ОРАНСЬКI.
I. Загальна характеристика та походження роду Оранських.
ОРАНСЬКI (Войни-Оранські) гербу Косцеша з відміною – шляхетський рід руського походження.
І
N
II
Григорій × NN Дмитро × NN
Михайло Михайло та Андрій Оранські згадуються в метрику Волинському у 1528 році. Андрій (+до 1569) × Орина
III
Павло Григорович (+ до 1587) володимірський підстароста, ігумен Володимирського Спаського монастиря. 8 лютого 1563 року король Сигізмуд-Август пожалував «монастир святого Спаса в місті Володимирі» в пожиттєве володіння дворянину Павлу Григоровичу Оранському за його довгу і вірну службу при королівському дворі. Після його смерті володіння переходило в пожиттєве володіння його трьом синам – Михайлу, Григорію та Іллі. А вони, в свою чергу, повинні були опікуватись монастирем, адже король звільнив Оранських від «вступу і постригу на час володіння монастирем в ігуменство чи духовний сан». Велів їм «тримати в монастирі для церковних справ вікарія, чоловіка духовного сану, що добре знає священне письмо». 6 червня 1578 року ця грамота була підтверджена тому ж Павлу Оранському і його синам королем Стефаном Баторієм. Так, маємо визнання возного, внесене до володимирських ґродських книг, про вручення двох позовів Павлові Григоровичу Оранському від Юхна Андрійовича Оранського: перший – про ґвалтовний напад на його дім “и о рване бороды Юхновы”, а другий – про побиття дружини і забрання речей. Справа з приводу цих звинувачень мала розглядатися на засіданні каптурового суду 11 березня в середу (ЦДІАК. – Ф. 28. – Оп. 1. – Спр. 7а. – Арк. 33–34зв.). Однак перше засідання було призначене кн. Богушем Корецьким на сеймику від 13 грудня 1572 р. на 10 січня 1573 р. Цілком імовірно, що раніше засідання суду не відбувалися через конвокаційний сейм. Третя скарга, подана для запису до луцьких ґродських книг, стосувалася звинувачень Юхном Оранським Павла Оранського у нападі на його дім, вчиненні шкод і побитті дружини, слуг і підданих21. Павло на призначений термін розгляду справи не з’явився, тож суд, вислухавши скаргу і докази Юхна, ухвалив декрет на його користь, однак наказав чекати декретових виписів від середи до суботи. У суботу ж кн. Курцевич, не маючи письмових повноважень від Павла Оранського, усно повідомив про його хворобу. У відповідь суд переглянув своє рішення і звільнив Павла від відповідальності. Якщо припустити правдивість свідчень Юхна Оранського, то очевидно, що судді були налаштовані упереджено щодо Юхна і діяли всупереч праву.ЦДІАК. – Ф. 25. – Оп. 1. – Спр. 14.Арк. 33–33зв. 1566 травня 8, скарга Павла Оранського на Григорія Семеновича Оранського про образу його дружини Марини, розкопання греблі і спуст ставу в с. Лазкові. – Арк. 50; Скарга Григорія Оранського на свого дядька Павла Оранського про прокладення дороги через поле його батька, побиття й поранення його та батьківського боярина Левка. Свідчення вижа Яна Калиновського. – Арк. 50 зв., 51; док. 86. В квітні 1580 р. підстароста володимирський Павло Оранський повідомив про те, що Ясько Оранський і Семен Олеський з слугами замучили возного володимирського повіту Яроша Жука-Котельницького. З документа довідуємося, що як тільки труп було знайдено, а це сталося вночі, то пілстароста одразу ж оповістив пана Михайла Дубницького, війта володимирського, якого підняли з ліжка. А вже наступного дня Яким Стривяжський на володимирському ринку "на всі чотири сторони, проводячи до замку і до церкви … на Яська Оранського і Семена Олеського поволання вчинив, і на вряді гродському поволав"[23] × Овдотя.
