Syn jego Bohdan Nielubowicz, ziemianin brzeski 1522 roku (ML. 8 f. 321). 

służebnik Radziwiłła 1549 r., 

dworzanin królewski 1537 r., wygrał sprawę o łąki Żerdelowskie z mieszczanami z Żytomierza i uzyskał 1537 i 1547 r. potwierdzenie nadań króla Aleksandra (Gram. Ant. f. 155 i 157; Arch. I. Z. Ros. VII. 1)

возныи воеводства Берестеиского

 Aleksander, syn Andrzeja, a wnuk Łukasza, sprzedał Żerdelew Brzozowskiemu 1608 r. (Sł. Geogr. I f. 540). 

Hrehory, protopop katedralny włodzimierski unicki 1617-1636 r. (Akta XXIII).

 Wincenty, elektor króla Michała, w ziemi czerskiej, syn Daniela, zeznał 1661 r. zapis dożywocia z żoną, Teofilą Męcinianką, córką Jana, która sprzedała 1676 r. część Kozietuł Kozietulskiemu. Ewa i Anna, żona Marcina Domańskiego, wwiązane w Łozowicę 1692 r. Pawłowi uczyniła zapis przyszła żona, Katarzyna z Głuchowskich Lichanicka 1700 r. Stanisław i Regina, małżonkowie, wprowadzeni w posiadanie wójtostwa w Kłokocinie, w przedeckim, 1666 r. (Perp. Czers. 12 f. 230; 13 f. 472; 14 C f. 129; 16 A f. 262; Gr. Przed. 76 f. 309).


Перші історичні відомості про Жерденів, Великі Жерделі (такі назву мало село) за часів литовського панування на українських землях подає Е.Руліковський (1825—1900 р. р.), учений-історик Правобережної України. Він стверджує, що село називалося так сотні літ. Першими відомими його власниками стала родина Лозовіцьких з Брестського повіту Литви, де володіла родовими Лозовицями. За «криваві вислуги», тобто за бойові заслуги, Лозовицькі одержали від великого литовського князя простір землі вздовж річки Гуйви, межуючий, з одного боку, з Гальчином (нині Бердичівського району, а з другого — з Білопіллям (тепер Козятинського району Вінницької області). На цій території знаходилося шість сіл, серед них були Велика Звиняча і Мала Звиняча, Малі Жерделі (тепер с. Жерделі) та Великі Жерделі, які стали резиденцією землевласників.

Навесні 1482 року велика татарська орда на чолі з кримським ханом Менглі-Гіреєм за намовою московського князя Івана ІІІ Васильовича вчинила похід на Київщину, захопила і зруйнувала Київ, потім кілька літ безборонно пустошила Поділля і Волинь. Як зазначав М. С. Грушевський, спустошення було далеко гіршим, ніж за часів Батия. Вся Україна наповнилась невільницьким плачем.

У перший же рік татарської навали всі шість сіл, що належали Лозовіцьким, зазнали спільної долі разом з цілим краєм. Населення було винищеним або забраним в полон, а села перетворилися в «селища», тобто порожні місця колишніх сіл.

З того часу Лозовіцькі ніколи не поверталися в українські землі з Литви. Разом з Великими Жерделями, спаленими руками нападників, пішов з димом і їх дім, а з ним — грамоти і надання, що служили їх родині.

З того часу майже 130 років село було безлюдним і здичавілим, стоячи обабіч Чорного шляху, яким користувалися татари для нападів на Західну Україну й Польщу. Лозовіцькі не переймалися відродженням життя в селі, його заселенням. Та, не зважаючи на це, ця земля стала ареною запеклої боротьби за право нею володіти.

Нелюб Гринкович-Лозовіцький просив польського короля Олександра, який був одночасно й великим литовським князем, підтвердження на право володіння спадщиною вздовж річки Гуйви і, одержавши королівський привілей, записав цю спадщину на свого сина Лукаша. Водночас житомирські шляхтичі накинули оком цей «дикий степ» і стали його захоплювати. Лукаш Лозовіцький був сучасним королівським дворянином і перебував на службі. Дізнавшись про те, що його порожню спадщину вже прибрано до рук, він звернувся зі скаргою до польського короля Сигізмунда І, який, уважно вивчивши справу, видав присуд, аби власність повернули господареві. Проте й надалі ті порожні простори землі продовжували бути лише номінально успадкованою власністю.

