Danilowiczowie.

W Zaderewicach między Sukielem a Świcą siedział ród Sasów Daniłowiczów. Pro.toplastę ich, Daniela, z przydomkiem Dadźbohowicz, ulokował tutaj jeszcze król Kazi.mierz Wielki, jednak bez zapisu na tę posiadłość. Dopiero w r. 1371 przedłożył Daniło 

prośbę królowej Elżbiecie, w której uskarżał się na krzywdy ze strony okolicznych wło-

ści królewskich a zwłaszcza dworu w Czołhanach. Królowa wysłała zaufanego dworza.nina, Janusza Derszczyka, a kiedy ten złożył przychylną relację, wystawiła Danielowi 

dokument na posiadane dotychczas Zaderewice oraz nowy obszar po obu stronach Sukie.la do granic Bolechowa. W przywileju zaznaczyła królowa wyraźnie, że obdarowany 

służył multa tempora królowi Ludwikowi, wobec czego zasługuje na pomyślne załatwie.nie swej prośby.

Pierwsza wzmianka o dziedzicu Zaderewic nie daje wskazówek co do pochodzenia 

i narodowości Daniela; opierając się zaś na brzmieniu imienia i przezwiska, należałoby 

go zaliczyć raczej do ziemian miejscowych, jak to czynią nowsze opracowania histo.ryczne. Nie ulega wątpliwości, że mamy tutaj do czynienia z podobnym objawem, jaki 

spotkaliśmy już parokrotnie poprzednio, kiedy Józefy, Piotry lub Dobrosławicze wycho.dziły mimo wszystko ze środowiska wołoskiego. Kreśląc dalsze dzieje Daniela, zaob.serwujemy niejeden szczegół, który potwierdzi nasze przypuszczenia.

W r. 1375 wystawił książę Władysław Opolczyk dokument na imię Danila na Bal.kowaziatia, którym darował mu wspomniane już Zaderewice z dworzyskami Lisowice, 

Muszyce Zaprzestawą i trzema monasterami, a ponadto sześć osad, z których czytelne są: 

1) Rożniatów, 2) Siechów, 3) Lachowice, 4) Lub(sza) i 5) Wierzbica — również z dwo.rzyskami, monasterami i sowsjemi utytki szto sut i szto mohut (byt’). Zięć Balka mógł te 

nabytki przedać, zamienić lub oddać, ale tylko tak dobromu jako jest sam. Z każdego 

kmiecia należało płacić po dwa grosze szerokie rocznie a na wyprawę wysyłać sześciu 

kopijników. Pod temi warunkami przeszła do Daniły „włość żydaczowska“ z głównem 

oparciem o rzekę Świcę.

Prócz momentów topograficznych zawiera przywilej ciekawą wiadomość o związ.kach Daniela z rodem jakiegoś Balka, typowego Wołocha. Kim on był lub gdzie przeby.wał, na to pytanie odpowiedzi w akcie nie znajdujemy, aczkolwiek luka w pergaminie 

musi skrywać jakieś dane w tym kierunku. Stwierdzić jedynie wypada, że ani w dotych.czasowych ośrodkach współherbowych, ani też w reszcie domów, z któremi się jeszcze 

zapoznamy, nie znajdujemy po tej stronie Karpat osoby tego imienia, któraby odpowia.dała chronologicznym a poniekąd także społecznym warunkom tego związku. Istnieje 

natomiast duże prawdopodobieństwo, że Daniło wszedł w koligacje z Balkiem, potom.kiem wojewody Sasaw Marmaroszu; żadne względy nie stoją temu małżeństwu na prze.szkodzie a przemawiają za niem ożywione stosunki za rządów Opolczyka i niewielka 

stosunkowo odległość terytorjalna między Żydaczowem i doliną Cisy. W każdym razie 

widoczne są bliskie stosunki Daniela z Wołochami, o czem świadczy również fakt, że po 

rozszerzeniu włości zaderewickiej obdarował on niejakiego Szandra z braćmi kilku dwo-

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

ЦЕЛУЙКО ОЛЕКСАНДР ПЕТРОВИЧ

На правах рукопису

УДК 929.52 (438) “15/17”

Рід Даниловичів у кінці XVI – на початку XVIII ст.: 

історико-генеалогічне дослідження

Спеціальність 07.00.06 – Джерелознавство, історіографія, спеціальні історичні дисципліни

Дисертація на здобуття наукового

ступеня кандидата історичних наук

Науковий керівник –

Шуст Роман Мар‘янович,

кандидат історичних наук, доцент

Львів – 2003

ВСТУП .......................................................................  ...............................................3

РОЗДІЛ 1. Історіографія проблеми та джерела    ……………………………………11

1.1. Історіографія проблеми..................................................................….11

1.2. Джерела ………………..……………..….......................................….20

РОЗДІЛ 2. Політична кар’єра та економічне зростання Даниловичів: матеріали до просопографії роду…………...............................................................................30

2.1. Перше покоління Даниловичів-магнатів: інкорпорація…………...30

2.2. Покоління друге: боротьба за утримання позицій ………...............49

2.3. Покоління третє: стагнація……………………….. ………...............87

2.4. Покоління четверте та п’яте: регрес………………………………100

РОЗДІЛ 3. Землеволодіння родини Даниловичів: формування, розвиток, занепад……………………………………..............................................................107

3.1. Журівська маєтність...........................................................................107

3.2. Рихтицька маєтність………...............................................................110

3.3. Олеська маєтність......................................................................... .....114

3.4. Маєтності Жулкевських..…….......................................................... 117

3.5. Уханський комплекс…...…….......................................................... 120

3.6. Волинські маєтності (так звані “Семашківські” володіння).. ….. 123

3.7. Фельштинська (Блозівська-Болозівська) та Сяноцька маєтність..131

3.8. Лучицька та Поліська маєтності…………………………………...137

3.9. Радехівська маєтність та володіння Вишневецьких……………...139

3.10. Міська власність  ………………………………….……………... 140

РОЗДІЛ 4. Клієнтела Даниловичів………………………………………………143

РОЗДІЛ 5. Вияви магнатської релігійної свідомости (на прикладі родини Даниловичів)…………………..…………………………………………158

ВИСНОВКИ.............................................................................................................184

СПИСОК ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ..........................................................……....189

ДОДАТКИ…………………………………………………………………………215

ВСТУП

Актуальність дослідження. Студії над історією української шляхти не користувалися популярністю серед вітчизняних істориків, а сама українська шляхта за все своє існування так і не дочекалась творення єдиного геральдично-генеалогічного довідника. Пояснити це можна декількома причинами. Насамперед, брак таких специфічних досліджень пов’язаний з довгим періодом перебування нашого народу в складі інших держав, які інкорпорували українські етнічні землі. Тому в той час, коли державна влада часто розпочинала чи то активно підтримувала, стимулювала генеалогічно-геральдичні дослідження з метою обмеження доступу до привілейованого стану представників нижчих верств (прикладом чого можуть бути започатковані за Генріха VIII візитації в Англії чи створення столбових книг у Московській державі), відсутність власної державності зумовила брак таких досліджень. Не зініціювала роботу над такими працями і сама українська шляхта. І це попри декілька більших хвиль зростання зацікавлення з її боку своєю історією. Першу з таких хвиль Н. Яковенко датує кінцем XVI ст. /99/ ), коли, після включення Волинського, Київського і Брацлавського воєводств до складу Польського королівства, було порушено їх патріархальний спокій, а на землі Центральної України і Волині розпочався наплив польської шляхти. Другу хвилю можна датувати останньою чвертю XVIII ст., коли перед шляхтою Гетьманщини (а також і козацькою старшиною), у зв’язку з включенням її до дворянського стану Російської імперії, виникла необхідність документально довести шляхетність свого походження. Але жодна з цих хвиль не завершилась принаймні спробою укладення відповідних довідників. Залишився без відповіді й заклик Пантелеймона Куліша до створення такої праці та посилення генеалогічних студій над історією української шляхти та козацької старшини, який пролунав зі сторінок роману “Михайло Чернишенко” у 40-х роках ХІХ ст. Лише друга половина цього століття принесла з собою певне пожвавлення таких досліджень серед вітчизняних істориків (В. Антонович, М. Максимович, Г. Милорадович, О. Лазаревський), яке завершилось на початку ХХ ст. укладенням В. Модзалевським та Б. Лукомським “Малоросійського родословника” (вийшло чотири томи до букви “С”) та “Малоросійського гербовника”. Однак суттєвою вадою цих довідкових видань було те, що стосувались вони лише українських шляхетських та козацько-старшинських родів, які проживали на Лівобережній Україні, зовсім оминаючи шляхту Правобережжя та Галичини. Та навіть ці спроби були перервані на довший час у підрадянській Україні, де займатись історико-родовідними студіями стало не лише не престижно, але й небезпечно: могли звинуватити “в упаданні” перед старими порядками. Тому, коли у всій Європі інтерес до генеалогії та геральдики лише зростав, а на сторінках друкованого у Львові польського “Геральдичного місячника” велись справжні “генеалогічні війни”, український доробок у цій царині поповнився лише єдиною скромною працею львівського вченого Миколи Голубця, що спробував видати “Золоту книгу українського лицарства” (вийшов лише один зшиток)(. Не зміг він значно поповнитись і в післявоєнний час. Лише початок “перебудови” ознаменував зростання зацікавленості як серед вчених, так і нефахівців генеалогією відомих українських родин. Відповідні розвідки все частіше стали з’являтись на сторінках історичних та літературних часописів; у 1990 р. у Львові було засновано Українське геральдичне товариство, яке у своїх статутних документах, поряд зі сприянням відродження української геральдичної науки, декларувало розвиток суміжних з нею історичних дисциплін, у тому числі й генеалогії. Дев’яності роки врешті-решт ознаменувались і виданням цілого ряду монументальних праць, провідне місце серед яких посіла “Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.” Н. Яковенко. З 2000 р. почали видавати щорічні “Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства”[85]. У 2001 р. вийшла в світ історично-генеалогічна розвідка російського вченого С. Пашина, присвячена перемишльській шляхті другої половини XIV – початку XVI століття [95].

Подібну ситуацію спостерігаємо і з дослідженнями землеволодіння магнатських родин в Речі Посполитій. Дане питання не раз піднімалось на сторінках української та польської історіографії. У ряді синтетичних праць розповідається про творення великих латифундій, про те, яким не завжди законним шляхом вони творилися; згадується про утиск селян власниками та орендарями; перераховуються родини, яким належали сотні і тисячі селянських господарств; говориться про те, як така велика земельна власність дозволяла коронним та литовським магнатам створювати свої приватні армії та утримувати величезний почет вірних їм слуг тощо. Тим дивніше виглядає ситуація, яку відомий польський історик Ю. Длугош констатував у 1997 р. на сторінках свої книги, присвяченої латифундії Любомирських /132/ ) – йдеться про майже повну відсутність спеціальних досліджень, присвячених землеволодінням окремих магнатських родів. Вчений зміг нарахувати усього декілька позицій. З часу ж виходу його праці, яку віднесемо до цієї ж групи, стан досліджень даної проблематики суттєво не змінився. В українській історіографії з’явилася лише одна грунтовна публікація – стаття П. Кулаковського, присвячена землеволодінню київського каштеляна Олександра Пісочинського на Чернігово-Сіверщині [92], а також передмова І. Ворончук до опублікованого нею інвентаря володінь князів Острозьких на Східній Волині 1620 р. [84].

Пояснити брак відповідних досліджень можна цілим рядом причин. По-перше, важкістю проведення таких студій з огляду на відповідну специфіку джерельної бази. Для того, щоб прослідкувати увесь шлях творення магнатської латифундії, історик повинен дати грунтовну відповідь на ряд питань, таких як: що було спочатку у власності певного магната; коли і якими шляхами (як спадок по комусь із родичів, придане за дружиною, дар, королівське надання, купівля) він отримав нове володіння, як довго він тримав даний комплекс маєтків, кому його продав (передав, подарував) тощо. Для отримання відповідей на ці питання слід відшукати й опрацювати документи щодо купівлі й продажу, шлюбні контракти, заповіти та угоди щодо їх виконання, поборові реєстри, інвентарі, різноманітну документацію господарсько-майнового характеру і т.п. По-друге, такі дослідження є менш популярними, порівняно з політичною чи військовою історією. А тому, хоча необхідність у них є значною, в українській історичній науці надалі відчувається їх брак.

Важливість проведення нових досліджень з історії польсько-литовсько-руської шляхти взагалі та магнатерії диктується зокрема й тією роллю, яку відігравав політичний народ Речі Посполитої в суспільному житті держави. Унікальна система функціонування гілок державної влади, закріплена рішеннями сеймових конституцій, зумовлювала з однієї сторони необхідність монарха прислуховуватись до шляхетських та, у першу чергу, магнатських настроїв, з іншого боку, дозволяла шляхті впливати на прийняття необхідних для неї постанов. У XVII і XVIII ст. вплив магнатерії у житті держави став переважаючим. Зосередивши величезні земельні ресурси, утримуючи в своїх руках більшість прибуткових староств та економій, осадивши усі важливі загальнодержавні та місцеві уряди, магнати змогли часто-густо прямо чи посередньо диктувати свою волю королю.

Вибір для нашого дослідження роду Даниловичів гербу Сас зумовлений тим, що він є одним з небагатьох давніх родів руської галицької шляхти, які не лише змогли втримати свої суспільні позиції, але з часом перетворились на потужних магнатів. До того ж потрібно відзначити, що представники роду Даниловичів, займаючи ключові уряди та посади у центральній та місцевій адміністрації, війську, беручи активну участь в роботі загальнодержавного сейму та ряду місцевих сеймиків, відігравали важливу роль в історії України та Польщі, часто безпосередньо впливали на хід важливих подій, залишили по собі помітний слід.

Зважаючи на вищесказане, проведення відповідних досліджень має важливе значення для вивчення історії України та Польщі XVI–XVII ст., краєзнавчих та генеалогічних досліджень та є перспективним.

Об’єктом дослідження є еволюція роду Даниловичів у XVІ–XVIIІ ст., предметом дослідження – генеалогічні зв’язки роду Даниловичів, їх політична кар’єра, земельна власність, клієнтела, релігійна свідомість.

Мета і завдання дисертації. Метою дослідження є реконструкція т. зв. магнатського періоду історії роду Даниловичів в останній чверті XVI – першій половині XVIIІ ст. Мета конкретизована у наступних дослідницьких завданнях:

виявити основні генеалогічні факти з історії роду Даниловичів;

дослідити еволюцію суспільно-політичної значущості роду Даниловичів;

з’ясувати основні етапи політичної кар’єри членів роду;

встановити склад основних земельних комплексів, що належали Даниловичам і творили фінансове підґрунтя економічного стану роду, та шляхи їх формування;

охарактеризувати магнатську релігійну свідомість на прикладі представників роду Даниловичів;

визначити коло осіб, які складали клієнтелу Даниловичів.

Нижня хронологічна межа дослідження визначена другою половиною XVI ст. – часом формування т.зв. “нової” магнатерії у Речі Посполитій. Проте у роботі ми торкаємося історії роду від моменту його появи в історичних джерелах, тобто починаючи з 70-х років XIV ст., якими датуються перші письмові згадки про найдавніше відомого Даниловича – Данила Дажбоговича.

Верхня межа – 1750 р., час смерті останнього представника роду – сина Яна та Людвіки Дідушицької Францішка.

Методологічною основою дослідження є принципи об’єктивності та історизму. Використано й загальнонаукові методи аналізу, синтезу, узагальнення, що разом з описовим та історико-хронологічним методами дозволило оптимально вирішити завдання дослідження. Комплексний підхід до розробки теми дав можливість у повній мірі поєднати залучення до наукового обігу нових, неопублікованих документів з використанням надрукованих джерел та історіографічного матеріалу.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що вперше в українській історіографії на основі комплексу неопублікованих архівних матеріалів (зокрема родинного фонду Даниловичів) зроблено спробу дослідити в комплексі історію магнатської родини Даниловичів. Це дозволило:

провести просопографічний аналіз представників роду;

детально дослідити процес входження Даниловичів до стану польсько-литовсько-руської магнатерії;

з’ясувати причини, що призвели до втрати Даниловичами своїх суспільно-політичних позицій на початку XVIII ст.;

визначити спосіб творення магнатських латифундій у кінці XVI – першій половині XVII ст.;

окреслити клієнтелу роду та шляхи її поповнення;

виявити основні прояви магнатської релігійної свідомості.

Практичне значення. Результати дослідження можуть бути використані при написанні наукових праць з історії України і Польщі XVI–XVII ст., укладанні довідкових генеалогічних видань, при підготовці основних та спеціальних курсів у вищих навчальних закладах.

Зв‘язок з науковими програмами. Дослідження виконане у рамках науково-дослідної теми кафедри давньої історії України та спеціальних історичних дисциплін “Соціально-економічна, політична та культурна історія західноукраїнських земель середньовіччя та ранньомодерної доби”.

Результати дослідження апробовані у публікаціях та у виступах на щорічних підсумкових конференціях викладачів історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка у 1998, 1999, 2000, 2001 та 2002 рр., Другій науковій краєзнавчій конференції “Історичні пам‘ятки Галичини” (Львів, 2002).

Структура дисертації побудована за проблемно-хронологічним принципом, відповідає поставленій меті та розв’язанню завдань дослідження. Дисертація складається зі вступу, п‘яти розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.

У першому розділі подано характеристику джерельної бази та проаналізована література з теми дослідження.

У другому розділі розглянуто процес входження та еволюції (включення, перебування та регрес) роду Даниловичів у складі магнатського стану, з‘ясовано основні моменти їх біографій, перелік та коло шлюбних партнерів, основні віхи їх політичної та соціальної кар‘єри.

Третій розділ присвячено питанням формування комплексу земельних володінь Даниловичів, з‘ясуванню шляхів отримання маєтків, виділенню, уточненню розмірів та складу основних маєткових комплексів, процесу їх успадкування й передачі в середині роду.

У четвертому розділі окреслено основні групи слуг та клієнтели роду, з‘ясовано їх походження, соціальний статус, охарактеризовано стосунки з патронами.

У п‘ятому розділі на прикладі родини Даниловичів досліджено основні вияви магнатської релігійної свідомості, з‘ясовано коло надань членами роду католицьким монастирям та костелам.

У додатках вміщено чотири генеалогічні таблиці роду Даниловичів.

Обсяг тексту дисертації – 220 с., перелік джерел та літератури складає 274 найменувань.

Основні положення дисертаційного дослідження відображено у наступних публікаціях автора: 

1) Жовківські сторінки роду Даниловичів // Історична, мистецька та культурна спадщина Жовківщини: проблеми охорони, реставрації та використання. Зб. матер. укр.-поль. наук.-практ. семінару. – Жовква, 1998. – С. 137–139. 

2) До питання про фінансово-економічне життя польської магнатерії середини XVII ст. // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології. – Т. 2. – Чернівці, 2000. – С. 191–196. 

3) Рід Даниловичів в системі коронних та земських урядів Речі Посполитої // Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. – Біла Церква, 2000. – С. 55–57

4) Коронний підскарбій Миколай Данилович // Наукові зошити історичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка. Зб. наук. праць. – Вип. 3. – Львів, 2000. – С. 32–40.

5) Землеволодіння родини Даниловичів: формування та розвиток // Наукові зошити історичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка. Зб. наук. праць. – Львів, 2003. – Вип. 5–6. – С. 54–76.

6) Історичні пам’ятки родини Даниловичів у Руському воєводстві: історіографія питання // Історичні пам’ятки Галичини. Матеріали другої наукової краєзнавчої конференції. – Львів, 2003. – С. 32–42. 

7) Великий коронний підскарбій Ян Миколай Данилович: портрет на тлі епохи // Cтудії з архівної справи та документознавства. – Т. 10. – Київ, 2003. – С. 177–184.

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ ТА ДЖЕРЕЛА 

Історіографія проблеми

Приступаючи до огляду історіографії питання, зазначимо, що рід Даниловичів, попри згадки на сторінках різноманітних видань, присвячених історії України (хоча б такого фундаментального як “Історія України-Руси” М. Грушевського), так і не дочекався свого опрацювання в українських науковців. Тому більшу частину історіографії роду складають праці польських геральдистів та вчених.

Як уже згадувалося, вперше рід Даниловичів з‘являється на сторінках гербівника Бартоша Папроцького. Останній, базуючись на повідомленні польського хроніста Альберта Стрепи, прямо пов’язав походження родини Даниловичів (у Папроцького – Дангеловичів) з легендарним графом Гуйдом (Huyd), родоначальником гербової родини Драго-Сасів, що прийшов на Русь з Угорщини, та племінницею князя Данила (Дангела) Романовича. Згідно з хроністом, саме від імені сина Гуйда та племінниці Данила Романовича – Данила (Дангела) – Даниловичі (Дангеловичі) й отримали власне прізвище. Серед членів роду Папроцький згадує лише свого сучасника – львівського хорунжого Станіслава Даниловича, його дружину Катерину з Тарлів, двох їхніх синів – Яна та Миколая /160/ ), зовсім нічого не повідомляючи про давніших предків. Пояснюється це, як і щодо пізніших гербівників Шимона Окольського та Каспра Нєсєцького, тим, що головним джерелом відомостей для них були праці попередників, сучасні їм [геральдистам] історичні твори, частково власна інформація. Оскільки ж відомості про представників роду з‘являються на сторінках різноманітних хронік, щоденників лише після початку просування Даниловичів на загальнопольській арені з кінця XVI ст. (тобто з часу львівського хорунжого Станіслава Даниловича), довший час предки роду були для геральдистів та істориків “terra incognita”.

