КРИЧЕВСЬКІ
 КРИЧЕВСЬКІ (Кшичевські, Кшечовські, Кречовські, Кжичевський) - шляхет. рід власного гербу з Берестейськ. воєвод. У 1516 р. Стецько і Васько Федьковичі представляють королеві Сигізмунду І давні грамоти на їхній стародавній маєток Кричев.
У Російській Імперії були роди потомства: 1) священника Каллистрата Кричевского; 2) Козьмы Кричевского, переяславского полкового судьи.
В красном поле хоругвь, пронзённая опрокинутой и раздвоенной вверху стрелой. Щит увенчан дворянскими шлемом и короной. Намёт на щите красный подложен серебром. Нашлемник: ястреб с кольцом в клюве. Походив зі шляхетського роду власного герба з Берестейського воєводства. Перша згадка про Миколая Кричевського на службі у князів Олександровичів Острозьких відноситься до 1617 р. У бе- резні 1619 р. разом з іншими слугами князя Януша-Павла Острозького позваний до Кременецького ґродського суду в справі про спілкування з банітами Малхером, Войцехом та Яном Лішками (див. № 32—33). У серп- ні того ж року очолив групу дворян небіжчика, які, „скоро одно взявши ведомост о смерти пана своего в Люблине змарлого“, двічі вдералися до острозької соборної церкви задля ревізії складеного в ній майна, причо- му з храму було винесено дві скрині, „в которых привилея, листы были“. 2 вересня про цю пригоду повідомляв краківського каштеляна Януша Острозького його слуга Єжи Тимошевич. Інформація мала дуже зацікави- ти князя, адже йшлося про скарбницю й „родовий архів“ Острозьких, що вже понад десять років чекали на поділ між спадкоємцями київського воєводи князя Василя-Костянтина Острозького. Той же Миколай Кричев- ський, за свідченням Єжи Тимошевича, був одним з ініціаторів фальшу- вання тестаменту свого смертельно хворого пана („testamenth iako chcieli sprawowaly y the iescze zamysli maią, iakoby maiętnosci y sumy otrzy.maly“). До початку 1620-х років володів двором в острозькому Пригород- ку, на ленному праві посідав чотири села в Острозькій волості — Курга- ни, Могиляни, Волосківці та Мишківці (перші три тепер в Острозькому районі Рівненської області, останнє в наші дні не існує) і ще одне в Ост- ропільській — Ладиги (нині — Старокостянтинівського району Хмель- ницької області). Після смерті князя Януша-Павла Острозького, як ви- дається, перейшов на службу до князів Корецьких (близько 1622— 1623 рр.) У джерелах поч. XVII ст. згад.
Миколай Кричевський, який слу
жив удові і дітям 0. Острозь-
кого106. Саме він до 1622 посідав
кілька сіл на сх. від Острога - Кур
гани, Могиляни, Волосківці та
Мишківці107 (перші три тепер
Остр, р-ну Рівн. обл., останнє нині
не іс н у є ). Двір Кричевського в
пригородку знаходився в част. на
щадків О. Острозького.
106 Там само, спр. 106, арк. 285, 383 зв.-384 зв. (1617 р., перша згадка про службу Миколая
Кричевського).
107
I0S
Там само, спр. 131, арк. 1078 зв
(ЦДІА України у Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 106, арк. 285, 383 зв.—384 зв.; спр. 114, арк. 307—308 зв.; спр. 131, арк. 1078 зв.; ф. 21, оп. 1, спр. 61, арк. 59, 63—63 зв.;AGAD w Warszawie, Archiwum Potockich z £ańcuta, N 1544, s. 1—2; Herbarz Polski...— T. XIII.— S. 18—19; Rodzina...— 1911.— T. VIII.— S. 127; Володіння князів Острозьких на Східній Воли- ні...— С. 364; Т е с л е н к о І. Шляхетська нерухома власність...— С. 213; К у л а к о в с ь к и й П. Епізод з історії клієнтури князів Острозьких.— С. 57 (тут автор помилково називає Миколая Кричевського Михайлом)) Станіслав-Михайло Кричевський
наказного гетьмана, київського полковника Михайла (Станіслава) Кричевського.
