КОРИТКИ-РИХТИЦЬКІ - шляхетський рід Дрогобицького повіту Перемишльської землі польського походження. Родоначальник Рихтицьких (Рихчицьких) вислоцький шляхтич Станіслав Коритко в серпні 1409 р. отримав від Владислава Ягайла села Почаєвичі та Верхні і Нижні Гаї за умови служби списом і 5 лучниками2. Коритки були католичного сповідання і заможними землевласниками навіть у масштабах всієї землі. Ян Рихтицький, який заплатив в 1508 р. більше 7 гривен податку, входив до числа 30 найбільших пере- мишльських платників податків. 2 AGZ. – Lwów, 1873. – T. 4. – Nr. 22. – S. 73-75. Джерела: Пашин С. Дрогобицька шляхта (XV – початок XVI ст.) – Дрогобицький краєзнавчий збірник. Випуск XIV-XV. Дрогобич, 2011.Смуток І. Шляхетська землевласність у Дрогобицькому повіті Перемишльської землі в XVI ст. Родоначальник Рихтицьких (Рихчицьких) вислоцький шляхтич Станіслав Коритко в серпні 1409 р. отримав від Владислава Ягайла села Почаєвичі та Верхні і Нижні Гаї за умови служби списом і 5 лучниками2. Його сини Ян і Томаш відомі з 1436 р. Ян у 1446 – 1447 рр. був одружений з се- строю Яна Куната з Тулиголів Анною, але невдовзі одружився з дочкою львівського шляхтича Андрія Малеховського Катериною. Його сини Ян і Станіслав до літа 1462 р., здається, досягли повноліття, причому Станіслав, поза всякими сумнівами, народив- ся від другої дружини. Близько 1450 р. володіння покійного Андрія Малеховського були розділені між трьома його дочками, унаслідок чого до Яна відійшли львівські села Острожани, Джуричі, (частково) Юшковичі і будинок в передмісті Львова. Інші дочки Малеховського були заміжні за Яном Кунатом та Яном Юрою, так що Коритки поріднилися з досить відомими львівськими родами. Старша дочка Яна, Катерина, вийшла за Мірчу Риботицького-Бжесцянського (1462 р.)3 . Ян володів Рихтичами (під Дрогобичем), Почаєвичами і обидвома Гаями, а при проведенні люстрації 1469 р. пред'явив 5 грамот із записом 500 гривен на дрогобицьке село Трускавець і 4 грамоти із записом 360 гривен на львівські Конюшки. У лютому 1476 р. він отримав 100 гривен приданого за третьою дружиною Барбарою і помер раніше грудня 1479 р., швидше за все, в тому ж 1479 р.4 “Ян Коритко з Конюшок”, який продав у січні 1471 р. за 550 гривен Трускавець Гнатові Тустановському і стрийському шляхтичеві Андрію Любенецькому та був одружений з невідомою Анною, поза сумнівом, був сином Яна-старшого: запис від 7 січня 1472 р. свідчить про Станіслава як про брата продавця. Ян-молодший ще в червні 1485 р. був опікуном рідних сестер Ганни і Катерини. Ян Рихтицький із записів межі XV – XVI ст. і його брат Рафаїл, що осів на Львівщині (1503 р.), напевно, були його синами. Перша дружина Рихтицького Ганна була “Recepta tempore devastacionis Thurcorum”, і йому довелося повернути колишньому тестеві, перемишльському підсудку Рафаїлові Прохніцькому, 100 гривен приданого (1500 – 1503). У 1508 р. він під іменем “Рихтицького” платить з Рихтичів, Почаєвичів та Гаїв 7 гривен 8 грошів податку5 . Другий син Яна-старшого, Станіслав, який володів лише львівськими селами, в пере- мишльських актах 1501 – 1503 рр. згадується у