МУКОСІЇ - ДЕНИСКИ МУКОСІЇ ДЕНИСКОВИЧІ, герб Вукри - панський рід руського походження, землевласники у Галицькій землі XV ст. і у Волинськом воєводстві. Дениски становили одне з відгалужень Мукосійовичів — кровноспорідненої боярської спільноти з околиць Теребовлі, коріння якої виходить із тюркського середовища Золотої Орди. Започаткував цей рід пан Дениско Мукосійович, який у 1430-х роках перебрався з Поділля на Волинь. До середини XVII ст. в ньому змінилося вісім поколінь, які у відомих нам історичних джерелах представлять 33 особи. Перші два покоління цієї родини відомі під власними іменами в поєднанні з іменами по батькові. Наступні користувалися вже родовою назвою від імені предка — спочатку у формі Денисковича, а пізніше Дениско, яку з 1550-х років доповнювали складовою Матвїівський, похідною від назви села Матвішці в Кременецькому повіті2, а після втрати на початку 1630-х років цього родового гнізда — словосполученням із Матвієвець. Наприкінці досліджуваного часу рід включав у свою назву ще й компонент Мокосій. Інші лінії нащадків Мукосія на Волині користувалися відносними прикметниками від назв сіл Луцького повіту Баківці, Малів, Новосельці, Охматків і Шибин. Генеалогічну легенду о роде Мокосеев герба Вукры или Вкгры (Угры) подал известный геральдик Ш. Окольский 1. Согласно Окольского предок того дома - Мокосей, на то время ещё Поганин, с Живоклодовной имел сына Ванка, который принял крест (русскую христианскую веру - православие), был старостой Волынским и Кременецким, воевал против татар, и с женой Олехной, литовской княжной Гедройц оставил шесть сыновей, с которых Станко (Станислав) погиб в бою с татарами под Киевом, а Пётр получил правом феодальным Кременец, уфондовал с. Сторек (возможно, современное с. Стожок в Шумском районе Тернопольской области). Известия об этом селе в Мокосеевичей подтверждаются документами князей Збаражских, которые потом им владели и с женой N. Кирдеевной имел сыновей Михаила, который погиб под Варной в 1444 году и Габриэла (Гаврила), который с Боговитиновной-Козерадской уфондовал русскую церковь в Кременецком замке, которой уже и следа не осталось, оставил четверо сыновей, в том числе сына Дениса (Дионисия), получившего в 1442 году Збараж и сёла в Кременецком повете. Завершает Окольский родословную Мокосеев епископом Волынским и Брестским Иосифом Мокосеем Баковецким (сер. 17 века). Следует также отметить, что Окольский выводит род Мокосеев от славного Аттилы, короля гуннов. Также он говорит, что когда в 1073 году польский король Болеслав Смелый убегал с Киева, победив Игоря Ярославича, князя Владимирского, то приступил к укреплённому Кременцу, где находился Мукосей "покровитель на русинах". Мукосей добровольно сдал Кременец, за что получил грамоту от польского короля "вечным правом" на Кременецкое староство ему и его потомкам. Причём, Окольский замечает, что с приходом литовцев, Мокосеи владели огромной территорией от Бужка над Бугом до Чарторыи, степью и землёй, где тогда ещё было пастбище, под названием "Вороное стадо". Найдавніші згадки про Мукосійовичів фіксують їх на північному заході Поділля. Зокрема, присяжний лист, виданий землевласниками Теребовельської землі на з’їзді 1427 р. в Галичі польському королю, разом з іншими скріпили своїми печатями Denko Makoszeycz de Vladiczino та Dinisco dicti Maguseya de Spohrodzeycza4. Під час боротьби Польщі й Литви за Поділля та Волинь, що почалася після смерті Вітовта (f 1430), рід зв’язав свою долю з Великим князівством Литовським. Восени 1431 р. Яґайло скаржився Свидриґайлу, що всупереч перемир’ю Mankoseyte пограбували під Теребовлею маєток руського судці Давидовського5. В актах другої половини XV ст. постійно згадуються нащадки Дениски Мукосія під їхніми родовими іменами Мукосіїв, Мукосійовичів, Мукосіїв-Денисковичів. Так у 1475 р., у судовій справі князів Михайла і Семена Збаразьких про розподіл уділу Солтана Збаразького згадується серед свідків і Грінко Мукосійович, який засвідчив те, що у його присутності князі Збаразькі ділили свою вотчину [24]. Викладені факти свідчать про те, що після смерті Дениски Мукосія пожалуваний йому у пожиттєве володіння Збараж відійшов у розпорядження короля і потім, за новим пожалуванням, став вотчиною нащадків Федька Несвізького. Що ж стосується другого володіння Дениски, даного йому на «довічні часи» - маєтності із 19 сіл, розташованих на території не Збаразької, а Кременецької волості, то воно, мабуть, після його смерті перейшло до його нащадків. У середині XVI ст. Денисковичі ще володіли трьома вотчинними селами (Вербоєм, Матвіївцем і Пещатинцем) з числа пожалуваних у і442 р. Денискові Мукосію; усі інші поселення відійшли вже на той час до інших власників [25]. В умовах боротьби за владу, що точилася у Великому князівстві Литовському після смерті Вітовта, засновник роду зумів проникнути в суспільну верхівку нової батьківщини й зібрати тут чималі володіння, але наступні покоління втратили здобуті ним позиції. Зусилля, спрямовані на те, щоб повернутися хоча б на регіональний рівень владної еліти, яких із кінця XVI ст. докладали Семен Петрович та його племінник Григорій Петрович Дениски-Матвіївські, мали тимчасовий ефект. Через руки Дениска Мукосійовича та його нащадків пройшло 51 поселення — 4 в Білорусі, 5 на Київщині і 42 на Волині (36 у Кременецькому й 6 у Луцькому повітах). Значна частина маєтків походила з вислуг, кілька були набуті шляхом обміну, а решта виникли в результаті залюднення ґрунтів (купівлею придбали тільки частину одного села, а маєтків, набутих завдяки матримоніальним зв’язкам, зовсім немає). Унаслідок поділів, переходів по жіночій лінії (через відсутність у деяких представників роду нащадків чоловічої статі) у чужі руки та розпродажу на середину XVII ст. в руках Денисків-Матвішських залишилося тільки село Берег, і те становило частину однойменного з ним первісного маєтку. 1. Okolski S. Orbis Polonus... - Vol. 3. - P. 307. 4 Halecki O. Z Jana Zamoyskiego inwentarza ... - S. 45 (28. 06. 1427, Галич). 5 Codex epistolaris saeculi decimi quinti. - T. 2. - P. 270. 24. Arch. Sang. - T. I ll,-S . 166. 25. Ibid.-T . l.-S. 70. Геральдика та сфрагистика. На печатках Диниска Макосіїча пана з Подгородичів (sigillum Dinisco, vt est in libello Cracouiensi pag.146)23 та Сенька Макосіїча пана з Владичина (sigillum Sienko Makoszieycz obliteratum)24 від 1427 р., очевидно, було зображено герб у вигляді хреста без правого рамена в супроводі двох півмісяців, що лежать в стовп рогами один до одного над трьома врубами, яким пізніше користувалися їхні нащадки – волинські пани Дениски (Дениски-Мокосії).25. Удивительное сходство герба Вукры с гербом Корчак, где в обоих присутствуют Trzy Wręby и его венгерское происхождение, а также сходство с гербом Федька Несвижского (неполный крест и наличие полумесяца) говорит о том, что мы находимся на правильном пути. 23 AGAD, AZ, Sygn.33, st.686; Zamoyski J.- n.718; Halecki O.- n.6[9], 27. 24 AGAD, AZ, Sygn.33, st.686; Zamoyski J.- n.704; Halecki O.- n.6[9], 17. 25 Kojałowicz W. Сompendium.- С.86; Niesiecki K. Herbarz Polski.- Том ІІІ.- C.336; Том VІ.- C.451, 587; Том Х.- Dodatek.- C.289; Український портрет.- С.208-211, n.211-216. Джерело: Однороженко О.А. Родова геральдика Руського королівства та Руських земель Корони Польської XIV – XVI ст.- Харків, 2009.- 312 с.І Мокосій ІІ Іван Мукосійович (1437) Іван Мукосійович, який, судячи зі збігу патронімів, доводився Дениску братом, 1437 р. отримав від Свидриґайла дев’ять сіл, чотири з яких — Малів, Охматків, Пашева й Золочів — лежали компактною групою в Луцькому повіті, а решта п’ять — Ридомль, Устя, Борщівка, Білка й Ожогівці — були розкидані в Кременецькому3 На початку наступного року цей шляхтич присутній ще при великому князеві під час одного з надань4, а далі історичні джерела мовчать уже про нього. На час згаданого вище надання Денискові численних маєтків його не було вже серед живих, оскільки в листі на них значаться також Ридомль та Ожогівці. Судячи з того, що частина володінь Івана Мукосійовича була надана брату, він не залишив дітей. Згідно Окольського володів величезним пасовищем «Вороне стадо» між річками Бужок і Чортория вЗахідному Поділлі.
