Копистинські  1. Загальні відомості та походження. Рід виводився від Йосифа Бідуна. У 1408 р. він отримав від короля Владислава Ягайла привілей на с. Копистно з дворищем та зобов’язувався виставляти для військової служби двох лучників. Обставини отримання с. Копистна першим відомим представником роду виказують в ньому дрібного шляхтича-рицаря, обтяженого звичним колом обов’язків служилого люду на галицькому пограниччі до введення польського права у 1434 р. Православне віровизання членів роду свідчить про руське або волоське походження Йосифа Бідуна. Використання Копистинськими у XVI – XVIII ст. польського гербу Леліва цьому не суперечить та не повинно вводити в оману. Адже у XV ст. вони послуговувалися гербом Сас, принаймні, саме останній був на печатці Грицька з Копистна, котрий брав участь у з’їзді руської шляхти у 1427 р. Генеалогія 1.Копистинські у XV ст. 1.1.Копистинські Бречки і Дидички (нащадки Левка (1491 – 1512) 1.2.Копистинські (нащадки Кузьми (1484 – 1512) 1.2.1.Копистинські (нащадки Юська Кузьмича (1538 – † між 1580/1584) 1.2.2.Копистинські (нащадки Федька Кузьмовича (1547 – 1584) 1.2.2.1.Копистинські (єпископська гілка) 1.2.2.1.1.Копистинські з с. Топільниці (нащадки Андрія Михайловича (1651 – † між 1702/1705) 1.2.2.1.2.Копистинські з с. Тустановичів (нащадки Станіслава Михайло- вича (1663 – † між 1668/1673) 1.2.2.2.Копистинські з сс. Попелів та Борислава (нащадки Олександра Федьковича (1588 – † між 1622/1623) 1.2.2.3.Копистинські Яновичі 1.3.Копистинські Заблоцькі 1.3.1.Копистинські Заблоцькі. Костьовичі 1.3.2.Копистинські Заблоцькі. Лесьовичі 1.3.2.1.Копистинські Заблоцькі. Лесьовичі з с. Бережниці 1.3.2.2.Копистинські Заблоцькі. Лесьовичі з с. Городища 2.Копистинські з м. Старої Солі 3.Копистинські нез’ясованого походження 3.1.Копистинські нез’ясованого походження та неідентифіковані (XVI ст.) 3.2.Копистинські нез’ясованого походження та неідентифіковані (XVII ст.) 3.3.Копистинські нез’ясованого походження та неідентифіковані (XVIII ст.) 3.4.Копистинські з сс. Криниці і Кавська Його сучасниками були Захарія, Левко і Мал, присутні під час розмежування Копистна від сусідніх королівських володінь 1415 р. Впродовж XV ст. перемишльські акти згадують понад десяток власників Копистна, не завжди зазначаючи, ким вони доводилися один одному. На початку XVI ст. рід репрезентований братами Йосипом і Кузьмою та їхніми синами. Єдиний спадкоємець Йосипа по чоловічій лінії Левко у свою чергу мав двох синів. З них Іван на прізвисько Бречка започаткував відгалуження Бретчаків, яке вигасло на початку XVII ст. Кузьма став засновником найчисленної та відомої гілки Копистинських. Його внуки від сина Васька – Йосько і Федько продовжили рід. Наступники Йоська, відомі як Йоськовичі, на початку XVII ст. залишили Кописно й осіли в Турйому, згодом Кропивнику і Попелях. Внук Йоська Павло Васькович займав уряд перемишльського віцереґента (до 1615 р.), правнук Василь у різний час був ієромонахом в Уневі (1612–1613), ігуменом у Ліську (1623– 1624), ігуменом Перемишльського монастиря святої Трійці (1625–1631), ігуменом монастиря в Топольниці (1641), ігуменом монастиря в попелях (1647). Федько Кузьмич мав трьох синів, з яких Михайло 1591 р. обраний перемишльським владикою. Внук від сина Грицька Захарія став архімандритом Києво-Печерської лаври. У владики Михайла було четверо дітей. Із них рід продовжили нащадки Андрія, що осіли в Топільниці. До кінця XVI ст. Копистинські володіли Кописном, одночасно із 1550.х років вони набули частки в родинних гніздах руської шляхти Перемишльського, Самбірського і Дрогобицького повітів. Спочатку вони опинилися в Турйому та Созані, впродовж наступних кількох десятиліть Копистинські з’явилися серед власників Тишковичів, Топільниці, Ільника і Мельничного, Кропивника, Гордині та Секерчичів, Унятичів, Попелів і Борислава, подекуди лише тимчасово, а подекуди остаточно осівши там (джерело: Смуток,Формування еліт та історія шляхетського стану, 58–59). 1408 р. Владислав Ягайло надав Йосифу Бідуну городище Копистно з церквою та Боднарським дворищем. Йосиф Бідун, вочевидь, був військовим, бо Памва Беринда охарактеризував його як чоловіка войовничого та сильного [8, с. 83]. За джерелами 1438—1443 рр., В. Кметь називає імена його нащадків (синів або онуків) – Хан і Малук Копистенські, а також синів Малука – Андрій, Сенько та Оначко [6, с. 34]. З 1440-х років власники Копистна регулярно з’являються на сторінках перемишльських актів . Серед них зустрічаємо і Йосипа (1469-1495), що свідчить на користь наявності родинного зв’язку між Йосифом Бідуном і пізнішими власниками Копистна. Генеалогію роду Копистенських викладено в посвяті до окремих видань книги до «Іже в святих отця нашого Іоанна Златоустого Архієпископа Константинограда, патріарха Вселенського, Бесіди на 14 посланій св. апостола Павла» (далі – «Бесіди на 14 посланій…»), складеній 16 травня 1623 р. ієромонахом Києво-Печерської лаври Памвою Бериндою та присвяченій дворянину Феодорові Копистенському. У ній наведено багато відомос- тей про родину Копистенських. Памва Беринда насамперед наголошує давність шляхетського роду Копистенських: «еще от Лва князя Росскаго, а потом от королей полских волности, прерогативы и данины свои мает». У роду Копистенських йшли поруч митра та ратище, тобто стан архієрейства та воїнства, булитакож філософи, проповідники та богослови [8, с. 82]. Демографічні показники Копистинських упродовж трьох століть, починаючи з кінця XV ст., зазнавали постійних змін. На перший погляд, вони цілком відповідають тим змінам, що мали місце серед руської шляхти Перемишльської землі загалом: чисельне зростання (XVI ст.) – спад та стагнація (XVII – початку XVIII ст.) – нове зростання (XVIII ст.). Втім, їхній докладніший розгляд змушує вносити корективи в цю усталену схему.Упродовж XVI ст., справді, чисельність власників Копистна зростала. Якщо у 1480-х роках їх нараховувалося 7-9 дорослих чоловіків (далі – дор. чол.), то у 1570-х цей показник становив 21 дор. чол. Для порівняння, серед руської шляхти Самбірського повіту таке саме дворазове зростання зустрічається у Баранецьких – з 4 до 9 дор. чол. Натомість, у Блажівських, Білинських, Бачинських, Луцьких, яких на кінець XV – початок XVI ст. так само нараховувалося 7-9 дор. чол., зростання було 4-6-разовим. Серед решти родів (окрім Радиловських і Ортинських) ці показники були ще більшими ccx. На нашу думку, такий відносно незначний демографічний ріст, як зрештою, і його швидке припинення вже у 1570-х роках, зумовлений змінами структури землеволодіння в Перемишльській землі упродовж кінця XV – XVIст. В цей час відбувається перетікання земельного фонду з рук дрібної шляхти у власність середньої і заможної шляхти. Частка дрібного землеволодіння, а такими були, власне, родові гнізда руської шляхти, скорочується. У південній частині Перемишльщини, де переважали королівські землеволодіння з вкрапленими серед них анклавами шляхетських землеволодінь, не було передумов для виникнення великих компактно розміщених маєтків. Тут наступ вівся спорадично й не призвів до зникнення дрібної землевласностіccxi. Натомість північніше, на території між р. Сяном і р. Дністром родові гнізда руської шляхти зникають одне за одним. Доля колишніх власників склалася по- різному. Одні зникають остаточно й залишається до кінця незрозумілим чи за цим приховується міграція за межі Перемишльщини, чи вигасання (Тишковські, Мельновські, Заблоцькі), інші – переселяються частково на південь у Самбірський, Дрогобицький, гірську частину Перемишльського повітів, частково ще далі у сусідні землі та воєводства (Баранецькі, Путятицькі, Пацлавські, Замойські), й лише в окремих випадках котромусь з відгалужень або окремій сім’ї вдається на певний час утриматися в родовому гнізді (Пацлавські, Кальнофойські, Негребецькі). Копистинські не становили винятку, з 1560-х років вони з’являються на Самбірщині серед власників с. Турйого і Топільниці. Впродовж наступного півстоліття частина з них кудись зникає (Бречковичі, Івашовичі, Костьовичі), частина осідає на Самбірщині і Дрогобиччині (Кузьмовичі, Лесьовичі). У другому десятилітті XVII ст. Копистно остаточно входить до складу Риботицького ключа, а Копистинські опиняються в родових гніздах Созанських, Турянських, Попелів, Кропивницьких тощо. З кінця XVI ст. чисельність Копистинських в Перемишльській землі впала вдвічі й впродовж наступних півтора століття коливалася в межах 10 сімей. За цими показниками вони належали до категорії родів, котрі зазнали особливо відчутних демографічних втрат. У 1720-х з’являються помітні зрушення на краще. Три з чотирьох відгалужень демонструють зростання й на середину XVIII ст. Копистинських знову нараховується до двох десятків. Історія роду є також доброю ілюстрацією соціальної еволюції руської шляхти впродовж XVI-XVIII ст. До кінця XVII ст. Копистинські нічим не вирізняється з-поміж руського шляхетського загалу. Як і решта, вони не посідають земських урядів, не видно їх серед урядників земських і гродських канцелярій та в адміністраціях Самбірського, Дрогобицького, Стрийського і Перемишльського староств. Вони не беруть активної участі у роботі Вишенського сеймику і у вказаний період відсутні будь-які згадки про них в документації, пов’язаній з діяльністю цього шляхетського зібрання. Пасивність, зумовлена браком належного матеріального статку, підкріплювалася відсутністю тісніших неформальних (родинних та клієнтарних) зв’язків між польською та руською шляхтою. Замкнутість та ізоляція останньої особливо помітна, якщо проаналізувати діяльність окремо взятого її представника за матеріалами перемишльських актів. Для прикладу, контрагентами в майнових та супротивниками в судових справах будь-кого з Копистинських незмінно виступають такі ж самі представники руських родів: Терлецькі, Турянські, Яворські, Ільницькі, Літинські, Ритаровські, Бачинські, Топільницькі, Баранецькі і т.д. З кінця XVI ст. ситуація змінюється. Колись монолітна група руської шляхти повільно, але невпинно розпадається на підгрупи різного ступеня інтегрованості в середовище польської шляхти. Цікаво, що процес фрагментації супроводжувався майновою диференціацією. Таким чином, крайні полюси уособлювали: з одного боку не чисельна заможна та суспільно впливова група шляхти римо-католицького віровизнання, яка лише за своїм походженням умовно може бути віднесена до руської, та чисельна, за способом життя уподібнена вільним селянам, консервативна група, яка дотримувався традицій батьків і дідів. Копистинські, як і більшість родів представляли увесь спектр можливої інтеграції в польське середовище. Тут маємо приклад, повної зміни релігійної ідентичності та соціальних стандартів (Йоськовичі). Нащадки перемишльського владики, точніше окремі з них, завдяки статусу свого предка зуміли піднятися над своїм середовищем, однак продовжували залишатися вірними східного обряду. Гілка Лесьовичів є яскравим уособленням тієї частини, що загалом, не змінила традиціям, одночасно шукала щастя на військовому поприщі та підтримувала тісні господарські контакти з сусідньої польської шляхтою. Нарешті, священицька родина зі Старої Солі чи то через майнове убозтво, чи то з інших причин нічим не різниться від своїх попередників XVI ст. Джерела: Ігор Смуток. Копистинські у Перемишльській землі в XVI - XVІІI ст.: Генеалогічне дослідження. Смуток І. Перші документальні згадки про перемишльські роди гербу Сас (XIV-XVII ст.). Парасковія Степенькіна. Захарія Копистенський. 2. Геральдика та сфрагистика.
