БУЧАЦЬКЕ ЄВАНГЕЛІЄ — повний апракос (книги Євангелія, упорядковані за недільними читаннями від Великоднього тижня), пам'ятка української рукописної книги на зламі ХІІ — ХІІІ ст.. Зберігається в Національному музеї у Львові. Українська книжка року - 2018.
Написане уставом на пергаменті. Походить з Галицько-Волинської землі. У ХV ст. зберігалося в монастирі у селищі Городище (Галичина), про що свідчить дарчий запис Андрушки Мушатича, пізніше — у василіанському Хрестовоздвиженському монастирі в Бучачі. Нині зберігається в Національному музеї у Львові.

10 серпня 1583 р. у луцькому суді був озвучений позов Йони Охлоповського, яким він звинуватив Настасю Михайлівну з Ощовських у вбивстві чоловіка Бориса Охлоповського, двоюрідного брата Йони, Костянтина і Сави Охлоповських. Звинувачення містили традиційні для подібних історій елементи: невластиве для подружжя співжиття з вини дружини, яка не хотіла виявляти до чоловіка теплих почуттів, а була свідомо налаштована на розлучення; вона спрямувала свої волю й «потаємний» умисел на «ганебне» вбивство чоловіка, очікуючи на сприятливу нагоду[46]. Отже, Настася перевезла всі свої речі до братів і подовгу в них мешкала, а 18 березня 1582 р., коли підпилий чоловік удома спав, вночі власною рукою «непристоине и незбожне, зрадливе», вколола його в горло ножем, від чого той помер.

Перед тим Настася підмовила «дивными и злыми способы» свою челядь, Борисового слугу Федора Дюгтя, хлопця Васька, і двох дівчат Вуцю та Параску, які допомагали їй позбавити життя чоловіка: одні тримали свічку, а інші були на сторожі. Перед смертю, як зазначалося в позові, Борис «волав», що сходить зі світу через «зраду» в домі. Тож батько скаржника Яким Охлоповський, на час провадження процесу вже небіжчик, тихо вивідав, що саме Настася власноруч убила чоловіка, але не хотів її як шляхтянку звинувачувати, не маючи твердих доказів.

А тому на погребі просив її не квапитися з похованням небіжчика, а ретельніше опитати якомога більшу кількість людей про обставини його смерті. Однак Настася не дала дозволу на «вивідування», а пішла з цвинтаря, покинувши тіло Бориса. Її ж брати Костянтин і Сава в стані сп’яніння мало не вбили Якима. Тоді він, «порушоний жалем», над тілом у присутності возного засвідчив, що небіжчик був убитий, а потім вніс скаргу до ґроду та передав на поруку Настасі челядь у тисячі кіп грошів. Якимові сини по різних ґродах оголосили, що саме вона винна у вбивстві чоловіка[47]. Разом із Настасею були позвані до суду й її брати.

Обвинувачі подали визнання возних, внесені до актових книг: Станіслава Коломийського у луцькому ґроді 10 квітня 1582 р., який оглядав пораненого Бориса Охлоповського, а також пізніші, вже по його смерті, в луцькому, володимирському і кременецькому ґродах. Зміст цих свідчень писар звів до кількох моментів: ще за життя чоловіка Настася відмовилася «піймати» челядь для «опиту», а взяла її на поруки; по смерті Бориса вона не погоджувалася затримати поховальну церемонію і знову заборонила опитувати челядь, але пообіцяла її поставити в суді.

