СЕРГIЙ БЕЗНОСЮК. ГОРНОСТАЇ: СТУДIЇ ПО ГЕНЕАЛОГIЇ И ПРОПОСОГРАФIЇ. I. Общие сведения и происхождение рода. ГОРНОСТАЇ - боярський, потім шляхетський рід Великого Князівства Литовського, пізніше — Речі Посполитої.Рід Горностаїв походив з київського Полісся. Шимон Окольський виводив корені родини від київських князів Олельковичів.[1] Ця версія, як і багато інших родових легенд, з'явилась на зламі XVI—XVII століття, проте прямих і переконливих підтверджень немає. Рід мав великий вплив на політичне життя Київської землі як за часів князів Олельковичів, так і після ліквідації Київського князівства. Засновником лінії, яка пізніше називалась Горностаями, вважається Горностай Остафій Романович. Перша згадка про нього датується 1454 pоком, коли він отримав від короля Казимира IV привілей на володіння Дідятковичами.[2]. Рід Горностаїв згас в середині XVII століття. Єдиний син Самійла Горностая Михайло, який успадкував титул, помер бездітним у 1637 році. Остання відома представниця з роду Горностаїв Єлизавета Самійлівна померла у 1651 році. Її син Самійло-Кшиштоф ймовірно є представником роду Дрогойовських.Рід Горностаїв здавна сповідував православ'я, його представники були занесені до Пом'яника Києво-Печерського монастиря. Горностай Романович не шкодував коштів на церкви. Багато пожертв зробив на користь Києво-Печерського монастиря [69]. Іван Остафійович Горностай своїм коштом збудував церкву у Вільні, для якої придбав усе необхідне: ікони, шати, літургійні предмети. У ній же й був похований після смерті (у травні 1558 р.) [70]. Проте саме за часів посідання ним уряду воєводи новогрудського у місті й воєводстві виникають протестантські осередки. Отже, маємо справу з потужним магнатським родом, частина представників якого протягом другої половини XVI - XVII ст. сповідувала кальвінізм. Причому цей рід перейшов до «нововірства» майже одразу з появою його в країні. Історія цього роду показує, що одним з центрів, звідки поширювалося вчення на українські землі, було місто Вільно. Пе ребування Горностаїв переважно в литовських та білоруських володіннях стало причиною досить пі знього виникнення громад у Київському воєвод стві. Лише Самійло Горностай заснував тут 2 грома ди. Час їх існування визначався тривалістю життя окремих представників роду. Козаровицька грома да проіснувала принаймні до 1650-х pp., до смерті останньої відомої представниці, яка носила прізви ще Горностай. Розвиток кальвінізму в Київському воєводстві набув настільки значного розмаху, що на нього мусив реагувати майбутній митрополит Ки ївський, архімандрит Києво-Печерського монасти ря Петро Могила. Йому часто доводилося стикати ся з Горностаями, оскільки землі монастиря та Ки ївської митрополії безпосередньо межували з їхні ми володіннями. Нерідко такі контакти переростали у конфлікти [86]. Збереглось «Сказание» П. Моги ли про навернення кальвініста у православ'я. У ко ротенькому творі проводиться думка про безумов ну вищість та істинність православної віри на від міну від «злохульной и мерзкой кальвинской ере си» [87]. Очевидно, кальвінізм був досить помітним і близьким для тогочасного суспільства, в першу чергу православного, для якого ň написане це «Ска зание». Не останню роль у цьому ознайомленні ві діграли Горностаї. Але те, що спочатку було силою кальвінізму (світський патронат), врешті обернулось на його слабкість. Зі смертю світського патрона припинялася підтримка і захист громад, що часто приводило до їх зникнення. Задорожна О. Ф. Протестанти з роду Горностаїв (середина XVI - перша половина XVII ст.). Бібліографія: Олег Однороженко (Київ). Шляхетська геральдика Київської землі XV — першої половини XVII ст. за архівними джерелами та матеріалами сфрагістичної кОлекції Музею Шереметьєва // Сфрагістичний щорічник · Випуск ІІ. Сліж Н. У. Вайна за спадчыну ў сям’і Гарнастаяў // Studia Historica Europae Orientalis = Исследования по истории Восточной Европы : науч. сб. Вып. 8. – Минск : РИВШ, 2015. – 296 с. Геральдика та сфрагистика. Ще однією галуззю, що вела свій родовід від пана Волчка, а саме — від його другого сина Івана, були пани Горностаї, герботворення яких суттєво відрізнялося від геральдичних сюжетів, як панів Волчковичів та Олізарів-Волчковичів, так і панів Александровичів, Вороновицьких і Кмітичів. Зображення на гербах останніх лише в досить загальних ри- сах нагадує родовий знак, яким користувалися пани радні 44 та хоруговні 45 Горностаї, і який мав вигляд перехрещеної лілії над двома три- кутниками. Вперше його бачимо в ренесансовому щиті на печатці пана радного і хоруговного (1529–1558), господарського писаря (1512– 1558), дорсунішського державці (1527–1551), господарського маршалка (1529–1542), земського підскарбія (1531–1558), слонімського старости (1531–1558), бірштанського державці (1539–1551), дворного маршалка (1542–1558), стоклішського державці (1549–1558), новгородського воєво- ди (1551–1558), кревського державці (1556–1558) Івана Остафійовича Гор- ностая від 1536–1553 років 46. Аналогічне зображення мають і дві його наступні печатки від 1543– 1552 рр. 47 та 1553 р. 48 Натомість, невдовзі по-тому в гербі пана Івана Гор- ностая з’являється цілком інше зображення — китаврус, який тримає напнутий лук і цілить стрілою у власний хвіст у вигляді змії в ренесан- совому щиті, над яким розміщено шолом із наметом49. Печатку з цим сю- жетом бачимо при документах від 1554–1557 рр. Саме у 1554 р. великий князь Сигізмунд ІІ Август надав дозвіл на використання Іваном Остафі-йовичем та всіма представниками роду панів Горностаїв гербу Китав- рус — “1554 r. w dniu św. Jakuba apostoła nadanie od Zygmunta Augusta herbu Hipocentaurus domowi Hornostajów” 50. Цілком вірогідно, що у подібний спосіб литовсько-руським господарем було відзначено визначні заслуги Івана Остафійовича Горностая перед Великим князівством Литовським і Руським. Інша справа, чому саме цей герб з’явився в якості почесного надан- ня, адже представники династії Ягелонів у подібних випадках послу- говувалися власним династичним гербом Погонею, і то зазвичай лише його частиною — рука, що тримає меч, який в офіційних документах та гербовниках фігурує під назвою Погоня або Божедар (Pogonia vel Boze Zdarz) 51. По-перше, необхідно зазначити, що останній герб найчастіше надавався у випадку нобілітації, про яку очевидно не могло бути мови в разі з паном радним та хоруговним Іваном Остафійовичем Горностаєм, що належав до вузького кола найвищої аристократії Литовсько-Руської держави. По-друге, не може бути жодних сумнівів у тому, що фігура ки- тавруса з’явилася в герботворенні Горностаїв невипадково і в такий спо- сіб мала підносити статус власника цього герба, як це бачимо на при- кладі гербів у нобілітаційних привілеях. У даному випадку піднесення пана радного і хоруговного могло від- буватися лише в спосіб надання йому герба з арсеналу князівської ге- ральдики. Єдиною постаттю того часу, що користувався гербом із зо- браженням китавруса і суспільне положення якого дозволяло підносити статус пана радного за допомогою приділення власного герба, був біс- куп віленський (1536–1555) Павло Олександрович, останній чоловічий представник княжого роду Гольшанських. Імовірно, що перед немину- чим згасанням власного роду князь Павло Гольшанський міг передати родовий герб такій визначній особі як Іван Горностай, зробивши його в такий спосіб геральдичним спадкоємцем роду Гольшанських. Щоправ- да, родовий герб князів Гольшанських тривалий час не міг закріпитися у герботворенні панів Горностаїв, адже після смерті Івана Остафійовича у 1558 р. він майже півстоліття не знаходив відображення на сфрагістич- них пам’ятках представників цього роду. Так, на печатках усіх чотирьох синів пана Івана Остафійовича Гор- ностая — дорсунiшського (1551–1556), сомілiшського (1551), лисковсько- го і межиріцького (1558) державці Івана Горностая від 1553 р. (з шоло- мом і наметом над щитом) 52 і 1556 р. 53, мінського воєводи (1566–1576), кам’янецького державці (1568–1576), мінського старости (1571–1576) і бе- рестейського воєводи (1576–1588) Гаврила Горностая від 1567–1571 рр. 54 і 1585–1586 рр. 55 (на обох печатках над щитом знаходився шолом з на- метом і три страусячих пера в нашоломнику), пана Остафія Горностая від 1570 р. (над щитом шолом з наметом) 56, намісника троцького воєводи (1539–1542), троцького судді (1540–1541), господарського писаря (1551– 1553) і слонімського старости (1551–1553) Єрмогена (Власія) Горностая 57 незмінно бачимо зображення знака у вигляді перехрещеної лілії над дво- ма трикутниками в ренесансовому щиті. Подібну ситуацію спостерігаємо і в наступному поколінні панів Горностаїв. Пан Власій Власійович (Єрмогенович) Горностай впродовж 1570–1579 рр. користувався печаткою з зображенням того ж таки знака у вигляді перехрещеної лілії над двома трикутниками в ренесансовому щиті, над яким розміщувався шолом з наметом і три страусячих пера в нашоломнику 58. А на печатці берестейського воєводича Яроніма Гав- риловича Горностая від 1596 р. було зображено чотиридільний ренесан- совий щит, на якому в першій частині знаходився дещо модифікований родовий знак у вигляді хреста, на його горішньому кінці розміщувало- ся коло над двома трикутниками, в другій частині — човен під вежею (герб Кораб), у третій частині — панна під короною, що сидить на вед- меді (герб Рава), у четвертій частині — п’ятипелюсткова квітка (герб Порай) 59. І лише на печатці молодшого брата Івана Остафійовича — пана рад- ного і хоруговного (1547–1565), віленського ключника (1533–1544), коняв- ського і дубицького державці (1533–1544), писаря господарських дворів (1536–1544), любошанського державці (1546–1555), господарського мар- шалка (1547–1565), гомельського державці (1547–1552), річицького старо- сти (1555) Оникія Горностая від 1561 р. родовий знак мав доволі незвичну конструкцію у вигляді подвійної лілії під хрестом (тобто збережено лише горішню частину родового знака) в