зв’язку із судовою справою з рідним племінником Яном Рихтицьким з приводу опіки над психічно хворим двоюрідним племінником Павлом, його сестрою Софією і над дрогобицьким селом Вороблевичі, що належало їм. Ігноруючи вимогу короля Олександра, Станіслав відмовився відступити Рихтицькому половину Вороблевичів. Після смерті Станіслава аналогічну позицію займали його сини Микола і Станіслав (1503 р.). Останній восени 1504 р. відступив 15-ланові Вороблевичі і сусіднє село Солонське, яке раніше належало Рапчицьким, львівському шляхтичу Миколі Ланцкоронському6. Другий син засновника Кориток, Томаш з Вороблевич, помер в 1450-і роки. Дві його дочки з 100 гривнами приданого одружилися: Фенна – із сином колишнього никловицького солтиса Беняша Жучинського(1471 р.), Єлизавета – з Альбертом Глинським (1480 р.)7 . Сини пана Томаша – Микола з Руди і Томаш з Вороблевич – уперше згадуються в списку свідків грамоти львівського підкоморія Юрія Стру- мила від 17 серпня 1461 р. Львівське село Руда братам дісталося від матері Офки Куликовської. Після смерті бездітного Томаша Микола стає власником і Вороблевич: у березні 1471 р. він записує на половині села 240 гривен віна дружині Барбарі – дочці Павла Бужинського. Їхній син Павло до травня 1487 р. вже досяг повноліття і був абсолютно нормальним юнаком. Смерть Миколи, що спіткала його раніше травня 1501 р., поклала початок довгій тяганині про опікунство над Павлом, який втратив розум, і його сестрою Софією. Востаннє Павло згадується в записі від 23 серпня 1503 р.8 2 AGZ. – Lwów, 1873. – T. 4. – Nr. 22. – S. 73-75. 3 Ibid. – Lwów, 1876. – T. 6. – Nr. 77. – S. 109-110; Lwów, 1888. – T. 13. – Nr. 3127, 3477, 4720, 4742. – S. 225, 249, 364, 367; Lwów, 1891. – T. 15. – Nr. 3128, 3130. – S. 421-422; Lwów, 1901. – T. 17. – Nr. 4050. – S. 504-506; Lwów, 1903. – T. 18. – Nr. 637-642. – S. 97-99. 4 Jabłonowski A. Polska XVI wieкu… – S. 7; AGZ. – Lwów, 1901. – T. 17. – Nr. 1369. – S. 138; Lwów, 1903. – T. 18. – Nr. 847, 1166, 1263. – S. 129, 175, 188; Boniecki A. Herbarz polski. – Cz.1: Wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. – Warszawa, 1907. – T. 11. – S. 203-205. 5 AGZ. – Lwów, 1903. – T. 18. – Nr. 132, 288-289, 1871, 2803, 4190, 4207, 4210, 4216. – S. 24, 41, 274, 414, 568, 570-571; Jabłonowski A. Polska XVI wieкu… – S. 109. 6 AGZ. – Lwów, 1901. – T. 17. – Nr. 3361, 3372, 3411-3413, 3501, 3528. – S. 394-395, 397, 402, 415, 418; Lwów, 1903. – T. 18. – Nr. 2899, 3084, 3107, 4082, 4146, 4164, 4260-4261, 4312. – S. 424, 434-435, 447, 555-556, 563, 566, 577, 581; Jabłonowski A. Polska XVI wieкu… – S. 143. 7 AGZ. – Lwów, 1888. – T. 13. – Nr. 4160, 4190. – S. 304, 306; Lwów, 1889. – T. 14. – Nr. 3572. – S. 482; Lwów, 1901. – T. 17. – Nr. 625, 4045. – S. 59, 504-506; Lwów, 1903. – T. 18. – Nr. 263, 1330- 1331. – S. 37, 197-198. 