Суттєво розширив коло інформації про рід Даниловичів вже Шимон Окольський /212/ ) – монах домініканського ордену, військовий капелан під час карального походу польських військ на Україну в 30-их рр. XVII ст. – у своїй праці “Orbis Polonus”. І це не дивно, адже на той час Даниловичі увійшли до рядів польської магнатерії, займали важливі посади в системі державного центрального та місцевого управління. У розповіді про початки роду та львівського хорунжого Станіслава Даниловича Ш. Окольський загалом дублює повідомлення Б. Папроцького. Набагато цікавішими є згадки про синів Станіслава – Яна та Миколая та їх нащадків. Як і вся праця, більша частина родоводу Даниловичів наповнена вишуканими похвалами на честь представників роду (особливо автором відзначено Яна Миколая, який займав на той час посаду великого коронного підскарбія). Та поряд з панегіричними відступами, у гербівнику наводяться імена дружин Даниловичів та їхніх дітей, перераховані коронні уряди, які вони займали, та староства, що перебували в їх руках тощо.

Інформація про рід Даниловичів міститься й у гербівнику львівського єзуїта К. Нєсєцького /156/ ). У своєму викладі, зокрема щодо походження роду та деяких його представників, він частково базується на гербівниках Б. Папроцького та Ш. Окольського. У той же час К. Нєсєцький активно використовував й іншу доступну для нього літературу та джерела (різноманітні панегірики, історії колегій, постанови сейму тощо), до якої у його тексті подано відповідні відсилання. Це значно підсилює наукову цінність праці. Що стосується родової легенди Даниловичів, то К. Нєсєцький спочатку наводить версію, згідно з якою Даниловичі пов’язуються з одним з найзнатніших готських домів Hanilów (Hunilów), à через них і з римськими імператорами. Оскільки з часом у назві Hanilów буква “H” була замінена на “D”, то і рід почав називатись Даниловичами. Розуміючи фантастичність такої версії, автор подає далі традиційну геральдично-генеалогічну легенду роду Драго-Сасів, посилаючись на Шимона Окольського. При цьому геральдист рішуче відкидає одне з положень даної легенди, а саме про прямий зв’язок між князем Данилом Романовичем та Даниловичами. Зроблено це, щоправда, не на основі докладних генеалогічних студій Рюриковичів, а на підставі помилкового твердження, що нібито Данило Романович мав лише одного сина Лева. Перелік членів роду у К. Нєсєцького традиційно починається від львівського хорунжого Станіслава Даниловича (правда, автор обережно припускає, що його батьком міг бути Михайло Данилович, згаданий під 1505 р.), а завершується сином борецького старости Яна Даниловича – Францішком. Як і Ш. Окольський, К. Нєсєцький велике місце у розповіді про Даниловичів відводить інформації про різноманітні славні діяння роду і, зокрема, їх пожертвування на користь католицьких орденів, серед них і рідним автору єзуїтам. Оскільки Даниловичі були знаними жертводавцями єзуїтів, не дивно, що загальний тон є барвисто хвалебним та максимально доброзичливим (.

Сороковими роками XVIII cт. датується вихід ще одного генеалогічного довідника – гербівника новогродського воєводи Александра Яблоновського [253]. Його робота вирізняється тим, що складена як генеалогічні таблиці окремих родів. Висока наочність таблиць значно полегшує сприйняття інформації. Користувач легко може прослідкувати порядок поколінь у роді, побачити ступінь спорідненості його членів, однак одночасно суттєво зменшує обсяг вміщених відомостей та, як правило, не містить відсилань до джерел. Автор не присвятив Даниловичам окремої таблиці. Це не дивно, якщо врахувати той факт, що останні на той час уже не були магнатами й могли пишатись лише своєю минулою славою. Однак родовід Даниловичів вміщено на таблиці близько споріднених з ними Собєських (таб. 15) – руський воєвода Ян Данилович був дідом короля Яна ІІІ Собєського. За протопласта роду в таблиці взято міфічних Саса та Гуйда. Нащадками останнього були Чолхан (від якого, очевидно, пішли Чолханські), Дідуско (Дідушицькі) та Даніело – родоначальник Даниловичів. Оскільки подальший перелік поколінь автору не був відомий, він зразу перейшов до знаних йому Михайла та його сина Станіслава Даниловича (XVI ст.) йдучи надалі за схемою К. Нєсєцького.

Не зміг доповнити новими відомостями історію роду Даниловичів і гербівника Станіслава Йозефа Дунчевського, що вийшов у світ 1757 р. [159] Хоч автор задекларував як свою мету виправлення помилок, узагальнення та доповнення праць своїх попередників, в тій частині, що присвячена гербовій родині Сас, Даниловичам не відведено окремого місця. Продублювавши традиційну гербову легенду про графа Гуйда і навівши на її підтвердження цитату з хроніки А. Стрепи (“Eo tempore Comes Hujd cum non contemnendo exercitu venit ad Ducem Danielem, Masoviam omnem Duce orbam, Leone Duce cum Russis et Litvanis populante et peregrante”), С. Дунчевський подав список більших урядників, які печатались даним гербом, серед них руського воєводу Яна Даниловича, подільського воєводу Миколая Францішка Даниловича, великих коронних підскарбіїв Миколая та Яна Миколая Даниловичів, надвірного коронного підскарбія Яна Кароля Даниловичів /159/ ) – інші представники роду не згадуються.

Протягом наступного, ХІХ ст. Даниловичі хоч і не дочекались присвячених їм спеціальних монографічних робіт, однак не раз були присутні на сторінках відповідних біографічних та генеалогічних довідників. Та довший час кількість згадок про Даниловичів не переростала у якісному плані. Це пояснювалось тим, що автори таких довідників, як правило, базувались на класичних гербових книгах Ш. Окольського та К. Нєсєцького, роблячи з них лише (у кращому випадку) необхідні екстракти. Так, попри задекларовану Ф. Сярчинським спробу об‘єктивно висвітлити біографії політичних і військових діячів часів Сигізмунда ІІІ, він лише незначно розширив фактографічну базу щодо Яна та Миколая Даниловичів й їхніх синів. Зокрема до відомостей про руського воєводу Яна Даниловича, якому в його дослідженні відведено декілька рядків, додано лише не згаданий попередниками епізод про нібито втечу Яна з поля битви під Гузовим /242/ ). Об‘єктивність щодо коронного підскарбія Миколая Даниловича полягала у Ф. Сярчинського у констатації факту існування закидів шляхти у неналежному урядуванні коронним скарбом /242/ ).

Що стосується інших відповідних праць, то в одних випадках (як наприклад, було з укладеним на основі роботи К. Нєсєцького гербівником К. Лодз-Чарнєцького), вони повністю дублювали попередників /157/ ), інколи (як хоча б у випадку біографічних статей з виданої у 90-х роках ХІХ ст. “Wielkiej encyklopedyi powszechnej ilustrowanej” [214; 215; 216; 217]) тексти цих довідок не витримували елементарної критики та містили просто фантастичну кількість помилок. Інколи Даниловичі згадувались у зв‘язку з генеалогічними дослідженнями інших родів, зокрема Собєських /252/ ).

Щоправда, в цей час з‘являється декілька праць прекрасного історика–краєзнавця ХІХ ст., домініканця С. Баронча і серед них – “Pamiątki miasta Żółkwi ” та “Kronika Oleska” [106; 107]. Ці роботи не присвячені безпосередньо родині Даниловичів. Але, оскільки останні були довший час власниками цих міст і з ними був пов’язаний чималий період їхньої історії, автор не оминув увагою окремих представників роду (з кінця XV ст. – до середини XVII ст.). С. Баронч, зокрема, докладно прослідкував історію гілки руського воєводи Яна Даниловича та його нащадків, їхню роль у розвитку і розбудові названих міст та навколишніх містечок і сіл. Текст робіт насичений витягами з відповідних документів. До того ж, при написанні названих праць С. Баронч користувався рядом джерел, які на сьогодні нам недоступні (зокрема, втрачені матеріали з архіву домініканського монастиря в Підкаменні), що суттєво підвищує наукову вартість цих досліджень. Однак, все ж назвати їх істотним внеском у вивченні історії роду, можливо, не варто.

Такий стан дослідження тривав до початку ХХ ст., коли протягом декількох років з‘явились відповідні томи декількох нових генеалогічних видань, зокрема четвертий том гербівника А. Бонєцького [158, t. IV], двадцять шостий річник “Złotej księgi szlachty polskiej” Т. Жихлінського (1904) [274, rocz. XXVI] та третій том “Rodziny” С. Уруського (1906) [235, t. III]. Якісний рівень цих праць був зумовлений започаткованим у ХІХ ст. виданням цілої серії класичних джерельних видань та зверненням їх укладачів до архівних матеріалів. Наукова цінність цих досліджень є різною. Особливо потрібно відзначити гербівник Адама Бонєцького /158/ ). Він не лише зміг на основі актових джерел (друкованих, таких як “Akta grodzkie i ziemskie”, “Архіву Юго-Западной Россіи” тощо, та неопубілкованих, як, для прикладу, витягів з брацлавських, київських гродських та земських книг), що оминались попередниками, прослідкувати історію роду Даниловичів, починаючи від протопласти Данила Дажбоговича, доповнити інформацію попередників новими фактами, уточнити ряд важливих моментів генеалогії Даниловичів (в основному завдяки знову ж таки актовому матеріалу), але й уникнув багатьох неточностей та помилок, які властиві згаданим вище працям. А. Бонєцький, зокрема, уточнив дати вступу Даниловичів на відповідні уряди, імена та кількість дітей (зокрема, імена дітей львівського хорунжого Станіслава Даниловича), локалізував хронологічні межі генеалогічних фактів, вказав на можливі крайні дати життя представників роду; вченому належить і першість щодо введення до генеалогічних досліджень інформації про окремі земельні володіння та участь Даниловичів у пов‘язаних з ними судових процесах. На нашу думку, саме відповідний розділ А. Бонєцького, попри деякі помилки, наприклад, щодо дочок коронного підскарбія Миколая Даниловича, є взірцевим для подальших студій.

В основному, хоча з багатьма помилками, дублює інформацію  К. Нєсєцького і А. Бонєцького “Złota księga szlachty polskiej” Теодора Жихлінського /274/ ). Що ж стосується виданого часово найпізніше з даних трьох довідників – “Rodziny” С. Уруського, то можемо констатувати, що його упорядники підійшли до роботи неналежним чином. Попри те, що в ньому міститься інформація про Даниловичів, починаючи від протопласти Данила Дажбоговича і до останнього з роду, сина борецького старости Францішка Даниловича, він не лише менший за об‘ємом за відповідні розділи А. Бонєцького та Т. Жихлінського, але й містить багато помилок. Для прикладу, невірно вказані роки смерті руського воєводи Яна Даниловича (1624 р. замість 1628 р.) та його племінника великого коронного підскарбія Яна Миколая (1649 р. замість 1650 р.); дружина коронного підчашого Миколая Даниловича названа Аполонією (правильно – Аполінарія) тощо /235/ ). Хоча деякі з цих помилок можуть бути пояснені погано вичитаним текстом – як у випадку з датування рокошу Зебжидовського 1592 р. чи Смоленської виправи Владислава IV 1622–1634 рр., – все ж довідник С. Уруського, порівняно з попередніми двома, помітно програє.

Велику кількість помилок містить стаття щодо Даниловичів й у виданій у 1936 р. “Polskiej Encyklopedyi Szlacheckiej” /228/ ).

Прислужився дослідженню історії роду Даниловичів відомий авторитет серед генеалогів ХХ ст. австрієць Отто Форст де Баттагліа. Щоправда, Даниловичами він цікавився лише в зв‘язку з їх кровною спорідненістю з польським королем Яном ІІІ Собєським. Поставивши за мету дослідити генеалогію цього короля і його дружини Марії Людвіки, Форст де Баттагліа мусив обов‘язково з‘ясувати і походження матері Яна Собєського – Теофілі Данилович, а, відтак, і її безпосередніх предків. Праця австрійського вченого базована переважно на матеріалі, взятому з Коронної Метрики, записів гродських та земських судів, ряду друкованих джерел. Це дозволило автору в одних випадках уточнити ряд генеалогічних даних (рік народження львівського хорунжого Станіслава Даниловича та його сина, руського воєводи Яна Даниловича), в інших припустити можливі роки народження чи укладення шлюбів членами цієї родини. Форст де Баттагліа, зокрема, дещо скоригував відомості А. Бонєцького щодо кількості поколінь Даниловичів у XVI ст., вказав на те, що Михайло Данилович був не батьком, а дідом львівського хорунжого Станіслава Даниловича (сином Михайла і батьком Станіслава був відомий нам з праць С. Баронча Єжи Данилович) /144/).

Нове слово в дослідженні біографій найбільш видатних представників роду було сказано з початком видання “Polskiego słownika biograficznego”. У ньому, зокрема, вміщено статті, присвячені руському воєводі Яну Даниловичу, його дружині Софії, синові Станіславу та дочці Урсулі; великому коронному підскарбію Миколаю Даниловичу, його сину Яну Миколаю, онукам – надвірному підскарбію Яну Каролю (на початку статті вміщено відомості і про його батька Петра Даниловича) та подільському воєводі Миколаю Францішкові [114; 115; 120; 155; 184; 221; 222; 257]. Написані відомими істориками (К. Піварським, К. Тишковським, К. Лепшим, В. Чаплінським, Л. Харевічовою) з використанням відомої їм літератури та залученям нових груп джерел (зокрема таких, як особисті листи чи військові реєстри, матеріали коронного скарбу), вони є до цього часу найповнішими біограмами перерахованих членів роду. Однак дані статті є досить стислими (що цілком зрозуміло з огляду на поставлені перед “Słownikiem” завдання), містять деякі помилки (наприклад, невірно вказано дату смерті Яна Миколая Даниловича), стосуються лише декількох представників роду. У деяких випадках автори свідомо уникали уточнення інформації. Так через суперечність інформації про імена та число дочок коронного підскарбія Миколая Даниловича, К. Тишковський перерахував лише імена їхніх чоловіків.

Обов‘язково мусимо сказати про ще одну групу використаної нами літератури, яку становлять генеалогічні та біографічні праці істориків, присвячені іншим родам чи особам, які так чи інакше (через родинні зв’язки, близьке знайомство) були пов’язані з родом Даниловичів. Це, зокрема, праці чи окремі статті у біографічно-довідкових виданнях, які присвячені родам (або ж окремим їх представникам) Гербуртів, Уханських, Сапєгів, Дідушицьких, Лянцкоронських, Тишкевичів, Опалінських та ін [131; 146; 147; 172; 200; 201; 229; 234; 236; 258]. Такими є і цілий ряд відповідних біографічних статей, написаних відомими польськими вченими для згаданого “Polskiego słownika biograficznego” [112; 122; 123; 126; 128; 151; 154; 168; 169; 170; 174; 182; 195; 199; 203; 204; 205; 220; 223; 231; 232; 233; 243; 251; 270]. Саме інформація з такого роду праць дала можливість уточнити автору багато важливих фактів з життя родини Даниловичів.

Друга половина ХХ ст. також не позначилась проривом у дослідженні генеалогії Даниловичів. Представники роду з‘являються на сторінках наукових праць, популярної літератури, різноманітних довідників, однак інформація про Даниловичів в них базується, в кращому випадку, переважно на працях попередників (див. наприклад – [250]), а в гіршому містить перекручені факти, що повністю переписують біографії окремих осіб. Так, для прикладу, було з біографіями Даниловичів у виданому у 1995 р. “Leksykonie historii Polskiej” /117/ ). Згідно з нею, коронний підскарбій Миколай Данилович, що помер у 1624 р., був взятий у полон татарами біля Запоріжжя та страчений. Насправді ж так загинув племінник останнього, син руського воєводи Яна Даниловича Станіслав.

Щоправда, Даниловичів не оминув увагою на сторінках другого тому своєї капітальної праці “Genealogia” польський вчений В. Двожачек /135/ ). Однак реконструйована ним генеалогічна таблиця переважно базується на присвячених Даниловичам статтях А. Бонєцького та “Polskiego słownika biograficznego”.

Зазначимо, що Даниловичі не були лише героями генеалогічно-біографічних праць. Часто історики, які вивчали соціальну, політичну, економічну чи культурну проблематику в житті суспільства, досліджували роль та місце окремих представників родини Даниловичів у суспільних процесах, що відбувались у житті Речі Посполитої ХІІІ – XVIII ст. Тому ці праці дають можливість охарактеризувати окремі сторони професійної діяльності членів роду (наприклад, праці щодо управління скарбом, їх військової діяльності, участі в окремих воєнних кампаніях[143; 142; 104; 187; 186; 125; 266; 267]), прослідкувати надання окремим монастирям та костелам [110; 176; 173; 202; 230; 265; 269]; подають характеристику окремих сторін життя та діяльності шляхти як стану та її окремої суспільної групи магнатерії; дозволяють краще зрозуміти їх менталітет, малюють загалом історичне тло даної епохи [191; 271; 127; 100; 101].

Багато інформації про окремих представників роду міститься і у великій групі краєзнавчої літератури, що з’явилася протягом ХІХ–ХХ століття [130; 180; 198; 237; 238]. 

Підводячи підсумок огляду історіографії теми, можемо констатувати факт відсутності цілісного дослідження з історії роду Даниловичів зокрема та досліджень, які б прослідкували процес входження, перебування та регресу їх із лав польської магнатерії. Праці попередників стосуються, як правило, окремих представників роду, в основному з першої половини XVII ст.

Джерела

Основою для написання дослідження стали документи, які зберігаються у фондах Центрального державного історичного архіву України у Львові і, насамперед, у фонді 181 (Лянцкоронські). Використані нами документи складають окрему тематичну групу 2 опису фонду (справи 199-346). Інформація, яка міститься у матеріалах даної групи, стосується головним чином родини Даниловичів (насамперед тієї їх лінії, яка походить від коронного підскарбія Миколая Даниловича, хоч наявні й поодинокі документи, пов’язані з лінією руського воєводи Яна Даниловича) та деяких споріднених з ними родин (Вишневецьких, Гербуртів, Семашків, Конєцпольських, Цетнерів, Домбських, Опалінських, Тенчинських). Часово дані документи охоплюють період від кінця XVI до першої чверті XVIII cт. Більша частина матеріалів стосується коронного підскарбія Миколая Даниловича, його синів – коронного підскарбія Яна Миколая Даниловича і коронного підчашого Миколая Даниловича, а також спадкоємців останнього, меншою мірою – інших синів Миколая Даниловича та їх нащадків (переважно документи першої половини – середини XVII cт.).

Матеріали дозволяють припустити можливість існування окремого архіву Даниловичів. Зазначимо, що формування власних архівів представниками панівних верств почалось досить рано, а необхідність їх творення пояснювалася потребою забезпечення правової, політичної, господарської та юридичної діяльності магнатів і шляхти. Хоча збиранню підлягали передусім акти, що були правовою підставою для забезпечення недоторканості власності /86/ ), такі архіви містили документи різного виду і призначення, які всебічно характеризували життя й діяльність їхніх власників. Дослідники вирізняють окремі складові частини магнатських архівів: це, передусім, родинний архів, що концентрувався довкола особи голови роду, та адміністративно-господарський, що був результатом економічної діяльності адміністрації маєтків /86/ ). У нашому випадку маємо справу саме з родинним архівом.

Можемо чітко прослідкувати процес формування та передачі даного архіву названої гілки родини Даниловичів по лінії: Миколай Данилович (1624 р.) Ян Миколай Данилович (1650 р.) коронний підчаший Миколай Данилович (1676 р.) його дочка Софіанна (у першому шлюбі Цетнер, у другому – Домбська) і далі до родини Цетнерів. Створення цієї підбірки документів найскоріше пов’язане зі старшинством у родині та покладанням кимось із родини на себе обов’язків щодо впорядкування справ померлого. Так, зокрема, було після смерті коронного підскарбія М. Даниловича, коли згадані обов’язки взяв на себе його старший син Ян Миколай. Оскільки останній помер бездітним, то впорядкування його спадщини перейняв брат Миколай Данилович (про це докладніше див. далі). Пізніше архів перейшов до однієї з його дочок – Софіанни Цетнер, а від неї – до її синів. Ймовірно, саме з архівом Цетнерів вони потрапили до архіву Лянцкоронських, який на початку ХIХ ст. почав формуватися у містечку Розділ на Львівщині.

Більшість матеріалів даної групи складають т. зв. історичні залишки, тобто документи, які безпосередньо виникли у процесі подій, відображених джерелами, та були їх певною ланкою. Це грамоти, акти правового-судового характеру (заповіти, передшлюбні угоди, рішення судів, обляти, акти поквитування, реєстри речей і документів), різноманітні витяги з гродських і земських книг, листи, інвентарні описи, повідомлення, боргові зобов’язання, квитанції тощо.

