ЄНКОВИЧІ Od nich poszli Drewińscy i pewno Kołmowscy. Rodzina: Drzewiński (także: Drewiński) Herb: Korczak Gniazdo: z Drzewina w powiecie włodzimierskim Przydomki: Fedorowicz Pisali się: z Drewina. пани ДРИВИНСЬКІ – панський рід, у XVІ–XVІI ст. землевласники у Волинській землі. 1. На червоному полі три срібних вруба.
Джерела:
печатка Федора Васильовича Дривинського 1576 р.
печатка Кирика Дривинського 1576 р. 2. На червоному полі три срібних вруба; над щитом шолом під шоломовою короною, в нашоломнику з золотого корчака виникає срібний пес, навколо щита червоно-срібний намет (герб Корчак).
Джерела: I II Федiр Єнькович Fedor Junkowicz, na popis ziemi wołyńskiej 1528 r., stawił jednego konia. Из "Вырока Зигмунта I в справе князя Александра Вишневецкого против князя Фёдора Сангушки за присуженье села его Древина Фёдору Юньку" от 30 июля 1538 года (Арх. Сангушков, Т. 4, стр. 153) мы узнаем, что еще в период до 1538 года князь Александр Михайлович Вишневецкий купил имение Дривин в земянина земли Волынской и его жены, пана Скиндира. В то же время, князь Алесандр Михайлович Вишневецкий жалуется на старосту Владимирского князя Федора Андреевича Сангушку, что он это имение гвалтом захватил и отдал подстаросте Владимирскому Федору Еньку, на что Сангушко поведал, что он этого имения не отнимал, а присудил своему подстаросте за долг 238 коп грошей литовских на том же Скиндиру Дривинском. Другими словами, князь А. Вишневецкий купил имение Дривин в Скиндира, которое фактически находилось в залоге в Федора Енька, из-за чего и возник конфликт, поскольку интересы Федора Енька защитил его патрон князь Ф. Сангушко. Выяснилось также, что при покупке Дривина князь Вишневецкий не додал Скиндиру Дривинскому 40 коп грошей литовских. В конце концов решением (выроком) Сигизмунда имение Дривин присуждалось князю Александру Вишневецкому держать на вечные часы, он отдает пенязи (долг 40 коп грошей литовских) Скиндиру Дривинскому, а Скиндир передает их Юньку.1 мая 1502 года король Александр подтвердил Федору Енковичу первую свою данину село Обениж и 6 служб там же в Турийской волости. (Арх. Санг. Т. 3, стр. 31). Григорій Єнкович Василій Єнкович Колмовський Wasil Jenkowicz z Drewina, stawił 1528 r. na popis ziemi wołyńskiej 4 konie. Tenże Wasil Fedorowicz Junkiewicz, wraz z żoną i dziećmi, sprzedał 1532 roku Obeniż Sanguszce (potwierdzenie z 1533 r. ML. 24). W 1545 r. dzierżawca krasnosielski, 1546 r. i haliczański i komisarz królewski. W 1545 r. nazwany Wasilem Junkiewiczem Małkowskim (czy nie Mokowskim, bo był dziedzicem Mokowicz), a w 1546 r. herb jego przedstawia: krzyż zwyczajny, u stóp którego dwa drzewca w poprzek złożone (Arch. Sang.) Dziedzicem Kołmowa był 1552 r. Bazyli Junkiewicz. Wziął on Kołmów w spadku po swoim bracie Hryćku, za potwierdzeniem królewskiem, z 1518 r. (ML.; Arch. I. Z. Ros VII. 1). III Василь Федорович Енькович Древинський 20 ноября 1532 года Василий Федорович Енькович продает князю Федору Андреевичу Сангушке старосте владимирскому добра свои Обениж, которые отец его выслужил у короля Александра, также с правом патронату до церкви св. Праскевьи там же за 300 коп грошей литовских. (Арх. Санг. Т. 3, стр. 397). Był też dziedzicem Mokowicz. Przy popisie ziemi wołyńskiej, stawia pan Wasil Jenkowicz z Drewina 4 konie 1528 r. Того ж дня. Князь Федор Андреевич Сангушко, приобретя от Василия Федоровича Енковича