[23]ЦНБ, В.Р., ф.2, спр. 22356, арк.1-5. Михайло Григорович Оранський скарга Михайла Григоровича Оранського на дядька Михайла Оранського, який «з давных часовъ, так и теперъ, не маючи никоторое причины до мене, але з самое злое воли и васни, отповеди и пофалки через слуг своих, стоечи на здоровъе его, чинитъ». 11 вересня 1596 р. він направив свого служебника Івана Радовицкого, «абы на здоровъе его стоялъ». А той вислав слугу, який виїхав на греблю і від імені свого пана Радовицького викликав на поєдинок Михайла Оранського, «докладаючи теж, же кгды колвекъ бы пана Оранского тот то Радовицкий поткати мил, тогды з ним, як з неприятелем, поступовати, о здорове его приправит старатся хочет». Тобто, з одного боку, виглядало на те, що Радовицький учинив одповідь Оранському, а виклик був лише її фраґментом і не передбачав подальшого двобою. Однак із наступної частини скарги довідуємося, що на греблі слуга озвучив якусь конкретнішу інформацію про місце майбутнього поєдинку, а, можливо, і про інші його деталі. Тож Михайло Оранський, запросивши присутніх у своєму домі возного та приятелів, «на тое местце назначоное з ними вышол» не для участі у двобої, а щоби бути «лепий видомши урядовне от тых то Радовицких, для чого бы пана Михайла Оранского на поединокъ вызывал и оному отповедал на здоровъе». Однак у призначеному місці вони Радовицького не знайшли, якому, схоже, ішлося не про реальний поєдинок, а суто про одповідь, тож і наміру виїздити він не мав. Утім, Оранський поставився до цього вкрай поважно, пославши до дядька возного зі шляхтою, питаючи його урядовне, для чого йому погрожує і висилає слугу свого Івана Радовицкого, «абы его здоровъя позбавил»? Дядько підтвердив серйозність намірів Радовицького, а той особисто додав: «Нехай се стережет и сподевает тут от мене, што небожчика Михайла Голуба-Сердятицкого от мене поткало, шкода, дей, ужа живити на свою голову».× NN
Мацко Григорович × NN
Семен Григорович Оранськийтестамент Семена Григоровича Оранського, в опіці якого по смерті сина перебувала невістка з дітьми. Отже, за тестаментом, його син записав дружині 400 коп на третині маєтності, він же, посилаючись на II Литовський Статут, згідно якого шляхтич має повне право розпоряджатися нерухомістю, понад той запис передає у володіння невістці всю рухому і нерухому маєтність, якою вона може користуватися сама до повноліття дітей, а потому спільно з дітьми «до живота свого». У випадку її повторного заміжжя до повноліття дітей опікуни мають, взявши під свою опіку дітей і маєтність, повернути їй 400 коп і третину всіх рухомих речей, жінка ж має відмовитися в такому разі від претензій на майно покійного чоловіка. Якби повнолітні діти у випадку її вдовиного статусу «матце своей мели якие прикрости чинити», то в такому разі до її рук переходить половина всіх маєтків і дві третини речей. У випадку її повторного заміжжя за нею залишаються дві третини речей «на вічність» (тобто, з правом повного розпорядження) і 400 коп вінового запису. Якби гроші їй не були віддані, то вона має право тримати в своїх руках половину маєтків з правом записати 400 коп на тій половині, кому захоче20 ЦДІАУК. — Ф. 28. — Оп. 1. — Спр. 14. — Арк. 2—6 зв. × Кирик Михайлович NN
× Михайло Верховський
Іван Андрійович (+ до 1566) Юхно Андрійович володимирський возний Тихно Андрійович володимирський возний ~ NN
IV генерація
Яско Павлович Михайло Павлович († 1600) Будучи в похилому віці, Павло Оранський передав Спаський монастир зі всіма маєтностями і угіддями старшому сину Михайлу. Цей акт передачі підтверджений грамотою короля Стефана Баторія від 3 лютого 1580 року. Король дозволив Михайлу Оранському користуватися усіма прибутками і доходами, що належали монастирю. 6 лютого 1580 року король дав особливий припис володимирському старості Костянтину Острозькому охороняти Михайла Оранського від примусового вступу в духовний сан зі сторони володимирського владики. Після смерті Михайла Оранського, монастир, по силі грамоти, повинен був перейти в пожиттєве володіння до двох його молодших братів – Григорія та Іллі. Григорій Павлович Ілля Павлович (+1610) В 1600 р. Володимирська уніатська капітула одержала монастир Св. Спаса з маєтками Радрчиж, Підгайці й Янів, оскільки помер його пожиттєвий орендар Михайло Оранський [5, с. 105— 106]. Хоч брат померлого Ілля Оранський зумів довести своє право на володіння монастирем, проте шляхтич зобов'язувався забезпечувати проведення постійних богослужінь, а монастирські священики мали перебувати в унії [5, с. 107— 109]. Таким чином, уніати втратили маєтки монастиря, проте обитель залишалась під духовною опікою уніатської церкви. Однак вже через півроку Володимирська капітула отримала пожиттєві орендні права на частину монастирських маетностей. Так, щоб поліпшити матеріальне становище монастиря, І. Оранський поступався монастирськими підданними у Володимирі та урочищем Радочиж [5, с. 111]. Після смерті останнього в 1610 р. уніати отримали і інші маєтності, що належали монастирю Св. Спаса [5, с. 136— 137]. N Павлівна × N Подоський
Лаврін-Война Семенович Оранський (+ до 1581)Привінковий запис Лавріна Семеновича Оранського на суму грошей на третій частині маєтку, яку він дарує своїй жінці Марії Чернчицькій. 2 травня 1566. 30 16. Підтвердження Семена Григоровича Оранського, що його син Лаврін записав своїй жінці Марії Чернчицькій суму грошей на третині маєтків, одержаних від батька. 2 травня 1566 . . . 31 × Марина Семеновна Ласко Черчицкая Григорій Семенович1566 Травня 8, скарга Павла Оранського на Григорія Семеновича Оранського про образу його дружини Марини, розкопання греблі і спуст ставу в с. Лазкові. – Арк. 50; × Марина N.