Нами було використано ряд актових книг гродських та земських судів окремих земель декількох воєводств Речі Посполитої. Відомо, що актові книги земських та гродських судів є масовим джерелом публічно-правових і приватно-правових актів, зібранням облят найрізноманітніших привілеїв, розпоряджень, судово-адміністративних ухвал і рішень та інших документальних матеріалів, що створювалися у відповідних канцеляріях і вписувалися у книги власних урядів. Вони містять відомості з багатьох галузей історії: соціальної, економічної, політичної та інших /93/ ). Важливим залишається і використання гродських та земських книг у генеалогічних дослідженнях – за відсутності відповідних метричних книг та документів приватного характеру саме записи у гродських та земських книгах дали можливість уточнити ряд фактів біографій (наприклад, прізвище шлюбного партнера, крайні межі дат одруження, розлучення, смерті і т. д.) членів родини Даниловичів.

Цілий ряд різноманітних оригінальних документів (генеалогій, договорів, судових актів, листів, копій реляцій тощо), що так чи інакше стосуються історії роду Даниловичів, міститься у ряді фондів відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, а саме у фондах 3 (Центральний Василіанський архів і бібліотека у Львові), 4 (Баворовські), 5 (Оссолінські), 45 (Дідушицькі), 103 (Сапєги), 141 (Чоловський).

О п у б л і к о в а н і д ж е р е л а представлені декількома збірниками документів та серією класичних серійних видань. Насамперед назвемо зібрання правових актів Речі Посполитої “Volumina Legum” (Т. 3, 4, 5), окремі томи ряду серійних видань, таких як “Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitey Polskiej”, “Архив Юго-Западной Россіи”, та групу інших несерійних документальних зібрань, опублікованих протягом ХІХ–ХХ ст.

Усю сукупність використаних нами джерел поділимо на нарративні (оповідні) та актові (документи, різноманітних державних установ).

До першої підгрупи писемних нарративних джерел належать гербівники та приватні генеалогічні записки.

Гербівники – це спеціальні генеалогічно-геральдичні довідники. Їх творення було зумовлено необхідністю на етапі завершення формування привілейованих станів у пізньосередньовічному суспільстві та, у зв‘язку з обмеженням доступу до них, подати й систематизувати відповідні відомості. Метою укладення гербівників, насамперед, було отримання та збереження геральдично-генеалогічної інформації про представників відомих родів та їх глорифікація. Перші гербові книги на Заході були складені ще в ХІІІ ст. та активно продовжували творитись надалі. Додамо, що самі по собі гербівники (як і приватні генеалогічні записки) є дуже специфічною групою джерел та вимагають від дослідника якнайбільшої критичності у роботі з ними, оскільки інформація для гербівників, як і приватних генеалогічних записок черпається, як правило, з усних джерел (розповідей рідних, близьких, знайомих) та з власних, інколи явно тенденційних споминів /135/ ). Рівень довіри до них визначається ступенем вірогідності вміщеної у них інформації та мірою критичності безпосереднього укладача до використаних усних та писемних джерел.

У Польщі традиція створення таких довідників відноситься лише до XV ст. і пов‘язується з укладенням так званих “Клейнодів” Яна Длугоша. Однак інформацію не лише про герб, але й рід Драго-Сасів та про Даниловичів вперше подав польський геральдист XVI ст. Бартош Папроцький у гербівнику 1584 р. [160]. Згадані Даниловичі також на сторінках усіх наступних більших польських довідників XVI–XX ст. Не зупиняючись докладно на змісті вміщених у них відомостей щодо самого роду (на цьому зупинимося нижче, аналізуючи історіографію питання), додамо, що гербівники є цінним джерелом унікальної інформації, нерідко недоступної з інших джерел.

Тісно пов‘язані з гербівниками і приватні генеалогічні записки. Головна відмінність між цими двома видами генеалогічно-геральдичної літератури полягає у тому, що останні, на відміну від гербівників, стосувались одного або декількох родів.

Ми використали, насамперед, генеалогічні таблиці роду Даниловичів та споріднених з ними родів Гербуртів, Рудгєжів, Тенчинських, Цетнерів, Потоцьких, Дідушицьких та Семашків, що зберігаються у ЦДІА у Львові та відділі рукописів ЛНБ ім. В. Стефаника /8; 12; 15/ ). Відомості в даних родоводах стосуються лише частини членів роду Даниловичів, а саме гілки великого коронного підскарбія Миколая Даниловича та його нащадків від останніх десятиліть XVI – до кінця XVII ст. Незважаючи на те, що укладення більшості цих таблиць відноситься до XVIII cт. (найімовірніше, це зробив хтось із родини Цетнерів), подана в них інформація є надзвичайно важливою та заслуговує на серйозну увагу дослідника. Насамперед тому, що на деяких таблицях (чи то біля прізвища, чи то на маргінесах) містяться додаткові відомості про особу, інформація, як правило, економічного плану – про земельні володіння окремих представників роду, проведені розподіли майна тощо *. Дані додаткові відомості слугують добрим путівником для подальших пошуків джерельного матеріалу. Одночасно потрібно відзначити і те, що інформація деяких таблиць інколи є суперечливою **, тому наведені в них дані потребують верифікації за іншими джерелами.

До такого ж роду джерел можемо віднести опубліковані генеалогічні праці (т. зв. “pamiętnikł”), вміщені у виданих С. Пшилєцкого “Pamiętnikach o Koniecpolskich”, у праці М. Дідушицького “Kronika domowa Dzieduszyckich”, та рукопис XVII ст. “Domu Łodziow starozytność y genealogia Panow ze Bnina Opalinskich”*** [12, спр. 77; 177; 213]. У першому випадку маємо справу з написаним у 1651 р. родоводом дому Конєцпольських пера Сигізмунда Стефана Конєцпольського, серадзького земського судді /213/ ). Незважаючи на те, що дана праця містить лише побіжні відомості про деяких представників родини Даниловичів (руського воєводу Яна, його дочку Марціану, дружину канцлера Єжи Оссолінського Ізабелу), деякі з цих відомостей є унікальними і не дублюються повністю в інших джерелах (як, наприклад, трагічний епізод, пов’язаний з самогубством Адама Жулкевського у родинному замку Яна Даниловича Олеську) /213/ ).

Подібною до попередньої є праця анонімного автора “Domu Łodziow starozytność y genealogia Panow ze Bnina Opalinskich”. Як видно з назви, робота присвячена родоводу Опалінських. Невелика за об‘ємом (усього 36 сторінок), вона містить інформацію про Опалінських від найперших згадок про протопласта даної родини і до середини XVII ст. Для нас цікавим був розділ, присвячений великому коронному маршалку Лукашу Опалінському, – його дочка була першою дружиною великого коронного підскарбія Яна Миколая, а сам він дещо пізніше одружився з сестрою Яна Миколая Софією. Дане джерело підтвердило інформацію про скандальний розрив шлюбу між Яном Миколаєм і Ельжбетою Опалінською, подало нам вік останньої.

Початком XVIIІ ст. датується і спроба укладення руським воєводою Яном Станіславом Яблоновським (помер 1731 р.)  невеликого геральдично-генеалогічного довідника, присвяченого найвідомішим у Польщі та Литві родам(. Структурно робота складається з декількох частин, перша з яких присвячена дому Собєських, друга – князівським родам, третя – знаним шляхетським родам. Саме у третій частині і міститься невеличка стаття про Даниловичів. Об‘єм інформації про них досить спрощений і в основному складається з перерахунку відомих автору членів роду. Впадає у вічі, що лінія руського воєводи Яна Даниловича відома Я. Яблоновському значно краще, ніж лінія великого коронного підскарбія Миколая Даниловича – так автор не зміг ідентифікувати дружину брацлавського воєводи Яна Потоцького. Впевнено натомість названо живих на початку XVIII ст. парчовського та борецьких старост (імена не подані) /12/ ).

Дещо інший характер носить укладена в середині ХІХ ст. “Kronika domowa Dzieduszyckich” пера М. Дідушицького. Для нас вона цікава під декількома оглядами. По-перше, Дідушицькі, як і Даниловичі, були давньою українською родиною, чиє коріння простежується з XIV ст. Перші відомі родинні центри обох родин знаходилися в одному куточку Галичини – в районі Жидачівського передгір‘я Карпат, а самі родини були безпосередніми сусідами. По-друге, Дідушицькі повторили (правда, років на сто пізніше) шлях Даниловичів від середньої шляхетської родини до магнатів, що дає можливість знайти у їхній долі щось спільне. Врешті, Дідушицькі були пов‘язані з Даниловичами і родинними зв‘язками. Тому не дивно, що на сторінках “Kronikу domowej Dzieduszyckich” вміщена інформація про деяких членів роду Даниловичів, а саме про його протопласта Данила Дажбоговича, його сина Дмитра, подільського воєводу Миколая Францішка та його сина борецького старосту Яна.

Ще однією групою джерел є різного роду мемуари та щоденники, написані протягом XVI–XVIII cт. Вони, поряд з тим, що потребують значної обережності у роботі, оскільки часто базуються на плітках та неперевіреній інформації /135/ ), творять для дослідника вагому джерельну базу. Мемуари та щоденники, написані очевидцями подій, позбавлені сухої формулярної структури документів та містять значний обсяг інформації, яка стосується повсякденного життя особи, фіксують поточні події, не відображені в інших групах джерел. При написанні роботи було використано цілий ряд мемуарів та щоденників, головними з яких є спогади та записи К. Огієра, ксьондза Я. Вєлєвіцкого, Збігнєва та Єжи Оссолінських, Станіслава Освєнціма, Самуеля і Богуслава Маскевичів та ін. [44; 46; 49; 50; 51; 60; 62; 63, t. XVII, XIX]. Особливо потрібно виділити щоденник великого литовського канцлера Альбрихта Станіслава Радивила. Вміщені у ньому записи не лише охоплюють великий часовий період (1632–1656), але й є дуже інформативно насиченими. Перебуваючи в найближчому оточенні короля та займаючи важливу посаду в адміністрації Великого князівства Литовського, А. Радивил подає відомості не лише про важливі державні справи, але й приватне життя великої кількості осіб, як його сучасників, так і їхніх предків, розкриває таємні важелі політичних впливів * [57]. Оскільки охоплений у щоденнику період був часом активної діяльності другого покоління Даниловичів-магнатів, не дивно, що їхні імена з’являються на його сторінках. Зрозуміло, що це насамперед стосується великого коронного підскарбія Яна Миколая Даниловича – можливого політичного партнера та приятеля автора, його братів Петра та Станіслава Даниловичів. Саме зі сторінок даного щоденника нам відомі і окремі епізоди варшавського життя сина руського воєводи Станіслава Даниловича, обставини його загибелі в 1636 р., дати шлюбів та смерті деяких інших членів роду.

При написанні роботи були використані тогочасні хроніки та різноманітні історичні твори [77; 161; 58; 32; 38], а також ділове та приватне листування Даниловичів та ряду інших історичних осіб [8, спр. 227, 231; 64; 52; 37].

Документально-актовий матеріал, використаний в роботі, подано в основному витягами із гродських та земських книг окремих воєводств.

Окрему, дещо розрізнену групу джерел творять написи на саркофагах та меморіальних дошках Даниловичів (вони відомі з тогочасних і пізніших описів) ** та портрети окремих членів роду ***.

РОЗДІЛ 2. Політична кар’єра та економічне зростання Даниловичів: матеріали до просопографії роду

2.1. Перше покоління Даниловичів-магнатів: входження до магнатського прошарку

Починаючи викладення матеріалу, зазначимо відсутність єдиного чіткого визначення, кого можна вважати магнатом, та розуміння різниці між просто багатим шляхтичем (інколи вживається на його означення термін “шляхтич, власник багатьох сіл”) та магнатом. Як зауважила Н. Яковенко, в сучасній українській (додамо – й у польській) історіографії поняття “магнат” читачі та вчені-історики сприймають не як строгий термін, а як свого роду метафору /100/ ). Зрозуміло, що головною причиною цього є відсутність єдиних критеріїв для визначення вказаного соціального прошарку шляхти. Ряд дослідників пропонували користуватися для означення цієї групи кількісними показниками, тобто вважати магнатом шляхтича, який володів більшою від визначеної межі кількістю сіл та містечок – лише достатній майновий статус міг забезпечити особі можливість виконання специфічних суспільних функцій. Нижня пропонована межа в таких випадках становить, як правило, не менше десятка сіл. Своєрідною модифікацією такого підходу є пропозиція враховувати кількість підданих, що перебували у власності особи. Оскільки визначення їх числа можливе лише на основі підрахунку димів-дворів (податкової одиниці), то до магнатів відповідно пропоновано зараховувати власників 300 та більше (О. Баранович) чи то 500 і більше (З. Анусік, І. Крип’якевич, Н. Яковенко) димів. Ще одним видом такої кількісної оцінки магнатського прошарку є, наприклад, пропозиція Я. Мацішевського вважати магнатом особу, яка утримувала військовий відділ, що був більший за місцеві штатні загони, та значний двір. Однак усі такі показники не є достатніми. Насамперед, різною була прибутковість окремих сіл; вона залежала від географічного розміщення, від наближеності до шляхів сполучення та місцевих торгових центрів, якості землі, способу ведення господарства (фільварок у селі значно збільшував прибутки його власника), загальної ситуації в краю, кількості підданих – можна було отримати однаковий прибуток (в грошовому еквіваленті) маючи і 300, і 500 підданих, у залежності від вищенаведених факторів. Зрозуміло, що відкинути повністю критерій посідання великої земельної власності неможливо, тому історики деколи вдаються до неуточнених визначень. Так, наприклад, автори перевиданої у 1996 р. історії польського суспільства Х–ХХ ст., зазначивши, що для визначення статусу магната статистичний критерій непридатний, на наступній сторінці водночас стверджують, що посідання “розлогих дібр” може слугувати відповідною підставою, яка дозволяє віднести дану особу до магнатів. Пояснення того, що ж є “розлогими дібрами” автори уникнули /194/ ).

Як результат, деякі дослідники почали враховувати не лише маєтковий стан, але і ті суспільно-політичні функції, які виконувала особа. Для прикладу, магнатом вважають сенатора Речі Посполитої (світськими сенаторами у Речі Посполитій були воєводи, каштеляни та ряд міністрів Корони й Великого князівства Литовського). Розвиваючи це означення, ряд інших вчених пропонують зараховувати до магнатів тих осіб, які могли, користуючись власним впливом при королівському дворі, протегувати власну клієнтуру, в переважній більшості близьку до себе шляхту: “Magnatem był ten, kto potrafił wydźwignąć w hierarchii społecznej zasłużonego wobec siebie szlachcica, uzyskać dlań wysoką godność, w wypadku skrajnym – kreować nowy ród magnacki” /194/ ). 

Усі ці визначення, попри те, що мають право на існування, не можуть вважатися повними – кількісні показники не завжди враховують якісного фактору, а якісні не враховують потенційної спроможності. Адже магнат, який перебував у немилості короля, мав менше шансів домогтись отримання для свого слуги якоїсь посади чи уряду, ніж наближений до королівського двору шляхтич. Потрібно враховувати і потенційну можливість роду домогтись для своїх членів високого становища. Враховуючи все це, дослідники почали наголошувати на тому, що для окреслення магнатерії потрібно враховувати увесь комплекс і якісних, і кількісних факторів. Наприклад, А. Керстен пропонував вважати магнатом особу, яка відповідала наступним критеріям: наявність відповідного маєтку; здійснення особою певних політичних функцій (участь у команді влади чи опозиції); родовитість (в цьому ключі Я. Мацішевський пропонував вважати ознакою магнатського роду наявність у ньому декількох сенаторів); зовнішні ознаки престижу (наприклад, палац); рівень освіти * /191; 271/ ).

Н. Яковенко наводить наступні (крім володіння достатнім маєтком), виділені нею “класичні” риси магнатерії: обійняття сенаторських урядів протягом декількох поколінь, утримання в своїх руках королівщин, посідання почесних титулів, наявність власних збройних загонів і великих дворів, існування певного кола залежної від магната шляхти-клієнтів, нарешті, доступ до відповідного шлюбного ринку /100/ ). Погоджуючись з тим, що поняття “магнат” було динамічним в часі та змінним в просторі /194/ ), вважаємо, що такий перелік якнайкраще характеризує (попри певні застереження, висловлені Н. Яковенко, щодо його застосування для території Волині і Центральної України) належність особи до магнатерії.

Мусимо враховувати й те, що не існує єдиної думки і про хронологічні рамки існування магнатерії як соціального прошарку. Відома сучасна польська дослідниця Тереза Зєлінська вважає, що саме визначення “магнатерія” можна, властиво, застосовувати лише для періоду від XVI до XVIII ст. На її думку, не можна ставити знаку рівності між магнатом, аристократом та можновладцем /271/ ). Натомість в історичній літературі фігурує і термін “нова магнатерія” (, під якою розуміють саме ті роди, які стали магнатськими протягом зазначених Т. Зєлінською хронологічних рамок. Очевидно, виникнення “нової магнатерії” передбачає існування й старої.

Беручи до уваги все вищесказане, визначимо приналежність Даниловичів з кінця XVI ст. до магнатських родів та спробуємо окреслити за поколіннями їх історію як магнатського роду, опираючись на факти їх біографій.

* * *

На загальнопольскій політичній арені Даниловичі з’являються в кінці XVI століття**. З часу своєї появи в Галичині вони належали до середньої шляхти. Уже перший відомий нам представник роду – Данило Дажбогович Задеревецький – ще до 1371 р. володів принаймні одним власним селом – Задеревачем, отримавши в подальшому спочатку від королеви Єлизавети села Лисовичі, Дирин і Григорів, які межували з його маєтностями (1371 р.) /27/ ), а пізніше, у 1394 р., від короля Ягайла отримав села Чахрово (Czachrowo), Загвоздзє (Zahwozdzie) і Джурів (Dziurow) з трьома присілками у Галицькому і Жидачівському повітах з умовою військової служби в два списи і десять стрільців /158/ ). Протягом декількох наступних поколінь родова маєтність Даниловичів коливалась у межах 5–10 сіл.

Завдяки одруженню, отримав свій уряд найдавніший із згаданих у автора першого польського гербівника Бартоша Папроцького представник роду – Станіслав Данилович (народився біля 1520 р. – помер у квітні 1577 р. /144/ )). Одружившись з Катериною з Тарлів, він зміг у 1572 р. обійняти уряд львівського хорунжого, який до цього довший час утримували її родичі – Анджей Тарло (1522–1532) та Ян Тарло (від 1532) /263/ ).

Однак довший час Даниловичам так і не вдавалося перетнути межу між багатою шляхтою і магнатерією. Провінційність роду, неможливість потрапити до кола державців прибуткових староств та королівщин стримували ріст політичної та економічної потуги роду. Вже згаданий львівський хорунжий Станіслав Данилович, власник двох великих маєтностей – Журівської та Олеської, до яких входило декілька десятків сіл, лише наблизився до тієї межі (претензійністю на вищий статус та демонстрацією потуги роду, напевно, мала слугувати розбудова родової усипальниці у Жидачеві). Не відомо, коли б змогли представники цієї знаної руської родини проникнути до лав магнатерії, якби не зміна політичної ситуації у Речі Посполитій в цілому. Вигасання чоловічої лінії Ягеллонів, пов’язані зі зміною королівської династії пертурбації, розвиток шляхетської політичної свободи, який супроводжувався наступом на права монарха, запрошення на престол іноземців (француза Генріха д’Анжу, семигородського князя Стефана Баторія, врешті – шведа Сигізмунда Вази), посилення контрреформації у Речі Посполитій створило сприятливий клімат для творення нової, економічно сильної магнатерії, що прийшла на зміну польським і литовським великим феодалам XIV–XVI століть. Т. зв. екзекуція коронних маєтків середини XVI ст.*, необхідність творення нового прокоролівського табору династією Вазів, представники якої посідали польський престол починаючи з 1587 р., – все це творило підґрунтя, яке дало змогу активним та діяльним особам будувати прекрасну власну кар’єру. Змогли скористатись цим шансом і Даниловичі.

Справжній прорив до лав політичної еліти Речі Посполитої змогли здійснити сини львівського хорунжого Станіслава Даниловича – Миколай та Ян (народились відповідно біля 1558 та у 1570 рр. /43; 144/ )). Відправлені батьком за модою того часу на навчання до університетів Західної Європи (зокрема, у 1581 р. студіювали в Діллінгені (Німеччина) /160; 257/ )), вони, повернувшись до рідного краю, беруть активну участь у політичних баталіях кінця 80 – початку 90-х рр. XVI ст. Деякий час після прибуття з-за кордону вони навіть перебували при королівському дворі: один з них був учасником у розіграній (в суботній вечір 6 червня 1592 р. у королівському замку в Кракові) на честь коронації королеви історії Актеона (“przez psy pożartego”) разом зі Станіславом Стадніцьким, Теодором Лаським та деякими іншими молодими шляхтичами /58/).

Початком активної політичної діяльності молодих шляхтичів можна вважати участь у роботі вишенського сеймику. Їх прізвища знаходимо серед осіб, що підписали рішення на післяконвокаційному сеймику у Вишні 8 травня 1587 р. та на листопадовому сеймику цього ж року. Тут разом з іншими представниками шляхти Руського воєводства вони задекларували свій “нейтралітет” щодо вибору нового короля, після чого мали вирушити у всеозброєнні до Жешова /27/ ).