У 1545 році проводилася ревізія Житомирського замку. Ревізори біскуп Хвальчевський і Лев Потей (Потій) викликали всіх землевласників, які межували за стіною житомирського уряду, щоби ті вказали межі своїх земель. Багато поміщиків не з'явилися на цей виклик, в їх числі був і Лукаш Лозовіцький, який тоді був на господарській закордонній службі. Тож ревізори розсудили, що ці землевласники або ж загинули від татар, або вмерли, не залишивши нащадків. Власність їх, як не успадковану спадщину, записали до реєстру Житомирського замку. Повернувшись до краю з-за кордону, ображений Лукаш подав скаргу про захоплення своїх земель королеві Сигізмунду ІІ Августу, і той у 1547 році наказав повернути «шість порожніх селищ» Лозовіцькому.

Син Лукаша Лозовіцького, Андрій, виконував особливі доручення польського короля Стефана Баторія. Іноді він звертався за допомогою до запорозьких козаків. Ставши спадкоємцем Великих Жерделів, він пустив їх за правом застави за 30 кіп литовських грошей Ф.Тишкевичу.

З новим власником села багато літ ворогував сусідній князь з Котельні Кирик Ружинський. Він походив з литовського князівського роду, що оселився на Волині й Київщині. У 1585 році перебував на Запорозькій Січі, брав участь у поході запорожців проти татар (М. С. Грушевський вніс його до списку українських гетьманів за 1585 рік разом з Михайлом Ружинським). У 1594—1596 роках під час повстання С.Наливайка очолював передовий загін польських військ, який вів бої проти повстанців на Київщині. Колишній козацький ватажок горів бажанням помститися козакам за те, що ті збунтували і покозачили Паволоцьку волость, де були його маєтки. У квітні 1596 року його загін був розбитий військами С.Наливайка і запорозького гетьмана М.Шаули під Білою Церквою. Вчасно наспів С.Жолкевський з допомогою і виручив К.Ружинського з біди.

У ті часи чвари між панами, князями супроводжувалися нападами, розбоями і грабунками, що були їх буденними справами. Тому й К.Ружинський силоміць захопив усю територію шести пустих сіл і на посаді давніх Великих Жерделів побудував містечко, посадивши там кілька десятків своїх підданих. У невеликій новій колонії він збудував маленький замок і забезпечив охорону жителів. Наспіх закладене містечко володар і назвав відповідно — Скоргородком.

Звичайно, К.Ружинський був людиною своєї епохи, коли справедливість нерідко визначалася силою. І хоч поява Скоргородка була утвердженням його сили і заможності, проте саме він першим протягом сотні літ став відроджувати життя на місці Великих Жерделів, яке вже стало урочищем.

Та невдовзі поселення і замок, так швидко створені, зникли, тому що Ф.Тишкевич також силою відібрав власні володіння, населення розігнав, а замок знищив.

Олександр Лозовіцький, син Андрія, якому від батька перейшла спадщина, по суті згубна, загублена у дикому степу, постарався якнайшвидше її позбутися. Тому він у 1608 році продав її Іванові Бжозовському. Та над цією землею ніби навис фатум. Її долею ніхто не хотів перейматися. Невдовзі вона була перепродана Єжему Завіши, а той у 1610 році продав її за 12 тисяч золотих княгині Софії Ружинській.


Декретъ Сигизмунда I, состоявшійся всл Ђдствіе жалобы житомирскихъ м Ђщанъ на дворянина Луку Лозовицкаго о томъ, что онъ присвоилъ принадлежащія имъ земли, находящіяся возлЂ рЂчки Гуйвы. Сигизмундъ, на основаніи грамоты Александра, данной д Ђду Лозовицкаго, утверждаетъ право влад Ђнія Луки Лозовицкаго на эти земли. 1537 года, февраля 11 дня.

