ЄЛОВИЧI: МАЛИНСЬКI, БУКОЄМСЬКI, КУНЕВСЬКI.  I. Загальна характеристика та походження роду Єловичей. Єловичi — шляхетської родини, гніздом роду Єло-Малинських герба "П'ятирог" було с. Малин Луцького повіту (нині село Млинівського р-ну Рівнен. обл.), але 1549 дід Данила Михайло Дашкович Єлович-Малинський придбав у Кременецькому повіті маєток Вербоє, в якому 1564 осадив однойменне містечко, і став кременецьким повітником У вітчизняній та зарубіжній історичній науці встановилася версія про походження волинської родини Єло-Малинських від пана Оліфера, якого 1446 р. князь Свидригайло наділив в Луцькому повіті маєтками Глухи та Стаї [1]. Автентичність цього документу ніколи не піддавалася сумніву, але з нашої точки зору ця версія є помилковою. Справа в тому, що ніяких доказів про наявність прямих родинних стосунків між Оліфером та Єло-Малинськими поки що не виявлено. Натомість документи родинного архіву Єло-Малинських (зберігається у фондах Державного архіву Волинської області та Острозького державного історико-культурного заповідника), а також актовий матеріал Луцького гродського суду дозволяють інакше представити походження цього визначного шляхетського роду. Згідно з реконструйованим у XVII ст. генеалогічним деревом родом Глуських, яка зберігається в острозькій частині архіву Єло-Малинських [2], останнім носієм прізвища Глуський був Григорій, згаданий востаннє 1510 р. як брацлавський підстароста [3]. Далі спадкоємцями Глух стають жінки роду: дочка Григорія Глуського-Богуміла (в першому шлюбі за Богданом, сином київського владики; в другому – за Станіславом Медведем-Залеським) і його онука Богдана Богданівна (заміжня за Стефаном Достоєвським). У 1567 р. Богуміла Медвідь (уроджена Глуська) продала Михайлу Єло-Малинському частину своєї родинної маєтності, а перед 1585 роком вдова по Михайлу Богдана Овдотя Єло-Малинська купила ще частку Глух у Богдани Достоєвської [4]. Відтоді поселення Глухи належали роду Єло-Малинських. В подальшому один із синів Михайла – Василь Єло-Малинський – 1590 р. домігся королівського привілею на обсадження міста і відтоді колишнє село перейменовується на Новий Малин [5]. Отже, Новомалин (колишні Глухи) відомий у XVII-XVIII ст. як родове помістя Єло-Малинських придбане цією родиною порівняно пізно і назване на честь первісного родового маєтку Малин. Таким чином, Олефіра слід вважати родоначальником роду Глуських, але аж ніяк не Єло-Малинських. Генеалогію Єловичів – прямих предків Єло-Малинських – документально починають перші носії цього прізвища – Гринко (Гринько) і Єско (Єсько), які згадуються між 1464 і 1488 роками [6]. Єло-Малинські належали до числа шляхетських родин, які в означений історичний період в цілому успішно та динамічно розвивали своє господарство. На відміну від багатьох представників волинського нобілітету, які доручали клопоти по управлінню маєтками євреям-орендарям, Єло-Малинські особисто займалися розвитком свого господарства і, попри конфлікти з сусідами за право володіння маєтками, досягли у цій сфері діяльності помітного прогресу. Литература: Олена Бірюліна, Михайло Довбищенко. Забуті імена української історії: шляхетська родина Єло-Малинських. Генеалогічний родовiд та бiограми Єловичей. I 1. II 2/1. Гринко (Гринько) і Єско (Єсько) Єловичi Ні про їхні сім’ї, а тим більше про батьків інформації не лишилося. За документом 1465 р. старший брат Гринько продав свою, відділену від Єсьчиної, частку села Долотче на Острожчині князеві Іванові Василевичу Острозькому. Як свідки брати неодноразово ставлять свої підписи на актах купівлі-продажу нерухомості в Луцькому повіті, в якому, ймовірно, проживали. III –/3. IV Федір Єлович В одному з документів 1586 р. читаємо, що Кунів – «зъ стародавных вεковъ ωтчизна пановъ Елов»52. Найраніша знана нам згадка про власників Кунева сягає у восьме липня шостого індикту, коли був складений лист, в якому йшлося про поділ цього села між Юхном і Федьком Єловичами Куневськими53. 52 ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. 5, оп. 1, спр. 4046 II, арк. 4. 53 Там само. Спр. 4044 II, арк. 25 (згадка про цей дільчий («дεльчии») лист у листі полюбовних суддів і возного від 10 грудня 1577 р.). Юхно Єлович В одному з документів 1586 р. читаємо, що Кунів – «зъ стародавных вεковъ ωтчизна пановъ Елов»52. Найраніша знана нам згадка про власників Кунева сягає у восьме липня шостого індикту, коли був складений лист, в якому йшлося про поділ цього села між Юхном і Федьком Єловичами Куневськими53. У ревізії замків 1545 р. фігурує не Юхно, а Андрій54 , що, ймовір- но, означає, що першого з них на той час не було серед живих. Шостий індикт у другій чверті XVI ст. припадає на 1533 і 1548 рр. 55 Тож індикт, котрим датовано дільчий лист, – це 1533 р 52 ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. 5, оп. 1, спр. 4046 II, арк. 4. 53 Там само. Спр. 4044 II, арк. 25 (згадка про цей дільчий («дεльчии») лист у листі полюбовних суддів і возного від 10 грудня 1577 р.). Дашко Єлович Грицько Єлович Букоємський В пізніший час до нащадків Гринька чи Єська можна віднести п’ять носіїв прізвища Єлович, які 1528 р. вписалися до реєстру русько–литовського війська: Федір, Юхно з сином Андрієм, Дашко, Грицько [7]. У єдиного з них – Грицька, після імені відсутнє прізвище Єлович, натомість проставлено власницьке топографічне іменування – Букоємський (власник с.Букойма). Згаданий у цьому реєстрі Андрій Юхнович Єлович (він же Куневський) належав до молодшого покоління і був племінником Федорові, Дашковіі, можливо, Григорієві. V Семен Федорович Єло Кунівський та Букоємський Андрій Куневський спільно і неподільно («нεдεльно», «нεроздεльно»56) з Михайлом володів батьковою половиною Кунева57. Власником другої половини був син Федька Куневського Семен (Сенько), стриєчний брат Андрія й Михайла58 . Вперше з Семеном, як сином при батькові, зустрічаємося в наведеній вище згадці про дільчий лист 1533 р. Ревізії Луцького замку 1545 і 1552 рр. фіксують його як співвласника Кунева поруч з Андрієм І АН. Натрапляємо на відомості про те, що Семен й Андрій з Михайлом володіють своїми половинами Кунева за «роздεлком (дεлом) вεчным (вεчистым)»60; тут, імовірно, мається на увазі дільчий лист 1533 р. .Зі слів Семена, він мав рідних братів, братаничів (Там само. Спр. 4044 II, арк. 46 (1579 р.)). убивство Семеном Єло-Букоємським дружини Овдоті з Привередовських, про яке 23 березня 1560 р. оповів луцькому зам- ковому урядові брат вбитої Михайло Привередовський. Зацитую цю скаргу: «Он, маючи в малженстве сестру мою Овдотю, непристоине и не так, яко на закон светыи малженскии належит, з нею мешкал, частокрот ее бивал и окрутные раны задавал, и тым ее здоровя немало нарушовал. То пак, деи, в суботу м[е]с[я]ца марта шостогонадцят дня без ведома нашого, а с причины от рук его властных, из сего св−та наглою смертью зошла. Которая на собе міла знаки и раны окрутные на т−ле своем синим». А коли родичі Овдоті приїхали, щоб оглянути тіло, чоловік сказав, що її вже поховали, а розкопувати могилу він не дозволить6. 5 жовтня 1568 року кременецький земський суддя Андрій Куневський скаржився на шляхтича Семена Яловича, що той напав на церкву в селі Куневі та «гривеники срібні від образів побрав й євангеліє церковне з церкви взяв», унаслідок чого «піп тамтешній служби божої не служив і з села геть пішов». Першою його дружиною була Привередовська, від якої він мав сина Федора, другою – Василиса Михайлівна Ощовського (Там. само). Зафіксованого у переписі війська 23.09.1567 р.: «через Станислава Дубровского при том же почте пана Еловым (маршалок М. Єло Малинський. – В.П.) ставил коней 2 […], а сам дома, бо дей фор»9. Його родич, Андрій Юхнович Єлович Кунівський, був кременецьким земським суддею у 1566–1577 рр. 10
56 ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. 5, оп. 1, спр. 4043 II, арк. 106 (1571 р.); спр. 4044 II, арк. 100 (1571 р.). 57 Михайло Куневський був неодруженим, неодруженим і помер; помер раніше від свого брата (Там само. Спр. 4045 II, арк. 79), коли саме, встановити не вдалося. 58 Там само. Спр. 4043 II, арк. 27 (1563 р.) 58 Там само. Спр. 4043 II, арк. 27 (1563 р.). 59 Литовська метрика. Книга 561... С. 139 (1545 р.); Архив ЮЗР. Ч. VII. T. 1. C. 160 (1552 р.). 60 ЛНБ НАН України, від. рукописів. Ф. 5, оп. 1, спр. 4043 II, арк. 27 (1563 р.), 101 (1571 р.); спр. 4044 II, арк. 46 (1579 р.). 6 Центральний державний історичний архів Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі – ЦДІАК України), ф. 25, оп. 1, спр. 1, арк. 164 зв. 9 Литовская метрика. – Отд. 1. – Ч. 3: Книги публичных дел… – Стб. 1238. 10 Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – К.: Наукова думка, 1993. – С. 189. Григорiй Федорович Букоємський Матвiй Федорович Букоємський Андрій Юрiйович Куневський Андрій Куневський спільно і неподільно («нεдεльно», «нεроздεльно»56) з Михайлом володів батьковою половиною Кунева57. Власником другої половини був син Федька Куневського Семен (Сенько), стриєчний брат Андрія й Михайла58 . у 1545 р. фіґурує як кременецький городничий15, у 1552 р. – як кременецький городничий і мостовничий16, у 1557–1564 к господарський зем’янин Кременецького повіту Волинської землі17, від 1566 р. – як кременецький земсьий суддя18. На цій останній посаді по-мер 3 березня 1576 р. 19 Його дружина переставилася ще у 1571 р. – наприкінці вересня або на початку жовтня20. 5 жовтня 1568 року кременецький земський суддя Андрій Куневський скаржився на шляхтича Семена Яловича, що той напав на церкву в селі Куневі та «гривеники срібні від образів побрав й євангеліє церковне з церкви взяв», унаслідок чого «піп тамтешній служби божої не служив і з села геть пішов».