добра его Обениж, позволяет ему там же пока проживать до Трех Кролей року натупного и прирекает перезимовать быдло и забрать збожье при помощи подданных Обенижских и Турийских до добр того ж Василя - села Мокович. (Там же). Єнько Федорович Древинський Jenko Fedorowicz, podstarości włodzimierski, nabył 1535 r. Drewin, za 60 kóp groszy litews. (ML. 207 f. 865/159). У 1570 р. Роман Федорович Санґушко «оповедал», що він обміняв Михайлівці, з монастирськими землями і підданими, на «Сушично», а тому дав компенсацію в 400 кіп литовських грошів своєму служебникові Кирику Древинському, який тримав ці духовні посілості: «Што который люди мои отчизньїє у Володимири на Михайловцы з манастыром свєтого Михаила, зо всими пожитки, оттол приходячими, за верные и учтивые заслуги свои держал от мене старожитныи вечный служебник дому моего Сангушкова пан Єнко Федорович Дривинский, а по нем служебник мой Кирик Дривинский, тые ж люди мои у Володимери на Михайловцы держачи ведлуг верное звыклости деда и отца своего»47. 47 ЦДІА України у Києві, ф. 27, on. 1, спр. 1, арк. 155 зв.-157 зв. Григорій Васильович Єнкович Колмовський Одною з наближених осіб до Костянтина Острозького був волинський земянин, пан Григорій Василевич Єнковича Колмовські. У одному з документів він засвідчив наступне: "В року тепер идучомъ тисеча пятсот wсмъдесят втором, мсца марца третего дня, в суботу послал есми был на Полесе за Кобринь по хмел до пана Богдана Холмовского, которыи есми был поторговал на потребу свою, воита своего серкизовъского Ивана Лядвича и при нем подводъ своих з ыменя своего Маркович пят, то ест Карпа Перетятка, Ивана Заиковича, Ивашка Хитрыка а Ивашка Булыгу, через которого вышъменованого воита своего серкизовъекого Ивана Лядвича послалемъ был за тот хмел пну Богдану Холмовскому деветдесят коп гршеы литовских. При том же, деы, войте моеде серкизовскомъ ехало мещан моих серъкизовских там же, на Полесе, в торъговю для купеня хмелю возов десят, которые при собе мели готовых гршеы коп пятдесят, кром товару, а товару, то ест соли, мели, мели за другую копъ пятдесят."Отже один караван планував вивезти з Берестейського повіту, земянином якого був син Ждана Холмовського Богдан, на п'ятнадцяти возах хмелю на 190 кіп грошей. Hrehory Kołmowski, z Kołmowa, wykonał 1569 r. przysięgę wierności, po przyłączeniu Wołynia do Korony. Ów Hrehory Jenkowicz. в 1576 році згадується "местечко убогое" Серкізів Григорія Колмовського, яке мало міський статус. Надалі Серкізів продовжував бути містом на магдебурзькому праві, яким керував війт. У 1582 році війтом Серкізова був Іван Лядвич, відомий з торгової грамоти, писаної у Володимирі 1582 року – "Скарга Григорія Колмовського на осьмиговського урядника Себастіяна Мілевського про напад на підданих Колмовського з села Макович і міста Серкізова, які їхали на Полісся за Кобрин "для закупівлі хмелю". У 1577 році власник Серкізова Григорій Юркович Колмовський, згідно податкового збору, платив за 8 димів і 4-х городів. За "Переписом" русько-литовського війська 1528 року і "Ревізією" Луцького замку 1545 року Колмовські відносилися до дрібної шляхти і виставляли по 4 вершники під час військових дій. У 1587 році зафіксовані втечі чотирьох підданих князя Олександра Пронського до маєтку Григорія Колмовського. У 1591 році документально зафіксовані втечі підданих Григорія Колмовського з Серкізіва до інших маєтків.