німецькому щиті, над яким розмі- щено шолом із наметом60, що зайвий раз вказує на поширену практику відмінювання родового герба молодшими представниками відповідного роду серед нащадків пана Волчка. І лише у першій половині XVII ст. фігура китавруса міцно закріплю- ється у родовому герботворенні панів Горностаїв. Так, на печатці київ- ського підкоморія (1602–1618) Самійла Яронімовича Горностая, яку після його смерті у 1618 р. певний час використовувала його донька Єлізавета Горностаївна з Тулин, бачимо зображення китавруса з напнутим луком зі стрілою у бароковому щиті, над яким розташовано шолом із наметом під шоломовою короною61. Дещо повніше представлено герб на печатці останньої представни- ці роду панів Горностаїв 62 — Єлізавети Самійлівни Горностаївни з Ту- лин, дружини мстиславського воєводи (1643–1647) Миколи Абрамовича. В полі печатки, якою вона користувалася впродовж 1643–1647 рр., вміще- но півкруглий бароковий щит із зображенням оберненого вліво китав- руса, що тримає напнутий лук і цілить стрілою у власний хвіст у вигляді змії, над щитом розташовано шолом з наметом під шоломовою короною, а в нашоломнику — знак у вигляді перехрещеної лілії над двома три-кутниками63, тобто первісний родовий герб панів Горностаїв. Остання деталь свідчить про те, що до самого згасання цього роду в середині XVII ст. в ужитку перебували обидва герби — на основі родового знаку та з зображенням китавруса. Лише пізніші гербовники фіксують побутування китавруса в якості єдиного герба панів Горностаїв 64. Зокрема, подібні відомості подає гер- бовник Кояловича, визначаючи також забарвлення цього герба: на чер- воному полі золотий китаврус влучає стрілою з напнутого луку власний хвіст у вигляді змії, а також наявність своєрідного нашоломника — три страусячих пера, на яких китаврус 65, що, як бачимо, суттєво відрізняєть- ся від інформації, яку подають сфрагістичні пам’ятки. Попри доволі пізнє походження цих відомостей, що з’явилися вже тоді, коли рід панів Горностаїв зійшов з історичної сцени, свідчення річ- посполитських гербовників міцно закріпилися в історіографічній тра- диції 66. До недавнього часу не існувало жодних відомостей про старо- винний герб панів Горностаїв, що призводило не лише до невизначеності у питанні щодо змісту родового герба Горностаїв і, зокрема, до часу на-дання господарського привілею 1554 р., але й позначалося на з’ясуванні інших складних проблем литовсько-руської геральдики. Приміром, у одній з недавніх робіт, присвяченій пропагандивному змісту складеного герба Семена-Самійла Андрійовича Любартовича Сан- гушка, князя на Ковелі від 1626 р. 67, відсутність інформації про первісний родовий герб панів Горностаїв, суттєво позначилася на висновках автора. Автор статті зіштовхнувся з поважними труднощами у визначенні змісту однієї з частин шестидільного щита князя. Розглянувши зміст інших по- лів, він прийшов до висновку, що у перших двох частинах, що займали середню вертикаль герба було зображено династичні герби нащадків Ге- диміна, зокрема, князів Сангушків — Погоню литовську та Колюмни. Герб у третьому полі (знак у вигляді двічі перехрещеної стріли вістрям догори) належав матері князя Софії Павлівні Сопіжанці, герб у четвертому (знак у вигляді перехрещеної роздвоєної здолу стріли вістрям догори) — баб- ці за материнською лінією Ганні Григоровні Ходкевичівні, врешті, герб у шостій частині (обернений вліво китаврус, що тримає напнутий лук і цілить стрілою у власний хвіст у вигляді змії) — бабці за батьківською лінією Софії Іванівні Горностаївні 68. Натомість, зміст п’ятої частини з зображенням подвійної лілії, яку автор потрактував як герб Гоздава, залишився без задовільного пояснен- ня. Після довгих розважань він дійшов висновку, що має перед собою не один з гербів, що належав котромусь із предків князя Семена-Самійла, а геральдичний знак роду панів Паців, жоден представник якого не до- водився родичем князю69. Я. Рогульський воліє вбачати у використанні цього герба свого роду декларацію приналежності князів Сангушків до аристократичної еліти Великого князівства Литовського, поруч з та- кими потужними родами як Паци, Сопіги та Ходкевичі. Поруч із запереченнями загального характеру, як-от — безсенсовість подібних декларацій з боку княжої родини, що вже в силу свого похо- дження стояла незмірно вище різноманітних панських родів, можемо зауважити, що поява подвійної лілії в одній із частин складеного гер- ба князя Сангушка, має значно простіше пояснення. Очевидно, маємо перед собою інтерпретацію первісного герба панів Горностаїв, в основі якого також було зображення лілії — в горішній частині родового знаку. Варто звернути увагу й на ту обставину, що вже у геральдично- сфрагістичних виписах Яна Замойського “Adnotationes spectantes ad familias” від 1567–1569 рр. зображення на печатці пана Івана Остафійови- ча Горностая від 1536–1553 рр. (знак у вигляді перехрещеної лілії над дво- ма трикутниками у ренесансовому щиті) 70 трактовано саме як герб Гозда- ва — (“sigillum Ioannis Hornostai thesaurarij terrestris Lituaniae: Gоsdоwa”) 71. А на печатці пана Оникія Остафійовича Горностая від 1561 р. взагалі ма- ємо малюнок подвійної лілії під хрестом72, який цілком міг стати про- тотипом для зображення у п’ятій частині герба князя Семена-Самійла Любартовича Сангушка. Врешті, на печатці останньої представниці роду Горностаїв — Єли- завети Самійлівни, сучасниці князя Семена-Самійла Андрійовича, було присутнє зображення обох родових гербів, як родового знаку з лілією у горішній частині, так і китавруса, що, безумовно, свідчить про їх пара- лельне використання, а разом з тим дає відповідь на питання, щодо при- чин появи в княжому гербі 1626 р. обох гербів роду Горностаїв. Крім того, маємо ще одне підтвердження того, що герб із зображен- ням подвійної лілії презентував саме рід панів Горностаїв. Маємо на увазі спрощену видозміну герба Семена-Самійла Сангушка князя на Ковелі, яку було вміщено у французькому молитовнику 1625 р. 73 Цей герб скла- дається з чотирьох частин, в яких, по за всяким сумнівом, вміщено герби батька, матері та обох бабок, з яких Софію Іванівну Горностаївну презен- тує герб не з зображенням китавруса, а з подвійною лілією. 44 Любавский М. Литовско-русский сейм. Опыт по истории учреждения в свя- зи с внутренним строем и внешнею жизнью государства. — М., 1901. — С. 5; Lietuvos Metrika. Knyga nr 523 (1528). Viešųjų reikalų knyga 1. — Vilnius, 2006. — Р. 23 (“Пан Ивашко Горностаи мает ставити дванадцат конеи и з зоставными людми. А кром заставных людеи из своее властности мает ставити 10 конеи”); Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej XII–XVIII wieku. Spisy. — T. XI. — S. 210–211 (пан радний і хоруговний (1528–1558), гос- подарський писар (1512–1558), державця дорсунішський (1527–1551), господарський маршалок (1529–1542), підскарбій земський (1531–1558), староста слонімський (1531– 1558), державця бірштанський (1539–1551), маршалок дворний (1542–1558), державця стоклішський (1549–1558), воєвода новгородський (1551–1558), державця кревський (1556–1558) Іван Остафійович Горностай; пан радний і хоруговний (1547–1565), ключ- ник віленський (1533–1544), державця конявський і дубицький (1533–1544), писар гос- подарських дворів (1536–1544), державця любошанський (1546–1555), господарський маршалок (1547–1565), державця гомельський (1547–1552), староста річицький (1555) Оникій Остафійович Горностай). 45 Любавский М. Литовско-русский сейм. — С. 473 (пан хоруговний Іван Остафійо- вич Горностай; пан хоруговний Оникій Остафійович Горностай). 46 AGAD. Perg. 4800; AZ, sygn. 33, st. 679; APK. ASang, teka VI, plik 39; teka VIIІ, plik 11, 12, 26; ZR. Perg. 221; Jana Zamoyskiego notaty heraldyczno-sfragistyczne / F. Piekosiński // Studya, rozprawy i materyały z dziedziny historyi polskiej i prawa polskiego. — T. VII. — Kraków, 1907. — n. 550; Цітоў А. Пячаткі старажытнай Беларусі. — Мінск, 1993. — С. 62, мал. 32 (овальна, 20×18 мм; згори напис: ЮРею). 47 НБУВ. ІР. Ф. 24, спр. 2383, арк. 1; ЦДІАУК. Ф. 220, оп. 1, спр. 27, арк. 1; спр. 28, арк. 1; APK. ASang, teka ІV, plik 61, 68; teka V, plik 2, 37; teka VІ, plik 1; teka VII, plik 5; Цітоў А. Пячаткі старажытнай Беларусі. — С. 62, мал. 34; Piekosiński F. Heraldika polska wieków średnich. — Kraków, 1899. — S. 306, мал. 541 (овальна, 19×15 мм; згори літери: SI). 48 Цітоў А. Пячаткі старажытнай Беларусі. — С. 62, мал. 33 (кругла, 16 мм; згори напис: ІВА ГО). 49 AGAD. Perg. 7715, 7722, 7723; AR. Dz. X, sygn.111, st. 1, 3; APK. ASang, teka VІІІ, plik 31, 78, 79; BCz. Perg. 903 (овальна, 20×18 мм; згори літери: IН). 50 Słownik geograficzny. — T. III. — Warszawa, 1882. — S. 127 (з посиланням на “Rejestr.zyk przywilejów Hornostajowskich” в “Archіwum Hornostajów”). 51 Тrelińska B. Album armorum nobilium Regni Poloniae XV–XVIII saec. Herby nobi.litacji i indygenatów XV–XVIII w. — Lublin, 2001. — S. 80, n. 107; Piekosiński F. Heraldika polska wieków średnich. — S. 29; Piekosiński F. Rycerstwo polskie wieków średnich. — T. I: O dynastycznem szlachty polskiej pochodzeniu. — Kraków, 1876. — S. 276. 52 APK. ZR, rkps 68, st. 6 (восьмикутна, 13×11 мм; згори літери: • I • Н •). 53 APK. ASang, teka VІІІ, plik 56; rkps 155, st. 192, 404 (овальна, 15×13 мм; згори лі- тери: * I * Н *). 54 AGAD. Perg. 636 а, 5627; Цітоў А. Пячаткі старажытнай Беларусі. — С. 62, мал. 35; Kutrzeba S., Semkowicz W. Akta unji Polski z Litwą. 1385–1791. — Kraków, 1932. — S. 353, n. 149 b, мал. n. 10; S. 413, n. 94 f, опис n. 9 (овальна, 23×22 мм; згори літери: GН). 55 APK. ZR, pap. 37, 38, 39, 40, 41, 42; rkps 65, st. 21; rkps 66, st. 33; rkps 155, st. 228, 293, 295, 413, 415 (овальна, 22×20 мм). 56 APK. ZR, rkps 66, st. 35, 60, 220; rkps 155, st. 423 (овальна, 16×13 мм; згори літери: ОН). 57 APK. ZR, rkps 68, st. 128 (овальна, 18×16 мм; згори літери: ІІН). 58 APK. ZR, rkps 66, st. 42; rkps 155, st. 425, 431; Цітоў А. Пячаткі старажытнай Бела- русі. — С. 62, мал. 36 (восьмикутна, 18×16 мм; згори літери: WН). 