Roku tysiąc siedmset siedmdziesiąt siódmego miesiąca septembris siedmnastego dnia.

W roki sądowe ziemskie Kijowskie, od dnia dwudziestego trzeciego augusti, roku wyż na akcie wyrażonego, w Żytomierzu przypadłe i sądownie odprawowac się zaczęte, przede mną Michałem Trypolskim, sędzią ziemskim, kommissarzem sądów pogranicznych wojewodstwa Kijowskiego, i księgami niniéjszemi Kijowskiemi. Comparens personaliter urodzony jegomość pan Piotr Mianowski ten dekret najjaśniejszego Zygmunta króla polskiego, między Semenem Minczukiem, wójtem Żytomierskim i innemi z jednej, a Łukaszem Łozowickim z drugié strony, ratione intro contentorum ferowany, na pargaminie ruskim charakterem pisany, podpisem tegoż najjaśniejszego pana, przy pieczęci jaśnie wielmożnego marszałka, stwierdzony, ad acta praesentia terrestria Kijowiensia per oblatam podał, tenoris sequentis: Zygmont, Bożoju mylostjju korol Polski, wełykyj kniaź Łitowski, Ruski, kniaża Pruskoje, Żomojdzki i inych. Smotryły jeśmo toho diła, szto żałowały nam poddany naszy, Semen Menczuk, wójt Żytomerski, sam od sebe i od usich meszczan naszych Żytomsrskych, na dworanyna naszoho Łukasza Łozowyćkoho, sztoż zabrał on rudy i sełyszcza naszy Żytomerskyj, hde ony uchody swoi me- /156/wały, około roczki Hujwy, poczawszy od meży sełyszcza Halczynskoho, od rudki Neteczy, zaniał rudku Molawku i rudku Rujnuju, k tomu wełykyj i małyj Żerdełew i tyi rudy, zemli i sełyszcza do swoich sełyszcz Zwyniaczych pryworoczajet, a meszczan Żytomerskych odtol wyhaniajet; a Łozowyćki stał pered namy oczewysto i mowył z meszczany, cztoż tyi rudy, zemły i sełyszcza, to uże pytomnaja jeho dedyzna i otczyzna, i pokładał pered namy przywyłej brata naszoho szczasnoje pamely korola jeho myłosty Alexandra, sztoż szest sełyszcz jeho dedyznych i otczyznych: dwi Zwyniaczy, wełykij i małyj Żerdełew, dwi rudy Rujnuju i Molawku, aż po rudku Neteczu othranyczył; potwerdył dedu jeho wecznostiu; yno my wsi tyi szest sełyszcz z rudamy i z zemlamy, szczo k nym prysłuszajet, podłuh toho prywylu szczasnoj pamety korola jeho myłosty Alexandra, kak w nem napysano i ohranyczeno, potola Łozowyćkomu, potomkom i szczadkom jeho, prysudyły jeśmo na wiecznost, kak pytomnuju dedyznu i otczyznu jeho, a meszczanie Żytomerskyi samy, i strelcy, i kunycznyki naszy nemajut tam nykoły nikakoho diła mity; i na to dały jeśmo Łukaszu sej nasz łyst z naszeju peczatju. Pysan w Wyłni, pod lito Bożoho narożenia tysiacza piatsot trydciat semoho, miesiacia fewrala odynadciatoho dnia, indykta semoho. U tego dekretu russkim pismem na pargaminie pisanego, per oblatam podanego, podpisy rąk tak najjaśniéjszpgo króla, jak też jasnie wielmożnego marszałka przy pieczęci w te słowa. Sigismundus rex NB. Prej. był wojewoda Wileński Au. Olbrycht Martyn nasz, a marszałek nasz dworny pan Hryn. Stan. Nam. Merci: (L. S.)«. Który że to dekret, per oblatam podany, słowo w słowo, jak się w sobie ma, do ksiąg niniejszych kijowskich jest zapisany.

