І

Григорій

ІІ

Андрій Григорович Хмара Міловський

Найраніший випадок стосується вбивства Андрія Хмари, про яке 20 лютого 1573 р. у луцькому ґроді оповіли племінники жертви Степан і Семен Хмари, звинувативши у злочині дружину вбитого Ганну і її батька Григорія Костя-Макотертського. Скаржники твердили, буцімто вбивство скоїв за намовою Ганни слуга небіжчика Лонський, який потому взяв коня і втік. Брати зазначили, що у того слуги мають бути листи на маєтність, записануГанні чоловіком, що вказувало на її вину як ініціаторки злочину. Свою заяву у ґроді Хмари, однак, не супроводжували «поволанням» – обов’язковим публічним оголошенням імен убивць.
А проте Ганна і її батько, як тільки дізналися про обвинувачення, одразу стали на шляхетському з’їзді для того, щоб довести свою невинуватість. Можна припустити, що подружнє життя Андрія Хмари на момент його смерті дало тріщину, адже це пояснює перебування Ганни у батьківському домі та на позір голослівне звинувачення її у смерті чоловіка. 25 лютого Григорій Костя-Макотертський скаржився у ґроді, що його зять був убитий слугою Степана Хмари. Проте розгляд справи відклали, позаяк Степан твердив, що його слуги, які під час убивства були при ньому в маєтку дядька, поїхали на пошуки Лонського.
Невдовзі в луцькому ґроді з’явився Лонський, який, виявляється, нікуди не тікав. 12 березня 1573 р. він засвідчив перед луцьким старостою кн. Богушем Корецьким, що в день убивства свого пана поїхав до Вінниці за дорученням Степана Хмари, який дав для цього свого коня. Однак до місця він не доїхав, бо його перестрів у Костянтинові той же Степан і запросив на гостину до свого зятя Івана Бурого, де повідомив про смерть пана. Уночі Степан намовляв Лонського поїхати з ним до Ковеля і взяти вину за вбивство на себе, а також вказати на Ганну як замовницю злочину. На підтвердження участі дружини у вбивстві слуга мав показати вінові листи, які були на руках у Степана. Потому Бурий мав приїхати до Ковеля і визволити Лонського.
За те хлопцеві обіцяли гроші й коня, однак він на під’їзді до Ковеля втік і прийшов до луцького ґроду. На свого пана як убивцю вказав на тортурах також Степанів слуга Венглинський, визнаючи, що за кілька днів до вбивства той підмовляв його до участі в злочині. Іван Бурий, якого на той час ув’язнили в замку, визнав, що його зять Степан зізнався йому у вбивстві; те саме підтвердив і Степанів брат Сушко. 8 вересня до замку привели в ланцюгах і самого Степана, якого піймали ті шляхтичі, що попередньо за нього поручилися.

Він категорично заперечував свою участь у злочині, твердячи, що не завинив не лише вчинком, а й помислом, і «готов, деи, есми от того ся отприсягънути, а сумненемъ своимъ себе очистити». Однак на підтвердження своєї невинуватості Степан не навів жодного доказу та не спростував свідчень інших осіб. Тоді луцький староста кн. Богуш Корецький разом із присутніми при ньому особами ухвалив декрет: кровному родичеві вбитого Ласку-Секунському і дружині Ганні з батьком присягнути в тому, що той Степан сам зі своїми помічниками і слугами Ольшинським і Венґлинським убив свого дядька Андрія Хмару, а коли присягнуть, Степан як убивця має бути скараний «на горло».

Тож коли обвинувачі, «положивши на Степану Хмари руки свои», готові були присягати, а Ласко вже вимовив перші слова («Я, Михаило Ласко-Секунскии, присегаю Богу»), Степан звільнив їх від присяги і признався в убивстві свого дядька, «вночи спячого». Злочинець «ведле статуту заплату свою взялъ», а кн. Корецький розпорядився передати дружині вбитого частину маєтку чоловіка, записану за внесений посаг (віно), яку вона має право тримати до смерті за записом чоловіка[39]. Тож, як бачимо, звинувачення дружини та її батька мало інструментальний характер, яке дозволяло відвести підозру від справжнього вбивці і забезпечувало перехід усього маєтку до його рук як найближчого спадкоємця. Прикметно також, що у версії Степана Хмари вбивство його дядька здійснювалося слугою за намовою дружини небіжчика. 

~ Ганна Григорівна Кость-Макотертська.

№ 320 (19), жовтня 15, арк. 223 зв.-224.
Заява кн. Дмитра Олександровича Буремського про те, що його зять Федір Хмара Миловшський спільно з своєю дружиною, а його сестрою Мариною Олександрівною кнж. Буремською, відмовилися вести судові справи за двома господарськими позовами проти кн. Івана Федоровича Чорторийського щодо спадкового права на маєток Войсеч (по матері) та з ключником і луцьким війтом Іваном Яцьковичем Борзобогатим Красенським щодо маєтку Вічин. Обидві справи були перенесені господарем на період після розпуску війська з бойових дій Лівонської (Інфлянської) війни за шість тижнів, коли, власне, Хмара Миловшський з дружиною і покинули кн. Д.О. Буремського в його судових справах, чим завдали йому збитків.