1. На блакитному полі срібна стріла вістрям вгору над золотим півмісяцем, що лежить рогами догори, на кінцях якого дві золоті шестипроменеві зірки.  Джерела: – печатка Грицька з Копистна 1427 р. (AGAD, AZ, Sygn. 33, st. 688; Piekosiński F. Jana Zamoyskiego notaty heraldyczno-sfragistyczne. – n. 757). – Akta grodzkie i ziemskie. – Tom XVIII. – S. ХХ. – Źródła dziejowe. – Tom XVIII. – Część II. – S. 330. – Грушевський М. Історія України-Руси. – Том VI. – С. 240, 244. – Wyrostek L. Rόd Dragόw-Sasόw. – S. 121. 2. На блакитному полі золота шестипроменева зірка над золотим півмісяцем, що лежить рогами догори; над щитом шолом під шоломовою короною, в нашоломнику п’ять павичевих пер, які обтяжено золотою шестипроменевою зіркою над золотим півмісяцем, що лежить рогами догори, навколо щита блакитно-золотий намет (герб Леліва).  Джерела: – герб Федора Копистинського у київському лаврському виданні «Іѡанна Златоустаго … Бесѣды на ДІ Посланїй Святѡгѡ Апостола Павла» 1623 р. (Ундольский В. Очерк славяно-русской библиографии. – Выпуск І. – n. 258; Каратаев И. Описание славяно-русских книг. – Том І. – n. 284; Каратаев И. Хронологическая роспись славянских книг. – n. 238; Строев П. Описание старопечатных книг славянских, находящихся в библиотеке … Ивана Никитича Царского. – n. 77; Родосский А. Описание старопечатных и церковно-славянских книг, хранящихся в библиотеке Санкт-Петербургской духовной академии. – Выпуск I. – n. 76; Свенцицкий И. Каталог книг церковно-славянской печати. – n. 469; Петров С., Бирюк Я., Золотарь Т. Славянские книги кирилловской печати. – n. 80; Титов Х. Матеріяли для історії книжної справи на Вкраїні. – С. 52–85, 188, мал.; Горфункель А. Каталог книг кирилловской печати. – n. 57; Максименко Ф. Кириличні стародруки українських друкарень. – n. 215; Каменева Т., Гусева А. Украинские книги кирилловской печати XVІ–XVIII вв. – Выпуск І. – С. 19–20, n. 36; Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки книжкового мистецтва. – Книга перша. – С. 41–42, n. 138; Лагодзький Я. Вшанування імен меценатів і благодійників. – С. 188, 199, мал.). – герб Захарії Копистинського на звороті титульної сторінки київського лаврського видання «Толкованіе на Апокалипсисъ свѧтого Андрѣѧ Критского» 1625 р. (Ундольский В. Очерк славяно-русской библиографии. – Выпуск І. – n. 276; Каратаев И. Описание славяно-русских книг. – Том І. – n. 301; Каратаев И. Хронологическая роспись славянских книг. – n. 225; Строев П. Обстоятельное описание старопечатных книг славянских и российских, хранящихся в библиотеке … Фёдора Андреевича Толстова. – n. 72; Родосский А. Описание старопечатных и церковно-славянских книг, хранящихся в библиотеке Санкт-Петербургской духовной академии. – Выпуск I. – n. 85; Свенцицкий И. Каталог книг церковно-славянской печати. – n. 475; Петров С., Бирюк Я., Золотарь Т. Славянские книги кирилловской печати. – n. 87; Титов Х. Матеріяли для історії книжної справи на Вкраїні. – С. 135–146, мал.; Максименко Ф. Кириличні стародруки українських друкарень. – n. 219; Каменева Т., Гусева А. Украинские книги кирилловской печати XVІ–XVIII вв. – Выпуск І. – С. 21–22, 65, 395, n. 44, илл. 766; Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки книжкового мистецтва. – Книга перша. – С. 43, n. 144; Чижевський Д. Українське літературне бароко. – С. 236; Українська поезія. Кінець XVI – початок XVII ст. – С. 345; Лагодзький Я. Вшанування імен меценатів і благодійників. – С. 190–191, 199, мал.). – герб Захарії Копистинського на звороті титульної сторінки київського лаврського видання «Тріодь Постнаѧ» 1627 р. (Ундольский В. Очерк славяно-русской библиографии. – Выпуск І. – n. 292; Каратаев И. Описание славяно-русских книг. – Том І. – n. 318; Каратаев И. Хронологическая роспись славянских книг. – n. 266; Свенцицкий И. Каталог книг церковно-славянской печати. – n. 81; Петров С., Бирюк Я., Золотарь Т. Славянские книги кирилловской печати. – n. 95; Титов Х. Матеріяли для історії книжної справи на Вкраїні. – С. 173–186, мал.; Максименко Ф. Кириличні стародруки українських друкарень. – n. 223; Першодрукар Іван Федоров. – Іл.; Каменева Т., Гусева А. Украинские книги кирилловской печати XVІ–XVIII вв. – Выпуск І. – С. 22, 65, 395, n. 46, илл. 766; Запаско Я. Мистецтво книги на Україні. – С. 127; Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки книжкового мистецтва. – Книга перша. – С. 45, n. 160; Чижевський Д. Українське літературне бароко. – С. 236; Українська поезія. Кінець XVI – початок XVII ст. – С. 343). – герб Захарії Копистинського на філіграні Радомишльської папірні 1627 р. (Тромонин К. Изъяснение знаков. – n. 624; Лихачёв Н. Бумага и древнейшие бумажные мельницы в Московском государстве. – С. 87, табл. 100, n. 681; Мацюк О. Папір та філіграні на українських землях. – С. 62, 242, 265, n. 632; Корені та парості: Український генеалогікон. – С. 406, мал.). – Okolski S. Orbis Polonus. – Vol. ІI. – P. 101–102. – Niesiecki K. Herbarz Polski. – Том V. – S. 219. – Boniecki A. Herbarz Polski. – Tom ХІ. – S. 125. – ЛННБ, ВР, ф. 5, оп. 1, спр. 7444/I («Zbior notat genealogiczno-heraldycznych Wacława Rulikowskiego»), арк. 397. Олег Однороженко. Продавшая в октябре 1448 г. свою часть Копыстна за 50 гривен Ивану и копыстенскому попу Грицко некая Фенна, возможно, была дочерью Хана. Что касается покупателей, то они могли и не быть потомками Есифа Бедуна. Тем не менее, именно сыновья одного из них – скорее всего, рано умершего Ивана, а не здравствовавшего еще в апреле 1473 г. Грицка ( продолжили род Копыстенских. Записки 60-70-х годов говорят о четырех родных братьях: Пашко, Кузьме, Ешко (Есипе) и Ивашко. Единственная наследница Пашка, Маруся, в июле 1491 г. за 30-гривенный долг уступила свои земли дяде Кузьме. Наследовавшая Ивашко Фемка в марте 1500 г. за 23 гривны продала отцовскую часть села кузену Левко. 3. Генеалогія та біограми. І Йосип Бідун 1408 р. Владислав Ягайло надав Йосифу Бідуну городище Копистно з церквою та пустим Боднарським дворищем при условии службы двумя лучниками. Йосиф Бідун, вочевидь, був військовим, бо Памва Беринда охарактеризував його як чоловіка войовничого та сильного [8, с. 83]. ІІ Хан і Малук Копистенські За джерелами 1438—1443 рр., В. Кметь називає імена його нащадків (синів або онуків) – Хан і Малук Копистенські, а також синів Малука – Андрій, Сенько та Оначко [6, с. 34]. ІІІ в июле 1462 г. продал свою часть Копыстна за 45,5 гривен брату Оначко и его жене Марусе и ранее лета 1465 г. стал солтысом в принадлежавших сначала Быбельским, а затем их родственнику Андрею Фредро Саночанах. Его дальнейшая судьба неизвестна. Сенько Малукович (1448-1450- покійний 1462) Сенько ранее августа 1462 г. был убит Тишковскими. Его дочь Дорота вышла за перемышльского мещанина Бартоша, в апреле 1493 г. судилась с кузенами из-за отцовской части села, но явно не стала совладелицей Копыстна. Оначко Малукович (1462-1472-покійний 1493). Оначко благодаря приданому жены Маруси Пацлавской и гибели брата летом 1462 г. Ц к своим рукам всю отцовскую часть Копыстна. Со смертью Оначка в 80-е годы ветвь потомков Малука пресеклась. Наследовавшие ему дочери Анна ( жена Занька Заблоцкого, и Федька ( супруга Андрея Новосельского, после 1493 г. уступили свою часть села Кузьме Копыстенскому. четверо братів (ім’я їхнього батька невідоме): Пашко (1472-1473), Йосип (1469-1495) Владевший всего тремя кметами Есип умер в 1496-1498 гг. Кузьма (1484-1505) Кузьма как владелец 6 из 8 копыстенских ланов заплатил в 1508 г. 1,5 гривны налогов. Обе его жены – дочь Петра Замостского Машка (1490 г.) и дочь жидачовского шляхтича Ивашка Балицкого Федька (1502 г.) невідомий на ім’я четвертий брат. Кузьма Копистинський помер між 1508 і 1519 рр., залишивши чотирьох синів та дочку від другого шлюбу. До цього ж покоління Копистинських належали: Манько (1472-1474), Джерела не повідомляють, в яких родинних зв’язках вони перебували з синами Малука та згаданими чотирма. Продавшие в 1473-1479 гг. свои части села за 7,5 и 3 гривны Манько и Монька, по-видимому, были детьми пятого, неизвестного по имени сына Ивана Копыстенского. Костко (1472), Іванко (1466-1472), Івашко (1466-1479). IV Дорота Сеньковна Дорота вышла за перемышльского мещанина Бартоша, в апреле 1493 г. судилась с кузенами из-за отцовской части села, но явно не стала совладелицей Копыстна. Заблоцькі-Копистинські Анна Оначківна Копистинська Окремі відгалуження серед Копистинських у XVI-XVІІI ст. витворили сини Занька Заблоцького – Стецько, Васько, Марець. Як вище зазначалося, його дружиною стала Анна Копистинська, дочка Оначка та внучка Малука Копистинських. Ймовірно, жоден з трьох синів Малука не мав нащадків чоловічої статі, тому його частка с. Копистна опинилася в руках Заблоцьких. Твердження С. Пашина, ніби то Стецько, Васько і Марець були синами Левка Копистинського і Фемки Заболоцької, безпідставні. Судовий запис 1505 р. чітко вказує на те, що брати успадкували свою частку у Копистні по материнській лінії („Steczko, Vasko,MarthyszheredesdesortematernaliinCopyszna”)lii.Нащадки Занька певний час залишалися землевласниками одночасно у Копистні за Заболоті. Втім, вже за життя його синів відбувається розмежування, яке полягало в тому, що старші – Стецько і Васько – основним місцем осідку обирають Копистно, натомість молодший брат Марець продовжував мешкати в батьківському маєтку. Відповідно, Стецько і Васько, а також їхні спадкоємці, частіше йменуються Копистинськими, а Марець – Заблоцьким.
Йосиповичі: Левко ЙосиповичЩе одне відгалуження Копистинських виводиться від Левка, що жив наприкінці XV ст. Він доводився сином Йосипу, одному з чотирьох згаданих вище братів, відповідно, був племінником Кузьми, Пашка і третього незнаного брата Копистинськихxc. Відомо, що Левко одружився з Федькою, дочкою Занька Заблоцького (1491)xci та залишив трьох дітей – Каську, Іванка і, ймовірно, Грицька. Левко еще в августе 1491 г. с разрешения отца записал 20 гривен вена жене Федьке ( дочери Занька Заблоцкого. Сделка 1500 г. с кузиной Фемкой увеличила владения Левка практически в 2 раза. Известные с марта 1505 г. сыновья Левка ( Стецко, Васько и Марец ( владели частью Заболотья, после смерти двоюродного деда Кузьмы, вместе с четырьмя другими братьями, стали дедичами всего Копыстна и были живы еще в 1543 г. Монька Йосиповна Монька не позднее марта 1499 г. с 12 гривнами приданого вышла замуж за Ивашка-Прокопа Пацлавского, Кузьмичі: Васько Кузьмич Васько, Івашко, Сенько і Михайло – з’являються в документах вперше під 1523 р., на той час вони провадили судову суперечку з Марушою, дружиною Яцька Одрехівського за якісь спірні землі у Копистніvii. Михайло помер найраніше. Його частка у 1539 р. стала предметом судового процесу між Васьком, Івашком і Сеньком з одного боку, та сестрою Марухною, одруженою з представником роду Добрянським, з іншого бокуviii. Васько, четвертий син Кузьми, прожив довге життя й помер між 1567 і 1571 рр.XV Івашко Кузьмич Васько, Івашко, Сенько і Михайло – з’являються в документах вперше під 1523 р., на той час вони провадили судову суперечку з Марушою, дружиною Яцька Одрехівського за якісь спірні землі у Копистніvii. Михайло помер найраніше. Його частка у 1539 р. стала предметом судового процесу між Васьком, Івашком і Сеньком з одного боку, та сестрою Марухною, одруженою з представником роду Добрянським, з іншого бокуviii. Івашко, упродовж 1530-1540-х років активно провадив майнові справи з самбірською шляхтою, тримаючи у заставі маєтки у Ільнику, Турйому, Комарниках, Жупаньому, Турці тощоxii. Він помер між 1554 і 1556 рр.xiii серед Копистинських у XVI ст. були дві сім’ї, котрі неможливо однозначно віднести до жодного з трьох відомих на той час відгалужень Кузьмичів, Заблоцьких, Левковичів.Одна з них – Івашка Копистинського. Він жив в першій половині XVI ст. та помер десь перед 1557 р.ci Івашко мав трьох синів та дочку. Івашка можна ідентифікувати з один із синів Кузьми Копистинського. На користь цього промовляє акт розмежування маєтків у Копистні 1571 р. між Федьком Кузьмичем, з одного боку, та Грицьком і Петром Івашовичами – з іншого. У ньому обидві сторони названі двоюрідними братамиciv. Однак, Івашко міг також належати до нащадків Занька Заблоцького, оскільки він та його сини володіли земельною часткою у Заболотіcv Сенько Кузьмич Васько, Івашко, Сенько і Михайло – з’являються в документах вперше під 1523 р., на той час вони провадили судову суперечку з Марушою, дружиною Яцька Одрехівського за якісь спірні землі у Копистніvii. Михайло помер найраніше. Його частка у 1539 р. стала предметом судового процесу між Васьком, Івашком і Сеньком з одного боку, та сестрою Марухною, одруженою з представником роду Добрянським, з іншого бокуviii. Сенько, одружений з Ганною, дочкою Давида Яворського, у 1546 р. заставив Миколаю Жолтовському свого підданого в Копистні за 20 гривеньx. Після цього в перемишльських актах він не з’являється. Михайло Кузьмич Васько, Івашко, Сенько і Михайло – з’являються в документах вперше під 1523 р., на той час вони провадили судову суперечку з Марушою, дружиною Яцька Одрехівського за якісь спірні землі у Копистніvii. Михайло помер найраніше. Його частка у 1539 р. стала предметом судового процесу між Васьком, Івашком і Сеньком з одного боку, та сестрою Марухною, одруженою з представником роду Добрянським, з іншого бокуviii. Марухна Кузьмівна, одруженою з представником роду Добрянським, з іншого бокуviii. vii ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 14. – Оп. 1. . – Спр. 7. – С. 426-427. viii Там само. – Спр. 262. – С. 1264. V Заблоцькі-Копистинські Стецько Зенькович Заблоцький Копистинський Нащадки Занька певний час залишалися землевласниками одночасно у Копистні за Заболоті. Втім, вже за життя його синів відбувається розмежування, яке полягало в тому, що старші – Стецько і Васько – основним місцем осідку обирають Копистно, натомість молодший брат Марець продовжував мешкати в батьківському маєтку. Відповідно, Стецько і Васько, а також їхні спадкоємці, частіше йменуються Копистинськими, а Марець – Заблоцьким. Стецько помер перед 1520 р. Його немає серед братів, котрі у тому ж році квитували сестру Фенну, одружену з Петрашем Мельновським з батьківських і материнських маєтківliii. Про його дітей та дружину нічого не відомо. Можливо, дочкою Стецька була Настасія (1530-1532), одружена з Дмитром Татомировичем, землевласниця у Копистні і Заболотіliv. Васько Зенькович Заблоцький Копистинський Васько залишався живим ще у 1520 р. Його дружиною була Федька з роду Копистинських (1520)lv. На жаль, ім’я її батька невідоме. Від цього шлюбу Васько мав троє дітей: Олену, одружену з Климом Яворським Олександровичем (1539)lvi, Костя і Леся.Марець Зенькович Заблоцький Фенна Зеньковна Заблоцька Брати Васько і Марець у 1520 році квитували сестру Фенну, одружену з Петрашем Мельновським з батьківських і материнських маєтківliii. Йосиповичі: Каська Левковнавийшла заміж за Хому Добрянського і в 1514 р. зреклася своїх прав на батьківські і материнські маєтки на користь брата Іванка.xcii Пізніших відомостей про неї немає. Іванко Левкович Бречка у 1519-1520 рр. мав суперечку з Васьком Копистинським з приводу забраних 7 гривеньxciii. У наступні роки про нього нічого невідомо. А у 1538 р. він загинув від рук Йозефа Комарницького, власника сусідніх Риботич. Позивачами у справі про вбивство Іванка виступили його діти Васько, Стецько і Гася, одружена з міщанином зі Старої Солі. З актів 1538 р. також дізнаємося, що Іванко мав прізвисько Бречка, яке успадкували його нащадкиxciv. Грицько [Левкович] Дидичка Левко Копистинський, окрім Іванка Бречки, ймовірно, мав ще одного сина – Грицька на прізвисько Дидичка. На це вказує акт даровизни 1540 р., згідно якого Яцько, син покійного Грицька Дидички відступив усю свою маєтність у с. Копистно Стецькові Бречці, сину покійного Ванька, та своєму двоюрідному братуc. Остання обставина власне промовляє на користь такого припущення. Втім, статусом двоюрідних братів тогочасні документи наділяють не тільки представників третього, а й четвертого і наступного поколінь. Кузьмичі: Марухна Васьківна Кузьмич Копистинська одружена з с. Карпом, священиком с. Рогізно.Йосько (Юсько) Васькович Кузьмич Копистинський син Васька Кузьмича. В перемишльських актах вони обидва, як і батько, звуться Кузьмичамиxvii. Йосько (Юсько) Йосип Копистинський, мабуть, старший син, вперше з’являється у 1538 р. у судовій суперечці з Йозефом Комарницьким з приводу якихось вкрадених речейxviii. До середини 1570-х років його ім’я неодноразово зустрічається в перемишльських актах. Востаннє – у 1575 р., коли Грицько Терлецький Іванкович заставив йому дворище у с. Терло за 100 зл.xix Мав четверо синів та одну дочку.Федько Васькович Кузьмич Копистинський Син Васька Кузьмича xvi. В перемишльських актах вони обидва, як і батько, звуться Кузьмичамиxvii. Федько Копистинський, мабуть, досягнув повноліття щойно у 1547 р. Саме тоді батько відступає йому частину маєтку с. Копистна, одночасно Федько одружується з Марухною, дочкою старосільського міщанина та орендатора старосільських королівських жупxx. Проживши майже шість десятиліть, Федько помер наприкінці 1580-х років. Принаймні востаннє він з’являється у 1584 р., даючи свою згоду сину Яхну на одруження з Анною, дочкою Лазаря Копистинськогоxxi. Мав троє синів та одну дочку.