56 ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. 5, оп. 1, спр. 4043 II, арк. 106 (1571 р.); спр. 4044 II, арк. 100 (1571 р.). 57 Михайло Куневський був неодруженим, неодруженим і помер; помер раніше від свого брата (Там само. Спр. 4045 II, арк. 79), коли саме, встановити не вдалося. 58 Там само. Спр. 4043 II, арк. 27 (1563 р.) 15 Литовська метрика. Книга 561… С. 139, 194, 196, 200. 16 ЛНБ НАН України, від. рукописів. Ф. 5, оп. 1, спр. 4043 II, арк. 13. 17 Там само. Арк. 18 (1559 р.), 21 (1557 і 1560 рр.), 30 (1564 р.). 18 Там само. Арк. 42. 19 Там само. Спр. 4048 II, арк. 13, 22 зв.; те саме: Центральний державний архів України в Києві (далі – ЦДІАУК). Ф. 26 (Луцький земський суд), оп. 1, спр. 9, арк. 179. Упорядник видання «Urzędnicy wołyńscy XIV–XVIII wieku: Spisy» (Кórnik, 2007) Мар’ян Вольський помилково подає, що А.Ю. Куневський займав уряд кременецького земського судді і в 1577 р. і що помер він 28 травня 1578 р. (S. 56, 169). 20 РГАДА. Ф. 389, оп. 1, спр. 216, арк. 115–117 (тестамент Парасковчеї від 26 вересня 1571 р.); ЛНБ НАН України, від. рукописів. Ф. 5, оп. 1, спр. 4043 II, арк. 99 (згадка про Парасков- чею як небіжчицю у вписі цього тестамента в кременецьку земську книгу. Доречно за- значити, що тут тестамент помилково датовано 26 січня 1571 р. (арк. 100) Михайло Юхнович Куневський Андрій Куневський спільно і неподільно («нεдεльно», «нεроздεльно»56) з Михайлом володів батьковою половиною Кунева57. Власником другої половини був син Федька Куневського Семен (Сенько), стриєчний брат Андрія й Михайла58 . 56 ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. 5, оп. 1, спр. 4043 II, арк. 106 (1571 р.); спр. 4044 II, арк. 100 (1571 р.). 57 Михайло Куневський був неодруженим, неодруженим і помер; помер раніше від свогобрата (Там само. Спр. 4045 II, арк. 79), коли саме, встановити не вдалося. 58 Там само. Спр. 4043 II, арк. 27 (1563 р.) Уляна Дашківна Єло-Малинська вийшла заміж за князя Василя Івановича Велицького, представника згодом здрібнілої та вигаслої князівської родини [8]. У середині 1570-х рр. Мартин Велицький, син Василя та Уляни, відпродав дядькам по матері свій дідичний маєток Велицьк, який відтоді, разом з іншими ближніми поселеннями, на кілька століть переходить до родини Єло-Малинських [9]. Михайло Дашкович Єло-Малинський сини Дашка – Михайло і Сокол першими почали дописувати до свого прізвища приставку «Малинські». А це означає, що ще до середини XVI ст. поселенням Малин уже володіли два або навіть три покоління роду. Отже, нам достеменно відомо, що у 40-50-ті роки XVII ст. спадковим маєтком родоначальника сім’ї Єло-Малинських – Михайла – був Малин. Є відомості, що, починаючи з 40-х років, він поступово розширював свої володіння шляхом купівлі нерухомості. 1543 р. Михайло разом з молодшим братом Соколом купив у Свищовських «на вічність» пляц в Луцькому окольному замку і фільварок на передмісті. В описах Луцького замку 1545 та 1552 рр. згадуються городні, які частково утримувалися Єло-Малинськими. Травнем 1555 р. датується скарга Михайла Єловича Малинського про збіглого підданого, яка дає можливість виявити ще один його родовий маєток – Вербоє, який перебував у власності Єло-Малинських як мінімум до початку XVIII ст. Через 9 років (1564 р.) пан Михайло уже отримав привілей на локацію містечка у цьому маєтку [10]. Протягом 1567-85 рр. він та його дружина по частинах викупили маєток Глухи, 1570 р. ним було придбано маєток Богданівка [11], а 1572 р. як маєток Єла-Малинського згадується с.Надчиці [12]. Сокол Дашкович Єло-Малинський VI Федір Семенович Куневський Iван Матвiйович Букоємський Петро Андрійович Куневський згаданий лише в листі його батька і матері від 24 травня 1568 р. – як такий, що перебуває в неволі27. 27 ЛНБ НАН України, від. рукописів. Ф. 5, оп. 1, Спр. 4043 II, арк. 97 зв Ієв Андрійович Куневський по мер до 15 жовтня 1566 р., коли Ганна Матясівна Зіньковича Остриєвського вперше згадана як удова по ньому [28 ЛНБ НАН України, від. рукописів. Ф. 5, оп. 1, Спр. 4043 II, . Арк. 42. На сесії Луцького земського суду 19 січня 1590 р. від імені Л. Пісочинського було заявлено, що Ієв «без мала» тридцять років, «служачи к~нзю Дмитру Вишнεвεцкому, въ Волошох згинул» (Там само. Спр. 4046 II, арк. 127; ЦДІАУК. Ф. 26, оп. 1,спр. 7, арк. 326 зв.). Якщо це твердження відповідає дійсності, то в такому разі Ієв загинув у 1563 р. – під час невдалого втручання князя Д. Вишневецького у міжусобну боротьбу молдавського боярства. Марія Андрієвна Куневська Помираючи («преставлuючисu»), Гнівош духівницею (заповітом), на жаль, лише згаданою, призначив опіку- нами своїх дружини і дітей тестя Андрія Юхновича Куневського і його рідногобрата Михайла48. По смерті ж Гнівоша мати Лаврина, за її власним зізнан- ням, «ку шкодT» останнього втратила («упустила») Черницю, не спроміг- шись при цьому отримати назад 2000 кіп, «надто маTтност пна Гневоша ПTсочиннского рухомую, тому сыну моTму властнT налTжачую, zко золото, сTрTбро, п(T)н(z)зи готовыT, цын, м¦дь, вTсь рыштунок жолънTрскии, кони TздныT, стадо свTрTпъTT, быдло рогатоT малоT, в гумнTх збожz вшTлzкиT и на полzх зас¦zныT и вTс спрzт домовыи, ωт мала и до вTлика, на чотыри тисTчи копъ гр(о)шTи литовских на потрTбу свою ωбTрнула»49. В такій ситу- ації названі опікуни «выпровадили» Гнівошову вдову Марію з малими дітьми до свого маєтку Кунева – з рештками рухової маєтності, що спадково нале- жала Л. Пісочинському50. Від шлюбу з Гнівошем Пісочинським Марія мала і дочку Овдоттю («jвдотz»). Перша знана згадка про неї міститься в зізнанні возного Луць- кого повіту Юрія Рогачовського перед Луцьким ґродським урядом 22 квітня 1577 р. 21, друга – в позові духовного суду Луцько-Острозької православної єпископії вітчимові Овдотті (і Лаврина) Петрові Бучайському, датованому 8 квітня 1587 р. (за ст. стилем?). В позові її названо «дівкою» (незаміжньою)22 . Взявши це до уваги, а також час смерті Гнівоша, можна припустити, що у 1587 р. Овдоття мала понад 30 років і була молодшою за Лаврина. Чи ви- йшла вона зрештою заміж, невідомо. Л. Пісочинський мав також зведену сестру Настасію, батьком якої був Іван Сосницький23. Марія Пісочинська вийшла за нього заміж десь після 20 липня 1563 р.: вписане цього числа в книгу Луцького замку зізнання вижа Луцького замку Петра Степановича містить останню знану нам згадку про неї як Пісочинську24, що означає, що Марія ще була вдовою по Гнівошу. У щойно зазначеному позові духовного суду Настасія теж фігурує як «дівка». Третім і останнім чоловіком матері Л. Пісочинського був згаданий вище Петро Бучайський, і з ним їй судилося прожити чимало років, можливо – до своєї смерті. Вперше її Бучайською названо в датованому 9 грудня 1571 р. вписі в луцьку ґродську книгу зізнання її батька та його брата Михайла25. Вона прижила з П. Бучайським сина Лаврина, котрий, отже, був зведеним братом Л. Пісочинського; вперше у знаних нам документах його пойменова- но в листі Марії і П. Бучайських від 27 березня 1587 р. 26
47 Варто вказати на такий фрагмент листа Лавринової матері, датованого 2 серпня 1574 р.: «ωтεцъ мои нεбожчикъ пан Андрεи Юхновичъ Кунεвскии … з малжонкою своεю а мат- кою моεю пнεю Богданою Дεнисковною, выдавшы мεнε в стан малжεнскии за пεрвшого малжонка моεго пна Гнεвоша Пεсочинского, посагу албо выправы никотороε мн¦ за жи- вота своεго нε далъ и, zко инъших дочокъ своих а сεстръ моих, нε выправилъ» (Там само. Спр. 4044 II, арк. 10). То ж чи могла вона істотно допомогти Гнівошові готівкою? 48 Про це читаємо в листі даних братів від 2 липня 1563 р. (Там само. Спр. 4043 II, арк. 25).21 ЛНБ НАН України, від. рукописів. Ф. 5, оп. 1, спр. 4044 II, арк. 5 (1577 р.). 49 Там само. Спр. 4044 II, арк. 12. 50 Там само. Спр. 4043 II, арк. 25 (лист Андрія й Михайла Куневських від 2 липня 1563 р.) 22 Там само. Спр. 4046 II, арк. 34. 23 Єдина відома згадка про нього: Там само. Спр. 4044 II, арк. 12 (1577 р.). 24 Там само. Спр. 4043 II, арк. 27. 25 Там само. Арк. 106. 26 Там само. Спр. 4046 II, арк. 27. Марина (Маруша) Андрієвна Куневська всі разом, до речі, перелічені в позові Луцького земського суду від 14 листопада 1592 р. 29 29 ЛНБ НАН України, від. рукописів. Ф. 5, оп. 1, спр. 4048 II, арк. 9 зв.; ЦДІАУК. Ф. 26, оп. 1, спр. 9, арк. 179.
Овдоття Андрієвна Куневська
31 ЛНБ НАН України, від. рукописів. Ф. 5, оп. 1, . Спр. 4044 II, арк. 14 (1574 р.), 23 (1577 р.), 71 (1580 р.); спр. 4045 II, арк. 27 зв. (1583 р.). Любка Андрієвна Куневська
32. ЛНБ НАН України, від. рукописів. Ф. 5, оп. 1,спр. 4045 II, Арк. 71 (1580 р.). Нерадка Андрієвна Куневська
Ганна Андрієвна Куневська
Ганна Андрієвна Куневська всі разом, до речі, перелічені в позові Луцького земського суду від 14 листопада 1592 р. 29
29 ЛНБ НАН України, від. рукописів. Ф. 5, оп. 1, спр. 4048 II, арк. 9 зв.; ЦДІАУК. Ф. 26, оп. 1, спр. 9, арк. 179. 33.ЛНБ НАН України, від. рукописів. Ф. 5, оп. 1, Спр. 4045 II, арк. 12 (1583 р.). Матвій Михайлович Єло-Малинський – відомий за джерелами з 1571, тривалий час був одним із королів. секретарів (1592—1602), восени 1596 їздив разом із Лаврентієм Древинським послом Берестейського правосл. церк. собору до польс. короля Сигізмунда III Ваза; за поділом із братами Остафієм і Василем отримав замочок і містечко Вербоє та села Вербоє, Богданівка, Турія, Тур’янка, Білогородка й Стовпець, розташовані компактною групою в Кременецькому повіті; у тестаменті (заповіті), складеному 12 листоп. 1602 в замку Вербоє, заповів поховати його «подле закону греческого». У 1573-1589 рр. згадується власником 7 сіл та маєтків: Турянка, Вербоє, Богданівка, Тур’є, Білогородка, Стовпець та Столиці [13]. Ці володіння на початку XVII ст. збільшені шляхом шлюбного контракту – його дружина Маруша Боговитинівна додала до їх спільних маєтків (очевидно, в якості посагу) Шумськ та Круголець [14]. Остафій Михайлович Єло-Малинський – (у чернецтві Євгеній) 1589 обраний на шляхетському сеймику в Луцьку одним із депутатів комісії для поправки статуту (див. Статути Великого князівства Литовського), деякий час займав уряд луцького гродського судді (див. Гродський суд), потім луцького підстарости; на поч. 17 ст. включився в реліг. боротьбу, зокрема 1603 підписав у Любліні (Польща) відому заяву частини шляхти на підтримку унії церковної правосл. церкви з католицькою, а наприкінці життя став унійним Луцько-Острозьким єпископом (1607—20). У 1585-1609 рр. володів 11 маєтками: Дерн, Малин, Пелжа, Ставище, Тростянець, Борбин, Водиради, Вилбичі, Мощаниця, Дубище та Заболоть [15]. Він виявився дуже енергійним та дбайливим господарем, провадив операції зі значними сумами грошей, підтримував ділові контакти з впливовими представниками волинського нобілітету. Крім власних маєтків, Остафій з 1597 р. тримав у посесії від князя Юрія Михайловича Чарторийського ще 8 сіл у Чорторийській волості в заклад за позичені йому гроші в розмірі 13 тис. злотих [16]. Черговий перерозподіл маєтків в родині Єло-Малинських стався після смерті згаданого вище Василя Єло-Малинського, який не мав дітей. Незадовго до смерті він дав розпорядження поділити свої володіння між братом (єпископом Остафієм-Євгенієм) та племінником (Данилом Єло-Малинським). 9 червня 1619 р. до актових книг Луцького земського суду було внесено дільчий лист, згідно з яким по смерті Василія Єло- Малинського його брат – єпископ Євгеній – отримав села з дворами Велицьк, Сільце, Кухарі (Тростянець), Радовичі, частину села Літин та острів Накорню. Данило Єло-Малинський отримав Глуську волость – містечко Глухи (Новомалин), села Старі Глухи, Болотковці, Івачкови (Івачків) та частину села Лехів (Ляхів) [19]. Втім єпископ ненадовго пережив свого брата († восени 1620 р.), після чого його маєтності перейшли до сина – Миколая Єло-Малинського. Остафій Єло-Малинський був сином господарського маршалка Михайла - слуги князів Острозьких94. Саме Михайлові вдалося згромадити цілком пристойний маєток з центром у Малині, який за поборовим реєстром 1583 р. включав 134 дими, 54 огородники, 20 коморників95. Однак, цей поборовий реєстр не охопив п’яти населених пунктів, які згадуються у поборовому реєстрі 1577 р. як власність Михайла і складалися з 40 димів і 23 огородників96. Діти Михайла вступили у вдалі шлюби: Матвій, королівсь кий секретар, одружився з донькою князя Владислава Збаразького97, Остафій - з княж ною Галиною Друцькою-Любецькою98 9, Настасія вийшла заміж за луцького старосту Миколая Семашка". Це сприяло вивищенню родини до магнатської верстви на 1629 р.100 Значну роль у цьому відіграв також факт тримання луцького війтівства з 1566 до 1578 р. Михайлом Єло-Малинським та його синами Остафієм і Матвієм101.3 початком старостування в Луцьку князя Олександра Пронського в 1581 р. Остафій став луцьким гродським суддею102. Будучи суддею, захищав інтереси своїх родичів в асесорському суді, зокрема, у листопаді 1585 р. - свого швагра князя Андрія Острожецького103. Віддан ня королем Сигізмундом III Луцького староства у 1588 р. брацлавському каштелянові Олександрові Семашкові, а потім, у 1598 р., - його синові Миколаєві104 не похитнуло позиції Остафія у гродському уряді, а в 1589 р. він згадується ще й як луцький підстарос та105. Після унії став прихильником новоствореної церкви, перебував у дружніх стосун ках з Кирилом Терлецьким і після його смерті отримав Луцьке владицтво, яке тримав до 1620 р.106 У 1589 і 1594 рр. обирався депутатом до трибуналу107. В.Соколовський вважає його приятелем К.-В.Острозького108. Як луцький уніатський владика просив підтримки у Януша Острозького109. Здійснював пожертви церквам і монастирям. Остафій і його рідні вписані до Пом’яника Дерманського монастиря110. Зв’язки зі Семашками давали йому підстави, особливо після 1596 р., шукати протекції у Я.Замойського. В 1575 р. документи фіксують ім’я нового луцькоготвійта - Остафія Єловича-Малинського.Так, 25 вересня 1575 р. до гродського уряду звернувся повірений слуцький купець Єсюпа Нико- нович зі скаргою на Остафія Єловича-Малинського в тому, що “пан Остафеи Малинскии, воитъ луцкии, нЬтЬ відома для которое причины Шныи товар Есюпин, та ладан, яко и перед, который был черезъ фурмана ют Костентина зо Лвова прислан, загамовал и до себе побралъ, а мнЬ его ютдати не хотил. Такъ теж и листъ умоцованыи, которыи есми ют Есюпы на взАте того товару его мЬлъ, пан воитъ ют мене взАвши, мнЬ и до сего часу не ютдал” [8, 158]. Як луцький війт Єлович-Малин- ський згадується і в заяві дозорців королівських митниць Семена Хребтовича-Богуринського про втрати для скарбниці через небажання турецьких купців возити товари до Любліна усталеною дорогою через Луцьк у зв’язку з випадками самоуправства тамтешнього лендвійта від 21 травня 1577 р. Як вказує документ, “за росказаньемъ самого панаМатьфея Малинского, воита луцкого, поймавъши тут в Луцку, нет ведома для которое причины, купца турецкого, которыи з Москвы до Люблина з речами розніми купецкими ехал и тут на коморе мытнои ютмычовался, на имя Фазло зъ Ядрына, до везенья местского посадити дали... ” [8, 167]. Євстафій Єлович - Малинський згадується і в документах за 1581 р., однак не вказано нічого про його війтівський чин, Малинський виступає як багата людина, задіяна в торгових операціях міста [8, 185]. У 1602 р. Остафій Єлович-Малинський - “судья кгродскій Луцъкт” [7, 105]. 94 Mazur K. Opozycja szlachecka.... S. 183. 95 Źródła dziejowe. T. XIX. S. 91. 96 Ibid. S. 52. 97 Яковенко Н. Українська шляхта... С. 299. 98 Mazur К. Opozycja szlachecka... S. 183. 99 Kamieński A. Kariera rodu Siemaszków... S. 199. 