3. Ostatnie lata Świdrygiełły... - S. 287-288). 4 Розов В. Українські грамоти... - Т. 1. - С. 139 (4. 02. 1438, Луцьк) Дениско Мокосій з Подгородичів (1427, 1466) Найдавніші згадки про Мукосійовичів фіксують їх на північному заході Поділля. Зокрема, присяжний лист, виданий землевласниками Теребовельської землі на з’їзді 1427 р. в Галичі польському королю, разом з іншими скріпили своїми печатями Denko Makoszeycz de Vladiczino та Dinisco dicti Maguseya de Spohrodzeycza4. Під час боротьби Польщі й Литви за Поділля та Волинь, що почалася після смерті Вітовта (f 1430), рід зв’язав свою долю з Великим князівством Литовським. Восени 1431 р. Яґайло скаржився Свидриґайлу, що всупереч перемир’ю Mankoseyte пограбували під Теребовлею маєток руського судці Давидовського5. Дениско Мукосійович, тотожний, гадаємо, одному з указаних вище експонентів листа 1427 р., у середині наступного десятиліття входив в оточення Свидригайла й бував свідком його надань6. Сам він теж отримав якусь нагороду за службу7. Якою була доля мігранта з Корони після витіснення наприкінці 1438 р. його сюзерена Сиґізмундом Кейстутовичем, невідомо, а коли влітку 1440 р. престол зайняв тринадцятирічний Казимир Яґайлович, він підтримав нового главу держави й під час з’їзду литовсько-руської знаті на початку 1442 р. у Вільні одержав від нього (точніше, від осіб, що стояли за спиною юного монарха) в довічне користування Збаразьку волость опальних князів Несвідських із записом на ній поважної суми грошей (300 гривень) та 19 сіл на вічність1. Десять наданих йому поселень — Підгайці, Піщатинці, Матвіївці, Татаринівці, Борщівка, Єськівці, Панківці, Олешниця, Ляхівці й Жемелинці, розташовані компактною групою в басейні Горині, неначе продовжували Збаразьку волость у північно-східному напрямі, сім — Ридомль, Андруга, Вербоє, Ісерна, Ожогівці, Добич і Ходаківці — були розпорошені по Кременецькому повіту, а решта два — Сернь на Случі та Ястреблець у Городку — лежали за межами Волині на шляху звідси в Литву. Із вислуг Дениска Мукосійовича в Казимира походило також відоме пізніше село Берег у Кременецькому повіті, оскільки в підтвердженні внукам 1502 р. зазначено, що вони трактували його як отчину й дідизну та посилалися на листи цього монарха, утрачені під час нападу татар2. Разом із віденським воєводою Довґірдом і кременецьким старостою Юршею Дениско Мукосійович виклопотав також німцю Юркові з Буська привілей на кременецьке війтівство3 Коли 1442 р. волинська знать, невдоволена політикою віденського двору, вийшла з-під його влади й створила в себе окреме князівство, на престол якого запросила Свидригайла Ольґердовича4, Дениско Мукосійович залишився, очевидно, із Казимиром і його оточенням. Саме тому, гадаємо, протягом наступних десяти років господарювання Свидригайла в князівстві, що охопило територію Володимирського й Луцького повітів, він жодного разу не згаданий у його раді й не отримав тут жодного маєтку. Більше того, колишній вірний слуга навіть утратив володіння, розташовані на підконтрольній князю території. Засвідчується це глухою згадкою 1445 р. про передачу пану Мушаті якогось ставища, наданого раніше панові Дениску5 Десь у 1450-х роках Казимир Яґайлович повернув Збаразьку волость князям Несвідським6. Ця втрата могла бути компенсована Дениску Мукосійовичу білоруськими маєтками Жеребковичі й Ляховичі, які він промі няв потім Івашку Ілліничу на розташований у Луцькому повіті замок Вельгір із містом і кількома присілками7. На початку 1465 р. Дениско Мукосійович засвідчив угоду Гринька Єловича з Іваном Острозьким1, у середині наступного року — дві угоди Янка Чаплича з тим самим князем2, а далі не чути вже про нього. Із дітей цього активного учасника суспільно-політичного життя Волині другої третини XV ст. відомі сини Сенько й Андрій. Привілей, даний у 1442 р. Казиміром-Ягеллоном Денискові Мокосєю на Збараж, який був відданий йому у пожиттєве володіння і на маєтність із 19 сіл (у Кременецькій волості), пожалуваних йому «на вічні часи» [Stadnicki К. Bracia Jagietly... - S. 106, 109; Bartoszewicz 1. Dziela. - S. 378-379; Zrodta dziejoweopisane przez A. Jabtonowskiego. - Warszawa, 1877. - T. VI, - S. LX1X.]. Po zjeździe wileńskim z 1442 r. pozostały nam przedewszyst- kiem trzy przywileje Kazimierza, z których dwa: nadania ziemskie dla wojewody wileńskiego Dowgirda ^) i dla ziemianina krzemie- nieckiego pana Deniski Mukosiejewicza^) mają datę u stycznia trzeci zaś: przywilej na prawo magdeburskie dla Krzemieńca*), wydany na relacyę odbiorców dwóch pierwszych, Dowgirda i De- niski, oraz starosty krzemienieckiego Jurszy, ma datę 14 stycznia. Wszystkie trzy dotyczą Wołynia. ') Krupowicz : Zbiór dyplomatów, nr. 19. *) Kopia z oryginału archiwum koronnego w Tekach Naruszewicza t. 17, nr. 124; wzmianka u Czackiego (O prawach, I 259) i Daniłowicza (Skarbiec, nr. 1783),. gdzie jednak przez fatalną pomyłkę, przejętą z dawnych inwentarzy archiwum kor. (por. np. Ms. Czartor. 2175 s. 489), jako wystawca figuruje Władysław Warneńczyk; zdołało to tak dalece wprowadzić w błąd historyków, że dowodzono nawet na tej podstawie, jakoby Krzemieniec należał wówczas do Korony (Lubawskij : Sejm, s. 106). На території Кременецького повіту господар своїм привілеєм пожалував розлогі маєтності пану Дениску: Серн, Вандрогу, Ляховці, Чжемелинці, Олешницю, Паньковці, Татариновці, Берщпку, Підгайці, Рудомль, Олфеєвці, Піщатинці, Матфеєвці, Єсковці, Очби, Вербую, Ходавці, Яктребль, а також Серн на Случі у Городку. Привілейобмежував право володіти указаними селищами до двох«животів» («А после его живота жене и детемъ его, иближнему его»)1. Крім родового гнізда Болбас залишив синам у Кременецькому повіті села Кушлин і Підгайці, розташовані на річці Горинка****. Друге з цих поселень він мав придбати в заможного шляхтича Дениска Мукосійовича, котрому воно було надане великим князем 1442 року2 świadczy 1443 i 1446 r. w orszaku Świdrygiełły, a 1465 i 1466 r. w Ostrogu.
4 Halecki O. Z Jana Zamoyskiego inwentarza ... - S. 45 (28. 06. 1427, Галич). 5 Codex epistolaris saeculi decimi quinti. - T. 2. - P. 270. 6 LM. - Kn. Nr. 25. - P. 293 (24. 07. 1436, Луцьк), 294 (20. 07. 1437, Луцьк); Архив ЮЗР. - Ч. 8, т. 4. - С. 8 (30. 03. 1437, Луцьк). Поправки дат листів див.: Halecki О. Ostatnie lata Świdrygiełły... - S. 287-288. 7 Див. далі згадку 1445 р. про передачу Мушаті ставища, наданого раніше Дениску. 1 Собрание государственных и частных актов...-Ч . 1.-С.21 (11.01. 1442, Вільно). 2 ЛННБ України, BP, ф. 91, спр. 410.1.4, арк. ЗО (3.02. 1502, Новогородок). 3 Там само, арк. 10-11 (1442, Вільно; копія тексту). 4 Halecki О. Ostatnie lata Świdrygiełfy... - S. 6-50. 5 Розов В. Українські грамоти... -Т . l.-C . 150(5. И. 1445,Луцьк). 6 Собчук В. Д. З історії титулованої української аристократії... - С. 233. 7 ЛННБ України, ВР, ф. 91, спр. 158.IV, арк. 160 (згадка в переліку паперів Олек сандра Вільгорського, що згоріли 1634 р. в його садибі, про підтвердження цього об міну Казимиром Яґайловичем). Контрагент Дениска фігурує тут як королівський ко мірник Івашко Ілліч. 1 AS. - Т. 1. - S. 57 (25. 01. 1465, Острог). 2 Ibid. - S. 61 (2. 06. 1466, Острог). 1. LM. — № 3. — P. 63. 2. Собрание государственных и частных актов, касающихся истории Литвы и соединенных с ней владений (от 1387 до 1710 года), изданное Виленскою археологической коммиссиею под редакциею ученаго секретаря Маврикия Круповича. Вильна, 1858. Ч. І. С. 21. № XIX. Гринько Мукосійович імовірно, брат Дениска й Івана, відомий із лаконічної нотатки в Литовській метриці про надання йому на Берестейщині маєтку Шоєї5, яке можна датувати в межах 1440—1450 рр.6, та з декількох актів 1463— 1486 рр., де фігурує як свідок. Як Гринько Мукосія скріплює своєю печаткою лист Юрія Острозького братові Івану (AS. - Т. 1. - S. 44; 20. 04. 1463, Берестя; уточнення дати див.: ibid. - S. 160), а як Гринько Мукосійович засвідчує лист Вовчка Хрінницького зятю й дочці (Архив ЮЗР. - Ч. 8, т. 3. - С. 3; 15. 09. 1472, Хрінники), зізнає, що Семен і Василь Збаразькі вели перед ним та іншими свідками мову про поділ спадщини свого брата Солтана (4. 07. 1475; AS. - Т. 1. - S. 70); засвідчує угоду князів Збаразьких (Архив ЮЗР. - Ч. 8, т. 4. - С. 103; кін. 1470-х рр.) і лист Михайла й Костянтина Острозьких дружині Івашка Охремовича (AS. - Т. 1. - S. 84; 7. 05. 1486, Вільно). Складені з участю цього шляхтича, вони переконливо свідчать про добру репутацію його серед сучасників. Володіння Гринька Мукосійовича на Волині могли становити надані Івану Мукосійовичу села Малів, Охматків, Пашева й Золочів, оскільки 1472 р. в сусідньому з ними селі Хрінники він фігурує як свідок. Сином і спадкоємцем Гринька Мукосійовича міг бути Стецько Мукосійович Малівський і Охматківський. 6 Указаний у реґесті писар Сопєга писав привілеї в межах 1440-1450 рр. (див.: Wolff J. Senatorowie i dygnitarze... - S. 254). Сенько/Денько Макосіїч з Владичина (1427) Петро Мокосієвич ІІІ Сенько Денискович świadek przy dziale Zbaraskich 1478 r. (Arch. Sang.). В листі Казимира Яґайловича 1484 р. луцькому старості й маршалку Волинської землі Олізару Шиловичу. Великий князь повідомляє, що дозволив пану Юхну Зенковичу одружитися з дочкою і єдиною спадкоємицею покійного Андрія Денисковича й узяти за нею маєток Вільгор, її отчину, а оскільки цим маєтком опікалися дід нареченої Івашко Бабинський та дядько Сенько Денискович, першому з опікунів він особисто велів у Вільні, щоб віддав свою половину, а другому мав передати його волю староста6. Крім Овдоті Андріївни, Вільгор належав також Сеньку Денисковичу, але 1488 р. уклали угоду, за якою Вільгор, Колесники, Турбівці й Черняхів відійшли племінниці, а вона відступила дядькові права на маєток Вербоє1. Сенько Денискович, крім справ, пов’язаних із братовою дочкою, з 1465-го до 1497-го року фігурує як свідок різних угод князів Острозьких, Збаразьких і Санґушків, у тому числі двічі бере участь у поділах власників Збаража2. Ці акти засвідчують його авторитет серед сучасників. Судячи з володінь нащадків, син Дениска залишив їм тільки сім спадкових маєтків. Територіально вони становили дві групи, перша з яких охоплювала Вербоє і Берег на Ікві, а друга — Матвіївці, Піщатинці, Татаринівці, Єськівці й Панківці на Горині. З дітей Сенька Денисковича відомі сини Михайло, Станко й Івашко. На відміну від попереднього покоління, патронім, утворений від імені Дениска, вони вживають уже в родовому відмінку. 6 ЛM. - Отд. 1,ч. 1, т. 1. - Стб. 398-399 (22. 05. 1484, Вільно; датовано 2-м індиктом, якому туг відповідає 1484-й рік). 1 Згадка в рукописі кінця XIX ст. про рід Вільгорських (там само, арк. 142 зв.) з датою 30. 07. 6-го індикту й 6993 р., тотожним якому автор рукопису вважав 1493-й рік, але вказаному індикту відповідає 1487/88 р. 2 AS .-T . 1 .-S . 57,61,62,64,76,81,88, 112 Андрій Денискович Мукосійович (+ до 1484) świadek przy zamianie Holczy.за життя згадується тільки як свідок двох листів Янка Чаплича 1566 р. Івану Острозькому4, та угоди князів Збаразьких про обмін маєтками, укладеної десь наприкінці 1470-х років5 Володіння його становили маєтки Вербоє і Вільгор. У шлюбі з невідомою на ім’я дочкою луцького повітника Івашка Бабинського Андрій Денискович залишив дочку Овдотю.
4 AS. - Т. 1. - S. 61,62 (20. 06. 1566, Острог). 5 Архив ЮЗР. - Ч. 8, т. 4. - С. 103. На думку видавця, угода укладена 1473 p., насправді ж вона з’явилася на кілька років пізніше. Федько Денискович Вілі́я - село в Україні, Острозькому районі Рівненської області. Вперше згадується у 1474 році, як власність пані Федори, жінки Федька Денисковича.