Федя [Михайлівна] Можливо, саме дочкою Михайла Кузьмича була Федя, дружина Леся Копистинського, яка у 1568 р. відступила усі свої маєтки синам Івану і Лазаруix.Анна Сеньковна Єдина дочка Сенька Анна одружилася з Васьком Ільницьким Скобичем. У 1557 р. вона квитувала своїх двоюрідних братів Йоська і Федька Васьковичів з батківських і материнських маєтківxi. Катерина Івашківна Івашко мав дочку Катерину, одружену з Калином Ільницькимxiv. VI Заблоцькі-Копистинські Настасія [Стецьківна?] (1530-1532), Олена Васьковна Кость Васькович Копистинський (1536-1558) відомий з 1536 р. У цьому році його дружина Федька, дочка Климка Літинського, зреклася своїх прав на батьківські та материнські маєткиlvii. У 1553 р. він востаннє виступає у справі несплати боргу своєму брату Лесьові у розмірі 500 зл.lviii А під 1558 р. перемишльські акти однозначно вказують на те, що Кость був покійникомlix. Лесь Васькович молодший син Васька Заблоцького, чи то пак Копистинського у 1537 р. учинив разом з братом Костем розподіл маєтку у с. Заболотіlxxi. З того часу перемишльські акти з відносною регулярністю інформують про майнові та судові справи Леся впродовж чверті століття. Він помер на початку 1563 р., ще у грудні 1562 р. Лесь придбав 8 прутів від Ігната Турянського Лила, а у травні наступного року в актах він названий покійнимlxxii. Його дружиною була Федька, дочка Михайла Копистинського (1553)lxxiii, з якою Лесь мав дочку Анну та двох синів – Івана і Лазаря.Йосиповичі: Васько Іванкович Бречка Стецько і Васько Бречки, сини Іванка, упродовж трьох десятиліть, починаючи з кінця 1530-х років, незмінно фігурують серед власників Копистна, провадячи активні майнові операціїxcv. Нарешті, у 1567 р. Васько Бречка відступив усю свою частку у Копистні Федькові Копистинському Кузьмичу й остаточно зникає зі сторінок перемишльських актівxcvi.Стецько Іванкович Бречка Стецько і Васько Бречки, сини Іванка, упродовж трьох десятиліть, починаючи з кінця 1530-х років, незмінно фігурують серед власників Копистна, провадячи активні майнові операціїxcv. Стецько Бречка помер між 1572-1574 рр.xcvii, залишивши вдовою дружину Орину, міщанку з Перемишля, та трьох дітей. Гася Іванковна Бречка Копистинська, одружена з міщанином зі Старої Солі. Яцько Грицькович акт даровизни 1540 р., згідно якого Яцько, син покійного Грицька Дидички відступив усю свою маєтність у с. Копистно Стецькові Бречці, сину покійного Ванька, та своєму двоюрідному братуc. Кузьмичі: Васько Йоськович Копистинський (1573-1586), Від імені батька їх усіх ще звали Йоськовичі Копистинський ськов’ята, Йосков’ята). Демко Йоськович Копистинський (1572-1591), Так само не було дітей і у Демка Йоськовича. Хоча він мав дружину на ім’я Ксеняxxiv.Іванко Йоськович Копистинський(1577), Іванко, ймовірно, помер у молодому віці або назавжди залишив Перемишльщину наприкінці 1570-х років. Єдина згадка про нього датується 1577 р., саме тоді він набув якусь земельну власність у с. Росохах від Грицька Терлецького Шимковичаxxiii. У судовому процесі з приводу вбивства Лазаря Копистинського початку 1580-х років його ім’я вже не фігурує. Нащадків Іванко не залишив.Федько Йоськович Копистинський (1581-1586). Федько Йоськович, одружений з Марією Добрянською Манківною, залишив троє синівxxviii: Олександра, Васько, згаданий єдиний раз у 1618 р.xxix; Грицько (1610-1612). Марухна Йоськівна Копистинська Михайло (Матвій) Федькович, перемишльський єпископ, єпископ перемишльський (1591—1609) і самборський. У примітках до «Передмови» англомовного видання «Палінодії…» названі імена братів батька Захарії Копистенського – Михайло (світське ім’я Матвій), Яків, Василь, Дем’ян, Фе- дір, Григорій та згадано про сьомого брата, військового, ім’я якого невідоме. Вірогідно, що ним міг бути Іоанн. Прадідом Захарії автори приміток вважають Якова (Яська) Копистeнського [10, с. XV]. Від цього шлюбу Михайло мав трьох синів та дочку.
Грицько Федькович, брат Михайла, перемишльського владики, в документах зветься Федьковичем або Федьковичем Кузьмичовичемxliv. Він одружився з Лукією, дочкою Івашка Ритаровського (1579)xlv. Грицько прожив до 1609 р., пізніших відомостей про нього немаєxlvi.
Юхно Федькович Юхно Федькович, як і брати, з’являється на сторінках перемишльських актів у 1570-х роках, а востаннє згадується у 1613 р.xlviii Його дружиною була Анна, дочка Лазаря Копистинського (1584)xlix.Іван Федькович xxxii. відомий лише з посвяти Памви Беринди, де говориться про “його милість пана Івана Копистинського, рідного брата єпископового…, який на дворах чотирьох королів польських при Вельможних був і служив і в чужих землях рицарським ділом забавлявся”li. VII Заблоцькі-Копистинські: Федір Костьович Копистинський, Іван Костьович Копистинський, вперше згадується у 1558 р. у скарзі Ілька Копистинського з приводу побиття останньогоlxii. У 1571 р. він разом з братами сплатив посаг своїм двом сестрамlxiii. Незабаром, перед 1574 р., Іван помер, залишивши дружину вдовою та чотирьох малолітніх дочок – Фенку, Анну, Настасію та Кулину. Їхніми майновими справами в якості опікуна зайнявся Грицько Костьовичlxiv. На жаль, про долю Іванових дітей нічого не відомо. Можливо, вони присутні серед тих кількох осіб кінця XVI ст., котрих важко ідентифікувати та прив’язати до решти Копистинських. Наприклад, дружиною Гриця Терлецького Петровича була якась Анна Копистинська (1598)lxv, Петра Кречковського – Гася Копистинська (1590)lxvi.Стецько Костьович Копистинський, двічі виступає в перемишльських актах. Спочатку у 1570 р. разом з братами він сплатив 80 зл. Олехну Літинському, а через рік, так само з братами, сплачує посаг сестрамlxvii. Поза тим жодних відомостей про цю особу немає.Грицько Костьович Копистинський, мабуть, набільш упізнаваний з-поміж братів, ледве не щороку згадується на сторінках перемишльських актів впродовж 1571-1585 рр. Його дружиною була Анна, дочка Рафаеля Броського (1581)lxviii. Ймовірно, дітьми саме цього подружжя були Анна, віддана за Миколая Новошицького (1592) та Гася – за Олександра Боярського Федоровича (1591)lxix.Анастасія Костьовна, одружена з Ігнатком, королівським підданим з с. Гуйсько (1571) Марухна Костьовна, одружена з Ярошем Літинським Пістокоровичем (1571)lx. Анна Лесьовна Анна вийшла заміж за Івана Созанського Яменського (1564)lxxiv.Іван Лесьович Іван Лесьович на час смерті батька досяг повноліття й одразу, починаючи з 1564 р., самостійно провадить свої справиlxxv. До середини 1590-х років він щороку укладає майнові угоди в Перемишльському гроді або земському суді, там само виступає позивачем або позваним у різноманітних справах з навколишньою шляхтою. З кінця 1590-х років Іван відходить від активних справ. Востаннє натрапляємо на нього у акті, датованому 1607 р., за яким він сплатив сину Яцьку 290 зл.lxxvi Іван двічі одружувався. Спочатку – з Марією, дочкою Андрія Турянського Лоя (1563), згодом – з Нерадкою, дочкою Васька Блажівського (1570)lxxvii. Від обох шлюбів він мав двох синів та чотири дочки. Лазарь Лесьович з’являється одночасно з братом у 1564 р. Його дружиною була Марія, дочка Грицька Турянського Кічки (1572)lxxxiv. Оскільки останній не мав синів, Лазар успадкував його маєтки, ставши землевласником у с. Тур’є і Топільниця. Він загинув у 1581 р. від рук Брилинських та Копистинських Кузьмовичів. Обставини загибелі та результати судового процесу висвітлені у згаданій праці А. Прохаскиlxxxv. Покійний залишив малолітніми трьох синів та дочку Анну, одружену з Юхном Копистинським, братом перемишльського владики Михайла (1584)lxxxvi. Йосиповичі: Сенько Стецькович Бречка Двоє з них – Сенько та Марухна – на час смерті батька були повнолітніми й самостійно розпорядилися батьківським спадком, відступивши його Федькові Копистинському Кузьмичуxcviii. Їхня подальша доля невідома. Марухна Стецьківна Бречка Прокіп Стецькович Бретчак – згадується двічі. У 1582 р. він відкупив батьківський маєток у Копистні, а в 1600 р. володів якоюсь землевласністю в с. Урожіxcix. Прокіп – останній представник Копистинських Бречків, що мешкав в Перемишльській землі. Про його дітей, як і про нащадків брата Сенька та дядька Васька Бречків джерела не повідомляють. Кузьмичі: Павло Васькович. Його дружиною була якась Фенна. Павло посідав певний час уряд віцерегента Перемишльського гродуxxv. Це саме той Павло, про якого у своїй посвяті Памво Беринда писав, як про “ мужа преважного, добродійного…, який уже вдруге в татарах полонеником є …він не на приватних, але на службах Річі Посполитої, на публічних війнах у ротах кварцяних із витратою кошту і значно служив, а потрапив у полон у волохах з іншими численними вельможними у той час, коли і гетьман великий коронний Станіслав Жолкевський із немалим військом року 1620 поліг”xxvi. Нащадків по чоловічій лінії Павло не мав. Під 1616 р. перемишльські гродські акти повідомляють про двох його дочок Фенну та Марухну. двоюрідний брат Захарії, який служив у армії Речі Посполитої, зокрема, був на службі в гетьмана великого коронного Станіслава Жолкєвського, поліг у бою під Цецорою 1620 р. (двоюрідним братом Феодора Памва Беринда називає Павла) [8, с. 84]; Олександр Федькович започаткував окреме відгалуження Копистинських, осілих у XVII-XVІІI ст. у Бориславі та Попелях. Дорослий період життя цієї особи припадає на 1588-1622 рр.cix Він одружився з Настасею, дочкою Грицька Турянського Кічки (1588)cx. Оскільки останній не мав синів його маєтки успадкували Настасія та її сестра Анна. С. Тур’я стає місцем осідку для Олександра. Впродовж трьох десятиліть його ім’я незмінно присутнє серед інших власників Турйого. У шлюбі з Настасією він мав трьох дочок та двох синів. Васько Федькович, згаданий єдиний раз у 1618 р.xxix; Грицько Федькович (1610-1612). Марія Михайлівна Марія, так звали єдину відому за тогочасними документами дочку перемишльського владики, двічі виходила заміж. Спочатку її чоловіком став Стефан Чернецький Іляшович, власник частки в с. Маткові та посесор війтівства у с. Сможе Самбірського староства. У 1607 р. Марія вже була вдовою. Вдруге вона вступила до шлюбу з Миколаєм Вожем (Wąż) та повторно стала вдовою десь перед 1643 р. Після цього її ім’я більше не згадується, ймовірно, вона померла незабаром після смерті другого чоловікаxxxv.Андрій Михайлович Старшим сином перемишльського владики, ймовірно, був Андрій. У 1600 р. він одружився з Анною, дочкою Федька Турянського Бучича, отримавши за дружиною посаг у розмірі 500 зл. та записавши цю суму на половині своїх маєтківxxxvi. У Посвяті Павми Беринди його ім’я відсутнє, оскільки Андрій помер між 1610-1612 рр., залишивши двох малолітніх дітейxxxvii. Федір Михайлович Теодор Михайлович. Це, власне, та особа, котрій Памво Беринда склав посвятуxxxviii. Теодор на 1603 р. вже був одружений з Катериною, дочкою Грицька Ступницькогоxxxix. Його маєки зосереджувалися у с. Гординя і Секерчиці, тому впродовж першої третини XVІI ст. він тісно пов’язаний з місцевою шляхтою – Гординськими, Городиськими, Ступницькими тощо. Помер Теодор десь у 1630-х роках. Памво Беринда про нього писав: “що в Німецькій та Угорській стороні, де сім років у рицарськім ділі провів, особливо в німцях та Уграх, в ротах цісаря Родольфа жовніром служив, де дільно собі, за Божою поміччю, чинив із татарами та турками, герці зводячи і поєдинки щасливо чинячи”xl.Гермоген (Йордан) Михайлович – третій син перемишльського владики – разом з братом володів земельними частками у с . Гординя і Секерчиці. Він помер між 1617 –1623 рр. За о. Захарієм, на 1623 р. Гермогена не було серед живих [8, с. 78]. З судової суперечки у 1625 р. між дітьми перемишльського владики, зокрема, між Марією з одного боку та Теодором і дітьми покійних Андрія і Гермогена – з іншого, з’ясовується, що у Гермогена була дочка Анастасія та покійний на той час син Данилоxlii. У посвяті Памво Беринда характеризує його як “…добродітного і удатного мужа … ще через так звані свої рицарські справи булаву ротмістра одержав, і як старанно та пристойно Річі Посполитій услугуючи, вік свій провадив…”xliii. ........ Михайлівна Копистенська Стефаном Яковичем Святополком-Четвертинським, який був одружений із сестрою Гермогена та Феодора, тобто двоюрідною сестрою Захарії. У присвяті до окремих екземплярів книги «Бесід на 14 посланій…» Захарія Копистенський наголосив, що князь добре ставиться до сім’ї Копистенських, а після смерті Гермогена допомагав його дітям – синові та доньці [8, с. 77—78]. Захарія Грицькович Копистенський ( близько 1590—1627) – визначний церковний діяч, вчений богослов, архімандрит Києво-Печерської лаври1 (1624—1627), письменник-полеміст початку XVII ст. світське ім’я невідоме; Вершиною богословської та історичної думки початку XVII ст. стала його фундаментальна праця «Палінодія или Книга обороны святой апостолской Всходней церкви» [1] (далі – «Палінодія…»), з якою широкий загал зміг ознайомитися лише у ХІХ ст. У ХХ ст. «Палінодія…» була видана в перекладі англійською мовою: «Lev Krevza’s Obrona iednosci cerkiewney and Zaxarija Kopystens’kyj’s Palinodija. – Vоl.III.» [2], «Lev Кrevza’s A Defense of Church Unity and Zaxarija Kopystens’kyj’s Palinodia. – Vоl.III» [3]. Заслуга автора «Палінодії…» полягає в тому, що він у контексті становлення християнства та розви- тку православ’я зробив спробу показати історію України-Руси, зосередивши увагу на кульмінаційних, з його погляду, момен- Захарія Копистенський близько 1611 р. прибув до Львівської братської школи як учитель. Про це свідчить його обізнаність із містом початку XVII ст. Так, зокрема, він писав, що «Часослов» знаходився у львівській церкві Чесного Хреста на Личакові [1, с. 992]. Судячи з посилань у «Палінодії…», Захарія користувався бібліотечним фондом Львівського братства [18, с. 167—170]. Вірогідно, що саме під час перебування у Львові Захарія Копистенський познайомився з Гаврилом Дорофійовичем (близько 1570—близько 1630), учнем патріарха Кирила Лукаріса (1572—1638). Вони товаришували упродовж усього життя. Початком чернечого життя Захарії можна вважати період після 1611 р., коли він перебував у Путненському монастирі в Молдавії [1, с. 911, 938]. Відомо, що Захарія Копистенський деякий час жив також у засновника Манявського скиту схимонаха Йова Княгиницького [12, с. 114—115], який, безперечно, мав на нього значний вплив. Перебування у скиті є певним доказом того, що він замолоду готувався до чернечого життя. На думку Б. Струмінського, Захарія в Путненському монастирі був як член монастирської братії та вивчав там теологію [10, с. XXXII]. Це може вказувати на те, що на час приїзду до Путни Захарія міг бути ченцем. Є. Пшеничний вважає, що Захарія Копистенський був відряджений до Путненського монастиря для вивчення книг, які б допомогли православним боротися з като- ликами та уніатами [19, с. 27]. Тобто, на той час він міг бути ще світською людиною. Отже, брак джерел не дає Нам змоги однозначно назвати дату чернечого постригу Захарією. Ми вважаємо, що це сталося саме в скиті Йова Княгиницького. Якщо взяти до уваги, що монастир заснований 1611 р. (спершу він був під опікою Львівського братства), то прийняття чернечого постригу Захарією могло бути після 1611 р. Як підтверджує дослідження, Захарія перебував також і в Унівсьому монастирі над річкою Гнила Липа у с. Унів поблизуьЛьвова [20, с. 9]. У Центральному державному історичному архіві України у м. Львові (далі – ЦДІАУ у м. Львові) є згадки, що 24 лютого 1612 р., 18 січня 1614 р. та 11 липня 1615 р. Захарія Копистенський виступав як вибраний архімандрит Унівського монастиря [21, арк. 628—629]. Перебування Захарії Копистенського в монастиреві Є. Пшеничний пояснює тим, що доьУніва він вирушив разом із Йовом Княгиницьким, який після свого від’їзду залишив Захарію архімандритом [19, с. 29]. Вірогідно, що у 1611—1614 рр. Захарія Копистенський побував у низці монастирів: Дорогобузькому, Городка, на Підля- шші, у землі Більській, у Ботках, Медині, у Кам’янці [1, с. 991]. На думку І.З. Мицька, просвітник, як і інші культурно- освітні діячі Львова та Підгір’я, внаслідок переслідувань польсько-католицькими колами та церковною ієрархією, змуше- ний був переїхати до Вільно – столиці Великого князівства Литовського [13, с. 10]. Однак документальних підтверджень перебування Захарії у Вільно нами не виявлено. Хоча, можливо, саме під час поїздки він ознайомився з «Книгою про віру», виданою у Вільно 1602 р., а у 1620 р. книга з такою назвою була видана Лаврською друкарнею. Вважаємо, що досить суперечливим є твердження, що у 1602 р. Захарія Копистенський ви- дав у Вільно «Про образи», «Про святу Трійцю» під псевдонімом Азарія [6, с. 34]. На наше переконання, на той час він ще був учнем Острозької школи. Після 6 травня 1614 р. Захарія на деякий час прибув до Львівського Успенського братства, де ознайомився з листом Олександрійського патріарха Кирила Лукаріса від 26 квітня 1614 р. [22; 1, с. 830]. На початку 1616 р., хоча Іван Огієнко вважав, що це було десь у 1615 р. [23, с. 264], Захарія залишає Західну Україну та їде до Києва, куди його на службу до Печерської лаври запро- сив Єлисей Плетенецький. Саме він відіграв важливу роль у становленні Захарії Копистенського як церковного діяча, вче- ного богослова та письменника, про що Захарія неодноразово наголошував у своїх працях. Найбільше інформації про Єлисея Плетенецького, як архімандрита Лаври, міститься у пропові- дях Захарії Копистeнського [24, с. 40]. Про перебування Захарії в Києві – початок 1616 р. – свід- чить перший відомий документ: вписування до книги Києво- Богоявленського ставропігійського братства за 1616—1631 рр.: «Во иноцех Захарія Копистенскій исповедник, яко и ненавидя- щи злое прилепляющеся благому, составленое в Кіевеграде братство пріимаю и облобизаю, повинующеся Апостолу глаго- лющу: братолюбіем же друг к другу лыбезни. На сіе же и руку мою подписую. Писал дня 4 Генваря по старому правдивому ро- ку 1616» [12, Додаток, с. 4]. Разом із Захарією до братства всту- пив також ієромонах Тарасій Левович Земка (?—13.09.1632) [12, Додаток, с. 4], який підтримував Захарію до останніх днів його життя. За Б. Струмінським, Захарія по приїзду до Київської братської школи був «адміністратором Гулевичівни» [10, с. XXV]. Однак підтверджень цій інформації ми не відшукали. Єлисей Плетенецький зібрав до Лаври людей, які були добре обізнані з друкарською справою, зокрема, Стефана Беринду, Лаврентія Зизанія-Тустановського, Філофея Кизаревича, Оле- ксандра Митуру, Тимофія Олександровича Вербицького, Тимофія Петровича, Андрія Миколайовича, Андрія Наумовича. Зазначимо, що літературну діяльність Захарія Копистенський у Києво-Печерській лаврі розпочав із редагування та коректування православних публікацій. З одинадцяти видань Лаврської друкарні часів Єлисея Плетенецького Захарія Копи-стенський був автором одного, а до чотирьох – написав передмови [25, т. 7, с. 584—585]. Першим виданням Лаврської друкарні був «Часослов» (1617), у якому на той час була велика потреба, оскільки він вивчався в школах. Хоча Єлисей Плетенецький хотів першою книгою друкарні Києво-Печерської лаври бачити «Анфоло- гін», який уже був підготовлений до друку, та на прохання ки- ян спершу видали «Часослов». Він був видрукуваний із перед- мовами Єлисея Плетенецького та Захарії Копистенського.Передмова до «Часослова» доводить, що до Київського брат- ства Захарія Копистенський вступив досить освіченою люди- ною, у т.ч. і в релігійних догматах. Серед авторів, на яких поси- лався Захарія у передмові, були давньогрецький історик Плу- тарх і латиномовний письменник Макробій. З 1619 р. почалась творча співпраця Захарії Копистенського та Памви (у миру – Павло) Беринди (між 50—70 рр. XVI ст.— 13.07.1632). До Києва останнього запросив архімандрит Лаври для роботи над «Анфологіном». Захарія Копистенський, як ар- хідиякон, і Памва Беринда, як архімонах, відредагували «Ан- фологін» («Трефологін»), переклад якого на слов’яно-руську мову виконав ігумен Свято-Михайлівського Золотоверхого мо- настиря Йов Борецький. Разом вони готували до видання «Бесі- ди на 14 послань…» [8, с. 100]. Захарія Копистенський так напи- сав про Памву Беринду: «... Ретельний в Божих писаннях і в справі сій (друкарстві. – П.С.) розуміється» [8, с. 53]. Вважаємо, що в ті роки З. Копистенський познайомився з Лео- нтієм Карповичем (у миру – Лонгин; близько 1580—1620/1626?), якийвиступавпротиунії. Близько 1619 р. до Києва прибув Лаврентій Зизаній- Тустановський (60-і рр.—1634). У співпраці з Захарією Копис- тенським було видано «Беседы на 14 посланій…» (1623) та «Святого отца Андрея Архієпископа Кесарія Капподійскіа то- лкованіе на апокалипсіс» (1625). У другій передмові до «Бесід на 14 послань…» (29.03.1623) Захарія Копистенський написав, що важлива роль у їх виданні належить Лаврентію Зизанію- Тустановському, вчителю та пресвітеру, який добре знав гре-цьку мову, був проповідником і ісповідником православної ві- ри [8, с. 58]. У 1620 р. відбулося відновлення Київської митрополії, що, безумовно, не могло не вплинути на ієромонаха Захарію, який у цей час працював над фундаментальною працею «Паліно- дія…» та водночас продовжував готувати до видруку книги це- рковного змісту, писав передмови, присвяти. Близько 1620 р. [26, с. 170], за Іваном Огієнком у 1620— 1621(?) рр. [23, с. 262], у Лаврській друкарні побачила світ «Книга про віру єдину святої соборної Апостольської церкви», зміст якої спрямований не лише проти віровчення протестан- тів, а й проти догматів католицької церкви. Про те, хто є автором «Книги про віру», полеміка ведеться здавна. На думку В. З. Завитневича, її автором був Захарія [27, с. 281]; Михайло Грушевський також вважав автором Захарію Копистенського [25, т. VII, с. 409]. Ф. Тітов, вважаючи Захарію автором книги, вказав на характерність перекладу зі слов’янської на тогочасну українську мову, що було притаманне саме йому [23, с. 109]. У «Каталозі стародруків, виданих на Україні» також вказано – «Копистенський Захарія. Книга о вірі єди- ній. Друкарня Лаври, 1620» [28, с. 40]. За С. Голубєвим, Захарія Копистенський був не автором книги, а лише зробив власну пра- вку [18, с. 364, 367]. Однозначно автором «Книги про віру» називає Захарію Копистенського М. Возняк. Підставою для цього він вважає слова автора перед закінченням першої частини книги: «Твори ієромонаха Азаріас Х. раб ІС ХС (раб Ісуса Христа ієромонах Азарія Х – П.С.)» [16, с. 50]. Вважається, що Азарія – це трансформація імені Захарії. У ЦДІАУ у м. Львові зберігається примірник «Бесід на 14 посланій…», який подарував храму Василя Великого у с. Ритаровичі 31 квітня 1625 р. «Кир Азарія Ко- пыстенскій ... архімандрит ... Лавры Печерскіа ...» [6, с. 34], тобто, це може вказувати на те, що Захарія і Азарія є однією особою. «Книги про віру» увійшли два «Слова на латинов» Максима Грека у перекладі з церковнослов’янської на українську книжну мову, а, на думку Я. Ісаєвича, окреме видання «Слова на латинов» Максима Грека підготовлене саме Захарією Копистенським [26, с. 171]. 1. Копыстенскій З. Палінодія // Русская историческая библиотека, издаваемая археографической комиссией. Т. 4. Памятники полемической литературы в Западной Руси. Книга 1. — П., 1878. — С. 313—1162. 2. Lev Krevza’s Obrona iednosci cerkiewney and Zaxarija Kopys.tens’kyj’s Palinodija. — Harward, 1987. — V. III. — 596 p. 3. Lev Krevza’s A Defense of Church Unity and Zaxarija Kopys.tens’kyj’s Palinodia. — Harward, 1995. — V. III. — Р. 1. — 911 p. 4. Акти Гродські і земські // Центральний державний історичний архів України у Львові (далі – ЦДІАУ у м. Львові). — Ф. 129. — Оп. 3. — Спр. 273. — 210 арк. 5. Кальнофойський А. Тератургима, або чуда // Хроніка 2000. — 1997. — № 17—18. — С. 18—82. 6. Кметь В. Православна історіософія архімандрита Захарії (Копистенського) // Православний вісник. — 2003. — № 3—4. — С. 34—39. 7. Niesieckie S. Herbarz Polski. У 10 т. — Lipsk, 1840. — T.V. — S. 219. 8. Тітов Хв. Матеріяли для історії книжної справи на Вкраїні в ХVI—XVIII в.в. Всезбірка передмов до українських стародруків. — К., 1924. — 546 с. 9. Тимошенко Л. Життєпис та діяльність перемишльського єпископа Михайла Копистенського // Київська старовина. — 2003. — № 1. — С. 132—156. 10. Struminski B. Krevza and Kopystens’kyj. Foreword // Lev Krev.za’s A Defense of Church Unity and Zaxarija Kopystens’kyj’s Palinodia. — Harvard, 1995. — V.III. — Р. ХІІІ—ХLІІ. 11. Iscak A. De Zacharia Kopystenskyj eiusqe ‘Palinodia’ // Богословія. — Л., 1930. — Т. VIII. — Кн. 1—4. — С. 161—196. 12. Голубев С. Исторія Кіевской Духовной Академіи. Вып. І. Период до-могилянскій. — К., 1886. — 120 с. 13. Мицько І.З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія. — К.: Наукова думка, 1990. — 192 с. 14. Грицай М.С., Микитьсь В.Л., Шолом Ф.Я. Давня українська література. — К.: Вища школа, 1978. — 416 с. 15. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. — К.: Либідь, 1998. — Т. 2. — 358 с. 16. Возняк М. Історія української літератури: У 2 кн. — Л.: Просвіта, 1921. — Ч. 1. — Т. 2. — 416 с. 17. Флеров И. О православних церковных братствах, противоборствующих уніи в Юго-Западной России в ХVI, XVII и XVIII ст. — СПб., 1857. — ІІІ + 200 с. 18. Голубев С. Кіевскій митрополит Петр Могила и его сподвижники (Опыт церковно-исторического исследования). — К., 1883. — Т. 1 — ХІІ+559+576с. 19. Пшеничний Є.