Федора Іванівна Овдотя Іванівна Тимофій Юхнович Оранський × Марина Григорівна Ружинська.
Ясько Тихновичволодимирський возний.В квітні 1580 р. підстароста володимирський Павло Оранський повідомив про те, що Ясько Оранський і Семен Олеський з слугами замучили возного володимирського повіту Яроша Жука-Котельницького. З документа довідуємося, що як тільки труп було знайдено, а це сталося вночі, то пілстароста одразу ж оповістив пана Михайла Дубницького, війта володимирського, якого підняли з ліжка. А вже наступного дня Яким Стривяжський на володимирському ринку "на всі чотири сторони, проводячи до замку і до церкви … на Яська Оранського і Семена Олеського поволання вчинив, і на вряді гродському поволав"[23]. [23]ЦНБ, В.Р., ф.2, спр. 22356, арк.1-5.
V генерація
Михайло Лавринович Оранський (+1644) У тестаменті від 1644 року пожертвував на церкву у своєму маєтку Орани 100злотих. Крім того, 1600 злотих він заповів своєму синові єпископу Пінському Пахомію Оранському. ~ Феодора Гнівошівна Кисіль ЦДІАК України, ф. 28, оп. 1, спр. 79, арк. 1469зв.-1471зв. Павло Лаврінович (+ Марухна Лавринівна Феодора Лавринівна
VI
Пахомій Михайлович Война Оранський. народився наприкінці XVI ст. у волинській православній родині Михайла Войни Оранського та Теодори Кисилівни38. Близько 1618 р. Пахомій вступив до ордену василіан39. Протягом 1624–1626 рр. навчався у Грецькій колегії в Римі. З поверненням на Волинь переконав більшість родичів прийняти унію40. Духовну кар’єру розпочав як названий віленський архімандрит41. У 1633 році Спаський монастир було віддано в оренду ще одному Оранському - Пахомію, родичу Михайла Оранського. Пахомій Оранський був архімандритом Жидичинського монастиря (нині монастир у Ківерцівському районі), протоархімандрит ордену василіан. У 1633 році Спаський монастир було віддано в оренду ще одному Оранському - Пахомію, родичу Михайла Оранського. Пахомій Оранський був архімандритом Жидичинського монастиря (нині монастир у Ківерцівському районі), протоархімандрит ордену василіан. У 1632 р. Пахомій був номінований на посаду Жидичинського архімандрита, однак у наступному році у зв’язку з передачею монастиря православним він цю посаду втратив42. Як компенсацію король визначив Оранському 2000 злотих щорічної пенсії з Коронного скарбу та надав намісництво у Володимирському Спаському монастирі43. Однак тут Пахомій наштовхнувся на сильний спротив своєму призначенню з боку володимирського і берестейського єпископа Й. Баковецького. Попри підтримку Оранського з боку короля, митрополита Й. Рутського та частини володимирської шляхти Баковецький не допустив Пахомія до намісництва у монастирі44. Пахомій користувався довірою з боку родини Мелешків, яка опікувалася Жировицьким монастирем. Свідченням цього є призначення Оранського у 1634 р. адміністратором цього монастиря45. 1637 р. він став пінським і турівським єпископом46; у 1639 р. зафіксований як протоархімандрит василіан. Після 1640 р. з огляду на бідність ресурсів єпархії став кобринським архимандритом. Цим урядом йому поступився П. Овлочимський. Архімандрію тримав до березня 1652 р., коли, в свою чергу, поступився нею василіанину Бенедиктові Глинському47. Як єпископ вів боротьбу з іншим василіанином Семеном Яковичем за Лещинський монастир. До прибуття в монастир 25 жовтня 1649 р. архімандрита Нафанаїла Лозовського запечатав у скринях усі книги, пожертви і інші коштовності монастиря. У 1645 р. у