Книга Кіевская, записовая, 1777 - 1784 г., № 141, листъ 147.

4.

Грамоты Сигизмунда-Августа, дворянину Лук Ђ Богдановичу Лозовицкому, потверждающія привиллегіи, данныя Александромъ его д Ђду Нелюбу Гринкевичу Лозовицкому въ 1494 году и ему самому Сигизмундомъ въ 1537 г. на селища въ Житомирскомъ пов Ђт Ђ: Звинячка, Звинячее, великій и малый Жерделы, руда Руйная и рудка Малявка. 1547 года, ноября 11.

Roku tysiąc siedmset siedemdziesiąt siódmego, miesiąca septembria siedmnastego dnia. /157/

W roki sądowe ziemskie Kijowskie, od dnia dwudziestego trzeciego augusti, roku wyż na akcie wyrażonego, w Żytomierzu przypadłe i sądownie odprawować się zaczęte, przede mną Michałem Trypolskim, sędzią ziemskim, kommisarzem sądów pogranicznych wojewodstwa Kijowskiego, i księgami Kijowskiemi, comparens personaliter urodzony jegomość pan Piotr Mianowski ten przywiléj od najjaśniéjszego Zygmunta Augusta króla polskiego, ruskim pismem pisany, na dobra wsie Żerdele i inne, na pargaminie poprzeciranym i nadwątlonym, a przez to w niektórych miéjscach i słów dostarczających niemający, z okoliczności, w manifeście, na dniu niniejszym do akt niniejszych wniesionym, wyrażonéj, bojarynowi Nelubowi Hrynkiewiczowi Łozowickiemu, ratione intro contentorum łaskawie dany, podpisem ręki tegoż najjaśniejszego króla i jasnie wielmożnego marszałka dwornego stwierdzony, ad acta praesentia terrestriae Kijowiiensiae per oblatam podał, w wyrazach takowych:

