Немиричі.  НЕМИРИЧІ герба власний/Клямри– шляхетський рід герба власного, пізніше Клямки (польс. Klamry), у 16–18 ст. – зем'яни Київського воєводства, від поч. 19 ст. – дворяни Російської імперії. Засновником роду був дворянин господарський Іван (Івашко) Немирич, що 1514–24 згадується як чорнобильський державець. Його єдиний син Єсип (п. 1598), як і батько, починав кар'єру при великокнязівському дворі; завдяки протекції кн. В.-К.Острозького 1566 здобув уряд київ. земського судді, який обіймав до самої смерті; посол шляхти Київ. воєводства на вальні сейми 1570, 1576, 1582, власник Чернехова, Олевська, Лугин, Ушомира, Норинська та ін. маєтків на пн. Київ. воєводства. Сини Єсипа Матвій (п. бл. 1613) та Андрій (п. бл. 1607) започаткували 2 гілки роду, що за назвами гол. резиденцій іменуються, відповідно, олевською та чернехівською. Найвідомішими представниками олевської гілки були правнук Матвія Єсиповича Олександр-Ілля (бл. 1668 – 1755) – королів. ротмістр, київ. земський підсудок 1711–20, київ. земський суддя 1720–47, та молодший син Олександра-Іллі Тадеуш – київ. підстолій 1766–85, київ. стольник 1785–86, овруцький підкоморій 1786–94, кавалер ордену св. Станіслава, учасник повстання Т.Косцюшка 1794, після придушення якого був позбавлений родових володінь, у т. ч. Олевська. Серед представників чернехівської гілки – нащадків Андрія Єсиповича – можна виділити його сина, народженого в шлюбі з Марушою Хребтовичівною, рідною сестрою володимиро-берестейського єпископа і архімандрита Києво-Печерської лаври Мелетія Хребтовича-Богуринського – Стефана (п. 1630). Завдяки політ. активності та вмілому господарюванню в розлогих маєтках йому вдалося зробити блискучу кар'єру, зміцнити майнове становище й закласти засади могутності роду. Стефан Андрійович не раз відряджався шляхтою Київ. воєводства послом на вальні сейми (1607, 1611, 1618 та 1619), а 1609 обраний маршалком місц. сеймику. 1619 і 1620 – королів. ротмістр, 1620 і 1623 – член комісій з урегулювання "козацького питання". З 1619 – київ. підкоморій, а від 1623 – овруцький староста (обидва уряди обіймав пожиттєво). Стефан відомий як послідовник учення Фауста Социна, наймогутніший покровитель антитринітаріїв (аріан, або социніан; див. Социніанство) на Київщині. У шлюбі з Мартою Войнаровською мав 3-х доньок і 3-х синів. Юрій Стефанович (див. Ю.Немирич; 1612–59) – вихованець аріанської академії в Ракові; під час освіт. подорожі по країнах Європи перебував на студіях у Базелі, Лейдені, Оксфорді, Кембриджі, Парижі та ін. ун-тах. Після повернення до Речі Посполитої, як і батько, обіймав уряди київ. підкоморія 1641–59 та овруцького старости 1653–59; посол київ. шляхти на вальні сейми 1632, 1637, 1638, 1639, 1641, 1648, 1650, 1652 та 1654. Під час інтервенції на територію Речі Посполитої іноз. військ 1655 перейшов на бік швед. короля Карла X Густава, а 1657 прийняв православ'я і обрав своїм протектором Б.Хмельницького, який призначив Юрія київ. полковником. Після смерті гетьмана ввійшов до найближчого оточення його наступника – І.Виговського, був автором Гадяцького договору 1658, за яким мав стати канцлером Великого князівства Руського. Брав участь у Конотопській битві 1659; загинув у серпні 1659 в сутичці з козаками, незадоволеними політикою гетьмана І.Виговського. Рідними братами Юрія Стефановича були Владислав (п. 1653) – овруцький староста (1642–53) – та Стефан (п. 1684) – київ. чашник (1655–58), київ. хорунжий (1658–59), київ. підкоморій 1659–80. 1659 підтримав курс свого старшого брата Юрія на створення Великого князівства Руського; невдовзі після підписання Гадяцького договору 1658 був оголошений генералом артилерії нового держ. утворення. 1680 першим у родині потрапив до сенату Речі Посполитої, отримавши привілей на київ. каштелянію, від 1681 і до смерті обіймав уряд київ. воєводи. Другим і останнім сенатором у роду став онук Стефана Август (п. бл. 1775) – від 1773 поланецький каштелян, власник 4-х сіл у Сандомирському воєводстві. 1803 рід внесений до 6-ї частини Родовідної книги Київ. губернії. Представники обох гілок роду Н. у наші дні живуть поза межами України. Niemiryczowie, Niemirycz Литература: Задорожна О. Ф. Формування Черняхівської волості Немиричів. Геральдика та сфрагистика. під початку XVI ст. походять перші відомості про герботворення панів Немиричів. На печатці пана Івана Немирича від 1514 р. у німець- кому щиті було зображено знак у вигляді літери Х із загнутими кін- цями і перекладиною здолу 112. В інший спосіб знак можна описати як такий, що складається з літери А в долішній частині та верхньої час- тини літери Х — у горішній. Щоправда, гербовник Руліковського подає відомості про дещо іншу конструкцію герба Немиричів, спираючись навідбиток печатки незнаного зімені представника цього роду від 1563р. — у ренесансовому щиті знак у вигляді літери Х з загнутими кінцями під літерою А113. Втім, у даному випадку можемо мати справу з невірним про- рисом печатки, оскільки пізніший сфрагістичний матеріал не підтвер- джує цієї інформації. Так, на першій печатці київського земського судді (1566–1598) Єсифа Івановича Немирича від 1571 р. знак має звичний вигляд літери Х з за- гнутими кінцями і перекладиною здолу в ренесансовому щиті, над яким знаходиться шолом з наметом114. На його другій печатці від 1583–1585 рр. родовий знак бачимо в півкруглому бароковому щиті 115, а на третій, від 1587–1589 рр., — знову в ренесансовому щиті в супроводі шолома з наме- том і трьох страусячих пер в нашоломнику 116. Подібну конструкцію має герб на першій печатці сина Єсифа Івано- вича — пана Матвія Немирича від 1603 р., але цього разу родовий знак розміщено в щиті іспанської геральдичної форми117. А на другій печат- ці Матвія Єсифовича від 1625 р. герб складається з чотиридільного ре- несансового щита, на якому в першій частині зображено родовий знак у вигляді літери Х з загнутими кінцями і перекладиною здолу, в другій частині — знак у вигляді хреста з подвійним роз- галуженням здолу (герб роду Скобейків — бабки за батьківською лінією Скобейківни, доньки пана Йордана Скобейка) 118, в третій — знак у вигляді вістря стріли з подвійним розгалуженням здолу, в четвертій — три лілії в стовп, над щитом вмі- щено шолом з наметом під шоломовою короною і три страусячих пера в нашоломнику 119. Пізніші річпосполитські гербовники відтворювали родо- вий герб панів Немиричів лише в загальних рисах, відчутно видозмінивши його — замість родового знаку на червоному полі бачимо дві перехрещені скоби (клямри), а в нашоломнику лілію120 112 ЦДІАУК. Ф. 220, оп. 1, спр. 655, арк. 1 (овальна, 14×13 мм; згори напис: ИВАН). 113 ЛНБ ВР. Ф. 5, оп. 2, спр. 7444/IІІ, арк. 811 (“Pieczęcie na urzędowem regestrze rzeczy Dachnowey Kraseńskey 1563 r.”); Piekosiński F. Heraldika polska wieków średnich. — S. 304, il. 532. 114 ЦДІАУК. Ф. 44, оп. 1, спр. 1, арк. 555 (восьмикутна, 13×13 мм). 115 НБУВ ІР. Ф. 2, спр. 23 365; ЦДІАУК. Ф. 221, оп. 1, спр. 17, арк. 4 (восьмикутна, 15×12 мм; згори літери: ІN). 116 APK. ASang, teka ХVІІ, plik 71; plik 72, st. 482; teka ХVІІ а, plik 18, 19, 56; plik 32 (овальна, 18×16 мм; згори літери: ІN). 117 ЦДІАУК. Ф. 221, оп. 1, спр. 3, арк. 4 (восьмикутна, 16×15 мм; згори літери: МИ). 118 Яковенко Н. Витоки роду Немиричів // Mapa Mundi. Зб. наук. праць на пошану Я. Дашкевича з нагоди його 70-річчя. — Львів — Київ — Нью-Йорк, 1996. — С. 170–171, 176–177. 119 ЦДІАУК. Ф. 256, оп. 1, спр. 79, арк. 32 (овальна, 18×16 мм; згори літери: SN). 120 Kojałowicz W. Сompendium. — S. 88; Niesiecki K. Herbarz Polski. — Т. V. — S. 106. Олег Однороженко (Київ). Шляхетська геральдика Київської землі XV — першої половини XVII ст. за архівними джерелами та матеріалами сфрагістичної кОлекції Музею Шереметьєва // Сфрагістичний щорічник · Випуск ІІ. І ІІ — королевский дворянин и чернобыльский державец (1514—1524). Первый из рода, кто расширил родовые владения в Овруцком повете. Боярин Івашко Немирич служив при дворі київського воєводиІвана Львовича Глинського, брата князя Михайла Львовича Глинського, який очолив у 1508 р. повстання проти польсько-литовської влади. Івашко Немирич і доніс королю Жигимонту 1 Старому про те, що на підмогу повсталим з Москви іде полк на чолі з Дашковичем4. За цей донос після придушення повстання він отримав в нагороду села і величезні земельні наділи. Серед маєтностей, які мав у 1514 р. Іван Немирич, знаходилися і с. Меленевичі та земля Тупачоловщина в Заушші. Доброю традицією знаті і заможних бояр у той час було обдаровувати храми і монастирі коштовностями і маєтками. Так вчинив і Івашко Немирич. 17 листопада 1514 р. він подарував Київському Микільсько-Пустинному монастиреві «человека своего, выслуженого на господари моемъ, на ймя Олексея и зъ братею его, Узившьской волости, зъ Меленевичъ, [де він] посполито живетъ, зъ его землею бортною, и зъ нивами, и сеножатми и со всимъ на все, какъ ся тая очизна у собе маетъ, ничого на томъ собе не оставляючи, Светому Николе на монастырь Пустынский по душе своей, и листы на того человека твердости свои казатъ есми его милости, игумену Светого Николы, дати вечно и непорушно. … При томъ были и тому добре сведомы, пан Федоръ Елецъ [та інші]»5. Іван Немирич ще двічі повертається до цього документа - в 1529 р. і 1543 р. Останній раз він дарує Київському Микільському Пустинному монастиреві Тупачоловську землю. На звороті документа є напис: «Zapis na ziemie Tupaczolowska»6. («Пом’яник Київського Микільсько-Пустинного монастиря» не зберігся, та не виключено, що саме в цьому «Пом’янику» були записані члени родини Івана Немирича). З подальших документів випливає, що у власність монастиря відходила тільки половина Тупачоловських грунтів. (Між іншим, це – перша згадка про теперішнє с. Мелені в Житомирській області, і вірогідно, Тупачоловщина, це - урочище Тупиці, неподалік від села). А Єльцям на Овруччині належало серед інших село Ходаки7. Можливо, в нагороду за свої військові заслуги боярин Київського замку Василь Миткович у цей період одержує с. Меленевичі, яке перед тим належало Івану Немиричу, і до свого родового прізвища він додає нове - Меленевич. В 1529 году он получил привилей построить на левом берегу реки Ирша ниже Малина замок и заложить поселение. Эта местность, названная Городище, стала наследственной собственностью рода Немиричей. Сам же Черняхів, який згодом став одним із центрів володінь Немиричів, дістався їм у спадок від третьої дружини київського зем’янина Івашка Немирича, дочки Йордана Скобейка: у ревізії 1545 р. його названо «материзною по Скобейку» Єсифа Немирича [8]. Станом на 1552 р. тут було лише Черняхівське селище, яке адміністративно «тягнуло» до Житомирського замку [9].