До скарги долучалися свідчення сестер Бориса, які вказали на челядь як винуватців, та два листи від чотирьох осіб – швагрів Охлоповських (Кузьми і Клима Порванецьких, Василя Олізаровського та Тимофія Зика-Князького), де вони засвідчили, ніби чули від Бориса, що вночі його хтось уколов ножем у власному домі, хоч там не було нікого чужого. У підсумку Йона Охлоповський заявляв, що всі представлені акти вказують на дружину небіжчика як винуватицю смерті чоловіка, адже вона не була зацікавлена в розслідуванні і боронила челядь від опитування, а також не засвідчила факт злочину перед «околичними» сусідами і не вчинила «обволання» убивства чоловіка.Утім, адвокати вдови оповіли іншу історію. Коли трапилося нещастя з Борисом, дружини не було вдома, бо спочатку чоловік відіслав її до своєї сестри Михнової Порванецької, далі жінки разом поїхали на хрестини, тож Настася лише пізно увечері повернулася додому. Борис за відсутності дружини вранці сходив до церкви, після служби взяв попа і з ним дома пиячив, а потім «броил в дому», ледь попові вдалося його вкласти до ліжка. А коли священик пішов, Борис устав, витягнув зі скрині речі дружини і їх рубав, аж поки не зламав шаблю. Після того взяв півгак, який вже був заряджений, набив його ще раз і вистрілив. Ударна хвиля була такою сильною, що Борис упав, розбив груди так, що на правому боці вискочила ґуля («ґуз»), переламав кістку на плечі і з того ж боку був поранений в шию, схоже, тріскою від прикладу.

Після того чоловік перебинтував шию і ліг спати, а коли Настася повернулася і запитала, що трапилося, Борис сказав, що сам не знає, і попросив дати йому спокій. Бачачи, що справа серйозна, Настася послала слугу Федька по горохівського балвера[48], а потім вже над ранок до братів, які, бачачи, що ескулап не може зарадити справі, відправили посланця до Свинюх кликати досвідченішого спеціаліста. Свинюський балвер перебував при небіжчику до самої його смерті. Того ж понеділка Борис послав по своїх родичів і у вівторок склав тестамент у їхній присутності, де не було жодної згадки про вбивство.

Як твердили адвокати Настасі, під час поховання Бориса Йона Охлоповський з помічниками вихопили шаблі та розігнали попів і присутніх, відібрали мари з тілом небіжчика, про що позвані скаржилися в земському суді. Ця версія також була викладена священиками 29 квітня в ґроді. Адвокати обвинуваченої поклали тестамент, який (як зазначалося), засвідчили своїми печатками сам Йона та швагри небіжчика Кузьма й Клим Порванецькі.

Представили також письмове свідчення свинюського балвера Миколая, який був при Борисові майже три тижні і жодного разу не чув від нього, щоб той скаржився на когось про підступне поранення. Про рану на горлі небіжчик нічого певного розповісти не міг, казав, що був дуже п’яний. Помер від того, що з ґулі на грудях, яку протяв балвер, відток пішов у черевну порожнину. Лист був датований 12 квітня, схоже, писався одразу після активних кроків Охлоповських по конструюванню своєї версії та її поширенню серед загалу, чому мали сприяти вознівські свідчення у всіх трьох волинських ґродах. Адвокати твердили, що Настася не розглядала смерть чоловіка як убивство, не чулася винною, а тому й не ініціювала справи. Небіжчик майже три тижні був живий і не скаржився, що в його ранах винен хтось інший, аніж він сам. До того ж дружина – «біла голова» – не знала, як потрібно діяти в сумнівних ситуаціях. Тож обвинувачена сторона просила про дозвіл на виведення шкрутинії.Суд, керуючись засадничим принципом презумпції невинуватості, («будучи ближчий до визволення, аніж до карання»), дозволив удові виводити шкрутинію на наступній судовій сесії (рочках). Однак було вирішено, що підозрювана має весь цей час перебувати в замку і з нього не виходити, а при ній – її брат; там же мала бути ув’язнена і челядь.