Стецько [Гринькович?] Малевський і Охматківський згаданий у листі княгині Василиси Корецької 1527 р. зятю Михайлу Зброховичу за дочкою Ганною на маєток Перекали як сусід-сугранник Стецько Мукосійович Малевський і Охматківський1 Судячи з топоантропонімів, ужитих для ідентифікації цього шляхтича, йому належали села Луцького повіту Малів та Охматків. У переписі Литовського війська 1528 р. особи, яку можна було б ототожнити з ним, не виявлено2. 1545 р. селом Охматків володів шляхтич Грицько Непитущий3, та як він зв’язаний зі Стецьком Мукосійовичем, невідомо. 1 AS. - Т. 3. - S. 304-305 (20. 04. 1527). 2 Перапис войска Вялікага княсгва Літоускага... 3 ЛМ .-Кн. 561.-С . 140, 149. ІV Михайло Сенькович Денискович (+ до 1530) уперше згаданий у виклопотаному 1502 р. спільно з братом Івашком підтвердженні на село Берег3 У молодості він служив господарським дворянином, у ролі якого фігурує 1504 р.4, а на схилі літ був одним із суддів Кременецького повіту. Зокрема, 1532 р. розглядав разом із віденським біскупом Яном, у руках якого перебував тоді Кременецький замок, спір зем’ян Федора й Богуша Микитовичів та Гаврила Лешницького5 Улітку наступного року Михайло Денискович ділив ще між дітьми Єська Сенютича спадщину матері6, а далі про нього вже не чути. 1504 р. Михайло Сенькович вислужив маєток Дрибова із селищами й урочищами Кузьмин Ріг, Білозірка, Воронівці, Осники й Гусакова Криниця на річках Білозірка й Жердя та кутом землі на протилежному від села Дрибова березі річки Білки7, а під час поділу з братами родових володінь отримав Вербоє на Ікві й Панківці на Горині. Другий із цих маєтків 1513 р. він розмежував із селом Тихомль, що належало Єську Сенютичу8. За переписом 1528 р., з його володінь слід було виставляти три вершники9. Оскільки Михайло Сенькович не мав дітей, із дозволу Костянтина Острозького 1524 р. він прийняв за свою дочку Ігната Дчуси Любку і записав їй маєток Дрибова1, а коли та вийшла 1529 р. за луцького повітника Івана Хребтовича-Богуринського заміж, віддав ш цю вислугу2.Отчину незадовго до смерті пан Михайло відступив біскупу Янушу до волості Кременецького замку. Про маєток Вербоє відомо, що третину його він подарував, а решту заставив за 550 кіп грошів, і весною 1531 р. контрагент отримав уже на це надбання підтвердження3. Пізніше та сама доля спіткала село Панківці4 та записаний прийомній дочці маєток Дрибова5
3 ЛННБ України, ВР, ф. 91, спр. 410.1.3, арк. 30 (3. 07. 1502). 4 РГАДА, ф. 389, оп. 1, кн. 198, л. 88-88 об. 5 ЛННБ України, ВР, ф. 103, оп. 1, спр. 6321, арк. 6 (3. 10.1532). 6 Там само, спр. 6503, арк. 9-10 (10. 07. 6-го індикту, Ляхівці). 7 РГАДА, Ф- 389, оп. 1, кн. 198, л. 88-88 об. 8 ЛННБ України, ВР, ф. 103, оп. 1, спр. 6358, арк. 7-8 зв. (16. 10. 1-го індикту, витяг 1744 р. латинською ірафікою з перекрученими іменами й географічними назвами). 9 Перапис войска Вялікага княства Літоускага... - С. 149 («Пань Михаило Дескович 3 кони». Очевидно, писар допустив тут помилку, оскільки рід Десковичів на Волині невідомий). 1 РГАДА, ф. 389, on. 1, кн. 198, л. 88 об. 2 Там же. 3 ЛННБ України, ВР, ф. 91, спр. 410.1.4, арк. 34 (7. 03. 1531). 4 РГАДА, ф. 389, on. 1, кн. 196, л. 214 об.-216 об. (25. 05.1533). 5 9. 09. 1533 Іван Хребтович отримав дозвіл на продаж села Дрибова біскупу Яну (AS. - Т. 3. - S. 435). В описі Кременецького замку 1545 р. помилково зазначено, начебто сам Михайло Денискович відступив село біскупу (JIM. - Кн. 561. - С. 206). Іван Сенькович Денискович (1499, +1543/1545) потрапляє в поле нашого зору 1499 р. у зв’язку з наданням йому монархом за посередництвом Костянтина Острозького в Чуднівському повіті Київської землі маєтку Панівці5. Під час поділу родових володінь йому перепали маєтки Берег на Ікві та Матвіївці на Горині, на перший з яких 1502 р. він виклопотав разом із братом Михайлом згадане вище підтвердження6 Із вислуг відомі село Чорториї на лівому березі Случі, що, судячи з розташування, належало до Полонського повіту, відтак мало бути надане до переходу 1494 р. цієї округи в руки князів Острозьких; згаданий вище маєток Панівці; селище Тупочолівське в Чуднівському повіті, надане 1505 р. разом із підтвердженням села Панівці на вічність7 У Кременецькому повіті великий князь Олександр надав пусте селище Демківці, двірець у верхів’ї Вілії і двір у рові під Кременецьким замком, а намісник Юрій Монтовтович додав сад і виділив у замку місце, «гдЬ бы собі мел хоромы ставити» і влітку 1508 р. Сиґізмунд І підтвердив усе це на вічність8. З підтвердження Сигізмунда І зем’янину Кременецького повіту Івашку Денисковичу на деякі набуті ним маєтки, датованого 27 червня 1508 р., довідуємося, що пан Юрій Монтовтович під час перебування Кременця в його державі (1502–1507) «дал ему местце в замку Кремяницкомъ, где бы собе мел хоромы ставити, по подворе пани Сеньковое, а зъ другое стороны по князя Михаилово подворъе Зъбаражского, а по коморки»166. Отже, на початку XVI ст. в замку знаходилися, щонайменше, три подвір’я – князя Михайла Збаразького167, вдови якогось пана Сенька168 та Івашка Денисковича. За переписом Литовського війська 1528 p., з володінь Івашка Денисковича слід було виставляти трьох вершників9 1533 р. спільно з дружиною і дітьми Івашко Сеиькович продав селище Демківці й двірець у верхів’ї Вілії за 230 кіп грошів віденському біскупу Янушу1, але пізніше викупив, як зазначено вище, половину залишеного братом Михайлом родового маєтку Вербоє. Весною 1543 р. Івашко Сенькович судився ще зі своїми сусідами по маєтку Берег зем’янами Минківськими2, а на початку 1545 р. замість нього господарював уже син3. Із дітей відомі сини Солтан і Петро та дочка Марія. 5 ЛННБ України, ВР, , ф. 91, спр. 410.1.4, арк. 18 (копія листа монарха князю Острозькому рукою Зиґмунта Люба-Радзимінського), 21 (оригінал листа). У копії документ датований начебто 1. 06. 6-го індикту, якому відповідає 1503-й рік, коли адресат перебував у московському полоні; копіїст дописав іншу дату — 14. 06. 1499. 6 Там само, спр. 410.1.3, арк. 30 (3. 07. 1502). 7 LM. - Kn. Nr. 25. - Р. 187 (23. 06.1505). 8 Ibid. - Kn. Nr. 8. - P. 263-264 (27. 06. 1508, Мінськ). 166 Lietuvos Metrika. – Vilnius, 1995. – Kn. Nr. 8:(1499–1514): Užrašymų kn. 8 / parengė A. Baliulis, R. Firkowicius, D. Antanawicius. – P. 263–264. 167 Під цим прізвищем тут фігурує князь Михайло Васильович Збаразький, засновник роду Вишневецьких. 168 Це могла бути вдова берестейського намісника кінця XV ст. Сенька Олізаровича, яка походила з жаславського відгалуження роду Острозьких, або вдова шляхтича Сенька Денисковича, мати чи мачуха реципієнта привілею. 9 Перапис войска Вялікага княства Літоускага... - С. 149. 1 AGAD, pergamin nr 4790 (20. 05. 1533, Кременець). 2 ЛННБ України, ВР, ф. 91, спр. 217.У.З, І, арк. 28—29; спр. 227.У.З, арк. 3. 3 Там само, спр. 228.У.З, арк. 24-26 зв
Станко Денискович за життя згаданий тільки в акті 1513 р. про розмежування сіл Панківці й Тихомль6 Судячи з володінь нащадків, під час поділу батькової спадщини він отримав погоринські маєтки Єськівці й Татаринівці. З дітей його відома дочка Богдана / Параскева. 6 ЛННБ України, ВР, ф. 103, on. 1, спр. 6358, арк. 7-8 зв. Овдотя Андріївна Денисківна (1484) вперше потрапляє в поле нашого зору (правда, без власного імені) в листі Казимира Яґайловича 1484 р. луцькому старості й маршалку Волинської землі Олізару Шиловичу. Великий князь повідомляє, що дозволив пану Юхну Зенковичу одружитися з дочкою і єдиною спадкоємицею покійного Андрія Денисковича й узяти за нею маєток Вільгор, її отчину, а оскільки цим маєтком опікалися дід нареченої Івашко Бабинський та дядько Сенько Денискович, першому з опікунів він особисто велів у Вільні, щоб віддав свою половину, а другому мав передати його волю староста6. Юхно Зенкович, представник відомого клану Кирдіїв, якому в набутому завдяки шлюбу маєтку судилося започаткувати новий шляхетський рід Вільгорських, у свою чергу, видав дружині Овдоті, внучці Івана Бабинського, у селі Бабин, де вона жила, очевидно, до заміжжя, лист, яким гарантував оправу на своїх родових володіннях Симонів і Дуліби по сусідству з маєтком Вільгор на Волині та Єйковичі й Васильчиці в Білорусі7. Крім Овдоті Андріївни, Вільгор належав також Сеньку Денисковичу, але 1488 р. уклали угоду, за якою Вільгор, Колесники, Турбівці й Черняхів відійшли племінниці, а вона відступила дядькові права на маєток Вербоє1.