В. Захарія Копистенський: життя і творчість. Кандидатська дисертація. На правах рукопису. — К, 1994. — 169 с. 20. Lev Krevza’s A Defense of Church Unity and Zaxarija Kopys.tens’kyj’s Palinodia. — Harvard, 1995. — V. III. — P.2. — 1165 p. 21. Львівський гродський суд // ЦДІАУ у м. Львові. — Ф. 9. — Оп. 1. — Спр. 368. — 732 арк. 22. Лист Олександрійського патріарха Кирила до братства з подякою за стійкість у захисті православної віри та у відзначенні ролі дру- карства і школи у цій справі // ЦДІАУ у м. Львові. — Ф. 129. — Оп. 1. —Спр. 451. — 6 арк. 23. Огієнко І. Історія українського друкарства. — К.: Либідь, 1994.— 446 с. 24. Тітов Хв. Типографія Кіево-Печерской Лавры. Исторический очерк (1906—1910—1916). — К.: Типографія Кіево-Печерской Успенс- кой лавры, 1918. — Т. 1. — 496 с. 25. Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наукова думка, 1995. — T. VII. — 266 c. 26. Ісаєвич Я. Історія книговидання. Витоки. Розвиток. Проблеми . — Л., 2003. — 520 с. 27. Завитневич В.З. Палинодія Захаріи Копыстенскаго и ея место в истории западно-русской полемики ХVI и ХVII вв. — Варшава, 1883. — 400+75 с. 28. Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки книжкового мистецтва. Каталог стародруків, виданих на Україні. — Кн. 1. (1574—1700). — Л., 1981. — 134 с. 29.Славяно-русскія рукописи В.М. Ундольского. — М., 1870. —4+ІV+469+64+1 с. 30. Буквар Тимофія Вербицького 1627. — К.: Вид-во «Українознавство», 1995. — 36 с. 31. Жуковський А. Петро Могила й питання єдності церков. — Париж, 1969. — 286 с. 32. Буслаєв Ф. Историческая хрестоматия церковно-славянского и древнерусскаго языков. — М., 1861. — [6,ІІ стр. 16752 стлб., VIII стр.]. 33. Болховітінов Євгеній, митрополит. Вибрані праці з історії Києва. — К.: Либідь. — ІСЕ, 1995. — 448 с. 34. Гумилевский Филарет. История русской церкви. Период второй. 1237—1410. — М., 1888. — 185 с.; Период третий. 1410—1588. — М., 1888. — 266 с.; Период четвертый. 1588—1720. — М., 1888. — 266 с. Іван Грицькович Іван. Останній у перемишльських актах відсутній. Про нього дізнаємося з судової справи навколо спадку по смерті Захарії, що точилася у 1630-40-х роках між Петром Могилою та Карлом, Каспером і Василем Копистинськими, синами Іванаxlvii. З неї відомо, що на 1630 р. Іван був небіжчиком. Іван Юхнович Про єдиного сина Юхна, званого Іван, важко сказати щось напевне, оскільки у першій половині XVІI ст. серед Копистинських трапляються одночасно кілька носіїв такого імені. Достеменно відомо те, що Іван мав єдину дочку Софію. VIIІ Петр Федькович кількох судових скарг, внесених до Перемишльського гроду у 1580 і 1582 рр. “Петром, сином покійного Федора Копистинського, власника частки у Заболоті” з приводу завданих йому тілесних ушкоджень Петром Крачковським та підданими з с. Княжполеlxi.Фенка Іванівна Анна Іванівна Настасія Іванівна Кулина Іванівна Анна [Грицьківна], віддана за Миколая Новошицького (1592) Гася [Грицьківна] – за Олександра Боярського Федоровича (1591)lxix. Анна Іванівна Копистинськастала дружиною Проця Копистинського Бретчака (1600), Олюхна Іванівна Копистинська Кахна Іванівна Копистинська Фенна Іванівна Копистинська – Яцька Созанського Романовича (1607)lxxviii. Стефан Іванович, один з синів Івана Лесьовича, помер у молодому віці. Щойно у 1594 р. повідомляється про його одруження з Тахною, дочкою Андрія Уруського Корбльовича, а у наступному році Тахна названа вдовоюlxxix. Дітей вони не мали. Яцько Іванович, ще один син Івана Лесьовича, у 1604 р. з’являється поряд з батькомlxxx. Він одружився з Анною, дочкою Івана Копистинського (1604)lxxxi. Здається, саме його сином був Василь Копистинський, відомий у 1640-1650-х рокахlxxxii. Востаннє Яцько згадується у 1617 р., у справі з приводу неповернення йому певної суми, позиченої Петром Дубравськимlxxxiii. Федор (Ференс) Лазаревич, згадується тричі у 1586, 1600, 1614 рр. поряд з братамиlxxxvii. Напевно, поза тим він неодноразово виступає в актах самостійно, однак ідентифікувати його з-поміж ще двох Федорів Копистинських, що жили у першій третині XVІI ст. неможливо. Роман Лазарович Роман та Іван Лазаровичі на час смерті батька були малолітніми. Обидва прожили довге життя. Іван помер у 1646 або незадовго до вказаного року бездітним, хоча мав дружину – Анну Глуську (1613)lxxxviii. Його єдиним спадкоємцем був брат Романlxxxix. Нащадки останнього продовжили відгалуження Копистинських Лесьовичів, про що йтиметься нижче. Іван Лазарович Роман та Іван Лазаровичі на час смерті батька були малолітніми. Обидва прожили довге життя. Іван помер у 1646 або незадовго до вказаного року бездітним, хоча мав дружину – Анну Глуську (1613)lxxxviii. Його єдиним спадкоємцем був брат Романlxxxix. Анна Лазарівна одружену з Юхном Копистинським, братом перемишльського владики Михайла (1584)lxxxvi. Кузьмичі: Фенна Павлівна Під 1616 р. перемишльські гродські акти повідомляють про двох його дочок Фенну та Марухну. Марухна Павлівна Під 1616 р. перемишльські гродські акти повідомляють про двох його дочок Фенну та Марухну. Остання на той час вже була заміжньою за Станіславом Яновськимxxvii. Анна Олександрівна– за Іван Бандрівського (1609)cxi, Марія Олександрівна – за Грицька Любохорського (1613)cxii, Настя Олександрівна
Максим Олександрович, мабуть старший син Олександра, особа малознана. В перемишльських актах зафіксовані всього три згадки про нього, пов’язані з надбанням ним власності у с. Гордині від Тустанівських. Востаннє у 1612 р. від імені сина виступає сам Олександрcxiv. Теодор Олександрович був єдиним спадкоємцем батька та продовжувачем роду. Він прожив як на той час довге життя: мало хто з навколишньої руської шляхти впродовж більше чотирьох десятків років фігурує в перемишльських актах (з 1614 до 1657 рр.)cxv. Теодор вирізнявся активною господарською діяльністю. Ймовірно, саме він заклав підвалини майбутнього матеріального достатку своїх наступників. На початках у 1617-1618 рр. він придбав частки у родових маєтках Ільницьких – сс. Ільнику, Лосинці, Радичу, Мельничномуcxvi. Втім новонабута землевласність невдовзі чимось його не задовільняє і в 1619 р. він відступає її Сеньку Радецькому, Федору Сенюшковичу і Петру Фединичу Ільницькимcxvii, залишивши незначну частку, яку утримує ще наприкінці 1620-х роківcxviii. Невдовзі Теодор з’являється у с. Кропивнику, де вдається до аналогічного вчинку – скуповує у місцевої шляхти, переважно, Кропивницьких їхні родові часткиcxix. У 1639 р. він збільшив свої маєтки, придбавши частку у с. Унятичах від Івана Турецького і Стефана Добрянськогоcxx. Наприкінці 1640-х років він отримав привілей на багате війтівство у с. Ісаях Волосянськогї країни Самбірського старостваcxxi та певний час займав уряд волосянського крайника (1651-1652)cxxii. Теодор двічі одружувався. Ім’я першої дружини невідоме. Ім’я другої – Марія, дочка Івана Городиського Яцьковича. Повторний шлюб мав присмак скандальності, оскільки Марія перед тим була дружиною Теодорового сина Михайла. Таким чином, після смерті сина Теодор одружився з невісткою. Цей вчинок став приводом для судової справи, що розглядалася в перемишльському єпископському судіcxxiii. Мабуть, карою за це, вважали оточуючі, була загибель Теодора від рук шляхти з с. Турки, що сталася чи то у 1657, чи то 1658 рр.cxxiv По собі він залишив двох синів та двох дочок. Василь Грицькович, який рано постригся в ченці та повністю посвятив себе церковним справам. В різний час він був: ієромонахом в Уневі (1612-1613), ігуменом в Ліцьку (1623-1624), ігуменом Перемишльського монастиря святої Трійці (1625-1631), ігуменом монастиря в Топільниці (1641), ігуменом монастиря в Попелях (1647)xxx. Василь згадується в посвяті Памва Беринди, складеної для Теодора Копистинського та уміщеної до видання “Бесіди святого Іоанна Златоустого та 14 послань святого апостола Павла” (Київ, 1623)xxxi. 1631 р. шляхтич с. Попелі на Дрогобиччині Іван Попель Романович , який згодом був номінований перемишльським православним єпископом (1633–1634 рр.), вніс до Перемишльських ґродських актів роборацію фундаційного документа на монастир у с. Попелях (див. додаток), внутрішній устрій в якому мав укладатися відповідно до правил святого Василія і дотримуватися приписів грецького обряду. Ігуменом монастиря призначено шляхетного отця Василя Копистинського, який у різний час посідав урядування в низці монастирів: ієромонаха в Уневі (1612–1613 рр.), ігумена в Ліську (1623–1624 рр.), ігумена Перемишльського монастиря Святої Трійці (1625–1630 рр.), ігумена монастиря в Топільниці (1641 р.), ігумена монастиря в Попелях (1631, 1646–1647 р.)3 . Для потреб монастиря даровано шляхетські маєтки, однак не означено розміри рухомого і нерухомого майна. Водночас ігумен обителі зобов’язувався молитися за здоров’я фундатора, а після смерті за упокій його душі. Для ґарантування непорушності цієї фундаційної грамоти було зроблено грошову заставу в розмірі 5000 злотих, локалізованих на маєтках роду Попелів, які в разі порушення пунктів привілею мають бути сплачені цьому ігуменові [Центральний державний історичний архів України у м. Львові (далі ЦДІАЛ), ф. 14, оп. 1, спр. 114, с. 60.] 1647 р. о. Василь Копистинський5 , будучи ігуменом Попелівського монастиря, вніс до Перемишльських земських актів запис про звільнення від зобов’язань у зв’язку з їхнім виконанням (яких саме, не вказано) шляхтича Теодора Комарницького6 . А рік перед тим, 1646 р., він відкликав судовий позов проти Теодора та Миколая Турянських. Кіселичків7 . Записи такого характеру свідчать про те, що о. Василь був заможною людиною, походячи із багатого шляхетського роду Копистинських, оскільки надавав допомогу для своїх родичів та інших дрібношляхетських родів Перемишльської єпархії. 6. ЦДІАЛ, ф.14, оп.1, спр.121, с.2429. 7. ЦДІАЛ, ф.14, оп.1, спр.120, с. 754 Іван Федорович Ймовірно, його сином був Іван Копистинський, котрий у 1642 р. квитував Семіона Гординського за повернуті 80 злотих та тримав у заставі якісь маєтки у Секерчицяхxli. Анастасія Гермогенівна Данило Гермогенович Софія Іванівна (1641-1667), IX Заблоцькі-Копистинські: Михайло Костьович Копистинський Про наступні покоління Копистинських Костьовичів збереглися вкрай непевні відомості. У 1610 р. якийсь Михайло Копистинський Костьович квитував Андрія Старявського з суми у розмірі 220 зл., а через 5 років той самий Михайло звинувачував у побитті та наїздах Яцька і Сенька Гординських Переслухівlxx. Яким чином цей єдиний відомий на початок XVІI ст. нащадок Костя Копистинського був пов’язаний зі своєю родиною, чиїм сином він був та чи мав дітей? На ці питання тогочасні документи відповіді не дають. Василь [Яцькович] Копистинський, відомий у 1640-1650-х рокахlxxxii. Катерина Романівна одружену з Павлом Бачинським Плювачиком (1643), Миколай Романович Іван Романович Поодинокі згадки про них дозволяють стверджувати, що жили вони у 1640-1660-х рокахclxxxvii. Мав дві дружини – Гелену Криницьку та Анну Коблянськуclxxxviii. Повторний шлюб призвів до переселення Івана на війтівство у с. Воля Коблянська Самбірського старостваclxxxix. Кузьмичі: Михайло Теодорович помер раніше за батька. Про нього відомо тільки те, що у 1630 році він одружився з Марією, дочкою Яцька Городиськогоcxxv. Іван Теодорович, кілька разів згадується разом з братом Олександром у 1658, 1664,1673 р.cxxvi Якоїсь помітної ролі в майнових і судових справах за участю родини він не відігравав та помер між 1673 і 1676 рр. бездітнимcxxvii. Олександр Теодорович. Рід продовжив Олександр Теодорович. Він, як і батько, прожив довге життя. Вперше про нього стає відомо у 1654 р., на той час Теодор отримав королівський привілей з правом відступити війтівство у Ісаях сину Олександруcxxviii. Остання згадка датується 1706 р., коли Олександр в черговий раз придбав земельну нерухомість у с. Попелях від Петра Брошньовськогоcxxix. Впродовж півстоліття перемишльські акти регулярно повідомляють про його активну господарську діяльність, спрямовану на розширення статків, успадкованих від батька. Він збільшує свої володіння в Унятичах завдяки вдалому шлюбу з Теодозією Ясеницькою. Оскільки в її батька Йордана Ясеницького не було синів, Теодор став одним з його трьох спадкоємців поряд з Матвієм Винницьким і Ілляшем Кропивницьким (останні двоє також доводилися зятями Ясеницькому)cxxx. У 1680-х роках він формує маєток у Попелях, Котові, Бориславі, Мразниці, основу якого складають землі, придбані від Станіслава Осолінського, петриковського старости, та Андрія Попеля Думичаcxxxi. Одночасно, Олександр позбувається у 1684 р. батьківської частки у с. Турйому на користь Георгія Устрицькогоcxxxii, та полишає невдалу спробу увійти до складу землевласників у Комарникахcxxxiii. Таким чином, під кінець життя Олександр володіє частиною Попелів, Бориславом, Мразницею та Унятичами. Про розмір цих маєтків свідчать дані ревізії Перемишльської землі 1692 р.: У Бориславі нараховувалося 20 підданих на чвертях і півчвертях з 2 млинами і 2 корчмами. У Котові – 5 підданих на півчверті з 2 