Також урядники опитали поодинці кожного із челяді як тих, на кого в першу чергу впала підозра. Їхні розповіді загалом збігалися з версією адвокатів Настасі Охлоповської, однак мали деякі відмінності в деталях. Слуга Федько, який у день поранення Бориса супроводжував Настасю в її подорожах, зауважив, що небіжчик пояснював ґуз на грудях результатом недбалого поводження з півгаком, а от про рану на шиї його свідчення були суперечливіші: в одних випадках казав, що не знає, як її отримав, а в інших висловлював версії – чи то через постріл із півгаку, а чи його вкололи ножем.

Слуга твердив, що півгак був серйозно пошкоджений після пострілу, зокрема, його дерев’яна частина, від якої відлетіла з одного боку тріска. Він також згадав про ще одного персонажа історії – Борисового племінника Кожуховського, який того вечора втік з дому. Дівка Воця сказала, що увесь той час, поки Настасі не було дома, челядь ховалася від пана і до нього у світлицю не заходила. А коли приїхала пані і виявила скривавленого чоловіка у тяжкому стані, той на її питання про причину сказав, що був поранений Кожуховським, хоч той і клявся у своїй непричетності до нещастя дядька. Дівка, щоправда, теж підтвердила слова пана, що його ножем сколото[49].                 

Вже через два дні (12 серпня) до луцьких книг були вписані визнання челяді, дані на тортурах, які серйозно відбігали від попередніх. Отже дівка Воця спочатку сказала, що пана вбив Кожуховський, потім – що сама пані з Кожуховським з гніву за те, що він понищив її речі, і при цьому була присутня вся челядь. Своє визнання Воця повторила ще двічі. Федір Дьоготь сказав, що по приїзді одразу пішов спати, а коли почув, що пан поранений, хотів його оглянути, однак пані не пустила. Васько Грицкович ще до проби визнав, що вколола Бориса ножем його дружина, а дівки при ній тримали свічки. Все те він бачив через вікно, однак Яків Ощовський заборонив йому розказувати про побачене будь-кому до певного часу. Дівка Параска натомість свідчила, що пана «замордували» Кожуховський з Федьком[50]. Тож бачимо, що й свідчення під тортурами не вирізнялися одностайністю.   

19 вересня того ж 1583 р. оскаржені вивели шкрутинію з допомогою 30 свідків. Десять свідків особисто чули від Бориса Охлоповського про його поранення як про нещасний випадок від пострілу з півгаку, серед них – Антон Визгерд Заболоцький, який до того ж писав тестамент на прохання небіжчика. Він підтвердив, що заповіт читали в присутності Йони Охлоповського і Клима та Кузьми Порванецьких, які були незадоволені його змістом і звернулися до Бориса зі словами: «Діти свое погубилъ, а от детей все жоні отписуешъ». Вони зволікали із засвідченням тестаменту, хоч їх по це просив сам небіжчик, і в результаті так і не поставили на ньому своїх печаток і підписів[51].

За тестаментом небіжчика опікунами Настасі та дітей ставали її брати, а маєток потрапляв до рук удови на вигідних для неї умовах. Серед свідків фіксуються свинюський балвер і його шваґер (вихрест), які перебували при Борисові Охлоповському практично невідступно до його смерті. Свої свідчення зробила і дружина Івана Селецького, яка заявила, що чула розповідь про поранення в результаті пострілу й від небіжчика, і від його рідної сестри Михайлової Пораванецької. Всі інші так звані «свідки» чули про поранення Бориса в результаті нещасного випадку від різних осіб і за різних обставин, на яких я коротко зупинюся. Отже шестеро осіб отримали інформацію від Василя Олізаровського, чиї визнання на боці Йони Охлоповського мали підтверджувати вину Настасі. Серед них, що прикметно, Василеві рідні брати – Федір, Андрій та Левко Олізаровські.

На аналогічну інформацію з уст представника протилежної сторони – Кузьми  Порванецького – посилався також свідок Настасі Станіслав Ґуховський. А Миколай Стемпковський «чув» від підданих Якимової Охлоповської на торгу в Горохові 25 березня, що Борис поранився тоді, коли дружини не було дома. Четверо осіб передали слова горохівського балвера Якуба, який казав, що Борис отримав свою рану випадково за відсутності в домі Настасі, а двоє – посилалися на подібну оповідь попа Карпа. Адам Рудавський додав у своїх свідченнях, що Йона Охлоповський (як кажуть), десь подів того попа, який затверджував тестамент.