4. Грушевський М. «Історія України-Руси», т.4, (XIV-XVI віки- відносини політичні),- К.: «Наукова думка», 1993.- С. 486 5 Державний архів Київської області (ДАКО). Ф.782, оп.1, спр.7452. 6 Центральний Державний Історичний Архів України в м. Києві (ЦДІАУК). Опис Ф.220, (додаток, запис 614). 7 Яковенко Н.М. «Українська шляхта з кінця XIV - до серединиXVII століття. Волинь і Центральна Україна». – К.: Часопис «Критика», 2008.- С. 193. 8. Литовська метрика. Книга 561: Ревізії українських замків 1545 року / підгот. В. Кравченко. – К., 2005. – С. 242 (Арк. 116 зв.). 9. Архив Юго-Западной России (далі – Архив ЮЗР). – К. : Типография Г. Т. Корчак-Новицкого, 1886. – Ч. 7. – Т. 1 : Актыо заселении Юго-Западной России. – С. 149. ІІІ Єсиф Івашкович † 1598 київський земського судді (1566–1598 рр.), P 1598 Relacja Ukraina..., op. cit.. Dz. 2, s. 373. Уже у 1569 р. він володів Черняхівською волостю (Черняхів) у Житомирському повіті, сусідніми, розташованими в Овруцькому повіті, маєтками навколо Шершні, Прибірською волостю (Прибірськ/Приборськ) над Тетеревом, олевськими землями (Олевськ) у північно-західному куті воєводства, а також Кузьмичами з околицями у його північній частині. Цей останній маєток пан суддя обміняв 1588 р. в Богдана Дешковського на Івницю неподалік Житомира. До цього можна додати ще кілька сіл, розкиданих по Овруцькому повіті, але названі чотири комплекси володінь, безперечно, були опорою добробуту Немиричів. У ревізії 1545 р. Черняхів названо «материзною по Скобейку» Єсифа Немирича [6]. Станом на 1552 р. тут було лише Черняхівське селище, яке адміністративно «тягнуло» до Житомирського замку [7]. У листопаді 1560 р. Єсиф Немирич досяг згоди з київською зем’янкою Михайловою Лещинською «o bliskost» третини маєтків її сестри, дружини Івана Скобейка (Скубейковича) [8]. Вірогідно, Скобейко був бездітним двоюрідним братом Єсифа Немирича і на момент укладання угоди вже помер. Саме за таких умов майбутній земський суддя міг претендувати на його володіння, які, очевидно, й розширили Черняхівську волость. Протягом кількох десятиліть Єсифу Немиричу довелося обстоювати в суді своє право на Черняхів та околиці. Більше того, у подимному реєстрі 1571 р. взагалі немає згадки про цей маєток. Таку обставину можна пояснити як звільненням від податків у зв’язку з локаційним привілеєм, так і невизначеністю статусу поселення 1. З одного боку, під 10 січня 1571 р. згадується черняхівський урядник Єсифа Немирича Ярмола (Дубницький), а з іншого – влітку того самого року Кірдей Леміш заявив про свої права на місто Черняхів [9]. 5 листопада 1571 р. датована скарга Андрія Савича Лемеша на Немирича про наїзд на сусідні з черняхівськими селецькі ґрунти 2[10]. З Лемешами домовились про розмежування і насипання копців [11] між селами Єсифа Немирича Андрієвом і Стиртами та маєтками Лемешів у Великому Бежові 3 й Федорівці 4. Ця суперечка час від часу спалахувала з новою силою, а в конфлікті брали участь нові фігуранти, зокрема волинський воєводич князь Юхим Корецький і його слуга Григорій Пашкович. Перші згадки про «niekotoryie roznicy» ще з батьком князя Юхима, Богушем Корецьким, належать до 1546–1549 рр. Тоді вдалося досягти згоди [12], але в чому полягала суть розбіжностей – невідомо. Можливо, йшлося про Черняхів, бо згодом князь Юхим неодноразово намагався його привласнити. Так, Матвій Немирич, який«за [з]лtцtнъtмъ» від батька тримав у 1583–1584 рр. Черняхівський двір, 26 вересня 1584 р. подав скаргу до Житомирського замкового суду на князя Юхима Корецького, який нібито вчинив наїзд на волость, претендуючи на Черняхів і довколишні села – Старий Черняхів, Дівочки,, Горбаші, Отроковичі, Кияницю (Киянку) та Високе [13]. Імовірно, Корецький спирався на якесь невідоме нам судове рішення, бо 29 вересня 1584 р. приїжджав до Черняхова на ув’язання, проте Єсиф Немирич наказав синові замкнутися в замку. Зустрічний позов проти Корецького було розглянуто 1591 р. у Люблінському трибуналі, де 11 червня винесено рішення, зміст якого так само невідомий [14]. Збереглася також згадка за 1590 р. про затримання людьми Єсифа Немирича майбутнього запорозького «старшого» Яроша Чоновицького та відібрання у нього якихось листів [15]. Можливо, цей інцидент був теж пов’язаний із суперечкою Немирича та Корецького за Черняхів. Черговим етапом усталення території Черняхівської волості можна вважати межовий акт 29 грудня 1595 р. про встановлення кордону між містечком Черняховом, власністю Вороничів Крошнею і землями Житомирського староства [16]. У 1643 р. мандатом короля Владислава IV ці межі було підтверджено. У заповіті Єсифа Немирича 1598 р. зазначалося, що між його синами розподілено ті маєтки, які вони могли використовувати до його смерті, й ті, що мали бути поділені після неї [17]. З огляду на слабке фізичне та розумове здоров’я двох із синів – Івана та Семена батько записав першому доживотним правом село Красносілля [18]. Інші сини, Матвій та Андрій, були відсторонені від цієї волості. Якби Іван мав сина, то Красносілля перейшло б до нього, якби дочок – Матвій з Андрієм мали б забезпечити їх віном. Проте застереження щодо Красносілля ніколи не було виконане. Черняхівська волость згідно зі згаданим заповітом переходила у спадок онукові Єсифа Немирича Стефану [19]. 6. Литовська метрика. Книга 561: Ревізії українських замків 1545 року / підгот. В. Кравченко. – К., 2005. – С. 242 (Арк. 116 зв.). 7. Архив Юго-Западной России (далі – Архив ЮЗР). – К. : Типография Г. Т. Корчак-Новицкого, 1886. – Ч. 7. – Т. 1 : Акты о заселении Юго-Западной России. – С. 149. 8. Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі – ЦДІАК України). – Ф. 228. – Оп. 1. – Спр. 40. – Арк. 239 зв. 9. ЦДІАК України. – Ф. 49. – Оп. 2. – Спр. 1333. – Арк. 1 ; Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (далі – ІР НБУВ). – Ф. 1. – Спр. 4104. – Арк. 244. 10. ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 4104. – Арк. 339. 11. ЦДІАК України. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 13. – Арк. 432 зв.–433 зв. 12. Там само. – Ф. 228. – Оп. 1. – Спр. 40. – Арк. 45 зв. 13. Актова книга Житомирського міського уряду кінця XVI ст. (1582–1588 рр.) / підгот. М. Бойчук. – К., 1965. – С. 50–51, 109–116, 122. 14. Jabłonowski A. Вказ. праця. – T. X. – С. 4. 15. Архив ЮЗР. – К., 1886. – Ч. 7. – Т. 1. – С. 27–28. 16. ІР НБУВ. – Ф. 2. – Спр. 1448. – Арк. 40–40 зв. 17. ЦДІАК України. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 52 зв.–53. 18. SGKP. – T. 9. – S. 196. 19. ЦДІАК України. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 43–43 зв ІV Semen Jesypowicz † 1605 житомирський стольник. Поділ спадщини виявився складним, до того ж від заповіту Сейфа мали вигоду лише двоє нащадків: син Матвій та онук Стефан (син Андрія). До 1602 р. брати володіли маєтками спільно. Потім найстарший - Семен спробував оскаржити заповіт, однак невдовзі помер (у 1605 р.), не залишивши нащадків. Matwij Jesypowicz † 1613P 1601 Dokument Man. 1601 Після смерті Семена відбувся остаточний поділ маетностей. Матвій (пом. 1613 р.) отримав Олевськ та Івницю, Андрій (пом. 1607 р.) та його син Стефан - Черняхів, Прибірськ і Шершні. Іван (пом. після 1618 р.) був змушений задовільнитися символічною часткою у вигляді двох сіл: Костюшковичів під Овручем і Медведного над Словечною на самому кордоні з Литвою. Iwan Jesypowicz † po 1618Після смерті Семена відбувся остаточний поділ маетностей. Матвій (пом. 1613 р.) отримав Олевськ та Івницю, Андрій (пом. 1607 р.) та його син Стефан - Черняхів, Прибірськ і Шершні. Іван (пом. після 1618 р.) був змушений задовільнитися символічною часткою у вигляді двох сіл: Костюшковичів під Овручем і Медведного над Словечною на самому кордоні з Литвою. Він судився за належну йому частку спадщини до кінця життя. Після його смерті майно дісталося вдові як опікунці малолітніх синів Івана та Михайла (24 дими у 1628 р.). Проте молоді Немиричі не продовжили судової суперечки. Вони провадили життя авантюристів під орудою таких ватажків на прикордонні, як Криштоф Немирич чи Самійло Лащ. Іван зрештою опинився у лавах запорозьких козаків (у 1649 р.). Маєтності дісталися його двоюрідному племіннику Юрію (у 1647 р.). P 1607 Literatura PSB, t. 22, s. 819. Після смерті Семена відбувся остаточний поділ маетностей. Матвій (пом. 1613 р.) отримав Олевськ та Івницю, Андрій (пом. 1607 р.) та його син Стефан - Черняхів, Прибірськ і Шершні. Іван (пом. після 1618 р.) був змушений задовільнитися символічною часткою у вигляді двох сіл: Костюшковичів під Овручем і Медведного над Словечною на самому кордоні з Литвою. V Федора Іванівна Немирич
Iwan Iwanowicz † ? P Literatura A. J. Rolle, Niemierycze..., op. cit., s. 22. Після смерті батька майно дісталося вдові як опікунці малолітніх синів Івана та Михайла (24 дими у 1628 р.). Проте молоді Немиричі не продовжили судової суперечки. Вони провадили життя авантюристів під орудою таких ватажків на прикордонні, як Криштоф Немирич чи Самійло Лащ. Іван зрештою опинився у лавах запорозьких козаків (у 1649 р.). Маєтності дісталися його двоюрідному племіннику Юрію (у 1647 р.). Michał Iwanowicz † po 1628P Literatura Op. cit., s. 22 Krzysztof Matwijowicz † 1618 P Literatura Op. cit. Олевськ та Івниця після смерті Матвія у 1613 р. перейшли до його чотирьох синів - Криштофа, Миколая, Семена та Олександра. Троє старших залишилися в історії Київщини як відомі авантюристи. Особливо дошкуляв місцевим мешканцям Криштоф як отаман ватаги, що складалася з козаків, колишніх жовнірів, банітів (вигнанців), зубожілої шляхти тощо. У 1618 р. його зловили, засудили на ґродських рочках за участі великої кількості шляхти і стратили у Києві 1619 р. Миколай і Семен, вірогідно, сховалися від репресій, оскільки зникли з актів якраз у той самий час. Mikołaj Matwijowicz † po 1620P Literatura Op. cit. Олевськ та Івниця після смерті Матвія у 1613 р. перейшли до його чотирьох синів - Криштофа, Миколая, Семена та Олександра. Троє старших залишилися в історії Київщини як відомі авантюристи. Semen Matwijowicz † po 1620 P Literatura Op. cit. Олександр Matwijowicz † 1648 P 1619, 1624, 1629,1648 Dokument List 1619; El. 1624; Prot. 1629; A. J. Rolle, Niemierycze..., op. cit., s. 22. Власником успадкованих після Матвія маєтків відтоді значився лише наймолодший серед братів - Олександр (пом. 1648 р.). Проте він навряд чи був успішним господарем. У 1624 р. Олександр продав Івницю Анджею Зборовському й, вірогідно, саме тоді ж Кисоричі в Олевській волості - Іллі Бабинському. Ці втрати він тільки частково компенсував купівлею в Солтанів частини Білокоровичів. Однак у 1628 р. його як власника бл. 370 димів іще можна було зарахувати до заможної шляхти, ознакою якої виступало володіння багатьма селами. Так само й у 1640 р. - з його 482 димами, з-поміж яких, щоправда, понад 390 перебувало в заставі (Олевська волость, переважно у двоюрідного племінника Юрія). Олександрові вдалося бл. 1646 р. викупити із застави Олевськ. Через два роки, на початку селянських заворушень цей представник «козацької» лінії Немиричів був убитий запорозькими повстанцями. Право на володіння маєтками успадкував його єдиний син Єсиф. Богумила Матвійовна Немирич
