ГЕРБУРТИ  ГЕРБУРТИ (пол. Herburtowie) — стародавній шляхетський рід , відомий з 1241 року. Першими Гербуртами, які перебралися з Нижньої Саксонії через Моравію до Польщі, були Вацлав, Фрідріх і Миколай Гербурти. Від князя Владислава Опольчика вони отримали поселення у Перемиському повіті[1], зокрема, Добромиль, поблизу якого збудували замок Фульштин (Фельштин). Деякі представники роду жили на Поділлі. Відомі своїм містобудівництвом. Окремий міграційний потік формували вихідці із Сілезії. Їх поява в Галичині припадає на правління Владислава Опольського (1371–1378, 1386). Оточення князя, як зазначає Є. Сперка, складалося в основному із сілезького рицарства. Опинившись в Галичині, вони отримували земельну власність, що створювало передумови для їхнього вливання до місцевого нобілітету. Частина з них, справді, залишилася мешкати в Перемишльській землі після правління Владислава Опольського. До таких належали брати Гербурт і Фрідріх Фульштейни, котрі стали власниками 9 сіл з центром у Добромилі (Гербурти). Історія родини Гербуртів в Галичині бере початок із оселення тут у 1374 р. Фридерика (Фридруша, Фредруша) Павча, представника моравського роду Фуллштайнів. Фридруш залишив по собі двох синів – Яна та Якуба, а також двох доньок – Фієнну та невідому, дружину Петра Хвала з Певнятич20. В свою чергу їх нащадки виступали у XVI ст. власниками значних територіальних комплексів у Львівській землі. Потомки выходцев из Моравии ( братья Гербурт (Герборд) и Фридуш ( перебрались на Перемышльщину в начале 70-х годов XIV в., получив от князя Владислава Опольского 9 компактно расположенных сел южнее гнезда Быбельских: Добромиль в бассейне Вяра и 8 поселений, растянувшихся на 20 км с запада на восток по берегам Стрвяжа. С пожалованных владений братья должны были нести службу 4 копьями и 4 лучниками. Одновременно они получили право построить замок. К 1390 г. рядом с селом Хыров был сооружен замок Фельштын, вследствие чего все ветви рода нередко назывались Гербуртами с Фельштына. В середине 70-х годов правитель Червоной Руси даровал братьям “jure feodali” село Прилбичи на перемышльско-львовском пограничье (Городокский повет, ныне – Яворовский район), обязав их служить копьем и лучником. Особого внимания заслуживает выданная в силезском Ополе 22 июля 1386 г. грамота князя Владислава о пожаловании Гербурту и Фридушу граничивших с Прилбичами городокских сел Челгины, Подлубы и Мужиловицы (служба двумя лучниками): терявший контроль над Галичиной провенгерски настроенный Опольский открыто задабривал влиятельных землевладельцев. Младший из братьев, Фридуш, умер бездетным еще в XIV в., а Гербурт стал родоначальником одноименного семейства. С его деятельностью, вероятно, следует связать упоминание в люстрации 1469 г. “грамоты Яна, старосты Руси, на покупку села Хрипла” (1387-1404). Летом 1436 г. Миклаш Фельштынский за 350 гривен продал это перемышльское село Фридерику Яцимирскому. У Гербурта было трое сыновей: Миклаш, Фридуш и Гербурт. Судебные записки обычно называют их “с Фельштына”. В 1423 г. Владислав-Ягайло заложил Миклашу Колпец, а 2 года спустя подтвердил сделанную Миклашем на этом дрогобычском селе 600-гривенную венную запись в пользу жены последнего Елизаветы. После введения польского права Миклаш занял земский уряд перемышльского ловчего и умер ранее августа 1439 г., оставив четырех сыновей и четырех дочерей. Старшие сыновья ловчего, Ян и Яков, ушли из жизни в 60-е годы. Вдова последнего Елена в 1468-1479 гг. держала село Колпец. Их единственная дочь Барбара не позднее апреля 1472 г. с 400 гривнами приданого вышла за Андрея Тарло. В 1508 г. она владела Колпецом, Хыровом, Чаплями, Сушицей, Поляной, Гочовом, Гуменицами и Бунковичами, с которых было уплачено 15,5 гривен налогов. Третий