Джерелом інформації виступали слуги тих, хто особисто спілкувався з Борисом, також свідки посилалися на чутки, які кружляли на Волині, де наголошувалося на непричетності Настасі до смерті чоловіка. Під час опитування був продемонстрований пошкоджений півгак. Насамкінець адвокат обвинуваченої сторони просив про присягу для Настасі «самосім», тобто ще з шістьма свідками (ІІ ЛС, розд. 11, арт. 23), для доведення її невинуватості; також зауважувалося, що особи, які брали участь у виведенні шкрутинії, готові присягнути.Однак позивачі заперечили і настояли на своєму праві доводити вину Настасі. Серед доказів обвинувачення – випис із актових книг визнання возного, який опитував горохівського балвера Якуба. Той ніби сказав, що відмовився лікувати Бориса, бо колота рана на горлі була смертельна, і ніби при ньому послали дівку шукати голільного ножа, можливе знаряддя вбивства. Далі подали лист від Яна Бокія Печихвостського, володимирського підкоморія, який був у домі Бориса, однак особисто з ним не говорив через слабкість пораненого. Натомість свинюський балвер, який перебував при пораненому, повідомив, що той жити не буде – надто «шкодлива» рана на шиї, через яку виходить вся їжа. Кузьма, Клим і Євстахій Порванецькі особисто в суді заявили, що Борис був поранений, але невідомо ким.

Ще один свідок Богуш Липленський визнав факти поганого подружнього життя Бориса зі своєю дружиною, яка, покинувши чоловіка, тривалий час мешкала у брата Василя. Липленський  також визнав, що він розпитував своїх приятелів про обставини поранення Бориса, однак інформація була суперечлива, зокрема сам постраждалий ніби казав: «Кажут, что был пъян, пил с попомъ и дуровал; там же, деи, кажут, якобы ся ножом сколоти мел».

Ще один свідок Федір Князький особисто не чув від Бориса, що його хтось поранив, але люди посилалися нібито на його слова про підступну рану, невідомо ким завдану. Як бачимо, жоден зі свідків прямо не вказав на Настасю як убивцю. Різниця в історіях обох сторін полягала лише в тому, що свідки з боку Настасі однозначно заявляли про поранення Бориса в результаті нещасного випадку, а свідки з боку братів Охлоповських допускали можливість підступу. Утім, це не завадило братам Охлоповським підсумувати, що всі їхні свідки вказали на вину вдови, що підтверила і челядь «на муці». Вони просили про дозвіл присягнути на підтвердження своїх обвинувачень.

Адвокат Настасі потому заявив, що Охлоповські десь поділи челядь, а своє звинувачення вони придумали з корисливою метою, адже Настася їм «опеки по небожчику мужу своему дати не хотела». Суд, зауваживши сумнівність скарги позивачів і їхніх свідків, наказав Настасі «самосім» присягнути. Позивачі на те просили про апеляцію до короля, що їм було дозволено. Тож присягу Настасі затримали до рішення королівського суду, а свідкам з її боку наказали присягати. Ті своїм «сумлінням» підтвердили, що їхні свідчення з приводу невинуватості Настасі у вбивстві чоловіка правдиві[52].17 грудня Йона Охлоповський від себе і братів вніс до ґроду протестацію, в якій викривав підступ оскарженої та її захисників. За його словами, Настасині опікуни – брати Василь і Микита Ощовські та Іван Селецький – скликали до себе родичів і чужих людей, та переконали їх своєю «непевною» розповіддю у невинуватості сестри. Вони також подали на уряд тестамент, правдивість якого скаржники не визнають. Йона також твердив, що челядь затримали в замку і взяли на тортури з ініціативи старости, який засумнівався в аргументах захисту. Однак Охлоповські як «люди вбогие, на почтъ слугъ и сторожовъ не способъные», не змогли забезпечити охорону затриманих.