млинами і корчмою. У Попелях – 24 підданих на півчвертях, чвертях і загородах з млином і корчмоюcxxxiv. Коли у 1684 р. всі ці статки були заставлені Олександрі Дрогоцькій на три роки, розмір заставленої суми становив 18 000 зл.cxxxv Чималі маєтки та заможність Олександра на фоні решти місцевої руської шляхти були його основним життєвим досягненням. Поза господарською діяльністю він майже не брав участі у діяльності Вишенського сеймику та інших органах місцевого шляхетського самоуправлінняcxxxvi, не посідав земських урядів тощо. Нічого невідомо про його військову службу. Така пасивність на суспільно-політичній ниві, властива для більшості руської шляхти, характеризує його як людину традиційних уявлень та норм поведінки, властивих для соціальної групи, в якій він перебував. До кінця життя Олександр залишався вірним східного обряду. На це недвозначно вказують записані ним у 1700 р. суми для Добромильского, Лаврського, Топільницького, Лішнянського, Унівського монастирів та для церкви у Попелях, що становило разом 1926 зл.cxxxvii. У XVIII ст. частина ґрунтів с. Попелів належала до монастирських землеволодінь Добромильської та Лаврівської обителей. Зокрема фраґментарні згадки віднаходимо в актовій документації Перемишльського ґродського суду. 1700 р. Олександр Копистинський записав на потреби Добромильського монастиря 160 злотих, локалізованих на маєтках у селах Котові, Попелях, Мазниці і Бориславі. Кароль ....... До нащадків Кузьми Копистинського, окрім згаданих двох гілок, осілих у Попелях, Котові, Бориславі та у Топільниці, належали також Кароль Копистинський, летичівський чашник, одружений з Сюзаною Сенючанкою. Від цього шлюбу Кароль мав двох синів: Кароля Базилія і Богуслава Копистинських. Обидва брати згадуються двічі у 1699 і 1723 р.clxxxiv Джерела не повідомляють, хто був батьком Кароля. Те, що його сім’я також належала до Кузьмовичів, вказує акт обрання Кароля Базилія та Богуслава опікунами малолітніх синів Миколи Копистинського, брацлавського підчашія. У документі обидва йменуються двоюрідними братами Миколиclxxxv. Гадаємо, що згаданий Кароль, летичівський чашник, міг бути племінником Захарії Копистинського, тим самим, що разом з братом Каспером і Василем провадив судовий процес з Петром Могилою за спадок свого дядькаclxxxvi.Іван Андрійович Михайло Андрійович Михайло і Андрій жили до кінця 1680-х років. У 1687 р. Михайло відступив свою частку у Топільниці брату й зникає зі сторінок перемишльських актів. Незабаром помирає Андрій, принаймні, на 1691 р. він вже був покійнимclvii.Андрій Андрійович Михайло і Андрій жили до кінця 1680-х років. У 1687 р. Михайло відступив свою частку у Топільниці брату й зникає зі сторінок перемишльських актів. Незабаром помирає Андрій, принаймні, на 1691 р. він вже був покійнимclvii. X Заблоцькі-Копистинські: Іван ІвановичНаступне покоління уособлював єдиний син Івана, що також звався, як і батько, Іваном. Уперше в перемишльських актах він з’являється 1691 р., виступаючи спадкоємцем бездітної тітки Катерини та даруючи успадковані від неї маєтки в с. Бачині Іллі Бачинському Котловичуcxc. У 1692 р. Іван разом з дружиною Марією Городиською відступає свої права на війтівство у Волі Коблянській Станіславу Валкевичуcxci та переселяється до с. Городище на частку дружини, єдиної дочки Павла Городиськогоcxcii. З того часу історія цього відгалуження Копистинських незмінно пов’язана з цим шляхетським гніздом, де поряд мешкали Городиські, Попелі, Ступницькі тощо. Іван помер перед 1711 р.cxciii, залишивши чотирьох синів та три дочки. Всі дочки Івана вийшли заміж за місцевих шляхтичів з Городища та сусідніх сіл. Кузьмичі: Марія Олександрівна стала дружиною Георгія Вислобоцького (1682)cxxxviii. Троє синів – Базилій, Микола та Георгій – продовжили рід. Базилій та Георгій Копистинські, ймовірно, померли ще за життя батька в молодому віці. Базилій на 1703 р. вже був покійним, про Георгія після вказаного року жодних відомостей не збереглосяcxxxix. Дітей обоє не мали, хоча Базилій був одружений з Марією, дочкою Миколи Брошньовського (1699)cxl. Микола Олександрович, після смерті батька, став його єдиним спадкоємцем. На відміну від Олександра, він був цілком іншої формації. Ще в молодому віці він цікавиться і активно займається суспільними справами. У 1696 р. після смерті Яна ІІІ Собеського з-поміж інших він підписує акт конфедерації Руського воєводстваcxli та входить до складу каптурового судуcxlii. У 1707 р. обирається від Перемишльської землі до складу скарбового суду Руського воєводстваcxliii. У 1697-1701 рр. посідає уряд віце-регента Сяноцького гродуcxliv. Як кожен амбітний шляхтич, що прагне досягнути в майбутньому помітного суспільного становища, Миколай не нехтує військовою службою. Зокрема, в 1699 р. він – товариш панцирної корогви під ротміструванням сяноцького старостиcxlv. У цьому ж руслі слід оцінювати отримання Миколою земського уряду брацлавського підчашого на початку 1720-х років, що зафіксувало його суспільний статус cxlvi. Микола продовжував залишатися власником Попелів, Борислава, Мразниці і Котова, постійно розширюючи свої володіння за рахунок дрібних часток місцевої шляхтиcxlvii. Згодом до них була долучена частка у с. Східниціcxlviii. Можливо, це сталося після шлюбу з Анною, дочкою Станіслава Нагуйовського (1708)cxlix (Нагуйовські з кінця XVІI ст. були там землевласниками). Микола двічі одружувався. Спочатку, як вже зазначалося, з Анною Нагуйовською, вдруге – з Алозією, дочкою Даніеля Бєльського (1725)cl. Від першого шлюбу в нього було два сини – Якуб та Ян Конти. Помер Микола на початку 1731 р.cli Кароля Базилія син Кароля Копистинський Богуслава син Кароля Копистинський Обидва брати згадуються двічі у 1699 і 1723 р.clxxxiv Джерела не повідомляють, хто був батьком Кароля. Те, що його сім’я також належала до Кузьмовичів, вказує акт обрання Кароля Базилія та Богуслава опікунами малолітніх синів Миколи Копистинського, брацлавського підчашія. У документі обидва йменуються двоюрідними братами Миколиclxxxv. Катерина Андрійовнау 1653 р. одружилася з Іваном Дверницькимclviii, Марія Андрійовна – з Михайлом Волошиновським (1673)clix. Станіслав Андрійович помер молодим, ще за життя батька. Його дружиною була Анна, дочка Станіслава Шептицького і Софії Літинської (1663). Від тещі Станіслав отримав володіння у с. Кровиці, що у Белзькому воєводствіclx. Андрій Андрійович третій поспіль носій вказаного імені дожив до початку XVІІI ст.: у 1713 р. він вже був покійнимclxiii. Відомо, що у 1696 р. після смерті Яна ІІІ Собеського він обирався суддею каптурового суду Руського воєводстваclxiv. Сім’я Андрія нараховувала четверо синів та п’ятеро дочок, народжених від Софії, дочки Симеона Лісовського (1696)clxv. Цікаво, що шлюбними партнерами його дітей, як, зрештою, і самого Андрія, за окремими винятками, були представники польської, а не місцевої руської шляхти. X Заблоцькі-Копистинські: Олександра – за Георгія Монастирського Ватущака (1712), Катерина – за Павла Кропивницького Храпка (1726), Марія – за Андрія Попеля Ластовчака (1726)cxciv. З них Катерина, овдовівши, прийняла чернечий постриг та стала ігуменею жіночого монастиря у с. Яворові (1746)cxcv.Сини Івана звалися, відповідно, Павло, Іван, Базилій і Яцько. Їх часто можна зустріти на сторінках перемишльських актів, починаючи з 1712 р. й до кінця 1730 – початку 1740-х роківcxcvi. Зберігся заповіт одного з них – Івана, - складений у 1737 р. і облятований у 1753 р. в гродських актахcxcvii. Він доповнює відомості про маєткові справи братів, та, що цікаво, інформує про їхні взаємовідносини, розкриває окремі аспекти життя Івана та його сім’ї. Зокрема, дізнаємося про те, що, окрім маєтку в Городищі Іван та брати мали частку у с. Новошичах (можливо, успадковану від Миколая Копистинського) та корчмівство у Долішньому Лужку Самбірської економії, отримане в посесію наприкінці XVII або на початку XVІІI ст.. Іван замолоду відбував військову службу “zkątmiałemnabycieFortuny y Honoru”, однак невдовзі полишив “uwiedziony miłosciąlatmłodych braci y siostr podczasnieszczęsliwychJnkursyiszwedzkich мoskiewskich”, та в подальшому провадив життя звичайного незаможного шляхтича, заклопотаного майновими справами та судовими процесами із сусідами. Брати між собою постійно конфліктували й більша частина заповіту – це перелік завданих Івану з боку Яцька та покійного Базилія матеріальних збитків. Не дивно, що опікунами своїх дітей Іван обрав родичів з боку жінки.Кузьмичі: Якуб і Ян Конти, роки життя котрих припадає на 1720-1760-ті роки, продовжили родовід Копистинських Йоськовичів. Обидва брати вже не мали нічого спільного з місцевою рядовою руською шляхтою, що купчилася у своїх гніздах. За своїм матеріальним становищем, колом знайомств і родичанням це була середнього достатку шляхта, рівня Устрицьким, Урбанським, Зельонкам, Дверницьким тощо. Вони не посідають прибуткових гродових староств, але можуть отримати в пожиттєве володіння негродове староство (“тенуту”), не займають вищих земських урядів та дигнітарств, але повністю окуповують нижчі та частково середні земські уряди від хорунжого до войського, а якщо посміхнеться доля – отримують каштелянію. Їхні майнові оборудки вимірюються кількома тисячами злотих. Розміри посагів, отриманих за дружинами або сплачені за дочками, становлять від кількох тисяч до кількох десятків тисяч злотих.Якуб, старший з-поміж братів, успадкував уряд брацлавського підчашого. У 1743 р. він одружився з Катериною, дочкою Теодора Зельонки, житомирського мечника, та отримав за нею посаг у розмірі 40 000 зл.clii Матеріальний бік справи не вдалося полагодити до кінця, що призвело до судової тяганини у середині 1750-х років між Копистинськими і Зельонками. на Новий власник маєтків у селах Котові, Попелях, Мазниці і Бориславі.Яків Копистинський відмовився сплачувати з цієї частки певні відсотки Добромильської та Лаврівської обителям, тому 1739 р. проти нього було подано протестацію до Перемишльських ґродських судових актів8.ЦДІАЛ, ф.13, оп. 1, спр. 551, с. 1776–1778. Брак відповідних джерел не дозволяє з’ясувати конфесійну приналежність братів. Їхні імена та пізніші відомості про їхніх дітей вказують на те, що вони стали римо-католикамиcliii.Іван Станіславич у 1671-1720 рр. залишався власником батьківської частки у с. Топільниця. Він двічі одружувався: з Марією, дочкою Самійла Дубравського (1687) та з Оленою Винницькою (1691)clxi. У другому шлюбі Іван мав сина Теодора. спочатку одружилася з Базилієм Попелем з с. Ступниці (до 1730), а вдруге – з Констянтином Суським (1730); Людовіка Андрійовна – з Стефаном Братковським (до 1752); Олександра Андрійовна – з Яном Гуляницьким (1684); Анна Андрійовна – з Олександром Гуляницьким бузьким підчашієм (перед 1728); Христина Андрійовна – з Якубом Лясковським (1702); Іннокентій Андрійович, так звали в чернецтві одного з них, у 1701–1722 рр. обіймав ігуменство у Топільницькому монастиріclxvii. Гіацинт Андрійович – був домініканцемclxviii. Станіслав Андрійович батьківські маєтки успадкували двоє інших – Казимир і Станіслав. Обоє братів постійно між собою конфліктували за спадок, про це регулярно повідомляють перемишльські акти перших двох десятиліть XVІІI ст. Предметом суперечки були якісь борги, несплачені у свій час батьку Андрію різними особами та виплата посагів своїм сестрамclxix. Справа тяглася й після смерті Казимира, що сталася десь на початку 1720-х років. А зі смертю Станіслава у 1730 р. точилася між вдовою останнього і дітьми КазимираclxxСтаніслав був особою добре знаною серед перемишльської шляхти. В молодому віці він посів уряд овруцького підчашія (1701-1730 рр.)clxxi. Відбував військову службу в панцирній корогві коронного крайчого (1709)clxxii. У 1722 р. обраний на два роки ротмістром так званої гірської піхоти (смоляків) Перемишльської землі, в обов’язки якої входило вести боротьбу із розбійництвом та нападами з боку угорських сабатівclxxiii. У 1723 р. Станіслав входить до складу комісії, що разом з представниками угорської сторони розглядала взаємні претензіїclxxiv, а у 1722 р. став регентом канцелярії перемишльського земського судуclxxv. Станіслав помер бездітним.
Казимир Андрійович батьківські маєтки успадкували двоє інших – Казимир і Станіслав. Обоє братів постійно між собою конфліктували за спадок, про це регулярно повідомляють перемишльські акти перших двох десятиліть XVІІI ст. Предметом суперечки були якісь борги, несплачені у свій час батьку Андрію різними особами та виплата посагів своїм сестрамclxix. Справа тяглася й після смерті Казимира, що сталася десь на початку 1720-х років. А зі смертю Станіслава у 1730 р. точилася між вдовою останнього і дітьми Казимираclxx мав четверо синів і дочку – усі від другого шлюбу з Анною Голковською.