Вільні, в друкарні василіан, видав книгу «Дзеркало або Заслона…», написану як полемічну до праці Касіана Саковича «Перспектива». Як виникає з присвяти цієї праці, видання стало можливим завдяки допомозі гродненського старости Фрідріха Сапеги. Пахомій у своїй праці засу-джував перехід К. Саковича на католицтво48. Помер Пахомій у 1653 р., не дочекавшись можливого призначення на київську митрополію, чого так бажав актуальний на тоді київський митрополит Антоній Селява49. Принагідно слід відзначити, що ще у 1643 р. стосунки Пахомія з митрополитом були напруженими. У листопаді того року за зверненням А. Селяви Конгрегація Поширення Віри розглядала питання занедбання Оранським своїх пастирських обов’язків з огляду на захоплення полюванням під приводом необхідності покращення здоров’я50. Разом з Оранським закиди А. Селяви скеровувалися в бік володимирського єпископа Й. Баковецького. Можливо такі дії митрополита слід оцінювати як один з засобів нейтралізації конкурентів в ієрархії Унійної церкви, а пізніша ставка на Пахомія як наступника стала наслідком його цілковитої підтримки дій та церковної політики А. Селяви. 38 Pulaski K. Kronika polskich rodów szlacheckich Podola, Wołynia i Ukrainy. Monografie i wzmianki / K. Pułaski. – Brody: Drukarnia Feliksa Westa, 1911. – T. 1. – S. 135. 39 Життєписи Василіян / Упорядн. Й. Скрутень // Записки чина св. Василія Великого. – Жовква, 1932. – Т. IV. – Вип. 1–2. – С. 236. 40 Wagilewicz J. D. Pisarze polscy Rusini / J. D. Wagilewicz; do druku przygot. R. Rady.szewśkyj. – Przemyśl: Południowo-Wschodni Instytut Naukowy w Przemyślu, 1996. – S. 161. 41 Життєписи Василіян / Упорядн. Й. Скрутень // Записки чина св. Василія Великого. – Жовква, 1932. – Т. IV. – Вип. 1–2. – С. 236. 42 Горін С. Жидичинський Свято-Миколаївський монастир... – C. 109–110. 43 Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники (опыт церковно-исторического исследования). – К.: Типография С. В. Кулаженко, 1898. – Т. ІІ. – С. 81–82; Довбищенко М. Волинська шляхта у релігійних рухах… – С. 159. 44 Горін С. Монастирі Західної Волині (друга половина XV – перша половина XVII століть) / С. Горін. – Львів: Видавництво Отців Василіян «Місіонер», 2007. – С. 103–104; Пам’ятки. – Вип. 1. – С. 213–214, 217–218; Довбищенко М. Волинська шляхта у релігійних рухах… – С. 624–625. 45 Життєписи Василіян // Записки чина св. Василія Великого. – Т. IV. – Вип. 1–2. – С. 236. 46 Описание документов архива западнорусских униатских митрополитов. – Т. 1. – С. 252. 47 Там же. – Т. 1. – С. 299. 48 Wagilewicz J. D. Pisarze polscy Rusini. – S. 161–163. 49 Назарко І. Київські і Галицькі митрополити. Біографічні нариси (1590–1960) / І. Назарко. – Торонто: Видавництво Отців Василіян, 1962. – С. 48. У життєписах василіан з рукописного збірника митрополита Льва Кишки зазначено, що Пахомій помер 9 липня – див.: Життєписи Василіян // Записки чина св. Василія Великого. – Т. IV. – Вип. 1–2. – С. 236. 50 Monumenta Ucrainae Historica. – T. ХI. – P. 359–361; Acta S. C. De Propaganda Fide Ecclessiam Catholicam Ucrainae et Bielorusjae spectanta / Ed. A. Welykyj. – Romae: PP Basiliani, 1953. – Vol. 1: 1622–1667. – P. 201; Пам’ятки. – Вип. 1. – С. 275; Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила… – Т. ІІ. – С. 520 – одночасно з Баковецьким звинувачувався і пінський єпископ Пахомій Война Оранський у тому, що він під приводом покращення здоров’я займається мисливством.