8 Ibid. – Lwów, 1876. – T. 6. – Nr. 44. – S. 66-67; Lwów, 1901. – T. 17. – Nr. 625. – S. 59; Lwów, 1903. – T. 18. – Nr. 171-172, 2899, 3107, 3567. – S. 25-26, 424, 447, 497. Вороблевичі. На межі XV – XVI ст. село належало Павлові і Софії Кориткам, котрі перебували в опіці родичів Станіслава Коритка, і Янові Рихтицького. Фактично Вороблевичі перебували у власності Станіслава, котрий відмовлявся відступити Яну належну йому половину. З цього приводу обидва у 1501 – 1503 рр. провадили судовий процес, який ситуації не змінив. Вороблевичі залишилися в руках Станіслава Коритка, а по його смерті перейшли до його синів Миколая і Станіслава. У 1504 р. Станіслав- молодший Коритко відступив Вороблевичі Миколаєві Лянскоронському56. Останній через кілька років, у 1508 р. продав Вороблевичі Станіславові Яскманицькому. З цього часу й до початку XVII ст. Вороблевичі незмінно входять до маєтків Яск- маницьких. По смерті Станіслава, на початку 1530-х років, його четверо синів розме- жували батьківський спадок. Вороблевичі з Ролевом припали старшому Миколаю. Утім, на початку 1550-х років він помер бездітним, а його власність була розподілена між іншими трьома братами. У 1552 р. Станіслав і Ян продали братові Андрію свої частки у Вороблевичах, Боярах і Ролеві відповідно за 3000 і 2000 зл. У 1560 – 1580-х роках маєток у цих трьох селах належав єдиному синові Андрія Миколаю, а по його смерті з 1593 р. – його синам Якобу, Яну, Мартину, Андрію57. 56 Пашин С. Дрогобицька шляхта XV – початку XVI століття // ДКЗ. – Дрогобич, 2011. – Т. XIV-XV. – С. 436; AGZ. – Lwów, 1903. – T. 18. – № 4146, 4164, 4260-4261, 4312. 57 ЦДІАУЛ. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 7. – С. 651; Спр. 8. – С. 647, 655-656, 663, 667, 694, 726; Спр. 14. – С. 285; Спр. 17. – С. 18, 31, 320, Спр. 24. – С. 77, 378; Спр. 28. – С. 723; Спр. 32. – С. 774; Спр. 170. – С. 1045-1046; Спр. 173. – С. 327; Спр. 175. – С. 204. Рихтичі, Далява, Почаєвичі, Гаї Верхні і Нижні, Михайловичі. Цей найбільший в Дрогобицькому повіті шляхетський маєток на межі XV – XVI ст. перебував у власності Яна Рихтицького. Упродовж 1510 – 1520-х років він неодноразово з’являється на сторінках перемишльських актів, як правило, в якості кредитора навколишньої шлях- ти75. Його дружиною була Катерина, котра у 1524 р. заставила сс. Чижки і Сяночани у Перемишльському повіті Йосифу Корманицькому76. Оскільки обидва села наприкінці XV – початку XVI ст. перебували в посесії Ваповських, можна припустити, що дружина Рихтицького була саме з цієї родини. Подружжя мало сина, який так само, як і батько, звався Яном. Відомо, що останній був королівським дворянином (1524 р.)77. Відомий у 1530-х роках Ян Рихтицький міг бути як батьком, так і сином78, але відомо напевне, що жодного з них не слід ототожнювати, як це зробив А. Бонецький з Яном Коритком, львівським стольником (1523 – 1537)79. У 1537 р. Петро, син Рафаеля Коритка, позивав Павла і Барбару Коритків, дітей покійного львівського стольника, з приводу якихось речей, забраних ще у батька Петра. Опікунами малолітніх Павла і Барбари у цій справі виступають Ян Рихтицький та вдова перемишльського стольника Анна Ожеховська80. Очевидно, що Ян Рихтицький і Ян Коритко дві різні особи, так само очевидно, що Рихтицькі все ж таки належали до родини Коритків, хоча і невідомо, в яких родинних зв’яязках перебували вони між собою. Після 1539 р. перемишльські