6 ЛM. - Отд. 1,ч. 1, т. 1. - Стб. 398-399 (22. 05. 1484, Вільно; датовано 2-м індиктом, якому туг відповідає 1484-й рік). 7 Лист Юхна Зенковича згадано в переліку паперів Олександра Вільгорського, які згоріли 1634 р. (ЛННБ України, ВР, ф. 91, спр. 158.IV, арк. 160-160 зв.). 1 Згадка в рукописі кінця XIX ст. про рід Вільгорських (там само, арк. 142 зв.) з датою 30. 07. 6-го індикту й 6993 р., тотожним якому автор рукопису вважав 1493-й рік, але вказаному індикту відповідає 1487/88 р. V Солтан Іванович фігурує поряд із батьком і братом у вказаному вище листі 1533 р. про продаж селища Демківці. Інших згадок про нього не виявлено, про нащадків історичні джерела теж мовчать. Марія Іванівна вийшла заміж за князя Дмитра Олександровича Буремського. Наприкінці 1565 р. чоловік склав тестамент4 і невдовзі помер, а княгиня Буремська, якій судилося пережити обох братів, чоловіка й двох синів5, доживала віку в селі Старий Буремль у Луцькому повіті, де, за податковим реєстром 1583 р., мала 10 димів, 10 городників і попа6
4 ЦДІАК України, ф. 26, on. 1, кн. 2, арк. 410 зв.^14 (20.12. 1565). 5 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... - S. 16. 6 ŹD. - T. 19.-S.91. Петро Іванович Дениско Матвіївський (1533, +1559) який у 1550-х роках започаткував користування прізвищем у формах Дениско й Дениско-Матвіївський, потрапляє в поле нашого зору 1533 р. у зв’язку з продажем родиною селища Демківці7. Wspomniany w rewizyi zamku krzemienieckiego 1545 r. - 12-та городня між великим будинком і Надбрамною вежою– Петра Денисковича та Андрія Кунівського з їхніх має тків Берег і Верба; в описі 1552 р. городня села Берег пана Денисковича та села Верба пана Андрія Кунівського. За старостування в Кременці Петра Семашка він входив у його оточення й бував справцею староства, у ролі якого фігурує 1553 р.8 Зберегти спадкові володіння пан Дениско не зміг. Половину села Вербоє з присілком Білогородка 1545 р. він продав за 250 кіп грошів Івану Хребтовичу- Богуринському9, а батькові вислуги на Случі (села Чорториї, Панівці, Привітів, Тупочолівське і Яворова) за 400 кіп грошів1555 р. відступив Петру Семашку10 У результаті дітям залишилися тільки села Матвіївці й Піщатинці на Горині та село Берег із присілком Стовпець на Ікві1. Весною 1559 р. Петро Іванович загинув у сутичці зі сусідом Степаном Боговитином-Шумським і був похований у селі Матвіївці, куди перебрався, очевидно, на проживання2. Дружиною пана Дениска була Настасія3 Кирдіївна4. Після смерті чоловіка вона доживала віку в старому панському дворі в селі Берег5. На початку 1571 р. вдова видала ще заміж дочку6, а далі про неї не чути вже. З дітей подружжя відомі сини Петро, Семен, Іван і Василь та дочки Марина, Маруша й Раїна.
7 AGAD, pergamin nr 4790 (20. 05. 1533, Кременець). 8 ЦДІАК України, ф. 22, on. 1, кн. 7, арк. 80 зв. (12. 12. 1553). 9 ЛННБ України, ВР, ф. 91, спр. 228.V.3, арк. 24-26 зв. (13. 01. 1545). 1546 р. покупець заставив своє надбання (двір і половину села Вербоє, села Білогородка й Турія та два двори під замком у Кременці) Михайлу Єло-Малинському, а 1549 р. продав йому на вічність (ЦДІАК України, ф. 22, on. 1, кн. 4, арк. 52-53). 10 ЛННБ України, ВР, ф. 5, оп. З, од. зб. 2110 (27. 11. 1555). 2 У позовному листі віленського воєводи Миколая Радивипа луцькому повітнику Олексію Козинському зазначено, що 4. 05. 1559, на свято Вознесіння, коли родина Денисків поїхала в село Матвіївці на похорон батька, він напав на села Берег і Стовпець (ЛННБ України, ВР, ф. 91, спр. 179.У.2, арк. 1140). 3 Там само. 4 Там само, спр. 197.ІУ.2, арк. 247 зв. 5 1562 р. її знайшов тут урядовий виж (там само, спр. 222.У.З, арк. 64-65). 6 ЦДІАК України, ф. 21, оп. 1, кн. 15, арк. 47-47 зв. Дата листа втрачена. Богдана / Параскева Станківна в усіх документах фігурує під першим з імен, а в тестаменті — під другим7. Чоловіком її був луцький повітник Андрій Юхнович Єлович-Кунівський, який у 1545— 1552 рр. виступає як кременецький мостовничий і городничий8, 1555 р. — як колоденський намісник Беати Острозької9, а з кінця 1565 р. до кінця життя займає уряд кременецького земського судді10 Згаданий вище маєток Вербоє, порахований, очевидно, за дві третини володінь Михайла Сеньковича, які біскуп Януш отримав тільки в сумі грошей, Андрій Юхнович і дядько його дружини Івашко Сенькович звільнили від боргу й поділили11. Після поділу Богдана й Андрій виклопотали підтвердження на родові володіння, за яким їм належали Єськівці й Татаринівці, що становили, очевидно, отчину, та половина маєтку Вербоє, успадкована після дядька Михайла12. На початку 1554 р. Богдана Станківна судилася перед монархом із Михайлом Єло за наїзд на двір Вербоє, що лежав біля замку, та захоплення належної їй половини маєтку1 Далі про цю частину володінь історичні джерела мовчать (мабуть, за прикладом родичів її продали). У погоринських володіннях по сусідству зі старими селами в 1560-х роках сиділи вже присілки Якимівці, Загірці й Красна Лука2. 1570 р. Андрій Юхнович платив податок за 86 димів, 15 городників, 12 путних бояр і 2 млинові кола в маєтках дружини в Кременецькому повіті3 На початку 1571 р. Параскева Станківна склала в селі Єськівці, де проживала, очевидно, з родиною, «духівницю», в якій своїй дочці Овдоті підтвердила 1000 кіп грошів на половині села Загірці, записані ще під час виходу її заміж за приїжджого шляхтича Петра Семеновича, дочці Марині, заміжній за князем Левом Вороницьким, і її сину Андрію записала 2000 кіп грошів на селах Татаринівці, Якимівці й Красна Лука з умовами вступу в ці маєтки після смерті батька, чоловікові залишила всі рухомі речі, а також заповіла поховати її в Печерському монастирі в Києві4.
8 ЛM. -К н. 561. -С . 194; ЦДІАКУкраїни, ф. 21, on. 1, кн. 2, арк. 2, 12; кн. 4, арк. 4. 9 Там само, кн. 7, арк. 12, 16 зв. 10 Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej... - Т. З, zesz. 5. - S. 56, nr 107. 11 1554 p. Михайло Єло пред’явив на суді з Богданою Станківною відповідний дільчий лист (ЛННБ України, ВР, ф. 91, спр. 140.1.2, арк. 55 зв.). 12 Там само, арк. 54-55 (17. 03. 1542, Вільно). 1 Там само, арк. 55-60 (18. 01. 1554, Книшин). 2 Там само, спр. 228.V.3, арк. 53-54,273-276. 3 ZD. - Т. 19.-S . 26. 4 ЛННБ України, ВР, ф. 5, on. 1, спр. 4043.11, арк. 99-100 (26. 01. 1571, Єськівці) VI Марина Петрівна вперше згадана в листі брата Василя, 1571 р. внесеному в кременецьку ґродську книгу, де йдеться про те, що брат Семен пообіцяв луцькому повітнику Андрію Короваю-Селецькому дати за нею 200 кіп грошів посагу й 100 кіп виправи, але виїхав в Угорщину на службу, не дочекавшись весілля; видаючи сестру заміж, Василь не зміг знайти цю суму, тому відступив подружжю на час до сплати боргу 20 служб отчизних непохожих людей на повних дворищах у маєтку Матвіївці7 Наприкінці 1591 р. Марина Петрівна квитувала разом із чоловіком Семена Петровича за сплату посагу й виправи з належної йому частини родових володінь8; 1598 р. разом із двома іншими Денисківнами позивала шляхтича Івана Телецького за посаг і виправу з придбаного ним села Оношківці, що сиділо на ґрунтах маєтку Берег9; 1600 р. отримала разом із сестрами декрет трибуналу в справі з племінником Петром Семеновичем із наказом останньому присягнути, що батько повіддавав своїм сестрам належні їм посаги й виправи10, а влітку наступного року разом із чоловіком чекала в Кременці на його виконання11. 7 ЦДІАК України, ф. 21, оп. 1, кн. 15, арк. 47-47 зв. Дата листа втрачена. 8 Там само, ф. 22, оп. 1, кн. 8, арк. 18-19 зв. (3. 12. 1591). 9 ЛННБ України, ВР, ф. 91, спр. 227.У.З, арк. 115-115 зв. 10 ЦДІАК України, ф. 22, оп. 1, кн. 12, арк. 149-150 (24. 08. 1600). 11 Там само (4-5. 08. 1601). Маруша Петрівна 1590 р. квитувала разом зі своїм чоловіком Матеєм Влостиборським брата Семена за посаг і виправу12, 1598 р. позивала разом із сестрами Телецького, 1600 р. отримала з ними зазначений вище декрет і влітку наступного року очікувала з чоловіком на його виконання1 12 ЦДІАК України, ф. 22, оп. 1, кн. 8, арк. 19 зв.-20 (5. 06. 159). Раїна Петрівна 1590 р. квитувала зі своїм чоловіком Себастіаном Кавецьким брата Семена за посаг і виправу2, 1598 р. позивала Телецького, 1600 р. отримала декрет трибуналу в справі з племінником Петром, а наступного року чекала в Кременці разом із чоловіком на його виконання3 2 ЦДІАК України, ф. 22, on. 1, кн. 8, арк. 6 зв.-8 зв. (3. 10. 1590). 3 Див. вище. Іван Петрович згаданий 1569 р. в скарзі Мартина Ясениницького та його жінки Катерини, удови брата Петра, про захоплення його слугами й підданими із сіл Комарівка й Вітятин сіножатей у їхньому маєтку Берег4. 4 ЦДІАК України, ф. 21, on. 1, кн. 14, арк. 32-32 зв. Василь Петрович 1571 р. служив віленському воєводі Миколаю Радивилу5, 1572 р. скаржився в Кременці від себе й від брата Семена на вдову Петра Семашка, що начебто з невідомих причин держала належні їм Чорториї і Панівці6, 1574 р. видав Семену Петровичу зобов’язання відбути зі спільного маєтку «почтом зуполным» дві земські служби, оскільки той їздив за нього на військову службу до Москви, на яку затратив чимало коштів7, і вніс в актову книгу дільчий лист8, на початку 1577 р. видав служебнику князя Олександра Вишневецького пану Яроцькому Григоровичу Нападівському лист із зобов’язанням відбувати із села Стовпець, яке заставив за 350 кіп грошів, земську службу9, а весною наступного року контрагент угоди мав справу вже з його братом Семеном10. 5 ЦДІАК України, ф. 21, on. 1,, кн. 15, арк. 47-47 зв. 6 Там само, on. 1, кн. 267, арк. 89 (1. 07. 1572). 7 Там само, кн. 17, арк. 69-70 (3. 03. 1574). 8 Там само, арк. 68-68 зв. (24. 07. 1574; запис зберігся фрагментарно). 9 Там само, ф. 22, on. 1, кн. 6, арк. 28 зв.