100 Яковенко H. Українська шляхта... С. 99. 101 Заєць А. Інститут війтівства... С. 110, 111; Марочкін В. Українське місто... С. 54-56. 102 Малиновский И. Сборник материалов... Добавление. 1912. С. 136. 103Mazur К. Opozycja szlachecka... S. 183; Chłapowski К. Starostowie w Małopolsce, 1565 - 1668 // Społeczeństwo staropolskie. Warszawa, 1986. T. IV. S. 150. m Kamieński A. Kariera rodu Siemaszków... S. 194, 198. 105 Mazur K. Opozycja szlachecka... S. 183. 106 Ibid. 107 Ibid. 108 Sokołowski W. Politycy schyłku złotego wieku. S. 28. 109 Mazur K. Opozycja szlachecka... S. 184. 110 Острозький історико-культурний заповідник, KH 961/VI Р-565, арк. 21. 7. Архив Юго-Западной Руси. Акты относящихся к истории городов Юго-Западной Руси [Электронный ресурс]. - Ч. 5. - Т. 1. - К., 1869. - 736 с. - Режим доступа : www/ URL : http:// www. runivers/lib. detail8. Торгівля на Україні, ХІУ - середина ХУІІ століття: Волинь і Наддніпрянщина [Текст] : арх. джерела / упоряд. В. М. Кравченко, Н. М. Яковенко ; за ред. М. Ф. Котляра [та ін.]. - К. : Наук. думка, 1990. - 408 с. - ВВМ 5-12-001238-8. Василь Михайлович Єло-Малинський – на початку XVII ст. зосередив в своїх руках 10 сіл та маєтків: Велицьк, Сільце, Кухарі (Тростянець), Радовичі, частину села Літин, а також Глуську волость – містечко Глухи (Новий Малин), села Старі Глухи, Болотковці, Івачкови (Івачків) та частину села Лехів (Ляхів) [17]. Як і його брат Остафій, Василь Єло-Малинський вкладав значні ресурси для розвитку свого господарства. Так, 1590 р. він добився для Глух королівського привілею на осадження міста й відтоді колишнє село перейменовується на Новий Малин [18]. В кінці XVI ст. серйозно зіпсовано стосунки Василія Єло-Малинського з князем Костянтином Острозьким та Луцькою капітулою одночасно. Справа дійшла до того, що непримиренний борець за Черговий перерозподіл маєтків в родині Єло-Малинських стався після смерті згаданого вище Василяправослав’я князь Острозький та його антагоніст – уніатський єпископ Терлецький – забули на деякий час свої ідейні суперечки і, об’єднавши озброєні загони слуг та гайдуків, напали 1600 р. на Глуську (Новомалинську) волость Василія Єло-Малинського та погромили її [26]. Справа про спустошення Глуської (Новомалинської) волості розглядалася у 1604-1607 рр. в Люблінському трибуналі, причому князь Острозький звинувачувався у захопленні глуських грунтів, вирубці дерева у місцевій пущі та захоплення збіжжя на глуських полях [27]. Справа ця була тимчасово врегульована лише по смерті князя Костянтина Острозького у 1609-1610 рр., коли його син Януш Острозький та Василій Єло-Малинський досягли згоди і розмежували маєтки [28]. Єло-Малинського, який не мав дітей. Незадовго до смерті він дав розпорядження поділити свої володіння між братом (єпископом Остафієм-Євгенієм) та племінником (Данилом Єло-Малинським). VII Андрій Ієвлевич Куневський Через чотири дні після смерті Андрія Юхновича Куневського, а саме 7 березня 1576 р., його другий внук Андрій Ієвович Куневський з’явився в Куневі з возним Кременецького повіту Василем Рилом. Разом з ним сюди прибули як свідки князь Матис Вороницький, Гаврило Сошенський і Кіндрат Посник. Прибуття їх було спричинене претензією Андрія на половину Куне- ва, що нею володів Лаврин, як на свою власність («до ωтчизны своεε влас- ноε»), оскільки Андрій вважав себе по прямій чоловічій лінії («по мεчу») спадкоємцем, причому єдиним, маєткової спадщини свого діда. Почувши від Андрія про його претензію, мати Л. Пісочинського, з якою він зустрівся в її кунівському дворі, заявила йому, зі слів названого возного, котрий 15 берез- ня перед Кременецьким ґродським урядом розповів про свої відвідини Куне- ва: «z тεбε, пнε Андрεю, нε знам, иж бы ты былъ внукъ пна ωтца нашого, и тобе, дεи, того имεнz Кунεва нε поступлю, а будεш ли сu напирати, тогды ωзмεшъ киεм по хрεбту и по чεрεву». Марія Бучайська явно кривила душею, кажучи, що не відає про Андрія як внука її батька. Кривила вона душею і тоді, коли сказала одразу після щойно заявленого нею: «кгды сu довεдаю, εстли ты внук пна Кунεвского, пна ωтца нашого, а кгды, дεи, лεт доростεш, тогды, дεи, z тобε тоε имεнε твоε и маεтности ωтца нашого а дида твоεго, которыε тεпεр мεнуεш, поступлю»113. Немає сумніву, що вона за всяку ціну захищатиме володільчі права свого сина на Кунів, та й не мала вона права самовільно розпоряджатися його власністю. Тоді ж і там само Андрій возному розповів, що, за його відомостями, в кунівському дворі наявні: два ковші вагою шість гривнів срібла, сім кубків з 11 гривнів срібла, два тузіни ложок з півчверті гривнів срібла, вісім олив’я- них (з цину) великих ложок, шість полумисків, два тузіни талярів, мідний пивний котел, три малих котли, вісім їзних коней, 18 волів, 64 корови, жита 72 маци і чотири стоги (в кожному по 40 кіп снопів), ячменю 60 мац, вівса 80 мац і чотири стоги. Вислів «до лεт доростεш» у заяві Марії Бучайської Андрієві означав, що у березні 1576 р. він ще був неповнолітній, тобто не мав 17 років. Цей висно- вок підтверджується тим, що в документі, про який ітиметься далі, сказано, зі слів Андрія, що після смерті його батька він «барзо мал зостал», а батько, як вище сказано, помер 1566 р. Після того, що відбулося у березні 1576 р. у Куневі, Андрій робив безу- спішні спроби купити у Л. Пісочинського половину цього села або обміняти її на якийсь свій маєток, розташований у Кременецькому повіті. Про це зустрі- чаємо згадку у свідченні кременецького підсудка Савина Єловицького, да-ному 28 травня 1589 р. у Красноставі, на прохання, як можна здогадуватися, Л. Пісочинського114. 28 березня 1585 р. датовано позов Луцького земського суду, виданий за скаргою Андрія, який містить звинувачення Л. Пісочинського, його матері й П. Бучайського у протиправному держанні половини Кунева в опіці (тільки цим терміном у даному документі, зі слів Андрія, охарактеризовано держан- ня) від 2 березня 1576 р., тоді як Андрій Юхнович Куневський помер наступ- ного дня115. Документ містить перелік маєтностей, якими після згаданої смерті заволоділи в Куневі відповідачі. Перелік настільки докладний і цікавий, що наводимо увесь документ у додатку № 2 до даної публікації*. Вкажемо тут лише на те, що відомості про маєтності відносяться окремо до частини Анд- рія і частини Михайла Юхновичів Куневських, що суперечить твердженню деяких джерел (див. вище) про маєткову нероздільність половини Кунева. Можливо нероздільсть полягала тільки в тому, що інтереси цієї половини назовні представляв А.Ю. Куневський; його брат постійно в документах фіґу- рує в тіні. У частині першого з них, згідно з позовом, у 1576 р. налічувалося господарств подворищних (тяглих) 23, підсусідків сім, путних бояр два, в частині Михайла – відповідно 25, вісім, два; там же сказано, що з обох час- тин за час держання від 1576 р. через «прεвεликиε утиски над повинности» втекло («проч пошли») 27 тяглих господарств, чим нанесено шкод на півто- ри тисячі кіп. Позивач звинуватив відповідачів і в тому, що вони «жадного накладу [затрат] на εго самого и на науку εму до школ, zко налεжит хрεстиuнским ωбычаεмъ, накладат … не хотεли»116. Цей позов викликав відповідачів на святотроїцькі роки 1585 р. 117 Та дожити Андрієві Куневському до їх відкриття, тобто до 22 травня, не судило- ся, бо він загинув118 – «за нεщастънымъ припадъкомъ ωт злых людεи жыдовъ луцкихъ забитъ», як сказано в позові Луцького земського суду 114 Там само. Спр. 4046 II, арк. 97. Красностав або Хлапотин не пізніше 1573 р. відомий як містечко Луцького повіту (Заяць А. Урбанізаційний процес… С. 56). Нині це село Крас- ностав Славутського району Хмельницької області. 115 ЛНБ НАН Україні, від. рукописів. Ф. 5, оп. 1, спр. 4045 II, арк. 79–80. 5 квітня 1585 р. возний Ігнат Покощовський увіткнув цей позов у ворота кунівського двору (Там само. Арк. 80 зв.). 116 Там само. Арк. 79–80. 3 серпня 1572 р. мати Л. Пісочинського з половини Кунева здала побор (поземельний податок) з десяти димів (господарств) і восьми огородників (Там само. Спр. 4043 II, арк. 114). Ці цифри порівняно з цифрами щодо чисельності госпо- дарств підданих, наведеними в позові від 28 березня 1585 р. для 1576 р., виглядають явно заниженими. Підтверджується думка дослідників про малу вірогідність тогочасних по- борових реєстрів. 117 Ці роки розпочиналися наступного дня після римо-католицького свята Святої Трійці. У 1585 р. Трійця припала на 21 травня (Археографический календарь… С. 34). 118 ЛНБ НАН Україні, від. рукописів. Ф. 5, оп. 1, спр. 4046 II, арк. 126 зв. (згадка про заги- бель А. Куневського в декреті Луцького земського суду від 19 січня 1590 р.). * Джерела вміщеної в ньому інформації позов не подає. Сумніватися в її правдивості не доводиться, зваживши на публічний характер позову. ЛНБ НАН Україні, від. рукописів. Ф. 5, оп. 1,Спр. 4043 II, арк. 123. Магдалена Ієвлевна Куневська ЛНБ НАН України, від. рукописів. Ф. 5, оп. 1, спр. 4048 II, арк. 103–104 (1595 р.). Данило Матвійович Єло-Малинський (бл. 1594 — бл. 1656) — укр. шляхтич, громад. діяч, фундатор монастирів. Н., імовірно, у м-ку Вербоє Кременецького повіту Волин. воєводства (нині с. Верба Дубенського р-ну Рівнен. обл.). Гніздом роду Єло-Малинських герба «П’ятирог» було с. Малин Луцького повіту (нині село Млинівського р-ну Рівнен. обл.), але 1549 дід Данила Михайло Дашкович Єлович-Малинський придбав у Кременецькому повіті маєток Вербоє, в якому 1564 осадив однойменне містечко, і став кременецьким повітником, а наприкінці життя зайняв тут уряд господарського маршалка (1565—72). Батько — Матвій Єло-Малинський — Мати — Марина або Маруша Степанівна Боговитинівна-Шумська — шляхтянка Кременецького повіту, доводилася батькові другою дружиною, вийшла заміж 1589, після смерті чоловіка доживала віку вдовою. Черговий перерозподіл маєтків в родині Єло-Малинських стався після смерті згаданого вище Василя Єло-Малинського, який не мав дітей. Незадовго до смерті він дав розпорядження поділити свої володіння між братом (єпископом Остафієм-Євгенієм) та племінником (Данилом Єло-Малинським). 9 червня 1619 р. до актових книг Луцького земського суду було внесено дільчий лист, згідно з яким по смерті Василія Єло- Малинського його брат – єпископ Євгеній – отримав села з дворами Велицьк, Сільце, Кухарі (Тростянець), Радовичі, частину села Літин та острів Накорню. Данило Єло-Малинський отримав Глуську волость – містечко Глухи (Новомалин), села Старі Глухи, Болотковці, Івачкови (Івачків) та частину села Лехів (Ляхів) [19]. Данило1618 р. Єло-Малинський (Глуська або Новомалинська лінія) – зосередив в своїх руках три волості – Шумську, Вербську та Глуську (Новомалинську), в яких розміщувалося 17 населених пунктів з 880 димами [25]. 1606/07 Данило Єло-Малинський вписався разом із старшим братом Олександром в альбом студентів Замойської академії. На чолі сотні вершників, споряджених власним коштом, узяв участь у Хотинській війні 1621. 1628 номінований волин. хорунжим, того ж року побував у прусській експедиції у війні Речі Посполитої проти Швеції за Прибалтику. Тогда же в вересні 1621у належних Данієлю Єлу Малинському м. Шумську з волостю “поганство татаровє”, вторгшись 13 вересня “в зємлю, єго кор. млсти тут на Волын и далєй, вєликоє спустошєнє в маєтностях моих [Єла Малин- ського] починили...чєрєз попалєнє ωгнєм сєлъ, карчємъ, млынов, людєй много зъ маєтностями домовыми и конми, так робочими и стадными, побранємъ, инъших людєй постинанεм и ωкрутнє помордованєм...”ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр. 123, арк. 712 зв. – 714, акт 685.. 1632 брав участь в елекційному сеймі (див. Вальний сейм). 1634 очолював гусарську корогву в російсько-польській війні 1632—1634. 1649 став белзьким каштеляном. Брав зі своєю сотнею участь у Берестецькій битві 1651. Через передчасну смерть брата М. отримав майже всю спадщину батьків (с. Богданівка, нині село Корецького р-ну Рівнен. обл.; становило придане сестри Єви), половину спадщини батькового брата Василя (м-ко Глухи або Новомалин (нині село Острозького р-ну) та села Старі Глухи, Івачків (нині село Здолбунівського р-ну), Болотківці, і частину с. Ляхів (нині с. Кутянка, обидва Острозького р-ну; усі Рівнен. обл.; 1619) та половину в спадщині материної сестри Катерини, яка в 2-й пол. 1630-х рр. складалася із сіл Степанівка (нині село Здолбунівського р-ну), Велика Боложівка, Мала Боложівка (нині с. Боложівка) та третини с. Літовища, а власними силами придбав у родичів по матері села Кути і Залужжя (усі нині села Шумського р-ну Терноп. обл.). Володіння становили три комплекси, центрами яких були Вербоє, Глухи і Шумськ. Спочатку резиденцією М. був замок Вербоє, а пізніше — замок у маєтку Глухи або Новий Малин (нині с. Новомалин Острозького р-ну Рівнен. обл.). До кінця 1-ї третини 17 ст. М. залишався прихильником правосл. церкви і 1633 спільно з Лаврентієм Древинським виклопотав у польс. короля Владислава IV Ваза привілей на заснування в Кременці Богоявленського братського монастиря зі школою, друкарнею і шпиталем (див. Кременецький Богоявленський монастир) та придбав для нього відповідну ділянку землі. Далі перейшов у табір прихильників Берестейської церковної унії 1596. 18 берез. 1637 разом із дружиною заснував у своєму м-ку Шумськ при церкві св. Трійці, де була протопопія пресвітерів усіх його маєтків, унійний василіанський монастир (див. Василіани), передав його ігумену Йосафатові (Бокію), під нагляд якого віддав священиків у всіх своїх маєтках із правом призначати їх, візитувати, судити й звільняти (з умовою погоджувати звільнення й призначення з власником маєтків та луцьким унійним владикою), і взяв на себе обов’язок спорудити муровану церкву. У заповіті згадує францисканський монастир (див. Францисканці) в м-ку Шумськ, який також з’явився з його участю. Остаточно «глухівський конфлікт» так і не був розв’язаний. Нащадки фігурантів цієї справи – Данило Єло-Малинський та князь Владислав-Домінік Заславський – у 30-х роках XVII ст. відновили суперечки за глуські грунти. Князь Заславський оспорював у Єло-Малинського права на Болотковський маєток та на сіножаті в урочищі Бужани [29], причому робив це як у судах, так і шляхом збройних нападів на землі Глуської волості [30]. Проблема ця так і не була розв’язана до середини XVII ст. Не краще складалися у Данила Єло-Малинського і стосунки з сусідами з боку Шумської волості. Як уже згадувалося, Шумськ увійшов до складу володінь Єло-Малинських шляхом шлюбного контракту – це був посаг дружини Матвія Єло-Малинської – Маруші Боговитиної. Вона принесла в свою нову сім’ю не тільки маєтки, але і проблеми, пов’язані з правом власності на них. 1622 р. Данило Єло-Малинський офіційно перейняв справу своєї матері з князями Корибутами-Збаразькими про захоплення ними шумської пущі, незаконного заснування на його землі нових поселень та господарчих об’єктів [31]. Як і у випадку з Глуською волостю, ситуація навколо Шумська не вичерпалася судовими процесами та дрібними сутичками на спірних землях. З серпня по жовтень 1637 р. озброєні загони князя Януша Корибут-Вишневецького провели кілька спустошливих нападів на Шумську волость Данила Єло-Малинського, в результаті яких вони тривалий час не давали ніяких прибутків власнику [32]. Та й пан Данило не лишався в боргу. Лишилися згадки про напади його озброєних загонів на землі Вишневецьких, коли Єло-Малинський, виловивши князівських слуг, причетних до нападів на свої землі, карав їх без зайвої судової тяганини – просто вішав [33].