акти про Рихтицьких не повідомляють У тому ж році Ян Рихтицький придбав за 5000 угорських злотих м. Дуклю та навколишні села в Бецькому повіті81. У 1542 – 1553 рр. він утримував у Львівській землі тенуту Кам’янку82. Ймовірно, його дочкою була Анна, котра в 1559 р. разом з Варнавою Не- згодою відступила свої права на Чорноконці, Лепотовичі і Старі Давидовичі братам Станіславу, Криштофу, Андрію, Петру Лясотам83. Показово, що саме брати Лясоти з 1580-х років виступають власниками Рихтицького маєтку коло Дрогобича84. Напев- не, Анна, будучи єдиною спадкоємницею Яна Рихтицького, по смерті батька продала родові маєтності Лясотам. У 1590-х роках Рихтичі, Почаєвичі, Гаї Верхні і Нижні, Далява належали Яну Сигіз.мунду, синові люблінського підчашого Криштофа85. Поборовий реєстр Перемишльської землі 1589 р. серед власників вказаних сіл згадує Андрія Ожеховського, а в Рихтичах – Софію Рокицьку, Андрія Садковського86. Обставини, за яких вони набули власність в “рихтицькій волості”, залишаються невідомими. 75Там само. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 8. – С. 260, 280, 351, 737; Спр. 9. – С. 897. 76Там само. – Спр. 8. – С. 475. 77Там само. – Спр. 9. – С. 418-419. 78Там само. – Спр. 12. – С. 185, 363; Спр. 14. – С. 91. 79Boniecki A., Herbarz polski. – Cz.1: Wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. – Warszawa, 1907. – T. XI. – S. 205. 80 ЦДІАУЛ. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 12. – С. 363-364. 81 MRPS. – Varsoviae, 1912. – P. IV. – Vol. ІІ. – № 19745-19749. 82 Ibidem. – Varsoviae, 1910. – P. IV. – Vol. I. – № 7335, 7561; Varsoviae, 1915. – P. IV. – Vol. III. – № 20801, 22583. Suchei-Grabowska A., Monarchia dwu ostatnich Jagiełłonów a ruch egzekucyjny. – Cz. I. Geneza egzekucji dóbr. – Wrocław etc., 1974. – S. 235. 83 MRPS. – Varsoviae, 1919. – P. V. – № 8603. 84 ЦДІАУЛ. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 286. – С. 386 85Там само. – Спр. 170. – С. 979; Спр. 294. – С. 377; Спр. 295. – С. 643. 86 Źródła dziejowe. – Warszawa, 1901. – T. XVIII. – Сz. 1. – S. 38. В 1532 р. власниця Звенигорода і Жукова Софія Кориткова уклала угоду з парохом Бернардином Колачеком: храм отримував снопову — ще й з цих сіл. Комплекс володінь родини у Львівському повіті знаходився на межі з Перемишльською землею, де Кориткам також належало ряд поселень63. У 1552 р. Павло Коритко утримував за собою села Конюшки, Погірці, Подільці, Сусолів, а також частину с. Тулиголови. У 1578 р. Павло також був зафіксований як власник с.Лівчиці64. Під заставою Петра Коритка (станом на 1552 р.) перебували села Відники, Гринів і Шоломинь65. Окремо у власності Петра та Бартоломея знаходились с. Речичани66 і с. Звенигород67 відповідно. В реєстрі 1584 р. володільцем Речичан був названий перемишльський підкоморій Павло Коритко68, а Відник – Бартоломей69. Окрім того, село Конюшки у документі згадане двічі – як Конюшки Малі (2,5 лани Коритка; 3,5 лани Зарецького) і Великі (5 ланів)70. 63 За поборовим реєстром 1589 р. Коритки володіли двома ланами в с. Волоща та селом Мала Білина (Źródła dziejowe. – Warszawa, 1902. – T. XVIII. – Cz. I. – S. 29, 36). 