Так історично склалося, що більша частина чоловічого роду Оранських була церковними діячами. Ще один представник роду Война-Оранських – луцький єпископ Адам, побудував у місті Володимирі костел під покровом Іоакима та Анни на місці згорілого дерев’яного костелу Ганни Збаразької. Будівництво було закінчено у 1752 році. На той час костел став домінантною спорудою старого міста. Вірогідно, Адам Оранський заснував поблизу костелу і монастир капуцинів. Вже в 1760 році луцький єпископ Антоній Еразм Валлович дозволив оселитися монахам-капуцинам за умови, що вони будуть допомагати парафіяльному священику. 9 травня 1761 року король Август ІІІ видав наказ дарувати капуцинам великі площі землі. Головними обов’язками капуцинів в парафіяльному храмі були проповідування та сповідання. Свої функції вони виконували до ліквідації монастиря у 1832 році. Протягом декількох десятиліть монастир був повністю зруйнованим. Нині від монастир залишились лише мури з півциркульними нішами. Було і в панів Оранських своє село яке вони називали вотчиною, це – Орані, неподалік села Новосілки Володимир-Волинського району. Цей маленький панський куточок, що нині заховався між яворів, манить до себе глибоким спокоєм. А колись давно він був відомий по всій Волині. Чи міг помислити у далекому 1545 році пан Оранський, що через кілька сотень літ на його маєтностях залишиться лише декілька маленьких хатинок і ніякого панського сліду. Хоча у ХІХ ст. в Оранях було ще трохи більше 200 жителів і активно вирувало життя. Але панські Орані відомі за межами Волині і всієї України своєю знаменитою джерельною водою під назвою «Вода Оранська». Цілюща водиця із джерела була помічною при хворобах шкіри та експортувалася навіть до Європи. Багато переказів та легенд ходило у місцевих жителів про цілющу джерельну водицю. Є легенда про дочку пана Оранського, котра мала хворобу шкіри, все лице в неї було спотворене і молода дівчина дуже соромилась своєї зовнішності. Панночка постійно сиділа в маєтку і рідко виходила надвір. Одного разу, хтось із панських кріпаків порадив їй щодня вмиватися водою із джерела, що було неподалік церкви Покрови Пресвятої Богородиці. Панночка послухала селянина і щодня до сходу сонця вставала вранці та ходила до джерела вмиватися. Результат не забарився – через кілька тижнів її обличчя стало чистим та біленьким, як у справжньої красуні. Після такого випадку про Оранське джерело заговорили усюди і почали називати святим. На Водохреща та інші свята селяни ходили до нього професією та освячували воду. З приходом радянської влади яка негативно ставилася до релігії, церков і всього Божого – Свято-Покровський храм в селі Орані було зруйновано. Після знищення церкви занепало і джерело, а разом з ними і саме село. Пани Оранські покинули своє село у 1939 році, коли сюди прийшла радянська влада зі своїми антипоміщицькими законами. Складається таке враження, що покинувши свої землі, пани Оранські забрали з собою життя з цього мальовничого села. Стежки швидко заростають травою та бур’янами, пусткою манять до себе колись родючі гектари чорноземів. А ще на початку минулого століття вони рясніли панським житом та гречкою. Орися Вознюк, науковий співробітник адм. ДІКЗ "Стародавній Володимир"
Оранський Маріян Архідиякон та член луцької уніатської капітули, зг. 1637 АЮЗР. — Ч. 1. — Т. VI. — К., 1883. — С. 733.
Оранський Пахомій
† 1653 Чернець-василіанин, 1632–1637 рр. — архімандрит Жидичинського монастиря св. Миколая, 1637–1653 рр. єпископ Пінський. Автор полемічного твору «Zwiercado», спрямованого проти критики уніатської ієрархії римо-католицького полеміста Касіяна Саковича.
Біографічна довідка латинською мовою: AOSBM. LE. — Romae, 1972. — Vol. II. — P. 311.
Оранський Яків
Чернець-василіанин волинського походження невстановленої єпархії, зг. 1627–1629 AOSBM.S.Josaphat Hieromartur. — Vol. II. — Romae, 1955. — P. 28.
Генеалогічний родовiд та бiограми .
