18 березня 1614 р. у володимирському ґродському суді розглядалася справа по звинуваченню Полонією з Сосницьких Яцковою 34 Там само. Арк зв І. Пугацевич, досліджуючи наїзди на коронних матеріалах, теж зауважує відсутність надуживань насильством у випадках наїздів, адже «обабіч зброї йшла честь» (Pugacewicz I. Porządek sąsiedzki przemocą regulowany. O organizacji i funkcjach zajazdu w II poł. XVII i w XVIII wieku // Białostockie Teki Historyczne T. 4. S. 127). А Д. Голєц, аналізуючи куявські джрела, підкреслює шляхетське насильство існує лише там, де порушується почуття честі, тож метою наїздів зазвичай є психологічний тиск на супротивника (Golec D. Zajazdy na Kujawach w XVII i XVIII wieku // Przegląd Historyczny Z S. 293).

254 254 СТАРЧЕНКО НАТАЛІЯ Марковською Яна Павловича про наїзд на дім. Як оповідала позивачка, він, «взявши перед себе злый умыслъ на замордоване сынов ее и на знищене их в убогой маетности», попередньо багато разів наїздив на їх двір, бив підданих та чинив грабежі. А 14 червня 1613 року, запросивши до себе жовнірів, Яна і Юрія Ракуських і Даніеля Богуслава, які мали лежу в Луцьку, а також братів Яроша і Миколая Павловичів та приятелів, вибіг з двора перед її двір до церкви, відтяв дзвін, «аж на землю упал», гроб небіжчика Романа Марковського порубав і поколов, а потому разом з тими запрошеними приятелями «з окриком немалым» вломився у двір, де вони запалили хлів і стодолу, добивалися в дім, стріляли у вікна, двері сікли, «словы вшетечными лаючи и сынов ее вызываючи». Тож синам Полонії Марковської ледь вдалося втечею зберегти собі здоров я і життя. На те відповідач твердив, що наїзд, про який ідеться, «мниманый», натомість саме з двору Марковських «мордъ и забойство окрутное дєялосє, где колко шляхтичовъ з хлевовъ и з заплотя постреляно и на смерть позабияно», а також пожежа трапилася через стрілянину самих Марковських. Тож суть справи, за твердженням Павловича, не мала кримінального харатеру і не підлягала юрисдикції ґродського суду 36. На тих же рочках розглядалася справа по звинуваченню Миколаєм Вандаловським братів Миколая і Василя Марковських у вбивстві Яна і Юрія Ракуських та його двоюріднього брата Матіяша Вандаловського 37. У скарзі йшлося про те, що відповідачам стало відомо про гостину у дворі Павловича його приятелів, які мали звідтіля їхати повз двір Марковських до Володимира. Тож вони, «по хливах своих и за плотом по двору своего чєляд, помочники свое, з стрєлбою засадивши», очікували на виїзд Павловичевих гостей. Перед самим виїздом Матіяш Вандаловський вийшов на дорогу і попрямував, не сподіваючись на підступ, до церкви, де його Марковські з засідки застрелили і, притягнувши у двір, «над ним сє нєпристойнє и нєхрєстиянско паствили и оное тєло зо всих шат аж до тєла голого обрали и обнажили». На те адвокат Марковських заявив, що позивачем не були вчасно проведені передбачені правом процедури освідчення убивства, натомість його клієнти вивели шкрутинію на доведення підпалу Яном Павловичем 14 червня їх двора. Вандаловський відповів, що мешкає далеко від Волині, про смерть брата довідався нещодавно і просить у суді дозволу на виведення шкрутинії. Представник оскаржених зауважив, що так звані жертви були нападниками і загинули під час наїзду, відповідно, не мусить ітися не лише про кримінальний процес, а й про цивільний: «Акция и актор инъкомпєтєнсъ, бо нє можєт быти дана акция никому о забите кого, коли его при 36 ЦДІАК. Ф. 28. Оп. 1. Спр. 46. Арк зв. 37 Там само. Арк. 97 зв. 98 зв. (протестація Миколая Вандаловського); (перебіг справи).

255 НАЇЗДИ ТА ГРАБЕЖІ В ШЛЯХЕТСЬКОМУ СОЦІУМІ ВОЛИНІ 255 настю дому забъют, нє тылко жєбы крєминалитєс, алє и цивилитєр, бо того право боронит». Цікаво, що до книг було вписано одразу два декрети у цій справі, що істотно різнилися між собою: за першим ґродський суд не дозволив відповідачам апеляції до Трибуналу, натомість надав можливість позивачеві вивести шкрутинію, за другим Марковським надали можливість перенести справу на Трибунал 38. Схоже, що судові урядники розділилися у своєму баченні події, а точніше їх розділила належність до різних груп підтримки контрагентів. Маємо ще один запис, що походить із тих же засідань, перебіг судового процесу по звинуваченню Яном Павловичем Миколая і Василя Марковських у пораненні й убивстві слуг. У позові скаржник теж зауважує давні образи на відповідачів, які 26 березня 1613 року влаштували стрільбу по слугах і підданих Павловича, що йшли повз двір Марковських. Частина їх була поранена, а шляхетний Василь Телятицький убитий: його, коли він упав на землю, «окрутнє а нєлитостивє, тиранскє [...] рубали и стрєляли естє и ранъ до килку дєсят задали естє, и [...] тым барзий тиранскє над нимъ паствячисє, з оными ранами з улици до двору своего за ноги поволокли естє и оного по хлєвах ховали естє, а потом обдартого и зо всєго злуплєного, крвавє змордованого, з двора своего выволокли». Справу теж було перенесено на розгляд Трибуналу 39. Як бачимо, тривала війна між сусідами, де сторони, схоже, постійно мінялися позиціями «нападник скривджений», у певний момент перейшла на етап судових суперечок, що, втім, не відміняло і повсякденного, ситуативного протистояння. У деяких випадках акції готувалися, а подеколи вони могли мати й випадковий характер. Спробуємо проаналізувати характерні елементи наїзду на прикладі нападу, в якому був звинувачений Миколай Боговитин-Шумбарський, на двір кременецького ґродського писаря Григорія Дедеркала у Шумбарах, що завершився, на відміну від багатьох інших випадків, смертю господаря і його родича. Тож початково до луцького ґроду 13 грудня 1594 р. була внесена скарга від слуги Дедеркала Миколая Ульхимовського, в якій він оповідав, що Миколай Боговитин, зібравши кількасот осіб, озброєних вогнепальною зброєю, упродовж двох днів 5 і 6 грудня наїздив на маєток Шумбари з метою заподіяти шкоду здоров ю господаря, добивався до двора, зчиняв стрільбу та в результаті понищив майно і поранив слуг та підданих. Потому оточив маєток своїми людьми і 7 грудня надвечір, під час наїзду на дім, поранив Григорія Дедеркала пострілом у спину, також життям поплатилося двоє його шляхетних слуг. Далі Боговитин повіз писаря до свого маєтку, де усіляко знущався над ним; тіла ж убитих невідь-де подів. І хоч матері і 38 Там само. Арк Там само. Арк. 123 зв. 125.