Тож Ощовські, попередньо з ними змовившися, однієї ночі «фортелем» відволікли сторожу і допомогли челядникам спуститися по муру. Тих слуг, власне, особливо й не стерегли, адже вони після тортур були тяжко хворі і, як здавалося, нездатні на втечу. Далі пани Ощовські зібрали у себе приятелів і сторонніх осіб, і навіть «хлопів простих», та намовили їх проханнями і подарунками свідчити під час виведення шкрутинії так, як їм було потрібно: «Их через два дни честовали и ведле воли своее их великими просбами и плачем великим, а снат и дарами, намовили, упросили и по воли своеи накеровали». Судді ж в результаті ухвалили несправедливий декрет – наказали присягати Настасі.

Писар, своєю чергою, за суддівським наказом чи зі своєї ініціативи не вписав у протокол багато речей, потрібних скаржникам для провадження справи за апеляцією в королівському суді. Потім ті злі люди, намагаючись замести сліди і позбавитися від «язиків», які їх звинувачували, почали прибирати челядь, про що вже є знак – знайдене тіло дівки Воці з каменем на грудях в криниці на землях Дем’яна Павловича, неподалік місця, де мешкає швагер Ощовських Адам Рудавський (як пам’ятаємо, один зі свідків при виведенні шкрутинії Настасею).

Піддані Павловича, що знайшли тіло, швидко повідомили про страшну знахідку свого пана і сказали, що перед тим бачили ту дівку у Рудавського. Дем’ян не став замовчувати справу, а вчинив «опит» усіх, хто міг щось знати. Знайомі Охлоповських з-під Кременця, почувши про ці події, повідомили скаржників, а їхні приятелі ту інформацію «во многих сторонах розголосили». Возний, який оглядав тіло, привезене Йоною Охлоповським до луцького ґроду, визнав: «…знат, иж была билая голова». Ця репліка дозволяє припустити, що стан збереження тіла був далекий від ідеального. Також возний повідомив, що «знахідку» як дівку Воцю ідентифікував сам Охлоповський.

Відповідно, виникає питання, чи не скористався Йона нагодою видати знайдене тіло за доказ вини Настасі та її братів. Далі возний зафіксував, що голова небіжчиці була обстрижена, а на тілі – помітні знаки від тортур: попалені катівськими свічками боки і плечі, так що шкіра звисала, та сліди від мотузок на руках і ногах, які залишаються від розтягування на катівській драбині[53]. Зазначу, що й ця інформація могла бути інтерпретацією Йони, адже сліди розкладу можна було за цих обставин видати за сліди тортур. Утім, протестація, схоже, не мала жодних наслідків.У підсумку справа закінчилася, згідно з королівським декретом, присягою Настасі і шести шляхтичів при ній 20 лютого 1586 року, майже через чотири роки після смерті Бориса Охлоповського. Жінка присягала, що чоловіка «спячого, пяного» ножем не колола, з челяддю жодним чином не змовлялася, непричетна до його смерті «ани радою, ани ведомостю, ани помочю». Прикінцеві слова присяги звучали так: «Естли же не по правди присягаю, Боже ми не помози и вбий мя Боже в сей вік и в будущий, на души и на тіли моем»[54].

Підсумовуючи цю історію, зауважу, що в більшості випадків марна справа намагатися вибудувати свою версію подій на підставі тогочасних судових наративів чи, принаймні, якось узгодити вкрай суперечливі деталі. Досить ризиковано напевно покладатися на правдивість одного з тих сценаріїв, що пропонувалися сторонами в суді. Тож питання, що стало причиною смерті Бориса Охлоповського – ніж в руках підступної дружини, а чи випадок, який позбавив жінку тягаря подружнього життя – винесемо за межі аналізу.