Стефан Андрійович Немирич київський підкоморій (1619 р., пом. 1630 р.) Черняхівська волость згідно зі згаданим заповітом переходила у спадок онукові Єсифа Немирича Стефану [19]. На цей момент вона складалася з таких сіл: Осники, Високе, Дречево (Дручово), Славів, урочище Хмелів, Бортники, Краснище 1, Іванків, Гриценка, Видра, Царлуг, Дуди, Киянка. Саме ці села були передані Матвієві, дядькові Стефана, у заставу сумою 10 тис. зол., очевидно, ще його батьком. Намагаючись залишити їх за собою, Матвій у 1600 р. вніс цей запис до трибунальських книг у Любліні, однак 24 липня 1602 р. йому довелося поступитися цими маєтками Андрієві Немиричу та його дружині Маруші як опікунам свого сина [20]. Щойно згадане розпорядження Єсифа Немирича було тоді ж, у 1598 р., опротестоване Семеном Єсифовичем і за ухвалою Люблінського трибуналу із заповіту належало вилучити пункт про передачу Черняхова неповнолітньому Стефану. Своєю чергою, Єсиф добився через Київський земський суд, очільником якого був, підтвердження запису на користь онука. Щоправда, це не зупинило подальших скарг: першу з них подав Матвій Єсифович восени 1600 р., а наступна надійшла від Семена у січні 1602 р. [21]. Найімовірніше, із розподілом спадщини пов’язаний також позов Матвія Єсифовича до брата Андрія, датований 30 серпня 1601 р. [22]. Водночас 8 лютого 1602 р. ще один брат, Семен Єсифович, безуспішно намагався отримати від київських земських урядників випис про маєтки, які він мав успадкувати за тестаментом батька. Не вдалося йому добитися цього й раніше – під час Михайлівських років 1600 р., що відбувалися в Овручі, коли він позивав свого брата Матвія про рівний поділ батькових маєтків [23]. Так чи інакше, але влітку 1602 р. Черняховом володіли Іван і Семен, яким адресувався декрет Люблінсь- кого трибуналу про ув’язання в цей маєток Яну- ша Заславського [24]. Утім, як побачимо пізніше, Черняхів таки залишився у власності онука Єси- фа Немирича, Стефана, і далі перейшов у спадок його нащадкам [25]. Тимчасом Матвій, незважаючи на «віддален- ня» від Черняхівської волості, продовжував ко- ристуватися тамтешніми маєтками і після смерті батька, що призводило до конфліктів із братом Андрієм. Зокрема, 16 червня 1600 р. Люблінсь- кий трибунал виніс ухвалу за позовом Андрія та його дружини Маруші до Матвія, де предметом спору був Черняхів [26] (очевидно, йшлося про згадуване вище передання застави). 16 березня 1602 р. Андрій вдруге подав позов на Матвія до трибуналу, звинувативши його в тому, що за сприяння київського ґродського судді і київсько- го чашника Філона Стрибиля він зумів уписати до актових книг «фальшивий» запис на Високе й Осники (13 липня трибунальським декретом цей запис було скасовано) [27]. Очевидно, до повноліття Стефана його спад- щиною опікувався батько. Саме від нього його дружина Маруша успадкувала одне із сіл Чер- няхівської волості, «ново тtпtр jсtдать поча- лоt» – Коритища [28]. Коли у 1607 р. до Люблінського трибуналу знову надійшла справа про поділ маєтків, тепер уже за позовом Івана Єсифовича Немирича, Чер- няхівська волость складалася з замку і містечка Черняхова, сіл Отроковичі, Іванків, Стирти, Ді- вочки, Осники, Високе, Горбаші, Коритища, Славів та двору Красносілка. Після тривалої тя- ганини 17 серпня 1609 р. трибунал усі ці села присудив Стефану Немиричу, який тоді мешкав у Черняхові [29]. Одночасно зі спорами щодо права власності точилися суперечки про межі Черняхівської во- лості. Так, на початку XVII ст. відновився старий конфлікт із власником сусіднього Бежова Яко- вом Лемешем [30]. За декретом Люблінського трибуналу від 2 листопада 1609 р., потрібно бу- ло провести нове розмежування між Стиртами та Бежовом, поновивши «розкопані» межові коп- ці, насипані ще 1571 р. Декрет зобов’язував Сте- фана Немирича забезпечити присутність на цій процедурі київського підкоморія, проте ні сам Немирич, ні підкоморій на неї не з’явилися [31]. Чим закінчилася справа, невідомо, але конфлікт залагоджено не було. 3 січня 1611 р. Стефан Не- мирич скаржився на Якова Лемеша та його дру- жину Палагею Ходичанку Криницьку, закидаю- чи їм зведення на нього наклепу. До Немирича начебто дійшли чутки, що Лемеші звинуватили його в тому, що 28 листопада 1610 р. він уночі разом із Петром Вільгорським та іншими, «на- ехавши кгвалтом якобы на дом его в Бежове, вломившис в дом его, до окон светличных якобы припадши, окрик якобы учинивши, с полгаков стрелял, шаблями окна порубал» та поранив пані Лемешову. Опротестовуючи заяву Лемеша, Стефан стверджував, що він у той час перебував не в Черняхові, а в Приборську, про що «ведомост людская да Б(о)г высвядчи» [32]. Очевидно, суд задовольнив позов Немирича, бо 10 січня 1611 р. на його вимогу до Бежова було віднесено позов Якову Лемешу «до выконаня присеги в декрете кгродском киевском менованое и выражоное» [33]. Вірогідно, Леміш відмовився присягати, що спонукало Немирича до наїзду на Бежів. Не випадково, мабуть, тоді постраждала козацька ватага Григорія Пашковича, що, очевидно, було відлунням давнішої суперечки між князем Юхимом Корецьким та Єсифом Немиричем за Черняхів, адже Григорій Пашкович називав себе слугою князя. Отже, вночі 11 січня 1611 р. Стефан Немирич зі своїми слугами, боярами та підданими наїхав на Бежів, але ще до наїзду, вранці, в селі з’явилися козаки і «ниякий» Пашкович «з людом своим, с конми, возами». Люди Немирича почали «оных козаков» із домівок Лемешових підданих «волочити, бити, забивати, маетности брати, возы, кон з господ их з сєла... брати» й відвозити до Черняхова. Не заспокоївшись на цьому, вони далі взялися збивати замки з комор Лемешових підданих і за-бирати звідти майно, кажучи, що все то – козацьке. Сам Леміш перебував тоді у Києві на земських рочках. Повернувшись, він побачив двох убитих і кількох поранених козаків й одразу ж відіслав їх до Житомира, де після відповідного огляду покійним було вчинено «звыклый погреб» [34]. Наступного дня, 14 січня, у житомирському суді вже Стефан Немирич скаржився на Пашковича, називаючи його «виволанцем», який при- став до запорожців і разом з ними здійснював «розбое, наезды и кгвалты на маетности шляхетские». Нібито обраний козаками за «старшого і полковника» [35], він зібрав до 8 тис. осіб, з якими нападав на Черняхівську, Шершнівську та Приборську волості. Серед постраждалих від наїздів були названі місто Черняхів, містечко Андріїв, села Красносілка, Троковичі, Горбаші, Високе, Дівочки, Стирти, Іванків і Коритища. Свавілля, побиття й мордування підданих та ґвалтування жінок і дівчат по всіх маєтках чинилися протягом літа 1610 р. Намагаючись відкупитися від Пашковича, Немирич подарував йому двох добрих коней, які коштували 200 талярів, а також дав йому 50 зол. Проте Пашкович не заспокоївся і 9 січня 1611 р. наїхав на містечко Стефанів, де напав на урядника і слугу Немирича Яна Рожковського та, «привезавши до шии повороз, при коню его вести росказал» [36]. 10 січня 1611 р. він наїхав на Андріїв й убив черняхівського міщанина Семена Сухореброго; 14 січня возний Адам Петровський оглядав у Черняхові тіло покійника, а також підстреленого в ногу коня Олександра Мирського і 70 побитих андріївських підданих. У своїй скарзі Стефан Немирич звинуватив Лемеша у змові з Пашковичем та зведенні наклепу, начебто це він, Немирич, убив Пашковича й побив Лемешових бежівських підданих [37]. Про завершення справи з Яковом Лемешем відомо з вознівських квитів: сторони домовили- ся про розмежування, яке відбулося 16–18 березня 1611 р. і під час якого було насипано 32 копці від Ярилівського поля аж до Єпанчинського ґрунту. Останній копець встановлено знеподалік річки Видреї [38]. Ще однією нестабільною межею на півночі був кордон із Топорищенською волостю Олізарів Волчковичів, які неодноразово вторгалися у Черняхівську волость, а 1610 р. захопили ґрунти, що належали до Черняхова та Андрієва [39]. Не менш проблемним був кордон із Вільською волостю краківського каштеляна князя Януша Острозького. Суперечка з власниками Вільська тривала не один рік, навіть після розмежування 1610 р., за яким до Вільської волості відійшли Івановичі, Грушки, Нове Поле (Новопілля) і Зороків. Стефану Немиричу залишалися Черняхів, Славів, Сіленщина, Мокренщина, Горбаші й Троковичі [40]. На початку 1636 р. Немиричі звинувачували вже спадкоємця Острозьких князя Домініка Заславського у зазіханні на городище Славів, а також на привласнення черняхівської сіножаті, що сталося ще за князя Януша. Детальніше про це йшлося у двох апеляціях Немиричів, уписаних до судових книг під 25 жовтня 1636 р., де йдеться про заволодіння дідом відповідача, Янушем Острозьким, черняхівськими ґрунтами, городищем Славовом, Осниками, Горбашами та Отроковичами, а також урочищами, що розміщувалися на межі між волостями, проте належали до черняхівських володінь [41]. Врешті, у 1647 р. вільський державця Александр Цеклинський, вкотре пробував привласнити славівські ґрунти [42]. Точилися суперечки і з сусідами Щеніївськими за урочище Верхоруддя: Немиричі вважали його частиною села Високе, а Щеніївські нази- вали Волчовом і відносили до Щеніїва [43]. За кілька років до смерті Стефан Немирич відписав частину маєтків у пожиттєве володіння дружині Марті Войнаровській. Із її заяви 1621 р. про те, що на цихмаєтках лежить тягар «obligów» [44], дізнаємося про їх склад: містечко Андріївка, села Янків 1 і Стирти. У тестаменті