IV Василiй Єнькович Дривинський Drewin posiadali 1577 r. Wasil i Kiryk Derewińscy (Jabł.). Bazyli Jenkowicz, właściciel Spikołosów i innych wsi, w powiecie łuckim, 1570 r., a Kokorowa, w powiecie krzemienieckim, 1583 r. (Paw.), sekretarz Zygmunta Augusta 1564 r., pisarz litewski 1566 r. (KW.).Учился в 1550-е годы в Базеле, где значился как «Ruthenus». Достиг должности королевского секретаря“ Подеколи недорослих дітей розлучали, віддаючи рідних братів і сестер різним опікунам, як це трапилося з дітьми Василія Дривинського30. 1583 р. перед смертю батько Василій Дривинський своїх п’ятьох недорослих дітей «злецил ... в опеку брату своєму рожоному пну Кирилу Дривинскому»31. Проте молодший брат Кирило ненадовго пережив старшого брата, тож уже в грудні відбулося передання дітей Василія разом з їхньою маєтністю від удови Кирила Ганни Гаврилівни Яковицької до інших, «тестаментом установленым», опікунів – володимирського під- коморія Яна Бокія Печихвостського та луцького земського підсудка Івана Михайловича Хрінницького. Один з них взяв на виховання двох, а інший – трьох дітей. Отже, з одного боку, завдяки опікунській практиці в разі смерті батьків діти-сироти не залишалися самотніми, з іншо- го – маленьких дітей відривали від матерів, бо зазвичай вихованці жили з опікунами, крім того, розлучали рідних братів і сестер, передаючи їх на виховання різним опікунам. ф. 26, оп. 1, спр. 61, арк. 202–203 зв. Василь Федорович Дривинський у чотирьох шлюбах мав 14 дітей: у першому з N Григорівною Мощеницькою шістьох, а в третьому — з Тетяною Олександрівною Кейстутівною — ще сімох [55]. З якою дружиною був народжений син ...
ЦДІАК України, ф. 25, оп. і, спр. з, арк. 172 ЗВ.-173 зв; спр. 16, арк. 178 ЗВ.-181; ф. 26, оп. і, спр. 4, арк. 677-68о зв., 858-859 зв.; Ворончук І. Родоводи волинської шляхти. - С. 219 Кирик Єнькович облята листа Кирила Єньковича Дривинського на оправу віна дружині Ганні Яковицькій у грошовій сумі, забезпеченій на третині села Дривина та фільварку Радочижі, 18.VI.1568 р.); Володимирський ґродський суд. Подокументні описи актових книг. – Київ, 2002. –Вип. 1: Справи 1-5 (1566-1570) / Скл. Г. Сергійчук, наук. ред. Г. Боряк, Л. Демченко. – С. 151. У 1570 р. Роман Федорович Санґушко «оповедал», що він обміняв Михайлівці, з монастирськими землями і підданими, на «Сушично», а тому дав компенсацію в 400 кіп литовських грошів своєму служебникові Кирику Древинському, який тримав ці духовні посілості: «Што который люди мои отчизньїє у Володимири на Михайловцы з манас- тыром свєтого Михаила, зо всими пожитки, оттол приходячими, за верные и учтивые заслуги свои держал от мене старожитныи вечный служебник дому моего Сангушкова пан Єнко Федорович Дривинский, а по нем служебник мой Кирик Дривинский, тые ж люди мои у Володимери на Михайловцы держачи ведлуг верное звыклости деда и отца своего»47. Від Романа Федоровича Древин- ські могли одержати право на володіння лише половиною монастиря і його земель, бо тільки в 1569 р. Лев Олександрович Санґушко продав кн. Роману іншу, свою частку (також за 400 кіп литовських грошів). Найімовірніше, Роман Федорович міг позбутися прав на обитель після смерти свого батька в 1547 р., тобто близько 20 років монастир практично не користувався щонайменше половиною своїх земель. Мабуть, Древинські не дуже опікувалися братією. Її володіння вони отримали як матеріяльну винагороду, і їх цікавили насамперед максимальні прибутки. Не цікавив монастир, напевно, і Романа Федоровича, який передав його Древинським, а потім обміняв. Такі великі втрати і нехтування чернечою спільнотою з боку патрона могли призвести до її занепаду, а пізніше - ліквідації. 1575 року Ганна Деспотівна, мати померлого в 1571 р. кн. Романа Федоровича Санґушка, зазначала в заповіті, що вона викупила із заставного володіння маєток «Михайловец» і «на церков свєтого Михайла надала». 47 ЦДІА України у Києві, ф. 27, on. 1, спр. 1, арк. 155 зв.-157 зв. Федор Федорович Маруша Федоровна Катерина Федоровна Григорій Григорєвич Колмовський