Вперше на загальнодержавній політичній арені Ян та Миколай Даниловичі виступають у 1593 р., коли на сеймі, що відбувся в Варшаві у травні–червні цього року, Миколай Данилович був обраний маршалком. Сталося це 14 травня /32/ ). Вважають, що своїм обранням Миколай Данилович завдячує не особливим особистим рисам, а насамперед незаангажованості в боротьбі між “регалістами” (прихильниками короля) та “канцеляристами” (прихильниками коронного канцлера Яна Замойського), тобто він був обраний як фігура компромісна. Тоді на сеймі якраз розглядалося питання про надання дозволу королеві Сигізмунду ІІІ виїхати до Швеції з метою успадкування престолу після смерті батька Іоана ІІІ Вази. Ймовірно, що успішне розв’язання даного питання, можлива протекція з боку Яна Замойського й дозволили Даниловичам потрапити до королівського двору. Навесні 1594 р. Миколай Данилович як королівський дворянин на заклик монарха вирушив йому на допомогу до Швеції /53/ ). Після повернення на батьківщину Миколай Данилович та його брат і надалі перебували при дворі. Практично одного віку з молодим королем Сигізмундом ІІІ Вазою, вони зуміли завоювати його довіру. Ян Данилович, зокрема, був призначений на посаду крайчого королеви /27; 184/ ).

Упродовж 90-х років XVI – на початку ХVII cт. Ян та Миколай Даниловичі брали участь у військових походах під керівництвом Яна Замойського та Станіслава Жулкевського(, під час яких добре себе зарекомендували. Один з братів (правда невідомо хто) став королівським ротмістром /21/ ). Уже в грудні 1599 р. Сигізмунд ІІІ призначив Миколая (разом із Яном Замойським, Станіславом Жулкевським, львівським земським писарем Яном Свошовським та молдавським архієпископом Єжи (Юрієм) Могилою) одним з опікунів Констянтина – сина молдавського воєводи Яреми /27/ ). У наступному році на чолі військового загону він же брав участь у так званому Мунтянському (Мунтянія – частина Валахії) поході гетьмана Я. Замойського /38/ ). Згодом Миколай Данилович був одним із членів комісії, яка повинна була врегулювати виплату заборгованої війську платні /54/ ). Ян Данилович був номінований у травні 1599 р. на уряд белзького ловчого*, а у грудні 1600 р. – крайчого коронного /259/ ). Додамо, що з 1592 рр. він тримав Чигиринську волость, а у 1594 р. був призначений корсунським старостою /188/ ).

Вдалими були дії Даниловичів і на шлюбному ринку**. Уже на початку 1594 р. Миколай Данилович одружився з Геленою Уханською, донькою Павла Уханського та Анни Гербурт***. Дружина принесла йому багатий посаг, оскільки після трагічної смерті в 1590 р. у Стамбулі Павла Уханського Дрогобицьке староство, яке він тримав, було віддане у пожиттєве користування його донькам. Миколай Данилович на цей час був королівським дворянином, але, відзначившись у битвах з татарами у Валахії в 1595 р., наступного року отримав дозвіл короля на надання йому цього староства. Згодом він став власником і батьківського маєтку дружини – містечка Уханє /258/ ). Треба зазначити, що Миколай Данилович надалі постійно опікувався матір’ю та сестрами своєї дружини. Зокрема, в 1615 р., після одруження Адама Сангушка з Катериною Уханською, посаг її в розмірі 80 000 зл. дали як мати, так і Миколай Данилович /200/ ); він же був і серед опікунів троюрідної сестри дружини Софії /258/ ). Ян Данилович приблизно в цей же час одружився з Катериною Красіцькою (донька коронного надвірного обозного та перемишльського каштеляна Станіслава Красіцького (1540–1602) й Катерини Якубовської /174; 52/ )), а після її смерті – зі старшою донькою Станіслава та Регіни Жулкевських – Софією (шлюб відбувся десь між 10 і 17 вересня 1605 р. у Жовкві /5/ )).

Своє політичне та економічне зростання продовжили Даниловичі й у подальші роки. Такому поступу вони завдячували наближеності до короля та підтримці таких великих політичних діячів, як Ян Замойський та Станіслав Жулкевський. Так на початку ХVІІ ст. урядом і сеймом Речі Посполитої часто порушувалось питання про так звані данини. З метою їх впорядкування декілька разів висилались комісії для огляду, обрахування та означення “пустих місць” на українських землях, які мали бути роздані шляхті для подальшої колонізації. У 1601 р. до складу цієї комісії, ймовірно за підтримки Я. Замойського, разом з руським воєводою Миколаєм Гербуртом, подільським воєводою Станіславом Гольським, белзьким воєводою Станіславом Влодеком та галицьким каштеляном Єжи Струсем був обраний і Миколай Данилович. Про діяльність цієї комісії відомо лише, що комісари з’їхалися до Бару, звідки мали вирушити до незайнятих пусток /70; 179/ ), однак участь у роботі такої комісії могла дозволити братам володіти інформацією про пусті землі, домогтись яких можна було у короля.

Перед рокошем Миколая Зебжидовського Миколай та Ян Даниловичі входили до табору поміркованих регалістів на чолі зі Станіславом Жулкевським. І хоча вони брали участь у скликаному рокошанами на початку червня 1606 р. з’їзді шляхти в Любліні, але виступили тут як противники радикальних кроків, зокрема брали участь в організованій у єзуїтському костелі нараді прибічників короля, на якій також були присутні Станіслав Жулкевський та люблінський воєвода Марко Собєський /192/ ). На вишенський сеймик 31 липня 1606 р. Миколай Данилович був навіть делегований королем як його посол та підписав постанову на підтримку Сигізмунда ІІІ /61; 27/ ). За cвою прихильність до короля вже у вересні 1606 р. Миколай Данилович отримав посаду коронного обозного /259/). Згодом він брав участь у воєнних діях проти рокошан на боці короля. Його прізвище бачимо серед тих, хто на початку жовтня 1606 р. підписав угоду між королем та рокошанами під Яновцем /206; 61/ ), а перед тим, 18 серпня 1606 р., – лист від коронного війська до рокошан /61/ ).

Ян Данилович, який перед рокошем у квітні 1605 р. отримав Белзьке староство /261/ ), під Яновцем був (разом з Криштофом Зборовським) визначений королем як парламентар до рокошан /207; 133/ ), брав участь на боці короля в битві під Гузовим. Правда, тут Ян Данилович не проявив себе, на думку сучасників, гідно: під час битви кінь, нібито, поніс його на 12 миль, і Данилович повернувся аж третього дня. Як зазначав сучасник, якби так вчинив не він, а якийсь бідніший шляхтич, то це могло б йому зашкодити /51/). Частковим виправданням Даниловича, щоправда, може слугувати те, що в той час під сильним ударом військ рокошанина Януша Радивила утік увесь фланг королівської армії /206/ ).

У 1607 р. Миколаю Даниловичу була доручена важлива дипломатична місія до Туреччини, яка, за свідченням сучасників, завершилась невдало – у Стамбулі його навіть не вислухали, заявивши, що у Польщі зараз “інтеррегнум”, тобто безкоролів’я /51; 53/ ). Але навіть ця невдача зміцнила його позиції на королівському дворі. Посол переважно був змушений споряджатись у поїздку за свій кошт, а це потребувало від нього (в даному випадку Миколая Даниловича) значних матеріальних витрат, які не завжди повертались державною скарбницею у повному обсязі /119/ ). Тому такі поїздки ставали свого роду послугою королю.

На сеймі 1609 р. М.Данилович, заручившись підтримкою С. Жулкевського, претендував на надання йому посади коронного референдаря, але не отримав її, незважаючи на заяву гетьмана, що він пропонував кандидатуру М. Даниловича лише за заслуги в громадянській війні /38/ ). Як компенсацію у цьому ж році Миколай Данилович отримав Холмське староство, а в 1610 р. – Белзьке та посаду надвірного підскарбія /261; 259/ ).

На сеймі 1611 р. Данилович був одним із кандидатів на посаду його маршалка. У цьому Даниловича підтримував королівський двір, однак шляхта відкинула його як явного регаліста /111/ ).

Саме друге десятиліття XVII ст. стало зоряним часом для братів, часом їх найбільших політичних успіхів. Ян Данилович*, який вдало проявив себе у війні за московський престол рубежу десятих – двадцятих років (зокрема, виставив власну роту зі 100 чоловік /150; 51/ )), у травні 1612 був номінований на уряд львівського каштеляна (став ним після свого тестя Станіслава Жулкевського) /263/ ), а з квітня 1613 р. і до смерті був руським воєводою /263/ ). У 1619 р. Ян отримав Бузьке староство /261/ ). Додамо, що протягом усіх двадцятих років ми бачимо його при Станіславі Жулкевському, надійним помічником та виразником ідей якого він став. Разом з ним та князем Янушем Острозьким у 1614 р. Ян Данилович був делегований Сигізмундом ІІІ на “Київську Україну” для врегулювання козацьких відносин /87/ ). Його роти згадані у війську гетьмана в Яслі (Jasle) та в кампанії 1615 р. проти грабіжницьких військових відділів /163/ ). В ході сенаторських промов на квітнево-травневому сеймі 1616 р., Ян Данилович, як і С. Жулкевський, підтримав короля у його московських ініціативах і виступив на підтримку експедиції королевича, мотивуючи це наявністю в Москві багатьох відданих королеві людей /210/ ). У вересні 1617 р. руський воєвода прибув до тестя з власним військовим почтом у табір над Дністром нижче Яруги, щоб допомогти йому у протистоянні з турками і татарами /54/ ), та виступив посередником між останнім та коронним підчашим Адамом Сенявським й Єжи Збаразьким, що не бажали спочатку приєднатись до гетьманського війська /49/ ). Разом з С. Жулкевським Ян Данилович був членом комісії на переговори з козаками у 1617 р. під Ольшанцями та в 1619 р. під Роставицею /54; 229/ ). Додамо, що окремі відділи Яна Даниловича були у війську гетьмана і під час нещасливої для останнього Цецорської кампанії (300 козаків та 100 чоловік німецької піхоти) /196/ ).

Потрібно відзначити, що протягом 1620-х рр. Ян Данилович був одним з тих, на чиїх плечах лежав вантаж відповідальності за безпеку південних рубежів Речі Посполитої. Про крайню необхідність такого захисту добре писав Й. Єрліч, який зазначав, що за регіментарства гетьмана С. Жулкевського і польного гетьмана С. Конєцпольського “ніколи у мирі Україна, ані Волинь, Поділля і Руська земля, Львів, Галич, аж до Перемишля до Кракова не лишалась. Поганство безпечно собі, мало як не вдома влітку і зимою переходили, по декілька тижнів мешкаючи…” /40/ ). Військові загони Яна Даниловича зустрічаємо серед оборонців Львова у жовтні 1620 р. (600 чоловік) /266; 229/ ), у полку ліпницького старости Яна Миколая Боратинського під час Хотинської кампанії 1621 р. (100 козаків та 100 гусарів) /225/ ), у коронному війську, спрямованому проти козаків у 1625 р. (150 козаків “пенянжних”, 100 чоловік піхоти, 300 козаків українців) /78/ ). Ян Данилович був сенатором-резидентом (1621) та членом військової ради при королі (1622) /70; 218/ ), комісаром на переговори з козаками у 1623 р. /70; 219/ ) та у жовтні 1625 р. під Роставицею /22/ ).

Як корсунський староста Ян Данилович провадив активну колонізацію Наддніпрянщини, був одним з тих, хто реально розбудовував свої держави та фактично один з небагатьох, хто інтромісувався (офіційно вступив на посаду, провівши відповідну церемонію у місцевому гроді) до свого староства /188/ ). Заселяв Ян Данилович і навколишні землі біля староства. Так, зокрема, сталося з територією біля Звенигорода, яка на 1616 р., як зафіксували люстратори, була цілковитою пусткою. Данилович поступово її заселив – у 1633 р. мешканці проживали не лише у Звенигороді, але й навколишніх селах Неморози, Верески, Квашна, Буганівка /16; 244/ ).

Вірним королівському трону виявляв себе і Миколай Данилович. На першому сеймі 1613 р. він виступав за виділення необхідної суми для походу Владислава до Москви, але не був підтриманий /113/ ). Пізніше він пішов ще далі, запропонувавши на сеймі внести зміни до збирання ланового податку. Зміни полягали у тому, що займатись цим повинні були не вибрані шляхтою на сеймиках поборці, а спеціально призначені урядом люди. Оскільки ухвалення такого рішення усунуло б шляхту від впливу на фінанси держави та зосередило б більше важелів фінансового впливу в руках контрольованого монархом уряду, воно було відхилене послами. Водночас надвірний підскарбій запропонував збільшити і розмір кварти – постійного державного податку на військові потреби* /113/ ). У тому ж році М. Данилович був залучений до участі в переговорах з учасниками військової конфедерації у Львові, а наприкінці 1613 – на початку 1614 р. брав участь у роботі комісії з ліквідації заборгованості війську /70/ ). Ймовірно, саме за послідовну регалістичну політику у січні 1614 р. Миколай Данилович був винагороджений посадою львівського каштеляна, що дало йому можливість увійти до сенату Речі Посполитої ** /263/ ). Незабаром він отримав Парчовське староство, а у 1615 р. – Самбірське та Червоногородське староства /257/ ). Вершиною політичної кар’єри Миколая Даниловича стало призначення його у червні 1616 р. (після переходу попереднього підскарбія Станіслава Варшицького на уряд підляського воєводи) коронним великим підскарбієм /259/ ). Відзначимо, що упродовж усіх років управління державною скарбницею Миколай Данилович мав підтримку короля та користувався його довірою *. Миколай Данилович згаданий серед виконавців королівського заповіту, складеного в 1623 р. /167/ ) Коли на сеймі 1618 р. його кандидатура була запропонована Станіславом Жулкевським на посаду коронного канцлера, то призначення не відбулося через побоювання короля, який вважав, що це не найкращий час для зміни підскарбія, а крім того, не мав кандидатури щоб його замінити /241/ ). На сеймі у грудні 1620 р. М. Данилович був претендентом на посаду підканцлера. В той час його підтримував королівський двір, але і цього разу все закінчилось невдачею /218/ ). Як компенсацію, у 1622 р. коронний підскарбій отримав Красноставське староство /261/ ).

Зросла в цей час і фінансова потуга роду. Миколай Данилович, який після смерті родичів успадкував родинний Журів, а також 15 сіл /257/ ), згодом значно збільшив свої маєтності. Як уже згадувалось, дружина принесла йому Уханський маєток та Дрогобицьке староство. У 1623 р. Ізабелла Семашко (сестра дружини) надала йому у тимчасове користування за 30 тис. злотих маєтки Сілища, Городок, Брантво** /8/ ). Разом з брацлавським каштеляном Миколаєм Семашко він був офіційним опікуном Еразма Гербурта /190/ ), після смерті якого частина маєтностей Гербурта перейшла до Миколая Даниловича та його нащадків /8/ ). У заповіті, складеному в Уханському замку 23 травня 1624 р., всі свої маєтності Миколай Данилович розділив між синами на 5 частин – Уханську, Радехівську, Рихтичі, Блажівську, Журівську /8/ ). А сума боргу приватних осіб Миколаю Даниловичу на цей час, за його власними підрахунками, складала понад 200 000 злотих /8/ ). Цікавим є список боржників коронного підскарбія (від коронного крайчого Миколая Сєнявського та Регіни Жулкевської до гродського писаря) та суми, які вони позичали: від декількох сотень до 30 000 злотих /8/ ). У 1621 р. у Варшаві Миколай вибудував чудовий палац (побіжний опис палацу зробив у 1643 р. Адам Яжемський /78/ )), тримав свою власну псарню, з якої, зокрема, надіслав Томашу Замойському псів (британів) /127/ ). Що стосується його брата Яна, то він не лише зміг завдяки посагу дружини Софії округлити свою Олеську маєтність, але й після вигаснення родини Станіслава Жулкевського (докладніше про це дивись у третьому розділі) зосередити у своїх руках усю його величезну спадщину.

Зростання могутності родини знайшло своє відображення і в таких зовнішніх ознаках, як розбудова власних замків-палаців в Уханє та Олеську з одночасним будівництвом родинних усипальниць в Уханському та Олеському костелах.

Картина була б неповною, якщо б не згадати про ревне слідування догматам та відстоювання позицій Католицької церкви Яном та Миколаєм Даниловичами(.

Десятками тисяч злотих вимірювались донації Даниловичів на розбудову костелів, монастирів, єзуїтських шкіл. Миколай Данилович пожертвував великі грошові суми різним церковним орденам та фундаціям, а єзуїти вважали його найбільшим благодійником Малопольської провінції свого ордену /63/ ). В Любліні він фінансував будівництво костелу кармелітів босих (після 1610 р.) /265/ ), часто жертвував гроші місцевим домініканцям /8/ ). Він також закінчив спорудження костелу Успення Богородиці в Уханє, розпочате ще Павлом Уханським /258; 66/ ), почав будівництво у 1621 р. парафіяльного костелу у Журові /244/ ) та монастиря бригідок в Самборі (складався з костелу та декількох обгороджених муром будівель). Першою настоятелькою цього монастиря була його донька Урсула /180/ ). Ян Данилович розбудував Олеський костел, фундував у 1627 р. костел св. Станіслава у Руді /27; 130/ ), костели в Станіславчику та заснованому ним Сасові /106/ ).

Помер Миколай Данилович 30 травня 1624 р. в Уханє, де і похований у парафіяльному костелі /43/ ); цього ж року у Замості було видано друком дедикацію кс. Терсовіуша на заупокійній месі за ясновельможним Миколаєм Даниловичем з Журова /248/ ).

Ян Данилович помер (як відомо нам з датованого 14 травня листа від Якуба Собєського до Янового сина Станіслава, який в той час перебував за кордоном) o 14 годині 12 травня 1628 р. у Львові /18/ ). Десь біля 27 травня тіло було перевезено до Олеська. Зять руського воєводи Якуб Собєський виголосив над його тілом дві промови – одну 15 травня у Львові при випроваджені тіла, та другу в Олеську при покладені тіла в гробовець 15 червня /5; 106; 35/ ).

Підсумовуючи вищесказане, можна ствердити, що, зважаючи на усі обставини, Яну та Миколаю Даниловичам вдалося здійснити прорив до лав магнатерії. Удвох вони отримали три сенаторські посади – коронного великого підскарбія, руського воєводи та львівського каштеляна; чотири придворних уряди – коронного обозного, надвірного підскарбія (Миколай), крайчого королеви, коронного крайчого (Ян), один земський уряд – белзького ловчого та одинадцять староств – Дрогобицьке, Холмське, Белзьке, Парчовське, Самбірське, Червоногородське, Красноставське (Миколай) та Корсунське, Чигиринське, Белзьке, Буське (Ян). Народжені в сім’ї багатого шляхтича, вони, завдяки вдалим шлюбам, авторитету, здобутому на полях боїв, дипломатичній діяльності, наближеності до Я. Замойського та С. Жулкевського – виразних прихильників серед руської шляхти обрання Сигізмунда ІІІ /185/ ), декларованій ними постійній підтримці короля, зуміли не лише збільшити власні маєтності, а й потрапити до політичної еліти Речі Посполитої, стати одними з тих, хто міг впливати на долю власної країни. Недарма ксьондз Терсовіуш у своїй промові на заупокійній месі за Миколаєм Даниловичем не раз титулував його “Jaśnie Oświeconym” (ďриводом до цього була родова легенда, що поєднувала Даниловичів з князем Данилом Романовичем) /248/ ).

2.2. Покоління друге: боротьба за утримання позицій

Друге та третє покоління Даниловичів-магнатів складають діти та онуки Яна та Миколая Даниловичів. Їх діяльність припадає на двадцяті – вісімдесяті роки XVII ст.: друге покоління Даниловичів-магнатів починало свою кар’єру ще тоді, коли на політичній арені виступали їхні батьки, за короля Сигізмунда ІІІ; найвищого злету та блиску досягли при його синові Владиславові IV, а завершували при його братові Янові Казимирові та королю Михайлові Вишневецькому. Уся гама політичних подій, які відбувались протягом цього часу, знаходила своє відображення в житті молодших Даниловичів.

Миколай Данилович мав п’ятеро синів – Яна Миколая, Петра, Станіслава, Францішка і Миколая та четверо доньок – Анну, Ізабеллу, Софію та Урсулу*. Становище батька забезпечило синам посідання високих посад, а дочкам – вигідні шлюби. Ще 1617 р. коронний підскарбій відступив Яну Миколаю Холмське староство, а у 1620 р., ймовірно за сприянням батька, Ян Миколай став коронним підстолієм /261; 259/ ). Він же займався вигідною торгівлею сіллю /8/ ). Сину Петру Миколай Данилович у 1621 р. відступив Парчовське староство /158/ ).