Стефана Немирича опікункою дітей, а отже, і маєтків названо дружину. Перша версія заповіту була записана 20 серпня 1628 р. до люблінських трибунальських книг, а друга складена 24 лютого 1630 р. у Горошках. Заповіт 1630 р. не змінив суті попереднього документа, а лише уточнив перелік маєтків, що мали перейти в розпорядження вдови та дітей. На Черняхові й Андрієві він записав їй 20 тис. зол., а синам заповідав після досягнення повноліття поділити землі порівну. Донька мала отримати посаг і виправу від матері. Згідно з поправками, внесеними до другої версії заповіту, після досягнення повноліття старшим сином, поки решта дітей не доросте до «działu wieczysytego», дружина має розпоряджатися половиною маєтків, поступившись іншою половиною старшому синові [45]. Черняхівська волость наприкінці життя київського підкоморія майже не відрізнялася від тієї, яку він сам отримав у спадок. Щоправда, у подимному тарифі 1629 р. згадується ще й село Щурова, не зафіксоване у переліку старих осад 2. До цієї ж волості віднесено село Сіленщина [46], згадуване в розмежуванні Черняхівської та Вільської волостей 1610 р. Очевидно, йдеться про Волицю Силенську, осаджену на землях Сіленщини Грежанської волості (див. про це далі), на томість у переліку відсутні Кияниця, урочище Хмелів, Коритища, Гриценки, Видра, Царлуг і Дуди. Отримавши спадок у 1607 р., він енергійно зайнявся збільшенням своїх маетностей. Потрібний для цього капітал йому забезпечила вдала фінансова політика. Стефан брав численні позики під заставу окремих сіл і водночас давав позики під заставу великих землеволодінь - наприклад, Ружинським або Горностаям. Він також орендував Овруцьке староство на підставі приватної угоди зі старостою Павлом Рудзьким за згодою короля. У численних суперечках за майно він вдавався до сили, нападів і примусу. Завдяки всьому цьому він бл. 1625 р. здійснив ще кілька вдалих угод, внаслідок чого придбав три великі волості: Гречанську (Гречани) в опікуна малолітніх князенків Пронських Рафала Лейденського, Топориську (Топорище) у спадкоємців Адама Олізара та Норинську (Норинськ) у Станіслава Любомирського (успадковану від Олександра Острозького). У всіх своїх маєтках він провадив інтенсивну осадницьку діяльність, одночасно здійснюючи дрібні купівлі для заокруглення землеволодінь. У такий спосіб Стефан став одним із найзаможніших людей Київщини. Згідно з податковим тарифом 1628 р. він був четвертим землевласником воєводства й поступався лише трійці князів - Домініку Заславському, Каролю Корецькому та Яремі Вишневецькому, опинившись, таким чином, у колі «українних» латифундистів. При цьому пам.ятаймо, що від 1624 р. він був овруцьким старостою. Стефан орендував також Овруцьке староство (від 1624 р., пом. 1630 р.), яке перейшло до його сина Владислава (від 1642 р., пом. 1653 р.). Під час татарського нападу на українські землі, найбільше - на територію Волинського воєводства 13 - 15 вересня 1621 р. у галичанському маєтку (села Галичани, Зборошів і Скриголови Луцького повіту), належному київському підкоморієві Стефанові Немиричу (батько відомого Юрія Немирича), татари вбили 144 літніх чоловіків, а старших жінок, які намагалися втекти разом з онуками, наздогнали й потопили в болоті. Натомість усіх молодих чоловіків, жінок і дівчат забрали в полон. Урядника Яна Станіславського, який захищав "немалый спрятъ" і "шкатулу" з документами, нападники порубали шаблями. Після відходу татар піддані С. Немирича з іншого його маєтку - Голятина, збирали тіла загиблих із галичанської маєтності "по полях и дубровах", і звозили на цвинтар біля церкви53.ЦДІАК України. - Ф. 25. - Оп. 1. - Спр. 123. - Арк. 835 зв. - 836 зв. - Акт 813.Не одразу після татарського нападу, а в листопаді та навіть у грудні 1621 р. й пізніше, записи про розорення вносили до актових книг шляхтичі - безпосередні учасники Хотинської битви, які на той момент поверталися додому. Згадуваний С. Немирич відзначав, що його галичанський маєток у Луцькому повіті було розорено татарами 13 - 14 вересня, а він тоді "был на послузє Речи Посполитоє в обозе зъ их мл. паны гетманы - з великимъ литовскимъ и полным коронънымъ въ войску противко поганомъ туркомъ и татаромъ"63.ЦДІАК України. - Ф. 25. - Оп. 1. - Спр. 123.Арк. 835 зв. - 836 зв. - Акт 813. С. Немирич повернувся з обозу додому у Черняхів (нині - Житомирська обл.) дуже хворим. Стефан помер у 1630 р., залишивши володіння своїм трьом синам - Юрієві, Владиславові та Стефанові, з-поміж яких лише перший досяг повноліття6. 15 та 16 березня 1630 р. Марту Войнаровську було введено у Черняхівську волость: Осники, Слобідку, частину Ходаків 3, місто Старий і Новий Черняхів, містечко Андріїв, фільварок і селоІванків, села Стирти, Дівочки, село і фільварок Некраші, села Троковичі, Горбаші, Щурову (на підставі запису 1625 р. у розмірі 20 тис. зол.). Ще через два дні, 18 березня, повторено введен- ня в містечко Андріїв, села Стирти й Іванків [47]. Крім успадкування та заснування нових сіл, Немиричі розширювали свої володіння шляхом захоплення чужих ґрунтів й осадження на них слобід. Одна з таких спроб датується лютим 1608 р., коли Маруша Хребтовичівна та її син Стефан на щеніївському ґрунті насипали греблю, вкопали на орних землях стовп на слободу, а 27 квітня почали будувати млин і ставити хати [55]. Ще одна акція відбулася 16 квітня наступного року. Тоді Стефан Немирич нібито за намовою матері наїхав на селище й ниви Щеніївських над річкою Лучищовкою, виорав поля, наказав укопати в урочищі Верхоруддя стовп на слободу, навіз дерева для будівництва та почав осаджувати людей, що було засвідчено возним 4 листопада 1609 р. [56]. Із Щеніївськими того самого року точився процес у Любліні. Зі змісту декрету від 18 серпня довідуємося, що Щеніївські звинувачували Стефана Немирича та Марушу Хребтовичівну у захопленні їхньої сіножаті, ставу та млина й осадженні слободи на їхніх землях [57]. Важко встановити, чи йдеться про згадану вище слободу, чи про різні. Зважаючи на те, що надалі у джерелах згадується лише одна слобода, можна припустити, що її було осаджено у два прийоми. Подібним чином Стефан Немирич діяв на іншому пограниччі своїх володінь, захопивши частину земель села Сіленщина Грежанської волості над шляхом, що вів із Черняхова до Грушок. Улітку 1609 р. було досягнуто порозуміння у цій справі [58]. Подібна угода зафіксована також у 1613 р. з уточненням, що цей ґрунт розташовувався під городищем Славовим і до нього нале-жало урочище й острів за річкою [59]. Очевидно, це закінчення справи, на яку натрапляємо ще під 1602 р. – про привласнення Андрієм Немиричем ґрунту Пронських у Сіленщині [60]. Перша спроба була тоді невдалою, але перед 1604 р. уже Стефан наслав на Сіленщину свого урядника й утвердився там [61]. Очевидно, саме тоді було розпочато осадження Волиці Силенської на цьому ґрунті [62]. 19. ЦДІАК України. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 43–43 зв. 20. Jabłonowski A. Вказ. праця. – T. X. – С. 55–56, 90. 21. ЦДІАК України. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 43 зв.–44. 22. Там само. – Арк. 39 зв. 23. Там само. – Арк. 52 зв.–53. 24. Jabłonowski A. Вказ. праця. – T. X. – С. 72. 25. Див., зокрема, згадки за 1605 та 1609 рр.: ЦДІАК України. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 129 зв. ; Спр. 5. – Арк. 297 зв. 26. Jabłonowski A. Вказ. праця. – T. X. – С. 47. 27. ЦДІАК України. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 74–74 зв. ; Jabłonowski A. Вказ. праця. – T. X. – С. 88. 28. ЦДІАК України. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 114. 29. Jabłonowski A. Вказ. праця. – T. X. – С. 95, 128, 142 ; ЦДІАКУкраїни. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 119 зв., 161–161 зв. 30. Jabłonowski A. Вказ. праця. – Т. X. – С. 129, 130. 31. ЦДІАК України. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 357. 32. Актова книга Житомирського ґродського уряду 1611 року / Упоряд. А. М. Матвієнко, В. М. Мойсієнко. – Житомир : Інститут української мови НАН України ; Житомирськийдерж. пед. ун-т ім. І. Франка. Північноукраїнський діалектологічний центр ; Центральний державний історичний архів України у м. Києві, 2002. – С. 38-39. 33. Там само. – С. 171. 34. Там само. – С. 55-57. 35. Про авантюри Пашковича, насправді ротмістра затяжної корогви в московській кампанії, див.: Грушевський М. Історія України-Руси : в 11 т., 12 кн. серія Пам’ятки / М. Грушевський. – К. : Наукова думка, 1991–1999. – Т. 7.– 1995. – С. 339–341. 36. Актова книга Житомирського ґродського уряду 1611 року / Упоряд. А. М. Матвієнко, В. М. Мойсієнко. – Житомир : Інститут української мови НАН України ; Житомирськийдерж. Пед. ун-т ім. І. Франка. Північноукраїнський діалектологічний центр ; Центральний державний історичний ар-хів України у м. Києві, 2002. – С. 62. 37. Там само. – С. 59–61, 65–68. 38. Там само. – С. 255–256. 39. Там само. – С. 36. 40. Архив ЮЗР. – К., 1886. – Ч. 7. – Т. 1. – С. 268–274. 41. ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 4104. – Арк. 55 зв., 78, 79. 42. ЦДІАК України. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 12. – Арк. 23 зв. 43. Див. скарги Єсифа Немирича на наїзд та вивезення збіжжя у 1587 та 1588 рр.: ЦДІАК України. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 274, 336 зв. 44. Jabłonowski A. Вказ. праця. – T. X. – С. 608. 45. ЦДІАК України. – Ф. 11. – Оп. 11. – Спр. 8. – Арк. 179-181. 46. Архив ЮЗР. – К., 1886. – Ч. 7. – Т. 1. – С. 359–360. 47. ЦДІАК України. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 8. – Арк. 211 зв.–212, 213. 55. ЦДІАК України. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 88–88 зв. 56. Там само. – Арк. 102–102 зв., 358–358 зв. 57. Jabłonowski A. Вказ. праця. – T. X. – С. 144. 58. Там само. – С. 182–183. 59. Там само. – С. 573. 60. Там само. – С. 449. 61. Там само. – С. 492, 511. 62. Ділова мова Волині і Наддніпрянщини XVII ст. / АН УРСР; інститут мовознавства ім О. О. Потебні / В. В. Німчук (ред.), В. В. Німчук (підгот.). серія (Пам’ятки української мовиXVII ст. Серія актових документів і грамот). – К. : Науковадумка, 1981. – С. 68. VI Єсиф Олександрович Юрій Стефанович Немирич (+1659) київський підкоморій (1641 р.,). Немирич здобув блискучу європейську освіту. Навчався у знаменитій Раківській академії, центрі социніанського руху, де привернув до себе увагу Мартіна Руара, який відрекомендував його відомому філософу та політику Гуго Гроцію.