59 APK. ASang, teka ХХІІ, plik 23 (овальна, 20×18 мм; згори літери: НН). 60 AGAD. Perg. 7764; APK, rkps 155, st. 278; BCz. Perg. 915 (восьмикутна, 16×14 мм; згори літери: О • Н). 61 APK. Rkps 155, st.421 (овальна, 22×20 мм; згори літери: SН). 62 Boniecki A. Herbarz Polski. — T. VII. — Warszawa, 1904. — S. 341. 63 APK. Rkps 155, st. 417, 419 (овальна, 30×24 мм; навколо літери: H • • Н • Z • • T • AWM). 64 Niesiecki K. Herbarz Polski. — Т. ІV. — S.375; ЛНБ ВР. Ф. 5, оп. 2, спр. 7444/I, арк. 272 (“Hornostaj h. Hypocentaurus”). 65 Kojałowicz W. Сompendium. — S. 6. 66 Boniecki A. Herbarz Polski. — T. VII. — S. 340. 67 Rogulski J. Treści propagandowe herbu złożonego księcia Szymona Samuela Sanguszki z 1626 roku // Insignia et splendor. Heraldyka w służbie rodów szlacheckich i instytucji Kościoła. — Kraków, 2011. — S. 9–84. 68 Ibid. — S. 32–50, 56–77. 69 Ibid. Treści propagandowe herbu złożonego księcia Szymona Samuela Sanguszki. — S. 50–57, 81. 70 AGAD. Perg. 4800; APK. ASang, teka VI, plik 39; teka VIIІ, plik 11, 12, 26; ZR. Perg. 221. 71 AGAD. AZ, sygn. 33, st. 679; Zamoyski J. — n. 550. 72 AGAD. Perg. 7764; APK, rkps 155, st. 278; BCz. Perg. 915. 73 Sokołowski M. Miniatury włoskie Biblioteki Jagiellońskiej i Modlitwenik Francuski ks. Samuela Sanguszki w Bibliotece Dzikowskiej. — Kraków, 1892. — S. 27; Rogulski J. Treści propagandowe herbu złożonego księcia Szymona Samuela Sanguszki. — S. 53, il. II, 4. 3. Генеалогія та сфрагистика. , Rewizya zamku żytomierskiego z 1545 r. poucza nas, że Iwan i Onikiej byli właścicielami Tulina i Sosnowa, w powiecie żytomierskim. ¶ Iwan Hornostajewicz, marszałek i pisarz 1508 r., brał udział w poselstwie do Moskwy 1522 r. Dzierżawca dorsuniski 1525 r., marszałek królewski 1529 r., podskarbi ziemski i starosta słonimski 1531 r. marszałek dworny litewski 1542 roku, w końcu wojewoda nowogrodzki 1551 r., umaił w 1558 roku. Był przytem dzierżawcą mścibohowskim 1534 r., żelwieńskim 1535 r., birsztańskim 1539 r. i krewskim 1556 roku. Sprawował województwo trockie w latach 1538-1542, a województwo wileńskie w latach 1549-1550. W 1542 r. został na własne żądanie zwolniony z urzędu podskarbiego, który wszakże przyjął znowu, gdy nie można było znaleźć następcy. W 1551 r. oddał do dyspozycyi królewskiej dwór birsztański, który otrzymał Hercyk, a dzierżawę dorsuniską odstąpił synowi Iwanowi. Wszystkie inne urzędy piastował do śmierci. Założył Hornostajpol, a w 1544 r. miał otrzymać od Zygmunta Augusta dla całego domu herb Hippocentaurus (Rejestra archiwum Hornostajów; Sł. Geogr. III f. 127). ¶ Iwan Hornostaj miał mieć trzy żony: pierwsza nieznana, Paprocki ją nazywa wdową po Korewie, bardzo bogatą. Rulikowski pisze, że była z Puzowskich Korejwiną; druga ks. Anna Wasilówna Sołomerecka, a trzecia, ks. Marya Bohdanówna Zasławska, wdowa po ks. Bazylim Tołoczyńskim (Kniaź.; Koj.; Arch. Sang. i ML. 50). Synów z drugiej żony pozostawił Iwan czterech: Jermohena, Iwana, Gawryła, i Ostafiego, oraz córki: Eugenię, zmarłą 1557 r., za Jerzym Chodkiewiczem, stolnikiem litewskim; Nastazyę, 1-o v. 1552 r. za ks. Hrehorem Wasilewiczem Sanguszką-Kowelskim, a 2-o v. 1557 r. za Filonem Semenowiczem Kmitą; Olenę, za Piotrem Dymitrowiczem Korsakiem, dzierżawcą orszańskim 1558 roku; Hannę, 1-o v. za Bogdanem Epimachem, 2-o v. za Jerzym Jakóbowiczem Hordyną i N., za księciem Lwem Połubińskim (Teka J. Wolffa). ¶ Jermohen Iwanowicz Hornostaj, 1551 r. pisarz królewski, umarł 1553 roku. Dziedziczył na Sokołowie pod Słonimem. ¶ Iwan Iwanowicz Hornostaj, dzierżawca dorsuniski, tyszkowski i międzyrzecki 1551 r., ożeniony 1546 r. z Julianną Bohuszówną Bohowitynówną, podskarbianką litewską (Arch. Sang.), umarł w Mścibohowie 1566 r. ¶ Ostafi Iwanowicz Hornostaj zapisał 1568 r. żonie swej, księżniczce Helenie Iwanównie Czartoryskiej 2,000 kóp gr. litew. posagu i tyleż oprawy (Arch. I. Z. Ros. I i Łuc. 2043 z 1569 r.). ¶ Gawryło (Gabryel) Iwanowicz Hornostaj, najstarszy z braci, ze starosty kamienieckiego wojewoda miński 1566 r., a brzeski 1576 r., umarł w 1588 r. Był i starostą mińskim do śmierci. Z Barbary Łaskiej, wojewodzianki sieradzkiej (M. 95 f. 42), pozostawił syna Hieronima, który wraz z matką swą wystawił oblig Skinderowi, a gdy sumy w oznaczonym terminie nie uiścił, woźny powiatu brzeskiego zajął mu w 1589 r. Bołotkowo (Akta VI). ¶ Hieronim Hornostaj sprzedał dobra Pieciesza Limuntom 1594 roku. Żonaty z Beatą z Lasotów, córką Andrzeja z Łopiennika, której zapisał dożywocie 1594 r. W 1600 r. spisał testament i umarł, a pozostała po nim wdowa wyszła 2-o v. za księcia Janusza Poryckiego. Pozostawił syna Samuela i córki: Barbarę, za Stanisławem Jordanem, Annę, 1-o v. za ks. Aleksandrem Poryckim, 2-o v. za Krzysztofem Charlęskim i Izabellę, 1-o v. za Jakóbem Cieszanowskim, 2-o v. za Zygmuntem Stadnickim, starościcem zygwulskim, a 3-o v. za Hieronimem Zborowskim (Zap. Lub. 7 f. 191, 650 i 753; 8 f. 43; Woł. IV f. 239 i 292; V. A f. 282 i Kniaź.). ¶ Samuel Hornostaj, podkomorzy kijowski 1607 r., poseł w latach 1607-1609, wspólnie z żoną Teofilą z Gorajskich, posiadał Demidowo, ze starostwa korsuńskiego, na odstąpienie którego synowi Michałowi, otrzymała 1629 r. pozostała po nim wdowa konsens królewski (M. 177 f. 442 i 182 f. 321). Oprócz syna Michała, zmarłego młodo, żonatego z Zofią Opalińską (Teka J. Wolffa), miał jeszcze Samuel dwie córki: Elżbietę, żonę 1-o v. Andrzeja Drohojowskiego, 2-o v. Mikołaja Abramowicza, wojewody trockiego i Annę, za Rafałem Leszczyńskim. Anna zmarła 1639 r., a Elżbieta, ostatnia z rodu, żyła jeszcze 1647 r. (Kij. III A f. 46; III B f. 14 i 142; IV A f. 6; IV B f. 203 i V f. 968; Czerniech. f. 323; Bracł. II f. 2140 i VII f. 13). ¶ Onikej Hornostajewicz, drugi syn Hornostaja Romanowicza, dworzanin królewski 1529 r., dzierżawca dubicki i koniawski, a po teściu swoim, Hrehorym Hromyce, klucznik wileński 1533 r., należał do poselstwa wyprawionego do Moskwy 1536 r. Był też wielkim posłem do Cara perekopskiego, z którym zawarł pokój (Sap.; Arch. Sang. 1541 r.). Pisarz królewski dla włości ruskich 1539 r., starosta czerkaski i kaniowski, dzierżawca luboszański. W 1547 r. oddał te dwa starostwa, a otrzymał starostwo homelskie. W 1551 r. marszałek królewski, w 1555 r. starosta rzeczycki, umarł 1566 r. Z Nastazyi Hromyczanki, córki Hrehorego, pozostawił córkę Bohdanę, żonę księcia Iwana Kroszyńskiego, któremu odstąpił 1555 roku dom w Wilnie (Akta XI). Miał i drugą żonę, Bohdanównę Chreptowiczównę 1555 r. (Kniaź. 190-191). Testamentem swoim z 1562 r., zapisał swoją połowę Rohotycz i Ditiatek synowi Fryderykowi, urodzonemu z pierwszej żony. ¶ Fryderyk umarł bezpotomnie, a testamentem kazał się pochować w zborze kalwińskim w Wilnie, na który zeznał zapis. ¶ Własny Hornostajewicz, ożeniony z Oleną Hrehorówną Szołuszanką, miał dwóch synów: Ławryna Własnowicza, żyjącego 1559 r. i Własnego Własnowicza, o którego zabicie pozwała matka Gabryela Hornostaja 1585 r. (Teka J. Wolffa). I КОЛЕНО Роман Івашковіч ( †1487?), перший відомий з роду Горностаїв, намісник Путивльський (1476-82), Овруцький (1486).starosta putywelski 1476 r., a namiestnik owrucki 1486 r., miał otrzymać od Kazimierza Jag. pustoszę w włości Czarnobylskiej, które to nadanie potwierdził 1504 r. Aleksander Jag. jego synowi Hornostajowi. II КОЛЕНО Горностай (Остафій) Романович klucznik kijowski 1486 r., namiestnik owrucki 1487 roku, zabity w bitwie z Tatarami nad Uszą 1503 r., miał nosić, podług badań Wacława Rulikowskiego, imię Ostafiego i być żonatym 1-o v. z Hryńkówną Wnuczkiewiczówną, z której córka za Mitkiem Łazarewiczem, 2-o v. z Maryą Semenówną Skiporówną, dziedziczką Tulina, Sosnowa, Łopatycz, Kołodzieży i Huszczynia, z której córka Femma. J. Wolff daje mu za żonę córkę Kalenika Myszkowicza, protoplasty Tyszkiewiczów. Synów jego trzech: Iwan, Onikiej i Własny. Засновником лінії, яка пізніше називалась Горностаями, вважається Горностай (Остафій) Романович. Перша згадка про нього датується 1454 p., коли він отримав від короля Казиміра привілей на «człowieka z Ditiatkowicz z ziemlicami jeho» [3]. 1486 p. згадується на уряді київського ключника [4]. Потім успадкував від батька овруцьке намісництво, яке посідав двічі: у 1487-1493 та 1503 pp. Був двічі одружений. Першою дружиною його була невідома на ім'я дочка Гринька Внучкевича, з якою мав дочку. За своєю дружиною отримав село Рохтичі. Друга дружина, Марія Семенівна Скіпорівна, принесла роду Горностаїв Тулини, Соснів, Лопатичі, Колодязь на Житомирщині і Гущин під Вінницею, надані її батьку та братам київським князем Семеном Олельковичем [6]. З нею мав дочку Фенну та синів Івана, Оникія і Власного [7]. Romanowicz był człowiekiem pobożnym, o czym mogą świad.czyć liczne fundacje na rzecz cerkwi «wiele świad.czył monasterowi Peczarskiemu, w Kijowie, tu.dzież cerkiew Ławrę w bogate opatrywał porządki»[Rulikowski, 1913 , s. 122]. У 1493 р. овруцький намісник Горностай Романович звернувся до Олександра Яґеллончика, указуючи, що ще король Казимир надав йому чоловіка Дитятковича з зем- лями і службами в Київському повіті, про що й наказав повідомити київському воєводі пану Юрію Пацу. Проте невдовзі Казимир Яґеллончик помер, а лист Ю. Паца про виконання наказу щодо введення у володіння Г. Романо- вича вже отримав новий великий князь, наступник Кази- мира. Фактично ж овруцький намісник володів указаним чоловіком, а з землі, на якій він «сидів», брав наступні повинності: 4 карамони меду прісного і 2 відра, 2 кузні меду, 3 копи грошей, сокиру, стіг сіна, одного коня ставив на тиждень до Чорнобиля і виставляв одну службу. Олександр Яґеллончик завершив процес надання свого батька, задовольнивши прохання Г. Романовича про на-дання одного чоловіка з вказаними землями й повин- ностями51. 51 LM 3. . — № 28. — Р. 80–81. Загинув 1503 p. y битві з татарами на річці Уші [5].
