У другій половині XVII ст. рід Козловських мешкав у Люблінському воєводстві й упродовж XVIII ст. через Холмські та Волинські землі перебрався на Білоцерківщину. Найдавнішим з відомих представників роду називають Я. Козловського, який жив у другій половині XVII ст. і опікувався у с. Горнище Острозької ординації. Його син – теж Ян (1709 – 1735 рр.) – мешкав у Любомлі на Волині разом із родиною. Молодший син – Андрій-Станіслав Козловський (1729 – 1771 рр.) – згодом переїхав до Подільської губернії. Він, у свою чергу, мав двох синів: старший – Станіслав (народився близько 1763 р.) – був визнаний у дворянській гідності Подільським депутатським зібранням, менший – Йоахим – жив у Білій Церкві й служив великому коронному гетьману Францішку-Ксаверію Браницькому. В 1845 р. рід Козловських перебрався у Мар’янівку. Мар’янівську родину Козловських представляють три сини Станіслава. Найстаршим із них є прадід українського маестро – П. Козловський (1813 – 1851 рр.). По собі він залишив трьох дітей, серед яких дід І. Козловського – Юзеф (Йосип), що народився близько 1840 р., рано загинув, а його дітей – Семена (1861 – 1929 рр.) та Олексія (1870 – 1960 рр.) – віддали навчатися кравецькому ремеслу до Василькова.
Отже, з родових досліджень Є. Чернецького дізнаємося, що батько І. Козловського опинився в кравця, за спогадами, «людини набожної і дуже порядної». Семен Йосипович став гарним майстром кравецької справи, до того ж вивчив усі тропарі і кондаки, які потім виконував на службах у мар’янівській церкві, а також вважався першим гармоністом на селі.
В одній з експозицій музею-садиби розміщена фотографія батька І. Козловського – С. Козловського, прикрашена українським вишитим рушником, а над нею розміщене фото Івана, яке також уквітчане вишитим рушником. Про рід матері І. Козловського – А. Косинської (1871 – 1921 рр.) – відомостей збереглося набагато менше: імена батьків матері – О. Шнарська та Г. Косинський. За спогадами онуки І. Козловського А. Козловської-Тельнової, він з гордістю наголошував, що рід його матері сягає корінням роду українського гетьмана К. Косинського – козака-характерника, ватажка козацького повстання XVI ст.
У молодого подружжя С. Козловського та А. Косинської 24 березня 1900 р. народився син Іван. У музеї зберігається оригінал свідоцтва про народження та хрещення з помісної православної церкви, адже за церковним каноном обряд хрещення раніше проводився саме в день народження [4, 4]. Тут також представлені речі і фотографії, на яких зображено родинне коло Козловських і з яких видно, що Іван був другим сином у сім’ї. Старшого брата звали Федором, йому на час народження молодшого виповнилося п’ять років. Із Федором любила бавитись дванадцятирічна Ольга – найменша сестра А. Косинської. Час раннього дитинства (1900–1908 рр.) сповнював І. Козловського материнською любов’ю, батьківською мудрістю, поетичною красою природи рідного села. Тоді ж йому вдалося відкрити в собі найціннішу загадку Божого дару, найдосконалішого інструмента його душі – голосу.
Згодом І. Козловський описував у своїх спогадах цей короткий, але такий важливий для подальшого життя період. Завжди охоче і пожвавлено згадував: «Мама в нас командувала… Справляють масляну, Андрія або Йордань – на панському ставку з льодяним престолом і хрестом – мати там. Кожної суботи були гості. Мама любила гостей. Хата в нас висока – добре було з печі гостей розглядати… Спочатку співали пісні, а потім – танці: падеспань, польки, чардаш… У мами ані слуху не було, ані голосу… Дідова сестра жила в нас – горбатенька Юлія – такий голос! А у мене це від Козловських» [5, 67].