Що стосується дочок, то Анна (померла до вересня 1652 р. /8/ )) одружилась з Каспром Зебжидовським. Шлюб відбувся у 1617 р. на свято Трійці в Самборі. Батько дав за нею посаг у розмірі 20 тис. злотих готівкою, а також коштовностей на суму 5 тис. злотих /8/ ). Ізабелла 17 травня 1620 р. у Варшаві вийшла заміж за майбутнього канцлера Єжи Оссолінського, отримавши в посаг також 20 тис. злотих готівкою і клейнодів на суму 5 тис. злотих /46; 123/ ). Додамо, що коронний підскарбій передбачав для Ізабели ще вигіднішу партію – її чоловіком мав стати один із найбагатших магнатів того часу – Януш Острозький. Лише раптова смерть претендента зірвала ці плани. Надалі Єжи Оссолінський користувався допомогою батька дружини. Так, їдучи до Англії з дипломатичною місією, Єжи позичив у нього 12 тис. злотих /127/ ). Донька Софія була в шлюбі тричі: перший раз з Андріаном Радзімінським, вдруге – з Павлом Сапєгою і втретє – з Лукашем Опалінським /158; 205; 122/ ). Ще одна донька – Урсула, як зазначалося, – стала настоятелькою монастиря бригідок у Самборі.

Найвдаліше склалась кар’єра старшого сина Миколая Даниловича – Яна Миколая. Як і більшість шляхтичів того часу, Ян Миколай демонстрував у молоді роки жваве зацікавлення до військової справи. Свою лицарську школу він пройшов на полях Цецори та Хотина. Його гусарська рота (в 150 коней) значиться у війську коронного гетьмана Станіслава Жулкевського перед нещасливою для поляків битвою під Цецорою /196/ ). Ян Миколай був одним із протекторів знаного військового інженера Андреа дель Аква, якому належить перший проект організації військового технічного навчального закладу на теренах Речі Посполитої. На переломі 1621–1622 р. дель Аква був запрошений молодим Даниловичем випробувати пушкаря та гармати в Уханє. Ян Миколай підтримував військового інженера і надалі – саме Даниловичу дель Аква присвятив вихід одного зі своїх творів, а в 1639 р. подарував йому один із екземплярів свого рукопису “Praxis ręcznej dział” /208/ ).

З 1617 р. Ян Миколай був холмським старостою, а з 1620 р., як вже згадувалось, коронним підстолієм. У 1624 р. Ян Миколай отримав уступлені батьком королівщини Росток, Дипултиче і Молодоцін, які пізніше склали Ростоцьке староство в Холмській землі; в цьому ж році він отримав пенсію в 2000 флоренів /158/ ). Можна припустити, що Ян Миколай допомагав батькові й в адмініструванні коронним скарбом. Про це свідчить хоча б той факт, що вже по смерті у 1624 р. батька (30.V.) молодий надвірний підстолій був делегований Сигізмундом ІІІ до державців (особи, що викупили право на збір податків) для стягання платні та укладення нових договорів/27/ ).

Смерть батька не зашкодила подальшій кар’єрі молодого магната. Вже у 1627 р. він отримав у оренду руські мита (21 травня 1627 р. Сигізмунд ІІІ наказав львівським міським урядовцям підтримувати факторів коронного підстолія Миколая Даниловича в адміністрації руських мит /27/ )), а у грудні цього ж року Ян Миколай був призначений коронним надвірним підскарбієм /259/ ). Завдяки своєму поважному становищу та значному авторитету в шляхти руських земель, він неодноразово обирався сеймовим послом. Перший раз це сталось у 1623 р., коли Ян Миколай представляв Холмську землю /219/ ); та й на 5 з наступних 8 сеймів, які пройшли в період з 1624 по 1629 рр. (1624, 1625, 1626 І *, 1627, 1629 ІІ), він обирався послом саме від цієї землі /239/ ), а у вересні 1628 р. навіть був обраний маршалком післясеймового сеймику Холмської землі /82/ ). Зазначимо, що на сеймі 1626 р. Ян Миколай був одним із претендентів на обрання маршалком*, а на сеймі 1627 р. був визначений членом радомського скарбового трибуналу /70/ ). Збільшились і земельні володіння руського магната. Згідно з батьківським заповітом, він отримав у спадок маєтності Уханє, Дробичани та половину села Путновичі /8/ ).

Починаючи з 27 січня 1631 р., Ян Миколай Данилович офіційно почав виконувати обов’язки коронного великого підскарбія на час хвороби коронного підскарбія Гермолая Ліґензи /27/ ), хоча, як припускають, фактично почав керувати державною скарбницею ще з середини 1630 р. /240/ ) Як коронний підскарбій він роздає в держання чопове та інші податки окремим приватним особам, визначає місце відбирання грошей до скарбу тощо /27/ ). Зрозуміло, що після смерті Гермолая Ліґензи (27.IV.1632 р.), через деякий час, за усталеним звичаєм, посада мала б перейти до Яна Миколая. Та події розгортались надзвичайно швидко. Ще на Великодні свята (11 квітня) Сигізмунд ІІІ почував себе добре, але вже в неділю, між 7 і 8 годиною ранку 25 квітня настав удар і стало зрозуміло, що найближчим часом можна очікувати його смерті. Наближені до двору короля розуміли, що потрібно прискорити підготовку до майбутньої елекції: повної певності у тому, що наступним монархом Речі Посполитої буде обрано принца Владислава, сина Сигізмунда ІІІ, або, принаймі, когось з його братів, не було – польська корона була елекційною. Усі пам’ятали, що Сигізмундові ІІІ для утвердження на престолі довелось витримати не лише запеклу політичну боротьбу на сеймах та поза їх межами, але й провести справжню військову кампанію супроти свого головного противника – австрійського принца Максиміліана. Свіжими були для двору і спогади про рокош М. Зебжидовського у 1606–1607 рр., коли проти Сигізмунда ІІІ об’єдналась незадоволена ним частина магнатерії та середньої і дрібної шляхти Польщі і Литви і коли лише завдяки вмілим політичній та військовій акціям королю вдалося утриматися на такому хиткому для нього троні Ягеллонів. Спроби двору у другій половині 1620-х рр. домогтись від сейму визнання вибору нового короля за життя попереднього не увінчались успіхом, більше того, на сеймі 1631 р. король був змушений підтвердити заборону vivente rege (обрання наступного короля за життя попереднього). До того ж, вже померли і головні регалісти епохи Сигізмунда ІІІ (прихильники міцної королівської влади) – краківський єпископ Анджей Ліпський та коронний маршалок Миколай Вольський /171/ ). Усі наближені до двору розуміли: якщо дідичну шведську корону (яка, на жаль, для Сигізмунда ІІІ та його синів стала в цей час лише символом їх прав на престол Вазів) король міг легко покласти на голову Владислава (що Сигізмунд ІІІ і зробив 29 квітня), то щодо польської корони можлива боротьба між кількома претендентами.

Офіційно все мало вирішитись на сеймах (конвокаційному та елекційному), а отже треба було гуртувати прихильників та шукати підтримки у виборців – політичного народу Речі Посполитої – шляхти. Одним з дієвих, якщо не найдієвішим засобом, який би мав слугувати для вирішення поставленого завдання – обрання на польський престол Владислава Вази, могли стати гроші. Після смерті короля доходи, які йому належали як монарху, могли суттєво зменшитись або і зовсім не надходити на потреби двору, а при несприятливій позиції чи навіть просто за відсутності великого коронного підскарбія не можна було б розраховувати на допомогу з державної скарбниці взагалі. Треба було негайно розставити на ключові пости коронного та надвірного підскарбія вірних чи, у крайньому випадку, симпатизуючих династії людей. Очевидно, кандидатура Яна Миколая Даниловича – надвірного підскарбія, людини, яка вже певний час займалась управлінням державного скарбу та добре розумілася на фінансах, батько якого добре прислужився Сигізмунду ІІІ на цій же посаді, людини, пов’язаної з двором (адже в цей час він (Данилович) – надвірний підскарбій, а батько його дружини – Лукаш Опалінський – коронний маршалок [про цей шлюб йтиметься далі]), – мала б якнайкраще, з погляду двору, слугувати цій меті. До того ж, Данилович вже деякий час успішно справлявся з покладеними на нього обов’язками. Йому, зокрема, вдалося у вересні 1631 р. розрахуватись з цісарськими військами за участь у війні зі шведами на боці Речі Посполитої (їм було виплачено 300 000 зл. у 1629 р. з надвірного скарбу за часів керування ним Даниловичем), повністю розплатитись з львівськими кредиторами, запорізьким військом і частково розрахуватись з військом на Україні (за першу половину 1631 р.) та прусcькими гарнізонами. І це все при тому, що надходження до скарбу замість очікуваних 1 924 000 зл., становили лише 300 000 зл., що разом з квартою давало всього 1 450 000 зл. при боргові скарбові на початок 1632 р. в 800 000 зл. /240/ ) До того ж, його особа не викликала у шляхти такої негативної реакції, як його попередника Гермолая Ліґензи: на весняному сеймі 1632 р., попри усі підозри шляхти про надужиття в державній скарбниці Ліґензою, самому Янові Миколаєві було двічі виголошено подяку за проведені розрахунки з боргами Речі Посполитою /240/ ). Саме це і підштовхнуло двірську камарилью до розиграшу 27 квітня вистави за участю помираючого короля. Керувала ним і, очевидно, була головним режисером, як видно з докладних відомостей про перебіг справи, поданих у спогадах безпосереднього свідка подій – великого литовського канцлера Альбрихта Станіслава Радивила, Урсула Ґєнґер (Gienger), звана Майєрін – дама королівського двору, перша вихователька Владислава IV /161; 126/ ), та, за визначенням польських істориків, сірий кардинал останніх років правління Сигізмунда ІІІ /121/ ). Саме вона, коли біля ліжка конаючого короля зібралось декілька сенаторів, урочисто оголосила його волю: великим коронним підскарбієм повинен стати Ян Миколай Данилович. Коронний канцлер Якуб Задзік запитав короля, чи той “конферує” цю посаду вищеназваному, і король підніс на знак згоди руку та, нібито, хотів сказати “так”, але лише подав голос. Далі Урсула Майєрін оголосила наступну волю короля – коронним надвірним підскарбієм мав стати Єжи Оссолінський, який, очевидно, добре зарекомендував себе для двору під час прийняття податкової реформи 1629 р. /141/ ). Сигізмунд ІІІ голосно, але нечітко підтвердив і це, вимовивши “даю”. Канцлер запитав у Сигізмунда ІІІ, чи мають обоє новопризначених дати офіційну присягу біля ліжка короля, на що останній подав руками знак згоди, і вони зараз же склали таку присягу /57/ ). Очевидно, що саме Урсула Майєрін провела відповідні бесіди з двома претендентами та переконала помираючого короля, що саме потрібно для збереження за Вазами польського престолу. Особливої пікантності ситуації надавало те, що Ян Миколай Данилович і Єжи Оссолінський були близькими родичами: Оссолінський був одружений з сестрою Яна Миколая – Ізабелою /46/ ). Ймовірно, що саме Ян Миколай запропонував його на цю посаду. 

Отже, Ян Миколай Данилович був офіційно у присутності сенаторів оголошений (радше, на це було отримано чітку і явну згоду від Сигізмунда ІІІ) великим коронним підскарбієм та склав присягу*. Новопризначений коронний підскарбій і надалі перебував поблизу помираючого короля, зокрема провів ніч з 29 на 30 квітня недалеко від королівського покою в замку разом з коронним маршалком та дерптським воєводою /57/ ).

По смерті короля Ян Миколай довший час перебував у Варшаві. 1 травня він присутній на раді, скликаній примасом; 2 травня – при відкритті королівського заповіту (одним з виконавців заповіту було названо його батька) /57/ ). 5 травня, як великий коронний підскарбій, Ян Миколай підписав “Аcta interregni post mortem Sigismundi III” /70/ ). Данилович активно приступив до виконання покладеної на нього місії, а саме пошуку необхідних грошових сум. Ситуація вимагала від коронного підскарбія безперервного перебування при дворі. Це призвело, зокрема, до того, що він після отримання Перемишльського староства ще у вересні 1631 р. так і не знайшов часу, щоб прибути до Перемишля та офіційно приступити до виконання своїх обов’язків – “відкрити ґрод”*, про що йому нагадувала шляхта цієї землі в інструкції вишенського сеймику від 3 червня 1632 р. /263; 27/ ) Але, як показують події, Данилович був готовий підтримати Владислава не тільки грошима. У проміжку між конвокаційним та елекційним сеймами про Яна Миколая говорили, що той набирає солдатів і вже має їх біля трьох тисяч /268/ ).

Після успішного обрання нового короля кількість проблем для Яна Миколая якщо і зменшилась, то не набагато. Адже діяльність на посаді великого коронного підскарбія не була легкою. Поряд із звичними проблемами, характерними для стану державних фінансів в Речі Посполитій протягом довшого часу (податки збирались лише за згоди сейму, який міг погодитись, а міг і відкинути якісь статті доходу, слабкою була і дисципліна при зборі податків: деякі суми часто вдавалось стягнути лише через декілька років; скарбова адміністрація, за визначенням А. Філіпчак-Коцур, була мало розбудованою /142/ )), накладалась і надмірна витратність короля. Владислав IV, який, на відміну від батька, не вирізнявся ощадливістю, постійно потребував грошей, щедро осипаючи ними своїх фаворитів. За словами підскарбія, король лише за перший рік свого панування встиг роздати одних прибутків від соляних жуп на суму в 600 000 флоринів /31/ ). При такому господарюванні не дивно, що у 1638 р. король був змушений звернутися до сейму з проханням сплатити його борги, а у 1642 р. банкіри і купці відмовили йому в кредиті. Сейм 1643 р. постановив зібрати гроші та оплатити частково рахунки Владислава ІV, але й після цього король не став краще господарювати /129/ ). Зрозуміло, що в такій ситуації, та ще й при пильній увазі сеймів до рахунків державної скарбниці, від коронного підскарбія вимагались особливі уміння та обережність. Не дивно, що Ян Миколай намагався всіляко уникати неприємних ситуацій і був, за висловом Криштофа Опалінського, злим і практичним /121/ ). Коли у 1634 р. король звернувся до нього, як коронного підскарбія, за позичкою в 20 000 зл. для відправлення посольства до Москви, Ян Миколай не давав цієї суми до того часу, поки не отримав, заради власної безпеки, спеціальної асекурації (дозволу), підписаної не лише королем, але й примасом (найвищою духовною особою в Польщі) та краківським каштеляном (першим світським сенатором Польщі) /119/ ). Якщо ж Ян Миколай і погоджувався виручити короля грошима, то, переважно, це були приватні позички. У 1644 р. Владислав ІV позичив у Яна Миколая 85 тис. зл., які Данилович мав би отримати з податків, призначених королю сеймом з Руського воєводства /8; 27/ ). Сам Данилович, виступаючи вже після смерті Владислава IV на конвокаційному сеймі в Варшаві в кінці липня 1648 р., наголошував, що за панування Владислава ІV “більша експенса була ніж перцепта” /31/ ).

Події 1648 р. перервали ту тишу, що протягом деякого часу панувала в Речі Посполитій, та поставили перед коронним підскарбієм нові завдання, які вимагали максимального напруження його сил. Вибух національно-визвольного повстання на Україні під проводом Богдана Хмельницького, нищівні поразки на Жовтих Водах та під Корсунем, врешті, смерть короля поставили Польсько-Литовську державу у важке становище. Фінансова ситуація в країні і так була не найкращою (особливо після того, як король не зміг домогтись у 1646 р. від сейму згоди на війну з Туреччиною та потрапив через власні приготування до неї у значні борги), а потреби, викликані війною з повсталим українським народом, вимагали від уряду нового напруження сил *. Борги короля складали великі суми. Лише королеві Марії Людвіці його борг складав 780 000 зл.: у вересні 1646 р. Владислав ІV позичив у неї 660 000 польських злотих на 4 роки під 46 200 злотих річних /129; 56/ ). Самому Яну Миколаєві король залишився винен 380 000 зл. /31/ ) Крім військових потреб, на державний скарб лягали вантажем й інші витрати. Тільки в день складання присяги новому королеві міністрами і сенатом 18 січня 1649 р. підскарбій роздав біля 3000 талерів /209/ ).

І в той час Ян Миколай виявляв обачливість, намагався якомога менше наражатися на закиди шляхти. На початку червня 1649 р. на нараді короля з сенаторами, яка відбулась у Варшаві, Данилович відмовився видати гроші, зібрані із звичайної кварти (вони мали б піти на оплату війська), на будь-які інші потреби, заявивши, що піде на це лише якщо самі сенатори знайдуть спосіб гарантувати йому безпеку /31/ ). Але повністю уникнути звинувачень з боку шляхти Ян Миколай так і не зміг. Йому, зокрема, закидали, що в 1648–1649 рр. він видавав великі суми грошей військовим керівникам, а ті не подали жодних обрахунків їхніх витрат /209/ ).

Взагалі, важко оцінити діяльність Яна Миколая на цій посаді. З однієї сторони, він неодноразово отримував подяки від шляхти (зокрема від шляхти Руського воєводства) за виставлення за власний рахунок солдатів для воєнних потреб, за зусилля, виявлені в оплаті боргів коронному війську /27/ ). З іншого боку, звучали і звинувачення на адресу очолюваного ним коронного скарбу. Але потрібно зазначити, що пов’язані вони були в більшості випадків не стільки з постаттю самого Даниловича, як з характером самої посади – часто такі закиди звучали не так проти Яна Миколая, як проти нижчих службовців державної скарбниці. Зокрема, вишенський сеймик у своїй інструкції послам на сейм у січні 1643 р. виявив стурбованість тим, що коронний скарб було за відсутності підскарбія і інших сенаторів, які, згідно з давніми правами, мають до нього ключі, протиправно відкрито /27/ ). Діставалось і Яну Миколаю. Йому закидали невчасне прибуття на сейми (за словами одного з послів, прибуває лише на початок сейму, в той час коли депутації до перевірки скарбових рахунів представляли результати своєї роботи в останні дні нарад сейму), інколи від нього вимагали, щоб він давав звіти не сам, а скарбові писарі, які краще знали, що і куди пішло тощо /142; 31/ ).

Ян Миколай Данилович після смерті батька став фактичним головою родини. На нього, як на старшого брата, зокрема були покладені обов’язки у розв’язанні усіх фінансових питань щодо наслідування спадщини; разом з братами Станіславом і Петром Даниловичами він був опікуном двох наймолодших братів – Миколая і Францішка. Підтримував він членів роду в скрутні для них часи і надалі. Сам бездітний, дбав про дітей своїх братів. Ян Миколай був опікуном дітей Станіслава – Яна Александра та Ізабели, у червні 1646 р. справив гучне весілля дочці померлого в 1645 р. брата Петра Гелені Данилович з крепіцьким старостою Теодором Каролем Тарновським, на якому були присутні король та багато інших сенаторів /63; 156/ ). Безумовний моральний авторитет, який він здобув собі як палкий католик, його політична вага у державі призвели до того, що його призначив одним з опікунів своїх дітей сєрадзький каштелян Криштоф Васічинський. Він же був визначений Владиславом IV у вересні 1636 р. як один із кураторів неправоздатного Єжи Красіцького /190/ ).

Ян Миколай не був активним учасником політичної боротьби часів правління Владислава IV, зосередивши свою увагу на коронному скарбі та своїх власних проблемах, чи, як висловився про нього Владислав Чаплінський, не бачив багато поза управлінням своїми маєтками та справами державного скарбу /124/ ). Але це і не дивно, оскільки сама посада коронного великого підскарбія забирала у Яна Миколая Даниловича багато часу. Крім прямого урядування в скарбі, він був депутований до багатьох комісій, які так чи інакше були пов’язані з його посадою. Це і різноманітні комісії щодо виплати заборгованої війську платні, до еґзобертації (з‘ясування порушення прав) з козаками, комісії для розгляду питання про монетні двори, комісії до врегулювання спірних питань з іншими державами тощо /70/ ).

За політичними переконаннями Яна Миколая Даниловича можемо сміливо віднести до регалістів. Слід також наголосити, що він був вихований у традиціях “золотих вольностей” польської шляхти, тому король для нього був не стільки абсолютним монархом, як володарем, який разом з вибраними людьми, в даному випадку сенатом, відкривають один одному свої думки і разом таким чином викривають різні облуди. Тому, як говорив сам Ян Миколай, як сіль, яка щипає язик, додана в малій мірі до страв, додає смаку, так і королеві слова правди не можуть припасти не до смаку, а за якогось невірного кроку з боку короля правдива любов до нього може бути зраджена на користь свободи /57/ ). Тому не дивно, що коронний підскарбій, як вже зазначалось, інколи міг відкинути прохання короля про позички з державної скарбниці на непередбачені витрати або вимагати згоди на це сенату.

Важко визначити коло друзів чи політичних партнерів Даниловича. Очевидно, він підтримував близькі стосунки зі своїм швагром Єжи Оссолінським. Можемо стверджувати про приятельські відносини Яна Миколая з великим литовським канцлером Альбрихтом Станіславом Радивилом, який був близьким йому як за політичними, так і за релігійними переконаннями (обидвоє були поміркованими регалістами та ревними католиками і прихильниками контрреформації). Данилович, зокрема, активно підтримував Радивила у його боротьбі з племінником останнього – Янушем за руку Катерини Потоцької у 1637 р. /37/ ) Альбрихт Радивил, у свою чергу, неодноразово намагався залагодити маєткові суперечки (йшлося про суму в 700 000 зл.) між Яном Миколаєм та Лукашем Опалінським, які тривали за спадок Тенчинських (обидвоє були одружені з представницями цього роду) /57; 152; 151/ ).