64 Згідно поборового реєстру 1578 р. Павло Коритко був власником п’яти сіл – Лівчиці (5 л.), Тулиголови (14 л.), Сулятів (Сусолів?, 3 л.), Погірці (12 л.), Конюшки (3 л.) (Źródła dziejowe. – Warszawa, 1902. – T. XVIII. – Cz. I. – S. 64). 65 AGAD. ASK. – Dz. I. – Sygn. 19. – K. 170v. 66 Ibid. – K. 171. 67 Źródła dziejowe. – Warszawa, 1902. – T. XVIII. – Cz. I. – S. 70. 68 AGAD. ASK. – Dz. I. – Sygn. 19. – K. 806v. 69 Ibid. – K. 785. 70 Ibid. – K. 805. Рεляцы возного положεня позvоv по их мл паноv Прущинских ωд пн̃ов Корыткоv малжонкоv▫. Року тисєча шєстсотъ сεмъдєсят ωсмого мсца мая дvадцатъ трεтєго дн̃я. На vрядє кгродскомъ в замку εго кр мл Ѡvруцъкомъ пєрєдо мною, Рεмияномъ Сурином, лоvчим Ноvокгродскимъ, подстаростим кгродскимъ ωvруцким, и актами кгродскими старостинскими. Stanowszy personaliter, wozny generał wdstwa kiiowskiego, wołynskiego, ̃ brasławskiego y czernihowskiego, szlachetny Demian Dimitrowicz, ku zapisaniu do act ninieyszych zeznał rellacią swoię temi słowy, jz on roku teraznieyszego, tysiąc szescset siedmdziesiąt osmego, msc̃ a maia osmnastego dnĩa pozew Głowny Trybunalskiy Koronny Lubelsky awtentyczny Sądowi Głownemu Trybunałowi Koronnemu Lubelskiemu Sądzie nalezący odniosł do wsi Koptewszczyny, w powiecie owruckim a w woiewodstwie kiiowskim lezącey. Ktory pozew przyniosszy do dworu tam będącego a zastawszy w tym dworze urodzonych panow Floriana y Kazimirza Pruszynskich, onym samym ten pozew oczewiscie w ręce oddał y opowiedział, jz ten pozew jest pisany po jch msciow samych, jako principałow, y małząki jch ms ̃ ci, y innÿch ̃ comprincipałow, pomocznikow y sług onych w pozwie mianowanych, na jnstantią jnstigatora sądowego y urodzonÿch jch msc pana Stanisława Korytka ÿ ̃ jey msci paniey Justyny Pruszÿnskiego Korytkowey, małząkow. A to w sprawie ̃ o gwałtowną [!] najachanie na maiętnosc dellatorow – wies Potapowicze, w powiecie owruckim a w woiewodstwie kiiowskim lezącey, tamze dellatorow posieczenia, obuchami zbicie y wszystkiej substantiey v protestaciey y w pozwie specificowaney y nim prae de et spolli zabrania dellatorow jn carceribus // jn carceribus zatrzymanie, o czym szyrzy ten pomieniony pozew wszystkiej rzecz w sobie wyraza▫, a drugi takowyze pozew do przysłuchania się w tej sprawie wywodzenia jnquisitiey albo soratenieÿ tymze pozwanym od tychze actorow tegoz dnia oddał. Za ktoremi to pozwami mianowany wozny rok y termin stronom obom przed Sądem Głownym Trybunalskim Koronnym Lubelskim w roku teraznieyszym, tysiąc szescset siedmdziesiąt osmym, od połozenia tego pozwow za niedziel szesc, gdy ta sprawa z regestru granions [?] excessus, albo jako i gdzie prawo y ordinatia trybunalska naznaczÿ do sądzenia przypadnie y sądzona będzie ku rosprawie prawney stanowic się obom stronom złozył y naznaczył, y o tym tę swoię rellacią zeznawszy, prosił, aby actami connotowana była, co otrzymał. [+] Опуб.: Книга Овруцького замкового уряду 1678 р. Серія «Волинський текст: пам’ятки української мови». – Вип. 2. /Підгот. до вид. О. Ю. Макарова. – Житомир, 2013. – 244 с. |
РОДОВОДИ ШЛЯХТИ > К >