III КОЛЕНО ......... Остафійовна
Іван Остафійович Maciej Stryjkowski wspomina nieznanego z imienia Hornostaja, który podczas najazdu Tata.rów krymskich na Mińsk w roku 1505, dowodził obroną zamku [Stryjkowski, 1978, s. 581]. Przypuszczalnie mógł być to brat Hornostaja Romanowicza lub jego syn, Iwan. з 1517 р. служив писарем у Сигізмунда І [8]. 1526 р. був призначений секретарем у справах староств, держав, замків та руських міст [9]. Протягом 1527-1528 pp. перебував при королівському дворі у Кракові [10], а з 1529 р. до 1542 р.- на уряді маршалка господарського. 1530 р. номінований на земського підскарбія. 24.05.1542 р. отримав номінацію на маршалка дворного. Протягом 1538-1542 pp. був адміністратором (тимчасовим управителем) Троцького воєводства, протягом 1549-1550 pp.- адміністратор Віденського воєводства. 6.08.1551 призначений воєводою новогрудським. Усі уряди зберігав за собою до самої смерті (між квітнем і червнем 1558 року) [11]. Тримав староства на території Литви і Білорусі. Згадується як державця дорсунішський (1525- 1550), слонімський (1531-1558), мстибоговський (1534-1550), бірштанський (1539-1551), зельвен- ський (1535-1550) та кревський (1556-1558) [12]. Був довіреною особою короля Сигізмунда II Августа та його матері королеви Бони. Фактично перебував на становищі віце-канцлера Великого князівства Литовського [13]. За словами Б. ПапроІ АНцького, «będąc mężem znacznym na dworze króla Zygmunta, za dobremi zasługami był w wielkiej łasce pańskiej» [14]. В одному зі своїх листів Сигізмунд II Август називав його «prawym i wiernym sługą». 1554 p. I. Горностай отримав від Сигізмунда II Августа герб «Hippocentaurus» [15]. Активно скуповував землі - невдовзі став одним з найбагатших і найбільших землевласників у Великому князівстві Литовському. Про його статки свідчить такий факт: у 1528 р. виставив 38 вершників із заставних маєтностей та 10 - з дідичних маєтностей [16]. Земельні володіння Горностаї мали у багатьох воєводствах. З 1520 р. Іван мав у посесії кілька ключів навколо міста Друцьк та Толочин [17]. За ревізією житомирського замку 1545 р. брати Іван та Оникій Горностаї були власниками Тулин і Соснова в Житомирському повіті [18]. З середини XVI ст. у посесії Івана Остафійовича були Стоклішки в Троцькому повіті та замок Радошковичі з прилеглими селами. Мав також власні двори у Вільні, Бересті [19], в київському замку, а в Житомирі йому належала городня, де мешкало 10 його підданих [20]. Iwan Ostafijewicz Hornostaj zmarł w maju 1558 r. Pochowany został w ufundowanej przez siebie cerkwi w Wilnie [Markiewicz, 1960b,s. 628]. Був одружений з удовою по Корейві, після смерті якої успадкував усі її маєтності. На думку Е. Руліковського, це була Пузовська [21]. Після цього ще двічі одружувався з представницями князівських родів: з Ганною Василівною Соломерецькою та з Марією Богданівною Заславською [22], удовою кн. Василя Толочинського [23]. З княжною Соломерецькою мав двох синів: Гаврила та Івана. Із княжною Заславською мав теж двох синів: Остафія і Єрмогена [24]. За Бонецьким, Уруським та Вольфом, які спираються на акти з Литовської Метрики, четвертого сина звали саме Єрмоген. Іван Остафійович Горностай із Ганною Соломерецькою мав також дочок: Євгенію, дружину Юрія Ходкевича, стольника литовського; Настасію,-спершу дружину князя Григорія Васильовича Сангушка-Ковельського, а потім Філона Семеновича Кміти; Олену, одружену з Петром Дмитровичем Корсаком, державцею оршанським; Ганну - за Богданом Епімахом, потім за Юрієм Якубовичем Гординою; невідому на ім'я - за князем Левом Полубенським [29]. Всього мав 7 дочок [30]. Оникій Остафійович також зробив успішну придворну кар'єру, розпочавши її з уряду підписка руської канцелярії у 1517 р. З 1518 по 1528 р. був господарським дворянином і довіреною особою королеви Бони. 1533 р. згадується на уряді віден ського ключника, який дістався йому після смерті тестя Григорія Ісайовича Громики [31]. На цьому уряді фіксується ще 1537 p., коли їздив до кн. Острозького з дорученням від короля [32]. 1539 р. став писарем з руських справ Сигізмунда І [33]. 1551 р. став господарським маршалком, з 1567 p.- ротмістр [34]. Тримав староство дубіцьке і конявське [35]. У 1544-1547 pp. був намісником черкаського і каневського замків [36], але помінявся місцями з державцею гомельського замку Яном Хрщоновичем. 1544 р. згадується як державця волковиський [37], 1546-любошанський, а 1555 - рєчицький [38]. В актах Оникій Остафійович Горностай згадується у зв'язку з передачею 1555 р. свого будинку у Вільні (отримав у посаг за дружиною Анастасією Громичанкою) своєму зятеві князю Івану Крошинському, одруженому з його донькою Богданою. Того ж року зафіксовані згадки про його другу дружину - Богдану Богданівну Хребтовичівну, дочку князівни Овдотьї Горської [39]. У 1558 р. після смерті брата зайняв його землі у Київському повіті, за що отримав позви від племінників Івана та Гаврила (1565 та 1566 pp.) [40]. Оникій мав великі володіння, проте помітно менші, ніж його брат. У 1528 р. виставив лише 4 вершників на оборону земську. Мешкав Оникій переважно у Дудаковичах в Литві. До своїх київських володінь навідувався досить рідко [41]. За ревізією овруцького замку 1545 р. Оникій Горностай володів двором у замку, за яким були записані 2 підданих [42]. 23 вересня 1554 р. черкаський і канівський староста Оникій Горностай дав на користь Київського Пустинно-Миколаївського (Микільського) вводний запис на володіння урочищами та угіддями з бобровими гонами й рибною ловлею по Дніпру від Вереміївки до с.Недогарки (тоді ще не існували). Я, Аникій Горностай, «при тых всех угодьях с урочища Быстрица аж до Ердани, Игумена Алексея и всю братию заставил». Бистриця – урочище у Вереміївці, Єрдань (Йордан) – річка в Недогарках, себто 60 верст угідь в плавнях Сули: Матченко А. Историко- археологический очерк бывшего Пивогор- ского монастыря... – С.5. Тестаментом від 1562 р. залишив своєму сину Фрідріху половину сіл Рохтичі й Дитятки. Друга половина відійшла до синів Івана [43]. Фенна Остафіївна Опранія Остафіївна została wymieniona w testamencie Iwana Hornostaja. Zapisał on siostrze oraz jej dzieciom sto kop groszy litewskich [AGAD, APR, sygn. 317, k. 17].Власний Остафійович брат Івана й Оникія, 1536 р. згадується як писар [27]. Був одружений з Оленою Григорівною Шолушанкою, мав двох синів: Лавріна, який 1559 року ще був живий, та Власного, вбитого 15 85 року [28]. IV Єрмоген Іванович (? — після 1553) — державний діяч, урядник Великого князівства Литовського. Він у 1550 р. мав справу з Шостаком, а 1551-1552 pp. згадується як писар і королівський маршалок [25]. Помер до квітня 1553 р. Мав у дідичному володінні Соколів під Слонімом [26]. Tajemniczą wydaje się osoba Hermogena (Jer.mohen) Hornostaja, syna Iwana Ostafijewicza. Wspominają o nim niektóre herbarze [Boniecki,1904, s. 343; Uruski, 1908, s. 186]. Był pisarzem hospodarskim w latach 1551—1552. Zmarł na po.czątku 1553 r. Posiadał dobra Kamień, część Tokar i Gregorowszczyznę na Podlasiu oraz Sokołów w powiecie słonimskim [Markiewicz, 1960a,s. 626]. Nie ma o nim jednak najmniejszej wzmianki we wspominanym wielokrotnie testamencie Iwana Hornostaja. Іван Іванович (? — 1569) — державний та військовий діяч Великого князівства Литовського, Брат Остафія Іван був одружений з Юліанною, дочкою Федори Андріївни Богушової Боговитинової, підскарбиної земської, сестри кн. Федора Сан-гушка, за якою отримав маєток Свинарин у Волинському воєводстві [56]. Мав у держанні дорсунішське староство (з 1551 р.) [57]. Очевидно, це він помер у Мстибогові у 1569 p., a не його батько, як помилково пише Е. Руліковський [58]. Od 1551 r. został dzierżawcą dorsuńskim, tyszkowskim i między.rzeckim. Oprócz tego posiadał Kozarowicze, w wo.jewództwie kijowskim. Król Zygmunt August nadał mu dwór dorsznicki i sołomicki na Litwie [Rulikowski, 1913, s. 127]. Zmarł będąc w podróży w Mściboh owie w roku 1566 lub 1569. Nie pozostawił po sobie potomstwa [Słownik…, t. 3, s. 128]. Фры- дрых Пронскі з жонкай Фядорай Багавіцінавічаўнай памяняліся зІванам Іванавічам Гарнастаем і яго жонкай Ульянай маёнткамі. Гарнастаі атрымалі Азярніцу, Блізнае (Слонімскі павет) і Промезі1 (Пуньскі па- вет), а Пронскія – замак Жукаў, Берасцечка, Ераславевіча і Свінарын на Валыні. Фядора падаравала сястры Ульяне і яе мужу Івану Гарнастаю за добрае да сябе стаўленне Яблочна. Маёмасць пераходзіла ва ўласнасць пасля яе смерці2.