-30 зв. (6. 01. 1577). 10 Там само, арк. 28 зв. (29. 05. 1578). Семен Петрович Дениско Матвієвський (1565, + V/VI.1596) — військовик та урядник в українських землях Речі Посполитої. Мав посаду житомирського старости. 1565 р. виставив на війну з Москвою 5 вершників11, 1569 р. навідався в Кременець12, 1571 р. служив в Угорщині13, наприкінці 1580 р. став луцьким ключником14, а 1582 р. зайняв уряд житомирського старости15 Під час поділу 1574 р. родових володінь Семен Петрович отримав двір і село Піщатинці, половину села Матвіївці та «воленських матвіївських людей»1 1583 р. він поділив із племінником Григорієм Петровичем спадщину брата Василя2. З квитів, сестер про сплату посагу й виправи, датованих 1590—1591-м роками, відомо, що його володіння складалися із сіл Матвіївці, Піщатинці й Гридківці та двору в місті Кременці3 У Київській землі 1588 р., уже під час старостування в Житомирі, у зем’ян Василя й Федора Слашевських пан Дениско придбав городище Бернавка4 Спочатку дружиною Семена Петровича була Дорота Фронцківна Фальчевська з відомої шляхетської родини з оточення королеви Бони: її дядько Юрій був луцьким біскупом (1536— 1549), дядько Станіслав старо стував у Кременці (1539— 1544), батько займав уряд ковельського старости (1554— 1564), брат Петро за гетьманування Романа Санґушка служив литовським польним писарем5 Уперше вона згадана в листі Василя Дениска 1574 р.6 У червні 1579 р. подружжя судилося за маєток Собіхлібці, що становив спадщину згаданого вище біскупа7 Наступною жінкою стала Гальшка Сенютянка, дочка кременецького войського Федора Сенюти-Ляховецького, заможного зем’янина, з яким Семена Петровича зв’язувало тривале приятелювання (1574 р. пан Сенюта ділив між Денисками маєтки8, а майбутній зять допомагав йому розправитися зі своїм швагром Степаном Боговитином9). 1594 р. Шимон Дениско- Матвіївський отримав від тестя лист на 3000 польських золотих на селі Войнигів10 і квитував його за посаг на цю суму11 Через рік Сенютина вдо ва Катерина доставила пасербиці й зятю в замок у селі Матвіївці вказані гроші й звільнила Войнигів від боргу12, а через кілька місяців пан староста позичив мачусі дружини 592 копи грошів і в цій сумі взяв у неї село Сивки13. На цьому записі прижиттєві згадки про нього обриваються14. У першому шлюбі Шимон Дениско залишив сина Петра, а в другому не мав дітей. Грушевський вказує, що він загинув під час необережного штурму табору повстанців під проводом Северина Наливайка біля Солониці.[3] За даними Яворницького Дмитра, загинув під час погоні за повстанцями, які виїхали з табору «задирати ляхів».[4]. Жовтня 3, 1590 р. / Липня 8 – Запис про виділення житомирським старостою Семеном Дениском-Матвієвським четвертої частини маєтків Матвіївці, Пищатинці, Гридківці і «три двори кременецькі» сестрі Раїні і її чоловікові п. Себастіяну Кавецькому, док. № 19, арк. 6 зв. – 8. Грудня 3, 1591 р. / Липня 9 – Запис про виділення житомирським старостою Семеном Дениском-Матвієвським четвертої частини маєтків Матвіївці, Пищатинці, Гридківці і «три двори кременецькі» сестрі Марині і її чоловікові п. Андрію Селецькому, док. № 24, арк. 18, 19. Червня 5, 1590 р. / Липня 8 – Запис про виділення житомирським старостою Семеном Дениском-Матвієвським четвертої частини маєтків Матвіївці, Пищатинці, Гридківці і «три двори кременецькі» сестрі Маруші і її чоловікові п. Матею Влостиборському, док. № 25, арк. 19 зв., Кременец.зем.суд 11 ЛМ. - Отд. 1, ч. 3. - Сіб. 422. 12 ЦДІАК України, ф. 21, on. 1, кн. 14, арк. 4 зв. (2. 05. 1569). 13 Там само, кн. 15, арк. 47-47 зв. 14 Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej... - Т. З, zesz. 5. - S. 78, nr 260 (3. 12. 1580). 15 Ibid. - T. 3, zesz. 4. - S. 139, nr 1025. 1 ЦДІАК України, ф. 21, on. 1, кн. 17, арк. 68-68 зв. 2 ЛННБ України, ВР, ф. 91, спр. 197.ІУ.2, арк. 119азв., 247 зв. (нотатки про діль чий лист, 6. 06. 1583 внесений в актову книгу, у сумаріях паперів). 3 ЦДІАК України, ф. 22, on. 1, кн. 8, арк. 6 зв.-8 зв., 18-19 зв., 19 зв.-20. 4 ЛННБ України, ВР, ф. 91, спр. 220.У.З, арк. 9-10 (23. 02. 1588). 5 Pociecha W. Chwalczewski Franciszek... - S. 479. 6 ЦДІАК України, ф. 21, on. 1, кн. 17, арк. 70-70 зв., 73 (24. 07. 1574). 7 Архив ЮЗР. - Ч. 8, т. 4. - С. 284. 8 ЦДІАК України, ф. 21, on. 1, кн. 17, арк. 68-68 зв. 9. АВАК.-Т. 2 .-С . 229. 10 ЛННБ України, ВР, ф. 91, спр. 229.У.З, арк. 62-63 зв. (1.05. 1594). 11 Там само, ф. 103, on. 1, спр. 6345, арк. 67-68 (1. 05. 1594). 12 Там само, ф. 91, спр. 221.У.З, арк. 22 (1. 05. 1595, Матвіївці). 13 Там само, спр. 229.У.З, арк. 73-74 (16. 10. 1595, Ляхівці). 14 Повідомлення, за яким Дениско загинув 1596 р. в сутичці з козаками (Трипольский Н. Н. Исторические сведения... - С. 65), дуже сумнівне. 3. М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ IV. 4. Яворницький Дмитро. Історія запорозьких козаків. — К.: Наукова думка, 1990. — Т. 2. — 560 с. — С. 121. — ISBN 5-12-002051-8 (Т. 2.), ISBN 5-12-001244-2. (рос.)
Петро Петрович потрапляє в поле нашого зору 1559 р. у зв’язку з наїздом на Берег і Стовпець шляхтича Олексія Козинського9, а останню прижиттєву згадку про нього містить лист Богдани з Денисків Кунівської 1566 р. своєму зятю, де він значиться як свідок10. Дружиною пана Дениска була Катерина Федорівна Горайн, зем’янка віденського воєводи Миколая Радивила. 1562 р. він гарантував їй за посаг і виправу на 500 кіп грошів на маєтках, які мав поділити ще з братами, належну суму віна й привінку11. 1569 р. Катерина Федорівна була вже замужем за Мартином Ясениницьким12. У шлюбі з Гораїнівною з’явився син Григорій.
9 ЛННБ України, ВР, ф. 91, спр. 179.У.2, арк. 1140 (4. 05. 1559). 10 Там само, спр. 228.У.З, арк. 54 (13. 02. 1566). 11 ЦДІАК України, ф. 21, оп. 1, кн. 9, арк. 67-68 зв. (6. 07.1562). 12 Там само, кн. 14, арк. 32-32 зв. VII Петро Семенович Piotr, długo w Węgrzech się bawił, stamtąd powróciwszy, pojął Charlęską, atoli sterilis umarł. 1596 р. відступив удові батька згадану вище суму грошей на селі Сивки1 й зобов’язався на свято Михайла наступного року за новим календарем віддати перед гродським урядом 4250 польських золотих, у разі несплати яких борг подвоювався й вона в’їжджала в замок і село Матвіївці2, а мачуха відступила йому рухомі речі, «доживоття» й усі гроші, записані їй чоловіком на маєтках Матвіївці, Піщатинці й Гридківці3. Дружиною Петра Дениска на Матвіївцях була дочка луцького підкоморія Катерина Миколаївна Харленська. Уперше вона постає поряд із ним у листі 1608 р. про заставу Яну Білецькому села Гридківці4. 1617 р. Петро Шимонович записав дружині на своїх володіннях у Кременецькому повіті — замку й селі Матвіївці, селі Волиця при селі Матвіївці та селах Піщатинці й Гридківці — 16 000 польських золотих5, а також забезпечив їй на цих маєтках «доживоття»6. Катерина з Харленжа гарантувала чоловіку, у свою чергу, у разі смерті раніше від нього «доживоття» на записаних ш шістнадцяти тисячах золотих з умовою, щоб після його смерті спадкоємці дали її братам — луцькому підкоморію Яну та обозному королевича Владислава Криштофу — або їхнім нащадкам по 4000 золотих7. Залишившись удовою, весною 1620 р. пані Катерина Денискова скаржилася в Кременці, що спадкоємець покійного чоловіка Олександр Григорович Дениско незаконно захопив його маєтки, на яких вона мала «доживоття», та двір у місті Кременці8.
1 ЛННБ України, ВР, ф. 91, спр. 229.У.З, арк. 77-77 зв. (10. 09. 1596). 2 Там само, ф. 103, оп. 1, спр. 6345, арк. 9-10. 3 Там само, арк. 5-6. 4 ЦДІАК України, ф. 21, оп. 1, кн. 16, арк. 47-51 (2. 03. 1608). 5 Там само, ф. 22, оп. 1, кн. 26, арк. 108-110 (7. 07. 1617). 6 Там само, арк. 112-114 зв. 7 Там само, арк. 110-111 зв. 8 ЛННБ України, ВР, ф. 91, спр. 71.ІІ.З, с. 2 (9. 05. 1620). Григорій Петрович Мокосій Дениско (1574, +2.III.1614) sędzia ziemski Krzemieniecki, уперше згаданий 1574 р. в скарзі вітчима й матері на батькових братів Семена й Василя за наїзд на село Берег1, тривалий час входив в оточення кременецьких старостів Януша і його сина Криштофа Збаразьких, оскільки десь наприкінці 1599-го або на початку наступного року став кременецьким гродським суддею2 і протримався на цьому уряді аж до загибелі 2 березня 1614 р. За словами дітей, слуги Ми хайла Вишневецького перестріли його тоді по дорозі з Кременця додому під селом Сапанів і завдали дев’ять вогнепальних ран, «вымавюючи ему тыми словы: «Вєдай [...], якь на княжат Вишневецких банициє отримива-ют». Удова судилася в Кременці та в Любліні, але через смерть кривдника не змогла довести справу до кінця. Відновивши її, діти отримали пізніше вирок, за яким на дітей і вдову Вишневецького заочно накладався штраф розміром 3000 гривень і 3760 золотих3. Під час переділу 1583 р. з батьковим братом Семеном родових володінь4 Григорій Петрович отримав село Берег із присілками Стовпець, Комарівка й Оношківці, але зберегти ці маєтки не зміг. Стовпець і Комарівку в нього придбав материн брат Богуш Федорович Гораїн (перше з поселень 1585 р.5, друге постає як його маєток у середині 1597 р.6), а Оношківці 1597 р. купив Іван Телецький7. З надбань пана Дениска відома тільки неве личка частина села Минківці, придбана 1608 р. за 500 золотих у Вавринця Вихорського8. Дружиною Григорія Петровича була Гальшка Войтехівна Речицька. Уперше вона постає в цій ролі 1595 р.9 Через два роки на випадок смерті він гарантував ш на маєтку Берег 5000 золотих10 Овдовівши, пані Денискова вийшла заміж за шляхтича Кременецького повіту Матвія Жабокрицького, разом з яким фігурує в різних судових справах 1617— 1618 pp.11. З дітей подружжя відомі син Олександр та дочки Ядвіґа, Марина / Ма- рета, Гальшка / Гелжбета, Зофія і Ганна.