XІ Заблоцькі-Копистинські: Зі смертю братів рід продовжили діти Івана – Ян Хризостом, Миколай і Єлена, та Яцька – Андрій і Магдаленаcxcviii.Кузьмичі: Теодор Іванович про якого відомо тільки те, що у 1727 р. він записав дружині Агнеті Копистинській пожиттєве право власності на свої маєткиclxii. На Теодорі лінія нащадків Станіслава обривається.Юстина Казимирівна двічі виходила заміж. Першим чоловіком був Фабіан Яновський (1734), другим – Констянтин Мочульський (1749)clxxvi. Симеон Казимирович Жоден з них не посідав земського уряду, не відзначився в суспільному житті. З перемишльських актів вони постають нічим непримітними шляхтичами, що продовжували мешкати у Топільниці, провадили зі співвласниками Топільниці та навколишньою шляхтою звичні майнові справи, час від часу вступаючи з ними у конфлікти. В документах вони з’являються у 1720-х рокахclxxviii. Симеон помер між 1749 і 1753 рр.clxxx
Андрій Казимирович найраніше помер Андрій – десь після 1734 р.clxxix; – з Анною, дочкою Францішка Шибінського (1726); Петро Казимирович Найдовше залишався живим Петро, принаймні, до 1761 р.clxxxii – з Юліаною, дочкою Антона Дверницького (1748); Ян Казимирович Ян помер між 1754 і 1761 рр.clxxxi – з Євою Зельонкоюclxxvii. XII Ігнатій Андрійович clxxxiii Онуфрій Андрійович Казимир Симеонович Станіслав Симеонович Стефан Симеонович серед Копистинських у XVI ст. були дві сім’ї, котрі неможливо однозначно віднести до жодного з трьох відомих на той час відгалужень Кузьмичів, Заблоцьких, Левковичів. Одна з них – Івашка Копистинського. Він жив в першій половині XVI ст. та помер десь перед 1557 р.ci Івашко мав трьох синів та дочку. Іван Івашевич, ще відомий як Джерелко, згадується в 1557-1570 рр., Петро Івашевич – у 1561–1578 рр., Гриць Івашевич – у 1561–1586 рр.cii З наступного покоління відома тільки дочка Грицька Івашовича Олюхна. Спочатку вона стала дружиною Андрія Скороденського (1616), згодом – Івана Комарницького (1619)ciii. Івашка можна ідентифікувати з один із синів Кузьми Копистинського. На користь цього промовляє акт розмежування маєтків у Копистні 1571 р. між Федьком Кузьмичем, з одного боку, та Грицьком і Петром Івашовичами – з іншого. У ньому обидві сторони названі двоюрідними братамиciv. Однак, Івашко міг також належати до нащадків Занька Заблоцького, оскільки він та його сини володіли земельною часткою у Заболотіcv. Друга – Васька Копистинського, котрий мав сина Ілька. Останній у 1558 р. звинувачував Івана Костьовича Копистинського у завданні тілесних ушкодженьcvi, а в 1564 р. тримав у заставі якісь маєтки у Копистніcvii. У свою чергу, його сином був якийсь Яцько Іляшович, згаданий один-єдиний раз у 1600 р. у зв’язку зі сплатою йому боргу у розмірі 100 зл. від Іллі Новошицькогоcviii. Вказаний Васько міг бути сином Кузьми Копистинського, і Занька Заблоцького, як, зрештою, і Іванка Бречки. Тогочасні джерела жодним чином не натякають на родинний зв’язок Іллі та Яцька Іляшовича з ними та їхніми нащадками. Священицька гілка Копистинських (м. Стара Сіль) Перші відомості про Копистинських зі Старої Солі датуються 1625 р. В цьому році брати Петро і Василь Шалавата мали судову суперечку з Зборовськимиcxcix. Вдруге Василь згадується під 1631 р. у суперечці з магістратом м. Старої Соліcc. Можливо, сином котрогось із них був Іван (1646)cci. У другій половині XVІI ст. в Старій Солі мешкали брати Андрій, Петро і Федір. З них Андрій – священик церкви Параскевії П’ятниці (1662-1682), а Федір – диякон та дидаскал братства при тій самій церкві (1680-1686)ccii. На 1699 р. з братів живим залишався тільки Федір, котрий разом із синами Василем і Самійлом позивав своїх племінників, синів Андрія – священика Стефана, Григорія, Самійла і Петра, з приводу насильств та несправедливого розподілу попівства між нимиcciii. У 1701 р. Петро, Григорій і Самійло разом з матір’ю Анною, вдовою покійного Андрія, квитували Михайла Збієвського з с. Ваневич з 93 зл., не сплачених вчасно орендарем корчми, що належала Збієвськомуcciv. Після 1701 р. є відомості лишень про одного з синів Андрія – священика Стефана, одруженого з Катериною, дочкою Теодора Яворського Перковича (1699). Від цього шлюбу він мав двох дочок. Анна у 1712 р. вийшла заміж за Миколая, сина Захарії Нанівського, а Олена у 1725 р. – за Григорія, сина Базилія Нанівськогоccv. У 1740-1760-х роках згадуються два покоління Копистинських зі Старої Солі. До старшого належали: Стефан Шалаватич, священик у с. Бачині (1742) та Старій Солі (1744-1754), одружений на Олександрі Созанській (1742), власниці частки у с. Бачинаccvi; Олександр, згаданий один-єдиний раз у 1765 р. вже покійнимccvii; брати Іван і священик Самійло, з яких перший ще жив до 1765 р., натомість, другий на 1754 р. вже був покійнимccviii. До молодшого належали: сини Івана і священика Самійла. Іван мав шестеро синів – Йозефа, одруженого з Анастасією, дочкою Іллі Коблянського, Андрія, Гаврила, Костянтина, Олександра і Антонія, а Самійло, відповідно, - Івана і Андріяccix. Цікаво, що батьки разом з синами мали частки у с. Бачині так само, як і Стефан Шалаватич та, можливо, були близькою родиною останнього. Василь Копистенський, рідний брат Захарії, ігумен Дятловицького монастиря, який був підпорядкований Києво- Печерській лаврі, а згодом – настоятель Перемишльського Троїцького монастиря (за С. Голубєвим [12, с. 114] та за А. Іщаком [11, с. 163]. ii NiesieckiKasper. Hebarz Polski. Wyd. J.N. Bobrowicza. – Lipsk, 1840. – T. 5. – S. 219. Boniecki A. Herbarz polski. Cz.1. Wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. - Warszawa,1907. – T. 11. – S. 125-128. Uruski S. Rodzina. Herbarz szlachty polskiej. - Warszawa, 1904. –T. 7. – S. 199-200. iii Пашин С.С. Перемышльскаяшляхтавторойполовины XIV – начала XV века: Историко-генеалогическоеисследование. – Тюмень, 2001. – С. 107-108. iv Докладний перелік праць та історіографічний огляд з даної проблематики див.: Тимошенко Л.В. Життєпис та діяльність Перемишльського єпископа Михайла Копистинського // Київська старовина. Науковий історико-філологічний журнал. — К., 2003. — № 1. — С. 132—156. Степенькіна П. Захарія Копистинський // Українська біографічтика. – 2008. – № 4. – С. 67-81. v BoneckiA. Herbarz polski. Cz.1. Wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. - Warszawa,1907. – T. 11. –S. 125. Пашин С.С. Перемышльская шляхта второй половины XIV – начала XV века: Историко-генеалогическое исследование. – Тюмень, 2001. – С. 107-108. vi ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 8. – С. 455; спр. 9. – С. 429-430. vii Там само. – Спр. 7. – С. 426-427. viii Там само. – Спр. 262. – С. 1264. ix Там само. – Спр. 24. – С. 477. x Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 22. – С. 763-764; ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 14. – С. 192. xi Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 26. – С. 1525. xii Там само. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 12. – С. 30-32, 512; спр. 13. – С. 22, 26-27, 95-96, 112-113, 188-190, 474-476, 736-737; спр.14. – С. 486-487, 567-568, 826, 974. xiii Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 26. – С. 453-455; ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 17. – С. 548-549. xiv Там само. – Спр. 17. – С. 548-549. xv Там само. – Спр. 25. – С. 356; спр. 28. – С. 429- xvi Там само. – Спр. 28. – С. 429. xvii Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 290. – С. 702; спр. 291. – С. 543, 638; спр. 292. – С. 856-857; спр. 295. – С. 96. xviii Там само. – Спр. 20. – С. 602-603. xix Там само. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 32. – С. 293-295. xx Там само. – Спр. 23. – С. 805-807. xxi Там само. – Спр. 44. – С. 432-433. xxii Там само. – Спр. 38. – С. 309-310. xxiii Там само. – Спр. 34. – С. 854-856. xxiv Там само. – Спр. 29. – С. 762-763. xxv Там само. – Спр. 332. – С. 1765-1766. xxvi Корені та парості: український генеалогікон / Упоряд. тексту та іл., авт. вступ ст. та приміт. В. Шевчук. – К., 2008. – С. 190. xxvii ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 332. – С. 1765-1766. xxviii Там само. – Спр. 334. – С. 654-655. xxix Там само. – Спр. 334. – С. 654-655. xxx Там само. – Спр. 940-941, спр. 328. – С. 548; спр. 329. – С. 210; спр. 345. – С. 87-88; спр. 366. – С. 371-372; ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 75. – С. 53-54; спр. 94. – С. 276-278; спр. 95. – С. 579-580,664-666; спр. 97. – С. 214; спр. 98. – С. 864; спр. 102. – С. 1432-1433; спр. 120. – С. 754-755. xxxi Корені та парості: український генеалогікон / Упоряд. тексту та іл., авт. вступ ст. та приміт. В. Шевчук. – К., 2008. – С. 190. xxxii Тут варто докладніше зупинитися на дослідженні А. Прохаски, єдиного, хто, спираючись на перемишльські судові акти, спробував здійснити реконструкцію родоводу Михайла Копистинського, перемишльського єпископа. В основі цієї реконструкції – судовий запис від 17 квітня 1681 р. про вбивство Лазаря Копистинського. Серед звинувачених названі також “…FeydkoKopystenskifiliosqueeiusnobilesMichailoHryczkoJachnonecnonWaskoDemkoFieytkoJoskowiętaKopystenskie…”(ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 297. – С. 512). Прохаска А. Переклав цей фрагмент наступним чином: “Федько Копистинський і його сини Михайло, Грицько, Яхно а також Васько, Демко, Федько Копистинські Йоськов’ята” та потрактував всіх шістьох за синів Федька та нащадків Йоська. На нашу думку, спочатку йдеться про Федька та його трьох синів, прізвисько Йосков’ята вжито по відношенню лише до Васька, Демка і Федька, тобто синів Йоська. Таким чином, маємо справу не з однією багаточисельною сім’єю, а з двома братніми сім’ями. Це твердження підкріплюється іншими тогочасними записами з актів Перемишльського гроду та земського суду (ProchaskaA. Z dziejów unii brzeskiej // Kwartalnik Historyczny. – 1896. – T. X. – S. 546-549). xxxiii ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 298. – С. 503-504; спр. 40. – С. 579-581; спр. 41. – С. 257-258; спр. 44. – С. 89; спр. 49. – С. 1916-1917; спр. 55. – С. 1812-1814; спр. 57. – С. 632-634; ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 32. – С. 227-228; спр. 33. – С. 644; спр. 33. – С. 1304-1306; спр. 36. – С. 889-890; спр. 38. – С. 247-248; спр. 39. – С. 229-230, 345-346; спр. 40. – С. 353; спр.42. – С. 968-969, 1084-1086; спр. 50. – С. 85-88, 1391-1392. xxxiv Там само. – Спр. 33. – С. 644. xxxv Там само. – Спр. 115. – С. 672. xxxvi Там само. – Спр. 65. – С. 1480. xxxvii Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 328. – С. 257; ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 75. – С. 1395. xxxviii Корені та парості: український генеалогікон / Упоряд. тексту та іл., авт. вступ ст. та приміт. В. Шевчук. – К., 2008. – С. 186-191. xxxix ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 68. – С. 490-492. xl Корені та парості: український генеалогікон / Упоряд. тексту та іл., авт. вступ ст. та приміт. В. Шевчук. – К., 2008. – С. 190. xli ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 113. – С. 1312-1314; спр. 116. – С. 1366-1369. xlii Там само. – Спр. 344. – С. 974-978. xliii Корені та парості: український генеалогікон / Упоряд. тексту та іл., авт. вступ ст. та приміт. В. Шевчук. – К., 2008. – С. 189-190. xliv ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 42. – С. 440-441; спр. 46. – С. 1047-1050. xlv Там само. – Спр. 36. – С. 191-192. xlvi Там само. – Спр. 74. – С. 728. xlvii Голубев С. Кіевский митрополить Петрь Могила и его сподвижники (Опыт церковноисторическаго излседованія). – Кіевь, 1898. – Т. 2. – Приложения. – С. 289-299. xlviii ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 292. – С. 214; спр. 329. – С. 406 xlix Там само. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 44. – С. 432-433. l Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 114. – С. 612-5; Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 115. – С. 1385-1388. li Корені та парості: український генеалогікон / Упоряд. тексту та іл., авт. вступ ст. та приміт. В. Шевчук. – К., 2008. – С. 189. lii Akta Grodzkie i Ziemskie z czasów Rzeczypospolitej z Archiwum t.zw. Bernardyńskiego we Lwowie, wydane staraniem Galicijskiego Wydziału krajowego. / Wyd. K.Liske, A. Prochaska, W. Hejnosz. (AGZ). – Lwów, 1903. – T. 18. – Nr 3390. liii Там само. – Спр. 9. – С. 231. liv Там само. – Спр. 9. – С. 831, 960-961. lv Там само. – Спр. 9. – С. 233, 831. lvi Там само. – Спр. 13. – С. 419-420. lvii Там само. – Спр. 12. – С. 339. lviii Там само. – Спр. 268. – С. 43-44. lix Там само. – Спр. 270. – С. 660. lx Там само. – Спр. 28. – С. 394. lxi Там само. – Спр. 296. – С. 768; спр. 299. – С. 750-751, 1012. lxii Там само. – Спр. 270. – С. 660 lxiii Там само. – Спр. 28. – С. 394. lxiv Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 41. – С. 279-280; ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 29. – С. 800; спр. 32. – С. 22-23. lxv Там само. – Спр. 63. – С. 765. lxvi Там само. – Спр 50. – С. 479-480. lxvii Там само. – Спр. 28. – С. 157, 394. lxviii Там само. – Спр. 38. – С. 1861-1862. lxix Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 57. – С. 328-330; спр. 316. – С. 274; ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 65. – С. 1347-1348. lxx Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 326. – С. 923-924. lxxi Там само. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 12. – С. 418. lxxii Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 30. – С. 1355-1356; спр. 31. – С. 193-195. lxxiii Там само. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр.16. – С. 642; спр. 24. – С. 477. lxxiv Там само. – Спр. 24. – С. 109. lxxv Там само. – Спр. 20. – С. 666. lxxvi Там само. – Спр. 72. – С. 84 lxxvii Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 31. – С. 193-195; ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 24. – С. 796. lxxviii Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 316. – С. 124-126; спр. 320. – С. 353-354; спр. 324. – С. 218-219; ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 72. – С. 992-993. lxxix Там само. – Спр. 59. – С. 1108-1110; спр. 60. – С. 1089-1090. lxxx Там само. – Спр. 72. – С. 84. lxxxi Там само. – Ф. 13. – оп. 1. – Спр.68. – С. 2367-2369. lxxxii Там само. – Спр. 372. – С. 2281-2; спр. 374. – С. 1989; спр. 379. – С. 1430-1432; спр. 382. – С. 1052; ф. 14. – Оп. 1. – Спр.115. – С. 853 lxxxiii Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 334. – С. 743. lxxxiv Там само. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 24. – С. 1155. lxxxv Prоchaska A. Z dziejów unii brzeskiej // Kwartalnik Historyczny. – 1896. – T. X. – S. 548-549. lxxxvi ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 44. – С. 432-433. lxxxvii Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 316. – С. 795-796; спр. 330. – С. 157-158; ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 46. – С. 1340-1342. lxxxviii Там само. – Спр. 78. – С. 109. lxxxix Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 100. – С. 972-975. xc AGZ. – Lwów, 1901. – T. 17. – Nr 3103, 3104, 3106, 3115, 3116, 3129, 3143; t. 18. – Nr 2122, 2123, 2716, 2847. xci AGZ. – Lwów, 1903. – T. 18. – Nr 2122. xcii ЦДІА України у м. Львові . – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 9. – С. 36. xciii Там само. – Спр. 7. – С. 261, 321-322. xciv Там само. – Спр. 12. – С. 553-554; спр. 20. – С. 590-593. xcv Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 21. – С. 205-206; спр. 22. – С. 360-361; ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 12. – С. 16. – C. 205-206, 409, 421, 508, 1157-1158; спр. 13. – С. 1000-1001; спр. 14. – С. 599-600; спр. 17. – С. 221, 343; спр. 19. – С. 376-377; спр. 20. – С. 127-128; спр. 21. – С. 594, 694; спр. 23. – С. 298-299, 478-479. xcvi Там само. – Спр.23. – С. 478-479. xcvii Там само. – Спр. 38. – С. 705-706; спр. 40. – С. 585-587. xcviii Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 40. – С. 585-587, спр. 41. – С. 288-289; ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 32. – С. 222. xcix Там само. – Спр. 40. – С. 165-166; спр. 65. – С. 479-481. c Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 21. – С. 205-206. ci Там само. – Спр. 28. – С. 196; ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 19. – С. 68-69. cii Там само. – Спр. 19. – С. 68-69; спр. 20. – С. 203; спр. 28. – С. 186-187; спр. 46. – С. 1047-1050; спр. 35. – С. 1101-1102. ciii Там само. – Спр. 89. – С. 311-312. civ Там само. – Спр. 24. – С. 1008-1010. cv Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 22. – С. 680-611; ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 24. – С. 20; cпр. 36. – С. 889-990; спр. 267. – С. 8. cvi Там само. – Спр. 270. – С. 660. cvii Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 32. – С. 119. cviii Там само. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 66. – С. 39-40. cix Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 304. – С. 1561; ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 93. – С. 766-767; спр. 94. – С. 544. cx Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 304. – С. 1561. cxi Там само. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 74. – С. 817-818 . cxii Там само. – Спр. 78. – С. 40-41. cxiii Там само. – Спр. 87. – С. 206-207. cxiv Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 324. – С. 511-512; ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 75. – С. 117-118; спр. 76. – С. 210-214. cxv Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 330. – С. 710-712; ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 127. – С. 112-113. cxvi Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 335. – С. 1473-1474; ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 87. – С. 882-885; спр. 89. – С. 1991-1994. cxvii Там само. – Спр. 89. – С. 2055-2061, 2182-2185. cxviii Там само. – Спр. 98. – С. 591-594. cxix Там само. – Спр. 92. – С. 572-576, 812-816; спр. 93. – С. 797-800, 889-892, 1446-1450; спр. 95. – С. 376-379. cxx Там само. – Спр. 110. – С. 318-321; спр. 112. – С. 716-719. cxxi Там само. – Спр. 376. – С. 1401-1402. Наукова бібліотека Львівського національного університету ім. І. Франка. Відділ рукописних, стародрукованих та рідкісних книг ім. Ф.П. Максименка (далі – НБ ЛНУ. ВРСРК). – ф. “Самбірська економія”. – Спр. 520/ІІІ. – Арк. 180зв.-181. cxxii Там само. – Арк.183зв.-184, 527-527зв. cxxiii ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 127. – С. 284-290. cxxiv Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 384. – С. 1353-1355; ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 127. – С. 112-113, 356-358. cxxv Там само. – Спр. 100. – С. 638-640. cxxvi Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 415. – С. 1734-1738; ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 127. – С. 356-358; спр. 129. – С. 835-836. cxxvii Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 420. – С. 357. cxxviii Там само. – Спр. 384. – С. 1353-1355. cxxix Там само. – Спр. 219. – С. 151. cxxx Там само. – Спр. 465. – С. 1054-1056. cxxxi Там само. – Спр. 138. – С. 867-871; спр. 214. – С. 157. cxxxii Там само. – Спр. 138. – С. 957-962. cxxxiii Там само. – Спр. 139. – С. 458-461; спр. 415. – С. 944-951, 1412-1413; спр. 416. – С. 56-60; спр. 464. – С. 944. cxxxiv Микулич О. Борислав та його околиці за актами ревізії Перемишльської землі 1692 року // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Дрогобич, 2000. – Вип. IV. – С. 385-387. cxxxv ЦДІА України у м. Львові. – Ф.13. – Оп.1. – Спр. 138. – С. 5-7. cxxxvi За півстоліття життя Олександр тричі згадується в постановах Вишенського сеймику: в одному випадку справа стосується спірного війтівства у с. Ісаях, яке на 1669 р. опинилося в руках якогось Філіппі. В іншому – його ім’я з’являється в зв’язку з накладенням інфамії на Яна Попеля Хвостяка. Як довідуємося з відповідного звернення Попеля до учасників сеймику, ініціатором цього судового рішення був Олександр. Нарешті, у 1673 р. він обирається до складу каптурового суду Перемишльської землі. Остання обставина – єдине свідчення участі Олександра у громадських справах (AGZ. – Lwów, 1911. – T. 21. – S. 463, 529, 621) cxxxvii ЦДІА України у м. Львові. – Ф.13. – Оп.1. – Спр. 214. – С. 110-112. cxxxviii Там само. – Спр. 137. – С. 1703. cxxxix Там само. – Спр. 216. – С. 461. cxl Там само. – Спр. 467. – С. 1688-1689. cxli AGZ. – Lwów, 1914. – T. 22. – S. 282. cxlii ЦДІА України у м. Львові. – Ф.13. – Оп.1. – Спр. 464. – С. 375-376. cxliii AGZ. – Lwów, 1914. – T. 22. – S. 428. cxliv ЦДІА України у м. Львові. – Ф.13. – Оп.1. – Спр. 215. – С. 202-203; спр. 464. – С. 375-376; спр. 468. – С. 41-43. cxlv Там само. – Спр. 467. – С. 1982-1983. cxlvi Там само. – Спр. 520. – С. 851-2 cxlvii Там само. – Спр. 164. – С. 921-924, 928-930; спр. 216. – С. 441; спр. 219. – С. 436-437, 553-554; спр. 234. – С. 252-253. cxlviii Там само. – Спр. 520. – С. 854. cxlix Там само. – Спр. 219. – С. 671. cl Там само. – Спр. 164. – С. 719-721. cli Там само. – Спр. 236. – С. 511-512; спр. 237. – С. 156-160. clii Там само. – Спр. 245. – С. 871-872. cliii Boniecki A. Herbarz polski. Cz.1. Wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. - Warszawa,1907. – T. 11. – S. 126. cliv ЦДІА України у м. Львові. – Ф.14. – Оп.1. – Спр. 92. – С. 685. clv Там само. – Ф.13. – Оп.1. – Спр. 377. – С. 1346-1348. clvi AGZ. – Lwów, 1911. – T. 21. – S. 147. clvii ЦДІА України у м. Львові. – Ф.13. – Оп.1. – Спр. 147. – С. 850-852. clviii Там само. – Ф.14. – Оп.1. – Спр. 126. – С. 403-404. clix Там само. – Ф.13. – Оп.1. – Спр. 128. – С. 749. clx Там само. – Спр. 114. – С. 722-725. clxi Там само. – Спр. 143. – С. 1081-1082. clxii Там само. – Спр. 233. – С. 288. clxiii Там само. – Спр. 495. – С. 556-557. clxiv AGZ. – Lwów, 1913. – T. 22. – S. 285. clxv ЦДІА України у м. Львові. – Ф.13. – Оп.1. – Спр. 152. – С. 331-332. clxvi Там само. – cпр. 152. – С. 331-332; спр. 216. – С. 130-131; спр. 234. – С. 180; спр. 236. – С. 130-131; cпр. 251. – c. 49; cпр.438, c. 2616-2619; cпр. 464. – С. 1047-1048; спр. 495. – С. 38 clxvii Там само. – Спр. 215. – С. 254-255; спр. 229. – С. 35-36. clxviii Там само. – Спр. 248. – С. 317-318. clxix Там само. – Спр. 224. – С. 96, 188. clxx Там само. – Спр. 495. – С. 556-558; спр. 562. – С. 433-436, 2323-2326. clxxi Бонєцький А., а за ним у і укладачі реєстру урядовців київського і чернігівського воєводств помилково датували період перебування Станіслава на уряді овруцького підчашія 1701-1725 рр. (Boniecki A. Herbarz Polski. – Warszawa, 1907. - T. 11. – S. 128.; Urzędnicy województw Kijowskiego i Czernihowskiego XV-XVIII wieku: spisy / opracowaliE. Janas i W. Kłaczewski. - Kórnik 2002. – S. 287.) clxxii AGZ. – Lwów, 1914. – T . 22. – S. 451. clxxiii Ibidem. – S. 682, 696. ЦДІА України у м. Львові. – Ф.13. – Оп.1. – Спр. 520. – С. 475-478. clxxiv Там само. – Спр. 520. – С. 949-951. clxxv Там само. – Спр. 228. – С. 364; спр. 229. – С. 63-64. clxxvi Там само. – Спр. 239. – С. 649-656; спр. 578. – С. 966-969. clxxvii Там само. – Спр. 164. – С. 1419-1420; спр. 228. – С. 364; спр. 248. – С. 548. clxxviii Там само. – Спр. 228. – С. 365-367; спр. 234. – С. 180. clxxix Там само. – Спр. 239. – С. 657. clxxx Там само. – Спр. 578. – С. 966-9; спр. 591. – С. 2133-2134. clxxxi Там само. – Спр. 594. – С. 737-738; спр. 260. – С. 157-158. clxxxii Там само. – Спр. 260. – С. 157-158. clxxxiii Там само. – Спр. 248. – С. 548; спр. 593. – С. 1701-1703;спр. 594. – С. 2311-2312. clxxxiv Там само. – Спр. 228. – С. 426-430; спр. 229. – С. 63-64; спр. 467. – С. 557. clxxxv Там само. – спр. 229. – С. 63-64. clxxxvi Голубев С. Кіевский митрополить Петрь Могила и его сподвижники (Опыт церковноисторическаго излседованія). – Кіевь, 1898. – Т. 2. – Приложения. – С. 289-299 clxxxvii ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 116. – С. 1937-1940; спр. 387. – С. 499-500, 878; ф. 14. – Оп. 1. – Спр.115. – С. 493-496. clxxxviii Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 152. – С. 574-5; ф.14. – Оп.1. – Спр. 124. – С. 33-36. clxxxix Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 391. – С.30-32; спр. 409. – С. 2211-2213; ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 124. – С. 33-36. cxc Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 147. – С. 686-688. cxci Там само. – Спр. 149. – С. 2249-2252. cxcii Там само. – Спр. 152. – С. 574-575. cxciii Там само. – Спр. 221. – С. 714. cxciv cxcv Там само. – Спр. 245. – С. 19-20; спр. 247. – С. 807-808. cxcvi Там само. – Спр. 222. – С. 246-247; спр. 245. – С. 282; спр. 591. – С. 2427-2434 cxcvii Там само. – Спр. 591. – С. 2427-2434. cxcviii Там само. – Спр. 253. – С. 350; спр. 260. – С. 566. cxcix Там само. – Спр. 344. – С. 129-130. cc НБ ЛНУ. ВРСРК. – Ф. “Архів Самбірської економії”. – Спр. 531/ІІІ. – Арк. 502зв.; cci Там само. – Спр. 571/ІІІ. – Арк. 1v. ccii Там само. – Спр. 552/ІІІ. – Арк. 52-52зв., 56зв., 172зв.; спр. 553/ІІІ. – Арк. 40зв. cciii ЦДІА України у м. Львові. – Ф.13. – Оп.1. – Спр. 467. – С. 1082-1084. cciv Там само. – Спр. 215. – С. 47. ccv Там само. – Спр. 164. – С. 717-718; спр. 221. – С. 879. ccvi Там само. – Спр. 245. – С. 340; спр. 253. – С. 536-537; спр. 563. – С. 1123. ccvii НБ ЛНУ. ВРСРК. – Ф. “Архів Самбірської економії”. – Спр. 531/ІІІ. – Арк. 222-223зв. ccviii ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 594. – С. 879-881, 895-896. НБ ЛНУ. ВРСРК. – Ф. “Архів Самбірської економії”. – Спр. 531/ІІІ. – Арк. 222-223зв. ccix ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 349-350; спр. 253. – С. 536; спр. 594. – С. 879-881, 895-896. ccx Смуток І. Вступ до генеалогії шляхти Самбірського повіту XVI – початку XVII ст. (шляхетські прізвиська). – Львів, 2008. – С.20. ccxi Виняток становить лише Сколівщина, де Кміти, а згодом їхні наступники Острозькі скупили у Скольських, Крушельницьких, Гошовських їхні частки, та сформували тут на початок 17 ст. цілісний майновий комплекс. 4. Документи і акти. 1631 р. – Перемишль. Підтвердження про фундацію монастиря у с.Попелі, Popiel Ihumeno Monastery Sancti Basily in Popiele existentis literas fundorus roborat. Iuram Iudiciae Actis pertitus Terribus Premisliens Generosus Iwan Popiel Romanowicz menses, corpores sancti a fero […] janus foro juventum fuit fundorum propriae et compitentias huiq vero Terri Praemisliens Iudicio juribis ad bonis funebribusq […] et fectam presentis inferorati narrant ibtati subjuriem et incorporati polam liberi […] necessarium fuorribus fino […] omnibus in bonae […] mobus immobas […] quibus propriae Nobilis […] nobia et recognatio […] Kopystinski Ihumeno Monasteryia fundo ratio Popiele dedicza […] idiomatte […] Bohoiawlenia […] Festum celebratur fena sexta mensiae Ianuarij juxta Kalendarium [...] Graece Regulle Sancti Magni Bassilii totq […] monasterio in cult spasenia animaeq suae faliciem nunc et pro tempore expletis tum alijs monachis et Ihumeni […] monasterum in fundo villae Popiele exstentibg inscribit et oblegat liberat certes fundationis pereptura recognotam ordem monasterio seu recti […] ritus Graecis supra scripta toty eadem cannoat votione certorum verum et cotragnum […] exastarum in rem et manus suprafantis et Religiosi Kopystinski Ihumeni ejusq […] in Actu et data novembri Praemisliae Terra […] po festum stonelis […] Martyns proxima in anno Millesimo Sexcentesimo Trigesimo Prima confectis manuscriptum propria fulstiptas et sigilla obsionat promnibus et fingelis eorum fura pronieliterorum cannonibus praediae do fidiae […] legame annexibus apris finaterte ero comptere exequiat immolabiliter observare erodeng fundationae literis et osmratus eorum cartertio tam in toto gvorata in quoniae […] parte tuboquus opens praesent satisfactere literas praefatas fundationibus […] presentem et inferore terre illo […] terex in toto […] ferendo areas literas […] festi instrone roborio tatem et extero approbando roborant confirmando et eogurant proxima parte […] sub oddis summa Millium florenor penim polon permiratum rentem ejusdius […] non compretis […] singules […] fundatio tententorum pfoto Religios Ihumeno eiusq sacredaness ad solvenie […] pro quo perfotuendo omnibusquae et singulis […] fundationis literarius inscriptionis […] roboria contensis non […] generosus Iwan Popiel. Ad instans rereti nobilis et religionis Basilij Kopystenski Ihumeni aut ejus juriae […] ad officium […] Praemislien citabylos […] et alis quaesti just toto terra et praesens […] itto castro Praemisliens cuius junsem […] in bonis fineiusque ration danae et inferon […] satisfactiem […] ubi piae ea primocittorum […]. Переклад Роборація фундаційного документа для ігумена монастиря сСвятого Василія в Попелях Перед Перемишльськими земськими актами явився особисто Іван Попель Романович, непримушений, добровільно, при здоровій пам’яті. Перед актами теперішніми визнав, що він сам за себе і за своїх наступників записує свої маєтки рухомі й нерухомі, які він має, для шляхетного і духовного стану Василія Копистинського, ігумена монастиря, фундованого с. Попелях, іменованого Богоявлення по.грецькому […] 6 січня згідно з грецьким календарем старого стилю правила святого Василія Великого цього монастиря. […] за мою душу відтепер і далі ігумен […]. Монастиреві, фундованому в Попелях зобов’язуюся і записую фундаційною грамотою, яку я надав цьому монастиреві грецького обряду […]. Ігумен Копистинський цього монастиря. Дано в Перемишлі у вівторок після свята Св. Агнети 1631 р., власною рукою підписаний і печаткою затверджений. Фундований монастир вищезгаданого титулу задовольняю, вищезгаданий лист підтверджую і робурую, роблю грошову заставу на 5000 злотих на своїх маєтках, що в разі порушення фундаційного привілею мають бути сплачені цьому ігуменові. Має бути сплачено негайно перед Перемишльським ґродським урядом […]. [Центральний державний історичний архів України у м. Львові, ф. 14 «Перемишльський земський суд», оп. 1, спр. 114, арк. 60. Рукопис. Тогочасна копія]. Джерело: Стецик Ю., Погоральський Я. Монастир Богоявлення Господнього біля села Попелів на Дрогобиччині (XVII ст.) // Карпати: людина, етнос, цивілізація 2017–2018. – Вип. 7–8. |
РОДОВОДИ ШЛЯХТИ > К >