[8, c. 43–50]. Іван і Ульяна апошнія дзесяць год не жылі разам, але фінансавыя дачыненні былі аформлены дакументальна. Гэта стварыла глебу для канфлікту пасля смерці Івана з яго братамі. Так як павятовыя суды толькі пачыналі сваю дзейнасць пасля земскай рэформы, то заможная шляхта працягвала па ранейшаму вырашаць свае спрэчкі ў судзе вялікага князя літоўскага. Ульяна падала дзве скаргі Жыгімонту Аўгусту на Гаўрылу і Астафея Гарнастаяў з-за пазыкі яе мужа – 2000 коп літоўскіх грошаў на 1/3 маёмасці (Канаплі, Ратнае, Мінковічы, Балатковічы, Такары), якая тады яшчэ не была падзелена паміж братамі. Пасля смерці мужа, 5 мая 1569 г., браты забралі яго маёмасць, а грошы Ульяне не вылучылі (1569). У іншай скарзе адзначалася, што яны падзялілі паміж сабой рухомыя рэчы Івана, якія ён падарыў жонцы, забралі рэчы з Азярніцы і Блізнай, у тым ліку скрыню з царквы Св. Міхаіла [14, sygn. 349, k. 1; sygn. 389, k. 1, 2, 5]. Пасля смерці Івана браты сапраўды правялі там інвентарызацыю рэчаў. Дакумент надрукаваны, гл.: [8, c. 62–71] Пры гэтым жанчына не стала чакаць міласці ад Гарнастаяў, а ўвайшла ў валоданне Азярніцай і Блізнай (1 ліпеня 1569 г.) [14, sygn. 389, k.11]. Да гэтага часу маёнткі трымаў Іван, бо Ульяна запісала мужу 1/3 маёмасці Азярніца, Блізнае, Промезі навечна, а на 2/3 – 4000 коп літоўскіх грошаў (1557). Даравальны запіс быў актыкаваны ў кнігі троцкага ваяводы Мікалая Радзівіла ў 1559 г. [14, sygn. 389, k. 56, 58, 73, 74, 77, 78–82, 86; 11, c. 84]. Як сведчаць дакумент дарсунішскі намеснік пільнаваў свае ўладанні [8, c. 43–50]. Ульяна бачачы, што самастойна не можа справіцца з сітуацыяй, падарыла маёнткі Азярніца і Блізнае сваёй пляменніцы Кацярыне Цянчынскай і яе мужу Юрыю Юр’евічу Слуц- каму Алелькавічу (1569) [1, арк. 81–81 адв.]. Гэта ў многім абумовіла далейшы ўдзел Слуцкага ў канфлікце. Гарнастаі адпаведна падалі скаргу Жыгімонту Аўгусту на дзеянні Ульяны. Суд прыняў рашэнне на іх карысць, што азначала вяртанне маёнткаў Гарнастаям. На гэтым судовы шлях рэгулявання канфлікту быў скончаны. Азярніца і Блізнае становіцца месцам вайсковых дзеянняў. Важна звярнуць увагу на гістарычную сітуацыю, якая склалася на той час. Краіна знаходзілася ў стане вайны з Маскоўскім княствам. Шляхта не адзін раз выпраўлялася ў вайсковыя паходы. На 1570 г. ужо быў скон- чаны першы этап Інфлянскай вайны. 22 ліпеня было падпісана трохга- довае перамірра [6; 13]. Ульяна адмовілася добраахвотна перадаць Гарнастаям Азяніцу і Блізнае. У выніку было прынята рашэнне аб вайсковай выправе шлях- ты Слонімскага павета. Шляхта, якая не заўсёды ахвотна рушыла на вайну з Маскоўскім княствам, у вялікім складзе сабралася для ўвязання маёмасці. Значную ролю тут адыгралі Гаўрыла Гарнастай і слонімскі староста Грыгорый Валовіч. Паводле рэестра рухомых рэчаў Івана можна казаць, што Азярніца – замак з добрым узбраеннем. Першую выправу ўзначалілі слонімскія ўраднікі. 3 сакавіка 1570 г. шляхта Слонімскага павету спрабава- ла ўвязаць у валоданне Гарнастаяў. Амаль з кожнага маёнтка былі выстаўлены людзі, як на вайну са зброяй. Але яны сустрэлі моцны супраціў. Быў падстрэлены з гакаўніцы возны Ждан Васілевіч [14, sygn. 349, k. 5–12].Важнай крыніцай здарэння з’яўляецца попіс удзельнікаў, які быў складзены гродскім пісарам Станіславам Мікалевічам і зама- цаваны пячаткай. З дакументу вынікае, што ў выправе ўдзельнічалі самі або выпраўлялі сваякоў ці слуг 164 асобы. Асноўныя ўраднікі не прысутнічалі на выправе, а былі іх слугі. Аднак у дакуменце зафіксаваны толькі прозвішчы, без пазначэнне зброі. Шляхта паходзіла з Бусежа, Дзераўное, Узловіч, Скрэндзевіч, Белай Залецяловічаў, Са- калова, Перавалокі, Грыўды, Мехава, Высоцка, Рагонай, Мізгіраў, Плаўскага, Адгіновічаў. У асноўным гэта была дробная павятовая шлях- та. Большасці з іх зафіксавана ў попісах 1565 і 1567 гг. [5, cтб. 313–319, 838–852], значыць мела вопыт удзелу ў вайсковых выправах У апошнім адзначана пра ўдзел 275 асобаў. У попісу за 1570 г. было на 111 менш, што зразумела тлумачыцца не такой важнасцю падзеі як вайна, а хутчэй праяўленнем лаяльнасці да ўраднікаў [гл. дадатак 1]. Наступная выправа адбылася праз год. 2 верасня 1571 г. пад замак Азярніца рушыла шляхта ўжо трох паветаў Ваўкавыскага, Слонімскага і Навагарадскага. Гэта азначала, што ў войску было не менш чым 300 ча- лавек. У складзе войска знаходзіліся ўраднікі трох паветаў: навагарадскі кашталян і слонімскі староста Грыгорый Валовіч; берасцейскі ваявода і ваўкавыскі староста Юрый Васілевіч Тышкевіч. Ад гаспадара быў адпраўлены каралеўскі сакратар Якуб Пэнкоўскі. Але Азярніца была па- дрыхтавана да асады. 1 верасня князь Аляксандр Палубінскі прывёз у за- мак гакаўніцу з дзеламі, расплавіў яе і з’ехаў. Таму шляхту сустрэла “гу- стая стральба з гакаўніцы і ручніц”. Ураднік Леў Ляткоўскі ўзначальваў абарону замка. Ю. Алелькавіч загадаў яму трымаць абарону коштам свайго жыцця. Войска з трох паветаў адступіла. 3 верасня Г. Валовіч напісаў ліст вялікаму князю аб падзеях [гл. дадатак 2, 3]. Такі ж самы ліст напісаў на наступны дзень каралеўскі сакратар Якуб Пэнкоўскі [14, sygn. 389, k. 18, 23–24, 39–40, 42, 112–113, 116, 321–322, 326]. Цяжка дакладна казаць ці быў складзены спіс шляхты трох паветаў, у дакументах ён не выяўны. Аднак тым не менш харугвы трох паветаў не здолелі ўзяць драўляны замак. Хутчэй за ўсё арганізатары выправы ваяваць не збіраліся. Яны спадзяваліся на маральнае ўздзеянне: маёнткі здадуць без бою, гледзячы на такую значную колькасць вайскоўцаў. Сама шляхта не вельмі хацела гінуць за чужую ўласнасць, і Азярніца была сур’ёзна падрыхтавана да супраціўлення. Гэта была апошняя вы- права. Далей Гарнастаі спрабавалі ўрэгуляваць справу праз суд. 27 жніўня 1571 г. Астафей Гарнастай перадаў права вядзення су- довых спрэчак у Ульянай брату Гаўрылу. Дакумент быў актыкаваны у слонімскай гродскай кнізе [14, sygn. 349, k. 15–16]. Далей усе спрэчкі вырашаліся паміж Гаўрылам Гарнастаям і Юрыем Слуцкім. 16 лістапада 1573 г. Юрый Алелькавіч склаў пагадненне, па яко- му 2000 коп пазыкі І. Гарнастая Ульяне было залічана за кампенса- цыю судовых выдаткаў, а рухомыя рэчы былі вернуты. Ю. Слуцкі прызнаў 4000 коп як уласную пазыку. А маёнткі заставаліся ў валоданні Ю. Слуцкага. Аднак да 1576 г. справа яшчэ не была вырашана да канца [14, sygn. 389, k. 33–34, 55–58, 65–67, 73, 74, 77, 88–89, 315–316, 319, 339–342, 347–350].
1. Аддзел рукапісаў Бібліятэкі Літоўскай Акадэміі Навук. – Ф. 16. – Спр. 72. 2. Акты, издаваемые Виленскою археографическою комиссиею. – Т. 22. Акты Слонимского земского суда (1555–1570). – Вильна, 1895. 3. Нацыянальны гістарычны архіў Беларусі. – Ф. 1785. – Воп. 1. – Спр. 4, 5. 4. НГАБ. – Ф. 1737. – Воп. 1. – Спр. 1, 3. 5. Русская историческая библиотека. – Т. 33: Литовская Метрика. Отдел тре- тий. Ч. 3: Книги публичных дел. Переписи Литовского войска. – Петроград, 1915. 6. Сагановіч, Г. Інфлянцкая вайна / Г. Сагановіч // Энцыклапедыя гісторыі Беларусі. – Т. 3. – Мн., 1996. – С. 499–500. 7. Сліж, Н. Вяноўныя запісы ў слонімскай земскай кнізе за 1575 г. / Н. Сліж // Нацыянальны гістарычны архіў Беларусі: гісторыя і сучаснасць: матэрыялы юбілейн. навук.-практ. канф., прысвечанай 70-годдзю Нац. гіст. архіва Беларусі (Мінск, 8 ліп. 2008 г.) / Уклад. З.Л. Яцкевіч; навук.рэд. У. І. Адамушка. – Мінск, 2008. – С. 135–150. 8. Сліж, Н. Лёс дзяцей Івана Гарнастая, падскарбія ВКЛ / Н. Сліж // Białoruskie Zeszyty Historyczne. – 2013. – № 39. – С. 38–72. 9. Сліж, Н. Сямейныя адносіны і шлюбныя стратэгіі Саламярэцкіх у 16 – пер- шай палове 17 ст. / Н. Сліж // Гістарычны альманах. – 2005. – Т. 11. – С. 86–121. 10. Сліж, Н. Сям’я Івана Гарнастая, падскарбія ВКЛ / Н. Сліж // Białoruskie Zeszyty Historyczne. – № 38. – Беласток, 2012. – С. 7–46. 11. Сліж, Н. Як вярнуць збеглую жонку: прыгоды з жыцця Ульяны Гарна- стаевай з роду Багавіцінавічаў (? – 1575) / Н. Сліж // Homo historicus. – 2008. – С. 78–91. 12. Тастаменты шляхты і мяшчан Беларусі другой паловы XVI ст. (з акта- вых кніг Нацыянальнага гістарычнага архіва Беларусі) / А. Ф. Аляксандрава, В.У. Бабкова, І. М Бобер; Нац. гіст. архіў Беларусі. – Мінск: Беларуская Экцы- клапедыя імя П. Броўкі, 2012. 13. Янушкевіч, А. Вялікае княства Літоўскае і Інфлянцкая вайна 1558–1570 гг. / А Янушкевіч. – Мінск, 2007. 14. Archiwum Główne Aktów Dawnych. – Archiwum Potockich z Radzynia. – Sygn. 349, 389. 15. Gabinet rękopisów BUW. – Sygn. 316. 16. Kempa, T. Zbiego kniaziów Olelkowiczów słuckich o uzyskanie miejsca w senacie po 1569 roku / T. Kempa // Odrodzenie i Reformacja w Polscie. – 2003. – T. XLVII. – S. 65–88. 17. Plewczyński, M. Połubiński Aleksandr / M. Plewczyński // Polski Słownik Biograficzny. – T. 27. – Wrocław, Warszawa, Kraków, Gdańsk, Łódź, 1983. – S. 355– 358. 18. Lulewicz, H. Sapieha Mikołaj / H. Lulewicz H. // Polski Słownik Biograficzny. – T. 35 / 1. Zesz.144. – Warszawa; Wrocław; Kraków, 1993. – S. 116–119. Остафій Іванович (? — після 1577) — політичний діяч Речі Посполитої, Третій син Івана Остафій Горностай 1566 р. [52] володів будинком у Вільні, який продав Радзивіллу, а 1577 р. знову відкупив для кальвіністського збору [53]. Хоча віровизнання Остафія Івановича не встановлено, відомо, що саме він 20.03.1577 викупив у Миколая Радзивілла будинок і плац у Вільні (Горностаївський) для кальвіністського збору. До цієї громади серед інших належали О. Волович, М. Дорогостайський, Я. Глібович, О. Пронський. Був одружений з княжною Оленою Іванівною Чарторийською, якій 1568 р. записав на третині своїх маєтностей 2000 коп грошей литовських [54]. 5.12.1595 Олена Горностайова надала Пересопницькому монастирю село Пересопницю. У цьому ж монастирі була похована разом з чоловіком. Після них залишився син Олександр [55].