Адже відповідь на нього неминуче обґрунтовуватиметься низкою припущень, щедро приправлених суб’єктивністю того, хто спробує це зробити. Утім, особи, що стали перед судом, теж найменшою мірою переймалися питаннями – що насправді відбулося та хто вбивця. Для Охлоповських будь-що-будь важило довести вину вдови, адже лише за цих обставин вони могли повернути контроль за майном двоюрідного брата. Настасі та її братам потрібно було довести її непричетність до смерті чоловіка. Борисів племінник Кожуховський, челядь, знайдене жіноче тіло з каменем на грудях, піп, який невідомо де подівся, голільний ніж зі слідами крові, півгак та інші свідки й свідчення, що несподівано зринають в процесі розгортання історії, губляться серед інших елементів досить суперечливих конструкції.

Значна їх частина – інформаційний мотлох на узбіччі для самих учасників процесу. Для історика натомість вони служать підтвердженням, що сторони найменше переймалися пошуками доказів, невідповідністю тверджень та намаганням їх узгодити. Врешті, так до кінця нез’ясованим залишилося питання, яка саме рана – на грудях чи в шиї – стала безпосередньою причиною смерті Бориса, ба більше – чи була взагалі рана на грудях[55].

Натомість чи не найважливішим для дослідника видається питання про «конструювання» свідків і свідчень сторонами процесу та ті ресурси, які для цього використовувалися. Адже за відсутності слідства як незалежної від сторін частини судового доведення, саме свідки постають головним аргументом у суперечці. Вони, а також риторична майстерність адвокатів набувають у суді вирішального значення. Зупинюся на них детальніше, почавши від особливостей конструювання звинувачення вдови.

Охлоповські на початку процесу подали визнання возних, що були внесені до луцького, володимирського і кременецького ґродів, які засвідчували відмову Настасі провадити опитування челяді та слуг. Саме слуги постають із цих актів як підозрювані в убивстві Бориса Охлоповського. Запис у луцьких книгах, датований 10 квітня, стосувався останніх днів життя Бориса, а  визнання возного, занесене до володимирського ґроду у травні, взагалі було зроблене вже по його смерті. Тобто Охлоповські розпочали інформаційну кампанію по дискредитації удови у Волинському воєводстві вже по смерті Бориса, а офіційні звинувачення її в смерті чоловіка прозвучать більше аніж через рік після самої події (що, утім, було цілком типовим для провадження подібних справ).

Натомість більшість свідків з боку Настасі посилалися на інформацію, отриману ними в інтервалі між 18 березня, коли Бориса спіткало нещастя, та 25 березня – неділею і ярмарковим днем у Горохові. Найпізніше свідчення датоване 27 березня. Частина свідків згадує про тестамент – важливу деталь, яка недвозначно вказувала, що небіжчик не розглядав дружину, попри складне подружнє життя, як можливого убивцю. Розведеність у часі свідчень сторін конфлікту може вказувати також на певну зміну у розповіді про подію самого Бориса. Цілком імовірно, що думка про умисне поранення була «підказана» тяжкохворій людині, яка мала певні провали в пам’яті через сп’яніння, відвідувачами, що потяглися до Охлопова довідатися про обставини нещастя та стан Бориса.

Серед них могли бути як зацікавлені особи, що задавали питання з певною метою, так і цілком безсторонні. Нагадаю ще раз свідчення Богуша Липленського, свідка обвинувачів, де він наводить слова Бориса, які чув від Івана Холоневського: «Кажут, якобы ся ножом сколоти мел».