1 ЦДІАК України, ф. 21, оп. 1, кн. 17, арк. 65 зв.-бб (24. 07. 1574). 2 2. 07. 1599 фігурує ще без титулу (там само, ф. 22, оп. 1, кн. 12, арк. 161), а 26.04. 1600 підписує вже витяг із іродської книги (там само, арк. 274). 3 Там само, кн. 29, арк. 58-59 зв. (15. 11. 1619). 4 ЛННБ України, ВР, ф. 91, спр. 197.ІУ.2, арк. 119а зв., 247 зв. 5 Там само, арк. 119а зв. (20. 06. 1585), 133 (межовий лист, 22. 06. 1585). 6 5. 07. 1597 Гораїн видає в Кременці лист, де зазначає, що придбав це поселення, «посажоное з давньїх часов на кгрунте» маєтку Берег, у пана Дениска, та окреслює його межі (ЦЦІАК України, ф. 22, оп. 1, кн. 10, арк. 43 зв.-45 зв.). 7 ЛННБ України, ВР, ф. 91, спр. 228.У.З, арк. 72-73 (5. 07. 1597; витяг з актової книги із записом листа). 8 ЦЦІАК України, ф. 22, оп. 1, кн. 15, арк. 148 зв.-150 (13. 11. 1608). 9 ЛННБ України, ВР, ф. 91, спр. 220.У.З, арк. 11-12 (12. 09. 1595). 10 ЦЦІАК України, ф. 22, оп. 1, кн. 24, арк. 541-543 зв. (25. 07. 1597, Люблін). 11 ЛННБ України, ВР, ф. 91, спр. 71.ІІ.З, с. 1-2. VIII Ядвіґа Григорівна восени 1596 р. фігурує при матері в позові зем’ян Минківських1, 1616 р. разом зі своїм чоловіком Войтехом Ободзинським бере участь у судовій справі родини з Яцьком Андрузьким2 та правується з матір’ю і братом за призначену батьком тисячу золотих посагу або виділення відповідної частини маєтку Берег3, а через рік разом із чоловіком бере в Олександра Григоровича за 6500 золотих на три роки село Берег і частину села Минківці4. 9 липня 1618 р. мати отримала декрет трибуналу про сплату сином 5500 золотих і 21 серпня вступила в цій сумі в Берег, а наступного дня передала свої права Ядвізі та її чоловікові5. Далі Ободзинські позбирали посагові суми, які брат мав сплатити сестрам6. Опинившись у борговій ямі, 1621 р. Олександр Григорович продав сестрі й шваґру село Берег і частину села Минківці7, і вони вступили в ці надбання8 У середині 1628 р. Ядвіґи не було вже серед живих, оскільки в отриманій матір’ю евазії родини Петра Шимоновича Дениска-Матвіївського від його спадщини фігурують її діти Самуель, Єрем’яш та Ганна Ободзинські9. Пізніше чоловік відступив Берег «правомь вечное даровизны, никгды неотзовъным и неоткупъным», Павлу-Криштофу Сенюті на Ляхівцях10. 1 ЦДІАК України, ф. 22, оп. 1, кн. 9, арк. 784. 2 Там само, кн. 23, арк. 141-142 (24. 02. 1616). 3 Там само, кн. 24, арк. 289 зв.-292 (19. 11. 1616). 4 ЛННБ України, ВР, ф. 91, оп. 1, спр. 71.ІІ.З, с. 1-2 (8. 11. 1617). 5 Там само. 6 16 11. 1618 право на 200 золотих посагу родині Ободзинських передали Гальшка й Олександр Римінські, 30. 01. 1619 - Ганна й Андрій Телецькі, 18. 02. 1620 - Марета і Ян Ґрабські, 20. 05. (?) 1620 - Зофія і Ждан Боровицькі (там само). 7 ЦДІАК України, ф. 22, оп. 1, кн. 31, арк. 148а-148б зв. (8. 01. 1621). 8 ЛННБ України, ВР, ф. 91, оп. 1, спр. 71.ІІ.З, с. 2 (11. 01. 1621). 9 Там само, с. 29 (14. 06. 1628). 10 ЦДІАК України, ф. 22, оп. 1, кн. 44, арк. 31 зв.-33 зв. 1638 р. Олександр Григорович Дениско відкупив у Сенют село Берег (див. далі). Марина / Марета Григорівна вперше постає восени 1596 р. в позові Минківських" Під час згаданої вище справи 1616 р. з Андрузьким вона була вже замужем за Яном Ґрабським12. На початку 1620 р. Марета і Ян Ґрабські передали Ободзинським свої права на 200 золотих посагової суми13, а невдовзі кременецькі францисканці квитували пані Ґрабську, оче видно, уже вдову, за записані чоловіком на їхній костел 130 золотих14 1628 р. Марина Григорівна фігурує вже як пані Янова Загурська15 1647 р. Ганна з Денисків Телецька судилася з удовою і сином брата Олександра та сестрою Зофією і її чоловіком за те, що у зв’язку зі смертю сестри Марини в домі Боровицьких в Острозі ЗО жовтня минулого вони приїхали до міста Янполя й забрали там усе майно й узяли під опіку нащадка покійної Адама Заґурського, віддаливши її від усього цього 1. 11 ЦДІАК України, ф. 22, оп. 1, кн. 9, арк. 784. 12 Там само, кн. 23, арк. 141-142. 13 ЛННБ України, ВР, ф. 91, оп. 1, спр. 71.ІІ.З, с. 2 (18. 02. 1620). 14 Там само (3. 04. 1620). 15 Там само, с. 29. 1 ЦДІАК України, ф. 22, оп. 1, кн. 48а, арк. 123-125. Гальшка / Гелжбета Григорівна, уперше згадана 1596 р. в позові Минківських2, під час розгляду 1616 р. справи родини з Андрузьким ще неза міжня3, восени 1618 р. спільно зі своїм чоловіком Олександром Римінським укладає з братом Олександром угоду, за якою той сплатив їм 200 золотих і вони влила йому своє право на частину в маєтку Берег4, а восени 1645 р. разом із другим чоловіком Криштофом Михаловським протестує в Кременецькому земському суді проти Стефана Тишкевича за порушення умов надання їм в оренду містечка Шепетин5. 2 ЦДІАК України, ф. 22, оп. 1, кн. 9, арк. 784. 3 Там само, кн. 23, арк. 141-142 (24. 02. 1616). 4 Там само, кн. 28, арк. 44-45 (15. 11. 1618). 5 Там само, кн. 47, арк. 14-14 зв. (14. 11. 1645). Зофія Григорівна під час справи родини 1616 р. з Яцьком Андрузьким, у зв’язку з якою вперше потрапляє в поле нашого зору, ще незаміжня6, а під час справи 1619 р. з князями Вишневецькими була вже за луцьким повітником Жданом Боровицьким7 Із згаданої вище скарги сестри Ганни, яка містить останню прижиттєву згадку про неї, відомо, що жила з чоловіком в Острозі8. 6 ЦДІАК України, ф. 22, оп. 1, кн. 23, арк. 141-142 (24. 02. 1616). 7 Там само, кн. 29, арк. 58-59 зв. (15.11.1619). 8 Там само, кн. 48а, арк. 123-125 (4. 03. 1647). Ганна Григорівна, наймолодша, очевидно, з Денисківен, під час справи 1616 р. з Андрузьким ще незаміжня9, а під час справи 1619 р. з Вишневецькими була вже за Андрієм Телецьким10 Остання прижиттєва згадка, зумовлена ініційованою нею справою за спадщину сестри Марини, датована початком весни 1647 р.11 9 ЦДІАК України, ф. 22, оп. 1, кн. 23, арк. 141-142 (24. 02. 1616). 10 Там само, кн. 29, арк. 58-59 зв. (15. 11. 1619). 11 Там само, кн. 48а, арк. 123-125 (4. 03. 1647). Олександр Григорійович Дениско Матвіївський (*1599, +1645) деткамъ своимъ, бо нє тылко єму, але и сестрамъ єго ничого нє даєть и со выправу ани со выхованъю их не мыслит, а навєть не тылко, жебы сукнею такою дати поводови мела, але навєть и ворота перед нимъ замыкаеть, а гроши готовые по небожчику (отцу поводовымъ на непотребные беседы и строе собе и тому малжонъкови своему потратила». Успадковані після батька село Берег і частину села Минківці 1621 р. Олександр Григорович відступив на вічність сестрі Ядвізі та її чоловікові1, а села Матвіївці, Піщатинці, Гридківці й Волиця, які залишилися йому після двоюрідного дядька Петра ( 9. 05. 1620 вдова Петра Дениска скаржилася, що спадкоємець чоловіка захопив її «доживоття» та двір у Кременці)2, 1627 р. начебто продав за 7500 золотих другому чоловікові його вдови Миколаю Лосятинському3 За відмову внести лист в актові книги Кременецький земський суд засудив його на баніцію, але 1631 р. трибунал визнав, що угода укладена з порушенням «прав и звычаєв волынских», і обмежився відшкодуванням збитків покупця4. Наступного року пан Дениско продав усі поселення Раїні Ярмолинській5 Утративши родові володіння, деякий час він проживав із родиною в чужих маєтках6. 20. 08. 1632 князь Юрій Жаславський зізнав, що позичив у Дениска 8000 золотих і в цій сумі заставив у Новожаславській волості містечко Закриниче й село Голодки. Тим часом Берег перейшов від родини Ободзинських до Павла-Криштофа Сенюти на Ляхівцях7, а після смерті того залишився його племіннику Петру Сенюті на Ляхівцях і 1638 р. спільно з дружиною Олександр Григорович відкупив свою отчину8 На початку 1644 р. пан Дениско отримав ще від швагра Андрія і сестри Ганни Телецьких якийсь квит9, а через рік його жінка вступила вже в село Берег на правах «доживоття»10 Дружиною Олександра Григоровича була Богумила Лясотянка. Уперше вона фігурує в цій ролі в листі 1621 р. про продаж села Берег11. На початку 1651 р. пані Денискова держала ще цей маєток12. Подружжя мало синів Самуеля, Петра і Яна, найстарший з яких під час постригу в ченці отримав ім’я Олександр, та дочок Леонору, Фаустину, Марину й Клоринду. Судячи з імен дочок, принаймні три з них батьки хрестили в костелі.