Гаврила Івановича Горностай, У середині XVI ст. київськими маетностями Горностаїв спільно володіли брати Іван (пом. 1558 р.) та Оникій (пом. 1566 р.). В обох залишилися нащадки, які в перші роки після унії затято сперечалися за володіння з обох боків коронно-литовського кордону. Проте трапилося так, що Фридерик Оникійович, а також Іван та Остафій Івановичі швидко залишили цей світ бездітними, а родові маєтності зосередив у своїх руках Гаврило Іванович, мінський воєвода з 1566 р., а з 1576 р. - воєвода берестейський (пом. 1587 р.). Слід уточнити: йому було потрібно прибрати ще одного конкурента - брата по бічній лінії Власного, який на початку 80-х рр. XVI ст. зумів фактично перебрати на себе київські маєтності. Проте він загинув під час одного з наїздів, організованих Гаврилом, який отримав зрештою Лещинську волость (Лещин) у Житомирському повіті, Горностайпільську (Горностайпіль) в Овруцькому та сусідню, але вже належну до Київського повіту Козаровицьку (Козаровичі), а також Любовичі на Ірпені та кілька сіл в Овруцькому повіті навколо Максимовичів. Згідно з податковим реєстром 1581 р. (щоправда, він неповний), володіння цими маетностями забезпечувало йому місце серед найбагатших родин Київщини Після смерті Фрідріха його землі перейшли до двоюрідного брата Гаврила Івановича Горностая, в руках якого зосередилась уся земельна власність роду. Причому переважна її частина знаходилась у Київському воєводстві (Горностайпіль, Глібівка, Вишеньки, Дитятки, Івниця, Козаровичі, Ліщин, Остроглядовичі, Рохтичі, Самуельпіль, Строковичі, Тулини). У Тулинах збудував оборонний замок [45]. У 1558 р. після смерті батька Гаврило став опікуном братів Івана та Остафія, а також усіх володінь, розкиданих по різних повітах. У 1567 р. через суд повернув маєтності на Підляшші, втрачені після смерті брата Єрмогена. Тоді ж викупив із застави двори у Брестському повіті [46]. Після смерті брата Івана до нього перейшли маєтності Порозово та Гущинці. Після смерті Гаврила землі сталії власністю його єдиного сина Ієроніма, потім онука Самійла, а далі сина останнього, Михайла, після смерті якого спадщину поділили між собою їхні родичі: Лещинські, Дрогойовські та Абрамович!. Гаврило Іванович Горностай також відзначився упішною кар'єрою. Спершу він був старостою каменецьким, про що збереглися згадки з 1561 по 1569 pp. [47]. 22.03.1566 p. номінований першим воєводою мінським, а 6.07.1676 - воєводою берестейським [48]. У 1575 р. був старостою мінським [49]. У 1579 р. брав участь в облозі Полоцька [50]. Був кальвіністом і підтримував своїх співвизнавців Гаврило Горностай та його син Ієронім. Час перебування Гаврила на урядах мінського та берестейського воєводи збігся з найвищим піднесенням реформаційного руху на цій території. Брацлавські землеволодіння Горностаїв були набагато меншими, ніж у Кмітів чи Бокіїв, це було лише одне село Гущинці13. Гаврило Горностай не був зацікавлений у його збереженні, тому 1592 р. обміняв Гущинці на певні землі на Київщині, що належали родичці Софії Остафіївні Горностаївні, дружині Адама Талвоша. Уже наступного року ми бачимо власником Гущинців Богдана Якушинського, тобто Софія Талвошева, напевно, швидко їх позбулася у рамках наступної оборудки14
Анастасія Іванівна (? — після 1563), дружина: 1) князя Григорія Сангушки-Ковельського; 2) Філона Семеновича Кміти Ганна Іванівна, дружина 1) Богдана Епімаха; 2) Юрія Якубовича Гордини Олена Іванівна, дружина Петра Дмитровича Корсака, державця оршанського Євгеня Іванівна, дружина Юрія Ходкевича, стольника литовського донька (імя невідоме), дружина князя Лева Полубенського. донька (імя невідоме), донька (імя невідоме), Фрідріх Оникійович Горностай згадуєтся як староста рєчицький. Саме він став першим протестантом у родині. Належав до віденського збору. Помер Ф. Горностай у 1576 р. [44]. За життя він володів маєтками в Литві, на Підляшші та в Білорусі. Ці володіння йому дістались після поділу маєтностей Горностаїв у 1566 р. Після смерті Фрідріха його землі перейшли до двоюрідного брата Гаврила Івановича Горностая, в руках якого зосередилась уся земельна власність роду. Першим протестантом у родині був Фрідріх Оникійович, який у своєму тестаменті записав віденському збору 83 копи грошей литовських «па wychowanja kaznodej і ludej ubohich; jakoż tiła mojeho hrisznoho na pochowanje mescem sobi obrał i naznaczył u zbori Wileńskom» [71 ]. Це була досить значна сума як на ті часи. Так, якщо співвіднести її з вартістю коня, одного з найцінніших атрибутів шляхтича, то вона дорівнювала вартості 6 коней [72]. Богдана Оникіївна,
Лаврін Власійович (? — після 1559) Власій Власійович (? — 1585) V Олександр Остафійович (? — після 1598) Ієронім Гаврилович Горностай був ротмістром королівської корогви [59]. Згадується у 1595 p. y зв'язку з розмежуванням між Ліщином і Коднею маєтності Тишкевича [60]. Був одружений з Беатою, дочкою Андрія з Лопенника Лясотою. У 1600 р. написав заповіт, у якому просив опікунів свого сина Самійла, щоб вони обов'язково відправили його на навчання за кордон [61]. Невдовзі після написання тестаменту Ієронім Горностай помер, а його дру жина вийшла заміж за князя Януша Порицького. Крім Самійла, у Ієроніма й Беати були дочки: Барбара, одружена зі Станіславом Йорданом; Анна, в першому шлюбі за Олександром Порицьким, а в другому - за Криштофом Харленським, старостою городельським, та Ізабелла, дружина спочатку Якуба Чєшановського, потім Сигізмунда Стадніцького, старости звигульського, і врешті Ієроніма Зборовського [62]. Зофія Гаврилівна, дружина Адама Тальвоша, старости динабурзького VI Самійло Ієронімович Горностай, Син Ієроніма, підкоморій київський (1602-1618), був помітною фігурою в житті Речі Посполитої. Він часто згадується сеймовими конституціями у зв'язку з різними дорученнями [63]. Публічне життя розпочав службою у війську і вже 1601 р. був ротмістром [64]. Протягом 1601-1611 pp. кілька разів був послом до сейму [65]. У 1609 р. отримав привілей від Сигізмунда III на збирання мостового мита на р. Ірпінь. У 1613 р. король надав йому у пожиттєву посесію Демидів під Києвом [66]. Брав участь у дмитріадах. У 1609 р. зайняв Чернігів, повністю сплюндрувавши його. 1610 р. був учасником Смоленської битви. У 1615 р. призначений комісаром на переговори з Московською стороною, які тривали до літа 1616 р. Після того вже з королевичем Владиславом продовжував брати участь у воєнних діях проти Московської держави. Загинув у Москві 1618 р. [67]. Також відзначити толерантність Горностаїв-кальвіністів. Вона виявилась, зокрема, в підтримці С. Горностаєм Люблінського православного братства [73]. Саме Самійло, який більше мешкав у Київському воєводстві, заснував протестантські громади у Козаровичах та Ліщині [74]. Очевидно, був кальвіністом і син Самійла Михайло. Що стосується сестер Михайла, то немає жодних сумнівів щодо їхньої конфесійної належності. Ротмістр (з 1601) Самуель Ієронімович Горностай мав судову справу з Іваном і Ганною з Фурс Мелешками, які намагалися його банітувати з приводу рішеня про належність маєтків Козаровичі і Рохтичі київського земського суду. Самуель Горностай заклав збір кальвінський у Козаровичах [160, s. 572]. Наступні власники - син Гаврила Гієронім (пом. 1600 р.) й онук Самійло (пом. 1618 р.) не розширили успадкованих маетностей, але активно заселяли їх, чим фактично збільшували свої багатства. Вони зосередили осадницьку діяльність на трьох головних волостях. Любовичі, їх не було викуплено із застави, перейшли до Ружинських (після 1617 р.), а села в околицях Максимовичів через не до кінця зясовані мною обставини стали власністю Харленських і Сапєг, а згодом Родкевичів. Важливим доповненням до прибутків стало королівське надання Самійлові у 1613 р. «держави» Демидова. Єдиною купівлею було придбання в Овдотії з Домонтів Ласкової у 1608 р. Домонтова, що прилягав до Горностаївської волості. Після смерті Самійла (1618 р.) опіку над його малолітнім сином Михайлом отримала вдова, Теофіла з Горая. У неї був також привілей на «доживотне», тобто до смерті, держання Демидова. Маєтності, що перебували під її управлінням, у 1628 р. нараховували бл. 950 Активним членом шляхетської спільноти на Київщині серед Горностаїв був, мабуть, лише Самійло. У 1603-1618 рр. він тримав уряд підкоморія. У той самий час його чотири рази обирали послом на вальний сейм від Житомирського сеймика - у 1607, 1609, 1611, 1613 (звичайний сейм) рр. У 1600 р. його було також обрано депутатом до Коронного трибуналу16. Був одружений з Теофілією Горайською. Мав сина Михайла та дочок Гальшку й Анну, які 1624 р. ще були малолітніми. 1629 року Теофілія Горайська отримала дозвіл на передачу Демидова синові Михайлу, а 1637 р. він перейшов до Гальшки, дружини Андрія Дрогойовського. Барбара, одружена зі Станіславом Йорданом; Анна, в першому шлюбі за Олександром Порицьким, а в другому - за Криштофом Харленським, старостою городельським Ізабелла, дружина спочатку Якуба Чєшановського, потім Сигізмунда Стадніцького, старости звигульського, і врешті Ієроніма Зборовського [62]. VII КОЛЕНО Михайло Самійлович помер молодим і бездітним. Ніколи не виїжджав за межі своїх володінь. 1637 р. сестри Михайла здійснили поділ маєтностей. Єлизаветі Дрогойовській дістались Козаровичі, Самуельпіль з навколишніми селами, двір у Києві і плац у Київському замку. Анна Лещинська залишила за собою Горностайпіль, Старий і Новий Ліщин, Луку, Тулини та ін. села, плац у Житомирі та Овручі, але 1640 р. свою половину Рафал Лещинський продав Андрію Дрогойовському [68]. . Після смерті Самійла (1618 р.) опіку над його малолітнім сином Михайлом отримала вдова, Теофіла з Горая. У неї був також привілей на «доживотне», тобто до смерті, держання Демидова. Маєтності, що перебували під її управлінням, у 1628 р. нараховували бл. 950 димів у спадкових володіннях та бл. 50 димів у королівщинах15. Михайло, якого вважали диваком і відлюдником, отримав ці маєтності у володіння в 1633 р. Проте вже у 1637 р. він помер бездітним - останній нащадок Горностаїв «по мечу». Анна Самійлівна (? — 1639) Анна Самійлівна, дружина Рафала Лещинського, воєводича белзького, мала дочку Теофілію і сина Збігнева [75]. У 1639 р. померла, похована у Влода- ві, де постійно мешкала [76]. У Влодаві з 1630 р. діяла велика кальвіністська громада, світським сеньйором якої був Андрій Лещинський. Одночасно там перебували й Чеські брати на чолі з Андрієм Венгерським. Обидві громади проводили спільні синоди, на одному з яких, 1634 p., було прийнято спільний статут, яким визначались єдині культово-обрядові форми. — кальвіністська діячка Речі Посполитої, Свої претензії на пожиттєве володіння знову висунула вдова Самійла, а її дочки - Ганна, дружина Рафала Лещинського, та Ельжбета, заміжня за Анджеєм Дрогойовським - зі свого боку претендували на частину маєтності. Угода, укладена у 1637 р., залишала Лещин у руках Лещинської, Козаровичі припали Дрогойовській. Горностайпільську волость було поділено між обома сестрами. Ганна померла у 1639 р., залишивши єдину спадкоємицю - свою дочку Теофілу. Активним членом шляхетської