Orański (Wojna-Orański) Stanisław h. Kościesza (ok. 1730–1786), poseł na sejmy, chorąży nowogródzki, konfederat barski. Był synem Aleksandra, podkomorzego czernihowskiego (zm. 1749), i Katarzyny z Radzimińskich, cześnikówny czernihowskiej. W r. 1753 był podczaszym czernihowskim, a w r. 1760 posłem królewskim na sejmik czernihowski; w r. 1761 posłował z tegoż województwa na sejm warszawski, a w r. 1764 na sejm elekcyjny i z woj. czernihowskim podpisał wybór Stanisława Poniatowskiego. W r. 1767 został konsyliarzem konfederacji woj. czernihowskiego i wziął udział w zawiązaniu 23 VI konfederacji generalnej kor. w Radomiu. W r. 1767 otrzymał urząd stolnika czernihowskiego. Jako towarzysz chorągwi woj. kijowskiego był współorganizatorem konfederacji barskiej. Jego podpis na akcie z 29 II 1768 znajduje się na siódmym miejscu. Przystąpił następnie do ogłoszonego 4 III w obozie pod Barem Związku Wojska Kor. Otrzymał wówczas funkcję konsyliarza woj. czernihowskiego z prawem zasiadania w Konfederacji Generalnej oraz nominację na komendanta części wojsk konfederackich. Uczestniczył w walkach wiosennych na Podolu oraz w obronie Baru, za co został wyróżniony ordynansem Józefa Pułaskiego z 26 VI. W końcu czerwca z kilku chorągwiami przeszedł pod Mohylowem przez Dniestr na Wołoszczyznę. Dn. 18 VIII podpisał w Nielipowcach manifest „O nieważności wszelkich juryzdykcji” i drugi „O krzywdy i gwałty przez Moskwę czynione”. Dn. 30 VIII w obozie pod Moszenicami (nad Dniestrem) O. z 42 towarzyszami (w tym z 5 Pułaskimi) wystąpił przeciwko rozłamowym dążeniom Joachima Potockiego. W wydanym manifeście domagano się od Józefa Pułaskiego sprowadzenia oderwanych przez Wawrzyńca Orłowskiego oddziałów wojskowych, zapewnienia wojsku należytej płacy, pośpieszenia z pomocą Wielkopolsce. Wkrótce potem O. otrzymał, wespół z konsyliarzem Danielem Kochańskim, skarbnikiem drohickim, rozkaz odebrania Orłowskiemu komendy i wzięcia go w areszt. Ale zanim do tego doszło, skoro tylko Joachim Potocki umocnił się na stanowisku regimentarskim, O. przeszedł do jego obozu. W tym czasie król (9 XI 1768) mianował go chorążym nowogródzkim woj. czernihowskiego. Równocześnie O. w dalszym ciągu piastował aż do r. 1778 urząd stolnika. Dn. 16 XI O. podpisał w Dańkowcach traktat przymierza polsko-tatarsko-tureckiego. Tegoż dnia, w związku z przygotowywaną wspólną wyprawą polsko-tatarską na Nową Serbię, O. został komisarzem do zaopatrzenia obu armii w żywność i furaż. W r. 1769 zaprzyjaźnił się z przebywającym na Wołoszczyźnie Szymonem Kossakowskim i z nim w lutym 1770 wyruszył na Węgry, ale rychło stamtąd powrócił do obozu konfederackiego w Warnie. Od listopada 1770 przebywał przez cały rok w ostatniej już kwaterze konfederatów na terenie tureckim w Czernowodzie nad Dunajem, skąd w listopadzie 1771 podążył z J. Potockim na Węgry do Preszowa. W poł. 1773 r. O. zgłosił do ksiąg grodu winnickiego reces od konfederacji barskiej, a dn. 28 XII 1773 złożył we Lwowie homagium cesarzowej ze swych dóbr w cyrkule halickim. Od czasu śmierci starszych braci, Wojciecha i Benedykta (zm. 1761), O. był właścicielem całego majątku ojcowskiego (Torskie, Orania, Chartanowce, Hinkowice, Uhryńkowce, Kozłów na Podolu, Talne w woj. bracławskim, Łasków w Bełzkiem), a w r. 1765 wszedł w posiadanie Oratowa w Bracławskiem – i t. r. ufundował tam kościół katolicki. Związany ze stronnictwem królewskim, zabiegał wśród egzulantów czernihowskich o zgodny z interesami królewskimi przebieg sejmików we Włodzimierzu. W r. 1778 dostał Order Św. Stanisława. Przez wiele lat aż do śmierci był rotmistrzem kawalerii narodowej. W r. 1780 Daniel Hajewski dedykował O-emu wydany w Berdyczowie „Zbiór historii polskiej”. W r. 1782 O. wylegitymował się w Galicji ze szlachectwa. Zmarł w r. 1786. Z małżeństwa z Honoratą Marianną Cieszkowską, kasztelanówną czernihowską (zm. 1793), zostawił jedyną córkę Antoninę, zaślubioną w r. 1783 Antoniemu Pułaskiemu, konfederatowi barskiemu, potem targowiczaninowi i hetmanowi polnemu kor. Wniosła Pułaskim m. in. Torskie i Oratów. Estreicher; Słown. Geogr., (Oratów, Zarudzie); Uruski; Żychliński, VIII 192, 247, 249, IX 123; – Konopczyński W., Kazimierz Pułaski, Kr. 1931; tenże, Konfederacja barska, W. 1936–8; Kraushar A., Książę Repnin i Polska, W. 1900 I 393; Nanke Cz., Szlachta wołyńska wobec konstytucji Trzeciego Maja, Lw. 1907 s. 10, 30; Pułaski K., Kronika polskich rodów szlacheckich Podola, Wołynia i Ukrainy, Brody 1911; – Diariusz sejmu… 1761, [b. m. r.]; Elektorów poczet; Materiały do konfederacji barskiej r. 1767–1768, Lw. 1851 s. 306; Vol. leg., VII 132, VIII 342, 378; Zdanowski L. A., Z pamiętnika konfederata barskiego, w: Pułaski K., Szkice i poszukiwania historyczne, Pet. 1898 II 14, 20, 44, 67, 81; – „Pressburger Ztg” 1774 nr 7; – AGAD: Arch. Radziwiłłów Dz. V 10908, Korespondencja Stanisława Augusta nr 36, Zbiór Anny z Potockich Branickiej K I 3 IV, Zbiór z Suchej 10/15 s. 111; B. Czart.: rkp. nr 835 s. 31, 56, 98, 207, nr 945 s. 67, 101–103; B. Ossol.: rkp. 3035 s. 37.