V Лаврентій Васильович Дривинський poborca województwa wołyńskiego w latach 1603-1606 (Woł. i f. 1005; Bracł. III f. 587), cześnik wołyński 1613 r., właściciel Spikołosów, które sprzedał Rafałowi Leszczyńskiemu (Woł. V A f. 12). Żonaty z Dianną Bohowitynówną Szumbarską, pozostawił synów: Mikołaja, poborcę wołyńskiego 1624 roku, Andrzeja i Stefana, Ян Г арабурда і Лаврин Дривинський були двоюрідніми братами по своїх матерях: мати Дривинського -- Тетяна Олександрівна Кгетолтовна була рідною сестрою Михай- лової Гарабурдиної Доменітри Олександрівни Кгетолтовни (Ф. 26, оп. 1, спр. 12, арк. 16-18).. Однак, коли князь пізно увечері зібрався в дорогу і сів на коня, Гарабурда за змовою з господарем дому вистрілив йому в спину з півгаку, а потому слуги і піддані зловмисників тяжко побили його кийми і чеканами ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 40, арк. 154 зв.-155 зв.. Версію постраждалого з його ж слів підтвердив возний Захаріяш Сташевський, який 8 січня їздив до маєтку Лаврина Дривинського Пашева, де весь той час перебував Буремський Там само. Арк. 178-179. Втім, немає жодної певності, що в основу свідчень возного була покладена скарга самого постраждалого, а не оповідь зацікавлених осіб. Адже у таких випадках возний рідко бував випадковою особою. Свідчення йому, зазвичай, готувала сторона, що його запрошувала, які й подавалися у письмовому вигляді до гроду.. Того ж таки 8 січня пашівський урядник Станіслав Стахорський від імені свого пана подав зворотну скаргу Там само. Арк. 172-173., де йшлося про те, що за відсутності самого Дривинського князь Курцевич з багатьма слугами і помічниками напав на його дім («з ручницами, с полъгаками, з луками и з ыншою розмаитою бронью, войнє налєжачою, обычаємъ нєприятєль- скимъ, бєз вшєлякого данья з стороны єго милости пана моєго причины, умьіслнє, нє давши жадного знаку нєприязни, моцно, кгвалътомъ»). Нападники влаштували стрілянину, розташувавшись біля вікон і дверей, чим налякали вагітну дружину господаря та її гостей, серед яких були Ян Гарабурда та Матвій Рогозинський з дружиною На доживотному записі Лаврина Дривинського дружині -- Овдоті Данилівні з Рогозенських -- свідком виступав Матвій Рогозенський (ЦДІАУК. Ф. 26, оп. 1, спр. 11. арк. 469 зв.- 473 зв.). Там само. Ф. 25, оп. 1, спр. 40, арк. 173 зв .-174, 6.01.. Як сповіщав слуга Дривинського, можливо, саме під час перехресної стрілянини був поранений від рук своїх же приятелів Андрій Буремський: «...нє вєдати от кого, а снат яко ночи тємноє от своих жє власных з ручницы пострєлєн єсть». Про нічну пригоду, за правовими приписами, було оповіщено «околичним» сусідам, а також Стахорський просив про надання йому возного, який і засвідчив би сліди нападу. Цього ж дня було вписане й визнання возних, які були 6 січня на справі Лаврина Дривинського у Пашеві, бачили сліди стрілянини ззовні, а також питали у князя, з якої причин він поранений. Кн. Буремський відповів: «Постреленье тое сталосе мне за даньемь властнымь причины моее, будучи пьянымь, сам есть того шукал, што, дей, все нещастью своему причитаю» . Врешті, 8 січня було також заявлено про смерть князя від поранення. Пізніше сторони, Ян Гарабурда (Лаврин Дривинський як обвинувачений під час процесу не фігуруватиме) і зведені брати Андрія Курцевича Хрінницькі, вивели шкрутиніюПро вручення позовів, якими сторони позивалися навзаєм, а також виклик свідків матір'ю небіжчика до суду для слухання шкрутинії див.: Ф. 25, оп. 1, спр. 40, арк. 222 зв.