Єлизавета Самійлівна (? — після 1651) — кальвіністська діячка Речі Посполитої, Гальшку й Анну, які 1624 р. ще були малолітніми. 1629 року Теофілія Горайська отримала дозвіл на передачу Демидова синові Михайлу, а 1637 р. він перейшов до Гальшки, дружини Андрія Дрогойовського. Єлизавета Самійлівна Дрогойовська, остання зі свого роду, після смерті чоловіка вдруге одружилася з Миколаєм Абрамовичем, воєводою мстислав-ським, згодом - троцьким, теж кальвіністом. По дружжя мешкало переважно у Ворнянах у Литві. Проте у 1640 р. купили в Київському воєводстві Бородянку [77]. Своїми маєтностями управляли або через урядників, або здавали в оренду. Так, з 1647 р. містечко Самуельпіль, села Козаровичі, Глібівка і Литвинівка перебували в заставному володінні у Костянтина Ободенського [78]. А 1650 р. до Горностайполя, Козаровичів, Самуельполя і Бородянки було призначено урядником скарбника і поборцю Київського воєводства Данила Юрія Воронича [79]. На жаль, невідомо, хто проповідував у київських володіннях за життя самих Горностаїв. Усі відомості про пасторів цих громад відносяться до пізнішого часу, коли їхні маєтності вже були у власності Лещинських, Дрогойовських та Абрамовичів. За даними Венгерського, в Ліщині у 30-40-х роках XVII ст. було двоє проповідників. Один з них, Станіслав Зайончковський, був пастором, але в 1641 р. вигнаний козаками з Ліщина [80]. Другий, Якуб Гавловій, перебував у маєтностях протягом 1636— 1648 pp. [81]. Про кальвіністський збір у Козаровичах на поч. XVII ст. повідомляє Лукашевич [82]. До 1618 р. це село тримав у заставі кальвініст Миколай Макарович [83]. У 1630-1640-х pp. зустрічаємо тут Лукаша Добрянського, сина Івана Добрянського, що був колись православним священиком [84]. Лукаш Добрянський відомий тим, що працював над перекладом послань апостолів у Глинянах (Галичина) разом з братом Андрієм. Про те, що громада продовжувала функціонувати і після початку Хмельниччини, може свідчити заповіт Єлизавети Самійлівни Абрамович (29.03.1651), в якому вона просить поховати її або при віденському, або «w zborze moim kozarowickim, bez wielkiego kosztu i bez żadnej zwłoki». Призначаючи опікунів для свого малолітнього сина Самуеля-Криштофа Дрогойовського (кальвіністів Януша Радзивілла, гетьмана польного, та Збігнева Горайського, каштеляна холмського), дає йому останні настанови у дусі євангельської віри: «Oto tylko pod bojaźnia Bożą surowo upominam, aby w wierze ewangielickiej trwałym i statecznym, aż do żywota swego, zostawał. W bojaźni Bożej się ćwiczył. Starszych zborowych w uczciwości miał, a dla chwały Bożej nieżałował, jako najwięcej dawał. Pobożność, wstrzemięźliwość, pokorę pilnie zachowywał, rozrzutnym dóbr swoich niebył, ludzi ubogich, mianowicie wdów i sierot nie krzywdził, ale owszem ich ratował. Na radzie tych tylko ludzi, którzy według Boga i sumnienia radzę szczerze przestawał...» [85]. Але Самійло-Криштоф не виконав волі матері, перейшовши перед самою смертю на католицизм (1678). Ostatnią z rodu Hornostajów po kądzieli, była Elżbieta, córka Samuela Hornostaja. Wyszła za mąż za Andrzeja Drohojowskiego. Gdy pierwszy mąż zmarł, wyszła powtórnie za mąż za Mikołaja Abramowicza, starostę miadziolskiego. Od roku 1643 pełnił on urząd wojewody mścisławskiego, a następnie trockiego (od 1647 r.) [Lipiński, 1935,s.14]. W 1637 r. doszło do podziału dóbr ojczystych pomiędzy dwie ostatnie dziedziczki fortuny Hor.nostajów — Annę Leszczyńską i Elżbietę Droho.jowską. Pierwsza z nich otrzymała stare i nowe miasto Leszczyn, Staryki z folwarkiem, Łuka, Młyny, Piski, Iliaszów, Wołówkę, Komorówkę oraz pałace w Żytomierzu i Owruczu. W jej posiadaniu znalazło się także kijowskie gniazdo rodowe Hor.nostajów — Tulin. Elżbiecie natomiast przypadły dobra: Kozarowicze z folwarkiem, Samuelpole z należącymi do niego wsiami, dwór w Kijowie i plac na zamku kijowskim. Pozostałe majętności takie jak: Hornostajpol z Rochtyczami i Ditiatkami wraz z okolicznymi wioskami — Straholisiem, Szychową i Bohdankami, siostry otrzymały po po- łowie. Po śmierci Anny, jej mąż Rafał Leszczyński w 1640 r. sprzedał swoją część dóbr Elżbiecie z Hornostajów za 120 tys. złotych polskich. W ten sposób stała się ona dziedziczką wszystkich rodo.wych posiadłości [Słownik…, t. 3, s. 129]. Zdaje się, że odziedziczyła ona po swoich przod.kach umiejętność sprawnego zarządzania mająt.kiem i dbania o własne interesy. Osobiście doglą- dała swoich dóbr, nie tylko je utrzymując, ale także przysparzając nowych. W 1640 r. kupiła znaczny majątek ziemski Borodziany w wojewódz.twie kijowskim. Same dobra należące do klucza Hornostajpola musiały przynosić niemałe zyski.Oprócz młynów żarnowych i stępnych, foluszy (maszyny do obróbki sukna), rud żelaza z dymar.kami (piecami hutniczymi), dobra te posiadały także myta mostowe i sielskie, myta powodne, tar.gowe i jarmarczne oraz zwykle myta w mieście. Wiadomo także, że 30 kwietnia 1641 r. wydzierża.wiła dobra hornostajpolskie mieszczaninowi z Pe.rejasławia, niejakiemu Kulszy za 5 tysięcy złotych [ Słownik…, t. 3, s. 129]. Po śmierci męża, Miko- łaja Abramowicza, otrzymała w dożywocie jego li.tewskie majętności, a więc Woroniany i Liebie.dziowie wraz z tamtejsza słynną stadniną koni. Elżbieta oddała stadninę swojemu pasierbowi Sa.muelowi Abramowiczowi. Sobie pozostawiła jed.nego konia krwi arabskiej «klacz dropiata i cugu żmudzinów» [Słownik…, t. 3, s. 130]. Przed rokiem 1648, kiedy na pograniczu docho.dziło do coraz częstszych najazdów kozackich, Elż- bieta przeniosła się do Woronian. Tam też z dala od rodzinnego gniazda, spisała swój testament da.towany na 29 marca 1651 r. Czytamy w nim: «ciało moje grzeszne, jeśli to w Wielkim Księstwie Litewskim godzina moja przyjdzie, tedy przy zbo.rze wileńskim ewangelickim, w sklepie hornosta.jowskim, gdzie J. W. Imci Pan wojewoda trocki, małżonek mój i dobrodziej położony jest. Jeżeli zaś w koronnych majętnościach moich życie skończę, tedy we zborze moim kozarowickim bez żadnego kosztu i bez żadnej zwłoki, ma być pogrzebane» [Słownik…, t. 3, s. 130]. Uwidacznia się tu zdaje się rodowa tendencja Hornostajów do dbałości o sprawy dotyczące pochówku. Elżbieta w przeciw.ieństwie do swego przodka Iwana Hornostaja, ogranicza się jedynie do dwóch zdań tyczących się kwestii miejsca spoczynku1 [AGAD, APR, sygn. 317, k.1—10]. W swoim testamencie wojewodzina trocka wyznaczyła opiekunów dla swojego nielet.niego syna z pierwszego małżeństwa Samuela Drohojowskiego. Mieli nimi zostać książę Janusz Radziwiłł, hetman wielki litewski oraz jej wuj, kasztelan kijowskie Zbigniew Gorajski [Słownik…, t. 3, s. 130]. W zapisach testamentu Elżbieta umieściła także przestrogę dla syna: «Oto tylko przed bojaź- nią Bożą surowo upominam, aby w wierze ewan.gelickiej trwałym i statecznym, aż do żywota swego, zostawał. […] I oto go pilnie upominam, aby życzliwie i dzielnie zasługi w ojczyźnie przod.ków swoich i pana ojca swego, zawsze na oku mając, tymże trybem naśladując ich, cnotą, wiarą z życzliwością ojczyźnie służył […] To jeśli za.chowa i Pan Bóg pobłogosławi, i u ludzi łaskę mieć będzie i godności w ojczyźnie łatwo dostąpić może» [Słownik…, t. 3, s. 130]. Elżbieta oprócz tego, że była gorliwą ewangeliczką, była przede wszystkim matką, chcącą wychować syna w duchu patrio.tyzmu, poszanowania tradycji, umiłowania przod.ków. Czytając miedzy wierszami można zauwa- żyć, że nawiązywała do potęgi rodu, z którego sięwywodziła, do historii rodzinnych, na których się wychowała. Mimo, iż była ostatnią z rodu, chciała w ostatniej woli przekazać dzieję swojej rodziny, by ta historia nie umarła wraz z nią. Po spisaniu testamentu Elżbieta prawdopodob.nie żyła jeszcze przez kilka lat. Nigdy jednak nie wróciła do swojego ukochanego Hornostajpola. Ельжбета разом із чоловіком уже в 1635 р. отримала від матері права на держання Демидова. У 1640 р. подружжя викупило останню частину Горностайпільської волості й одночасно придбало сусідні козятинські маєтності (Козятичі або Бородянка) у Криштофа Івашенцевича. Горностаївна після смерті першого чоловіка у 1641 р. володіла чималими маетностями, що нараховували бл. 1000 димів, з-поміж яких приблизно 700 перебували у спадкових володіннях. Ельжбета знову вийшла заміж за троцького воєводу Миколая Абрамовича. Вона була ще жива у 1650 р. і, користуючись затишшям після Зборівської угоди, намагалася відновити контроль над своїми володіннями.
1. Okolski S. Orbis polonus. - Cracoviae, 1641.-T. l.- Indеx III. 2. Paprocki В. Herby rycerstwa polskiego / Wyd. K. J. Turowskiego.-Kraków, 1858.- S. 850. 3. Rulikowski E. Opis powiatu Kijowskiego / Wyd. M. Dubiecki.-Kijów-Warszawa, 1913. - S. 122. 4. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od kocca czternastego wieku.- Warszawa, 1895. - S. 659. 5. Якоеенко H. M. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.: (Волинь і Центральна Україна).- К,: Наук. думка, 1993. - С. 159. 6. Słownik geograficzny królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich / Pod red. F. Sulimierskiego, B. Chlebowskiego, W. Walewskiego. - Warszawa, 1883. - T. III.- S. 127. 7. Boniecki A. Herbarz Polski.- Część I: Wiadomości historyczno.genealogicznc o rodach szlacheckich,- Warszawa, 1904.-T. VII. - S. 340. 8. Boniecki A. Poczet rodów w Wielkim księstwie Litewskim w XV i XVI wieku. Warszawa, 1887. - S. 86; Wolff J. Senatorowie i dygnitarze Wielkiego Księstwa Litewskiego 1385-1795. -Kraków, 1885. - S. 262. 9. Polski Słownik Biograficzny.- Wrocław-Warszawa-Kraków: Wydawnictwo PAN, 1960-1961. - T. IX.- S. 627. 10. Słownik geograficzny...- T. III.- S. 127. 11. Wolff J. Senatorowie...- S. 37, 58, 73, 179, 185, 262, 267. 12. Wolff'J. Senatorowie...- S. 267; Boniecki A. Herbarz Polski...-S. 340; Radzimiński Z. L. Słowo o namiestnikach rusko.litewskich i marszałkach wołyeskiej ziemi.- Kraków, 1885.— S. 27; Інститут рукописів НБУВ.- Φ. 24.- Спр. 2383; Archiwum książąt Sanguszkyw w Slawucic / Wyd. przez B. Gorczaka,- Lwów, 1890.- T. IV: 1535-1547. - S. 534. 13. PSB.- S. 627. 14. Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego...- S. 850. 15. Rulikowski E. Opis powiatu Kijowskiego...- S. 124. 16. Там само. - S. 122. 17. Там само.- S. 126. 18. Boniecki A. Poczet rodów...- S. 86. 19. PSB.- S. 628. 20. Rulikowski E. Opis powiatu Kijowskiego...- S. 125. 21. Там само. 22. Якоеенко H. M. Українська шляхта...- С. 159. 23. Boniecki A. Herbarz Polski...- S. 341. 24. Paprocki В. Herby rycerstwa polskiego...- S. 850, Папроцький не вказує імені третьої дружини, а її синів називає Остафієм і Власним. 25. Boniecki A. Poczet rodów...- S. 86; Wolff J. Senatorowie...- S. 268. 26. Boniecki A. Herbarz Polski...- S. 341. 27. Archiwum książąt Sanguszków...- T. III.- S. 47. 