Далі Немирич мандрує Європою — Греція, університети Лейдена й Амстердама; навчання в Оксфорді й Кембриджі, слухав лекції у Паризькій Сорбоні. Цей період у Європі був часом розквіту суспільних наук. «Всі ці ідеї знаходять відгук у вразливій душі молодого українського шляхтича. Його державний ідеал, який він спочатку хоче здійснити в межах Речі Посполитої, а потім в українській козацькій державі — ідея республіканської федеративної держави типу Голландії чи Швейцарії» [6:155]. Навчався Немирич також у Падуанському університеті в Італії та Швейцарії. Немирич був надзвичайно здібним математиком. Найвизначніший на той час професор математики Раківської академії Іоахім Штегман, друкуючи в 1630 році свою працю «Institutionum Mathematica», присвятив розділ «Геометрія» своєму учневі Юрію Немиричу [11:67]. Свої знання з геометрії Немирич яскраво продемонстрував під час Конотопської битви — розташування військ було справді геометрично точним [12:80]. Закінчуючи освіту в Сорбоні, талановитий юнак, якому пророкували велику наукову кар’єру, видав власний твір, написаний латиною під назвою «Discursus de bello moskovitico» («Розвідка про Московську війну»), яка була видана в Парижі 1634 р. У ньому він виступив як теоретик та історик ведення війни. Ця книга була реакцією на війну між Польщею та Московією. Цікаво, що тут висловлено політичні ідеали молодого Немирича й подано ретельний опис порад щодо ведення бойових дій. Водночас перед нами — гарячий патріот своєї Батьківщини: «мій скромний, але відповідний до цієї хвилини і мого таланту вияв моєї любові до Вітчизни» [12: 78]. Він різкий противник Московії, яку не приймає через темноту й рабський послух: «Московинам вдалося завести у себе рабську залежність… Так, що всі вони раби, ніколи справжньої свободи не знали, тепер не знають і знати не бажають» [12:78]. Перу Немирича належить ряд праць теологічно-протестантського змісту, зокрема, виданий латиномовний трактат «Опис і виклад духовного арсеналу християн», низка молитов і гімнів, складених для социніанських громад. Після повернення на батьківщину в 1637 р. Юрій одружується з донькою каштеляна Люблінського Слупницького і Варвари Лещинської Лизаветою-Ізабелою. Це дало змогу ввійти в близьке коло роду, члени якого займали високі державні посади. У 1638 р. Юрія відсилають послом на Варшавський сейм, на якому стверджується декрет щодо вигнання социніан з Ракова. Після Раковської катастрофи Немирич прийняв у себе вигнаних социніан, в числі яких були брати Стоїнські. За вірну службу Немирич надав їм один зі своїх маєтків у с. Минийки. У той час повага до нього виросла настільки, що шляхта висуває його на посаду київського підкоморія, незважаючи на те, що він був социніанин. Частина католицької шляхти підтримує його кандидатуру, але головним протеже Немирича був гетьман Конецпольський, якого він знав як визначного військового. У 1648 р. Немирич був присутній на сеймі при ухвалі рішення, що ставило поза законом релігійні громади, які заперечували догмат Святої Трійці. Таким чином, усі антитринітарії одразу й назавжди опинились поза межами закону. Після таких подій Юрій Немирич на деякий час залишає велику політику. Як зазначає Липинський: «Частину непокозаченої шляхти доля з-над Дніпра, аж над Вислу загнала і на ринки Варшави та інших польських міст викинула» [13:93]. Вибух народного повстання під проводом Богдана Хмельницького застає Немирича зненацька. На сеймику 1649 р. його обирають полковником посполитого рушення Київського воєводства. Юрій Немирич бере участь у бою під Зборовом проти козаків. Після укладання Зборівського договору він повертається назад і за згодою сейму займається обороною київського Полісся [14:210]. Немирича деякі історики, такі як Т. Яковлєва і Я. Тазбір, звинувачують у переходах із однієї сторони на іншу. На нашу думку, на такі дії його штовхала нездатність центрального польського керівництва вирішити «українську» проблему, тому представники свідомої еліти польської України йшли до козацтва. Таким був не один Юрій, бо країна зрадила їх, забувши попередні бойові заслуги. На сеймі 1654 р. між королем і Немиричем виникла гостра суперечка й остаточно зневірений у можливих змінах у Польщі, Немирич пориває з нею та переходить на бік шведського короля. У листопаді наступного року під Сандомиром Юрій Немирич разом із частиною емігрантів української шляхти складає присягу шведському королю Карлу Густаву, на боці якого перебував до 1657 р. Можна з упевненістю сказати, що два роки у Швеції стали своєрідним стажуванням українського дипломата. Він дуже поглибив там свої знання з юриспруденції, осягнув чимало секретів міжнародної політики, набув широкої ерудиції в справах протоколу й етикету [15:24]. Але надії, що, можливо, шведи заведуть бажаний спокій і лад в Україні, не зовсім виправдали себе. На питання про визволення й звільнення України, Карл Густав дав таку відповідь: «Я не можу воювати ані з козаками, ані з Москвою, бо це мої союзники, хіба вступити з ними в переговори, коли вони були б супротивні, я знав би, що далі робити» [13:199]. Пізніше настає корінний перелом поглядів Немирича, й у 1657 р. він вступає на службу до Богдана Хмельницького. Цей крок призводить до ще більших наукових суперечок навколо цієї особистості. Деяких істориків це штовхає до повної негативної оцінки Юрія, хоча при цьому вони називають Немирича винахідливою і відчайдушною людиною [16:147]. Юрій Немирич був всього-на-всього заручником тих подій, зраджений своєю країною, розчарований марними надіями на шведів. Документальні свідчення щодо появи Немирича в козацькому таборі досить суперечливі, але відомо, що Хмельницький із радістю прийняв таку освічену й талановиту людину, зробив його навіть полковником Ніжинського й Чернігівського полків. «І хоч степових маєтків не повернув… але дав йому скарб, належний йому як старшині Війська Запорізького, за його службу державі» [13:200]. Після смерті Хмельницького Немирич стає правою рукою Івана Виговського. Отримавши від свого попередника ряд невирішених проблем, Виговський змушений був проводити не вельми популярні заходи, що призвело до появи в Україні ряду партій, які висувають своїх кандидатів на гетьманство [17:91-92]. При Виговському також утворилася партія, яка й підняла його до статусу гетьмана. «Душею цієї партії був найосвіченіший від усіх Юрій Немирич, котрий мав найбільший вплив на гетьмана… Під його впливом Виговський і партія його замислили поєднати Україну з Польщею на федеративних основах, тобто, щоб Україна стала автономною державою…» [18:175]. Москва підозрювала, що це Немирич схилив Виговського до союзу, і вимагала вислати його з України. У політичних колах Речі Посполитої стало відомо, що Юрій є автором багатьох договорів козаків із поляками, і що це саме його ідея зробити федеративний союз із Річчю Посполитою [19:9]. В Україну продовжують іти листи з Москви з вимогами негайно відіслати геть «німчика», «Лютера» і «єврея». Ці вимоги не пройшли безслідно, вони посіяли недовіру в козаків до Немирича, що змусило його повернутися до православ’я. Про це відразу стало відомо в католицькому й соцініанському середовищі. Тепер колишні його однодумці дивились на нього як на зрадника, а вороги називали його «перевертнем» [8:116]. На всі нападки російської сторони Юрій відповів своєю дипломатичною роботою. Він бере участь у переговорах із московськими мужами, в результаті чого російський посол Кикін ні з чим повертається до Москви. І нарешті Немирич виступає із «Маніфестом Війська Запорізького до європейських дворів з виявленням мотивів розриву з Москвою», у якому говорилося, що «Москва готує нам ярмо неволі, насамперед, внутрішньою громадянською війною… то ми змушені підняти законну оборону та взятися до сусідів із проханням про допомогу для своєї свободи». Цією маніфестацією Юрій Немирич пояснював причини розриву з Москвою. Таке відношення було цілком зрозуміле, бо Москва була занадто чужа для Немирича, і він прекрасно бачив московську тактику поширення хаосу в Україні шляхом підбурювання козацької черні проти старшин. Саме Юрій Немирич опрацював теорію й концепцію утворення на теренах українських Великого Князівства Руського та з допомогою гетьмана Виговського навіть його проголосив. Саме рукою Немирича було написано первісний варіант договору, ухваленого 6 вересня 1658 р. на Раді в Гадячі. Гадяцька угода передбачала: «Україна, тобто землі у Воєводствах Чернігівському, Київському і Брацлавському, стає вільною і незалежною країною і знов єднається з Королівством Польським і Великим Князівством Литовським під назвою Великого Князівства Руського… під зверхністю короля польського, котрого обирають усі три народи разом; Велике Князівство Руське саме порядкує своїми внутрішніми справами. Найвища законодавча влада належить Раді, котра складається з послів од усієї України» [20:37]. Один із дослідників Гадяцької угоди, В’ячеслав Будзиновський, дав таку характеристику пактам: «Гадяцькі статті доказують, що під цим поглядом наша нація випередила всі інші нації Європи майже на двісті років… Вони є першою ясною і найповнішою національною програмою в Європі» [11:21-22]. При підтвердженні Гадяцької угоди на Варшавському сеймі до вступного слова був запрошений Юрій Немирич. На щастя ця його промова належить до тих небагатьох пам’яток про Немирича, які зберегла нам історія. Ця промова — надзвичайно цікавий зразок ораторського мистецтва тих часів, вона засвідчує високий ступінь освіти й літературного хисту автора. З почуттям власної гідності як представника самостійної нації вона виконана від початку й до кінця: «Ми народжені у свободі; виховані у свободі, і як вільні люди нині повертаємося до неї. І готові умирати за неї… разом з усією нашою Вітчизною» [22:259]. Це викликало бурю невдоволення в Сенаті. Поляки протестували, але польський посол Беньовський, один із головних ініціаторів Гадяцької угоди, запропонував сейму прийняти вимоги української сторони, а надалі зробити по-своєму. Москва не могла пробачити гетьману самостійної політики, спрямованої на відрив України від північного сусіда. Навесні 1659 р. стотисячне московське військо князів Ромодановського, Трубецького та Пожарського перейшло кордон України, руйнуючи й знищуючи все на своєму шляху. Московські війська підійшли до Конотопа, обороною якого керував ніжинський полковник Г. Гуляницький. У битві під