М. Кричевський (кінець ХVІ ст. – 3.08.1649 за новим стилем) походив зі
стародавнього українсько-білоруського шляхетського роду Берестейщини , був “берес-
тейським жителем”. Він здобув добру освіту, володів польською, німецькою,
французькою та латинською мовами. Успішно служив у коронному війську
Речі Посполитої, у 1627 р. під час польсько-шведської війни очолював гу-
сарську хоругву, був улюбленцем коронного гетьмана Станіслава Конецпольсь-
кого. З осені 1643 р. – чигиринський полковник, а чигиринським сотником був
його кум – Богдан Хмельницький. Саме Кричевський врятував Хмельниць-
кого від загибелі у жовтні 1647 р., після чого той втік на Низ Дніпра і підняв
повстання. Під час Жовтоводської битви у травні 1648 р. Кричевський потра-
пив у полон до повстанців і перейшов на їхній бік. При цьому він навіть став
православним і змінив ім’я Станіслав на нове – Михайло. Він уже як київсь-
кий полковник брав активну участь у боротьбі проти польських військ на
Поділлі, Галичині й Волині у 1648 – першій половині 1649 р. На початку черв-
ня 1649 р. він брав активну участь у розгромі каральних загонів князя Яреми
Вишневецького під Старокостянтиновим (1).
Саме під Старокостянтиновом Хмельницький дізнався про активізацію
Радзивила, який вже оволодів Речицею і концентрував там війська ВКЛ, і про
загрозу його прориву в тил українській армії. До походу на Київ підбурював
князя сам король Ян Казимир, котрий запевняв Радзивила в тому, що слабке,
“без старинного воїна, простолюддя біля Дніпра не видержить, дасть Бог,
різкости й резолютности литовського війська” (2). Тоді гетьман негайно по-
слав проти Радзивила 10-тисячний козацький корпус (переважно з кінноти
Київського полку, частиною Білоцерківського та Чорнобильського) на чолі з
М. Кричевським. Останній мав прилучити до себе частини з полків, що діяли
на прикордонні (Ніжинський, Чернігівський, Борзенський, Лоївський, частина
Переяславського та ще два полки) (3), також решту розбитого під Загалем
корпусу Голоти, білоруських повстанців і йти на Речицю. У разі успіху вони
мали розвивати наступ на Полоцьк і Вільно. Через катастрофічний брак часу
Кричевський пішов не довшим, але безпечнішим шляхом (з Чернігова на Го-
мель), а коротшим – через надприп’ятські багна. Одночасно полковник Сте-
фан Подобайло, мав не допустити форсування Дніпра армією ВКЛ і тримати
під своїм контролем Лоїв з його переправою, яку В. Липинський слушно на-
звав “воротами з Литви в Україну” (4). Однак у його розпорядженні було
тільки 2–3 тисячі козаків з Чернігова, Брагина та деяких інших міст і його
сили зростали надто повільно.
Приблизно 8 липня Кричевський підійшов доЧорнобиля, де до нього при-
єднався Чорнобильський полк під командуванням чорнобильського поповича
Михайла Панкевича (7 хоругов чисельністю у 2 тис.), Овруцький полк шлях-
тича Київського воєводства Івана Бруяки (3,5 тис., в т.ч. 3 тис. кінних і 500 піхо-
тинців) і Брагинський полк Григорія Голоти (1500 кінних і 500 піхоти). Таким чином, загальна чисельність військ Кричевського не перевищувала 20 тисяч,
але продовжувала зростати за рахунок повсталих селян. Саме вони й склада-
ли переважну більшість його армії, тому її боєздатність була досить низькою,
тим більше, що у Кричевського майже не було артилерії. Не випадково Кри-
чевський виступив у похід тільки під тиском Хмельницького і з огляду на
кричущу потреба поставити щит на шляху армії ВКЛ.
Військо під командуванням Радзивила, яке стояло під Лоєвом (це місто
ще в червні 1649 р. було взято і спалене повстанцями чернігівського полков-
ника Стефана Подобайла; за іншими даними його спалило литовське військо),
було меншим, зате боєздатнішим і до того ж мало 40–50 гармат. 18 липня
Радзивил прийняв рішення йти на Київ, а 23 липня став у Лоєві. Його піхота
запізнилася, що змусило князя суттєво скоригувати попередній план. Кри-
чевський за таких умов міг покладатися тільки на швидкість дій, краще
знання місцевості і підтримку місцевого населення. Німецька хроніка “Те-
атр Європи” відзначала: “війна була дуже тяжкою і виснажливою і в ній не
можна було довіряти власним селянам, а в той же час ворог міг з допомо-
гою селян проходити через води й ліси у повній тиші і він міг більше досяг-
нути й без розвідки, а (наші) мали більше покладатися на силу й гострий
меч”(5).