сын Гербурт до 1462 г. женился на некоей Дороте, сделав венную запись на Лозове и Хырове. Ранее 1479 г. он занял уряд перемышльского стольника и умер бездетным во второй половине 80-х годов. Четвертый сын ловчего, Миклаш (Миколай), в апреле 1483 г., будучи самборским войским, получил 350 гривен приданого за дочерью покойного галицкого подкомория Яна Колы Барбарой. Венная запись первоначально была сделана на Чаплях и половине Гуменицев, однако в январе 1501 г. пан войский переписал 700 гривен на села Городовичи, Слонихи, Ляшки и Бжозов. Умер бездетным в 1502-1505 гг. В 1508 г. его вдова Барбара Гербуртова заплатила с четырех указанных сел 6 гривен налогов. Остальные владения Миклаша (и его старших родных братьев) достались племяннице Барбаре Тарловой. Второй сын родоначальника Гербуртов, Фридуш (Фридрих), женился на львовской шляхтянке Елене Одновской. Их старший сын Ян осенью 1437 г. был уже совершеннолетним. Тогда же Фридуш отсудил у Фридерика Яцимирского село Хрипла, на котором в мае 1440 г. сделал жене 300-гривенную венную запись. Умер ранее сентября 1445 г. Фридуш имел сыновей Яна и Якова и дочь Ядвигу – жену львовского войского Петра Фала с Пелнатычей. Жизнь Яна и Якова Гербуртов Одновских была связана с Львовской землей. К середине 70-х годов они, кажется, лишились всех владений на Перемышльщине, хотя порою назывались Фельштынскими. Ян женился на единственной наследнице саноцкого хорунжего Петра Матиашевича Сусанне. Сын Яна и Сусанны, Петр Фельштынский (Петр Гербурт) с Однова, в 1508 г. заплатил 20 гривен налогов с доставшихся ему от матери саноцких сел. Младший сын родоначальника Гербуртов, первый перемышльский хорунжий Гербурт, умер в начале 50-х годов. После разделов с братьями ему достались как перемышльские владения (Фельштын, Добромиль, Соседовичи и др.), так и пожалованные Опольским села в Городокском повете. Сыновья хорунжего построили там замок Брухнал, по которому временами назывались Гербуртами с Брухнала. В 1468 г. все трое братьев – Ян, Миклаш (Миколай) и Северин (Зебжид) с Фельштына – выплатили 200 гривен приданого сестре Барбаре (жене Рафаила Прохницкого). В 1473-1474 гг., уже после смерти бездетного Яна, нераздельные дедичи Миклаш и Северин уступили двоюродному брату Якову (сыну Фридуша) львовские села Павлов и Станин (с доплатой 1000 гривен) в обмен на перемышльские Конев и Хрипла. Весной 1478 г. Миклаша уже не было в живых, а Северин занимал уряд львовского хорунжего. В 1485 г. сыновья покойного Миклаша – Андрей, Петр, Гербурт, Северин и Миколай – произвели с дядей раздел дедичных имений. Пану хорунжему достались замок Фельштын с предместьем, села Соседовичи, Хлипла, Добромиль, Конев, Букова, Пятница, Ляцка, Глубока, Замшанцы и некоторые другие перемышльские владения в границах родового гнезда Гербуртов. Племянники стали владельцами замка Брухнал и близлежащих сел. В Перемышльском повете у них остались Княже поле, Михова Воля, Папортно, поле Арламов и половина мельницы в Добромиле. Старший сын Миклаша, Андрей Гербурт, к 1508 г. (вероятно, после обменов с родственниками) оказался владельцем Луневичей и Пьяновичей, с которых заплатил в королевскую казну 2 гривны 6 грошей. Его родные братья владели только львовскими селами. Младший сын перемышльского хорунжего Гербурта – львовский хорунжий Северин Гербурт с Фельштына – умер в 1498 или 1499 г. Его дочь Анна стала женой Станислава Фредро, который в 1500 г. получил за ней 300 злотых приданого. Упоминаемый в трех записках перемышльского гродского суда от 6 августа и 17 сентября 1498 г. Станислав Гербурт с Глубокой если и пережил своего отца, то ненадолго. К 1508 г. Фельштын и другие владения Северина разделены между его сыновьями Яном и Северином Гербуртами. Каждый из них заплатил по 12 гривен 19 