Миколай Остафiйович Єло-Малинський 1618 р. Миколай Єло-Малинський отримав королівський привілей на локацію міста Стохота, але задум здійснити не зміг, хоча плани мав великі. З тексту привілею довідаємося, що він мів намір фундувати костел і церкву, збудувати ратушу, воскобійню, лазню, мати вагу, постригальню, ятки, крамниці, шинки [20]. Натомість свою господарчу енергію Миколай Єло-Малинський цілком реалізував, заснувавши містечко Янів, або Яновку, яка пізніше стає центром волості у володінні його вдови Христини, княгині Вишневецької [21]. Успішним господарем був також двоюрідний брат Миколая – Данило Єло- Малинський. Про це свідчать його торгівельні зв’язки з польськими ринками, куди він 1634 р. відправляв на продаж волів та рибу із власних ставів [22]. 20-ті роки XVII ст. – період найвищої економічної могутності цієї родини, представленої на той час двома лініями – Малинською та Глуською (Новомалинською). Втім, того ж, 1629 р. маєткова ситуація в родині помітно погіршилася. В квітні помер Миколай Єло-Малинський, лишивши дружину та 6 неповнолітніх дітей. Очевидно, великі фінансові затрати на реалізацію фундацій покійного чоловіка (про це мова буде нижче), а також необхідність значних видатків, пов’язаних з вихованням дітей, змусили Христину Вишневецьку (Малинську) частково розпродати маєтки свого покійного чоловіка. В липні 1629 р. князь Ольбрихт-Станіслав Радзивілл придбав за 22,5 тис. злотих 6 маєтків зі спадку Єло-Малинського – Водиради, Дерно, Мощаниця, Ставки, Дубище та Литви (Заріччя) [23]. Але навіть після цього продажу загальний земельний фонд родини виглядав доволі значним. Згідно з переписом 1629 р. нащадки Миколая Єло-Малинського (Малинська лінія) володіли двома волостями – Янівською та Малинською, в яких нараховувалося 16 населених пунктів, а також с. Мишів у Володимирському повіті, які разом складали 771 дим [24]. VII Казимир Данилович Єло-Малинський 13) Букоємський Ян 1598 р. підписав у Луцьку заяву в Сенат, в якій дав згоду на унію і новий календар. АЮЗР. — Ч. 1. — Т. X. — К., 1904. — С. 501. Водночас Єло-Малинські лишалися типовими представниками свого часу і суспільного стану. Боротьба за право власності велася не тільки «prawem» – в судах, але і «lewem» – набігами на спірні землі, які іноді супроводжувалися жорстокими розправами зі своїми конкурентами. ЄЛО-МАЛИНСЬКІ У СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ ВОЛИНІ ТА НА СЛУЖБІ У РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ Про роль Єло-Малинських у суспільно-політичному житті Волині та Речі Посполитої авторитетно заявила шляхта, що зібралася на сеймик у Луцьку в грудні 1622 р. Пропонуючи королю відзначити одного із представників родини – Данила, волинське панство відзначало, крім його власних послуг державі, заслуги його предків, які «...не на домашньому ложі, а на ложі безсмертної слави для вітчизни милої поклали своє здоров’я...» [34]. Крім безсмертної слави на полі бою (про що мова буде іти далі) члени родини Єло-Малинських відзначилися тим, що займали відповідальні посади в системі державного управління та носили почесні титули, що свідчило про їх вплив та авторитет в суспільстві. Так, у другій половині XVI ст. обов’язки королівського маршалка виконував Михайло Єло-Малинський (згадується у 1569-1571 р.) [35] він же був луцьким війтом. Ще за життя пан Михайло заставив війтівство своїм синам Матвію і Остафію, які тримали цей уряд практично до кін. XVI ст. Титул луцького мечника у другій половині XVI ст. носив Миколай Єло-Малинський [36]. Луцьким гродським суддею у другій половині XVI – на початку XVII ст. був Остафій Єло-Малинський, він же 1590 р. згадується як підстароста луцький [37]. Ян та Матвій Єло-Малинські були королівськими секретарями [38]. На серпневому сеймику 1607 р. функції маршалка виконував Ян Єло-Малинський [39]. Крім того, представники родини часто виконували важливі суспільно-політичні доручення: обиралися депутатами на Люблінський трибунал та послами на сейм від Волинського воєводства. В їх числі Костянтин, Василій, Матвій, Ян та Микола Єло-Малинські [40], а підстароста луцький Остафій 1589 р. обирався в числі депутатів від Волині для редакції Литовського статуту [41]. Серед усієї родини Єло-Малинських, ряд представників якої зробили успішну кар’єру в Речі Посполитій, яскраво виділялася особа пана Данила Єло-Малинського, відомого військового діяча. Ймовірно, початок його суспільно-політичної та військової кар’єри слід шукати в подіях Хотинської війни 1621 р., в якій він взяв діяльну участь. Учасник тих подій польський історик Якуб Собєський у своєму творі про Хотинську війну свідчив, що починалася вона для Речі Посполитої у вкрай несприятливих обставинах, в числі яких було небажання шляхти брати в ній участь. Серед нечисленних представників нобілітету, які виконали свій обов’язок перед батьківщиною і прибули зі своїми підрозділами до війська, був також Данило Єло-Малинський [42]. На згаданому вище грудневому 1622 р. сеймику волинська шляхта, відзначаючи його заслуги у Хотинський війні, зазначала, що він виступив у турецький похід з немалою кількістю достойних жовнірів під своєю корогвою, витративши на утримання цього бойового відділу власні кошти. Ймовірно, в боях під Хотином Єло-Малинський зазнав поранень, про що свідчать наступні слова з постанови волинського сеймику: «І там все втративши, – засвідчує далі волинська шляхта, – та здоров’я своє значно зіпсувавши, ледве не пішки додому повернувся» [43]. Невідомо, чи отримав тоді заохочення від короля та Речі Посполитої Данило Єло-Малинський. Знаємо лише, що справжнє визнання його заслуг перед державою прийшло пізніше. 28 червня 1628 р. король Сигізмунд ІІІ видав лист, в якому відзначив вагомі послуги Єло-Малинського перед країною. Згадав про його участь у хотинському поході, куди він вирушив на чолі сотні вершників, споряджених за власний кошт. Підкреслив король також його сумлінну службу в ранзі ротмістра під час недавньої пруської експедиції (мається на увазі війна Польщі зі Швецією, яка точилася за землі Прибалтики). Взявши до уваги вищевикладене, Сигізмунд ІІІ урочисто повідомив обивателів Волинського воєводства про підвищення Данила Єло-Малинського до гідності волинського хорунжого [44]. Очевидно, отримавши хорунженство волинське, Єло-Малинський починає активніше брати участь у політичному житті Волині та Речі Посполитої. Так, його підпис знаходимо під каптуровою постановою від 3 червня 1632 р., а в листопаді цього ж р. він уже значився у списку волинської шляхти, що була присутня на виборчoму сеймі у Варшаві [45]. Однак не політика, а військова служба лишалася пріоритетною для Єло-Малинського. Згадана вище війна зі Швецією у Прибалтиці була другою за рахунком в житті волинського хорунжого, але не останньою. На початку 30-х років він взяв участь у війні Польщі проти Росії, відомої в історії під назвою «Смоленської». Цей висновок робимо з двох відомих нам документів. Перший з них (реєстр гусарської корогви хорунжого волинського, повітового ротмістра Волинського воєводства Данила Єло-Малинського) був внесений до актових книг Луцького гродського суду 29 грудня 1634 р. – незадовго після закінчення російсько-польської війни. Серед бійців корогви згадуються шляхтичі відомих на Волині родів – Семашків, Гулевичів, Сенют та ін. [46]. Про участь у «Смоленській війні» Данила Єло-Малинського свідчить також чергова постанова волинського сеймику на ім’я короля від 1646 р. із закликом відзначити заслуги Єло-Малинського перед державою. Саме тут до відомих нам бойових заслуг волинського хорунжого (боротьби з турками, татарами і шведами) згадуєтья також участь у «woynach moskiewskich». Шляхта звертає увагу на те, що пан Єло- Малинський, захищаючи цілісність країни, отримав вогнепальні поранення, але досі не має гідної винагороди за свої ратні подвиги. З огляду на це волинське панство просило короля дати дозвіл волинському хорунжому звести млини на річці Горинь – для покращення його матеріального стану [47]. Король хоч і з запізненням, але все-таки високо оцінив заслуги Данила Єло-Малинського, який в результаті отримав більше, ніж млини на Горині. Незабаром він отримав привілей на каштелянство белзьке (1649 року), і це стало піком його військової та політичної кар’єри. Слід зазначити, що посада каштеляна автоматично давала місце в сенаті, і таким чином Єло-Малинський був введений до складу політичної еліти Речі Посполитої. Якихось певних даних про діяльність Єло-Малинського в якості сенатора виявити поки що не вдалося. Посаду белзького каштеляна він обіймав в часи наймасштабнішої – четвертої по рахунку – війни, в якій брав участь. Це була Визвольна війна українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Ясна річ, що сенатор-магнат який все життя вірно служив королю та Речі Посполитій, не міг поділяти ідеали козацької революції. До того ж, восени 1648 р. козацькі загони заволоділи його родовими помістями на Волині. Місто Шумськ було розорено, а фундовані Єло-Малинським уніатська церква та римо-католицький костел – зруйновані [48]. Зрозуміло, що жодних симпатій до козацтва він не міг мати, і в числі інших українців, які з політичних чи релігійних мотивів не сприйняли Визвольну війну, залишився на боці польсько-литовської держави. Нам невідомо точно, як і в яких битвах проявив себе Єло-Малинський у ці драматичні для України роки. Сам він у тестаменті від 1656 р. згадує про своє бойове минуле, в тому числі і про події останньої козацької війни. Існують дані, які свідчать про його участь у знаменитій битві під Берестечком 1651 р., в якій він брав участь на чолі власного військового відділу [49]. Але це був уже закат військової та політичної кар’єри Єло-Малинського. Чотири війни, які він виніс на своїх плечах, підірвали його здоров’я. Не пізніше осені 1656 р. Данило Єло-Малинський повертається до своїх спустошених маєтків на Волині, які знаходилися біля самої межі козацької держави. Незважаючи на постійну військову небезпеку, він намагався відновити зруйноване господарство та відбудувати церкву і костел в Шумську. Проте складне політичне становище на Волині та фінансові проблеми не дали йому можливість підняти з руїн храми та родові маєтки. Отже, представники родини Єло-Малинських у зазначений історичний період належали до числа суспільно активної частини волинського нобілітету. Це проявилося у займанні ними важливих посад, участі в розробці державного законодавства, участі у роботі сеймів, а також у військовій службі. Особливими успіхами у військових походах відзначився Данило Єло-Малинський, який протягом життя пройшов дорогами чотирьох воєн, дочекавшись високої оцінки своїх заслуг як з боку волинського нобілітету, так і короля. Очевидно, саме тоді народилася родинна легенда про походження Єло-Малинських від Олександра Македонського. ЄЛО-МАЛИНСЬКІ У СУСПІЛЬНО-РЕЛІГІЙНОМУ ЖИТТІ ВОЛИНІ Єло-Малинські – українська шляхетська родина, яка у другій половині XVI ст. в переважній своїй більшості дотримувалися православ’я, хоча, як буде видно далі, тоді ж спостерігалися перші конверсії до римо-католицизму. Очевидно, вони жваво цікавилися проблемами Української Церкви, оскільки події, пов’язані з проголошенням церковної унії в Бресті, знайшли в середовищі цієї родини жвавий відгук. Передусім, слід зазначити, що деякі представники роду Єло-Малинських незабаром після пам’ятних подій у жовтні 1596 р. виступили на захист Православної Церкви. Причому їх діяльність для сучасників була настільки суттєвою, що навіть автор «Синопсису» вважав за необхідне відзначити внесок цієї родини у справу боротьби з уніатами. Так, під 1596 роком у цьому творі в числі шляхти, яка склала протест проти унії, згадується Матвій Єло-Малинський [50]. Інша представниця родини – Тетяна Єло-Малинська – під 1601 роком згадується в числі членів Львівського православного братства [51]. Королівський секретар Ян Єло-Малинський 1607 р. скріплював своїм підписом дві інструкції волинської шляхти послам на сейм, в яких вимагалося ліквідувати унію [52]. В числі доброчинців Православної Церкви пізнішого періоду – початку 30-х років XVII ст. – згадується також волинський хорунжий Данило Єло-Малинський. Останній разом з волинським чашником Лаврентієм Древинським, придбавши землю в Кременці, дав фундацію на заснування православної Богоявленської церкви, а також монастиря і шпиталю при ній. 1636 р. фундація була підтверджена митрополитом Київським Петром Могилою [53]. В цілому слід зазначити, що підтримка Православної Церкви родиною Єло-Малинських була досить помітною в кінці XVI – на початку XVII ст., але в подальшому вона стала носити явно епізодичний характер. Єло-Малинські належали до магнатських сімей Волині, представники яких в кінці XVI – першій половині XVII ст. діяльно підтримали Уніатську Церкву. Причому на захист унії вони виступили уже незадовго після Брестського собору. 