Stanisław Orański herbu Kościesza (1730-1786) to postać nierozerwalnie związana z historią Podola i Konfederacją Barską. W różnych okresach historii pełnił on rolę posła na Sejm, chorążego nowogrodzkiego, podczaszego czernigowskiego (1753). Był synem Aleksandra i Katarzyny z Radzimińskich, cześnikówny czernihowskiej. W roku 1767 został konsyliarzem konfederacji woj. czernihowskiego i wziął udział w zawiązaniu 23 VI konfederacji generalnej w Radomiu. Jako towarzysz chorągwi województwa Orański był współorganizatorem konfederacji barskiej. Jego podpis na akcie z 29 II 1768 znajduje się na siódmym miejscu. Przystąpił następnie do ogłoszonego 4 III w obozie pod Barem Związku Wojska Koronnego. Otrzymał wówczas funkcję konsyliarza woj. czernihowskiego z prawem zasiadania w Konfederacji Generalnej oraz nominację na komendanta części wojsk konfederackich. Uczestniczył w walkach wiosennych na Podolu oraz w obronie Baru, za co został wyróżniony ordynansem Józefa Pułaskiego z 26 VI. W końcu czerwca z kilku chorągwiami przeszedł pod Mohylowem przez Dniestr na Wołoszczyznę. 18 VIII 1768 podpisał w Nielipowcach manifest „O nieważności wszelkich juryzdykcji” i drugi „O krzywdy i gwałty przez Moskwę czynione”. Miesiąc później w obozie pod Moszenicami nad Dniestrem razem z 42 towarzyszami w tym z Pułaskimi wystąpił przeciwko rozłamowym dążeniom Joachima Potockiego. W wydanym manifeście domagano się od Józefa Pułaskiego sprowadzenia oderwanych przez Wawrzyńca Orłowskiego oddziałów wojskowych, zapewnienia wojsku należytej płacy, pośpieszenia z pomocą Wielkopolsce. Dnia 16 XI podpisał w Dańkowcach traktat przymierza polsko-tatarsko-tureckiego. Tegoż dnia, w związku z przygotowywaną wspólną wyprawą polsko-tatarską na Nową Serbię, Orański został komisarzem do zaopatrzenia obu armii w żywność i furaż. W roku 1769 zaprzyjaźnił się z przebywającym na Wołoszczyźnie Szymonem Kossakowskim i z nim w lutym 1770 wyruszył na Węgry, ale rychło stamtąd powrócił do obozu konfederackiego w Warnie. Od listopada 1770 przebywał przez cały rok w ostatniej już kwaterze konfederatów na terenie tureckim w Czernowodzie nad Dunajem, skąd w listopadzie 1771 podążył z Joachimem Potockim na Węgry do Preszowa. Od czasu śmierci starszych braci, Wojciecha i Benedykta (zm. 1761), Orański był właścicielem całego majątku ojcowskiego (Torskie, Orania, Chartanowce, Hinkowice, Uhryńkowce, Kozłów na Podolu, Talne w woj. bracławskim, Łasków w Bełzkiem), a w r. 1765 wszedł w posiadanie Oratowa w Bracławskiem – i t. r. ufundował tam kościół katolicki. Związany ze stronnictwem królewskim, zabiegał wśród egzulantów czernihowskich o zgodny z interesami królewskimi przebieg sejmików we Włodzimierzu. W r. 1778 dostał Order Św. Stanisława. Przez wiele lat aż do śmierci był rotmistrzem kawalerii narodowej. W r. 1780 Daniel Hajewski dedykował Orańskiemu wydany w Berdyczowie „Zbiór historii polskiej”. W r. 1782 Orański wylegitymował się w Galicji ze szlachectwa. Zmarł w r. 1786. Z małżeństwa z Honoratą Marianną Cieszkowską, kasztelanówną czernihowską (zm. 1793), zostawił jedyną córkę Antoninę, zaślubioną w r. 1783 Antoniemu Pułaskiemu, konfederatowi barskiemu, potem targowiczaninowi i hetmanowi polnemu kor. Wniosła Pułaskim m. in. Torskie i Oratów.