23–24 липня Кричевський зайняв Бабичі і став переправлятися через
Прип’ять. Йому спробувала перешкодити прикордонна сторожа ротмістра
Ложевицького (Ложецького), але безуспішно. Повстанці легко здобули пере-
могу, але про їх просування стало краще відомим Радзивилу. Останній на той
час уже покинув Речицю, залишивши там гарнізон (1000 вояків) на чолі з
майором (ротмістром) Шварцофом (Шваргофом), “у котрого був добрий обоз
і провіант” і Карлом Єсманом, новогрудським повітом ротмістром. Радзивил
мав певну інформацію від перебіжчика – шляхтича Буткевича, який 9 тижнів
був сотником у повстанців і втік від них з Брагина до Загаля й Холмеча. Князь
зібрав нараду у Речиці і ухвалив план дій, насамперед йти на Лоїв. Він підго-
тував кораблі і човни і таємно переправив ними по Дніпру до Лоєва німецьку
піхоту на чолі з полковником Гонсевським, сам же з іншим військом пішов
туди понад берегом ріки. Радзивил, прибувши, спробував форсувати Дніпро й
Сож, поставив свої укріплення на півострові між двома ріками, звідки його
вояки вели перестрілку з козаками, що украпилися на лівому боці цих річок,
навіть спробували висадити десант на лівому боці Дніпра. Це він робив без
особливого успіху, тим більше, що тут була сильна течія. Потім він влашту-
вав табір між Лоєвом та річкою Лоївкою, яка впадала до Дніпра. На тому
місці, де раніше стояв замок, він поставив кілька загонів піхоти з маленькими
гарматами напроти того місця, де Сож впадає до Дніпра. Князь задумав ви-
садити десант у милі нижче Лоєва, де зручніші умови для цього, і щоб пере-
хитрувати повстанців. Керувати висадкою десанту мав полковник німецьких
рейтар Райнгольд Тизенгаузен (Тизенгауз). Але від цього наміру, як і бороть-
би з Подобайлом, він був змушений відмовитися, оскільки наступного дня
вдарила сильна злива, а потім (25-о) розвідка принесла вість про перехід по-
встанців Кричевського через Прип’ять і їхній марш на Речицю. Стало відомо
також, що у Брагині став козацький полк Кричевський певний час коливався у виборі напрямку свого наступу: чи
йти на Речицю, чи на лоївський табір Радзивила. Спочатку він прийняв рішен-
ня йти на Речицю, щоб зайняти цей стратегічно важливий пункт, зайти в тил
Радзивилу й притиснути його до Дніпра, де військо ВКЛ опинилося б під уда-
рами повстанців Подобайла. 27 липня Кричевський був уже у 8 км. від Ре-
чиці. Стривожений Шварцгоф спалив передмістя Речиці і став готуватися до
оборони. В цей час Кричевський довідався від місцевих селян, що Радзивил
відправив з Лоєва на Брагин два сильних загони полковників Адама Павлови-
ча (800–1000 вояків, головно із частини загонів Тизенгаузена, Радзивила, Бар-
щевського, Романовського, Довгялла, Ельсніца і Раєцького) та гусарським
поручиком Самуїла Коморовського (1000–1200 вояків) ізнаходиться у місті із
значноменшими силами, будуючи новий укріплений табір. ТомуКричевський
прийняв вірне рішення покинути табір під Речицею і йти безпосередньо на
Лоїв, щоб розбити там ядро війська ВКЛ. На його шляху лежало місто Хол-
меч, яке легко йому дісталося внаслідок дій місцевих жителів і через посе-
редництво місцевого православного священика. Міщани зробили вигляд, що
хочуть виганяти корів на пасовище і відкрили для цього ворота. Одночасно
вони вдарили у церковні дзвони і цим самим дали сигнал Кричевському для
наступу. Невеликий гарнізон Холмеча (понад сотня вояків під командуванням
ротмістра Соколовського) майже повністю був знищений. Вдалося врятува-
тися лише декільком, котрі й принесли Радзивилу вість про падіння Холмеча,
взяття тут повстанцями декількох гармат, а головне про напрямок насту-
пу повстанців. Литовський гетьман послав проти Кричевського загони
Смольського та Лукаша Ходорковського і одночасно послав за Коморовсь-
ким, щоб той повернувся.