Батьки відразу звернули увагу на дивовижний голос хлопця і вирішили у сім з половиною років відправити його на навчання до Києва в церковну школу при Свято-Михайлівському монастирі. Так Іван стає учнем духовної школи при Михайлівському Золотоверхому монастирі, де вже навчався його старший брат Федір. Навчаючись, обидва вони ще співали у Софійському соборі. «Жили ми в Михайлівському монастирі, там і харчувалися, – згадував Іван Семенович. – Співали в Софійському соборі, де регентом був Я. Калишевський…» [6, 6].
Про навчання і викладання у бурсі Михайлівського Золотоверхого монастиря ми дізнаємося від видатного композитора і диригента О. Кошиця: «Вчились церковного співу, а підручником нам був церковний «Обіход» Потулова – з нього ми й почали нашу нотну грамоту… а пізніше – книжки Архангельського з одноголосим укладом церковного співу. Окремо навчалися сольфеджіо, особливо ж нам подобались різні канони й двоголосні імітації… Це привчило нас до ансамблю. А разом з виучуванням цих наспівів ми вивчали і слова різних стихир, канонів воскресних і празникових, догматиків, кондаків, богородичних, прокиминів… Одне слово, всієї тієї колосальної «бездни премудрості» церковного співу, яку ніде, окрім духовних та спеціально церковно-співоцьких шкіл, не можна було здобути, яка має невимовні красоти і надзвичайні цінності» [7].
Усе своє життя, зауважує П. Бохняк, Іван Семенович був вдячний за «колосальну школу премудрості», яку здобув у монастирі і яка породила в ньому ще одну загадку тембрової окраси його голосу. Там же відбувався і гарт юнацького характеру. Проблемні стосунки з батьками, духовними наставниками вирішувались, все ж таки, на його користь, як би це не було важко для нього самого [6, 6]. Та, попри всі негаразди, головним для Івана залишалися музика, спів.
Газетні матеріали, книги, фотографії та інші документи, які зберігаються в музеї, є дуже важливими артефактами у дослідженні та вивченні життєвого і творчого шляху І. Козловського. Так, знайомлячись з газетними публікаціями П. Бохняка, дізнаємося, що влітку 1912 р. 12-річному Івану вдалося зустріти видатну особистість. Сталося це у Києві, в Голосієво, коли він з хором хлопців Михайлівського монастиря співав у Китаєвській пустелі. Цією особистістю виявився засновник української класичної музики М. Лисенко, який на той час доживав останні місяці свого життя [6, 6].
Цінним джерелом для музею є автобіографічна книга І. Козловського «Музыка – радость и боль моя», де зібрані його статті, інтерв’ю та спомини. Саме в ній ми знаходимо багато цікавих історій, подій та фактів. З його спогадів дізнаємось, що сімнадцятилітнім юнаком він вступив на навчання до Київського музично-драматичного інституту, а наприкінці 1918 р. почав співати в Полтавському музично-драматичному театрі.
Свій перший театральний досвід український тенор здобув під час відвідин Київського музично-драматичного театру, зокрема спектаклю «Вій» за повістю М. Гоголя. Навіть запам’ятав своє місце – у 24-му ряді партеру. У цьому театрі грали чудові майстри української сцени, такі як М. Литвиненко-Вольгемут, М. Горленко, О. Петляш, С. Бутовський, М. Садовський, І. Мар’яненко, М. Заньковецька, брати Тобілевичі, М. Кропивницький. «Про них усіх можна доказово повідати новому поколінню, адже в тих важких умовах ними зроблено дуже багато для історії духовної культури українського народу та його національного відродження, і ці люди пішли свідомо на життєві муки задля того, щоб розбудити духовне поетичне начало в кожній людині», – пише І. Козловський [5, 127]. Згодом маестро особисто почне виступати в цьому колективі.