Конотопом 28-29 червня 1659 р. Виговський показав себе як видатний тактик і стратег: «Під Путивлем Виговський розбив останніх росіян і визволив Гуляницького з облоги в Конотопі. Потім напустив татарські загони далеко в Москву» [23:120]. Після такої блискучої перемоги українському війську відкривалась дорога на Москву, захищати яку було практично нікому. Але проти Виговського виступила внутрішня опозиція на чолі з полковниками І. Безпалим, Т. Цецюрою, Я. Сомком та В. Золоторенком. У боротьбі за гетьманську булаву претенденти проявляли надзвичайну жорстокість. Що ж до самого Юрія Немирича, який 1 вересня 1659 р. перебував у Ніжині в державних справах, то він зумів утекти. Але в несподіваній сутичці з загоном селян-повстанців під с. Свидовцем на Чернігівщині Юрій Немирич загинув [24:51]. Так загинув творець і канцлер Великого Князівства Руського, видатний політичний діяч і дипломат України, талановитий воєначальник Юрій Немирич, один із найосвіченіших людей свого часу. Воєнні події, що охопили всю Україну, трагічно відбилися на социніанстві. Оскільки діячі руху виходили переважно з шляхетських родин, вони не могли залишатися поза військовими операціями. Більшість социніан у цій війні в середині 50-х рр. перейшла в табір шведського короля і його союзників. Як наслідок — польський уряд на Варшавському сеймі 1658 р. прийняв рішення про вигнання социніан із Речі Посполитої. Їм дали дворічний строк на впорядкування майнових справ. Більша частина послідовників течії емігрувала в Німеччину, Францію, Англію та Голландію. Ті, хто залишився на батьківщині, перейшли в католицизм чи православ’я, аби зберегти життя. На початку 1660-х рр. в Україні ще існували поодинокі социніанські громади. Не збереглося свідчень, коли саме було виконано волю Стефана Немирича щодо поділу маєтків між матір’ю і старшим сином. Проте відомо, що 1636 р. братам Немиричам належали Некраші, Троковичі, Горбаші, Високе, Осники, Городище, Черняхів і Славів [48]. Через чотири роки склад маєтків, якими в цій волості розпоряджався старший Стефанів син Юрій Немирич, дещо змінився: до Черняхова, Красносілки (Некрашів), Осників та Троковичів додалися Іванків, Дівочки та Щурова [49] Поділ маєтків між братами відбувся 14 жовтня 1646 р. у Горошках [50]. Черняхів із волостю дістався наймолодшому Стефану. Проте через неспокійні часи на Київщині процедури введення у право не відбулося, лише було вписано акт поділу маєтків у Торуні в тамтешні книги [51]. На практиці маєтки ще якийсь час залишалися нерозділеними. Наприклад, під 1647 р. згадується славівський ґрунт як спільне володіння Юрія, Владислава та Стефана Немиричів [52]. Він же до 1643 р. управляв усією батьківською маєтністю. Юрій не обмежився розширенням родових волостей на київському Поліссі, а також удався до освоєння степової України. У 1643 р. за згодою від короля він набув у Станіслава Ґурського денне право на «уходи» на річках Ворскла та Оріль (землі при впадінні цих річок у Дніпро). Інтенсивне освоєння цих земель безповоротно перервав напад конкурента за ці маєтності - брата гетьмана Станіслава Потоцького. Проте навіть без цих степових землеволодінь латифундія Юрія Немирича перед поділом із братами мала величезні розміри. У 1640 р. в ній налічувалося 4524 дими, що можна було порівняти із київськими володіннями власника острозької ординації Домініка Заславського. Латифундія Немирича, що за розмірами поступалася лише «Лубенській державі» князя Яреми, проіснувала до 1643 р.,коли брати Немиричі здійснили перший з-поміж кількох поділ батьківської спадщини. Черняхівська волость залишилася їхньою спільною власністю. Прибірськ і Норинськ отримав Владислав, Гречани та Топорище залишилися Юрієві, тож вони і далі входили в еліту найбагатших землевласників Київщини в останні роки перед уже недалеким козацьким повстанням 48. ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 4104. – Арк. 55 зв., 56, 74, 77, 78. 49. ЦДІАК України. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 9. – Арк. 883 зв., 890. 50. Там само. – Спр. 11. – Арк. 764 зв.–765. 51. SGKP. – T. 9.– S. 197. 52. ЦДІАК України. – Ф. 11. – Оп.1. – Спр. 12. – Арк. 23–24. Владислав Стефанович Немирич Поділ маєтків між братами відбувся 14 жовтня 1646 р. у Горошках [50]. Черняхів із волостю дістався наймолодшому Стефану. Проте через неспокійні часи на Київщині процедури введення у право не відбулося, лише було вписано акт поділу маєтків у Торуні в тамтешні книги [51]. На практиці маєтки ще якийсь час залишалися нерозділеними. Наприклад, під 1647 р. згадується славівський ґрунт як спільне володіння Юрія, Владислава та Стефана Немиричів [52]. Його батько Стефан орендував також Овруцьке строство (від 1624 р., пом. 1630 р.), яке перейшло до його сина Владислава (від 1642 р., пом. 1653 р.). 50. ЦДІАК України. – Ф. 11. – Оп. 1. – – Спр. 11. – Арк. 764 зв.–765. 51. SGKP. – T. 9.– S. 197. 52. ЦДІАК України. – Ф. 11. – Оп.1. – Спр. 12. – Арк. 23–24. Стефан Стефанович Немирич Поділ маєтків між братами відбувся 14 жовтня 1646 р. у Горошках [50]. Черняхів із волостю дістався наймолодшому Стефану. Проте через неспокійні часи на Київщині процедури введення у право не відбулося, лише було вписано акт поділу маєтків у Торуні в тамтешні книги [51]. На практиці маєтки ще якийсь час залишалися нерозділеними. Наприклад, під 1647 р. згадується славівський ґрунт як спільне володіння Юрія, Владислава та Стефана Немиричів [52]. У 1664 р. дідич Черняхівської волості Стефан Немирич виїхав за кордон. Це дало привід Йозефу Каролю Немиричу, сину Олександра Матвійовича, взяти 30 червня 1664 р. ці маєтки в опіку [53]. У 1680 р. Стефан повернувся разом із сином Владиславом, який оселився у Черняхові. Волость залишалася за Немиричами до початку ХІХ ст. [54]. Після смерті Юрія Немирича його брат Степан узяв на себе повноваження голови родини. Перебуваючи в тісних зв’язках із польськими братами, він був настільки вражений їх вигнанням із країни, що в 1663 р. з цілою родиною пішов у добровільне вигнання. Зумівши зберегти деякі капітали родини, Степан шукав можливості поселення в Німеччині. Нарешті в 1664 р. курфюрст німецьких земель дозволив йому купити маєток в Неєндорфі, який став осередком для його синів-вигнанців [7:52]. Номінально перебуваючи на службі курфюрста, Степан Немирич став генералом артилерії, а потім дипломатичним агентом Польщі [8:108]. Після смерті дружини Гризельди Немирич у 1680 р. отримує запрошення від короля Яна Собеського повернутися в Польщу, що він і робить. Саме тут він укладає шлюб із Терезою Ополінською, дочкою київського воєводи Криштофа [9:221]. 50. ЦДІАК України. – Ф. 11. – Оп. 1. – – Спр. 11. – Арк. 764 зв.–765. 51. SGKP. – T. 9.– S. 197. 52. ЦДІАК України. – Ф. 11. – Оп.1. – Спр. 12. – Арк. 23–24. 53. Там само. – Спр. 15. – Арк. 65. 54. SGKP. – T. 9. – S. 197 ; T. 15. – Cz. 1. – S. 368. 8. Tazbir J. Bracia Polscy na wygnanii. — Warszawa, 1977. — 283 s. 9. Модзалевський В. Малоросійський родословник. — Т. 1. — Київ, 1908. — 258 с. Костянтин Стефанович Boniecki A. Herbarz polski. T. XIV. — Warszawa, 1911. — 617 s. Кшиштоф син Стефана баснописец, арианский писатель-полемист. був одружений із Мариною Ожаровською, разом з якою входив до руху польських братів. Після нього залишилася пам’ятка, яка свідчить про його високу культуру та обізнаність із творами західних авторів. У 1699 р. у Кросно неподалік Бранденбургу він видав невелику збірку «Bajki Aesopowe wirszem wolnym», присвячену польському королевичу (в майбутньому королю Августу III) [10:137]. Boniecki A. Herbarz polski. T. XIV. — Warszawa, 1911. — 617 s. Владислав син Стефана Немирич (ум. 1706), вернулся с отцом домой в 1680 году, принял католицизм, каштелян поланецкий и староста новоселецкий Юрій Стефанович Юрій загинув, беручи участь у військових діях у Голландії.Кароль Юзеф син Владіслава Немирич, похоронен 9 июня 1755 года в Ровно Август син Владіслава Немирич, каштелян поланецкий Бонавентура Немирич син Кароля і Антоніни з Єловіцьких. Новоселецький староста. Одружений з Ангелею-Гоноратою з Кжицьких, з якою мав сина Генрика та доньок Домініку і Катажину. Помер до 1775 р. В тому році Генрик був згаданий як дідич Черняхівського ключа (ЦДІАК України, Ф. 11, оп. 1, спр. 39, арк. 132 зв.; спр. 63, арк. 13, 22; BK, sygn. 1241/2, k. 87; Uruski, t. XII, s. 104). Генрик Домініка Катажина Немиричі часто бували також послами від житомирського сеймика на вальний сейм: Єсиф тричі (у 1570, 1576, 1582 рр.), Стефан п.ять разів (у 1607,1611,1618,1619,1623 рр.), а Юрій шість разів (у 1632 р., два сейми у 1637, 1638, 1639, 1641 рр.). Niemirycz Bonawentura h. Klamry Шляхетський рід Немиричів у справах церковних: волинські акценти (кінець XVI – третя чверть XVII ст.) квітня 11, 2013 Активність Немиричів у XVI–XVII ст. проявлялася не тільки в напрямі комплектації маєтків та справ, що стосувалися життя власне Київщини. Обидві лінії Немиричів, що були засновані синами Єсифа Немирича, Матвієм – олевська та Андрієм – черняхівська, відзначилися активною участю у церковних справах. Тут слід зазначити, що відносини між двома лініями роду були доволі напруженими, і не в останню чергу через розбіжності в релігійному питанні. По суті, на прикладі Немиричів можна якоюсь мірою відстежити ті тенденції, що були характерні для українських регіонів Речі Посполитої кінця XVI – третьої чверті XVII ст. загалом. Ігор Бурнейко, учитель історії загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів с. Підбереззя Горохівського району Волинської області Шляхетський рід Немиричів, попри деякі сумніви, більшість дослідників вважають “гніздовим” київським родом. І варто погодитися, що така думка не є безпідставною. Ми ж вирішили відійти від такого узагальнення і поглянути на справи “зблизька”. Власне відсутність окремої праці, присвяченої Немиричам, яка могла б розставити акценти у різних сферах діяльності представників цього шляхетського роду, підштовхнула нас до того невеличкого дослідження, спрямованого на уточнення ролі Немиричів у релігійному житті Речі Посполитої загалом та участі у церковних справах Волині зокрема. Щоправда, Немиричі через їхню “активну життєву позицію” не залишилися зовсім не поміченими, головно через таку колоритну постать, як Юрій Немирич. Читайте також: Юрій Немирич – видатний представник козацької старшини середини XVII століття Окрему інформацію про церковні справи Немиричів ми можемо віднайти у документах Люблінського та Луцького православних братств, у працях Миколи Костомарова, Михайла Грушевського та В’ячеслава Липинського. З робіт останнього окремо можна виді лити добре аргументовану статтю “Аріянський соймик у Киселині” [11]. Окремо слід згадати про праці, присвячені особі Юрія Немирича. Це, зокрема, стаття Ігоря Лоського “Юрій Немирич – канцлер великого Князівства Руського”, статті Януша Тазбіра та книги Станіслава Кота і Михайла Брика, що вийшли друком за кордоном. Згадки про конфесійну діяльність Немиричів є також у фундаментальній праці Наталі Яковенко “Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна)” та ґрунтовному дослідженні Михайла Довбищенка “Волинська шляхта у релігійних рухах кінця XVI – першої половини XVII ст.”