28. Boniecki A. Herbarz Polski...- S. 340-341. 29. Там само- S. 341. 30. PSB. - S. 628. 31. Wolff J. Senatorowie...- S. 260. 32. Rulikowski E. Opis powiatu Kijowskiego...- S. 126. 33. За Бонецьким - 1536 р. Див.: Boniecki A. Poczet rodów...- S. 87. 34. PSB. - S. 628. 35. Rodzina: Herbarz szlachty polskiej / Oprać. S. Uruski, A. A. Kosiński, A. Włodarski. -Warszawa, 1908. - T. V.- S.386. 36. IP НБУВ. - Φ. 301.- Спр. 595п.- Арк. 13. 37. Акты, относящиеся к истории Западной России.- СПб., 1848.- Т. 2: 1506-1544. - С. 402. 38. PSB.- S. 628. 39. Boniecki A. Herbarz Polski...- S. 341; Якоеенко H. M. Українська шляхта...- С. 155. 40. PSB.- S. 628. 41. Słownik geograficzny...- T. III.- S. 128. 42. Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссией) для разбора древних актов.- К., 1882.- Ч. 4, т. 1 .-С. 37, 43. 43. Słownik geograficzny...- T. III - S. 128. 44. Rulikowski E. Opis powiatu Kijowskiego...- S. 126-127. 45. Там само. - S. 127. 46. PSB.- S. 626. 47. PSB. - S. 626; Niesiecki К. Herbarz Polski powiększony dodatkami z późniejszych autoryw, rękopismyw, dowodyw urzędowych / Wyd. J. N. Bobrowicza. - Lipsk, 1839. - T. IV.S. 376; Okolski S. Orbis polonus,- Cracoviae, 1641- T. 1.-Indеx III. 48. Wolff J. Senatorowie...- S. 25, 9. 49. Boniecki A. Poczet rodów...- S. 87. 50. Słownik geograficzny...- T. III.- S. 128. 51. Niesiecki K. Herbarz Polski...- S. 376; Boniecki A. Herbarz Polski...- S. 341; Rulikowski E. Opis powiatu Kijowskiego...-S. 127; Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego...- S. 850. 52. PSB. - S. 626. 53. Акты, издаваемые Виленскою археографическою комиссиею.- Вильно, 1875. - T. 8: Акты Вилснского гродского суда.- С. 406. 54. Boniecki A. Poczet rodów...- S. 86. 55. Stecki T. J. Z boru i stepu. Obrazy i pamiątki.- Kraków, 1888.— S. 178-179, 181. 56. Archiwum książąt Sanguszków...- T. IV.- S. 534-535. 57. Boniecki A. Poczet rodów...- S. 86. 58. Słownik geograficzny...- T. III - S. 128. 59. Там само. 60. Boniecki A. Poczet rodów...- S. 87. 61. Słownik geograficzny...- T. III.- S. 128. 62. Boniecki A. Herbarz Polski...- S. 341. 63. Volumina legum Regni Poloniae et Magni ducatus Lithuaniae ab anno 1347 ad annum 1780 / Ed. i. Ohrysko.- T. II - S. 395, 435, 473; T. III.- S. 101; Niesiecki K. Herbarz Polski...- S. 376. 64. VL.-T.ІІ.- S.395; Rulikowski E. Opis powiatu Kijowskiego...- S. 128. 65. Центральний державний історичний архів України у Києв і - Ф. 11.- Оп. І.-Спр. 6/ - Арк. 277зв. - 278зв.; Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею для разбора древних актов- К., 1861. - Ч. 2, т. 1. - С. 38. 66. Rulikowski E. Opis powiatu Kijowskiego...- S. 49, 129. 67. Там само.- S. 129. 68. Słownik geograficzny...- T. III.- S. 129; T. IV- S. 539. 69. Rulikowski E. Opis powiatu Kijowskiego...- S. 122. 70. PSB.- S. 628. 71. Цит. за: Słownik geograficzny...- T. III.- S. 128. 72. Актова книга Житомирського міського уряду кінця XVI ст. (1582-1588 pp.) / Підг. до вид. Бойчук М. К. - К.: Наук. думка, 1965. - С. 78. 73. Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею для разбора древних актов,- К., 1861.- Ч. 2, т. 1 .-С. 35-39. 74. Słownik geograficzny...- T. III.- S. 129. 75. ЦДІАК України. - Ф. 11.- Оп. 1.- Спр. 9.- Арк. 648зв. - 649зв. 76. Rulikowski E. Opis powiatu Kijowskiego...- S. 129. 77. Słownik geograficzny...- T. III. - S. 129. 78. ЦДІАК України. -Φ . 11.- Оп. 1.- Спр. 13.- Арк. 430-430зв. 79. ЦДІАК України.- Ф. 11.- Оп. 1. - Спр. 13. - Арк. 368зв. 80. Wegerscius A. Libri quattuor Slavoniae reformatae / Praefatione insruxit I. Tazbir.- Varsóvia: PWN, 1973.- P. 428. 81. Wegerscius A. Libri quattuor Slavoniae reformatae...- P. 436. 82. Łukaszewicz J. Dzieje kościoła wyznania hclwcckiego w dawnej Małej Polsce.- Poznań, 1853.- S. 348. 83. ЦДІАК України.- Φ. П. - On. 1.- Спр. 7.- Арк. 1390зв.-1391зв. 84. Wegerscius A. Libri quattuor Slavoniae reformatae...- P. 432, 436. 85. Цит. за: Słownik geograficzny...- T. III.- S. 130. 86. Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею для разбора древних актов,-К., 1883.-Ч. 1,т. 6- С. 602-604. 87. Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею для разбора древних актов- К., 1887.- Ч. 1, т. 7.-С. 68-69. Скарга менскага ваяводы Гаўрылы Гарнастая на аказанне супраціўлення пры ўвязанні ў маёнтак Азярніца, 1571 г. Дакумент захоўваецца ў Галоўны архіве старажытных актаў: Archi.wum Potockich z Radzynia, sygn. 389. Замацаваны пячаткай. Пашкоджанні ў некаторых месцах пазначаны квадратнымі дужкамі і пры магчымасці тэкст адноўлены. Выписъ с книгъ кгроцкихъ двора г(о)с(по)д(а)рского волковыиского. Лета Бож(его) нарож(енѩ) 1571 м(е)с(е)ца сент(бра) 6 днѩ ү четвергъ. Присылалъ до двора г(оспо)д(а)рского волковыиского до мене Федора Ѩкимовича подс[т]аростего волковыиского вельможныи пан его м(и) л(о)сть пан Гаврило [Горноста]и пан воевода менскии ѡповедаючи то через служебника своег(о) М[икала]ѩ Станиславовича што ж деи будучи мне м(е)с(е)ц сенътебра вто[рог]о днѩ ү неделю при рушеню поветов то ест Слонимског(о), Новгородско[г(о)] и Волковыиског(о) воспол зъ их м(и)л(о)стѩми паномъ Григоремъ Воловичом кашталѩном новгородскимъ, старостою слонимским а зъ его м(и)л(о)стью паномъ Юремъ Василевичем Тишковичом воеводою берестеиским, старостою волковыискимъ а паномъ Ѩкубомъ Пєковскимъ сєкрєтаромъ его кролевскеи м(и)л(о)сти и со всею шляхтою рыцєрствомъ его кролевскеи м(и)л(о)сти тых трех поветов вышеи менов[ан]ых за листовнымъ росказанемъ ег(о) кролевскеи м(и)л(о)сти под Ѡзерницо[ю] […] ѩмоцного үвязанѩ ү тые именѩ Ѡзерницу и Близную мен[…] паномъ Ѡстафеемъ Горностаем паномъ братом[ъ] […] нашу ү тот час деи были возные повету Новгородского на име Васко Дешинич а повету Слонимског(о) Станислав Михаилович з замъку и з двора Ѡзерницкого ѡт үрадника длѩ ѡблювы приходили при которых ѡблювах пытал его м(и)л(о)ст пан кашталѩн новгородскии тых возных восполъ зъ их м(и) л(о)стью паны вышеи меноваными если бы было што людеи на замку прибылых ѡны се возныє поведили же деи людеи иншых нетъ х ѡно ѩко днѩ үчорошнег(о) ү суботу м(е)с(е)ца сентебра первого днѩ кн(ѩ) зь Александро Полубенскии з стрелбою то ест з делы з гаковницами до замъку и до двора приеждѩл и ѡную стрелбу расплавивш[и] и на замку и в дворе Ѡзерницкомъ зоставивши проч зъехал ѩко ж его м(и) л(о)сть пан Гаврило Горностаи слушечи тую повест от тых возных и розумеючи быт кн(ѩ)зѩ Александра Полубенского таковым же способе просил абы то было до книгъ записано ѩко ж то ест записано ш чого выпис печатю моею собе үзѩл. П(и)сан ү Волковыиску. Григореи Ѩрославовичъ Риски Ліст навагарадскага кашталяна Грыгорыя Валовіча з апісаннем выправы на Азярніцу, 1571 г. Дакумент захоўваецца ў Галоўны архіве старажытных актаў: Archi.wum Potockich z Radzynia, sygn. 389. [39] Григореи Волович кашталѩн новгородскии староста слонимъскии ѡзнаимую то всим вобец иж ѩко его кролевскаѩ м(и)л(о)ст пан нашъ м(и)л(о)стивыи часу недавно минулог(о) листы писат до мене такъ до поветов Новгородског(о), Слонимског(о), Волковыиског(о) росказат рачил жебых ѩ з оными поветы рушившысѩ до Ѡзерницы и Близнои ѡные именѩ за сказанемъ суду моег(о) кгродског(о) так и за листы его кр(олевскаѩ) м(и)л(о)сти их м(и)л(о)сть п(а)ном Горностаем моцно подал и их м(и)л(о)ст в сто үвезал так и п(а)нюю Ивановую Горностаевую п(а) нюю Ульѩну Богушевну ѩко спротивную и не послушную зверхности его кролевское м(и)л(о)сти поимал ее ку его кролевскои м(и)л(о)сти ѡдослал а так ѩ чынечы досыт воли и росказаню его кролевское м(и) л(о)сти давши собе час и ден певныи з оными трима поветы ку рушеню до Ѡзерницы и Близнои притегнути а коли есмо притегнули под замок и двор Ѡзерницкии сплечне изъ их м(и)л(о)сти п(а)ны Горностаи ѩко з стороною үкривжоною в тот час зъ замку и двора Ѡзерницкого стрелба густаѩ з дел з гаковниц на нас үчинена же нелзе было далеи опступит то пакъ мы видечи таковую стрелбу и үчинивши есмо ѡбмову зъ их м(и) л(о)сти п(а)ны шлѩхтою рыцарством его кролевскои м(и)л(о)сти там тот час будучими и ѡбравши с кождог(о) повету по три шлѩхтичи а при них по возному до замку и двора Ѡзерницког(о) слал мовечи и үпоменаючи тог(о) хтобы на тот час там на тым замку и дворе владал им справовал и тую стрелбу чинил иж бы ѡн тои стрелбы занехавши ѡныи замок и двор Ѡзерницы и двор Близную их м(и)л(о)сти п(а) ном Горностаем за сказанем суду моег(о) кгродског(о) слонимског(о) так за листы его кр(олевское) м(и)л(о)сти и за притегненемъ повету ѩко близкост их м(и)л(ости) пустил в моц и в держане ихъ м(и)л(о) сти подал под закладом на его кр(олевское) м(и)л(ость) дванадцатма тисечми копами грошеи так и п(а)нюю Ивановую Горностаевую п(а) нюю Үльѩну Богушевну ѩко спротивную и не послушную зверхности его кр(олевское) м(и)л(ости) выдал так же под таковою [40] зарукою дванадцатма тисечми копами грошеи а где бы на тое үпоминане мое недбал ѡных именеи доброволне поступит тот и п(а)нюю Ивановую Горностаевую ѩко спротивную и не послушную выдати не хотел тогды ѩ заховываючысе водлуг воли розсказанѩ и листов его кролевское м(и) л(о)сти и чинечы досыт Статутови весполок з оными поветы взѩвши ѡные именѩ моцно их м(и)л(о)стѩм п(а)ном Горностаем подам и үвежу то пак врадовник на тот час будучи на Ѡзерницы и Близнои неѩкии Лев Летевскии котории се менил быт врадовником на тых именѩх ѡт его м(и)л(о)сти п(а)на Юрѩ Юревича Слуцкого через тых посланцов н(а)шых ѡтказ үчинил иж ѩ навпоминане п(а)на новгородског(о) так и на тые заруки которие именем королѩ его м(и)л(о)сти кладет недбаю а ѡных имении Ѡзерницы и Близное не поступлю бо его м(и)л(о)сть кн(ѧ)зь пан мои росказал ми абых тых имении до горла боронил и их не поступовал так тож и п(а)нюю Ивановую Горностаевую хотѩбы теж и тут была ее не выдавал а так ѩ восполок з оными поветы шлѩхтою и рыцырством его кролевскои м(и)л(о)сти маючы ѡных ѡтказ и слышечи таковое спротивене напротивку зверхности его кролевскои м(и)л(о)сти а хотечи воли и росказню его кролевскои м(и)л(о)сти так и статутови досыт үчинит а в ѡные имении Ѡзерницу и Близную их м(и)л(о)ст п(а)нов Горностаев моцно үвезат вси есмо сполне ку замку и двору Ѡзерницкому рушилисѩ то пак тои үрадовник ѡзерницкии Лев Летевскии не дбаючи ничог(о) ѩко ѡ зверхности его кролевское м(и)л(о)сти так и ѡ ѡные заруки которые мел именем его кролевское м(и)л(о)сти клал повторе еще болшую кгустеишую стрелбу зъ замку и з двора Ѡзерниког(о) үчинил же есми ледве в цале назад ѡтступоват могли. Ѩко ѩ видечи такое великое спративене и непослушенство напротивку зверхности кролевское м(и)л(о)сти томъ южъ до вѩдомости его кролевское м(и)л(о)сти черезъ секретара его кролевское м(и)л(о) сти [43] п(а)на [Ѩ]куба Пєнковског(о) ѡдослал и тое зознане мое ку подпертью ү права под печатю моею их м(и)л(о)сть п(а)ном Горностаем их м(и)л(о)стѩм п(а)ном Горностаем далом. Писан ү Слониме. Року Бож(его) нарож(енѩ) 1571 м(е)с(е)ца сентебра 4 днѩ. Федоръ Богушевичъ кгрод(скии) слон(имскии) писаръ. |
РОДОВОДИ ШЛЯХТИ > Г >