Кричевський же на чолі сотні кінних козаків особисто розвідав розташу-
вання ворожих військ. Повернувшись на світанку 30 липня, він скликав стар-
шинську раду. На ній виявилося, що більшість старшини не хоче наступу, вони
вказували на перевагу Радзивила у артилерії, важкій кінноті, вказували і на
втому повстанців, якіздійснили 600-кілометровий марш, воліли чекати підхо-
ду підкріплень. Кричевський наполягав на своєму, доводячи, що така зручна
оказія не скоро буде, що повстанці мають перевагу у швидкості й раптовості,
і врешті переконав своїх піти ва-банк. Повстанці якраззахопили в полон двох
ворожих солдат, які виїхали за фуражем. Ці повідомили, що сили Радзивила у
Лоєві стали ще меншими. Це переконало Кричевського у правильності його
плану: не чекаючи підходу всіх своїх сил, завдати негайного удару по Лоєву.
При цьому він пішов на хитрість. Військо повстанців пішло з Холмеча не пря-
мим шляхом понад Дніпром на Лоїв, а в обхід, щоб вдарити з південно-захід-
ної сторони, звідки його не мали чекати.
31 липня 1649 р. о 9-й годині ранку кіннота українських повстанців розпо-
чала наступ. Але шляхтич з підхоругви Барчиковського (Бардзиковського),
який з фуражирами їздив по жито, побачив у півтора милях українських ко-
заків, що наступали і щодуху помчав до Радзивила з цією вісткою. Останній
же в цей час разом з генерал-майором Григорієм Мирським та полковником
Райнгольдом Тизенгаузеном виїхав на вали табору, щоб проконтролювати хід оборонних робіт. Князь наказав кінноті негайно виступити в поле, а сам ли-
шився біля Угорських воріт. Угорській же (на чолі з Яном Юшкевичем) та
польській (на чолі з Петром Подлецьким) піхоті він звелів зробити засідку в
млині, що стояв між табором і полем. Ця засідка оволоділа важливою пози-
цією, контролюючи греблю через річку Лоївку, котру й так було б важко подо-
лати козакам. Таким чином, застати Радзивила зненацька не вдалося, його
армія зустріла повстанців у повній готовності.
Коли 10 – тисячний легкокінний авангард війська Кричевського з крика-
ми “Аллах!” (так було вчинено, щоб створити враження присутності тут ор-
динців) вдарила з лісу, вона сама напоролась на сильний вогонь піхоти з млина.
Це разом з успішними діями кінноти ВКЛ змусило козаків спішитися й розпо-
чати рити окопи. Битва продовжувалася. Українські повстанці розгромили
корогву Лукаша Ходорковського, смертельно поранили в живіт і його самого,
забили поручика Яна Прокульського, але Радзивил кинув проти них гусар
стольника Вінцентія Гонсевського та поручника Павла Невяровського. Уже
задіяні були хоругви Гротуса, Курпського і Мелешка, піхота курляндського
майора Нольда. Протидіяти важкій кавалерії легкій козацькій кінноті було
складно і Кричевський дав команду відступати до лісу. Але ліве крило ук-
раїнського війська почали наступ, заходячи в тил армії ВКЛ. В оточенні опи-
нилось кілька загонів польської кінноти, якізазнавали значних втрат, загинуло
троє хорунжих. Радзивил відбиваючи першу атаку, виграв дорогоцінний час,
але ситуація ставала для нього критичною. Князь уже подумував про відхід з
боєм до Речиці.
В цей час трапилося те, що тогочасні хроністи розглядали як чудо. Загін
Коморовського ще не встиг відійти далеко від Лоєва і почув гуркіт битви.