1598 р. 40 представників волинського нобілітету склали заяву на ім’я короля і сенату, в якому дали згоду на унію та новий календар, а також висловили вдячність діячам об’єднання. В числі підписантів заяви знаходимо ім’я Миколая Єло-Малинського, римо-католика за віросповіданням [54]. Встановлено, що в парафіях його маєтностей була введена унія за правом патронату [55]. Ширших відомостей про роль Миколая Єло-Малинського в суспільно-релігійному житті Уніатської Церкви поки-що не виявлено. Значно помітніший та яскравіший слід в історії унії залишив їх родич – луцький гродський писар Остафій Єло-Малинський. Вперше він виходить на сцену суспільно-релігійної боротьби між православними та уніатами (на боці останніх) 1603 р., коли в числі 60 представників волинського нобілітету підписав Люблінську заяву, яка за змістом не відрізнялася від Луцької відозви 1598 р. [56]. Вдруге (тепер уже надовго) пан Остафій Єло-Малинський вийшов на арену суспільно-релігійної боротьби через чотири роки, і пов’язано це було із заміщенням вакантної єпископської кафедри у Луцьку. Отже 21 травня 1607 р. помер Луцький єпископ Кирило Терлецький. Причини його смерті нам невідомі, тому ми з певністю не можемо сказати, наскільки його смерть була очікувана на Волині. Знаємо, що буквально напередодні своєї кончини він ще встиг висвятити кілька дияконів на попів у кафедральному соборі св.Івана Богослова – можливо, до останніх днів він був достатньо дієздатним [57]. Уже 30 травня 1607 р. (на дев’ятий день по смерті владики Терлецького!) Остафій Єло-Малинський, який якраз перебував у Варшаві, отримав від короля Сигізмунда ІІІ привілей на Луцьку кафедру [58]. Час, коли помер єпископ Кирило Терлецький, був дуже важким для Уніатської Церкви. У 1606-1608 рр. Польща була охоплена повстанням шляхти, відомого в історії як «Рокош Зебржидовського». Воно викликане невдоволенням частини шляхетського суспільства внутрішньою політикою короля Сигізмунда ІІІ, причому релігійний чинник грав у цих подіях не останню роль. Православна шляхта, яка на першому етапі грала в повстанні активну роль, у своїх вимогах рішуче домагалася усунення з кафедр уніатського митрополита і єпископів, що вело, по суті, до ліквідації унії в польсько-литовській державі. Очевидно, король не бажав втягувати себе у важкі політичні переговори з рокошанами щодо долі Луцької кафедри і поспішив дати привілей на неї Єло-Малинському – уніату. Але, реакція православних не забарилася. Уже 2 червня князь Андрій Козика від імені депутатів Волинського воєводства виступив з протестом проти цього надання [59]. Єло-Малинського це не зупинило – 5 червня 1607 р. він склав на руки митрополита Іпатія Потія архієрейську присягу [60]. Тим часом номіната-єпископа чекали на Волині серйозні проблеми. Передусім, слід було добитися передачі під його контроль єпархії разом з її маєтками. А оскільки по смерті владики Терлецького усе рухоме та нерухоме майно Луцької кафедри опинилося в руках його родичів – Яроша Терлецького та Івана Велятицького – король 7 червня 1607 р. видав до згаданих осіб лист з вимогою видати церковне майно новому єпископу [61]. Введення у володіння маєтками Луцької єпископії Остафія Єло-Малинського відбувалося з 30 червня по 5 липня 1607 р. [62]. Уважне опрацювання звіту возного про цю подію привело нас до висновку, що владиці Остафію було передано не всі володіння єпархії. В загальному списку сіл, які він прийняв в ті дні, бракувало маєтків Жабче, Губін і Колодязі – про них у звіті не сказано ні слова. Інші маєтки – Коршовець та Водиради – відмовилися передати єпископу особи, що на певному праві володіли ними [63]. Як свідчать документи, три неназвані у звіті села возний та єпископ оминули не випадково. Їх щойно по смерті Кирила Терлецького прибрав до рук давній приятель Єло-Малинського – князь Юрій Михайлович Чарторийський. Чи сталося це в порозумінні з паном Остафієм, чи ні – невідомо. Можемо стверджувати лише, що відповідальність за незаконне володіння князем церковними землями єпископ чомусь повністю переклав на членів Луцької капітули, яких і покликав до суду. Справа про церковні маєтки між єпископом, шляхтою та капітулою тягнулася більше двох років і була остаточно залагоджена лише в січні 1610 р. [64]. Подальші події показали, що отримати привілей на владицтво, скласти архієрейську присягу та обійняти владу над маєтками виявилося пану Остафію значно простіше, ніж добитися легітимізації своєї влади. На заваді цьому стояли серйозні перешкоди. Проблема полягала в тому, що Єло-Малинський не міг бути єпископом з точки зору церковного права, оскільки протягом свого світського життя він мав двох, за іншими даними – трьох, дружин. Цією обставиною вміло скористалася православна опозиція, яка за всяких обставин не бажала допустити уніатського кандидата на Луцьку єпископську кафедру. Згадана вище протестація князя Андрія Козики від 2 червня 1607 р. була лише коротким прологом того жорсткого протистояння між прихильниками і противниками унії на Волині, яке спалахнуло щойно після номінації Єло-Малинського на єпископа Луцького. Питання про законність передачі йому Луцької кафедри буквально розколола вересневий 1607 р. сеймик волинської шляхти. Частина нобілітету на чолі з волинським воєводою Янушем Заславським (29 осіб) заявила про неприпустимість перебування Єло-Малинського на єпископській кафедрі, мотивуючи свою позицією тим, що це є порушенням церковних канонів, бо він досі не прийняв чернечого постригу. Інша частина депутатів сеймику на чолі з луцьким підкоморієм Яном Харлинським (35 осіб) навпаки заявила про повну довіру Єло-Малинському і виявила бажання бачити його Луцьким владикою. Обидві групи оформили свої позиції офіційними заявами і внесли їх до актових книг Луцького гродського суду [65]. У цих складних обставинах митрополит Іпатій Потій не поспішав висвячувати Єло-Малинського на єпископа, очікуючи схвалення цієї кандидатури Апостольським Престолом. Та й ставлення його до пана Остафія було явно неоднозначним. Виявлені істориками Листи митрополита не дають нам можливості точно уявити, як справу Єло-Малинського митрополит прокоментував у своїх листах до Риму. Перше відоме послання, в якому Іпатій Потій згадав про номіната на Луцьку кафедру, датується 15 червня 1607 р. – за 10 днів після складання ним архієрейської присяги. Адресовано воно Папі Павлу V. На початку листа митрополит пише про великий тиск та переслідування, яке він зазнає з боку шляхти, що повстала проти церковного об’єднання, виражаючи тривогу за майбутнє унії. Потій покладає надії на заснування семінарії, згадуючи при цьому ситуацію, яка склалася навколо Луцької єпархії: «Звідти (з семінарії – авт.) повинні вийти гідні робітники, щоб не довелося в майбутньому шукати виправдання двоє та троєженству, як сталося нині у справі вакантної Луцької русинської єпископії. [66]» З цієї побіжної згадки можна зрозуміти, що митрополит був далеко не в захваті від кандидатури Єло- Малинського на владику Луцького і, ймовірно, дав згоду на його номінацію лише з огляду на відсутність в даний момент достойнішої кандидатури. Проблема троєженства номінованого владики призвела до затяжної дискусії про доцільність його посвяти, яка зав’язалася між митрополитом Потієм, представниками Апостольського Престолу та державними мужами Речі Посполитої. Тривала вона до весни 1609 р. Головним противником передачі єпархії Єло-Малинському був один із найвпливовіших державних діячів та магнатів польсько-литовської держави, каштелян краківський князь Януш Острозький. У своєму листі до нунція Сімонетто від 26 липня 1608 р. він підтвердив свою прихильність унії і дав високу оцінку митрополиту Іпатію Потію. Водночас, щодо кандидатури Єло-Малинського краківський каштелян висловився дуже різко, заявивши, що останній не гідний отримати свячення, бо своїм неморальним життям розпалив до себе ненависть серед народу. Князь не шкодував дошкульних виразів на адресу єпископа-номіната, підкреслюючи темні сторони його характеру. У його версії Єло-Малинський постає людиною підступною, мало не безбожником, троєженцем, вбивцею, розпусником, фальсифікатором публічних актів та ін. [67]. В подібному тоні заперечує Януш Острозький проти цієї кандидатури також у листі до митрополита Іпатія Потія від 23 серпня 1608 р.. Нагадавши згадані вище перешкоди до його свячень, посилаючись на ХІ канон Сардинського синоду, він вкотре підкреслив негативну поставу до нього суспільства Волинського краю: «Шляхта майже з усього воєводства однодушно протестує проти нього, бо про нечестивість та про злодійства цієї людини є найясніші свідчення» [68]. Варто зазначити, що князь рекомендував митрополиту не висвячувати Єло-Малинського і висунути іншого, достойнішого кандидата. На це Іпатій Потій піти не міг, хоч явно не був його гарячим прихильником. Представлення нового кандидата на Луцьке владицтво незворотньо вело за собою уневаження королівського привілею від 30 травня 1607 р., а це в свою чергу призвело б до нового туру поєдинку між уніатами і православними в боротьбі за Луцьку кафедру. Результат його в умовах нестабільної політичної ситуації, яка була тоді в Речі Посполитій, був непередбачуваний, тому митрополит не міг дозволити собі йти на такий ризик. Невідомо, наскільки щирим був князь Януш Острозький у своїх турботах про моральність майбутнього Луцького владики. Нам видається, що рішучим чинником у цьому конфлікті виступали маєткові суперечності між князями Острозькими та панами Єло-Малинськими, які виховали у представників обох родин взаємну антипатію. Нагадаємо, що саме в ці роки ще не був вичерпаний давній конфлікт між князем Янушем Острозьким та братом іменованого владики – Василем Єло-Малинським – за глуські грунти. Зрозуміло, що Остафій Єло-Малинський, як недавній луцький гродський суддя, цілком міг протегувати справи свого брата в несприятливому для Острозьких напрямі. Не вірив у щирість краківського каштеляна також митрополит Іпатій Потій. Втомлений лекціями князя з канонічного права та його настійливими рекомендаціями висунути іншого кандидата на єпископа Луцького, він у своєму листі до нунція Франциска Симонетто від 8 вересня 1608 р. писав: «Нещодавно отримав лист від ясновельможного пана каштеляна краківського, в якому він нічого іншого не домагається, як лише того, щоб я утримався від посвяти Малинського. В іншому разі погрожує не тільки руку відвести від підтримки святої унії, але також відверто заявити про свою ворожість до неї [69]». Митрополит Іпатій Потій був людиною, з якою не можна було розмовляти мовою ультиматумів – навіть таким впливовим можновладцям, як князь Януш Острозький. Переконавшись у неможливості досягнення компромісу, Потій невдовзі після написання цього листа нарешті висвятив Остафія на єпископа Луцького. Останній, прийнявши свячення, взяв собі нове духовне ім’я – Євгеній. Документи, які б могли висвітити пастирську діяльність єпископа Євгенія Єло-Малинського, виявити поки-що не вдалося. Ймовірно, він не відзначився особливими успіхами у цій сфері. До цього висновку нас підводить промовистий факт: владика Євгеній був єдиним єпископом з числа уніатської ієрархії, про якого не лишив біографічної довідки перший літописець історії Об’єднаної Церкви холмський єпископ Яків Суша у своєму творі «De laboribus unitorum». Очевидно, 13-річне управління Луцько-Острозькою єпархією цим єпископом не мало якихось яскравих подій, тому за 44 роки після його смерті владику Євгенія просто забули. Хоча, актовий матеріал повітових судів Волинського воєводства дав нам можливість значною мірою заповнити цю прогалину в історії унії на Волині. Передусім хотілося б звернути увагу на те, що стосунки єпископа Єло-Малинського зі своїми потенційними конкурентами в боротьбі за душі – православними – були неоднозначними. Відомо, наприклад, що він не тільки не відновив фактично програну справу свого попередника (Кирила Терлецького) з православним архімандритом Гедеоном Балабаном за право володіння Жидичинським монастирем, але навіть підтримував з ним дружні відносини. Так, восени 1614 р. владика Євгеній видавав заміж свою племінницю – Анну Пилявську за пана Федора Воронича. Весілля відбувалося у єпископському маєтку Рожищі. Список почесних гостей з боку нареченого відкривало ім’я о.