12 ЦДІАК України, ф. 22, оп. 1, кн. 24, арк. 289 зв.-292 (19. 11. 1616). 13 Там само, кн. 26, арк. 27в-28 (6. 07. 1617). 1 ЦДІАК України, ф. 22, оп. 1, кн. 31, арк. 148а-148б зв. (8. 01. 1621). 2 ЛННБ України, ВР, ф. 91, спр. 71.11.3, с. 2). 3 Там само, с. 29 (23.10. 1627). Замість грошей мав отримати частину села Лосятин. 4 ЦДІАК України, ф. 22, оп. 1, кн. 39, арк. 444 звМ45 (17. 11. 1631). 5 ЛННБ України, ВР, ф. 91, оп. 1, спр. 71.П.З, с. 29 (8. 03. 1632). 6 ЦДІАК України, ф. 22, оп. 1, кн. 49, арк. 87-89 зв.). 7 Там само, кн. 44, арк. 31 зв.-33 зв. 8 ЛННБ України, ВР, ф. 91, спр. 71.ІІ.З, с. З (купівля 15. 04, а вступ 23. 05. 1538). 9 Там само (3.02. 1644). 10 Там само (16.02. 1645). 11 ЦДІАК України, ф. 22, оп. 1, кн. 31, арк. 148а-148б зв. (8. 01. 1621). 12. ІР НБУВ, ф. 83, спр. 53, арк. 44 зв. IX Самуель (у мон. Олександр) Мокосій-Дениско з Матвієвець, потрапляє в поле нашого зору 1642 р. як чернець Дерманського монастиря Олександр'. У тестаменті Олександри з Дедеркал Турської-Туржанської 1646 р. він фігурує як Олександр Мокосій-Дениско з Матвієвець, ігумен монастиря св. Василія Великого гіїа §гаесі в селі Валево, якому вона заповідає на маєтках Валево й Баймаки 36 000 польських золотих2. У лютому 1647 р. Олександр Мокосій-Дениско з Матвієвець, печерський ієромонах та адміністратор Луцького й Острозького єпископства, підписав від Кременецького повіту акт православного синоду про вибори митрополита3 4 березня 1647 р. в згаданій вище справі Ганни з Денисків Телецької з родиною за спадщину сестри Марини одним із відповідачів фігурує син Богумти Лясотянки велебний отець Самуель Дениско4, тотожний, очевидно, ченцю Олександру. Восени 1647 р. Богумила Лясотянка та її син отець Олександр Мокосій-Дениско з Матвієвець, адміністратор Луцького й Острозького єпископства, від себе та від неповнолітніх ще дітей пані Денискової Петра, Яна, Леонори, Фаустини, Марини й Клоринди видали лист, за яким відступають шляхтичу Андрію Новицькому і його дружині Ганні з Желіславських свої права на орендовані містечко Закриниче й село Голодки, оскільки ті сплатили їм 8000 золотих давнього боргу князя Жаславського5 30 червня 1649 р. луцький плебан Матей Поплавський оскаржив ігумена Луцького Хрестовоздвиженського братського монастиря Мелентія Мокосія-Дениска, якого заміщав Олександр Мокосій-Дениско, і ченців у тому, що з намови їх козаки пограбували під час свого наступу 1648 р. на Луцьк костел св. Якуба й належну йому частину села Німецьке6 30 жовтня 1649 р. згаданий священик протестував проти Олександра Мокосія-Дениска як ігумена того самого чернечого осередку та його братії за захоплення «подчас козацкое ребеллии и хлопских бунтов» 1648 р. та «подчас татарское инъкурсыи» в серпні 1649 р. збіжжя в селі Німецьке й побиття підданих7. Незабаром Дениско очолив також Овруцький, Милецький і Жидичинський монастирі. Натаніель Лозовицький недовго обіймав цю посаду – вже під 12.01.1650 р. маємо королівський привілей овруцькому архимандриту, ігумену Луцького Братського монастиря Олександру Мокосію Дениску на архимандрию Жыдичинскую34 (у записі від 14.02.1650 р. його названо ще й ігуменом Мильчан ського монастиря35). Отже, обитель було передано православним. Упродовж кількох тижнів після згаданого привілею архимандрія ще залишалася під владою Лозовицького, а 2 лютого 1650 р. Дениско силоміць відібрав її, незважаючи на вимогу постраждалого зробити передачу монастиря лише в присутності королів ських комісарів36. 23 листопада 1649 р. від імені овруцького архімандрита, луцького братського і милецького ігумена Олександра Мокосія-Дениска в луцьку ґродську книгу внесли протестацію про втрату ним «подъ часъ експєдиции козацъкое под Збаражомъ и Зборовомъ» власних і церковних документів, що були замуровані в монастирі й погнили1 12 січня 1650 р., в останній день сейму, скликаного для затвердження Зборівського договору, король Ян-Казимир видав грамоту, в якій гарантував православним підданим повернення жидичинської архімандрії2. Тим самим днем датований також привілей на неї овруцькому архімандриту Олександру Мокосію-Дениску3, а овруцьку архімандрію наступного дня отримав пінський ігумен Макарій Токаревський4 20 січня монарх направив володимирському земському писарю Юрію Гораїну, волинському стольнику Самуелю Долмату-Ісайковському та Петру Гулевичу лист із дорученням допомогти овруцькому архімандриту Олександру Мокосію-Дениску вступити в архімандрію Жидичинського монастиря5 4 лютого новопризначений архімандрит вніс королівський лист у луцьку гродську книгу6 і зайняв наданий йому «духовний хліб». 7 травня від імені архімандрита Олександра Мокосія-Дениска та капітулу Жидичинського василіанського монастиря в ґродські книги внесли протестацію проти ротмістра Станіслава Ґурського й поручика Яна Шашевського та очолюваної ними корогви, яка, зупинившись у жовтні 1649 р. в Луцьку на зимівлю, завдала збитків монастирським селам Жидичин, Клепачів і Сапогів, насильно стягаючи стації та мордуючи підданих і примушуючи їх до різних робіт7 Католицьке й унійне духовенство вороже зустріло вимушені поступки верхівки Речі Посполитої православному населенню. 31 січня 1550 р. папський нунцій опротестував усі ухвали сейму на його користь8. 5 лютого ігумен Жировицького монастиря й адміністратор жидичинської архімандрії Натанаель Лозовицький оскаржив овруцького й жидичинського архімандрита Олександра Мокосія-Дениска від себе та від унійного київського митрополита Антонія Селяви в Луцькому ґродському уряді за вступ у надану йому жидичинської архімандрію без королівських комісарів9 22 квітня возний уніс у ґродську книгу реляцію про вручення колишньому й нинішньому ігуменам Мелентію й Олександру Мокосіям-Денискам та ченцям Луцького братського монастиря при церкві Воздвиження хреста позовів за скаргою луцького каноніка Матея Поплавського за привласнення речей, закопаних під час козацького повстання 1648 р. в костелі св. Якуба, і захоплення в селі Німецьке деревини, збіжжя й худоби1. 30 травня 1650 р. жидичинський і овруцький архімандрит та луцький ігумен отець Олександр Дениско зізнав у Кременці в ґродському уряді лист про позику в Богуслава Гораїна тисячі золотих2. 7 листопада сеймик Волинського воєводства включив в інструкцію послам на сейм вимогу повернути архімандриту Жидичинського монастиря належний цьому чернечому осередку маєток Торокани та деякі церковні речі, вивезені Лозовецьким у Литву, і зберегти за ним овруцьку архімандрію3 27 березня наступного року ігуменом Луцького братського монастиря був уже Антоній Адамовський4 9 травня управитель Кременецької унійної діецезії Флавіан Дубницький протестував проти захоплення Олександром Мокосієм-Дениском, теперішнім жидичинським і овруцьким архімандритом, у жовтні 1648 р. в місті Кременці уніатських церков і навернення їх на православ’я, а також проти різних утисків уніатів5 Невдала для козацького війська літня кампанія 1651 р. зумовила новий наступ на права православних. Шоста стаття Білоцерківського договору проголошувала: «Грецька релігія, яку сповідує Військо його королівської милості Запорозьке, кафедри, церкви, монастирі та Київський колегіум згідно з давніми правами повинні бути збережені при давніх вольностях. Якби хто випросив собі щось під час цієї заворухи із церковних маєтків чи під кимось із духовенства, то це не може мати ніякої сили»6. Це означало, що отець Олександр Мокосій-Дениско втрачав свою недавно отриману від короля духовну посаду. У зв’язку з цим 16 грудня 1651 р. сеймик воєводства включив в інструкцію послам на сейм, що відкривався у Варшаві 26 січня наступного року, вимогу зберегти за ним жидичинську архімандрію й віддати назад овруцьку з належними до неї маєтками, а також повернути до першої з них село Торокани7. Хоча через зрив сейму Білоцерківський договір із зацитованою вище статтею не затвердили, король Ян-Казимир направив луцьким канонікам і комісарам лист про повернення жидичинської архімандрії колишньому унійному адміністратору Натанаїлу Лозовицькому, в якого Олександр Дениско відібрав її, як зазначено в посланні, коли «через криваве замішання, козацькі ребелії дійшло до того, що грецька релігія, яка була в єдності з римським костелом, мусила терпіти ґвалт і зносити у своїх правах такі великі беззаконня, що навіть мусила протиправно уступати дизунітам церкви й духовні маєтності»1. 2 травня 1652 р. лист уписали в ґродську книгу, а наступного дня королівські комісари спробували ввести Лозовицького в Жидичинський монастир, та отець Олександр звелів розкидати перед ними міст, а коли ті під’їхали іншою'дорогою, наказав стріляти з вогнепа льної зброї2. 6 травня 1652 р. з огляду на потребу в коштах для реставрації церкви й монастиря, надзвичайно зруйнованих унаслідок козацької сваволі неприятелем святого Хреста, архімандрит Олександр Мокосій-Дениско і капітул Жидичинського монастиря віддали Павлу Пугалі-Гутковському та його дружині Зофії Гурківні в трирічну оренду за 2100 польських золотих монастирське село Клепачів, а 11 травня виданий ними лист внесли в луцьку ґродську книгу3 Це остання прижиттєва згадка про отця Олександра. Десь на початку літа 1652 р. він помер у Жидичині від «повєтра морового, которым тот манастыр заражоный был»4 Згаданий вище плебан Поплавський довів спір з Олександром і Мелентієм Мокосіями-Денисками як ігуменами Луцького братського монастиря за пограбування під час «козацької ребелії» 1648 р. костелу св. Якуба в Луцьку до трибуналу й оголошення обом інфамії, та спадкоємці покійного жидичинського архімандрита домоглися перегляду справи й на початку 1653 р. внесли в луцьку ґродську книгу лист про скасування вироку5 У листопаді 1652 р., зазначено: скоро по смерти архимандрита Дениска37, а із скарги його наступника Бенедикта Мокосія Баковецького дізнаємося, що помер він, скоріш за все, десь на початку літа 1652 року. Скарга починається з того, що позивач відзначає роздавання його попередниками монастир- ських маєтків у посесію різним особам (до тых часов добра церковныє трымаючи неслушне), що, однак, не засвідчено жодним документом. Потім згадано, що від поветра морового, которым тот манастыр заражоный был, помер архимандрит Дениско. Його спадкоємці, брат Петро і син Ян приїхали до монастиря, де двоє ченців – намісник Паладій Кропивницький з Яковом – дозволили їм забрати багато церковного начин- ня, книг, одягу, навіть монастир ських документів, а також карету, яку було придбано за гроші, отримані за трирічну оренду монастир ського села Нужель. Невдовзі після цього помер брат архимандрита Петро, поветром заражоный. Позивачу так і не вдалося повернути забране. Із скарги також дізнаємося, що решту церковного майна згадані ченці відвезли до Луцького брат ського