Відповідно, одні і ті ж свідки упродовж майже трьох тижнів Борисової хвороби могли чути від нього різні версії трагічної події: 1) в перший тиждень, коли писався тестамент, а Охлоповські з Порванецькими вирішували, як уникнути його підписання, Борис ще достеменно не знав, як отримав рану в горлі, і був певен, що в результаті необережного поводження з півгаком; саме з цього періоду походить інформація свідків Настасі; 2) перед смертю Борис уже підозрював, що  умисно поранений кимось із домочадців, на чому вибудовують свої звинувачення Охлоповські; факт «волання» Бориса про зрадливе вбивство, на яке посилалися на першому засіданні Охлоповські, не був підтверджений жодним свідченням.

Тож «свідки» з обох сторін могли цілком щиро присягати на підтвердження своїх слів. Утім, можливе ще одне припущення. Свідки, які оповідали, що саме вони чули, а потім підтверджували свої слова присягою, не конче вказували, що їхні свідчення – це все, що вони чули. Цілком імовірно, що таким чином можна було залишити частину невигідної інформації поза межами визнання.

[47] Вписана до володимирських ґродських книг скарга, датована травенем 1582 р., вказує на челядь як винуватців смерті Бориса, а не на його дружину (ЦДІАК, ф. 28, оп. 1, спр. 15, арк. 216-217 зв.).
[48] Балвер – цирюльник, що надавав зокрема і медичні послуги.
[49] Архив Юго–Западной России…, ч. 8, т. ІІІ, с. 365 – 383.
[50] Там само, с. 383-384.
[51] Зауважу, що це твердження розходилося із попередньою адвокатською заявою, що тестамент був таки засвідчений самими обвинувачами. Утім, ці неузгодження могли виникнути не під час адвокатських реплік, а під час писання справи і недогляду писаря та сторін.
[52] Архив Юго–Западной России…, ч. 8, т. ІІІ, с. 384-408.
[53] Там само, с. 408-413.
[54] Там само, с. 414-415.
[55] 18 вересня 1583 р., тобто напередодні розгляду справи у суді, датується визнання возного, який їздив до горохівського балвера і питав його про рану Бориса Охлоповського. Той нібито сказав, що оглядав Бориса одразу після поранення і «инъшое раны не было, толко колотая ножем у горла с правое стороны». Цю інформацію з якоїсь причини або не оприлюднили, або вона не потрапила в протокол з ініціативи писаря. Очевидно також, що горохівський балвер мав уражені амбіції, адже його професіоналізм був поставлений під сумнів, коли до пораненого Бориса Охлоповського покликали свинюського ескулапа (ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 30, арк. 404 зв.-405).
[56] ЦДІАК, ф. 25, спр. 458, арк. 172 зв.-173 зв.
[57] Там само, арк. 182 зв.
[58] Там само, Ф. 25, оп. 1, спр. 34, арк. 924 зв.-925 (835 зв.-836 – подвійна нумерація).
[59] ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 55, арк. 5.
[60] Там само, спр. 124, арк. 779 зв.

В Берестьи, 23 января 1516 года.

164. А то другии листъ судовыи короля его милости Жикгимонта межы Петрашком Мушатичом и унуком его Яцком, а межи кн(я)зи Сокол(ь)скии и иншими вчастиниками их о вступъ в дуброву Скленскую з ымен(ь)я Михлина.

