Наїзд підданих брацлавського і вінницького старости Юрія Струся на с. Скуринці 

брацлавського земського писаря Северина Кропивницького в 1582 р. Унаслідок 

цього господарство втратило молотого збіжжя пшениці в розмірі 10 третинників, 

які на торгу коштував 240 литовських гроша, жита – 15 третинника (1 третинник 

= 15 грош), пшеничного солоду – 4 третинники, ячмінного солоду – 6 

третинників, вівса – 20 третинників, проса – 5 третинників, пшона –

півтретинника. Окрім цього, було викрадено значну кількість цінних речей, а 

також люду – основу панського господарства – селян-підданих, яких було 26 

тяглих і 20 загородників [24, c. 303-310].

народився приблизно наприкінці 1570 – початку 1580-х років (його батько помер 1589 року), а період його активної діяльності припав на першу половину ХVІІ століття. Значну частину свого життя він мешкав у Вінниці, оскільки упродовж кількох десятиліть працював в управлінському апараті Брацлавського воєводства, адміністративний центр якого 1598 року перемістився саме в це місто. У 1616 – 1640 роки Михайло Кропивницький обіймав посаду підсудка, тобто помічника земського судді. Окрім того, він із 1613 по 1635 рік в якості одного з двох послів (у сучасному розумінні сенаторів) представляв Брацлавське воєводство в сеймі Речі Посполитої. У вищому представництві країни брацлавський підсудок активно відстоював інтереси православних вірян, права яких після укладення в 1569 році Люблінської унії були знехтувані польською владою. Остання згадка про Михайла Кропивницького як брацлавського підсудка припадає на 1640 рік. Ім’я цієї неординарної особистості увічнено в одній із вінницьких вулиць.

Прийомний син Марка Лукича Костянтин Вукотич-Кропивницький (1870–1919) був актором і режисером. Дочка Ольга, дружина популярного композитора Олексія Рябова, співала на оперній сцені, жила у Києві. У травні 1965 року приїздила до Кіровограда у дні, коли відзначалося 125-річчя від дня народження її батька – Марка Лукича Кропивницького. Безумовно, видатною постаттю серед дітей Марка Лукича була талановита співачка і вокальний педагог Олександра Марківна Кропивницька (1888–1969). У 1913–1914 роках була солісткою римської опери «Констанца», пізніше співала в оперних театрах Харкова, Ленінграда (Петербурга). Володимир Маркович Кропивницький (1892–1977) – український хормейстер, працював у операх Ташкента, Баку, Новгорода, Полтави, Ленінграда. Там помер і похований. Син Ольги Марківни і Олексія Рябова Ігор за освітою лінгвіст, за покликанням фотограф. У Києві живе і працює його сестра Марина. Ігор і Марина – правнуки Марка Лукича. Живе, розростається славний рід нащадків велета нашого театру, великого українця Марка Лукича Кропивницького.





 

Подальші відомості про рід Марка Кропивницького відносяться вже до другої половини ХVІІІ ст. Відтак у генеалогічній таблиці митця є певна прогалина. 



Прикметно, що у ХVІІІ ст. вже не згадуються попередні прізвища пращурів Марка Кропивницького – Судимонтовичі й Кайдаші. А документи, які засвідчували дворянський статус його роду, в якомусь із поколінь начебто були втрачені. Хоча, швидше за все, глибинна причина цієї проблеми має політичне підґрунтя, суть якої полягає в тому, що після приєднання Поділля до Російської імперії наприкінці ХVІІІ ст. царський уряд не всю українську шляхту автоматично зрівняв у правах із російськими аристократами. Від багатьох старовинних родів, що століттями мешкали в цьому краї, царські чиновники вимагали додаткових підтверджень їхньої приналежності до привілейованого стану. Передусім це стосувалося тих, хто брав участь у збройних повстаннях проти російської експансії. 
Клопотання про відновлення статус-кво розпочав батько Марка Кропивницького Лука Іванович. Останній 1835 року зробив відповідне подання на ім’я царя, обґрунтовуючи своє прохання тим, що дворянами вважалися його рідні дядьки Яків і Степан. У листопаді 1842 року надійшло повідомлення з Київської центральної ревізійної комісії, в якому зазначалося, що паперів, котрі надіслав Лука Кропивницький, недостатньо для представлення справи для розгляду у Департаменті Герольдії.
Естафету у Луки Івановича перейняв його син. У своєму посланні до сенату від 29 квітня 1904 року драматург зазначав, що спочатку його батько, а потім уже й він сам надсилав різні довідки та виписки до Волинського депутатського зібрання, однак звідти кожного разу традиційно надходили повідомлення про те, що не вистачає якихось важливих паперів. Коли ж задовольнялися ці вимоги, висувалися нові. 10 жовтня 1905 року із сенату надійшов нарешті указ за № 2829, в якому повідомлялося, що справі про підтвердження дворянства не можна дати руху до тих пір, поки документи про володіння пращурами Кропивницького нерухомим майном не будуть завірені в Київському центральному архіві. Але оскільки цього зробити не можна «до завершення слідства про підлоги, виявлені в актових книгах цього архіву», сенат не може задовольнити клопотання прохача.
Після сенатського вердикту Кропивницький більше не переймався вирішенням цієї практично безнадійної справи. За словами драматургового сина Володимира, його батько «ніколи не намагався демократизувати своє походження». Щобільше, без дворянського титулу митець незрідка відчував себе
«і з г о є м у суспільстві […] Маркові Лукичу часто доводилося стикатися й клопотатися з найрізноманітніших питань, насамперед пов’язаних з театром […] Чиновники, починаючи від якого-небудь пристава і до генерал-губернатора, дивилися зверхньо на людину, в якої на візитній картці не було ні звання, ні чину. Тільки виключна популярність Марка Лукича і загальна повага, якої він зажив, допомагали йому долати перешкоди».
Своїми клопотаннями про приналежність до дворянського стану Кропивницький до певної міри повторив долю Карпа Тобілевича – батька братів Тобілевичів. Останнього імперська влада змусила в офіційних документах іменуватися міщанином, «доказывающим дворянство», що стало сенсом майже всього його життя. Цей епізод із біографії Карпа Адамовича знайшов, як відомо, відлуння в комедії його сина Івана Карпенка-Карого «Мартин Боруля».
Прикметно, що після завершення своєї «дворянської епопеї» Кропивницький, як зазначає його син, при нагоді навіть не проти був покепкувати зі свого «аристократизму». Щобільше, згодом це знайшло відображення у його п’єсі «Хоч з мосту в воду головою» (1909), де переноситься на український ґрунт дія з комедії французького драматурга Жана-Батиста Мольєра «Жорж Данден, або Обдурений чоловік». Згаданий твір є сатирою на українських багатіїв із середовища сільської буржуазії, які в гонитві за дворянськими титулами прагнуть узяти шлюб із доньками аристократів, але незрідка опиняються в комічній ситуації. Таким є центральний персонаж п’єси багатий селянин Харько Мандрика. Одружившись із дочкою збіднілого дворянина Кочержинського, він досить скоро усвідомлює, що жорстоко помилився («дворяне рідняться не з нами, а з нашими грішми»).
Акцентуючи на снобізмі нових родичів головного героя п’єси, Кропивницький наділяє їх родовими прізвищами – Мурчак-Бурчак-Стирчак-Кочержинський і Грище-Прище-Трище-Хомутинська. Останнє – явний натяк на власний «аристократизм» автора твору, оскільки, за словами його сина, письменнику нібито хтось сказав, що його пращури носили подвійне прізвище Грище-Кропивницьких.