»Zygmónt-Auhust Bożeju myłostyju korol Polski, wełyki kniaź Łytowski, Ruski, Pruski, Żomojdski, Mazowecki i innych. Czynym znamenyto sym naszym łystom, chto na neho posmotryt, był nam czołom dworanyn nasz, Łukasz Bohdanowycz Łozowycky, i powedył pered namy, cztoż kak posyłały eśmo jeho po potrebach naszych na różnyje mestca, tohdy bez bytnosty jeho, gdy kniaź Fałczewski, byskup Łucki i Berestensky, a dyak nasz, pan Łew Patey, były od nas na rewyzyju do Żytomera posłany wsich zemlan, kotoryi na on czas około Żytomera w domach swoich były, kak kotoroho z nych żowut, i iminya, i sełysicza ich otczyznyje, i wysłużonye, menowyte popysały, a tyje sełyszcza, kotorych otczycy ne otozwałysia, rozumiejuczy, czto ich tatare pobyły, abo pomerły; i jeho Łozowyckoho szest sełyszcz dedycznyje i otczyznyje, około ryczki Hujwy u powite Zytomerskom łeżaczyje, nazywajemyje Zwyniaczku i Zwyniaczuju, welykij i małyj Żerdełew, rudu Rujnuju i rudku Malawku w odnom obrube, to wse bez bytnosly jeho do zamku Żytomerskoho za pustyi w rehestr wpysały, na kotoryje tyje sełyszcza swoje prywyłey prodka naszeho swetobływoj pamety korola jeho myłosty Ałexandra z peczatju didu jeho, neboszczyku Nelubu Hrynkiewiczu Łozowyckomu, dany, i łyst sudowy swetobływój pamety pana otca naszeho, korola jeho myłosty Zygmonta, prysużenie czotyroch sełyszcz, pered namy, pokładał i był nam czołom, aby jeśmo toje prawo jeho do wedomosty naszoj pryniawszy, w sei łyst nasz upysaty kazały, tyje sełyszcza jeho dedycznyi i otczyznyi tym naszym łystom potwerdyły jemu na wecznost; i my, wydeczy proźbu Łozowyckoho w tom słusznuju, tych łystów jeho ohledawszy, kazały /158/ jeśmo w sei łyst nasz wpysaty i tak se w sobi majet«: »Alexander Bożeju myłostyju korol Polskyi, wełyki kniaź Łylowskyj, Ruski, kniaża Pruskoje, Żomojdzki i innych. Czynym znamenyto sym naszym łystom, kto na neho posmotryt, był nam czołom bojaryn nasz Źylomierskoho powitu, Nelub Hrynkiewiez Łozowycki, i powedył pered namy: sztóż kak pohanstwo Tatare około Żytomera były, tak statky jeho pobrały, dom i w tom domu łysty wsi pożehły na szest sełyszcz dedizny i otczyzny jeho w żytomyrskom powite około reky Hujwy, meży zemlamy naszymy w odnom obrubo łeżaczyje, narycajemyje Zwyniaczka i Zwyniaczaja, wełykyi i małyj Żerdełew, ruda Rujnaja i ruda Malawka, i prosył aby jeśmo ohranyczyły i na to dały łyst nasz, i tyje szest sełyszcz, dodyznu i otczyznu jeho, potwerdyły jemu łystom naszym na wiecznost', i my na czołombytyje, i też dla upadu jeho, kotory jemu stałsia od pohaństwa, od tatar, w tom jeho pożałowały, tot obrub zemli i w nern usiu tuju, szest sełyszcz, dedyznu i otczyznu jeho, poczawszy od ryczki Hujwy rudkoju Neteczeju, mymo Łebedyny ozera, do dorobi staroj Kijewskoj z probytoj mohyły, a od toj mohyły tojejuż dorohoju Kijewskoju, mynajuczy werchy Łebedynych ozer i werchom rudy Rujnoje, a odtol dorohoju Kyjewskojuż ob meżu Żerdełewa i Zwyniaczych do Borsuk, (hoc loco wytarto) kotoraja podle tojż dorohi Kijewskoj jest, a od toj mohyły czercz połe i czerez dubrowu do reczki Hujwy, hde Hujewka w Hujwu uwoszła, a od toho miescia dubrowoju czerez rudku Bernawku do werchu rndki Kobyłej, i Kobyłeju na nyz do rudki Cheroszczy, a od Cheroszczy czerez dubrowu prosto do Hujwy, hde rudka Netecza w Hujwu upała, odkola poczałysia meży opysowaty, potola obrub tych szesty sełyszcz ohranyczyły i potwerdyły jeśmo jemu sym łystom naszym na wiecznost', i majet Nelub (hoc loco wytarto) i jeho żona i dety ich i napotom buduczyj ich szcradki tyi wsi sełyszeza po tym meżam, kak w sem łyste naszom opysano derżaty i wżywaty, kak swoju potomniu dydiznu i otczyznu, obet (sic) wieczno i neporuszno, a na twerdost toho, peczat' naszu (hoc loco wytarto) prywesyty k semu naszomu łystu. Pysan w Wyłni, w lito sim tysiacz dwe, miesiaca julia czotyrnadcatyi deń, indykt dwanadciatyj. Pry tom był W. Wl. P. Min. Rad, a pan. Hryn. Stan. Marszałek dworny nasz. Merez (sic.) . . . . . . . . . U toho łystu peczat' zawesistaja ciłaja. Druhy łyst sudowy tak se w sobe majet«:

»Zygmont (hoc loco wytarto) korol Polski, wełyki kniaź Łytowski, Ruski, kniazia Pruskoje, Żomoidzkoie i inych; smotryły jeśmo toho diła, sztoż żałowały nam poddany naszy Semen Mynczuk wójt Zytomerskyj nam /159/ od sebe i od wsich meszczan Żytomerskych na dworanyna naszoho (hoc loco wytarto) Łozowyckoho, sztoż zabrał on rudy i sełyszcza naszy Żytomerskyje, hde wony uchody swoi mewały, około ryczki Hujwy, poczawszy od meży sełyszcza Halczynskoho, ot rudki Neteczy, zaniał rudku Malawku i rudku Rujnuju, i k tomu wełyky i mał (hoc loco wytarto) tyi rudy, zemli i sełyszcza do swoich sełyszcz Zwyniaczych pryworoczajet, a meszczan Żytomerskich odtol wyhoniajet, a Łozowycki stał pered namy oczewysto, i mowył z meszczany: sztoż tyi rudy, zemli i sełyszcza to wse pytomaja (hoc loco wytarto) dydyzna i otczyzna, i pokładał pered namy prywyléj brata naszoho szczasnoje pamety korola jeho myłosti Alexandra, sztoż szest sełyszcz jeho didyzny i otczyzny, dwi Zwiniaczyje, wełykyj i małyj Żerdełew, dwi rudy Ruinuju i (hoc loco wytarto) aż po rudku Neteczu ohranyczył i utwerdył didu jeho wiecznostiju; ino my usi tyi szest' sełyszcz z rudamy i z zemlamy, szto k nym prysłuszajet, podłuh toho prywiliu szczasnoje pamety korola jeho myłośty Alexandra, kak w nem napysano i ohranyczeno, potola Łozowyckomu, potomkom i szczadkam jeho prysudyły jeśmo na wiecznost, kak pytomuju didyznu i otczyznu jeho, a meszczane Żytomerskyi samy, i strelcy, i kunycznyki naszy ne majut tam nikoły nikakoho diła mity, i na to dały jeśmo Łukaszu sej nasz łyst z naszeju peczatiu. Pysan w Wyłni, pod lito Bożoho narożenia tysiacza piatsot trydciat' semoho, miesiać fewrala odynadcatyj deń, indykt semy. Pry tom był W. Wt. pan Olbrycht Martyn, kasztelan a marszałek nasz dworny, pan Hryń Stan. nasz Merecki . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . U toho łystu podpyś pana otca naszoho, swetobływoje pamety, i peczat' ciła prytysnena. Ino chotiaż na tot czas Łozowycki, na służbę naszój buduczy, sebe i sełyszcz swoich otczyznych pered rewyzormy ne opowidał, a ony bez bytnosty jeho w Żytomeru sełyszcza jeho za pustyje w regestr do zamku wpisały, na kotoryi on prawo swoje teper pred namy pokładał i był nam czełom, aby jeśmo na to dały łyst nasz, i tyi wsi sełyszcza jeho, łystom naszym potwerdyły na wecznost. My na czołombytyje jeho dały jeśmo jemu sej łyst nasz i potwerżajem łystom naszym na wiecznost, majet Łukasz Łozowyckyi sam i jeho żona i ich dity i na potom buduczyi ich szczadki tyi wsi sełyszcza, Zwyniaczku i Zwyniaczuju, wełykij i małyi Żerdełew, rudu Rujnuju i rudku Malawku w tych meżach i w hranycach, kak w pomenenom szczasnoje pamety korola jeho myłosty Alexandra łysti napysano, derżaty i używały weczno i neporuszno, i wolno im budet tyi sełyszcza komu choteczy prodaty, oddaty i darowaty i zapysaty, kak swoju własnuju didyznu (hoc loco wytarto) naszu kazałyśmo zawisyty k /160/ tomu naszomu łystu. Pysan w Wyłny, pod lit Bożoho narożenia tysiacza piatsot sorok semoho, miesiacia nojabria odynadciatyj den, indykt szostyj. U tego przywileju, ruskiem charakterem pisanego, per oblatam podanego, podpisy, tak najjaśniejszego króla polskiego, jako też jaśniewielmożnego marszałka dwornego w nastepujących wyrazach: Sigismundus-Augustus, rex Poloniae. Iwan Hornostaj, marszałek dworny, podskarbi ziemski i pisarz. Który to przywilej, per oblatam podany, słowo w słowo, jak п(е)н(е)зеи п(а)на Епимаха Б ховецкого в сту соро|ку и дв х копах грошеи лит(о)вские личбы, тую част малжонка моя п(а)ни Раина за свое властные гро|шы сама выкупила. Так теж и тот долгъ, которыи мне тот же брат мои, небожчикъ пан Григореи, | на лист свои винен зостал шестдесят копъ гро-

65

шеи лит(о)вское личбы, т ую с м всю еи, малжонце моеи, записую на | тои же части именя брата моего Прилукъ.