Коморовський добре зорієнтувався в ситуації, розвернув війська і поспішив на
підмогу своїм. Він раптово вдарив з тилу на лівий фланг повстанців, завдавши
їм значних втрат і розірвавши зв’язок з правим флангом. Одночасно він виру-
чив оточених кіннотників. Кричевський, щоб уникнути поразки, дав команду
правому крилу свого війська відступати до лісу. Він розділив сили правого
крила на дві частини: одна відступила до лісу і стримувала атаки противника,
а друга біля Брагинського шляху будувати табір, який не дав змогу прорвати-
ся ворожій кінноті. Гірше складалась ситуація на лівому фланзі. Там повстан-
цям не вдалося ані отаборитися, ані перегрупувати сили для контрудару.
Гонсевський з своєю кіннотою відтіснив їх на болото і в чисте поле, де зни-
щив більшу частину повстанців. Втрат зазнало й військо ВКЛ, причому під
самим Гонсевським (майбутнім гетьманом ВКЛ) було вбито коня. Кричевський
же перегрупував свої сили і з надією чекав на удар у ворожий тил повстанців
Подобайла. Останній дійсно став переправлятися на лівий берег Дніпра, дію-
чи також і з плацдарму – півострова між Дніпром та Сожем. За думкою дея-
ких дослідників (В. Степанков) Подобайло припустився прорахунку: він кинув
у бій незначні сили (всього 3 тисячі козаків на чолі з сотниками Антоном
Марком та київським шляхтичем Горностаєм) і це був явно програшний
варіант. На наш погляд, Подобайло не мав достатньо сили і плавзасобів, щоб
швидко форсувати Дніпро і зламати опір противника, який кинув проти них мало не всю піхоту і значні сили кавалерії, тому був змушений так ризикува-
ти. Тим більше, що частину свого війська Подобайло лишив на місці, щоб
пильнувати над діями німецької піхоти Оттенгауза.
Тепер атаку проти повстанців очолив сам Радзивил з німцями полковника
Оттенгауза, і з загонами полковника Ганскофа й поручника Семена Павші,
також майора Ясперса, капітанів Пшипковського, Больта, Роппа, Монтгомері,
Фіберга під загальним керівництвом Гансгофа. Кавалерія Радзивила відсікла
козацький десант від човнів і притиснула козаків до води. Козаки опинилися в
дуже тяжкому становищі. Вони не встигли закріпитися на правому березі
Дніпра, були відрізані від човнів і під нищівним вогнем німецької піхоти заз-
навали значних втрат. Тим не менш вони запекло боронилися, відбили дві
ворожі атаки, двічі поранили капітана німецьких найманців Больта, його по-
ручника, а також хорунжого радзивилівських драгун Квінтінга, забили бага-
тьох солдат. Але сили були нерівними. Радзивил підтягнув артилерію, яка
розбила своїм вогнем зведені нашвидкуруч укріплення. Козакам довелося
кинутися у воду і під вогнем противника переправлятися на свій берег Дніпра.
Досягти його вдалося кільком сотням… Як відзначала німецька хроніка
“Театр Європи” “у воді сплелися тіла людей по 80, по 40, котрі разом йшли на
дно”(6). Розбивши десант Подобайла, Радзивил рушив був проти Кричевсь-
кого, але в цей час до нього привели перебіжчика – шляхтича з Лідського
повіту та групу полонених. Ті сказали, що Брагинським шляхом йде другий
ешелон повстанських військ (піхота, невелика артилерія, обоз). Радзивил не-
гайно наказав Мирському перекинути війська з дніпровського берега, насам-
перед частини Коморовського та Концевича, а також німецьку піхоту
Тизенгаузена й Вехмана, проти цих повстанських сил. Останні сподівалися
з’єднатися із своїми, але перед ними раптово з’явилися війська Радзивила
(тут були задіяні сили Г. Мирського, полк Тизенгаузена, частини Радзивила,
Ющиця, Романовського, Карацевича, Нольде, Вехмана). Доля другого еше-
лону була трагічною, його розгромили дуже швидко, причому важливу роль
відіграли пікінери капітана Тизенгаузена. Було захоплено чотири гармати і
чотири бочки пороху. Отже, Радзивилу вдалося розбити українське військо по
частинах... Щоправда, Кричевський зробив спробу прорватися до своїх, але
безуспішно. Радзивил рушив двома крилами на нього: на правому фланзі він
поставив старого шотландського полковника Доновая, а на лівому – Юшке-
вича з угорцями та Подлеського з поляками. У центрі наступали гусари, котрі
й напали першими на Кричевського. Повстанців потіснили. Кричевський
здійснив успішний маневр і вивів до лісу своїх людей, які забрали з собою
навіть чимало тіл своїх загиблих товаришів. В ході битви було не до похорону
і ці тіла кинули на вали, котрі було нашвидкуруч збудовано у лісі (в хід пішли
також кінські трупи). Радзивил дав команду штурмувати табір. Наступом
німецької піхоти командував полковник Оттенгауз, якому помагали вояки смо-
ленського воєводи Єжі Кароля Глебовича. Кричевський особисто керував
обороною і в ході запеклого бою відбив двогодинний ворожий штурм. Радзи-
вил, побачивши тяжкі свої втрати (загинули зокрема шляхтич Криштоф Ко-
товський з особистої гусарської хоругви князя, були поранені капітани Фост Кричковський, Пшипковський, Ропп, Віхман, Юшкевич, Больт, Котовський та
ін.), запеклий опір козаків, брак боєприпасів, наказав сурмити відступ. Але у
цьому бою був тяжко поранений (в бік, у голову і особливо кулею під праве
око) і сам Кричевський, через що він час від часу втрачав свідомість. Тим не
менш наказний гетьман зберіг бойовий дух і звелів укріплювати табір.