- 223, 25.01; арк. 235 зв .-236 6.02; арк. 358 зв .-359, 22.03 (від імені матері небіжчика були позвані, найімовірніше як свідки -- Григорій і Кіндрат Смиковські, Адам Прусинов- ський, Миколай і Василь Хрінницькі, Петро і Стефан Русиновичі-Берестецькі, Андрій Петрович Загоровський, Станіслав, Іван та Ігнат Билецькі, кн. Юрій Масальський, Іван і Адам Букоємські, Тит, Киндин і Федір Хом'яки-Смордовські, Ярош Кгесинський, Ян Кгесинський, Богдан і Іван Кнегининські, Кіндрат Хорошко); Ф. 25, оп. 1, спр. 42, арк. 53 зв .-54 зв, арк. 64-66., а також обмінялися порціями насильницьких актів Там само. Ф. 25, оп. 1, спр. 42, арк. 53 зв .-54 зв.; скарга була повторена 15 червня -- арк. 71-71 зв., 74-75, визнання возного про оглядання господи Гарабурди, вчинених шкод і поранення слуг та брата -- арк. 78 зв .-80 зв., 16.06; аналогічна скарга також -- арк. 107 зв .-108, 21.06; скарга протилежної сторони -- арк. 62-63.. Власне, на цьому й завершується задокументоване протистояння сторін з приводу вбивства кн. Андрія Курцевича-Буремського, тож довідатися про реальний перебіг подій не вдасться. Цілком можливо, що кн. Курцевич був на гостині в домі Дривинського, де під час застілля відбулася сутичка поміж присутніми. Подальше розгортання конфлікту своїм наслідком мало поранення, а потому і смерть Курцевича. Однак, як зауважував пашівський урядник, його пана Лаврина Дривинського на момент конфлікту вдома не було, тож варіант із запрошенням князя міг бути вигадкою зацікавлених осіб. Важливо, що ще до обміну скаргами в ґроді, 6 січня, возні з руки Лаврина Дривинського засвідчили наявність слідів стрілянини у маєтку Пашеві, вчиненої нападниками ззовні. За їх словами, Курцевич на питання про причину поранення відповів: «Тое постреленье тое сталосе мне за даньемъ властнымъ причины моее; будучи пъянымъ, сам естъ того шукал, што, дей, все нещастью своему причитаю» . За те, що свідчення возних відповідали дійсності -- кілька непрямих свідчень: у протестації на ґроді, поданій від імені небіжчика на винуватців його поранення, не вказується особа, через яку заява була внесена, хоч така інформація обов'язково фіксувалася; у тестаменті князя Курцевича не названі імена призвідників поранення, а лише є посилання на протестацію: «В невинности моеи от небачных людей, неприятелъ моих, на которыхъ есми на уряде кгродском луцкомъ оповедалъ и меновите их имены описалъ, с полгака постреленъ» ; пригода не приховувалася звинуваченими особами, урядник оповістив про неї сусідів, а поранений до самої смерті перебував у маєтку свого недоброзичливця, куди вільно приїздили треті особи. Отже, схоже, що обвинувачення спочатку Лаврина Дривинського, а потім його гостя і родича Яна Гара- бурди ґрунтувалося на домислах родичів князя Курцевича, якими могли рухати найрізноманітніші інтенції. Лаврентий († после 1639), волынский шляхтич, борец за права православных в Речи Посполитой в 1-й трети XVII в. По сведениям Д., он провел молодость при дворе крупного правосл. магната кн. Константина Константиновича Острожского. В 1596 г. был одним из 2 послов, отправленных к кор. Сигизмунду III Вазе с изложением условий, на к-рых правосл. волынская шляхта могла бы согласиться на созыв совместного Собора с епископами - сторонниками унии. В том же году Д. участвовал в работе Собора, созванного в Бресте православными (см. ст. Брестская уния 1596 г.). В 1599 г., когда было заключено соглашение о совместной борьбе православных и протестантов за свои права и за соблюдение норм по сохранению религ. мира в Речи Посполитой, установленных Варшавской конфедерацией в 1573 г. (см. в ст. Диссиденты), Д. вошел вместе с кн. Константином Острожским в состав «провизоров» - защитников этого общего дела, выбранных правосл. стороной. В 1601 г. вместе с кн. Константином Острожским и др. волынскими шляхтичами Д. подписал обязательство защищать правосл. Люблинское братство. Не позднее 1607 г. стал чашником Волынской земли, занимал также должность королевского секретаря. С 1615 г. волынская шляхта неоднократно избирала Д. послом на сеймы, где он стал одним из главных защитников православных. Об авторитете, к-рым Д. пользовался среди православных в эти годы, свидетельствует посвящение ему Кириллом (Транквиллионом-Ставровецким) написанного в 1618 г. «Зерцала богословия». В 1615 г. Д. подписал протест против того, что на сейме ничего не было сделано «для удовлетворения людей греческой религии». На Варшавском сейме 1620 г. он произнес речь, в к-рой резко выступил против преследований православных (закрытия церквей, запретов на профессию, стеснений в совершении богослужения) и требовал, чтобы епископы, как и ранее, подчинялись К-польскому патриарху, а отобранные у православных владения были возвращены. Д. защищал права православных и правосл. иерархию и на сейме 1623 г., когда король выдвинул план созыва Собора для примирения униатов и православных. В кон. 20-х гг. XVII в. Д. принял участие в переговорах на сейме между послами разных исповеданий о способах урегулирования конфликта между православными и униатами. Итогом этих переговоров стал подготовленный при участии Д. во время работы сейма 1629 г. проект решения о созыве во Львове Собора, чтобы «успокоить разделенных людей греческой религии». Этому Собору должны были предшествовать отдельные Соборы православных и униатов, предполагалось, что принятые во Львове решения будут затем представлены сейму и им утверждены. Однако сейм не принял такое постановление (конституцию). После окончания сейма неск. правосл. послов (в т. ч. Д.) договорились с униатом архимандритом Жидичинского во имя свт. Николая Чудотворца мон-ря о том, что он будет ходатайствовать перед королем о созыве Соборов универсалами, составленными на основе проекта сеймовой конституции. Универсалы были написаны, но целью созыва Соборов в них объявлялся вопрос о присоединении православных к католич. Церкви, принятые на них решения должны были быть представлены не сейму, а королю. Д. подвергся резкой критике за участие в подготовке этих универсалов. На Соборе православных, созванном в июле 1629 г. в Киеве, где Д. избрали маршалком «светского кола» (т. е. главой представителей от мирян), он вынужден был давать объяснения, и 12 июля в киевские гродские книги была внесена составленная при участии Д. протестация, в к-рой объяснялось подлинное положение дел. В дальнейшем, как маршалок, он огласил вместе с Лаврентием Зизанием (см. Зизании, Стефан и Лаврентий) заявление, что в связи с отсутствием правосл. шляхты, к-рая не прибыла на Собор и протестовала против его созыва, Собор вынужден прекратить работу. Д. был в числе немногих православных, к-рые, выполняя королевский универсал, прибыли на общий Собор православных и униатов во Львов в окт. 1629 г., но при этом отказались вести к.-л. споры по вопросам веры без участия К-польского патриарха. Д. сыграл значительную роль в борьбе за легализацию правосл. Церкви во время бескоролевья в Речи Посполитой в 1632 г. Избранный послом волынской шляхты на конвокационный сейм, Д. принял участие в выступлении послов, к-рые заявили, что не приступят к обсуждению к.