Ян Миколай Данилович відзначався відмінною працездатністю, якою, за словами папського легата, компенсував відсутність певної бистроти розуму /59/ ). Добре освічений (про що свідчать видно зафіксовані Альбрихтом Станіславом Радивилом його прикрашені барвистими метафорами та порівняннями виступи на різноманітних сенаторських нарадах), він міг справити хороше враження на людину. У 1636 р. Карл Огієр, другий секретар французького посольства, говорив про нього, що це не лише “муж прекрасної цноти, але й прекрасної постаті, ніби створений заради самої ввічливості і добрих манер” /44/ ). 

Дуже вигідними були шлюбні пари Даниловича. Перший раз Ян Миколай одружився з Ельжбетою Опалінською, донькою Лукаша Опалінського, коронного надвірного маршалка, та Анни Пілецької. Згідно з попередніми пунктами шлюбного контракту, укладеного в Варшаві у березні 1625 р., шлюб мав відбутися в найближчу неділю перед святом архангела Михаїла і був незвичайно вигідним для молодого Даниловича. Адже посаг молодої складав 80 000 злотих в золоті, сріблі і дорогоцінностях; з цієї суми 30 000 злотих давав надвірний маршалок з власних маєтків, а 50 000 – його дружина Анна. Сам Ян Миколай повинен був докласти ще 20 000 злотих, після чого отримана сума в 100 000 злотих мала бути вкладена заставним звичаєм на маєтностях пані маршалкової в Пшеворському повіті Перемишльської землі Руського воєводства. У випадку, як зазначалось у передшлюбному договорі, якщо б дані маєтності не задовільнили Яна Миколая, він повинен був докласти до цієї суми ще 20 000 і вложити їх в будь-які інші маєтності, що слугували б його дружині. У свою чергу, в доживоття їй відписувалась половина Уханської та інших маєтностей чоловіка /8/ ). Але, як показали подальші події, укладений шлюб виявився невдалим. Чи була цьому причиною хвороба Ельжбети (протягом лише 1631 р. вона була двічі важко хвора, про що писала чоловіку в листах від 11 березня (“була важко хвора, але найвища пані журівська (її( врятувала” /8/ )) та 17 листопада (“серце так (їй( стукає, як диявол якийсь” /8/ )), а звідси і часті розлуки з чоловіком, чи бездітність подружжя, але вже у 1632 р. між ними наступив розрив. Деякі його скандальні подробиці розкриває нам лист батька Ельжбети Лукаша Опалінського від 5 травня 1633 р. у зв’язку із смертю його дочки та дружини адресата * /8/ ). Як можна судити з листа, ініціатором розриву був коронний підскарбій, а Ельжбета переїхала жити до батька (її мати померла раніше). Лукаш Опалінський з жалем зазначає, що не знає, радість чи смуток принесе Яну Миколаю звістка про смерть його жінки. Яну Миколаю, пише він далі, немає чому дивуватись з того, що дізнався він про смерть своєї дружини від інших, а не від нього. Маршалок також відмовився віддати тіло для поховання в родинній усипальниці Даниловичів в Уханє, оскільки її, як зазначається в листі, не хотіли там при житті, а тому і після смерті Ельжбети, ославленої по краківських костьолах тітками підскарбія (як зазначалось в родоводі Опалінських, Ян Миколай залишив її через якісь плітки, причиною яких був він сам /12/ )), там не буде – нехай її тіло, як писав батько, не буде заважати їм. Маршалок обіцяв поховати її в Лежайську, там, де лежала її матір і де, як пише маршалок, має намір лежати і він /8/ ). В подальшому відносини між маршалком та підскарбієм, напевно, дещо налагодились – другою дружиною Лукаша була сестра Яна Миколая Софія /158/ ).

Другий (і останній) раз Ян Миколай одружився з донькою люблінського воєводи Габріеля Тенчинського Софією (у Ш. Окольського вона названа Доротеєю) у 1638 р. /8; 212; 156/ ). Вітальну промову перед шлюбом проголосив сандомирський декан-ксьондз Тзебінський; в цей же рік в Кракові вийшов панегірик на честь їхнього шлюбу /13; 36/). Зазначимо, цього разу дружина пережила Даниловича (померла у 1655 р.) /158/ ).

Ян Миколай Данилович належав до найбагатших людей країни. Власний маєток він розбудував, вдало використовуючи своє становище /121/ ). Під час свого урядування він домігся посідання багатьох староств. Ян Миколай був старостою холмським (1617, уступив його в 1632 р. Ієроніму Єловіцькому), перемишльським (отримав його за сприянням свого тестя коронного маршалка Лукаша Опалінського /12/ )), кольським (1631), самбірським, червоногородським (уступив його в 1637 р. брату Францішку та його дружині Ельжбеті Сапєзі), дрогобицьким (1632), блонським (1634), ратненським (24 квітня 1636 р. /57/ )), корсунським, чигиринським (1636), долинським (1645) /158/ ). Данилович намагався отримати максимальні прибутки при урядуванні цими староствами, не гребуючи ніякими методами. Не дивно, що інколи мешканці цих староств процесували з ним. Так, зокрема, були змушені чинити жителі м. Самбора, яких Данилович переобтяжував утриманням власних вибранців та козаків. Навіть Владислав IV закликав коронного підскарбія шанувати привілеї міста Самбора /27; 164/ ). 

Ще одним із джерел надходження грошей до приватного скарбу Даниловича була оренда соляних копалень. Саме коронний підскарбій визначав орендарів та укладав з ними контракти, в яких зазначав кількість видобутої солі /59/ ). Таким орендарем виступав і особисто Ян Миколай. Лише у 1641 р. Данилович разом з королівським секретарем Візенберком орендували соляні копальні у Вєлічці за суму 150 000 злотих, з них Данилович вніс 51 375 зл. На наступний рік вони мали б заплатити вже по 75 000 тис. /8/ ) Зрозуміло, що прибутки, отримані від цих соляних копалень, мали б значно перекрити дані видатки. Як зазначав секретар Єжи Любомирського Севастян Цефалі, прибутки від соляних жуп після 1649 р., з часу, коли їх орендарями стали іноземці та нижча шляхта, а не сенатори, зросли в 10 разів (зі 40 000 зл. на рік до 400 000 зл.) /59/ ). Хоча з першою цифрою (нижньою межею доходів) у світлі вищенаведених даних можна й не погодитись, та все ж зрозуміло, що така оренда була справою надзвичайно вигідною – різниця між реально отриманими прибутками та сплаченими до державної казни сумами клалась в кишеню орендарів. Розмір цієї різниці обчислювався десятками, якщо не сотнею тисяч (порівняй цифри Цефалі). Додамо, що при збільшенні своїх багатств Данилович не був занадто перебірливим у джерелах надходження грошей. У 1633 р. у 4000 зл. оцінив його послуги прусський електор у справі успішного вирішення питання з боргами князівства /125/ ).

Проживав Ян Миколай у власному палаці у Варшаві, який, згідно з описом сучасника Адама Яземського, являв зовнішнім та внутрішнім вбранням типовий взірець сарматизму, панівного у цей час світогляду у Речі Посполитій: весь будинок був у колонах, наче в якомусь лісі, фасад, внутрішні покої та навіть альтанка в саду прикрашені оздобами, привезеними з Італії, Франції та Іспанії, та картинами “вибраними та яких мало”. Виставлене напоказ дорогоцінне каміння, золото, срібло, чудова колекція годинників (“ніде не бачив стільки і так прекрасних годинників”) – все це повинно було вражати уяву гостя. Ян Миколай, за словами сучасника, кохався в дорогоцінностях та прикрасах, мав їх повні скриньки /78/ ). Інформацію сучасника підтверджують і рахунки Яна Миколая. Лише 9 липня 1646 р. у Варшаві він придбав дорогоцінностей на суму 10 тис. зл., зокрема 6 діамантових “штучок”, велику рубінову рожу, пару “kanaczęow” (оздоб), 6 діамантових “guzow” (гудзиків), персні з діамантами і рубінами, діамантову “wstęgu” (стрічку) /8/ ). Вартість усього рухомого майна Яна Миколая (за підрахунками 1654 р.) становила 487 052 злотих /8/ ). В цьому ж палаці, очевидно, зберігалась і колекція згаданих картин (27 одиниць загальною вартістю 395 злотих, в основному релігійному змісту, але серед них був і портрет короля Владислава IV, декілька натюрмортів, картина “Юпітер з Венерою”) та бібліотека, що налічувала більше двохсот книг на суму 933 злотих (книги релігійного змісту, декілька правових зводів, історичні праці Хонеберга, Любенського, праці античних авторів), успадкована в подальшому братами коронного підскарбія /8/ ).

Крім варшавського палацу, Ян Миколай володів кам’яницею у Любліні та палацом у Дубно над Бугом /8/ ).

Не звик собі відмовляти Данилович і в інших речах. Лише один рахунок на матерії, куплені для коронного підскарбія та його дружини, складав 3747 зл. 26 грошів /8/ ). Для свого задоволення Ян Миколай тримав музичну капелу /127/ ), влаштовував феєрверки та ілюмінації /57/ ).

Ян Миколай Данилович не вирізнявся добрим здоров’ям. Ще у 1634 р. він, перебуваючи на відправі в честь святого Гіацинта, раптово ослаб та впав, що було дивним для цього ще не старого чоловіка /57/ ). В кінці 1649 р. його стан дуже погіршився. Вже 23 грудня 1649 р. Ян Миколай через слабкий стан здоров’я доручив виконання деяких своїх обов’язків скарбовому писарю Адаму Свєнтоховському, зокрема видав йому 3 документи (грамоти) з власним підписом та печаткою на списання податкових контрактів /8/ ) Бачачи це, король, ще при житті Даниловича, під час варшавського сейму 1649–1650 рр. обіцяв коронне підскарбництво Богуславу Лєщинському /118/ ).

Помер Ян Миколай Данилович, замучений, як зазначає сучасник, багатьма хворобами, у ніч з четверга на п’ятницю 6 січня 1650 р. в Варшаві* /63; 57/ ). Його смерть викликала лише пожвавлення усіх тих, хто хотів претендувати на якусь із залишених вакансій /63/ ). Похований був у Любліні /158/ ).

Вдало починали складатись кар’єра і у молодших братів Яна Миколая – Петра, Станіслава та Францішка. Однак вони були перервані швидкими смертями останніх.

Петро Данилович – другий син коронного великого підскарбія Миколая Даниловича та Гелени Уханської – був одружений двічі. Перший раз з Катериною Беатою Шамотульською (укладений ними запис доживоття – досмертного володіння маєтностями подружжя – датується 1624 р. /158/ )), вдруге – з княгинею Кристиною Вишневецькою* /158/ ) (перша згадка про шлюб відноситься до 1635 р. /16/ )). Разом з братом Станіславом Петро Данилович виїжджав на навчання за кордон – вони, зокрема, перебували в Болонському університеті та зробили там запис (датований 13 вересням 1620 р.) в “Альбомі поляків студентів Болонського університету” /29/ ).

Свою політичну кар’єру Петро Данилович розпочав як депутат на сеймах часів Сигізмунда ІІІ – 1623, 1628, 1629 І років (на усіх – як посол від Люблінського воєводства /219; 239/ )). За Владислава IV обирався послом на сейми 1633 (був на проголошенні королівської коронації 7 лютого 1633 р.) /70/ ), 1635 І, 1637 І, 1638 (від ужендовського сеймика), 1639, 1643, 1645 років (від луцького сеймика) /162; 19/ ). На сеймі 1643 р. Петра обрали комісаром до вибирання індукти (податку на імпорт) та членом комісії щодо “Pretia rerum” (визначення цін) /70/ ). Додамо, що з 1621 р. Данилович був старостою парчовським (воно було уступлено йому батьком), кременецьким (як такий згаданий конституцією сейму 1643 р. /70/ )), вишгородським (до 1642 р.) /158/ ).

Високе становище батька та старшого брата дозволили йому розбудувати придворну кар’єру. У лютому 1633 р. він був визначений серед молодих дворян зі знаних родин, яким було доручено нести почесну варту біля тіла померлого короля Сигізмунда ІІІ в часі його перевезення з Варшави до Кракова /167/ ). Петро, поряд з Миколаєм Оссолінським, Анджеєм Грудзінським і Криштофом Лянцкоронським, перебував у почті Єжи Оссолінського під час його поїздки до Риму /119/ ), де був на аудієнції у папи та зустрічі з французьким послом /30/ ). Надалі він був коронним підстолієм (з 15. VIII. 1634 р.) /57; 259/ ), коронним стольником (з 17. XI. 1636 р.) /259/ ) та коронним крайчим (з 26. ІІІ. 1638 р. – до смерті) /259/ ). Саме як коронний крайчий їздив разом з королем на води у серпні-листопаді 1638 р. до Бадена, за 4 милі від Відня /60/ ); 11 березня 1642 р. прислуговував на весільному банкеті Владислава IV і Марії Гонзаги /78/ ) та зустрічав 20 серпня 1644 р. московських послів разом з референдарієм Великого князівства Литовського Станіславом Нарушевичем /57/ ). Проживав Данилович у власному палаці у Варшаві (в ньому, зокрема, зупинявся Ярема Вишневецький, коли прибув до столиці у квітні 1647 р. /255/ )), розташованому навпроти палацу канцлера Оссолінського /51/ ). Помер Петро Данилович у жовтні 1645 р. /57/ )

Станіслав Данилович – третій син коронного підскарбія Миколая Даниловича та Анни Уханської, був одружений з Мариною (Маріанною, в одному з документів названа Ізабелою /8/ )) Семашко з Губкова і Тучина, брацлавською каштелянкою /212/ ), донькою Миколая Семашко та Анастісії Малінської*. Їх шлюб відбувся, ймовірно, у 1626 р., оскільки вже 30 червня 1626 р. у Луцьку його дружина Марина Семашко добровільно зробила вічний запис дарування належних їй маєтків у Київському та Волинському воєводствах на користь чоловіка /8/ ).

Як вже згадувалось, Станіслав разом з братом Петром Даниловичем виїжджали на навчання за кордон. Після повернення з-за кордону у 1622 р. він був призначений королівським дворянином /158/ ). Цього ж року король підписав дозвіл на передачу йому батьком Червоногородського староства, але Станіслав вступив у посідання ним лише по смерті батька у 1624 р. /158/ ). У 1626 р. Станіслав, як і його старший брат Ян Миколай, був обраний послом від шляхти Холмської землі на Варшавський сейм 1626 р., з якого був депутований до радомського скарбового трибуналу /70; 239/ ). Помер молодим у 1632 р. /158; 274/ ).

Недовго прожив ще один син коронного підскарбія Миколая Даниловича – Францішек (у “Інвентарі пожертв каплиці пречистої Діви Марії” в Львівському кафедральному соборі його ім’я записано як Францішек Михайло /47/ )) Данилович, одружений з Геленою Сапєгою, донькою володимирського підкоморія Фридерика Сапєги та Еви Скашевської /201/ ). Шлюб відбувся у березні 1636 р. в Любліні /236/ ), хоча підготовка до його укладення розпочалась ще в 1635 р., коли Ян Миколай Данилович взяв на себе зобов‘язання перед матір‘ю нареченої домогтися від короля на користь Францішка Червоногородське староство /16/ ). З біографії Францішка відомо небагато: був послом на конвокаційний сейм 1632 р. від Галицької землі /27/ ), а в 1637 р. отримав від короля згоду на викуп від старшого брата Яна Миколая Червоногородського староства /158/ ), яким і володів до смерті (помер до 15 червня 1649 р. (згаданий як небіжчик у заповіті Марини Семашко /8/ )).

Зовсім відмінною була кар’єра останнього з названих синів коронного підскарбія Миколая Даниловича (старшого), якого, як і батька, звали Миколаєм. Він, як і його брати, декілька разів виконував функції посла коронного сейму від Руського (відповідно від Перемишльської, Сяноцької, Галицької та Львівської земель) та Белзького воєводств (1633, 1639, 1641, 1642, 1645, 1647, 1648, 1649/1650, 1651, 1652 (I), 1655, 1659, 1661, 1665, 1666 (ІІ), 1668 (ІІ) рр.) /27; 70; 161; 211/ ), а у вересні 1644 р. його навіть обрано маршалком сеймика Руського воєводства у Вишні /27/ ); підписав елекційні акти Владислава IV, Яна Казимира та конфірмацію Михайла Вишневецького /70; 138/ ). Конституцією сейму 1642 р. Миколай був делегований від Руського воєводства для роботи в радомському скарбовому трибуналі, а також комісаром комісії із розв’язання спірних питань із Угорщиною та Сілезією /70/ ). У вересні 1658 р. за рішенням сеймика Холмської землі та Красноставського повіту обраний депутатом до так званих “депутатських судів” у Холмській землі та красноставському старостві /8/ ). Рішенням сейму в березні 1659 р. разом з Яном Собєським був скерований комісаром від посольського кола в комісію з церковних маєтків, “прагнучи якнайшвидше привести в державі до виконання Гадяцької угоди” /70/ ).

Становище старшого брата Яна Миколая допомагало йому вдало будувати свою кар’єру. З 1642 р. (номінований 27 червня) аж до часу своєї смерті Миколай Данилович був холмським підкоморієм /261/ ). 24 вересня 1658 р. номінований холмським каштеляном, але уряду не обійняв – надання було здійснено внаслідок невірної інформації про смерть попереднього холмського каштеляна Миколая Фірлея Бронєвського /158; 261/ ). З 1652 р. по 1665 р. Миколай Данилович – червоногородський староста (староство передано йому, напевно, після смерті його брата Францішка; пізніше, 24 липня 1665 р., він уклав у Перемишлі інтерцизу з сином останнього – Миколаєм Францішком про уступлення цього староства йому /158; 8/ )), з 1654 р. – грубєшовським старостою /41/ ). Вдало починала складатись і його придворна кар’єра. З 1632 р. Миколай Данилович – дворянин його королівської милості (саме так він іменується у списку послів на сейм від 16 грудня 1632 р. /27/ )) У жовтні 1645 р. Миколай Данилович номінований на уряд коронного підстолія /57; 259/ ), а з грудня 1663 р. і до смерті у 1676 р. був коронним підчашим*/259/ ).

Миколай Данилович одружився з Аполінарією, донькою хелмінського каштеляна Станіслава Нємоєвского** /212; 156; 158/ ). Рік одруження невідомий, але в шлюбі з нею він перебував уже в 1634 р. оскільки саме цим роком датовано укладення подружжям угоди взаємного доживоття /8/ ).

Як бачимо, кар’єри синів коронного підскарбія Миколая Даниловича склалися по-різному, хоча загалом досить вдало. Правда, лише одному з них (Яну Миколаю) вдалося досягти сенаторської гідності, стати одним з перших міністрів королівства – великим коронним підскарбієм та перетворитись на одного з найбагатших людей Речі Посполитої. У інших братів політичні кар’єри хоча були забезпечені зв’язками батька, старшого брата та підкріплені вдалими шлюбами, значними земельними володіннями, не були настільки успішними. Легше пояснити ситуацію трьох з них (Петра, Станіслава та Францішка) – їм завадила смерть у доволі молодому віці. Натомість інакше виглядає ситуація з Миколаєм, що прожив довше. Його кар’єра йшла більш-менш успішно лише за правління Владислава IV та при житті брата – великого коронного підскарбія Яна Миколая, а за правління Яна Казимира була призупинена (здобувши посаду коронного підстолія у 1645 р., на уряд коронного підчашия був номінований лише у 1663 р., тобто через 18 років). І це при тому, що при Янові Казимирові, поряд з дідичними панами, такими як Радивили, головну роль відігравало власне покоління нащадків таких людей, як Даниловичі, які, отримавши по батьках нечисленні фільварки, скористались з “ласк” Сигізмунда ІІІ і стали власниками великих латифундій /166/ ). Пояснити це можна лише накладенням декількох обставин: важкою ситуацією для всієї Речі Посполитої 1650–1660-хх рр., часом національно-визвольної війни українського народу та шведського “потопу”, постійних внутрішніх заворушень і боротьбою королівської влади з окремими потужними магнатами. Але і це, напевно, не було головним. Можна припустити, що за часів останнього з Ваз та Михайла Вишневецького одним із бар’єрів стала близька спорідненість з одним із потужних політичних гравців, майбутнім королем, сином двоюрідної сестри Миколая Даниловича Теофілі – Яном Собєським. Така близька кровна спорідненість робила для королівської влади небезпечними й інших Даниловичів, про що буде сказано нижче. Ще однією можливою причиною могло стати те, що брат Миколая коронний підскарбій Ян Миколай Данилович після смерті Владислава IV початково міг підтримувати іншого претендента на трон, наприклад, вроцлавського єпископа Кароля Фердинанда Вазу – відомий факт існування якогось листа Яна Миколая до Кароля Фердинанда від 6 червня 1648 р. (через 16 днів по смерті Владислава IV) з Самбора /65/ ).