Жикгимонт и далей.
Смотрели есмо того дела. Стояли передъ нами очевисто, жаловали намъ земенинъ волынский, панъ Петрушко Мушатич зъ дворениномъ н(а)шимъ, з унукомъ своимъ Яцъкомъ Яцъковичомъ на кн(я)зя Василья и на кн(я)зя Солътана, а на кн(я)зя Юря Сокольскихъ, и на земенина волынского Матьфея Скуйбеду, и на инъшых племенъниковъ, которые з ними //[ 159] дельницу в Михлине мають, што жъ, дей: "Они моцъно уступають се у дуброву нашу Скленскую, дерево и дрова беруть и тую дуброву пустошать, и шкоды великие чинять". И кн(я)зи Сокольские, и тот земенин поведили передъ нами, ижъбы здавна мели въездъ з ыменья своего, з Михълина: „О которую жъ, дей, дуброву первей сего отьцу нашому, кн(я)зю Михаилу, зъ его отцомъ, паномъ Иваномъ Мушатою право было передъ старостою луцъкимъ, паномъ Михайломъ Монътовътовичом, в чомъ жо, дей, отца нашого правого знашолъ и в тую дуброву присудил ему въездъ мети. И листь свой судовый на то ему далъ". Которий же листь его перед нами вказывали, ино в томъ листе стоить написано, ижъ панъ Михайло отьцовъ ихъ о дуброву смотьрелъ, а панъ Олизар Шиловичъ, маршалокъ Волынское земли, передъ ним светьчилъ о дуброву великого кн(я)зя Швитьрыгайлову, што михлинцом вольно было въежъдчати такъ, какъ и инъшымъ обаполным селомъ. Нижли в томъ листе не меновано, ижъбы о Скленъскую дуброву ихъ смотрелъ. А панъ Петрушко зъ Яцъкомъ мовили: „Не рекучи вам, але и инъшымъ всимъ обаполънымъ суседомъ не было вол(ь)но в тую дуброву нашу въезду мети безъ дозволенья моего, какъ же и вамъ есми не заборонялъ по доброй воли своей тамъ, у тую дуброву мою, въежъдчати, коли есми суседеви з вами мешъкал". А за тым положили перед нами прывилей великого кн(я)зя Швитригайловъ //[1 59у] на то, што отцу его, пану Ивану, тое именье Склень, дал з лесы, з боры, з дубровами и з ловы, и со въсимъ, какъ тое именье было деръжано, на него, и границы ему в томъ прывильи выписаны. А к тому панъ Петрушко з унукомъ своимъ мовили: „Маете ль вы на то ко[то]рое сведомъе, ижбы отцу вашому вольно бывало в тую дуброву нашу Скленъскую въежъдчати, або маете ль сведомъе и людей добрих, которые бы при пану Михале тамъ на тую дуброву выезъдили и того межы отцы нашими смотрели, бо, дей, отец мой з отьцомъ вашимъ будеть ли о которую инъшую дуброву право мелъ, а тую дуброву Скленскую, в которую се безъвинъне уступуете, отецъ мой во в покои держалъ". И они рекли: „Мы жадного сведецства через тоть лист на то не маемъ". Ино мы, порозумевъши с паны радами, такъ есмо на конецъ учинили: коли панъ Михайло Монътовтовичъ в томъ листе своемъ не написалъ, менуючы, ижъбы о тую дуброву Скленскую их смотрел, и коли теж сведамя жадного на то не мели ... Маеть панъ Петрушко и его потомъки тую дуброву Скленскую деръжати со въсимъ подъле того привилья великого князя Швитрыгайла и какъ отецъ его, панъ Иванъ, и они держали. А княземъ Сокольским и тому земенину, и людемъ ихъ, и инъшымъ обаполным суседомъ не надобе ся в тую дуброву ничымъ въступати и въезду никоторого тамъ мети. И на то есмо имъ дали сесь нашъ лист з нашою печатью.
П[и]санъ у Берестьи [1516], генъвара двадъцат(ь) третего дня, инъдикта четвертого. Пры том были воевода виленский, канцлер, пан Миколай Радивил, панъ виленский, гетман, староста луцкий, бераславский и веницкий, маршалок Волынское земли, князь Костентин Иванович Острозкии, воевода троцкии, маршалок дворный, пан Грегорий Станиславович Остик, пан Троцкий, староста жомойтский, пан Станиславъ Янович, маршалок земский, державца слонимский, пан Ян Миколаевич Радивил. Копоть, писар. (Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 231 (1540-1543): 12-oji Teismų bylų knyga / Parengė I. Valikonytė, N. Šlimienė, S. Viskantaitė-Saviščevienė, L. Steponavičienė. Vilnius, 2007, стр. 150-151)