. Утім, найперше Немиричами зацікавилися укладачі польських гербівників, а оскільки, як уже зазначалося вище, не всі дослідники впевнені у київському корінні роду і за однією із версій Немиричів вважають “волинцями”, наведемо коротенький огляд. Так, Бартош Папроцький – укладач гербівника 1584 р., спираючись на генеалогічну традицію, вважає Немиричів нащадками руських князів Загомуленських та Ілговицьких, наразі історикам не відомих. Ту ж версію у XVIII ст. повторив учений-єзуїт Кароль Несецький. За Шимоном Окольським, Немиричі були литовського походження, і з ним у цьому питанні погодився литовський теолог, історик і геральдист Войтех Коялович, а в старій українській історіографії цю думку підтримав Микола Костомаров, доповнивши її тезою про первісно новгородське походження роду. Врешті укладники сучасних польських гербовників запропонували версію, за якою Немиричі ототожнюються із відгалуженням роду волинського зем’янина – Немири Резановича, луцького старости в 1445–1452 рр., активного прибічника і придворного князя Свидригайла [16, 161]. У наш час генеалогією родини зацікавилася київська дослідниця Наталя Яковенко. Обґрунтовано спростовуючи наведені вище версії, вона висуває тезу про тюркське походження роду, можливо, навіть із середовища автохтонних тюркських васалів князів Київської Русі [16]. Але оскільки те припущення спирається на велику кількість міркувань гіпотетичного характеру, виникає низка запитань, які ставлять його під сумнів. Зрештою попри те, що основний маєтковий комплекс Немиричів розміщений на Київському Поліссі, зафіксовано і їхні володіння на Волині. Зокрема Стефан Немирич, київський підкоморій (1619–1630 рр.) [17, 211], батько відомого Юрія Немирича був дідичем 89 димів Луцького повіту: Галичане – 34, Колмів – 22, Зборошів – 16, Зборишів – 17 димів [4]. За даними Олени Бірюліної, Стефан володів 13 димами Луцького повіту і був посесором понад 110 димів у Торговицькій волості Луцького повіту [6, 12], а брат Юрія Немирича в третьому коліні із так званої олевської лінії Іван (Юзеф)-Кароль Немирич посагом за дружиною Геленою Красицькою, отримав у володіння Велицький ключ (або його частину), що на Ковельщині (с. Велицьк (Wielick; нині село Велицьк), с. Селець (Szielec; нині с. Сільце), с. Угли (Huhly; нині с. Угли), с. Аршановичі (Arszanowiczy; нині с. Арсеновичі), с. Кухари (Kuhary; нині с. Кухарі), містечко Яновка (Janówka; нині с. Іванівка) [8]. Читайте також: Еволюція політичних поглядів українських інтелектуалів XVI-XVIII століть Утім активність Немиричів у XVI–XVII ст. проявлялася не тільки в напрямі комплектації маєтків та справ, що стосувалися життя власне Київщини. Обидві лінії Немиричів, що були засновані синами Єсифа Немирича, київського земського судді (1566–1598 рр.) [17, 211], Матвієм – олевська та Андрієм – черняхівська, відзначилися активною участю у церковних справах. Тут слід зазначити, що відносини між двома лініями роду були доволі напруженими [14], і не в останню чергу через розбіжності в релігійному питанні. По суті, на прикладі Немиричів можна якоюсь мірою відстежити ті тенденції, що були характерні для українських регіонів Речі Посполитої кінця XVI – третьої чверті XVII ст. загалом. Якщо олевські Немиричі зберігають вірність православ’ю і через те, що на початку XVII ст. у Києві не було православного братства, фіксуються поміж старших братчиків спочатку Люблінського (збереглося зобов’язання волинської шляхти (очевидно, що не тільки волинської. – Б. І.) від 1601 р. захищати Люблінське православне братство від усіляких кривд, під яким є підпис і “судича” земського київського Матвія Немирича [1, 38]), а потім Луцького Хрестовоздвиженського братства [3]. Зокрема, зберігся підпис сина згаданого вже Матвія Олександра Немирича під “Договором між старшими і молодшими братчиками про нагляд за будівництвом школи, церкви і притулку” від 1619 р. [2, 40]. Утім, підпис міг бути доставлений і пізніше [7]. Водночас черняхівська лінія Немиричів пориває із православ’ям і переходить до прихильників нововірства, точніше, до його радикального напряму – антитринітарства. Як саме це відбулося, сказати важко. Ігор Лоський стверджував, що нова віра прийшла в сім’ю Немиричів, коли уже згаданий Андрій одружився з “Хребтовичівною родом”, що належала до популярної тоді у Речі Посполитій антитринітарської секти “Pia matrona” [14, 175]. Згадана Хребтовичівна, а точніше Маруша Хребтовичівна-Богуринська [16, 175], походила з давнього волинського шляхетського роду Хребтовичів-Богуринських [17, 207], тож виглядає цілком закономірно, коли мати виховує своїх дітей у догмах нової віри. Отже виходить, що “нововірство” до Немиричів занесло “волинським вітром”, але зберігся тестамент від 1611 р., в якому зазначено, що Маруша Хребтович-Богуринська за віровизнанням східного обряду була похована в церкві села Богурина [10, 607]. Можливо, помилився Ігор Лоський, який не вказує джерела тієї інформації, можливо, були якісь причини, що змінили релігійні переконання Маруші перед смертю, або це просто неймовірний збіг імені та прізвища. Через те, що немає інших джерел, напевно про це говорити важко. Проте саме в часи Стефана Немирича, сина Андрія Немирича та Маруші Хребтовичівни-Богуринської, антитринітарство займає міцні позиції в Черняхові. Стефан одружується з Марією Войнаровською, також антитринітаркою, і засновує перший у Черняхові антитринітарський (аріанський) “збір” [14, 123]. За таких умов сумніватися у “правильності” виховання дітей згаданого подружжя (сини Юрій, Владислав, Стефан та доньки Катерина, Софія, Гелена) не доводиться. З-поміж усіх дітей найкращу освіту здобуває Юрій. Спочатку батьки віддають його на навчання до Раківської академії, котра на межі XVI–XVII ст., по суті, була центром антитринітарства Речі Посполитої [17, 221]. Після закінчення в 1631 р. Раківської академії Юрій Немирич вирушив до Західної Європи. Мартін Руар, ректор Раківської академії, дає йому рекомендації до своїх знайомих, зокрема до дуже відомого в ті часи філософа і політика – Гуго Гроція, якому Руар якнайтепліше рекомендує Юрія Немирича і просить допомогти йому в його студіях [14, 124]. В Європі Юрій студіює в університетах Лейдена і Базеля [5, 1751], в Копенгагені та Оксфорді [14, 124], в Амстердамі, Кембриджіта Сорбонні [17, 221]. Читайте також: Латинська мова у засвоєнні європейських освітніх традицій вищою медичною школою України (частина І) Немало часу Юрій Немирич приділяв і роботі з пером. Під час перебування в Парижі видається його трактат на протестантську тематику “Опис і виклад духовного арсеналу християн”. Виходить друком брошурка під назвою “De bello Moscovitico” (1634 р.), присвячена польсько-московській війні [14, 125], відомо назви ще двох праць Юрія – це аріанські “Молитви і гімни” (1650 р.) та коментар на Послання до Ефесян під назвою “Periphrasis et paraphrasis Panopliae Christianorum”, але вони, найімовірніше, лишилися в рукописі [14, 127]. Після повернення на батьківщину Юрій брав активну участь у війнах Владислава IV на чолі власної хоругви, отож частина дослідників уважає, що саме тоді він заручився тією підтримкою при королівському дворі, якою згодом не раз користався, зокрема й для оборони нововірства [14]. Як бачимо, навіть до початку XVII ст. у Речі Посполитій релігійне життя характеризується значною віротерпимістю, яка виробилася здебільшого завдяки чинникам внутрішнім і не в останню чергу через династичні війни 30–40-х років XV ст. Таке становище речей з другої половини XVI ст. починає зазнавати серйозної трансформації, а згодом і демонтування, здебільшого під впливом чинників зовнішніх, таких як європейська католицька реакція. Як слушно зазначає Михайло Довбищенко, “за гарячими суперечками про правди віри насправді стояло питання, до якої Європи – католицької чи протестантської − будуть в перспективі належати землі Польщі та Литви” [10, 3]. Фактом є те, що Юрій повернувся на Батьківщину для того, щоби стати одним із найпалкіших та найпотужніших оборонців антитринітарства в Речі Посполитій. Він уряджує диспути з представниками інших віросповідань, організовує аріанські з’їзди і сам займається пропагуванням віри (про його писемну діяльність зазначалося вище). Він є щедрим меценатом справ, що стосуються антитринітарства (аріанства) [14, 127]. Читайте також: Проблема унії у творах Станіслава Оріховського (поч. ХVІ ст.) Критичним для антитринітаріїв Речі Посполитої став 1638 р., коли сеймовою постановою було ліквідовано Раківську академію, а професорів скарано на вигнання із країни [10, 411]. Крім того, рішуче заборонялися збори антитринітаріїв, так що вони мусили перейти до якогось із дозволених обрядів, в іншому разі їм загрожувала сувора кара аж до конфіскації маєтків і баніції. Юрій Немирич на тому ж сеймі 30 квітня організовує внесення протесту проти цієї постанови, на якому підписуються не тільки представники аріанства, а й православні (князь Четвертенський) і навіть деякі католики, однак протест було відхилено [14, 128]. Уже через місяць лідери аріанства з усієї Речі Посполитої збираються у Киселині, що на Волині (нині у Локачинському районі), й пишуть листа до воєводи Віленського і гетьмана Великого князівства Литовського Криштофа Радзивілла, котрий був відомим протектором усіх дисидентів Речі Посполитої, з проханням про захист. Під цим проханням підписалися Юрій Немирич, Юрій Чаплич-Шпановський із сином Олександром і небожем Андрієм, Адам Гулевич-Воютинський, аріанські міністри – Андрій Вишоватий, Іван Шліхтінг – автор соцініанського “визнання віри”, перекладеного на кілька європейських мов, Криштоф Любінецький та інші. І хоча це прохання ніяких практичних наслідків не мало, в Україні аріанство ще з десять років мало гарний притулок [10, 411–412]. Про те, наскільки потужним був на той час Юрій Немирич, свідчить такий епізод. 