Трагічно склалась доля синів руського воєводи Яна Даниловича. Дочок йому вдалося досить успішно видати заміж: Катерина (рік смерті не відомий) та Марціана (померла у 1646 р.) – дочки від першого шлюбу з Катериною Красіцькою – були одружені відповідно з казімірським старостою Андрієм Фірлеєм (біля 1622 р. /158/ )) та зі Стефаном Конєцпольським (біля 1620–1621 рр. /213; 168/ )); Теофіля (дочка від шлюбу з Софією Жулкевською, народилась у 1607 р., померла 27 листопада 1661 р. /107; 144/ )) одружилась з люблінським воєводою (пізніше – руським воєводою, краківським каштеляном) Якубом Собєським (1627 р.) /131/ ), а її рідна сестра Дорота пішла до монастиря бенедиктинок у Львові, абатисою якого стала згодом. Два сини від другого шлюбу – Станіслав та Ян – померли молодими, причому Ян взагалі помер дитиною 22 вересня 1618 р. /106/ ).

Показовою для представників української магнатерії була доля першого з них – Станіслава, який народився у 1609 р.* Свої дитячі роки Станіслав провів у батьківському замку в Олеську. Атмосфера, яка панувала тут, була характерною для більшості магнатських дворів Галичини та Поділля – прикордонної території, що постійно перебувала під загрозою татарських нападів. За період з 1605 до 1633 р. було, за підрахунками М. Горна, лише 13 спокійних років, а в інші на землі Галицької Руси татари здійснили 26 нападів /163/ ). Ця небезпека значною мірою визначала як поведінку людей, які проживали тут, так і готувала молодика в дусі сформованої на цих теренах “кресової” сарматської культури до тієї “лицарської школи”, яку він мав би обов’язково пройти під час відсічі набігам степовиків.

Після нещасливої для родини Жулкевських Цецорської битви 1620 р. (сам Станіслав Жулкевський загинув, а його син Ян помер від отриманих ран у 1623 р.), за висловами істориків ХІХ ст. (С. Баронча, К. Шайнохи), у Жовкві та Олеську ніби витав своєрідний дух помсти за смерть рідних Станіслава Даниловича і, нібито, вимагав від нащадків рішучої помсти за кров предків. На перший погляд навіть видається, що для С. Даниловича ідея такої відплати спеціально культивувалась його матір’ю (Софією з Жулкевських), за висловом Якуба Собєського, “жінки з чоловічим серцем”. Але виховання на взірцях життя та смерті видатних предків чи героїв було взагалі характерне для всієї епохи сарматизму /153/ ), і тут родина Даниловичів не була винятком. Згадаймо атмосферу, в якій виховувались спочатку бабусею (тією ж Софією), а потім матір’ю Марко та Ян Собєські – шляхом вивчення життєпису та трагічної смерті Станіслава Жулкевського, з оглядом скривавлених гетьманських шат, читанням слів з його пам’ятника – “О, як солодко і почесно померти за Батьківщину”. Відрізнялись лише взірці, на які орієнтувались рідні при вихованні дітей.

На нашу думку, таке сарматське виховання не лише сформувало того Станіслава Даниловича, якого ми побачимо у 1630-ті роки – сміливого, мужнього та водночас надмірно запального та емоційного (емоційність – одна з характерних рис сарматизму /153/ )), який не бажає поступатися нічим і нікому, але й певним чином визначило його подальшу долю, готуючи його і до лицарських справ, і до смерті без страху.

На початку 20-х рр. ХVІІ ст., після студій у Замойській Академії /28/ ), Станіслав Данилович в оточенні своїх слуг і почту (нам відоме прізвище одного з членів цього почту – це якийсь Пйотр Кужанський з Жовтанців /27/ )) виїхав за кордон для продовження навчання. Хоча в цей час, як зазначав С. Гжибовський, планомірне і ґрунтовне навчання в іноземних університетах змінюється своєрідною подорожжю, яка мала б дати шляхтичу практичні знання та інтелектуальну справність, а заїзди в університети були, радше, візитами до модних вчених /153/ ), все ж період закордонних вояжів та студій Станіслава Даниловича був досить тривалим. У 1624 р. він перебував в Інгольштадтському університеті, який в цей час переживав період свого розквіту та був під значним впливом і контролем єзуїтів (запис про його перебування міститься в метриці університету) /227/ ), надалі він навчався у Лувені (1626 р., один з професорів цього університету, які, до слова, були прихильниками необмеженої монархії, на ім‘я Vernulaeus присвятив в 1628 р. Станіславу Даниловичу збірку студентських трактатів “De libertate politica”) /248; 152/ ), а пізніше у Болон‘ї (1629 р.) /120; 29/ ). Це дозволяє припустити, що Станіслав Данилович при природній наполегливості в навчанні (“assiduus by( in lectione”) зміг винести з цих закладів певний багаж знань, що дозволило пізніше поставити його Якубу Собєському за приклад своїм дітям /52/ ).

Після повернення додому в першій половині 1630 р. (27 червня 1630 р. затвердив батьківський акт фундації костелу в Руді /130/ )) Станіслав Данилович став спадкоємцем величезних маєтностей родини Даниловичів та Жулкевських, адже тільки Станіслав Жулкевський мав, не рахуючи Жовкви, біля 70–80 сіл і поселень на землях Руського воєводства, близько 100 на Київщині та кільканадцять на Брацлавщині /224/ ). У 1631 р. мати уступила йому права на Корсунське і Чигиринське староства (якими володіла після смерті чоловіка у 1628 р.), а пізніше й Мостовське староство (отримала право на пожиттєве володіння ним у 1614 р.) /80; 158/ ). Деякий час у руках Станіслава перебувало і Звенигородське староство*. Молодий Данилович не надовго затримався вдома, подавшись до королівського двору в Варшаву**. До того ж, у 1632 р. його обрали послом на цьогорічний весняний сейм. На ньому він, згідно з прийнятою сеймом 1 квітня конституцією, був визначений від посольського кола одним з комісарів до можливих переговорів з Московською державою /70/ ).

У столиці запальний, занадто емоційний характер не раз штовхав Даниловича до необдуманих кроків. Так 16 травня 1632 р. у Варшаві, до якої в часі безкоролів’я з’їхалось багато представників знатних родів Речі Посполитої, молодий Данилович вступив у конфлікт з вінницьким старостою Адамом Каліновським. Після сварки (причини її виникнення не з’ясовані; А. Радивил стверджував, що Данилович здійснив напад безпричинно (nullo merito et sine omne causa), однак, на нашу думку, з цим важко погодитись /57/ )) Данилович зумів підстерегти Каліновського у тісній вулиці біля будинку свого дядька коронного підскарбія Яна Миколая Даниловича, відкрив по ньому вогонь і поранив свого суперника. Станіслав відрубав Каліновському три пальці на одній руці, прострілив другу та наніс ще 15 інших ран /57/ ). Справа для молодого воєводича ставала загрозливою – за поєдинок у Варшаві Даниловича могли стратити (як сталось, для прикладу, у 1635 р., коли було страчено за дуель двох шляхтичів, що поєдинкували в місці перебування короля /121/ )). Станіслав розумно вирішив за краще покинути столицю – трибунал покарав його баніцією та інфамією. Та покарання, яке для потужних магнатів, як правило, залишалось невиконаним, відклалось і через інші причини. Поважні зв’язки родини перешкодили правосуддю. До того ж добре ім’я та пам’ять про діда молодого магната – славетного Станіслава Жулкевського та заслуги батька – Яна Даниловича (останній, до речі, був одним з тих, хто охороняв пораненого Сигізмунда ІІІ після замаху на нього 15 листопада 1620 р. /45/ )) були непоганим захистом для Станіслава. По-друге, Владислав IV сам недолюблював молодого А. Каліновського, який конфліктував з його фаворитом Адамом Казановським. Тому вже 12 березня 1633 р. Владислав IV видав лист безпеки для Станіслава Даниловича та його рідних /27/ ).

Незважаючи на це, двір та Варшава залишались для нього закритими, а отже і діяльність на якійсь з офіційних державних посад чи при дворі ставала на деякий час неможливою. Керувати власними маєтками йому було нецікаво (з цим і без нього до часу своєї смерті (1634 р.) добре справлялась мати), а оскільки, як справжній “сармат”, він не міг залишатись бездіяльним, то для нього була відкритою лише одна достойна знатного шляхтича царина – військова, яка не лише його манила, давала можливість змусити заговорити про себе як гідного продовжувача роду, але й дозволяла загладити в очах суспільності та короля свій нерозважливий крок. Оскільки в цей час розпочалась польсько-московська війна, на неї, спорядивши власний військовий загін (1000 чоловік), і вирушив Станіслав.

У смоленській кампанії Данилович зміг проявити себе з якнайкращого боку, зарекомендувавшись чудовим воїном. Отримавши можливість розмістити свій загін в окремому острозі (який виконував важливу функцію – повністю закрив виходи для московських військ з обложеного табору), він лише сам, за підрахунками сучасників, зумів вигубити біля 6000 ворогів. Зрозуміло, що дана цифра перебільшена і її сміливо можна зменшити в декілька разів, але навіть і тоді кількість знищених ним вояків противника залишається чималою. Данилович неодноразово організовував засідки на московські відділи, які вирушали за провіантом та дровами у навколишні ліси, разом зі своїм загоном пробував себе у ролі приманки, намагаючись витягнути ворога з табору (в одній з таких сутичок навіть був поранений). Коли ж у лютому 1634 р. зірвались переговори про укладення перемир’я між польською та московською сторонами, саме вдала військова акція Станіслава Даниловича (на світанку 21 лютого, підкравшись зі своїм загоном під ворожий табір, винищив сторожу, яка стояла біля церкви Святого Духа та заледве не увірвався у сам табір) була однією з причин, яка змусила московитів знову сісти за стіл переговорів. На відзначення заслуг Даниловича, великий литовський гетьман Криштоф Радивил вислав його разом з Янушем Радивилом та Адамом Казановським 26 лютого до московського табору для вислуховування присяги, яку мали скласти головнокомандуючий М. Шеїн та уся московська старшина /57; 175; 137; 186; 187/ ).

Після завершення московської війни Станіслав Данилович вирушив із власним пішим регіментом на війну зі шведами, а по її швидкому завершенні повернувся до Варшави.

Тут запальний характер не давав йому спокою і надалі. Вже 30 липня 1634 р. в кінці обіду у віленського воєводи Криштофа Радивила, на якому були присутні численні гості, через якусь незначну причину Станіслав Данилович зчепився з ленчицьким воєводичем Ієронімом Радзієвським. Обидва молодики почали рвати один одного за чуприни, побились на кулаках. У свою чергу, лише трохи не дійшло до збройної сутички між челяддю з обох боків, перед якою вдалося закрити двері. Лише завдяки зусиллям господаря конфлікт вдалось пригасити та залагодити /57/ ). Відзначимо, що цей новий конфлікт мав місце в часі, коли із Станіслава ще не була знята попередня баніція (від неї він був звільнений в 1635 р. за сприянням короля, відкупившись від Каліновського та від перебування в тюрмі, нібито, відповідно за 100 000 та 200 000 злотих /120/ )). Здається, якраз характерне для сарматизму прагнення будь-що не осоромити честі роду та довести, що він гідний права належності до нього, штовхала С. Даниловича до багатьох ризикованих та часто необдуманих кроків.

Очевидно, вирішивши побути подалі від Варшави та зайнятись справами Корсунського й Чигиринського староств, він перебирається на Наддніпрянщину, де знаходить для себе нового супротивника – татар. Станіслав здійснив проти них декілька успішних акцій, в одній з яких, врешті, і поклав свою голову.

У свою останню експедицію Станіслав Данилович вирушив у середині осені 1636 р. Дані про її перебіг, незважаючи на здавалось би загальну відомість в той час, не зовсім певні. Про обставини справи повідомляє Альбрихт Станіслав Радивил, а пізніше – Ян Собєський. Десь у десятих числах жовтня Станіслав Данилович на чолі загону з 500 чоловік, який складали невелике число жовнірів з надвірного війська молодого магната та козаки Корсунського староства, вирушив, не дивлячись на застереження досвідчених воїнів, на Задніпровську Україну, нібито на звістку про появу в степах татарського загону. Подальші події розгорталися наступним чином. Як пише Ян Собєський, польський відділ воєводича і загін козаків зразу ж були оточені великим числом татар. Козаки запропонували Даниловичу відступати усім разом військовим табором, тобто так, як вони чинили завжди у подібних випадках. Та останній відкинув цю пропозицію (можливо, пригадуючи трагічні обставини відступу під Цецорою з табору війська свого діда Станіслава Жулкевського) і, запропонувавши козакам відступати самим, на чолі верхового загону своїх військових слуг спробував вирватися з облоги. Його швидко наздогнали та після того, як під ним було вбито коня і сам він був поранений, забрали у полон * до татарського мурзи Нелшея, який відвіз його до власного кочовища. У Нелшея Станіслав зустрів, якщо вірити Яну Собєському, добрий прийом (при ньому постійно перебував увесь його почет), і все йшло до того, що дана пригода відбудеться Даниловичу лише великою сумою викупу (нібито, 100 000 талерів). Перебування у полоні тривало вже біля двох місяців, коли десь у середині грудня про полоненого довідався начільний вождь буджацької орди Кантемір. Останній зажадав від Нелшея негайної видачі полоненого, що той і зробив, привізши Даниловича до шатра Кантеміра. Останній, нібито, перебуваючи в п’яному шаленстві, наказав своєму синові Тутиміру відрубати Даниловичу голову. Тутимір спочатку відмовлявся від такої “честі”, але після погроз Кантеміра на адресу сина (обіцяв відмовитись від нього), вдарив Станіслава дрижачою рукою з шаблею по шиї, однак не вбив. Лише конюший Кантеміра довів страту до кінця, позбавивши молодого Даниловича мук – вразив в’язня в серце (у Альбрихта Станіслава Радивила, сам син і довершив страту до кінця) /57; 52/ ).

Зрозуміло, що першим і найкращим джерелом до творення такої історії був слуга Даниловича – якийсь Жешовський. Адже він, як видно, постійно перебував при молодому панові і під час військового походу, і під час полону, і при Станіславовій страті. Тому потрібно враховувати особистісний момент у ставленні Жешовського до розвитку подій, що дає нам можливість піддати сумніву деякі факти цієї історії.

По-перше, Кантемір, як мусульманин, навряд чи вживав або тим більше зловживав алкоголем (хоча категорично відкинути даного факту ми не можемо, оскільки відомі й інші подібні випадки). По-друге, як вірно відзначив Альбрихт Станіслав Радивил, він мав і без цього достатньо причин для страти Даниловича. Сам Кантемір, начільний буджацький вождь, постійне лихо для прикордонних земель Речі Посполитої, в своїй кар’єрі знав і злети, і падіння. У 1620–1624 рр. він навіть був бейлербеєм прикордонного з Польщею турецького вілайєту. Втрутившись у другій половині 1620-х рр. у внутрішню боротьбу за престол кримських ханів, він у 1628 р., розбивши війська кримчаків, зайняв увесь півострів і обложив хана у Бахчисараї. Та, коли здавалося, що успіх вже близько, втручання запорозьких козаків на чолі з Михайлом Дорошенком зірвало його плани, а Кантемір був змушений втекти до турецької фортеці Кафи, зі стін якої він спостерігав страту одного з своїх синів Дзілан Тіміра*. У жовтні 1629 р. під час набігу на українські землі один із загонів на чолі з сином Кантеміра був сильно погромлений між Підгайцями і Добриводами (1 жовтня), а другий загін, на чолі з іншим сином – Мамбетом був 4 жовтня розбитий вщент на переправі. Мамбет, поранений в руку, потрапив в полон та був страчений на місці битви (йому відрубали голову), оскільки переможці не змогли вирішити, чиєю військовою здобиччю він став би. Пізніше голову Мамбета, як видно з мови Фабіана Бірковського на похованні Стефана Хмєлецкого, останній відіслав на сейм, де кинув під ноги короля /69/ ). Згідно з іншим повідомленням, голову Мамбета, після того як зняли з неї шкіру, обвили сіном та надіслали батькові /57/ ).

Тому не дивно, що Станіслав Данилович був для Кантеміра уособленням і всього християнського світу, з яким той постійно воював, і тих людей, які принесли йому стільки поразок та болючих втрат. У цій ситуації навіть більш дивним виглядало б, коли б Кантемір, не помстившись за смерть сина, спокусився на гроші. До того жорстокість не була чимось незвичайним для самого Кантеміра чи для того часу взагалі. Під час вже згадуваної його боротьби з кримським ханом, після однієї з битв у 1628 р. він, зловивши двох найзнатніших мурз хана, наказав забити їх киями на березі Дунаю та настійно радив одному з претендентів на бахчисарайський трон страчувати своїх противників /69/ ). А для того ж Альбрихта Станіслава Радивила, на нашу думку, незвичним, швидше, виглядає не так сама страта та і в який спосіб вона була здійснена (пригадаймо, як відрубали голову полоненому Мамбету), а те, що було вбито представника такої знатної родини.

Така загибель, хоча й не в повній мірі відповідала тій апології лицарської смерті, яка з’являється у XVII ст. (інша справа, якби він поліг на полі бою), все ж була сарматською. Характерним, до речі, є те, що ні в Альбрихта Радивила, ні в Яна Собєського немає навіть найменшої згадки про те, що Данилович просив Кантеміра не вбивати себе, – це було б не достойно лицаря-сармата, для якого гідна смерть така ж необхідність, як і гідне життя.

Тіло Станіслава Даниловича було передане його слузі – Жешовському. Пізніше, за посередництвом мултянського воєводи, і Жешовський, і тіло були викуплені Собєськими і привезені на початку 1637 р. до Жовкви, де поховання відбулося в парафіяльному костелі. Промову над тілом виголосив Якуб Собєський.

Отже, друге покоління Даниловичів-магнатів зуміло втримати батьківські позиції. Наближеність та підтримка королівського двору за останніх років Сигізмунда ІІІ та протягом усього правління Владислава IV дозволили посісти синам Миколая та Яна Даниловичів ряд придворних та земських урядів, тримати в своїх руках значне число староств та економій. Вони отримали 7 придворних посад (Ян Миколай – 2, Миколай – 2, Петро – 3), одне міністерське й сенаторське крісло – великого коронного підскарбія (Ян Миколай), один земський уряд – холмського підкоморія (Миколай Данилович). Шестеро дорослих синів Яна та Миколая Даниловича назагал тримали 17 староств (Ян Миколай – 11, Петро та Миколай – 3, Францішек, Станіслав (син Миколая) та Станіслав (син Яна) – по 1). Декілька староств перебували в їх руках неодноразово, інколи їх передавали в межах родини. Так було, зокрема, з Червоногородським, Корсунським і Чигиринським, Перемишльським староствами. Прибутки з них, поряд із доходами з власних величезних маєтків, кількість яких представники другого покоління змогли збільшити внаслідок вдалих шлюбів, творили міцне фінансове підґрунтя магнатської родини. Одночасно зазначимо вигаснення олеської гілки Даниловичів (нащадків руського воєводи Яна Даниловича), спадкоємцями яких стали родини чоловіків доньок воєводи – Собєські, Фірлеї та Конєцпольські.

2.3. Покоління третє: стагнація

Третє покоління Даниловичів-магнатів, як і всі наступні, представлені нащадками чотирьох синів великого коронного підскарбія Миколая Даниловича.

Найяскравішим та найвідомішим представником даного покоління був старший син Петра Даниловича та Кристини Вишневецької – Ян Кароль (народився десь біля 1636 р.)*. Староста парчовський (з 1661 р.; щоправда, у 1676 р. отримав королівський консенс на передання староства сину Петру Францішку, але останній вступив у користування староством лише після смерті батька /156; 158/ )) і люблінський (з 21 лютого 1676 р. і до смерті, згаданий як староста і у реєстрі поголовного Люблінського воєводства 1676 р.) /262; 80/ ), маршалок коронного трибуналу (1676 р.) /156/ ), коронний крайчий (з 20 березня 1676 р. до 1678 р., став ним під час роздачі урядів після коронації Яна Собєського) /259; 48/ ), коронний надвірний підскарбій (з 1678 р. і до смерті) /259/ ) – такий короткий перелік щаблів його кар’єри.

Потрібно зазначити, що Ян Кароль Данилович був одним з найвідоміших командирів другої половини XVII ст., провівши у таборах та на полі бою майже 30 років. Свою військову кар’єру, ймовірно, розпочав після навчання у 1646–1647 рр. у Замойській Академії (про що було зроблено відповідний запис в альбомі місцевих студентів /28/ )), у козацькій кінній хоругві двоюрідного брата Яна Александра Даниловича, командування якою обійняв після смерті останнього – саме так записано у військовому реєстрі від 1 жовтня 1654 р. /72/ ) У 1658 р. Ян Кароль вже згаданий як коронний ротмістр /8/ ), а в серпні 1663 р. у Львові Ян Казимир видав парчовському старості Яну Каролю приповідний лист на козацьку хоругву /27/ ). Маємо відомості й про кількісний склад його козацької панцирної хоругви – протягом 1660–1667 рр. число людей в ній коливалось від 82 до 118*. У 1672 р. кількість солдатів у цій хоругві склала 100 чоловік /273/). Відомо, однак, що його військовий відділ ще раніше зріс до декількох регіментів. Так уже в середині жовтня 1671 р. він мав принаймні два підрозділи, один з яких (це був піший регімент німецького типу (250 чоловік), який існував ще з літа 1671 р. /267/ )), вирушив зі Львова на Вінницю, а ще один – кінна хоругва – на Брацлав /52/ ). Під Хотином восени 1673 р. його регімент налічував уже 400 чоловік (250 чоловік старого затягу і 150 нового) /172; 52/ ). У часи ж військової небезпеки його загін зростав навіть до 800 чоловік (400 чоловік кварцяного регіменту та 400 чоловік найманого регіменту) /76/ ).