-л. вопросов, пока православным не будут возвращены церковные должности и имения, отобранные униатами. На сейме Д. участвовал в работе комиссии, созданной для обсуждения требований православных. Еще более значительную роль Д. сыграл во время работы элекционного сейма в окт. 1632 г. Вместе с А. Г. Киселём Д. выступал как один из главных ораторов от правосл. стороны. Им было зачитано заявление, что православные не приступят к обсуждению к.-л. дел, пока не будет «успокоена» их религия, а позднее он произнес речь, в к-рой доказывал, что все права, предоставленные некогда «русской Церкви», были предоставлены именно православным. Когда соответствующее соглашение («Статьи успокоения») было выработано, Д. принял участие в состоявшемся 3 нояб. 1632 г. выборе кандидатов на митрополичью кафедру (Петра (Могилы) и Михаила (Лозки)). Позднее Д. не принимал активного участия в политической жизни, в защиту православных на сеймах выступали уже др. лица. В инструкциях на сейм 1639 г. правосл. волынская шляхта ходатайствовала о вознаграждении заслуг Д.,- очевидно, в это время он был еще жив. Возможно, Д. был автором напечатанного в 1632 г. в Вильно в братской типографии соч. «Synopsis, albo Krotkie opisanie praw, swiebod y wolności, przeznacznemu starowiecznemu narodowi ruskiemu... nadanych y poprzysiężonych», в к-ром изложены привилегии, данные польским правительством «русскому народу», и описаны притеснения православных униатами. Источники говорят о связях Д. с рядом правосл. братств. В 1603 г. Д. вступил во Львовское братство, в 1624 г. именно Д. уговорил Кассиана Саковича стать проповедником Люблинского братства. Особенно тесными были связи Д. с Луцким и Виленским братствами. В Луцкое братство Д. вступил при его основании в 1617 г., позднее он принял участие в решении волынских шляхтичей - членов братства о строительстве братской церкви. В 1632 г. Д. был старостой братства, а в 1636 г. дал в него вкладом книги - сочинения свт. Василия Великого и «Апокрисис» М. Броневского. В 1629 г. Д. как один из старост Виленского братства выступал в защиту виленского Свято-Духова мон-ря (см. Вильнюсский в честь Сошествия Св. Духа на апостолов муж. мон-рь), подвергавшегося гонениям со стороны униатов. В дек. 1635 г. в эту обитель он дал вкладом имение недалеко от Вильно и дом в городе. В 1633 г. Д. добился у кор. Владислава IV Вазыразрешения устроить правосл. братство на купленной им в г. Кременце земле. В 1636 г. здесь был основан кременецкий в честь Богоявления мон-рь, при к-ром существовало братство, устроившее школу, богадельню и типографию. Основателем мон-ря вместе с Д. был Д. Малиновский. Ист.: АрхЮЗР. 1861. Ч. 2. т. 1; Памятники, изд. Временной комиссией для разбора древних актов. К., 1845. Т. 1; Жукович П. Н. Мат-лы для истории Киевского и Львовского Соборов 1629 г. // ЗИАН. Ист.-филол. отд. 1911. Т. 8. № 15; АВАК. Т. 8-9; Бантыш-Каменский Н. Н. Ист. известие о возникшей в Польше унии. Вильна, 1864. С. 64-69 [изданы речь Д. на сейме в 1620 и «Протестация» 1630 г.]; Максимович М. А. Собр. соч. К., 1876. Т. 1. С. 390. Лит.: Голубев С. Т. Киевский митр. Петр (Могила) и его сподвижники: Опыт ист. исслед. К., 1883. Т. 1; Лаврентий Древинский - защитник Православия в первые времена унии. Вильна, 1901; Жукович П. Н. Сеймовая борьба православного западнорус. дворянства с церк. унией (до 1609 г.). СПб., 1903-1912. 6 т.; Макарий. История РЦ. Кн. 6 (по указ.); Грушевський М. С. Iсторiя Украïни-Руси. К., 1995. Т. 7, 8 (по указ.). × 1 шл. - Овдотя Данилівна Рогозинська