Гедеона Балабана – архімандрита жидичинського. У наснема сумніву, що він не тільки був присутнім на вінчанні, яке проходило в місцевій уніатській церкві, але також сидів за одним столом з єпископом Євгенієм під час весільного бенкету [70]. Втім ця застольна ідилія зовсім не означала, що єпископ Єло-Малинський не мав конфліктів з православними. Так, справжнім «головним болем» Луцького владики були стосунки з одним із лідерів православної опозиції на Волині – паном Андрієм Гулевичем. Суть конфлікту полягала у суперечці за право патронату над церквою св.Дмитра у Луцькому замку та володінням маєтком Коршовець, який їй належав. Представники родини Гулевичів стверджували, що цей храм підняв з руїн їх предок – єпископ Феодосій Гулевич, – і вважали цю церкву своєю родовою усипальницею. Іншої точки зору дотримувався владика Євгеній, який вважав, що цей храм разом з маєтком здавна був під патронатом Луцьких єпископів, і зазіхання на нього Гулевичів є незаконне. Ситуація навколо цього храму ускладнювалася двома обставинами. По-перше, внаслідок занепаду православної церкви храм св.Дмитра перебував у руках осіб, які або не турбувалися збереженням документів до його історії, або свідомо їх приховували. Відомо, що у другій половині XVI ст. церквою володіли луцькі міщани Дем’яновичі, а близько 1587 р. його, разом з маєтком Коршовець, захопив войський володимирський Василій Гулевич – батько Андрія Гулевича. Спроби єпископа Євгенія Єло-Малинського 1610-12 рр. довести в суді факт існування документів, які доводять право патронату луцької кафедри над церквою св.Дмитра і переховуються родиною Дем’яновичів, зазнали невдачі [71]. Як наслідок, владика Євгеній так і не зміг вирішити цю справу на користь Луцької єпископії. По-друге, конфлікт навколо дмитріївської церкви мав не тільки правовий, але і релігійний аспект. Василь Гулевич, а потім і його син Андрій, дотримувалися православ’я, тому аж до заснування в Луцьку братської церкви храм св.Дмитра залишався єдиною православною парафією в місті. І хоча владика Євгеній, намагаючись повернути під свою владу цю церкву, наголошував на правових підставах своїх домагань і не акцентував уваги на конфесійному аспекті цієї проблеми, релігійна сторона конфлікту врешті-решт вирвалася на поверхню. Андрій Гулевич (як власне і інші представники православної шляхти) за посередництвом духовенства, що перебувало під його патронатом, вів активну антиунійну діяльність, в тому числі серед міщан Луцька. Його священики відкрито працювали серед віруючих уніатських парафій, намагаючись переконати їх залишити об’єднання і повернутися до православ’я. Подібна діяльність не могла не призвести до конфлікту. 19 серпня 1615 р. троє православних священиків (серед яких був і пресвітер церкви св. Дмитра у Луцьку о. Михайло) освячували єлей у приватному помешканні луцької міщанки Матвієвої Лецукович, яка належала до уніатської парафії при церкві св. Михайла. Дізнавшись про це, члени уніатської капітули у супроводі возного завітали до її дому і зажадали від православних отців пояснень – на яких підставах вони виконують треби у вірних інших парафій? Пресвітери не розгубилися і відповіли з граничною відвертістю: «Ми прийшли позискати загиблих і зичимо собі не тільки ваших парафіян, але й вас самих позискати». I додали багатозначно: «А ви того нам заборонити не можете і не забороните, але ледве чи самі у своїй шкурі залишитися» [72]. Це був відвертий виклик, тому не дивно, що владика Євгеній зреагував жорстко: 9 вересня 1615 р. він у супроводі озброєного загону вдерся до церкви св. Дмитра. Власноручно на очах прихожан єпископ побив присутнього там православного священика о.Мойсея, після чого виніс із храму антимінси [73]. Вдруге владика Єло-Малинський зіткнувся зі зростаючим опором православної шляхетської опозиції в кінці 1619 – на початку 1620 років, коли її представники отримали дозвіл від короля заснувати у Луцьку братство і монастир. Але на той час єпископ уже доживав останній рік свого життя, був старою і ймовірно – хворою людиною. Гучні протестації проти порушення православними релігійного миру і стабільності подавала від імені Луцького єпископа капітула, оскільки останній уже ймовірно не міг дієво захищати інтереси своєї Церкви в судах. Брак даних про пастирську діяльність Луцького владики наводить на думку, що він не дуже обтяжував себе обов’язками єпископа. Відомо, що в його часи кафедральна церква потребувала ремонту, але владика Євгеній не дуже тим переймався. Він часто проживав за межами єпископської столиці – у церковному містечку Рожищах або у своїх родових маєтках і, ймовірно, вів напівсвітський спосіб життя, жваво займався господарством. Незадовго до смерті (в серпні 1620 р.) він дав розрахунок своєму слузі Яну Ємеловському, якого дякував за вірну службу. Останній протягом 13 років (1607-1620 рр.) вів його господарчі справи, найважливішою з яких був сплав хліба по Бугу і Віслі до Гданська [74]. Помер єпископ Євгеній Єло-Малинський восени (найвірогідніше – в жовтні) 1620 р. Тестамент його відшукати поки що не вдалося, тому досі лишається невідомими багато обставин його особистого, релігійного та суспільного життя. На наш погляд, владика Єло-Малинський не випадково лишився обділений увагою істориків Церкви. Прийнявши Луцьку єпископську кафедру в драматичні для Української Церкви часи, він залишився типовим представником шляхетського соціуму XVI ст. – епохи, яка невблаганно пішла в минуле. Людина, енергійна в бізнесі, він і в сані єпископа не зрадив своєму основному покликанню. Будучи переконаним уніатом, він водночас не зміг (або не хотів) діяльно поширювати унію на Волині, лишаючись типовим для XVI ст. споживачем «духовних хлібів» найбагатшої в Київській митрополії єпархії. Не дивно тому, що на фоні його сучасників – молодого покоління енергійних уніатських єпископів василіанського вишколу – єпископ Євгеній виглядав невиразно і дуже скоро був забутий. Крім владики Євгенія, Уніатська Церква отримала ще одного видатного представника родини Єло- Малинських, який лишив помітний слід в історії. Мова йде про Данила Єло-Малинського, який відзначився на службі Речі Посполитій та Православній Церкві. Обставини та мотиви його навернення в унію лишаються досі невиясненими. Натомість відомо, що практичні заходи на підтримку об’єднання він та його дружина Гальшка Вільгорська зробили 18 вересня 1637 р. Того дня ними була складена фундація на заснування уніатського монастиря оо.василіан при церкві Св.Трійці у місті Шумську. Рішення це було прийняте в погодженні з митрополитом Йосифом Рутським, ймовірно, під час його останньої візитації Волині кінця 1636 – початку 1637 рр. Фундатори взяли на себе обов’язок перебудувати дерев’яну церкву Св.Трійці в муровану та подали монастир ченцеві-василіанинові о.Йосафату Бокію. Про обдарування монастиря маєтностями у фундації не йшлося – про це її автори обіцяли написати в окремому інвентарі, який поки що розшукати не вдалося. Цікаво, що згадана фундація надавала настоятелю Шумського монастиря – архімандриту Йосафату – широкі повноваження, які явно не узгоджувалися з церковним правом. Данило Єло-Малинський доручив йому контроль над усіма пресвітерами в своїх шумських маєтностях з обов’язком їх духовного виховання. В разі необхідності шумський архімандрит отримував право при порозумінні з фундаторами усувати негідних священиків парафій та подавати нових [75]. Таким чином, фундувавши монастир і надавши його настоятелю прерогативи протопопа, Данило Єло-Малинський фактично проголосив унію за правом патронату у своїх дідичних маєтках. Втім поширення унії у володіннях Єло-Малинського проходило непросто. Як відомо, пан Данило мав суперечки за межі володінь зі своїми сусідами, що час від часу призводило до локальних зіткнень загонів озброєних слуг на спірних територіях. Незадовго після запрошення ченців-василіан до Шумська спалахнув черговий конфлікт між Данилом Єло-Малинським та князем Яремою Вишневецьким. З серпня по жовтень 1637 р. озброєні загони останнього провели кілька спустошливих нападів на шумські маєтності. При цьому слуги та гайдуки князя, які сповідували православ’я, не тільки пограбували володіння Єло-Малинського, але також вирішили з’ясувати стосунки з уніатами. В результаті ченця Бачинського було побито обухами, погрози про розправу отримав також настоятель о.Йосафат Бокій. Це дало підстави Данилові Єло-Малинському заявити, що слуги князя не тільки спустошили його села та розігнали підданих, але також «розмнож н дности свято и церкви нисчат» [76]. Будівництво Шумського монастиря також йшло повільно. 1644 р. його новий настоятель – ігумен о. Митрофан Смотрицький – подав скаргу на Криштофа Вільгорського (родича Данила Єло-Малинського з боку дружини) про непоставку каміння для будівництва монастиря, хоча необхідну для цього суму – 100 злотих – він отримав ще 1643 р. Мав шумський ігумен також інші претензії до пана Вільгорського. Останній 1643 р. незаконно привласнив начиння з церкви с.Боложівка «шумської дієцезії», що і стало предметом розгляду Кременецького земського суду восени 1644 р. [77]. Слід зазначити, що до початку Визвольної війни під проводом гетьмана Богдана Хмельницького Данило Єло-Малинський так і не встиг завершити виконання обов’язків, пов’язаних з будівництвом Шумського монастиря. А в часи воєнних лихоліть, під час яких Волинь стала одним з найголовніших театрів бойових дій, про це не могло бути і мови. Як уже зазначалося вище, під час цієї війни Єло-Малинський опинився серед українців, які стали на бік Речі Посполитої та не прийняли ідеалів козацької революції. Він лишався переконаним уніатом, так що навіть перший літописець Об’єднаної Церкви єпископ Яків Суша вважав за необхідне пригадати про нього на сторінках свого твору «De laboribus unitorum». У розділі «De rebus unionis sub bellum cosaticum», згадуючи про вигнання Сильвестром Косовим уніатських ченців з Люблінського монастиря, Суша засвідчив, що сенатор-уніат Данило Єло-Малинський 1,5 роки надавав їм притулок у своєму домі [78]. Останні фундації Данило Єло-Малинський зробив незадовго до смерті. Не пізніше осені 1656 р. він повернувся до своїх розорених волинських маєтків, дарма що в країні було неспокійно, а його володіння розміщувалися біля самого кордону козацької держави. Тут, у своєму дідичному маєтку Новомалин, пан Данило 13 жовтня 1656 р. склав тестамент, в якому підбив підсумки свого життя. В ньому він стверджував, що все життя був уніатом, як і його предки. Про часи, коли він підтримував разом з Лаврентієм Древинським православне братство в Кременці, Данило Єло-Малинський, очевидно, не хотів пригадувати. Своє тіло заповів тимчасово поховати у Бистрицькому костелі з тим, щоб із часом перепоховати у Шумській церкві, яка так і не була на той час змурована. Власне, на будівництво цього храму (при якому тоді продовжував діяти монастир уніатських ченців-василіан) він заповів 4 тис. злотих. Ще 8 тис. злотих каштелян белзький записав на утримання шумських василіан, доручивши їм щоденно молитися за упокій його душі. Наступні 8 тис. злотих він заповів на користь шумських оо. францискан, доручивши за ці гроші звести костел і поклавши на них аналогічні зобов’язання, що і на оо. василіан. Не забув Єло-Малинський і храм свого тимчасового спочинку – Бистрицький костел отримував 6,8 тис. злотих [79]. Але реалізувати цю фундацію через неспокійні часи козацьких воєн ні він, ні його нащадки так і не змогли. Отже, участь Єло-Малинських у суспільно-релігійному житті Уніатської Церкви Волині кінця XVI – першої половини XVII ст. була дуже вагомою. Двоє її впливових представників – Остафій та Данило – надали їй діяльну підтримку політичними заявами, релігійною та фундаторською діяльністю. Водночас на прикладі цієї родини простежуються складні та суперечливі процеси, характерні для внутрішнього життя Уніатської Церкви зазначеного періоду. З одного боку, належність до унії щонайменше двох впливових представників роду (а також їх активна підтримка своєї конфесії) свідчать, що Об’єднана Церква знайшла своїх послідовників серед окремих представників магнатського середовища Волині. Водночас, є цілком очевидним, що унійна традиція серед Єло-Малинських протрималася лише протягом перших двох – трьох поколінь і не змогла перешкодити латинізаційним процесам в родині. Впливи польської культури та римо-католицизму у тогочасному суспільстві виявилися занадто сильними. Так, Данило Єло-Малинський хоч і визнавав себе уніатом, але в духовному плані знаходився на порубіжжі східного та західного католицизму – фундував не тільки Шумський василіанський монастир, але також францисканський костел, щедро обдаровуючи католицьке духовенство обох обрядів. Ця крихка гармонія двообрядової релігійності була характерна для вузького кола світських інтелектуалів українського нобілітету того часу, але вона не змогла пережити драматичні часи Хмельниччини, коли релігійні гасла стали політичним козирем у кривавій війні між вчорашніми співгромадянами. Єло-Малинські залишили помітний вплив також в історії Римо-Католицької Церкви. Тестаменти та фундації представників родини дають можливість зробити висновок, що навернення деяких представників цієї родини розпочалося ще в кінці XVI ст. Відзначилися вони передусім як фундатори та жертводавці на користь костелів і кляшторів. Першу документально засвідчену фундацію нам вдалося виявити в тестаменті Єви Єло- Малинської від 13 квітня 1607 р.. В ньому авторка визнає себе вірною Римо-Католицької Церкви і заповідає поховати своє тіло в костелі, що знаходиться в її дідичному маєтку Свойчів [80]. Авторка тестаменту при цьому зазначає, що цей костел нещодавно збудував її чоловік пан Лагодовський. Саме на цей храм вона заповіла десятину від врожаю свойчівського маєтку, сіножаті на двадцять косарів, чотирьох підданих, ставок з млином, право користуватися лісовими угіддями та ін. [81]. Але найбільшою енергією у справі поширення католицизму на Волині відзначився інший представник цієї родини – Миколай Єло-Малинський. Його дружина – Христина Вишневецька – очевидно, повністю поділяла погляди чоловіка щодо цієї місії. Подружжя у цій справі не шкодувало ні сил, ні коштів. Свідчать про це три документи, складені в останні роки життя Миколая Єло-Малинського (помер між 18-24 квітня 1629 р.). Перший з них – запис подружжя Єло-Малинських на користь луцьких черниць-бригідок, датований 26 липня 1624 р. Згідно з цим документом бригідки отримали в дар двір у Луцькому окольному замку [82]. Актовий матеріал, який був у нашому розпорядженні, свідчить, що в той час ціна двору в окольному замку складала бл. 2-3 тис. злотих, так що згадане дарування було досить щедрим. Другий документ – фундація Миколая та Христини Єло-Малинських на монастир оо.