Досвід роботи в драматичному театрі та подальший – в оперному – привели його до глибокого переконання, що стиль оперної вистави і драматичної не може і не повинен бути єдиним. Специфіка оперного мистецтва вимагає суворих законів сценічного втілення. І. Козловський був противником того, щоб на сцені використовувались натуралістичні декорації, такі, скажімо, як живі коні і паровози, де серед них виконувались оперні арії. Співак говорив, що опера щезне в диму таких «паровозів», онучі і коні не шлях до спасіння, а до погибелі. І як говорив мудрий мельник у виставі «Казка старого млина», «димохідна заводська труба і квітуче дерево не можуть співіснувати – хтось повинен загинути» [5, 98].
І. Козловський з величезною повагою та любов’ю ставився до тих місць, де він працював, і до тих людей, які цінували та шанували культуру і мистецтво. Підтверджує це велика кількість музейних фотографій, на яких зображені відомі постаті, історичні особистості, яких знав І. Козловський. «Співаючи в Большому театрі, ще в 1919 – 1920 роках мені не раз спадало на думку приїхати обов’язково в Полтаву, щоб поклонитись стінам тих залів, де звучали доброзичливі аплодисменти глядачів, а ще я знаю, що в кожному місті та в глядацькому залі є справжні прихильники – не мої, а мистецтва, – заради якого вартує і працювати, і жити» [5, 85].
Театральне життя Полтави в 20-х роках було надзвичайно цікавим і насиченим. На той час там існувало п’ять театрів і жоден з них не отримував державної дотації. Незважаючи на те, що у зв’язку з революційними подіями було введено комендантську годину і всі вистави починалися з 17 години, зали театрів були заповнені. На афішах міста можна було прочитати багато славних імен, серед яких Е. Бочаров, Є. Сперанський, Дніпрова Чайка (Л. Василевська-Березіна), В. Старостинецька, В. Товстолузька, І. Костюченко, П. Цесевич, Г. Пирогов та ін. «Можливо, ці імена сучасному поколінню нічого не говорять, але якщо поцікавитись історією опери, то можна легко переконатися в тому, що коли б не було таких першокласних майстрів сцени, то не було б і нас» [5, 68].
У фонотеці музею зберігаються грамплатівки, магнітофонні бабіни, аудіокасети та аудіодиски з записами творів І. Козловського, а саме тих, що він виконував у Полтавському театрі. Свою роботу в цьому театрі український співак поєднував із службою в Червоній Армії: «Моя частина, 22-а бригада інженерних військ, розміщувалась за містом, і я приїжджав в театр на своїй конячці, прив’язував її біля будівлі і йшов на сцену. Звичайно, мене хвилювала та партія, яку я буду виконувати, але не менше я переймався тим, як виглядає моя конячка, на якій я промчуся верхи Полтавою. Нехай проститься мені ця юнацька зухвалість! Тим паче, що моя поява на коні заспокоювала глядачів, які поспішали до театру: вони не запізняться, адже Фауст ще скаче вулицями міста» [5, 89].
Тут під час різдвяних колядувань І. Козловський знайомиться з письменником В. Короленком, а також вперше виконує партію Ленського в опері П. Чайковського «Євгеній Онєгін». На цьому концерті були присутні всі його друзі по ескадрону. Кошти, виручені від концерту, були передані голодуючим дітям Поволжя [12, 56–59; 23, 66]. В архівах І.Козловського зберігається велика кількість фотографій та інших матеріалів, які відображають історію його полтавського періоду життя.