Станістаў Аранскі (Stanisław Orański) – падстольнік Старадубаўскага павету, быў замужам за Расанкоўскай і меў сыноў Казіміра (Kazimierz Orański) і Міхал (Michał Orański), а таксама Якава (Jakób Orański) – першы падсудак павету Старадубаўскага і дэпутат на галоўны трыбунал ВКЛ, паркаморнік Старадубаўскі, спадчыннік маёнтка Аранова ў павеце Берасьцейскім, стараста Рэвяціцкі, меў ён двух сыноў Ігната (Ignacy Orański) – канонік Смаленскі, Юзэфа (Józef Woyna Orański) – земскі судзя Старадубаўскага павету, а таксама дачку Мар’яну (Maryanna Orańska).
Orański herbu Kościesza, w województwie Wołyńskim. Okol. tom. 3. fol. 182. herb ich zowie Strzałę Jelcami, tylko że herb ich, ze wszystkim podobny kładzie do herbu Kościesza, dla tego, i ja go tak zowię. Metryka Wołyńska 1528. wspomina Michna i Jędrzeja Orańskich: Z tego poznać, że z dawna na Wołyniu dziedziczyli. Są jednak Wojnowie i w Litwie, ale innego herbu, Wojnowie zaś Orańscy tym się pieczętują. Gedeon Orański władyka Chełmski 1674. Pachoniusz archimandryta Zydyczyński, władyka Piński wybornie uczony. Jakub Wojna Orański, podsędek Czerniechowski deputat na trybunał koronny 1648. i Aleksander sędzia ziemski Czerniechowski, komisarz z sejmu 1670. Constit. fol. 24. na ten czas podstoli Nowogrodzki. Stanisław na Oraniach, łowczy i poseł województwa Czerniechowskiego r. 1066. Józef stolnik Nowogrodzki deputat na trybunał koronny 1723. Adam kanclerz i kantor Kamieniecki proboszcz Włodzimierski deputat na trybunał koronny roku 1728. tymi czasy gdy to piszę, sufragan Kamieniecki. Kazimierz cześnik Starodubowski 1700. Stefan 1674.
N. Orański miał Ogińską za sobą, był dziedzicem Hliwina i Upierewicz w Mińskiem województwie. - Stanisław Wojna Drański podstoli Starodubowski, miał in voto Kossakowską, z tą synów Kazimierza, Michała który pojął za małżonkę Szujską, Jak ó ba, ten najprzód podsędek powiatu Starodubowskiego i deputat na trybunał główny Lit. drugi raz za Króla Augusta Ill. expost podkomorzy Starodubowski dziedzic Granowa w województwie Brzeskiem, starosta Rewiatycki, miał za sobą Konstancją de Sztrunkownę, z zaszczyconego domu dyplomatami od Cesarzy Rzymskich, a z imienia których za Króla Stanisława Augusta na sejmie 1768. roku indygenatem Kazimierz de Sztrunk do składu obywatelstwa Rzeczypospolitej Polskiej w posiadaniu prerogatyw i majątku jest przyjęty. - Tenże Orański podkomorzy, miał dwóch synów, Ignacego kanonika Smoleńskiego, Józefa sędziego ziemskiego Starodubowskiego, córkę Mariannę in voto Chmarzynę wojewodzinę Mińską. Józef sędzia ziemski Starodubowski, miał [str. 126] in voto Strawińską takoż sędziankę ziemską Starodubowską, za stawił syna Jakuba, i córkę Konstancją in voto de Raessową sędzinę ziemską Trocką. - Heraldyka Wielądka.
Wojno-Oranski h. Kościesza
folw. Mackiszki (1833 r.) - par. ejszyska;
wieś Mikunce (1844 r.) - par. hermaniska;
m. Lida (1862-1863 r.) - par. lidzka;
ok. Sakowicze (1823 r.) - par. ossowska;
ok. Łunki (1844 r.) - par. raduńska;
maj. Żyżma (1690-1858 r.; z wsią Mikańce - 442 dzies., 31 d.m., 30 d.ż. Michała s. Jakuba, 72 dzies., 8 d.m., 6.d. we wsi Mikańce Aleksandra i Władysława w 1845 r.), maj. Żyżma. alias Łowcuny (1845-1866 r.; z wsią Dejnówka - 212 dzies., 15 d.m., 12 d.ż. Stanisława s. Jakuba w 1845 r.), folw. Janopol (1863 r.), wieś Mikańce (1842 r.) - par. trokielska;
ok. Szymkowszczyzna (163 dzies., 14 d.m., 6 d.ż. Jana s. Antoniego w 1848 r.) - par. wasiliska;
|