бернардинів у їх маєтку Янів від 17 квітня 1629 р. Монастир обдаровувався земельними угіддями та прибутками з маєтків Миколая Єло-Малинського. Автори у фундації зауважили своє небажання, щоб містом Янів в майбутньому володіли «єретики» або «схизмати» [83]. Наступного дня – 18 квітня 1629 р. – Миколай Єло-Малинський, відчуваючи наближення смерті, написав тестамент, в якому визнав себе вірним Римо-Католицької Церкви та заповів поховати своє тіло у новозбудованому ним Янівському костелі оо.бернардинів. Це приводить нас до висновку, що монастир в Янові почав зводитися значно раніше. Адже на момент фундації його костел згадується як існуючий і вже міг служити усипальницею для його фундатора. Єло-Малинський дав додаткові розпорядження про матеріальне забезпечення обителі (зокрема, заповів надавати монастирю віск, вино та олію з прибутків Велицької волості), а також зобов’язав дружину і дітей звести у Янові ще один костел – дерев’яний – та надати фундацію про заснування при ньому плебанії [84]. Тестамент Миколая Єло-Малинського було внесено до актових книг Луцького гродського суду 24 квітня 1629 р. Того дня він уже згадувався як покійний. Поки що не вдалося встановити, чи виконала дружина з дітьми його заповіт по зведенню костелу і плебанії в Янові. Отримала Римо-Католицька Церква підтримку також від Данила Єло-Малинського, який за віровизнанням був уніатом. Як уже згадувалося вище, у його тестаменті від 1656 р. згадується костел оо.францисканців, який обдаровується щедрими наданнями. Висвітлюючи тему впливу римо-католицизму на членів родини Єло-Малинських, слід зазначити, що на кінець 20-х років XVII ст. повністю покатоличеною була Малинська гілка родини, представлена Миколаєм Єло-Малинським та його дітьми. Отже, Єло-Малинські зіграли в релігійному житті Волині кінця XVI – першої половини XVII ст. важливу роль. Будучи типовими представниками шляхетського суспільства своєї епохи, вони уособили всю складність та суперечливість релігійних процесів в польсько-литовській державі взагалі, та на Волині зокрема. Єло-Малинські висунули зі свого середовища послідовників трьох християнських конфесій – православ’я, римо-католицизму та унії, які відзначалися активною життєвою позицією у питаннях захисту інтересів своєї конфесії. Проявлялася ця активність на різних рівнях – у роботі повітових сеймиків, в середовищі духовенства, діяльності Львівського братства тощо. Проте особливо яскраво релігійні симпатії Єло-Малинських проявилася у фундаторській та благодійницькій діяльності. Достатньо згадати, що протягом першої половини XVII ст. вони фундували 4 монастирі (1 православний, 1 уніатський та 2 римо-католицькі), 1 або 2 парафіяльні костели та обдарували нерухомістю Луцький монастир черниць-бригідок. Подібною благодійністю могли похвалитися лише кілька магнатських родин Волині того часу. 1 Див.Slownik geograficzny Krolestwa polskiego i innych krajow slowianskich. – Warszawa, 1886. – T.VII. – S.264; Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. Сост.Н.И.Теодорович. – Т. II: Уезды Ровенский, Острожский и Дубенский. – Почаев, 1889. – С. 786; Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся. – Вінніпег, 1986. – Т.II. – С. 147; Aftanazy R. Dzieje rezydencij na dawnych kresach Rzeczypospolitej. – Cz. II. Ziemie ruskie Korony. – T.5: Wojewodztwo Wolynskie. – Wroclaw, Warszawa, Krakow, 1994; Гречило А.Б., Терлецький Ю.П. Герби та прапори міст і сіл Рівненської області. – Київ, Львів, Рівне, 2002. – С.49. 2 Острозький державний історико-культурний заповідник, інв. № 68 III. 3 Archiwum Ksiazat Sanguszkow w Slawucie, wydane przez B.Gorczaka. – Lwow, 1890. – T. III (1432 – 1534). – S. 66, 75. 4 ДАВО. – Ф. 312. – Оп.1. – Спр. 6. 5 Заяць А. Урбанізаційний процес на Волині в XVI – першій половині XVII століття. – Львів, 2003. – С.61. 6 Archiwum Ksiazat Lubartowiczow-Sanguszkow w Slawucie /Przyg. Z.L.Radziminski, P.Skobielski, B.Gorczak. – Lwуw, 1887. – T.1. – С. 57, 61, 68, 76, 77, 82, 85, 88. 7 Archiwum Lubartowiczow, wydane przez B.Gorczaka. – Lwow, 1890. – T. III (1432 – 1534). – S. 323. 8 Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – К., 1993. – С. 331. 9 Бірюліна О. Неопубліковані рукописні джерела з родинного архіву Єло-Малинських до історії сіл Велицького ключа //Минуле і сучасне Волині та Полісся: Ковель і ковельчани в історії України та Волині. Матеріали XII Всеукраїнської наукової історико-краєзнавчої конференції. – 24 жовтня 2003р.: Збірник наукових праць. – Ковель, 2003. – Ч.I. – С. 295-298. 10 Заяць А. Урбанізаційний процес на Волині в XVI – першій половині XVII ст. – Львів, 2003. – С.75, 107 11 ЦДІАК України.– Ф.22. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 37-39. 12 Селянський рух на Україні. 1569-1647 рр. – К., 1993. – С. 371. 13 ЦДІАК України. – Ф.22. – Оп.1. – Спр.8. – Арк.60-62. 14 На 1607 р. у Шумську, яким володіла Маруша Боговитинова, нараховувалося 9 димів, 15 городників, 3 ремісників та 1 піп. Див.: ДАВО. – Ф.312. – Оп.1. – Спр. 7. – Арк.114. 15 Селянський рух на Україні. 1569-1647 рр. – К., 1993. – С. 424, 427, 383; Пам’ятки. – Т.3. – Вип.1. – К.,2001. – С.101; ЦДІАК України. – Ф.26. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 96зв.-98зв. 16 ЦДІАК України. – Ф. 25. – Оп. 1. – Спр. 52. – Арк. 700-710. 17 ЦДІАК України. – Ф. 25. – Оп. 1. – Спр. 160. – Арк. 1197-1197зв., 1143зв. 18 Заяць А. Урбанізаційний процес на Волині в XVI – першій половині XVII століття. – Львів, 2003. – С. 61. 19 ЦДІАК України. – Ф. 25. – Оп. 1. – Спр. 160. – Арк. 1197-1197зв., 1143зв. 20 А. Заяць. Урбанізаційний процес на Волині в XVI – першій половині XVII століття. – Львів, 2003. – С. 65, 108. 21 А.Заяць. Урбанізаційний процес на Волині в XVI – першій половині XVII століття. – Львів, 2003. – С. 66. 22 1634 р. Данило Єло-Малинський відправив на продаж до Любліна 15 бочок солоної риби. – ЦДІАК України. – Ф. 25. – Оп. 1. – Спр. 193. – Арк. 1066зв.-1067. 1637 р. на ярмарок міста Лукова було відправлено на продаж 140 волів. – ЦДІАК України. – Ф. 25. – Оп. 1. – Спр.205. – Арк. 640-640зв. 23 Лист про продаж маєтків див. ЦДІАК України. – Ф. 26. – Оп. 1. – Спр. 34. – Арк. 827 зв.- 834 зв. Серед дітей Миколая Єло-Малинського згадуються сини Михайло та Домінік, а також доньки Ізабелла, Анна, Теофіла та Лівона. Див. там само. – Арк. 828 зв., 832 зв. 24 В їх числі: Янівська волость – м-ко Янів, села Велицьк, Селець, Кухари, Угли, Літогоща, Підліси та Арсеновичі. Малинська волость – Малин, Уєздці, Борбилін, Пелжа, Заболотні, Ставище, Велбичі, Терешків. – Див.: Баранович. О. Залюднення Волинського воєводства в першій половині XVII ст. – К., 1930 – С. 51-52, 104. 25 В їх числі: Шумська волость – м-ко Шумськ, села Крогулець, Літовіще, Васьківці, Кути та Залужже. Вербська волость – Верба, Стовпець, Берег, Носовиця, Турія, Турґянка та Білгорода. Глуська (Новомалинська) волость – місто Глухи (Новомалин), Ляхів, Івачків та Болотківці. – Див.: Баранович. О. Вказ. праця. – С. 51-52. 26 ДАВО. – Ф. 312. – Оп. 1. – Спр. 14. – Арк. 19-19 зв. 27 ДАВО. – Ф. 312. – Оп. 1. – Спр. 14. – Арк. 29-38, 43-43 зв. 28 ДАВО. – Ф.312. – Оп.1. – Спр. 14. – Арк. 1-2, 76-76 зв. 29 ДАВО. – Ф.312. – Оп.1. – Спр. 53. – Арк. 2-4; Спр. 49. – Арк. 2-2зв.; Спр. 46. – Арк. 2. 30 Так, 6 липня 1632 р. острозький староста Микола Новицький з відома князя напав на грунти та сіножаті міста Глухи та с.Болотковець силами 200 татар та підданих Острозького ключа. Нападники побили вікна у Глухах, наробили шкоди підданим, відмовилися платити жидам за випиту горілку і пиво, і насамкінець вивезли до Острога збіжжя Єло-Малинського. – ДАВО. – Ф.312. – Оп.1. – Спр. 24. – Арк. 2-2зв. 31 ДАВО. – Ф. 312. – Оп. 1. – Спр. 19. – Арк. 8-8зв., 17-21 зв. 32 Пам’ятки. – Т. 3. – Вип. 1. – К., 2001. – С. 279. 33 ЦДІАК України. – Ф. 21. – Оп.1. – Спр. 74. – Арк. 51зв.-53. 34 «… nie na іoїu domowym, ale na іozu sіawy nieњmiertelney dla oyczyzny miіey zdrowia swк poіozyli …» АЮЗР. – Ч.ІІ. – Т.1. – К., 1861. – С. 146. 35 АЮЗР. – Ч. VIII. – T. VI. – K., 1911. – C. 320, 367, 370, 374. АЮЗР. – Ч. ІІ. – Т. 1. – К.,1861. – С.13. 36 ДАВО. – Ф. 312. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 26. 37 АЮЗР. – Ч. 1. –Т. 1. – К., 1859. – С. 257. 38 АЮЗР. – Ч. ІІ. – Т. 1. – К., 1861. – С. 81.; ЦДІАК України. – Ф. 26. – Оп. 1. – Спр. 8. – Арк. 51. 39 АЮЗР. – Ч. ІІ. – Т. 1. – К., 1861. – С. 84. 40 АЮЗР. – Ч. ІІ. – Т. 1. – К., 1861. – С. 29. 41 АЮЗР. – Ч. ІІ. – Т. 1. – К., 1861. – С. 31-32. 42 Sobieski Jakуb. Commentariorum Chotinensis belli. – Dantisi, 1646. – P. 22. 43 «…y tam wszitko straciwszy y zdrowia swego znacznie nadweredziwszy, ledwo nie piechot do domu siк wrтciі…» – АЮЗР. – Ч. ІІ. – Т. 1. – К., 1861. – С. 147. 44 ЦДІАК України. – Ф.25. – Оп.1. – Спр. 160. – Арк. 1118-1118 зв. 45 АЮЗР. – Ч. ІІ. – Т.1. – К., 1861. – С. 173, 215. 46 ЦДІАК України. – Ф. 25. – Оп. 1. – Спр. 192. – Арк. 1046-1046 зв. 47 АЮЗР. – Ч. ІІ. – Т. 1. – К., 1861. – С. 332-333. 48 Slownik geograficzny krolestwa Polskiego. – Tom XII. – Warszawa, 1892. – S. 77. 49 Польський дослідник Бенедикт Гаєвський згадує, що белзький каштелян Данило Єло-Малинський 26 травня 1651 р. приєднав свою сoтню жовнірів до посполитого рушення в таборі під Сокалем. Див. Benedykt Gajewski. Beresteczko. Szkice i materialy z dziejow... Sanok, 1992. – S. 62. 50 АЮЗР. – Ч. 1. – Т. VII. – K., 1887. – C. 563. 51 Памятники, изданные киевскою комиссиею для разбора древних актов. – Т. ІІІ. – К., 1898. – С. 60. 52 АЮЗР. – Ч.ІІ. – Т.1. – К.,1861. – С.81, 84. 53 Теодорович Н.И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. – Почаев, 1893. – Т. 3. – С. 27-28; Петров М. И. Волинь. Исторические судьбы Юго-Западного края. Издано П.Н.Батюшковим. – СПб, 1888. – С. 165. 54 АЮЗР. – Ч. 1. – Т. Х. – К., 1904. – С. 501.; Пам’ятки. – Т. 3. – Вип. 1. – К., 2001. – С. 102-103. 55 Про це свідчить інцидент між настоятелем Малинської церкви о.Іваном (уніатом) та шляхтичем Миколаєм Борейком (православним), який мав місце 1618 р. – АЮЗР. – Ч. 1. – Т. VI. – К., 1883. – С. 484-485; Довбищенко Михайло. Реалії та міфи релігійного протистояння на Волині в кінці XVI- першій половині XVII ст. // Соціум. – Випуск 2. – К., 2003. – С. 74-75. 56 Colloquium Lubelskie. – Lwow, 1680. – S. 38.; Пам’ятки. – Т.3. – Вип. 1. – К., 2001. – С.118. 57 Про останні дні життя Кирила Терлецького згадували члени Луцької уніатської капітули у своїй протестації щодо захоплення майна єпископа одразу після його смерті. – Див.: Пам’ятки. – Т.3. – Вип. 1. – К., 2001. – С. 129. 58 АЮЗР. – Ч. 1. – Т. VI. – К., 1883. – С. 368-370. 59 АЮЗР. – Ч. 1. – Т. VI. – К., 1883. – С. 370. 60 Пам’ятки. – Т. 3. – Вип. 1. – К., 2001. – С. 128-129. 