Окрім театральних виступів, І. Козловський проводив шефські концерти, які проходили на вокзалах, фабриках, колоніях для безпритульних дітей, організованих А. Макаренком під Полтавою. Також у пам’яті маестро залишились незабутні спогади про творчу співпрацю з його першими диригентами – О. Кошицем, О. Єрофеєвим, В. Верховинцем, Ф. Попадичем, Г. Кисельовим. Про цих людей він пише у своєму щоденнику, який зберігається в архівах Київщини, а не в музеї. Як музикант він був вражений тим, що високоталановиті композитори писали музику, в якій можна було відчути нав’язливий примітивізм. «Народ і так досить добре співає, а в опері, де основа – спів, саме співу і немає. Поблажливість до художньої якості матеріалу, даремні вимоги до оперного мистецтва людьми з обмеженими знаннями і опосередкованим смаком, гонитва за кількістю на шкоду якості – є великим гальмом в розвитку оперного мистецтва. Також є ще одна перешкода на шляху створення нових опер: для того, щоб опера була поставлена на сцені, потрібно було, щоб її постановку затвердили шість організацій, і, як правило, смаки чиновників, що затверджували ту чи іншу виставу, дуже часто розходились із думкою художників, митців та глядачів. Отже, комітет з питань мистецтва та духовної культури, а зокрема люди, керівники, повинні дослухатися до думки художників – професіоналів, а не вважати своє рішення законом, це би принесло велику користь на шляху в розвитку оперного мистецтва», – зауважує І. Козловський [9].
Репертуар його був досить великим та різноманітним, він складався з оперних партій Фауста, Герцога, Тріке, Дубровського, Йонтека, партій з опер «Наталка Полтавка», «Катерина» та інших, а також українських і російських народних та авторських пісень і романсів. Церковні твори мали місце в його творчості, але великим досягненням для історії української духовної культури були колядки, які він виконував українською мовою. Його життя було наповнене творчими перемогами, а також і поразками [6, 123; 22, 427]. Після прослуховування йому було відмовлено і, на прохання адміністрації Харківської опери, в 1923 р. він переїжджає на роботу до Харкова. Про цей період свого життя Іван Семенович пише в листах до друзів, що містяться в його книзі «Музыка – радость и боль моя».
І. Козловський з великою повагою ставився до творчого надбання країн, що входили тоді до складу Радянського Союзу. З любов’ю співак пригадує концерт, що відбувся в Большому театрі на честь його 175-літнього ювілею: «Концерти, подібні цьому, завжди дуже тепло зустрічаються московською публікою, яка з вдячністю і любов’ю реагує на них». Особливо наголошував він на тому, щоб частіше звертались і професійні, і самодіяльні колективи до музичної скарбниці народної та класичної музики [11].
Українському співакові чимало доводилося спілкуватися на тему мистецтва з багатьма відомими людьми, прославленими льотчиками, такими як В. Чкалов, М. Громов, Г. Байдуков. Маестро пригадує, як у готелі «Москва», зустрівшись з Чкаловим та Корнійчуком, вони обговорювали, яким чином можна оживити оперу, зробити її доступнішою для широкого кола слухачів. У той час готувалась постановка опери М. Аркаса «Катерина», й І. Козловський хвилювався, чи буде зрозуміла мова Т. Шевченка сучасному глядачеві та як трактувати образ офіцера, який фігурує в опері як Москаль. Весь текст проходив українською мовою, – але офіцер спілкувався з Катериною російською. І. Козловський наспівував друзям фрагменти арій матері Катерини, Івана російською та українською мовами, як в оригіналі, і після почутого В. Чкалов мовчки, не вступаючи в діалог з О. Корнійчуком, попросив українського тенора ще раз проспівати, на що той погодився і, сівши за рояль, вдруге виконав «Ой хто ж мою головоньку приголубить». Цей мужній чоловік з задоволеним виразом на обличчі сказав: «Я народився на Волзі, люблю російську пісню, але мені здається, що оперу потрібно ставити так, як ти співаєш – в шевченківському оригіналі! Шевченкова мова багатша, а тому і зрозуміліша, аніж рекомендований переклад» [12]. Думка В. Чкалова тоді вирішила мовне питання опери, і згодом вона була поставлена режисером Й. Лапицьким мовою оригіналу.