Однак боронити табір повстанці вже не хотіли. Рани їхнього вождя були
явно смертельними, він уже не міг керувати військами. Без владної руки Кри-
чевського важко було покласти край деморалізації. Повстанці вночі полишили
табір у лісі, забравши з собою переважну більшість поранених. У таборі ли-
шилося біля сотні важкопоранених, в т.ч. числі й сам Кричевський. Видно
йому не могли пробачити тяжкої поразки...
Ранком 1 серпня 1649 р. вояки Смольського, а потім Мирського провели
розвідку і виявили, що повстанці покинули табір, залишивши важкопоранених
разом з Кричевським. Біля нош з козацьким вождем знаходився тільки тяж-
копоранений шляхтич, син вітебського войського Василя Шапки-Хотольсько-
го. Шапці відірвало ногу гарматним ядром і він помер через дві години.
Солдати Радзивила принесли своєму командуючому пораненого Кричевсь-
кого, який за словами Радзивила “нагадував швидше мертвого, ніж живого”,
був у гарячці. Радзивил хотів передати козацького вождя королеві Яну Кази-
миру на сеймі і вжив усіх заходів, щоб врятувати йому життя. Було схоплено
у лісах ще ряд повстанців. Серед яких був Яван Невмерецький, шляхтич
з-під Овруча з с. Левковичі, писар Овруцького полку, і овруцький шляхтич
Микола Бруяка, писар полковницької сотні. Радзивил тим часом же наказав
поховати у братських могилах 2700 забитих повстанців (називають різну
кількість цих могил: 2, 4, 16, 19, навіть 60). Тіла старшини, які були знайдені
далі у лісі, ховали на місці, рядових козаків полишили на місці.
Кричевський на допиті поводив себе мужньо, пробував дезінформувати
Радзивила або ж відмовлявся відповідати на питання, інколи люто кричав “Їх
турки й татари поб’ють, поб’ють!”, “Це швидше мені належало мати в полоні
Радзивила, а сталося навпаки!”. Козацький вождь поразку переживав дуже
тяжко, зривав з себе пов’язки, накладені особистим лікарем Радзивила, в роз-
пачі хапався з голову, повторюючи: “Хіба ж це дрібниця 30 тисяч вояків втра-
тити!”. Смертельно пораненого Кричевського змалював тодіз натури відомий
голландський художник Адам Вестерфельд, котрий був при боці Радзивила.
А коли 3 серпня козацький вождь помер, художник зняв з його обличчя по-
смертну маску. Радзивил наказав поховати Кричевського у окремій високій
могилі. Всі трофеї, в т.ч. й 50 прапорів, Радзивил відправив з своєю піхотою
до Речиці 5–6 серпня, а значний загін – до Брагина проти повстанців. Сам же
з кіннотою і 14 гарматами залишався під Лоєвом ще кілька днів, доки не
закінчився провіант. 7 серпня основні сили литовського війська були вже у
Холмечі, а 9-о – у Речиці разом з князем. У Речиці Радзивил вжив заходів
для оборони міста, послав за допомогою до Бихова, Могилева, Смоленська,
навіть збудував через Дніпро такий міст, “якого в цих краях ніколи не бачи-
ли” (7). Трофейні прапори князь послав до короля з вояком із своєї роти на
прізвищеСокира. Результати Лоївської битви були такими. Українська сторона зазнала знач-
них втрат, але менших, ніж думав Кричевський, очевидно близько 20 тис.