61 АЮЗР. – Ч. 1. – Т. VI. – К., 1883. – С. 372-373. Тим часом Луцька уніатська капітула ще до повернення з Варшави нового владики подала 15 червня 1607 р. протестацію до Луцького гродського суду. З неї дізнаємося, що пан Велятицький привласнив церковне начиння, богослужбові книги та єпархіальний архів. Не відстав від нього і Ярош Терлецький. Члени капітули стверджували, що покійний єпископ ще до своєї смерті вивіз велику кількість церковного майна з Луцького кафедрального собору до свого маєтку Перковичі. Це майно (в тому числі давні на нові образи, «книги розмаитые старовечные», гроші та ін.) тепер незаконно привласнив пан Ярош. – Пам’ятки. – Т. 3. – Вип. 1. – К., 2001. – С. 129-130. 62 У звіті возного новий єпископ іменувавася «паном» та «нареченым» єпископом. Згадана обставина свідчить, Звщо на той час він ще не прийняв свячень і приймав єпископію, ще будучи світською особою. – Пам’ятки. – Т. 3. – Вип. 1. – К., 2001. – С. 130-132. 63 Пам’ятки. – Т.3. – Вип.1. – К.,2001. – С.130-132. 64 АЮЗР. – Ч. 1. – Т. VII. – К., 1883. – С. 396-397.; ЦДІАК України.– Ф. 26. – Оп. 1. – Спр. 17. – Арк. 105-106; Спр. 18. – Арк.250 зв.-275 зв. 65 Пам’ятки. – Т. 3. – Вип. 1. – К., 2001. – С. 132-134. 66 «Inde quippe tanquam ex fonte digni operarii prodire debebant, ut non esset opus in posterum bigamiae et trigamiae dispensations quaerere, quod in praesentia accidit ex occasione episcopatus Luceoriensis Rutheni vacates». – Monumenta Ucrainae Historica. – Vol. I. – Romae, 1964. – P. 269. 67 Monumenta Ucrainae Historica. – Vol. I. – Romae, 1964. – P. 284. 68 «Nobilitas etiam universa, ad extremum totus fere palatinatus unamini consensus reclamat. Nam de impietate deque facinoribus istius hominis clarissima sunt testimonia». – Monumenta Ucrainae Historica. – Vol.I. – Romae,1964. – ЗвP.286. 69 «Binas nuper accepi ab Ill.mo Domino Castellaneo Cracoviensi, quibus nihil aliud contendit quam ut a Malinscii consecratione abstineam, alioquin non solum manus amovere ab hoc sancto proposito promovendi ss.mam Unionem minatur, verum etiam hostem se manifestum fore profitetur». – Monumenta Ucrainae historica. – Vol. I. – Romae, 1964. – P. 286. 70 Пам’ятки. – Т. 3. – Вип. 1. – К., 2001. – С. 144-145. 71 ЦДІАК України. – Ф. 26. – Оп. 1. – Спр. 19. – Арк. 501-504; Спр. 20. – Арк. 916-917 зв. 72 Довбищенко Михайло. Реалії та міфи релігійного протистояння на Волині в кінці XVI-першій половині XVII . //Соціум. – Випуск 2. – К., 2003. – С. 69. 73 Там само.; Пам’ятки. – Т. 3. – Вип. 1. – К., 2001. – С. 145. 74 ЦДІАК України. – Ф. 26. – Оп. 1. – Спр. 29. – Арк. 611зв. 75 Stecki T. Wolyn pod wzgledem statystycznym, historycznym, i archeologicznym. – Serya 2. – Lwow, 1871. – S. 428-430. 76 Пам’ятки. – Т. 3. – Вип. 1. – К., 2001. – С. 279. 77 Пам’ятки. – Т. 3. – Вип. 1. – К., 2001. – С. 278-279. 78 AOSBM. Litterae episcoporum. – Vol. II. – Romae, 1973. – P. 320. 79 Тестамент Данила Єло-Малинського див.: Stecki T. Wolyn pod wzgledem statystycznym, historycznym, i archeologicznym. – Serya 2. – Lwow, 1871. – S. 431-435. 80 ЦДІАК України. – Ф. 27. – Оп.1. – Спр. 18, арк. 6зв. 81 Детальніше див.: ЦДІАК України. – Ф. 27. – Оп. 1. – Спр. 18, арк. 6зв.-8. 82 ЦДІАК України. – Ф.26. – Оп.1. – Спр. 31. – Арк. 360 зв.-361 зв. 83 ЦДІАК України. – Ф.26. – Оп.1. – Спр. 33.– Арк.835 зв.-838. 84 ЦДІАК України. – Ф.25. – Оп.1 – Спр.166. – Арк.487-489зв. Єло-Малинська Анастасія (чоловік пан Семашко). Рік написання: 1599. Віровизнання: східний обряд. Місце поховання: церква Св. Спаса в Мельниці. Пожертви: на церкву, де буде поховано її тіло, жертвує 200 злотих. ЦЦІАК України: Ф. 27.. On. 1.. Спр. 13. . Арк. 46.48 зв. 237. Єло-Малинська Єва (чоловік пан Лагодовський). Рік написання: 1607. Віровизнання: римо-католичка. Місце поховання: костел у Свойчеві. Пожертви: фундація на Свойчів- ський костел. Згідно з нею костел забезпечувався десятиною, чиншем, підданими, сіножатями, ставком та правом використовувати лісові угіддя. ЦЩАК України: Ф. 27.. On. 1.. Спр. 18. . Арк. 6 зв..8. 238. Єло-Малинський Данило ?(дружина Гальшка Вільгорська?). Рік написання: 1656. Віровизнання: уніат. Місце поховання: Бистрицький костел з умовою подальшого пере- поховання в уніатській церкві м. Шумськ. Пожертви: на будівництво Шум- ської церкви при уніатському монастирі оо.василіян . 4 тис. злотих. 8 тис. злотих . на утримання шумських василіан, доручивши їм щоденно молитися за упокій його душі. 8 тис. злотих . шумським 00. францисканам, доручивши за ці гроші звести костел і поклавши на них аналогічні зобов.язання, що і на оо. василіан. На Бистрицький костел виділялося 6,8 тис. злотих. Stecki Т. Wolyn pod względem statystycznym, historycznym, i archeologicznym. . Serya 2. . Lwów, 1871. . S. 431.435. 239. Єло-Малинський Матвій. Рік написання: 1602. Віровизнання: східний обряд. Місце поховання: маєток Вербоє. Пожертви: відсутні. ЦЩАК України: Ф. 22.. On. 1.. Спр. 13. . Арк. 637 зв..640. 240. Єло-Малинський Миколай (дружина Христина Вишневецька). Рік написання: 1629. Віровизнання: римо-католик. Місце поховання: костел оо. бернардинів у Янові. Пожертви: Дає розпорядження забезпечити Янівський костел оо.бернардинів воском, вином, олією та ін. припасами за рахунок прибутків Велицької маєтності. Забов.язує свою дружину та дітей збудувати у Янові дерев.яний костел та надати фундуш на плебанію. ЦЩАКУкраїни: Ф. 25.. Oil 1.. Спр. 166. . Арк. 487.489 зв. № 1 [Не пізніше 1478 р.], серпня 9. – Олехно і Федір Болбасовичі ділять між собою та братами Пашком і Васьком, які перебувають на службі, села Підгайці, Розтоки і Кушлин Q, пан Wлєхно Болбасович и пан Feдор Болбасович, дилили с2 єсмо w[т]чиною своeю прєд паном Анъдрeeм Чапличeмъ а прeд п[а]номъ Ескомъ Еловичом, прєд своими д2д2ми, а дву братовъ [наш]их*1 нє было – Пашка и Васка – на службє были. Мы дeлници на них брали: пан Wлєхно вз2л д4лницу на сєбe [и] на брата своєг[о] Пашка – Подгаици, а пан Feдор вз2л д4лницу на сєбe и на брата своєг[о] Васка – уз2л дв4 сeли Ростоки и Кушлинъ и став Вєрхнии по Сосонку. Коли пан Пашко при4дєт из службы и к своєи wтчизн4, eхати eму до пана Wлєхна к своєи д4лници, што на нєг[о] вз2л, а пан Васко пры4дєт из службы к своєи wтчизн4, eхати eму до пана Feдка к своєи д4лници, што на нєг[о] уз2л. Коли жє узрит котора2 кривда пану Пашку, [и]но єму нє искати братии своee ни Хвєдка, ни Васка, искати eму пана Wлєхна у своeи д4лници. А коли ж узритс2 котора2 кривда пану Васку, нє искати eму брати своee ни пана Wлєхна, ни пана Пашка, искати eму пана Fєдъка. А пан Fєдко мовит брату своєму пану Wлєхну: 2 с2 у Дубища нe уступаюс2, што eси купил. А хто бы имал ис тог[о] дeлу выступити, тот королю заплатит п2тдeс2т копъ, а старостє двадцат копъ. А при том у мовєных был пан Андрeи Чаплич, пан Еско ®лович, а пан Кадъ2н Анъдрєєвъ с[ы]нъ, пан Микита Андрєєвъ с[ы]нъ, а Покотило, пан Qн*2, Wлизаров слуга, воeвода издолбитскии, а писал д2к Павєл, игумєнов с[ы]нъ. А про лєпшую справєдливост подписалис под пєчат под пан Андрєєвъ Чапличю и под другую пєчат под панъ Еско ®ловича. И писан сии лист м[e]с[e]ца августа въ 9 д[e]нъ. ЦДІА України у Києві, ф. 22, оп. 1, спр. 41, арк. 118. До оригіналу були притиснені дві печатки.
Przydomki: Jeło, Jełowicz, Jełowicz, Semen (Fedorowicz) Jeło Kuniewski i synowiec jego, Iwan Bukojemski zapisują się 1568 r. na sąd polubowny (Op. Łuc. 2093 f. 35). Semen podpisał 1569 r. unję Wołynia z Koroną. Jełowicz Bukojemski, zapisał 1577 r. [nieznany ojciec poniższego rodzeństwa] stryjom swoim, Semenowi Kuniewskiemu Kuniew, a Hrehoremu Bukojemskiemu połowę Bukojmy. Ten Hrehory kupił 1579 r. połowę Kuniewa za 800 kóp groszy od Kuniewskich. ¶ Fedor Kuniewski zapisał 1579 roku posag swej matki, oparty na Kuniewie, Semenowi. Łukasz Jełowicz Kuniewski 1597 r. (A. Łuckie z Teki Rulik.). [nieznany ojciec poniższego rodzeństwa] ¶ Andrzej Juchnowicz Kuniewski, dworzanin królewski 1543 roku (Arch. Sang.), horodniczy krzemieniecki 1545 r., a sędzia ziemski 1566 r., dziedzic części Kuniewa, Semenowa, Hulewiec, Koszelewa, zyskał 1554 r. przywilej na Jeskowce, Tatarynowce i połowę Werby, w powiecie krzemienieckim (ML. 86 f. 62), podpisał 1569 r. unję Wołynia z Koroną. Razem z bratem swoim Michałem Juchnowiczem Kuniewskim, ma Andrzej sprawy z Jaroszem i Anną Wilgami, którzy domagają się wwiązania w posiadanie Kuniewa 1569 i 1570 r. Andrzej z żony, Bohdany Deniskówny, miał syna Jana i córki: Owdotję (Eudoksję), żonę 1-o v. Piotra Semenowicza Mackiewicza, 2-o v. ks. Kiryka Rużyńskiego 1574 r.; Annę za Sewerynem Jarmolińskim, zabitą 1566 r. w czasie najazdu na dwór Jarmolińskich, przez Macieja Jarmolińskiego, i Andrzeja Czołhańskiego; Marję, za Gniewoszem Piasoczyńskim 1576 r., a 2-o v. za Piotrem Buczajskim 1588 r., której syn, Ławryn Piasoczyński, poskupował części Kuniewa; i Marynę za księciem Lwem Woronieckim, sędzią grodzkim krzemienieckim 1571 r., której testament oblatowany w Łucku 1609 r. ¶ Jan, syn Andrzeja, zapisał 1562 r. żonie swej, Tomile Ostryjowskiej, 600 kóp groszy na swych dobrach, a umarł bezdzietny przed 1566 r., w którym wdowa jego procesuje teścia o najazd, grabież i wypędzenie jej z Tatarynowiec (Op. Łuc. 2040, 2042, 2044, 2093 f. 34; Rew. Z. Krzem.; V. L.; Bracł. I f. 600; Źr. Dziej. XIX; Teka Rulik.). ¶ Andrzej, dziedzic części Tatarynowiec 1583 r. (Źr. Dziej. XIX), zabity 1585 roku. Magdalena Lwowna Kuniewska, żona Żdana Dołoteckiego 1585 r., sprzedała 1590 r. dwie części Kuniewa Piasoczyńskiemu, a 1599 r. ma sprawę z Woronieckiemi o posag z Kuniewa (Teka Rulikow.). ¶ Obie rodziny Kuniewskich widocznie wygasły; a podpisany 1763 roku na manifeście szlachty litewskiej Stanisław, jest Kaniewskim, a nie Kuniewskim (V. L. VII. 71). Rodowód
В с. Букоймі від рук татар загинули брат Вацлава Єловича Букоємського – Миколай і пан Єрий Степановський22. . [ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр. 123, арк. 605 зв. – 606 зв., акт 580; спр. 126, арк. 21 і зв., акт 5.] 1599 р., коли Софія і Ян Свідзинські, призначені опікунами Ганни, дочки Софії від першого шлюбу з покійним Адамом Єло Букоємськом, позвали до суду Катерину Перекладовську, намагаючись викупити у неї частину заставленого їй Адамом маєтку Букойма, адвокати Катерини Перекладовської Політан Чеконський і Миколай Пашковський намагалися оскаржити надане їм королем опікунство. Стоячи перед урядом, вони заявили: «Опекунове не сут налєжными поводами и опекунами выкупна тых добръ, мимо опекуны прирожоные стрие, то ест пна Ивана Букоемского и дити его, кгдыж на тот час опека быва дана од короля его мл., коли повинных кревных не станє». Розгляд справи було лише після того, як умоцований Свідзинських Войтех Станішевський «указал лист опеки з меншои канцелериеи рукою его кр. мл. подписаныи». Суд, «припатрившися листови опеки, от короля его мл. даныи и рукою короля его мл. подписанои, а бачечи то, же взгладом тои опеки зараз тыи опекунове вязалися», визнав їх опікунство: «слушными опекунами налазши» [13, ф. 26, оп. 1, спр. 13, арк. 580 зв. – 583]. nieznany ojciec poniższego rodzeństwa] Hryńko Jełowicz sprzedał Dołotcze Ostrogskiemu w 1465 roku, przyczem świadczył brat jego Jaśko, świadek także i na wyroku starosty łuckiego z 1488 r. Fedko i Juchno Jełowicze otrzymali 1495 r. pozwolenie zastawienia stawu swego w Iwaszkowcach (Arch. Sang. i ML. 6 i 24). Fedko Jełowicz dostał od Aleksandra Jagiellończyka wieś Bukojno w powiecie łuckim na wieczność, a potomkowie jego od tejże wsi przyjęli nazwisko (ML. 5). Zeńko Jełowicz, 1509 r. dworzanin królewski (Arch. I. Z. Ros. II). Daszko Jełowicz, ziemianin wołyński 1537 roku, procesuje się z Wielickim o dobra Niezdej (ML. 33). ¶ Michał, Grzegorz i Siemion Jełowie procesują się z Krasieńskim 1566 r. Z nich Michał pisał się Jeło-Malińskim, Siemion - Jeło-Kuniewskim, a Grzegorz - Jeło-Bukojemskim. Jan Jeło-Bukojemski procesuje się ze stryjem Grzegorzem. 1571 r. Siostra jego Teodora za Dymitrem Dołmatowiczem. Jan zapisał 1569 r. na Bukojmie 800 kóp gr, żonie, Annie z Hulewiczów (Op. Łuc. 2045 i 2093). Jan i bratanek jego Adam dziedziczyli na Bukojmie 1583 r. (Jabł.). Adam, pisarz grodzki łucki 1586 r. Andrzej Stasiewicz i Grzegorz Jełowicz Bukojemscy; w powiecie łuckim 1563 r. (Up. Łuc. 2037). Jan i synowie jego: Michał, Bazyli i Jan, procesują się z Myszką Warkowskim o Serniki 1590 r. Katarzyna za Grzegorzem Ludwiskim 1597 roku (Woł. i f. 39 i 240). Wacław 1627 r. wypędził z Bukojma Nosarzewskich, którzy zyskali byli część na Stanisławie, Janie i Jerzym Bukojemskich (Woł. z 1627 r.). Jan pisał się z powiatem wołkowyskim na elekcyę Stanisława Augusta. Józef, regent ziemski bracławski 1787 r., vicesgerent sądowy winnicki 1788 roku. Józef, horodniczy dźwinogrodzki 1790 r. Rodowód
|
РОДОВОДИ ШЛЯХТИ > Є >