А што се теж дотычет речеи моих рухомых, тогды все ре|чы рyхомые wтмала аж до велика, якое дно што назвати и поменити может речю р хомою, | еи, малжонце моеи, вечне даю, дарую и запис ую. Так теж и иншие долги свое записую вечне, а то ест, ме|новите, першыи должникъ пан Адам Го рновскии, которыи ми винен сто и деветнадцат копъ [г]рошеи 2 ли|товских. А брати моее рожоное, п(а)на Петра Лозовицкого, копъ денадцат литовъское личъбы, | п(а)на Андрея Лозовицкого копъ смъ литовъское личбы. Тые вси долги т мал а аж и до ве|лика еи, малжонце моеи, сим тестаментом статнею волею тпис ю своею, с которых тых дол|говъ мает малжонка моя долгъ мои пану Епимах Б ховецком , тыискавши тые долги, за|платити, то ест, копъ трыдцат чотыри кгрошеи тридцат лит(о)вское личбы.

А иншая вся маетност | моя, лежача Жомоити, именья Лукъшты и Виж ны, части мое, которые на [м]ене3 правом | прирожоным прына лежат, которые тые части тепер в заставе в с ме п(е)н(е)зеи сут заведены в соро|ку копах грошеи литовских п(а)на Воитеха Ивицкого, то детем моим тписую. И мают ни тую су|м п(е)н(е)зеи, сынове мои, пан Ивицком тложити, а тые именя до себе взяти, яко их властное. || [397] А штом тежъ мел справ свою с п(а)ном Адамом Го рновъским Трыбуналу, тогды тую справу жона моя | мает ее до себе дыискат прокуратора его м(и)л(ости) п(а)на воеводы витебъского п(а)на Маковецкого и при собе | ее заховат, а статокъ на П(а)на Б(о)га и на пекуновъ их м(и)л(ость) п щаю.

А при том справованю сего теста|менту статочное воли моее при мне были и того добре сведоми их м(и)л(о)ст п(а)н(о)ве: его м(и)л(о)ст панъ Юри Кендеравъскии; | а их м(и)л(о)ст п(а)н(о)ве пан Миколаи а пан Адам Павловичы Подаревские, хоружичы воеводства Новгородского; а | пан Воина Лазовицкии, возныи воеводства Берестеиского. И просил есми их м(и)л(ость) приложене печатеи и подписане | р къ, што их м(и)л(о)ст за стною и чевистою прозбою моею печати свои и р ки подписат рачили и печати при|ложили к сему тестаменту статнее воли моее.

Писан Ивачевичах, во именью его м(и)л(о)сти п(а)на Юря | Кендеравского, лета т нароженья Сына Божого тисеча пятсот деветдесятого, м(е)с(е)ца феврал | чотырнадцатого дня».

Y того тестамент у печати приложоны целы а подписы рукъ тыми сло|вы:

za ustna y oczywista prozba pieczec przylozyl i renka podpisal Jerzy Kedzerawski; | za prozba pana Jana Lozowickiego ustna; Mikolay Paderewski renke podpisal y pieczec prze|lozyl reka; za prozba pana Jana Lozowickiego ustna Adam Paderewski

66

reke pod|pisal i pieczec przylozyl reka; Воина Лозовицкии, возныи воеводства Берестеиско|го, яко прошоныи, печат приложыл и руку подписал.

Которого ж прызнаня чевистого вышеиме|нованых собъ тестамент у помененого и до книгъ врядовых писаня, сесь выпис па|ни Яновои Лозовицкои Раине Калиховичовне под нашими печатми выдан ест.

Писан y Берести.

1-- 3 дзіркі ад шнурка

НГАБ. Ф. 1741, воп. 1, ад.з. 4. Арк.395-397