грошей налогов. Перемышльские судебные книги XV в. хорошо освещают лишь одну сторону деятельности Гербуртов: их активное участие в заседаниях земских, гродских и подкоморских судов в качестве асессоров, особенно во второй половине столетия. Менее содержательна информация о материальном положении многочисленного семейства: его представители редко заключали сделки по купле-продаже недвижимости и обычно не утруждали себя хлопотами по документальному оформлению семейных разделов. Пожалуй, только размеры приданого невест говорят о богатстве Гербуртов. Данные налогового реестра 1508 г. компенсируют недомолвки судебных книг: пятеро Гербуртов, владея примерно 30 перемышльскими селами, заплатили 48 гривен налогов. По этому показателю Гербурты уже опередили Жешувских и уступают только Пилецким, Ярославским и Яну Одровонжу (соответственно 47, 240, 184 и 50 гривен). Практически все села располагались по соседству с Добромилем, Хыровом, Соседовичами и другими пожалованиями Владислава Опольского. Это наводит на мысль, что во второй половине XV в. рост земельных богатств Гербуртов происходил благодаря основанию новых поселений. Косвенное подтверждение тому можно найти в записке о разделе 1485 г. Среди прочих перемышльских владений племянники львовского хорунжего Северина получили поле Арламов, “на котором они могут заложить село”. Одним з внуків Фридруша (від старшого сина Яна Гербурта) був Петро Одновський, львівський підкоморій (? – 1532). Згідно реєстру 1515 р. у Львівській землі йому належало 16 поселень, головним чином на півночі та південному сході від Львова21. Син Петра, львівський староста Миколай Гербурт Одновський (? – 1555), станом на 1552 р. володів містом Куликів (де його зусиллями було фундовано готичний костел св. Миколая), а також селами Надичі, Зіболки, Підліски, частиною с. Під’ярків22. Також львівський староста утримував у державі села Городиславичі, Гребінці, Грибовичі, Дорошів, Збоїська, Кошелів, Підгородище, Романів, Стронятин, Сулимів, Яглуша23. Молодший син Фридруша Павча – Якуб Гербурт з Фельштина – залишив по собі кількох нащадків, одним з яких був Фридерик (Фридруш) Гербурт (1470–1519). Займаючи уряд бецького каштеляна, Фридруш у 1495 р. одружився з Анною Сенінською. Анна була старшою донькою власника Олеського комплексу Петра Сенінського. Після його смерті, в п’ятницю після Дня святого Бартоломея (кінець серпня) 1511 р. було організовано поділ батьківських маєтків. Місто і замок в Олеську Анна разом із сестрою Ядвіґою розділили навпіл (так само доходи з млинів і пасіки в Юськовичах), тоді як право патронату над костелом залишалося спільним24. Фридерик Гербурт, завдяки дружині, внаслідок поділу спадщини отримав села Пониква, Боратин, Суходіл, Голосковичі, Конюшків, Білявці, половину с. Берлин з млином, половину села і населення Черниці, половину урочища Рудне Ложисько (ориг. łożysko Rudne), Заболоття, Ясенів, Кути, Ронів (Ренів), Чишки, Комарів, Хватівці (Хватів), Штоїн (Стогинь) 25. Реєстр 1515 р. зафіксував у власності Фридерика (рубрика Fredrusz) 25 поселень, з яких 4 були новозакладеними і ще не були обміряні в ланах (Білявці, Пеняки, Стогинь, Суходіл)26. Також в цьому переліку згадані Залізці, що ймовірно є помилкою документу, оскільки поселення (разом з однойменним ключем) було на той момент зосереджене в руках Марціна Каменецького. Цікаво, що реєстр 1510 р. також зафіксував села у власності Фридруша Гербурта27, хоча на той час його тесть був ще живий. Можливо, вказана вище дата смерті Петра Сенінського є помилковою. Дібра Фридруша і Анни також довелось ділити на частини. Єдиний син Фридруша Станіслав помер, не залишивши нащадків. Земельна власність стала посагом трьох їх доньок: Ядвіґи (була видана за Єжи Даниловича, діти: син Станіслав, доньки