1641 р., тобто вже після славнозвісної сеймової постанови, Юрій не тільки не зрікається аріанства та активно його патронує, а ще й висуває свою кандидатуру на уряд підкоморія київського, крім того, на житомирському соймику, де вирішувалося це питання, на закиди католиків про те, як же він, не вірячи в догмат Святої Трійці, буде клястися нею, складаючи підкоморську присягу, він привселюдно дозволив собі такий жарт: “Не тылко в трыйку, але бы и в чвурку, былем свого допял, присегл был” [17, 221]. Після цього завдяки пану Тишкевичу, протектору католицтва на Київщині, піднімається великий шум. Однак король затверджує Юрія на тому уряді, до того ж на його захист стає єпископ Київський і коронний референдар, а потім єпископ Вармійський, родич Немиричів Вацлав Ліщинський [14, 129]. Тим часом більша частина антитринітаріїв знаходять притулок у Киселині під патронатом Юрія Чаплина [10, 411] та у Черняхові під протекцією Юрія Немирича. При цьому Юрій Немирич стає одним із фундаторів аріанської школи академічного типу в Киселині [5, 1751]. Тож, вочевидь, не зовсім можна погодитися із думкою М. Довбищенка про те, що Немирич на Волині був лише гостем [10, 412]. Згодом, у 1640 р., Юрій бере шлюб із Єлизаветою Слупицькою, донькою люблінського каштеляна, фанатично відданою аріанству. Молоді осіли в Горошках і заснували в замку аріанську каплицю, в якій по черзі правлять службу брати Стоюнські або Вишоватий [14, 128]. Проте наступ на антитринітаріїв тривав і надалі, що проявлялося вже у судових позовах проти їх покровителів − Олександра та Андрія Чапличів (1640–1644 рр.) [10, 414], Юрія Немирича в 1646 р., коли судовий припис наказував йому замкнути аріанські збори і заплатити 10 000 злотих кари. Відтак Ю. Немирич даремно протестував проти цього на сеймі 1647 р. [11, 196]. Можливо, преамбулою того судового процесу стала така подія. 1646 р. возний подав позов пану Веспасіану Беневському та війтові м. Рафалівки Данилові Бальцеровичу за скаргою чорторийського плебана Павла Веселовського. Вони звинувачувалися в організації у с. Собесчич “аріанського збору”. При цьому при врученні позову був присутній “аріанський міністр” Андрій Вишоватий [10, 414−415]. Місто ж Рафалівка (Рафалов) було у власності Юрія Немирича [15, 4], під його ж протекцією перебували обидва брати Стоюнські та Андрій Вишоватий. І. Лоський ініціатором тієї справи називає вже згадуваного Януша Тишкевича [14, 130]. В такому разі Янушу Тишкевичу частково вдалося досягнути своєї мети. Останній шанс узяти реванш в антитринітаріїв випав у 1648 р., коли помер король Владислав ІV, і геть усі “дисиденти” на чолі з Янушем Радзивілом і Юрієм Немиричем розпочинають акцію на користь кандидатури на польський трон семигородського князя Сигізмунда Ракоція. В цю агітацію втаємничують і Богдана Хмельницького. Однак старий Ракоцій помер, а на польський престол вступив Ян ІІ Казимир – колишній монах ордену єзуїтів, і у 1648 р. на елекційному сеймі ухвалено додаткову постанову до закону про волю визнань у Речі Посполитій, за якою воля признавалася лише тим сповіданням, які визнавали догму про Святу Трійцю. Отже, всі антитринітарії виявились поза законом. Юрій Немирич уніс протестацію, на яку коронний канцлер Юрій Осолінський відповів репротестацією, зазначаючи, що Немирич як єретик не має права взагалі класти свого підпису під постановами сейму. Знову почали згадувати, що Юрій Немирич не по праву займає уряд підкоморія. Але завдяки впливовим зв’язкам Юрій із братами міг залишитися на сеймі, не боячись репресій. А потім ще й поїхати до Кракова на коронаційні свята [14, 131]. Читайте також: Юзефович Ян. Літопис подій у Південній Русі Утім, справжні випробування в аріанської шляхти, як і в православної, були ще попереду. Так олевські Немиричі опинилися посеред тієї православної шляхти, яка, не визнавши козаччини, була відштовхнута долею в інший бік так, що вже згаданий вище власник Велицького ключа засновує кармелітський монастир в Олевську (1669–1670 рр.). Звісно, що він мусив дбати про відповідний світогляд і своїх волинських підданих [9, 29]. Водночас Юрій після провалу Нової ліги, в якій він брав участь на боці шведського короля, повертає до козацтва і приймає православ’я. Польські історики традиційним мотивом цього вчинку вважають фінансові вигоди. Виникає питання, чому він ще раніше не перейшов на католицизм. І. Лоський висловлює думку щодо долі, якої зазнало геть усе польське нововірство в ті часи, коли у боротьбі двох виразних і скристалізованих світів усякі форми посередні мусять згинути [14, 123]. Якщо конкретизувати цю думку, то можна зробити ще одне припущення. Річ у тім, що до 1648 р. шляхетська анархія і слабкість центральної влади давали широкий простір для дій. Тож хоча Юрію і було невигідно та ризиковано триматися нововірства, та все ж він мав поле для маневрів та резерви для боротьби. Коли ж розпалася Нова ліга, ті резерви було вичерпано. З одного боку, внаслідок активних дій на боці шведського короля він остаточно порвав із Польщею, де нововірство, а тим паче антитринітарство, уже не могло існувати публічно. З іншого боку, в козацькій Україні навіть і не ставилося питання про можливість того, щоб хтось зі старшини міг не визнавати православ’я, адже цей фактор був одним із критеріїв довіри. Тож ті, що належали до якогось із напрямів нововірства, в часи Хмельниччини повернули, за незначним винятком, або до католицизму, або до православ’я – куди кому було ближче. Читайте також: Аналогії між віросповідними ідеями лютеранства та релігійними поглядами Г.С. Сковороди Висновок. Отож, у підсумку варто зазначити, що Немиричі з часу своєї появи на сторінках документів, без сумніву, є “земянами киевскими”, проте вони відзначилися активністю у релігійних справах не лише Київщини. Участь олевських Немиричів у житті Люблінського і Луцького право славних братств та помітна роль Юрія Немирича у житті антитринітарської громади, коли він виступав і в ролі теолога, і в ролі протектора та захисника антитринітаріїв на сеймах та в Люблінському трибуналі, і в ролі одного з фундаторів школи в Киселині, брав активну участь у диспутах, тобто був таким собі “Острозьким” для антитринітаріїв, робить цей рід невід’ємною часткою історії Волині. Звісно, що це дослідження через низку причин не може вважатися вичерпним. Наразі відкритими є ряд питань, зокрема про віросповідання Маруші Хребтовичівни-Богуринської, про походження волинських маєтків Стефана Немирича, про те, наскільки активно він проводив “просвітницьку” роботу в тих маєтках, тощо. Ці та інші питання чекають подальших досліджень. Джерела та література 1. Архивъ Югозападной Россіи, издаваемый Временною коммисіею для разбора древних актовъ, высо чайше учрежденною при Кіевскомъ Волынскомъ, Подольскомъ и Волынскомъ генералъ-губернаторе. – Ч. ІІ.– Т. І : Постановленія дворянскихъ провинциальныхъ сеймиковъ въ Югозападной Россіи (1569−1654 гг.). – Кіевъ : В универ. типографіи, 1861. – 532 с. 2. Каталог колекції документів Київської археографічної комісії, 1362–1899 р.– К.: Наук. думка, 1971. – 184 с. 3. Пом’яник. Волинське крайовеБратствосвятогоАпостола АндріяПервозваного(Луцьке Хрестовоздви женське): Від року Божого 1618-го і далі / ред. кол.: О. Бірюліна, А. Бондарчук, М. Хілько.– Луцьк : Волин. обл. друк., 2000. – 72 с. 4. Баранович О. Залюднення України перед Хмельниччиною. Волинське воєводство / О. Баранович. – К.: ВУАН, 1930. – 156 с. 5. Енциклопедія українознавства. Т.5 [Перевид. вУкраїні]. – Л.: НТШ, 1996. – 2000 с. 6. Бірюліна О. Володимирський підстароста Ян Войнаровський та рід Войнаровських на Волині / О. Бірюліна // Минуле і сучасне Волині та Полісся : Володимир-Волинськийв історії України та Волині : зб. наук. пр. : матеріали XIV Волин. наук. іст.-краєзн. конф., присвяч. 13-й річниці незалежності України і 680-й річниці надання Володимиру-Волинському Магдебурзького права.– Луцьк, 2004. – С 12, 13. 7. Бірюліна О. Міщани з Луцька та “иных мест” на сторінках Луцького братського пом’яника / О. Бірюліна // Пам’ятки сакрального мистецтва Волині : матеріали VIII Міжнар. наук. конф., м. Луцьк, 13−14 груд. 2001 р.– Луцьк, 2001. 8. Бірюліна О. Неопубліковані рукописні джерела з родинного архіву Єло-Малинських до історії сіл Велицького ключа / О. Бірюліна // Минуле і сучасне Волині та Полісся : Ковель і ковельчани в історії України та Волині : матеріали XII Всеукр. наук. іст.-краєзн. конф., присвяч. 12-й річниці Незалежності України і 485-й річниці надання Ковелю Магдебурзького права : зб. наук. пр.: у 2-хч.– Луцьк : Надстир’я, 2003. – Ч. 1. – С. 295–298. 9. Довбищенко М. В. Волинська шляхта у релігійних рухах (кінець XVI – перша половина XVII ст.) / М. В. Довбищенко. – К.: ППСергійчук М. І., 2008. – 882 с. 10. Волынь. Исторические судьби Юго-Западногокрая. – СПб. : Изд. П. Н. Батюшков, 1888. – 228 с. 11. Липинський В. Аріянський соймик в Киселині на Волини в маю 1638 р. Причинок до історії аріянства на Україні / В. Липинський // Записки НТШ. – Л., 1910. – Т. 96. – Кн. ІV. – С. 41−57. 12. Липинський В. Україна на переломі 1657−1659. Замітки до історії українського державного будівниц тва в XVII столітті / В. Липинський.– Філадельфія : Східно-європ. дослід. ін-т ім. В. К. Липинського, 1991. – 472 с. 13. Липинський В. Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом Богдана Хмельниць кого // Твори. Архів. Студії. Т.2: Твори / В. Липинський; [за ред. Є. Зиблікевича, Є. Плізюра]. – Філядельфія; Пенсільванія : Східно-європ. дослід. ін-тім. В. К. Липинського, 1980. – 638 с. 14. Лоський І. Юрій Немирич – канцлер Великого Князівства Руського / І. Лоський // Хроніка–2000. – К., 1995. – № 1. – С. 118–135. 15. Фотынский О. Юрий Немирич. Эпизод из истории Волыни XVII века / О. Фотынский // Волынский историко-археологический сборник. – Вып. 1. – Житомир, 1896. – С. 1−7. 16. Яковенко Н. Витоки роду Немиричів / Н. Яковенко // Mappa Mundi : зб. наук. пр. на пошану Я. Даш кевича з нагоди його 70-річчя.– Л.; К.; Нью-Йорк : Вид-воМ. П. Коць, 1996. – С. 156–177. 17. Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. Волинь і Центральна Україна / Н. М. Яковенко. – Вид. 2-ге, перегл. і випр.– К.: Критика, 2008. – 472 с. |
РОДОВОДИ ШЛЯХТИ > Н >