Настася Василiвна У Василя Федоровича Дривинського було дві дочки Настасі, одна від першого шлюбу з невстановленою на ім'я Мощеницькою, а друга — у четвертому шлюбі з Тетяною Олександрівною Кейстутівною, що викликало значні складнощі з їхньою ідентифікацією. Спочатку їх було ототожнено15 і лише пізніше завдяки новим віднайденим документам вдалося встановити, що це були окремі особи. Зокрема, перша з них Настася у 1577 р., коли їхній батько Василь Дривинський перебував у шлюбі з Милкою Богданівною Ледуховською, була вже дружиною Тимоша Васильовича Дубницького16, а в 1593 р. — Федора Джуси17. 16 ЦДІАК України, ф. 27, оп. 1, спр. З, арк. 220-221; Волинські грамоти. — К., 1975. — С. 212-213. 17 ЦДІАК України, ф. 22, оп. 1, спр. 8, арк. 407-409. Настася Василiвна Друга дочка на ім'я Настася, що була народжена в останньому шлюбі, 1598 р. фіксується як дружина боярина Тимоша Федоровецького (або Федоровського)18. 18 ЦДІАК України, ф. 28, оп. 1, спр. 31, арк. 37. Павло Кирикович Андрiй Кирикович Ян Кирикович Маруша Кириковна Михайло Федорович Николай Федорович VI Миколай Лаврентiйович poborcę wołyńskiego 1624 roku. Mikołaj, Andrzej i Stefan procesuje Wyleziński 1642 r., o sumę należną od ich ojca (Kij. III A f. 360 i V f. 727; Woł. V B f. 2 i Akta IX). Андрiй Лаврентiйович Катаржина Лаврентiйовна Древинська
Стефан Лаврентiйович Stefan, z Anny Zahorowskiej, pozostawił synów: Andrzeja, Piotra i Adama. Євангеліє, дароване луцьким братчиком Стефаном Лаврентійовичем Древинським Святомиколаївській церкві в селі Колпитів. Книга походить із віленської друкарні братів Мамоничів й датована 1600 роком. Юрiй Лаврентiйович Остафiй Лаврентiйович VII Andrzej Стефанович Andrzeja, Piotra i Adama, których procesuje Czarniecki 1682 r., o spadek po Mikołaju Zahorowskim (Woł. IX f. 182). Piotr Стефанович Adam Стефанович Древинська Єва (чоловік Петро Загоровський). Рік написання: 1625. Віровизнання: православна. Місце поховання: церква Луцького братства. Пожертви: на Луцьку братську церкву . 200 злотих, на сорокоуст . 30 злотих, священикам по 2 злотих, на братський шпиталь . 10 злотих, на церкву Св. Пантелеймона в Гнідаві . 10 злотих. ЦЩАКУкраїни:Ф. 25.. On. 1. Спр. 142. . Арк. 766.768. Андрій Древинський Тестамент: Рік написання: 1644. Віровизнання: православний. Місце поховання: церква Св. Бориса і Гліба в Пулганові. Пожертви: Замовляє за себе 40 служб у церквах: Пулганський, Луцькій братській, Пашівській та Русино-Берестецькій з оплатою ЗО злотих на кожен храм.
ЦЦІАК України: Ф. 25.. On. 1. Спр. 240. . Арк. 574.576 зв. Anna Колмовська , żona Samuela Bartkowskiego 1663 r. (Woł. VIII A f. 537). Fedor Jenko, podstarości łucki, został wwiązany w Drewin za dług 280 kóp należny od Skindera, ale spłacił go ks. Wiśniowiecki i Drewin zabrał 1538 r. ¶ Wasil Jenkowicz (Drewiński??), namiestnik krasnosielski 1546 r., herb jego przedstawia krzyż zwyczajny, u stóp którego dwa drzewce w poprzek złożone. Jenko Fedorowicz, podstarości włodzimierski 1538 r., którego herb na pieczęci z 1545 r. przedstawia Korczaka. Wasil Kudynów, dworzanin hospodarski 1526 r. Córka jego Fedora Kudynówna Drewińska, żona Łukasza Sosnowskiego, sprzedała 1536 r. część Stawku siostrze Jewdokimii Kudynównie Drewińskiej, żonie Waśka Fedorowicza (Arch. Sang.). Jadwiga żona Jakóba Wolanowskiego 1664 r. ¶ Feliks Adam Leon i Stefan Dionizy, synowie Józefa, wnukowie Jana, prawnukowie Floryana Derewieńskiego, porucznika chorągwi petyhorskiej 1696 r., dowiedli szlachectwa przed Deputacyą Wywodową wileńską 1838 r. |
РОДОВОДИ ШЛЯХТИ > Є >