Софія та Анна; після смерті чоловіка вийшла заміж вдруге за Кшиштофа Васічинського, діти: син Каспер, доньки Дорота і Ельжбета), Анни (була видана за Марціна Ходоровського, діти: сини Станіслав, Щенсни, Ян і Шимон, доньки Анна, Барбара, Катажина, Ельжбета і Софія) та Катажини (була видана заміж за Себастьяна Жоравинського)28. У 1557 р. (в суботу після дня Обрізання) було проведено поділ маєтків, успадкованих подруж жям Фридерика і Анни Гербуртів. Наймолодша донька Катажина (разом з чоловіком Себастьяном Жоравинським) успадкувала село Бовдури (зі ставом та рудою, очевидно тепер це с. Руда-Брідська), Конюшків, Білявці, Новосілка, пів села Берлин, Шнирів, Суходоли, Голосковичі, Язлівчик29. Діти середньої доньки Анни (а саме Анна, Барбара (на той момент одружена з Ґабріелем Біре цьким), Катажина, Ельжбета і Софія, сини Станіслав, Щенсни, Ян і Шимон) отримали села Пониква, Боратин, Полісся (очевидно, Підлисся), Глев’ятин (тепер Лев’ятин), Ясенів і Ясенівці (можливо, йшлося про одне село Ясенів). Нащадкам старшої доньки Ядвіґи дісталася половина Олеська і села Кути, Чижки, Ражнів, частина с. Чехи, Ренів, Заболотці, Лабаєць, Стогин, Хватів і Комарів30. Окрім вищеозначеної власності, Гербурти володіли рядом поселень на західній околиці Львів ської землі, де пролягала межа з Перемишльською землею. Станом на середину XVI ст. власниками виступали брати Ян (видатний історик та публіцист; села Бердихів, Ляшки і Мужиловичі біля Яворова) та Валенти (перемишльський єпископ; місто Брухналь, села Прилбичі, Чолгині неподалік Яворова, та села Долобів і Новосілки неподалік Рудок). Названі особи були синами перемишльського підкоморія Яна Гербурта та Ядвіґи Хвалівни з Певнятич31. Можливо, Ядвіґа була донькою Петра Хвала з Певнятич, тестем якого був вже згаданий Фридруш Павча. У кінці XVI ст. серед представників родини Гербуртів власниками виступали Ян (Брухналь, Чолгині, Підлуби, Прилбичі)32, львівський староста Миколай (Убині, Дідилів, Банюнин, Соколів)33 і його дружина Софія (Мужиловичі, Бердехів, Підлуби, Стронятин, Підліски; в заставі – Артасів, Кошелів, Ляшки)34. Спільно з Болестрашицькими35 Гербурти володіли шістьма36 (за іншими даними – сімома37) селами. 22 AGAD. ASK. – Dz. I. – Sygn. 19. – K. 168v. 23 Ibid. – K. 168–168v. 24 Barącz S. Kronika Oleska // Towarzysz duchowieństwa katolickiego. – Tarnopol, 1864. – Т. 1. – S. 402–403. 25 Ibid. – S. 403–404. 26 Голосковичі (1 л.), Конюшків (1 л.), Чишки (1 л.), Кути (1 л.), Ясенів (5 л.), Ренів (3 л.), Комарів (3 л.), Заболотці (1 л.), Черниця (0,5 л.), Пониква (2 л.), Берлин (1 л.), Суходіл (новозакладене), Білявці (новозакладене), Стогинь (новозакладене), Пеняки (новозакладене), Залізці (?), Хватівці (?), Чехи (2 л.), Черемошна (4 л.), Ушня (4 л.), Підлисся (?), Підгірці (4 л.), Желехівці і Городилів (2 л.), Дуб’є (8 л.). Загальна площа поселень, лани яких зазначені у документі, становить 43,5 ланів (Źródła dziejowe. – Warszawa, 1902. – T. XVIII. Cz. I. – S. 157–158). 27 Голосковичі, Романів, Чишки, Кути, Ясенів, Конюшків, Комарів, Заболотці, Черниця, Пониква, Берлин, Суходіл, Білявці, Стогінь, Залізці, Хватівці (AGAD. ASK. – Dz. I. – Sygn. 20. – K. 174–174v). 28 Barącz S. Kronika Oleska... – S. 405. 29 Ibid. – S. 407. 30 Ibid. – S. 407–408. 31 Żelewski R. Herburt Jan h. własnego (po 1524–1577) // PSB. – Wrocław; Warszawa; Kraków, 1960-1961. – T. IX/3. – Zesz. 42. – S. 440; Cynarski S. Herburt Walenty h. własnego (1524–1572) // Ibid. – S. 453 32 AGAD. ASK. – Dz. I. – Sygn. 19. – K. 758v. 33 Ibid. – K. 771v–772. 34 Ibid. – K. 772–773. 35 Дідичними селами Болестрашицьких на середину XVI ст. були Вістовичі, Підгайчики і Рудки (AGAD. ASK. – Dz. I. – Sygn. 19. – K. 188). 