монастиря, которого игуменом вышменованый отец Паладий Кропивницкий быты хотел, и о тую прелятуру старалсе (пам’ятаємо, що Олександр Дениско був також ігуменом Брат ського монастиря, отже, місце його настоятеля на той час залишалося вакантним). Згадані ченці продали зібраний урожай збіжжя, худобу, мед, а пинязми се поделили. Відзначено, що намісник Паладій забрав також двох коней, яких архимандрит Дениско взял был у пана Богуслава Горайна на церковную маєтност Сапогов и колясу, за которую отец Иоан, свесченник буремецкий, на потребу того ж небожчыка отца Дениска купил был за золотых трыдцет40. Отже, бачимо досить типову ситуацію, коли зміна архимандрита супроводжувалася пограбуванням монастиря. Правда, у цьому випадку своїми ж ченцями. Можна, зрозуміло, спробувати знайти їм хоч якесь виправдання, наприклад, пояснити це небажанням залишати церковне майно уніатам, яке довелося вивезти до Луцького братства. Можливо, новий архимандрит, налаштований, особливо у зв’язку з подіями козацької війни, вельми ворожо щодо православних, дещо перебільшив і згадані ченці, продавши монастирське майно, не поділили гроші між собою, а віддали на потреби Луцького братства. Однак, якщо архимандрит Дениско справді за карету віддав в орендне володіння одне монастирське село, за двох коней – інше, а за колясу змусив заплатити буремецького священика, то згадані в скарзі факти не є аж такими неймовірними. Відзначимо, що Олександр Дениско як ігумен Луцького Братського монастиря (а крім нього – настоятель ще трьох) мав користуватися значним авторитетом серед православного населення. Хоча, як і всі згадані раніше жидичинські настоятелі, він явно не поділяв погляди апологетів аскетизму і не вбачав різниці між монастирським і власним майном. 1 Фотинский О. Очерки по истории быта ... - Приложения. - С. 50 (26. 10. 1642). 2 Сендульский А. Краткие исторические сведения... - С. 87 (30. 01. 1646). 3 Архив ЮЗР. - 'Ч. 2, т. 1. - С. 346. 4 ЦДІАК України, ф. 22, оп. 1, кн. 48а, арк. 123-125. 5 Там само, кн. 49, арк. 87-89 зв. (24. 11. 1647, Кременець). 6 Національно-визвольна війна... - С. 74. За даними Сергія Горіна, 10. 03. 1649 отець Дениско фігурує вже як ігумен Луцького братського монастиря (Горін С. Монастирі... - С. 235). 7 Архив ЮЗР. - Ч. З, т. 4. - С. 356-359; Національно-визвольна війна... - С. 88-89. 34 ЦДІАК України. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.264. – Арк.91 зв. – 92. 35 Там само. – Спр.265. – Арк.128 зв. 36 Там само. – Арк.72 зв. – 73зв. 1 Національно-визвольна війна... -С . 92. 2 Архив ЮЗР. - Ч. 2, т. 1. — С. 372; Бедное В. А. Православная церковь... - С. 248. 3 Національно-визвольна війна... - С. 107. 4 Там само. - С. 121. 5 Там само. - С. 107. 6 Там само. - С. 107. 7 Там само. - С. 148. 8 Бедное В. А. Православная церковь... - С. 250. 9 Національно-визвольна війна... - С. 108. 1 Там само. - С. 144. 2 ЛННБ України, ВР, ф. 91, спр. 71.ІІ.З, с. 3. 3 Архив ЮЗР. - Ч. 2, т. 1. - С. 389. 4 Горін С. Жидичинський Свято-Миколаївський монастир... -С . 127. 5 Національно-визвольна війна... - С. 214. 6 Памятники... - Т. 2, отд. 3. - С. 600. 7 Архив ЮЗР. - Ч. 2, т. 1. - С. 398-399. 1 Національно-визвольна війна... - С. 255. Дата листа невідома. 2 [Малевич А.] Древняя Жидичинская архимандрия... - С. 244-246. 3 Національно-визвольна війна... - С. 256. 4 Горін С. Жидичинський Свято-Миколаївський монастир... - С. 129. 5 Національно-визвольна війна... - С. 266(27. 01. 1653). Укладачі збірника пи шуть про Денисків як про жидичинських архімандритів, та з наведених вище даних випливає, що тут ідеться про ігуменів Луцького братського монастиря. 37 ЦДІАК України. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.186. – Арк.836. 38 Там само. – Ф.26. – Оп.1. – Спр.36. – Арк.808. 39 Там само. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.201. – Арк.179 зв. 40 Там само. – Спр.186. – Арк.1367 – 1374. Петро Олександрович Мокосій Дениско потрапляє в поле нашого зору у зв’язку зі згаданим вище листом родини 1647 р. про відмову від прав на містечко Закриниче й село Голодки, де фігурує як неповнолітній. Після смерті старшого брата він їздив у Жидичинський монастир і з дозволу намісника позабирав там його речі, а невдовзі помер, «повєтром заражоный»6 6 Горін С. Жидичинський Свято-Миколаївський монастир... - С. 129. Ян Олександрович Мокосій Дениско кременецький підсудок у 1668–1676 рр. У першій згадці — у листі 1647 р. про відмову від прав на Закриниче й Голодки — ще неповнолітній, а восени 1654 р. позивав уже разом із сестрами Маріанною і Фаустиною шляхтянку Ганну Сосновську7 19 липня 1668 р. елекційний сеймик обрав пана Дениска одним із кандидатів на уряд кременецького земського підсудка, а 25 липня він отримав від монарха призначення8. 15 червня 1576 р. шляхта висунула його кандидатом на земського суддю, а 20 червня король видав уже номінаційний лист1 1677 р. пан суддя поставив свій підпис під актом про вибори старшого братчика православного Луцького братства2. Остання згадка про цього репрезентанта роду датована 26 серпня 1677 р.3 Успадковану після батьків частину села Минківці 1667 р. Ян Олександрович продав Григорію Сенницькому4, залишивши нащадкам тільки село Берег.
7 ЛННБ України, ВР, ф. 91, спр. 71.ІІ.З, с. 251 (15. 10. 1654). 8 Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej... - Т. З, zesz. 5. - S. 55, nr 99. 1. i b i d - S. 57, nr 116. 2. Довга Л.М. К истории волынской портретной живописи... - С. 225. 3 Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej... - Т. 3, zesz. 5. - S. 57, nr 116. Леонора Олександрівна згадана в листі 1647 р. про відмову від прав на Закриниче й Голодки, на час складання якого була неповнолітньою. Фаустина Олександрівна, крім згадки в листі 1647 р., на час появи якого теж неповнолітня, фігурує в позові 1654 р., де значиться як пані Ігнатовська5. 5. ЛННБ України, BP, ф. 91, спр. 71.11.3, с. 251. Марина / Маріанна Олександрівна, уперше згадана 1647 р. в листі про відмову від маєтків Закриниче й Голодки6, весною 1653 р. у зв’язку з виходом за Яна Чеконського заміж зізнала в Луцькому ґродському уряді відмову від претензій на спадщину батьків7, а восени 1654 р. позивала разом із братом Яном та сестрою Фаустиною шляхтянку Ганну Сосновську8. 6 ЦДІАК України, ф. 22, on. 1, кн. 49, арк. 87-89 зв. 7 ЛННБ України, ВР, ф. 91, спр. 71.ІІ.З, с. З (8. 04. 1653). 8 Там само, с. 251 (15. 10. 1654). Клоринда Олександрівна після згадки в листі 1547 р. про відмову від прав на Закриниче й Голодки зникає з поля нашого зору. X Олександр Іванович
XI Антоній Олександрович Мокосій-Дениско кременецький шляхтич на портреті XVIII ст.cześnik połocki 1740 r.,
Іван Олександрович XII pisarz grodzki krzemieniecki 1778 r., podsędek krzemieniecki 1779 r.; kawaler orderu Św. Stanisława 1791 r.
Joachim, син Антонія, Mokosiej Denisko (ur. ok. 1756, zm. ok. 1812) – szlachcic wołyński, oficer, z przekonań jakobin, brygadier w insurekcji kościuszkowskiej. Komisarz cywilno-wojskowy powiatu krzemienieckiego. W 1794 r. organizator nieudanej wyprawy na Wołyń. Od 1795 r. przebywał na terenie Turcji, gdzie przygotowywał powstanie. Współdziałał z Centralizacją Lwowską. W 1797 r. wkroczył na czele małego oddziału (ok. 200 osób) na Bukowinę. Pokonany przez wojsko austriackie i milicję chłopską 30 czerwca pod Dobronowicami, zbiegł do Turcji. Odrzucił ofertę służby w Legionach Polskich[1][2]. W 1798 r. uzyskał amnestię w Rosji i zwrot skonfiskowanego mienia, następnie służył Rosjanom. Zmarł w Petersburgu. Софія
Зиґмунта Люби-Радзимінського (DąbkowskiP. Archiwum berehskie...), бабуся якого по матері була спадкоємицею Він- центія, Юліана, Миколая, Станіслава й Людвіка Денисків, перші два з яких доводилися її матері Маріанні з Денисків рідними, а решта три - двоюрідними братами ([Gozdawa.Giżycki MĄ. Spis ważniejszych miejscowości... - S. 164). 1617, Липня 7 – Дарчий запис п. Петра Дениска своїй дружині Катерині на маєтки в сс. Матвіївці, Волиця, Пищатинці і Гритківці, док. № 95, арк. 108 – 110. 87. Липня 7 – Лист п. Катерини Дениско своєму чоловіку Петру на знищення боргового запису і передачу йому прав власності на маєтки в сс. Матвіївці і Пищатинці, док. № 96, арк. 110 – 112. 88. Липня 7 – Дарчий запис п. Петра Дениска своїй дружині Катерині на маєтки в сс. Матвіївці, Пищатинці, Гритківці, док. № 97, арк. 112 – 114.
20 січня 1441р. великий князь Литовський Казимир дарував Ляхівці у вічне і спадкове володіння слузі свому Дениску Мукосійовичу за його вірну службу. Жалувана грамота цього князя читалася так: «Милістю Божу ми Великий Князь Королевич, Великий Князь Литовський, Жемайтський, Руський и ініх, узревшіе єсмо вірную службу слуги нашого пана Дениска Мукосійовича и поворожити єсмо з князями, з лицарями, з панами, з усією Нашою радою, дали єсьмо йому Збараж до живота, а тії села Вандругу, Ляхівці, Дземелинці, Пищатинці, Матвіївці, Іськівці, Обіч, Вербу, Кодаковці і другі зі всім тім, що до Збаража і, що по тім селам іздавна служити з нивами, з сіножатями, і з пасіками, і з ставами, і з ріками, і з бобровими ловами, і з бортними землями и дали єсьмо тії села вічно и непорушний и його дружині и іх дітям, а не буде дітей – ближнім його, і тії села він вольний продати, обміняти, заставити і в придане дати, а на те свідки княжата, лицарі, панове і вся рада наша, а на підтвердження того і печать нашу казали єсьмо приложили до того нашого листа». 1533, травня 1 20. Крем’янець. — Лист продажний крем’янецького зем’янина Івашка Сеньковича Денисковича віленському біскупу Яну з князів литовських (позашлюбного сина короля) на селище Демківці та двір Верх Вілії за 230 кіп грошів. U, Ивашко Сtнковичъ Дtнисковича, зtмuнин крtмuнtцкий, зъ жоною и дTтми своими вжо лTт дорослыми Солтаномъ а ПTтром, вызнаваю симъ листомъ моимъ кождомY доброму, хто бы на хотtл єго видtти або чтYчи слышати нинtшнимъ и на потомъ бYдYчимъ. Маючи и бYдYчи в добромъ здорови и сYполномъ Yмыслѣ своєм и видTчи кY собѣ ласку и добродTйство вTликоT кн(я)зu Zна Tєго м(и)л(о)сти с кн(я)жат литовскихъ, з ласки БожTи бискупа вилTн- ског(о) как вдатку, такъ и всuком шановани старости моTT, нT маючи по мнѣ никоторого заслужTньz, а ни тому против jтдаро- ванz, которой жT ласцT и таковому добродTйствY єго м(и)л(о)сти хотuчи то съ сTбT вчинити, а тымъ и на потомъ єго м(и)л(о)сть в той ласцT и нTлочности Tго м(и)л(о)сти кY собѣ заховати, а на болшTй всTй YкраинT Tго м(и)л(о)сти, бYдYчи и с поганства татаръ спYстошоной, на которYю Tго м(и)л(о)ст сTбѣ важити и вTликий накладъ чинити, рачить длu доброго гос(пода)ръского и посполи- тог(о) зTмског(о) сTлищT моT, выслугY на АлTксандри короли, на имu ДTмъковцы а дворTц ВTрхъ ВTли, котороT ж сTлищо и тот |
РОДОВОДИ ШЛЯХТИ > М >
