир у селі Дашків [с. Дашків; тепер не існує, локалізовано у Горохівському районі Волинської обл.]. Найдавнішу згадку маємо під 1573 р.: 11 червня Іван Борзобогатий Красенський скаржився на волинського каштеляна, овруцького і гомельського старосту Михайла Мишку Варковського, який нещодавно на ниву человека дей галичанского [село Галичани. – С.Г.] Якима, которую дей он с копы орати был дал попу пана Ивана Ощовского манастырскому дашковскому3. Не знаємо, як складалася історія монастиря в наступні 25 років, але в 1609 р. він уже не існував. 19 червня цього ж року Луцький гродський суд розглядав справу між власниками і посесорами села Цегова: князі Олександр, Юрій і Миколай Пузини, їхні сестри Федора і Галшка, Павло Козинський, Іван Городиський та Богуш Гулевич Воютинський – позивачі, Іван Ощовський – відповідач. Про зміст конфлікту дізнаємося з судового позову від 01.05.1609 р.: позывают о то, иж продкове твои имене Цевов, отчизну свою, держачи то, иле на част, которого з них належало, будучи людми хрестиянскими, спосродку грунтов своих выделили остров немалый грунтов оремых, дубров, запустов, сеножатей, прозвавши Дашковом, и там на том местцу убудовавши церков заложеня светоє Пятонки, тот остров на тот манастыр надали, а будучи через час немалый так поводов продок, яко и твой сполней дозорцами окреслили и ограничили тот Дашков з одноє стороны от грунтов делу твоєго Брочовы Горы, з другоє стороны прилеглостю до грунту княжат Кошерских староставскому [село Старий Став. – С.Г.], с третеє и четвертоє стороны прилегли грунты панов Холоневских от Холонева, якос через долгий час в том манастыру Дашковском фала Божая отправоваласе и тела змерлых продков ваших и инших околичных людей шляхетского и простого народу сут погребены, нижли ты место дозору, жебысе фала Божая з живыє и умерлыє отправовала, тот менованый грунт чернцов, там мешкаючим, отнялес, которыє, не маючи выхованя, розошлися, а ты дей церков знесши и гробы продков оголотивши, фолварок на том острове и село, названоє Дашково, осадилес, тот грунт гвалтом осягнулес и держиш4. Позивачі, маючи права на певну частину зазначених грунтів, вимагали звільнити їх і відновити монастир, або надати їм грошову компенсацію за цей острів. Зважаючи на те, що майже через півтора року, 14.10.1610 р., Луцький гродський суд знову розглядав цю справу5, Іван Ощовський не поспішав задовольняти претензії позивачів, отже, обитель не була відновлена. Подальший перебіг подій навколо Дашківського монастиря нам невідомий. 3 ЦДІАК України — Ф.25. – Оп.1. – Спр.14. – Арк.146 зв. 4 Ф.25. – Оп.1. – Спр.18. – Арк.130 зв. – 131. 5 Там само. – Ф.26. – Оп.1. – Спр.19. – Арк.797 – 797 зв. |
РОДОВОДИ ШЛЯХТИ > О >