36 За реєстром 1578 р. обидві родини разом володіли селами Підгайчики (8,5 л.), Новосілки (10 л.), Долобів (3 л.), Вістовичі (4 л.), Яремків (1,5 л.), Рудки (3 л.) загальною площею 30 ланів (Źródła dziejowe. – Warszawa, 1902. – T. XVIII. – Cz. I. – S. 69). 37 Підгайчики, Новосільці, Долобів, Долобовичі, Вістовичі, Яремків, Рудки (AGAD. ASK. – Dz. I. – Sygn. 19. – K. 759-759v) Протопласти роду. Герборд (нім. Drost Herbrod von Fülme) — празький канонік, надвірний писар короля Вацлава 1249 р. N — писар оломоуцького єпископа Бруно фон Шауенбург 1243 р. N — може, син попереднього, стольник оломоуцького єпископа Бруно фон Шауенбург (1249—1288), від якого 1255-го отримав кілька сіл та половину замку Фулленштайн, мав 3 сини Ян Герборд, підкоморій (коморник) моравський 1288 Теодорик (Екрік), 1275-го набув другу половину замку Фулленштайн[2] Галицькі Гербурти
Ольга Лащинська (Olga Łaszczyńska) вважала, що Фридруш Павч з Хлиплів і Фельштина (1374—1440), який 1374 отримав надання від князя Владислава Опольського, був: Подільські Гербурти
Гербурти з невідомим родоводом
Шляхтянки з Гербуртів невстановленого походження
Маєтності, посіданняГаличинаГородовичі, Хирів, Колпець, Прилбичі, Брухналь, Ляшки, Лозів, Чаплі, Віднів, Куликів, Руданці, Олесько, Підкамінь, Княгиничі, Кукезів, Миклашів тощо ПоділляДокументи цього полюбовного замирення були внесені до актів сяноцького підкоморського суду під датою 1511 р.4 Свідчення, які містять дані акти, можна умовно поділити на дві частини. Перша – це висвітлення процесу досягнення компромісу щодо способу проведення розмежування. Друга – це акти власне проведення кордонів, яких я не торкатимуся у цьому дослідженні. Особливістю даних документів є те, що вони в надзвичайно детальний спосіб описують діяльність суперарбітра, краківського бурґрабія і радловського старости Миколая Лянцкоронського з Бжезя, у процесі досягнення компромісу5 . Властиво, акти полюбовного розмежування між Петром Одновським і Миколаєм Балем, які розпочинаються з чіткого окреслення повноважень і влади суперарбітра, недвозначно вказують на його право виносити вирок на власний розсуд ізобов’язання сторін дотримуватися умов. У внесеній до книг сяноцького підкоморського суду декларації Миколая Лянцкоронського про вибір його на суперарбітра, яка відкриває полюбовний процес, зокрема, чи- таємо про зобов’язання сторін не суперечити, але строго дотримуватися і підкорятися усім вирокам і рішенням, що виходитимуть від нього як супер- арбітра. Власне, важливим у цьому визнанні є латинське словництво, яке не має згадок про компроміс чи арбітраж, але недвозначно наголошує на судо- вій стороні діяльності суперарбітра та на бажанні сторін отримати від Лянцко- ронського чіткий вирок у своїй справі (in quantum partes ipse a nobis exigebant et optabant atque volebant esse diffinitum iudicatum)7 . Спільне визнання, яке обидві сторони внесли до сяноцьких підкоморських актів під датою 19 груд- ня 1510 р., ще більше посилює наголос на повноваженнях суперарбітра ви- носити остаточний вирок, яке має бути, що важливо, співзвучне праву (tenebitur ferre sentenciam diffinitivam iuri consonam)8 . Проте у цьому доку- менті з’являється одне суттєве застереження: суперарбітр отримує можли- вість чинити суд на свій власний розсуд лише після того, як зазнає невдачі спроба звичайних арбітрів разом із суперарбітром привести сторони до по- розуміння9 . Крім офіційного визнання вибору та повноважень суперарбітра, у цьому спільному документі сторони також узгодили кілька інших моментів, важ- ливих для початку полюбовного розмежування. Зокрема, було визначено дату, коли сторони мають прибути до Гочева, маєтку Миколая Баля, для вибору арбітрів. Петро Одновський та Миколай Баль погодилися також на скасуван- ня всіх взаємних позовів та процесів, які точилися у судах між