Решта відступила на лівий бік Дніпра або ж пішла в ліси, де розпочала парти-
занську війну разом з місцевими селянами. Подобайло, зібравши сили, захо-
пив Гомель і поставив там двохтисячний гарнізон на чолі з своїм намісником
Гришком (можливо це був брагинський полковник Григорій Голота, брат за-
гиблого раніше полковника Іллі Голоти), був обложений Чичерськ, куди Радзи-
вил мав спішно перекидати війська. Вцілів і Бруяка, якого в якості полковника
бачимо й пізніше, у 1652 р. Гомельський гарнізон Подобайла отримав порох з
Могилева та Києва, причому з Києва йому привезли пороху аж 17 возів. До
Бабичів прибули значні сили повстанців на чоліз відомим полковником Іллею
Богаченком (за іншими даними – Іваном Золотаренком), який планував знову
йти чи то на Речицю, чи то на центральну Білорусь, чого Радзивил боявся
найбільше.
1 Липинський В. Станіслав Михайло Кричевський // Твори. – Філадельфія, 1980. –
Т. 2; Степанков В. Станіслав (Михайло) Кричевський // Полководці Війська Запорозько-
го. – К., 1998. – Кн. 1. – С. 178–192; Про Лоївську битву писали різні хроністи Речі
Посполитої та інших країн (Німеччина, Франція), насамперед Йоахім Пасторій, П’єр
Шевальє, Самуель Твардовський, Веспасіян Коховський, Альбрехт Станіслав Радзивил,
Самуель Грондський та ін. Українські літописці про цю битву писали дуже стисло.
2 Липинський В. Вказ твір. – Т. 2. – С. 383.
3 Мицик Ю. Степан Подобайло // Полководці Війська Запорозького. – К., 2004. –
С. 125.
4 Липинський В. Вказ. твір. – Т. 2. – С. 385.
5 Мицик Ю. З нових документів про Національно-визвольну війну українського
народу (1648–1658 рр.) на Сіверській Україні // СЛ. – 1999. – № 2. – С. 27; Шевальє П.
Історія війни козаків проти Польщі. – К., 1993. – С. 118–125; АГАД. – Ф. АР. – Відділ VІ. –
№ 36.
6 Там же. – С. 28.
7 Там же. – С. 30.
Rodzina: Krzyczewski (także: Krzyczowski) Herb: Krzyczewski Wstęp: przedstawiającego w polu czerwonem - białą chorągiew kościelną o dwóch połach, z góry na dół, przeszytą strzałą rozdartą bez opierzenia. W szczycie hełmu ptak, z pierścieniem w dziobie (Ostr. 1643). Wyszli z Krzyczewa, w województwie brzeskiem litewskiem. Staśko i Waśko Krzyczewscy, ziemianie brzescy, otrzymali 1523 r. od króla Zygmunta przywilej na myto w Krzyczewie, w nagrodę za zrobiony przewóz na Bugu ich kosztem (ML.). ¶ Kierdej Krzyczowski, chorąży brześciański 1562 r. i sędzia ziemski 1568 r. Adam Krzyczewski, sędzia ziemski brześciański 1590 r. Mikołaj, rotmistrz królewski 1629 r. (Zap. Lub. 32 f. 250). Krzysztof, sędzia ziemski brześciański 1631 r. Jakób, elektor Jana Kazimierza, podpisał 1644 r. testament Sapiehy, kasztelana wileńskiego (Sap. I f. 453). Stefan, żonaty z Maryną Derengowską w Połocku, 1667 r. (Ist. Jur. Mat. XXVI). Marjanna i Elżbieta, córki Jakóba i Barbary z Karczewiczów, których opiekunem był Michał Węgrzecki, sprzedały 1702 r. dworek, przy ulicy inflanckiej w Warszawie położony (DW. 108 f. 1142). ¶ Józef Ignacy i Nikodem Stanisław, synowie Józefa; legitymowali się ze szlachectwa w Królestwie, przed 1850 r. |
РОДОВОДИ ШЛЯХТИ > К >