Важливим фактором є особливість сприйняття музики, її доступність. Цей аспект для І. Козловського мав велике значення, адже його життя було присвячене музиці і тому, як вона впливала на людей, на їхній внутрішній світ. «І якщо ви зайшли в музичний магазин і не задоволені тим, що там лежить класика й немає естрадних шлягерів, то попросіть, щоб вам прокрутили, наприклад, пісню Бетховена «Сурок». Цій пісні більше двох з половиною століть, і послухавши декілька тактів, ви відчуєте, як починає оживати ваша душа і наповнюватись якоюсь геніальною простотою» [13].
І. Козловський завжди з глибоким почуттям любові згадував про рідне село Мар’янівку: «З великою повагою хочеться згадати диригентів дитячого хору Мар’янівської музичної школи Деркач Марію Петрівну та Бохняка Павла Петровича, які, неодноразово приїжджаючи на концерти, конкурси та фестивалі до Москви, радували своїм талантом московських глядачів» [14].
Отже, такі особистості, як І. Козловський, С. Крушельницька, О. Кошиць, М. Лисенко, К. Стеценко, А. Кос-Анатольський, П. Чубинський, М. Скорик та ін., є духовними продовжувачами славних музичних традицій, що були накопичені людством упродовж багатьох віків. Вони зробили значний вклад в історію української музичної культури, яка суттєво вплинула на процеси національного відродження України XIX – початку XX століття. І саме музеї можуть фундаментально вирішити питання зі збереження та висвітлення творчої спадщини видатних діячів музичної культури того часу. Тому великою мрією і бажанням І. Козловського було відродити маєток своїх предків. Аби втілити ідею видатного маестро, потрібно добудовувати його, щоб він став не просто маєтком, а культурним музейним комплексом з концертним залом і кімнатами для експозицій, де можна було б проводити українські та міжнародні концерти, конкурси і фестивалі співаків та музикантів. Це б також могло сприяти ефективному вирішенню проблеми вивчення історії музичного мистецтва України.

Література

1. Енциклопедія українознавства: у 10 т. / Гол. ред. В. Кубійович. – Париж; Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954–1989.
2. Бохняк П. Шлях до вершини / Павло Бохняк // Васильківщина. – 2009. – 17 лют. – № 12. – С. 4.
3. Бохняк П. Шлях до вершини / Павло Бохняк // Васильківщина. – 2009. – 20 лют. – № 13. – С. 6.
4. Козловский Иван Семёнович. Гармония звуков / Иван Семенович Козловский // Труд.– 1972. – 4 июня.
5. Козловский И. С. Искусство и подвиг / Иван Семенович Козловский // Молодая гвардия. – 1963. – № 7.
6. Козловский И. С. Музыка – радость и боль моя: Статьи. Интервью, воспоминания / Иван Семенович Козловский / И. Сафронова, И. Слезина. – М.: Издат. объединение «Композитор», 1992. – 384 с., ил.
7. Козловский И. С. Неповторимый / Иван Семенович Козловский // Сов. культура. –1974. – 5 февр.
8. Козловский И. С. Об опере наших дней / Иван Семенович Козловский // Лит. газета. – 1951. – 9 июня. – С. 2.
9. Козловский И. Пение – высокий университет / Иван Козловский; запис. М. Богданова // Смена. – 1970. – № 10. – С. 24–26.
10. Козловський І. С. Тріумф народного мистецтва / Іван Семенович Козловський // Правда України. – 1965. – 6 квіт.
11. Кошиць О. А. Спогади / Олександр Антонович Кошиць / Упоряд., передмова М. Головащенка; післямова М. Слабошпицького. – К.: Рада, 1995. – 384 с.
12. Лебедев В. С. Божественный посол. Воспоминания об И. С. Козловском / Лебедев В. С. – Владимир: Просвещение, 1994. – 167 с.
13. Чернецький Є. Родознавчі студії / Євген Чернецький // Старожитні часи на Пороссі. – http: www.biblioteka.com.ua/modules.php?
14. Чудесное выступление / Запис. М. Анохина // Сов. культура. – 1985. – 7 февр.
15. http://www.museum-ukraine.org.ua/