сторонами до початку мирової. Важливим доповненням до цього пункту, який фактично не залишав сторонам іншого вибору, окрім полюбовного замирення, була також заборона надалі відновлювати суперечку у суді. Дотримання цієї умо- ви зміцнювалося накладенням на сторони великого закладу розміром в 1000 флоренів та групою поручителів, які брали на себе зобов’язання сплатити згаданий заклад у разі порушення цієї домовленості. За кожного з учасників конфлікту поручилося по дві особи. Коло осіб, заангажованих у порозумін- ня, було розширене за рахунок ще двох порук. Спочатку ті самі поручителі Петра Одновського мали гарантувати, що він пристане беззаперечень на вирок суперарбітра10. Натомість ще одна група осіб поручилася вже за самого Ми- колая Лянцкоронського, гарантуючи, що він за будь-яких умов погодиться завершити розмежування у разі, якщо медіація арбітрів виявиться безрезуль- татною11. Залучення значної кількості осіб, очевидно, збільшувало можли- вості та канали досягнення і дотримання компромісу. Як бачимо, порука була способом забезпечити дотримання найбільш непевних моментів угоди. Наступний документ переносить нас вже безпосередньо до Гочева, де 13 травня 1511 р. Петро Одновський та Миколай Баль у присутності численної групи місцевої шляхти призначають на вимогу суперарбітра своїх арбітрів – по чотири особи від кожної сторони12. Характерно, що частина арбітрів уже була заангажована у примирення як поручителі. Того ж дня сторони, супер- арбітр та обрані арбітри відправилися для ознайомлення з місцевістю (ad videnda loca), через яку, власне, виникли суперечки щодо кордонів міжмаєтно- стями двох можновладців. Документ описує місцевість, куди прибули сторо- ни та арбітри замирення, як місце багнисте, розташоване на схід позаду села Мхва, власності Петра Одновського. Саме у цьому місці текст уточнює топо- графічні деталі: коло певного поваленого дерева, за словами Миколая Баля, якого цитує документ, і мала проходити межа між згаданим маєтком Петра Одновського, селом Мхава та власністю Баля, селом Стежниця. Однак це твердження Баля було негайно заперечене Одновським, який вважав, що справжні кордони мають проходити далі на схід від цього місця. Зробивши заяву, Одновський привів учасників процесу аж до потока, званого Максін, а саме до того місця, де потік впадав у річку Гочівка13. Решта дня минула в об’їздах кордонів, під час яких кожна зі сторін презентувала свою версію маєткових меж. Це не залишило учасникам часу на початок процесу примирення, тож суперарбітр, користуючись наданою йому владою, закли- кав присутнього возного оголосити про перенесення полюбовного суду на наступний день. Початок наступного дня, 14 травня 1511 р., сторони й арбітри зустріли у маєтку Загочев’я між річками Гочівка і Жерниця, де пробували залагодити суперечку про межі14. Суть конфлікту полягала в тому, що сторони пропону- вали в різний спосіб міряти територію розміром у три чверті милі, яка, відпо- відно до одного з документів, була додана предкам Петра Одновського до маєтку Загочев’я. З тексту документу можна скласти лише приблизне уяв- лення, про що ж ішлося учасникам конфлікту. Виглядає, що площа, яка на момент мирової відійшла до Загочев’я, значно перевищувала, за словами Миколая Баля, три чверті милі. Натомість Одновський дотримувався думки, що три чверті милізаймають набагато більшу площу, якщо міряти їх ad omnes partes, що можна розуміти як «в усіх напрямках». На це Баль заперечив: в документі виразно вказано, що три чверті милі мають стосуватися кордонів і меж села Загочев’я. Якщо ж згадані три чверті милі міряти ad plures partes, тоді територія меж маєтку буде значно більшою, аніж три чверті милі, про що не згадується у документі угоди між предками Одновського та Баля15.Документ мировоїзазначає, що, попри численні намагання та труди супер- арбітра й арбітрів, ці спроби привести сторони до згоди у справі кордонів Загочев’я і розміру трьох чвертей милі виявилися даремними16. У цей мо- мент сторони вперше звернулися до суперарбітра для ухвалення його власного вироку. Петро Одновський просив Миколая Лянцкоронського винести рішен- ня щодо вимірювання трьох чвертей милі, щоб потому відповідно до цієї міри провести делімітацію кордонів. Суперарбітр, дотримуючись умов поді- лу маєтків, укладених предками Петра Одновського та Миколая Баля, постановив, що границі Загочев’я, власності Одновського, мають охоплюва- ти площу у три чверті милі і не більше. До того ж Миколай Лянцкоронський вирішив заміряти цю площу, як сказано в документі, у довжину і ширину. Однак рішення суперарбітра зіштовхнулося з непередбачуваними трудно- щами, оскільки сторони не дійшли згоди щодо того, якою має бути довжина милі. Петро Одновський запропонував Миколаєві Балю вибрати на свій роз- суд одну з двох відстаней, які, на його думку, могли б служити за еталон милі. Перша – це відстань від іншого старого родового гнізда Балів – Боїська – до Сянока, і друга – це відстань від тих же Боїськ до містечка Заршин. Однак Баль відмовився від запропонованого і, натомість, назвав свою версію милі: це була відстань від згаданого Загочев’я до Стежниці. Суперарбітр вирішив, що у цій ситуації єдиним вірним рішенням буде вдатися до жеребу. Документ повідомляє, що він зробив дві кулі з зеленої шкіри рівного об’єму (fecit duos globulos equales unius et qualitatis et quantitatis de cera viridi), у кожну з яких поклав по клаптику паперу (cedula papirea). Один із клаптиків був чистий, натомість інший містив напис: «Мій жереб у моїх руках» (in manibus meis sunt sortes mee). За умовою Миколая Лянцко- ронського той, хто витягне кульку з написом, і отримає право запропонувати свій розмір милі. Першим тягнув свій жереб Миколай Баль: записка в кулі виявилася чистою. Отже, папір з написом дістався Петрові Одновському і саме йому належав вибір довжини милі17. Треба, однак, зазначити, що вибір не був довільним і не залежав виключно від особистої волі Одновського 2 Генеалогічні відомості про цих представників Гербуртів та Балів почерпнуто у А. Бонєць- кого. Див.: Boniecki A. Herbarz Polski. Warszawa, 1901. T. I. S. 90–92; 1904. T. VII. S. 257. 3 Історія формування маєткового комплексу родини Балів навколо Гочева детально висвітлена у публікаціях Адама Фастнахта. Див.: Fastnacht A. Osadnictwo ziemi sanockiej w latach 1340–1650. Wrocław, 1962. S. 165–170; Idem. Słownik historyczno-geograficzny ziemi sanockiej w średniowieczu. Brzezów, 1991. Cz. 1. S. 150–154. 4 Матеріали цього полюбовного замирення опубліковані в: Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej, z archiwum tak zwanego Bernardyńskiego we Lwowie (далі – AGZ). / Wyd. A. Prochazka. Lwów, 1906. T. XIX. № 3110–3113. S. 657–668. 5 Біографію М. Лянцкоронського подає Kaniewska I. Lanckoroński Mikolaj z Brzezia, h. Zadora // Polski Słownik Biograficzny. Wrocław-Kraków-Warszawa, 1971. T. XVI/3. S. 446.2–447.1. 7 AGZ. T. XIX. № 3110. P. 657: in quantum partes ipse a nobis exigebant et optabant atque volebant esse diffinitum iudicatum; quia partes predicte per quod eorum causis eramus Superarbiter designatus obligaverunt et se submiserunt litteris nostre superarbitrarie facultatis tam papireis quam pergameneis firmiter credere et eiusdem non contradicere sed eas firmiter observare et tenere. 8 Ibid. P. 658–659. 9 Ibid. P. 658: quod predictus superarbiter arbitros ad se appositos et per partes utrasque ut prefertur locatos in modis et condicionibus vel clausulis in componendo, concordando et arbitrando inter prefatos partes. |
РОДОВОДИ ШЛЯХТИ > Г >