Зрозуміло, що в часі постійних військових небезпек у 50-70-тих роках XVII ст. Яну Каролю довелося не раз виявити свої військові здібності, адже він був учасником практично всіх більших військових кампаній. Так, зокрема, Ян Кароль брав участь на боці короля у битві під Монтвами з рокошанами в липні 1666 р. /172; 52/ ) Ян Кароль користувався високим авторитетом у коронного війська та навіть був обраний одним з послів (разом з Лужецьким) від військового кола в квітні–травні 1670 р. /172/ ) Зважаючи на його значний досвід, конституцією січневого сейму 1673 р. був визначений одним з членів військової ради при коронному гетьмані /70/ ), а в 1676  та 1678 рр., згідно з конституціями тогорічних сеймів, – депутатом до воєнної ради при боці короля /70/ ).

Під час військових кампаній Ян Кароль зійшовся близько зі своїм родичем, троюрідним братом Яном Собєським, ставши його повіреним у багатьох справах. У липні 1668 р. саме його делегував Ян Собєський на переговори з Александром Любомирським /52/ ). Навіть власну козацьку хоругву Ян Кароль перевів до полку Яна Собєського (1672 р.) /273/ ); згадана вона в полку короля Яна Собєського і під час кампанії 1676 р. /75/ ) Тому не дивно, що саме Ян Кароль був призначений Собєським керувати коронним надвірним скарбом у 1678 р. /259/ )

Ян Кароль був депутатом багатьох сеймів, зокрема, послом від Холмської землі та Люблінського воєводства на сеймах 1652 ІІ, 1667 та 1668 І рр. /211/ ), а елекційним сеймом у травні 1669 р. був визначений від Малої Польщі до складу каптурових судів /70/ ). Підписав він і елекційний акт Яна ІІІ від Люблінського воєводства /158/ ) та був присутній при його конфірмації 5 лютого 1676 р. /70/ ) У 1678 р. разом з куявським єпископом Сарновським Я. К. Данилович був висланий як комісар до Гданська для розслідування нищень, побиття до смерті католиків і їх священиків та спустошення в місті кармелітського костелу навесні 1678 р. /48/ ).

Під час військових експедицій Ян Кароль декілька разів був серйозно хворий (наприклад, у червні 1666 під Монтвами), а одного разу (вересень 1672 р.) мало не помер через хворобу шлунка /64/ ). Військові незгоди та хвороби сприяли швидкій смерті Яна Кароля (7 листопада 1682 р. /259/ )), який залишив від шлюбу з Феліціанною з Вілкова /158/ ) єдиного сина Петра Францішка.

Владислав Вінцент, другий син Петра Даниловича та Кристини Вишневецької, жив недовго. Він народився десь після 1641 р. /212/ ) У 1648–1649 рр., як і його брат рік перед тим, перебував на навчанні у Замойській Академії /28/ ), деякий час був черкаським старостою /156/ ) і помер бездітним після 1664 р. /19/ )

Входження Даниловичів до провідної групи магнатів та високий родинний авторитет засвідчили і шлюби дочок Петра Даниловича: Урсули (померла після 1702 р.) – з брацлавським воєводою Петром Потоцьким гербу Пілава (помер у 1657 р.) /201; 204; 236; 234/ ), а після його смерті – з Владиславом Сапєгою, пізнішим брестським воєводою, що розлучився з нею десь біля 1696–1697 рр. /236; 233/ ); Гелени (народилась до 1635 р.), доньки Петра Даниловича і Катерини Беати Шамотульської /212/ ) – перший раз з Теодором Каролем Тарновським, кжепіцьким старостою (червень 1646 р.) *, другий раз з Казимиром Сапєгою, кжепіцьким і молкатенським старостою **, третій – з Яцком Міхаловським *, рожанським стольником 1655 р., четвертий раз – з Самуелем Пражмовським 1661 р., коронним надвірним хорунжим, а пізніше плоцьким воєводою. Померла 1664/1665 р. /232/ ) 

Дещо схожою до кар’єри Яна Кароля була кар’єра дідича на Журові і Андрійові /158/ ) Миколая (чи точніше, Миколая Францішка) Даниловича – єдиного нащадка Францішка Даниловича та Гелени Сапєги. Народитися він мав десь після 1641 р., оскільки не згаданий у гербівнику Шимона Окольського /212/ ), однак цьому суперечить той факт, що Миколай Францішек нібито (як зазначає К. Нєсєцький) брав участь у військових експедиціях, починаючи з 1651 р. /156/ ) Як і Ян Кароль, значну частину свого життя Миколай Францішек присвятив війні. З 1666 р. Миколай Францішек згадується як ротмістр королівського війська (згаданий як ротмістр і у 1678 р.) /2/ ), а відділ Миколая Францішка у коронному війську постійно присутній упродовж 60–80-х рр. У 60-х рр. у складі регулярного війська згадується його козацька панцирна хоругва. Нею керували Константин Рибінський, потім Жигмунт Подліпський та Тобіаш Тхужовський (Tchórzowskij)**. Відділ Даниловича (80 чоловік) згаданий у 1672 р. серед підрозділів, які повертались з–під Ладижина у полку Яна Собєського /273/ ) та в його полку й у такій же кількості при розподілі гіберни 26 листопада 1676 р. Його ж регімент під час угорської компанії приєднався до литовського війська * /39/ ), а у рік облоги турками Відня між 30 жовтня та 5 листопада Данилович прийшов на чолі панцирної та охотничої легкої хоругв (остання мала 100 коней) до Яна Собєського з польськими солдатами та козаками /64; 267/ ). У травні 1687 р. його хоругва, поручником якої був Станіслав Дідушицький, билась з татарами під Теребовлею /177/ ).

Родинний авторитет, власні заслуги, поважне становище дозволяли Миколаю Францішку відігравати важливу роль у житті шляхти Галицької землі, де знаходилась успадкована Журівська маєтність. Він брав участь у роботі місцевого сеймику (обраний депутатом до каптурового суду згідно з постановою сеймику від 2 січня 1674 р. /27/ ); віднотовані згадки про його участь у сеймиках у вересні 1666 р., липні 1668 р., березні 1674 р., на яких він був обраний послом на вальний сейм; згаданий у сеймикових інструкціях від 26 листопада 1680 р. та вересні 1684 р. /27/ )), обирався депутатом від нього на загальнодержавні сейми (зокрема на сейми 1661 р., на якому був призначений комісаром до визнання кривд, вчинених литовським військом /156/ ), 1666 р. /27/ ), 1668 р. /27/ )). У 1670 р. підписав елекцію короля Михайла Вишневецького, а в 1674 р. був учасником елекційного сейму та підписав його конституції /27/ ).

Однак, незважаючи ані на військові заслуги, ані на знатність роду, Миколай Францішек за Яна Казимира так і не був допущений як до двірських посад, так і до тримання певних староств. Лише 24 липня 1665 р. його дядько Миколай підписав з ним у Перемишлі угоду про відступлення йому Червоногородського староства (воно перейшло до Миколая після смерті батька Миколая Францішка – Францішка)* /8/ ). Ситуація змінилась на краще лише після відречення Яна Казимира. І якщо при королі Михайлові у 1671 р. Данилович отримав Борецьке староство** /2/ ), то при родичеві королеві Янові Собєському Миколай Францішек став коронним чашником (1682 р.), коронним крайчим (з лютого 1683 р. /259/ )), а в подальшому, після смерті 18 вересня 1686 р. в битві з татарами Станіслава Кароля Лужецького, був номінований 4 грудня 1687 р. подільським воєводою. Незважаючи на те, що ця посада була тоді більше номінальною (територія воєводства відійшла до турків, і навіть подільський сеймик проводився у Львові /177; 247/ )), все ж вона підносила Миколая Францішка до рангу сенатора Речі Посполитої. У 1686 р., після смерті двоюрідного племінника – Петра Францішка, Миколай Францішек отримав Люблінське та Парчовське староства /158/ ), водночас домігшись королівського консенсу на уступлення Парчовського староства сину Александру, яке той отримав по смерті батька /158/ ).

Михайло Францішек був одружений тричі: перший раз з донькою першого світського сенатора Речі Посполитої краківського каштеляна, великого коронного гетьмана Миколая Потоцького (біля 1593–1651) та його другої дружини Ельжбети Казановської (шлюб Потоцького з Казановською відбувся десь перед 1642 р. /195/ )) Іоанною Потоцькою (померла по 1659 р.) /47; 197/ ); вдруге з Софією з Грабянків (1666 р.), з якою розвівся, та, нарешті, з Евфросинією Скібіцькою /156; 158/ ) – віднотована згадка про подружжя Даниловича-Скібіцької датована 1677 р. /2/ ), однак шлюб, очевидно, було укладено раніше. Лише в останньому шлюбі Миколай Францішек мав дітей – двох синів та двох дочок. Помер Миколай Францішек Данилович 31 грудня 1688 р. /222; 260/ )

Що стосується нащадків братів Петра та Францішка Даниловича – Станіслава та Миколая Даниловичів, то ніхто з них, попри вдалі шлюбні партії та визнання, не зажив значної слави. Старший син Станіслава – Ян Александр був одружений з Барбарою з Тарлів /8/ ). Ольштинський староста, ротмістр власної роти вже у 1646 р. /8/ ), електор Яна Казимира від Руського воєводства /138/ ), він воював у коронній армії в перші роки національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького (під час перепису війська в травні 1651 р. у таборі під Сокалем його козацька хоругва перебувала в полку Миколая Потоцького) /63/ ). Помер (а можливо, загинув у часі військових дій?) бездітним у 1654 р. /274/ ) Павло – другий син Станіслава Даниловича та Марини Семашко /8/ ), помер молодим (перед 1645 р., в якому він не згаданий серед живих дітей Станіслава) /8/ ). Єдина донька Станіслава Даниловича – Гелена Ізабелла – була одружена (у 1658 р.) з любачівським каштеляном Станіславом Конєцпольським /158/ ).

Адам, єдиний син коронного підчашого Миколая Даниловича та Аполінарії Нємоєвської, народився перед 1641 р. /212/ ) та помер надто молодим /156/ ) (приблизно у віці двадцяти з чимось років, десь після 1663 р. /8/ )), щоб встигнути розбудувати власну кар’єру, та все ж у віці, коли міг вже мати якісь здобутки. Їх відсутність (мається на увазі отримані староства, двірські та земські титули) можливо пояснюється тими ж причинами, що і у батька.

Якщо ж говорити про дочок Миколая, то старша з них – Софія Анна (Софіянна, в документах згадується головно як Софія), яка народилась десь перед 1641 р. /212/ ), перший раз була одружена з львівським старостою Яном Цетнером. Інтерцизу про їхній шлюб було укладено між її батьком та майбутнім чоловіком 14 січня 1667 р. у Львові, а весілля, згідно з договором, мало відбутись у Львові 20 лютого; однак за нез’ясованих обставин воно було перенесене на пізніший строк та відбулось у вересні /64/ ). Відповідно до угоди, посаг молодої складав 60 тис. злотих. Таку ж суму повинен був дати Софіянні і Ян Цетнер. Одночасно Миколай Данилович зобов’язувався визнати дочок спадкоємицями своїх дідичних маєтків /8/ ). Він, правда, не спішив виконувати взяті зобов‘язання, через що мав певні непорозуміння з зятем, якого навіть оскаржував перед люблінською сесією коронного трибуналу за ґвалти і наїзди, вчинені драгунами Цетнера в добрах Рихтичі. Однак усі питання скоро були узгоджені після того, як Данилович віддав йому 1673 р. королівщину Ляшки у Перемишльському старостві. Додамо, що в шлюбі з Яном Цетнером Софія народила синів Александра (помер 1709), Миколая, Юзефа, Францішка (помер 1732 р.)*, дочок Дороту, Ізабеллу, Теофілю (Теофіля померла у 1742 р.; була одружена з коронним великим стражником Юзефом Потоцьким (помер у 1723 р.) /8; 154; 182; 128; 183/ )

Після смерті свого чоловіка (Ян Цетнер помер 1680 р. /182/ )), Софія одружилась вдруге з брестським воєводою Сигізмундом Домбським (рік шлюбу не відомий, однак як Домбська згадується принаймні з 1686 р., але не раніше 1683 р.)** /158/ ). В подальшому, як можна судити з листа пізнішого часу, ще за життя чоловіка у 1701 р. вона вступила до монастиря кармеліток босих у Любліні, де і померла в 1711 р.* /8/ )

Ізабела, друга донька коронного підчашого Миколая Даниловича та Аполінарії Нємоєвської, народилась після 1641 р. Вона була одружена з брестським підкоморієм Остафієм Тишкевичем (угоду між ним та батьком молодої про виплачення належного їй посагу було укладено у 1662 р. /13/ )); дітей у шлюбі не було /146/ ). Після смерті чоловіка (ймовірно, десь перед 1688 р., в якому вже згадана як вдова) проживала сама під опікою сестри й померла у 1693 р.**

Петронела, третя дочка коронного підчашого Миколая Даниловича, народилась після 1641 р., з 1661 р. була одружена з Яном Тишкевичем /158/ ). Її сестра – Урсула (Розалія) була одружена з невідомим на ім’я старостою рабштинським Корицінскім (інтерцизу між батьком Урсули та її майбутнім чоловіком про весілля, яке мало відбутись 16 жовтня у Львові або ж у маєтності Блозві було укладено 16 серпня 1667 р. у Львові /8/ )), однак їх шлюб був невдалим – чоловік через рік помер (так зазначено у заповіті її сестри Софії) /8/ ). Можливо, пізніше саме вона була дружиною брацлавського воєводи Яна Потоцького (помер 1675 р.) /203/ ). І Петронела, і Урсула померли до 1676 р., оскільки не згадані у батьківському заповіті.

Упродовж третього покоління Даниловичі втримались у лавах магнатерії. Порівняно з двома попередніми поколіннями успіхи були дещо меншими – три двірських уряди (Миколай Францішек і Ян Кароль), одна сенаторська гідність – Подільське воєводство та вісім староств (Миколай Францішек – 4, Ян Кароль – 2, Владислав Вінцент і Ян Александр – по 1). Пояснити такі відносно незначні успіхи можна тим, що деякі нащадки роду померли молодими, а інші були змушені платити за близьку спорідненість з Яном Собєським. Ймовірно, саме через це “королівська ласка” не особливо осипала їх протягом правління Яна Казимира та Михайла Вишневецького. Однак Даниловичам вдалося втримати ряд староств, що довший час управлялись ними. Обрання королем Яна Собєського докорінно змінило ситуацію, на деякий час влаштувавши родині своєрідну золоту осінь (нові придворні посади, сенаторський уряд, наближеність до монарха), яка, щоправда, тривала недовго. Представникам даного покоління Даниловичів вдалося втримати в своїх руках й значну частину родинних маєтностей гілки коронного підскарбія Миколая Даниловича.

2.4. Покоління четверте та п’яте: регрес

Два останніх покоління Даниловичів (діти Миколая Францішка та Яна Кароля) діяли за часів правління Яна Собєського, а пізніше – королів саксонської династії.

Інформація про сина-одинака Яна Кароля Даниловича та Феліціанни з Вілкова – Петра Францішка дуже скупа. У травні 1674 р. він разом з батьком підписав суффрагацію (елекційний акт Яна ІІІ Собєського) воєводств і земель від Люблінського воєводства /70; 158/ ). Після смерті батька став люблінським та парчовським старостою (консенс на уступлення староства Петро Францішек, як вже згадувалось, отримав ще у 1676 р., але вступив у володіння ним пізніше) /158/ ), а в часі Віденської кампанії 1683 р. прибув за Дунай до Яна Собєського у проміжку між 4 і 9 вересням зі своєю панцирною хоругвою /64/ ). Відомо, що Петро Францішек був одружений, хоча ім’я дружини невідоме. 8 червня 1691 р. Ян ІІІ рекомендував якійсь Данилович, дружині люблінського старости Петра Даниловича, виплатити Томашові Вілковському суму, яку в останнього позичив її чоловік /27/ ). Помер 1685 р., не залишивши нащадків /158; 274/ ).

Значно більше знаємо про нащадків Миколая Францішка Даниловича. Без сумніву, спорідненість з Яном ІІІ давала підстави сподіватись його синам на сприяння короля, однак через свою молодість та наступну зміну династії на престолі Речі Посполитої в подальшому такої безпосередньої підтримки не мали. При Собєському Александр Данилович, перший син Миколая Францішка та Євфросинії Скібіцької, зміг у 1686 р. отримати королівський консенс на відступлення йому батьком Парчовського староства (реально отримав його, як це часто бувало, лише по смерті батька) /158/ ). Його брат Ян (в документах фігурує і як Ян Кароль Данилович /2/ )) у 1690 р. отримав (після батька) Борецьке староство /158/ ).

За сприянням Собєського відбувся і шлюб Александра з Анною Денгофф. Як зазначалось в реляції литовського шляхтича, резидента литовського підканцлера Кароля Радивила при королівському дворі Казімєжа Сарнецького, 1 березня 1696 р. парчовський староста від’їхав з коронним великим канцлером ксьондзом Єжи Альбрихтом Денгоффом до Крушини – король відправив їх “proprio sumpter” до дочки недавно померлого вєлюнського підкоморія, литовського надвірного підскарбія, болеславського старости Зигмунта Віктора Денгоффа, виславши з ними також свого юриста пана Токаржевського для укладення шлюбних контрактів, по яких канцлер зараз же мав дати шлюб. Король спорядив і обоз молодого – два “каравани” з кіньми, три огири та послав з ним свого скарбового урядника п. Желіговського, щоб той зміг залагодити на місці усі необхідні фінансові питання /62/ ). Посаг молодої мав скласти принаймі 74 тисячі злотих – саме таку суму їй вдалося домогтися від родичів матері Жигмунта Юзефа та Александра Дзялинських, щоправда після декількох судових процесів та вже по смерті чоловіка у 1725 р. /14/ ) Що стосується Яна Даниловича, то він пізніше (1701 р.) одружився з Людвікою (Євфросинією) Дідушицькою, донькою подільського воєводи Францішка Дідушицького та Софії Яблоновської та сестрою коронного великого конюшого Єжи Станіслава Дідушицького (1670-1730) /15; 223; 170/ ). Шлюбна інтерциза між ними була підписана 2 січня 1701 р. в Соколові й, згідно з нею, Данилович давав дружині забезпечення в розмірі 50 000 зл. /177/ )

Зрозуміло, що після смерті короля Яна III, ситуація для Александра та Яна стала дещо іншою. Сподіватись на підтримку саксонців було марно – як і при Янові Казимирові, так і при Августі на заваді ставало те, що було основою підтримки у 70–90-х рр. XVII ст. – спорідненість з Собєськими, а пізніше підтримка конкурента Августа Станіслава Лєщинського – Ян був одним з електорів останнього від Руського воєводства /139/ ). Віддаленість від двору, зменшення потуги роду (в тому числі і фінансово-матеріальної – в руках братів залишилась лише Журівська маєтність та Березнівський ключ на Волині) призвело до того, що центром діяльності Яна та Александра стає не Варшава, а в основному територія Галицької та Львівської земель Руського воєводства. Ян був одним з тих, хто у травні 1704 р. підписав постанову вишенського сеймика /27/ ); у жовтні 1715 р. був серед “konsyliarzów” до маршалка від Львівської землі /27/ ); у березні 1716 р. вишенським сеймиком йому вручалось на два роки збір ординованого чопового Львівської землі, а він сам був визначений як суддя до фіскальних судів від Львівської землі /27/ ). У червні 1716 р. Ян був упрошений сеймиком разом з К. Ізбінським до вибирання ретент (т. зв. “саська контрибуція” – ?) /27/ ). Якщо говорити про Александра, то він у січні 1711 р. був визначений постановою вишенського сеймику як депутат до скарбових судів Львівської землі /27/ ). Парчовський староста, правда, як і батько, був королівським ротмістром – у 1690 р. сеймова конституція зобов’язала коронний скарб заплатити його військовій хоругві за “криваві заслуги” /70;156; 158/ ). У 1698 р., під час Підгаєцької кампанії, його панцирна рота (10 коней, 75 порцій) значиться в полку підчашого Великого князівства Литовського князя Януша Вишневецького в таборі під Мужиловим /74/ ); у 1702 та 1703 рр. (згідно з компутом – 50 чоловік) у полку коронного стражника Стефана Конєцпольського перед битвою під Клішовим та в таборі під Сєльцами /246; 71/ ). Однак більших успіхів і на цій ниві він досягти не зміг.

Александр не залишив нащадків чоловічої статі – він мав лише трьох доньок (Францішку, Маріанну та Констанцію), які й поділили між собою батьківські володіння. Підупадання роду, щоправда, не зовсім позначилось на позиції Даниловичів на шлюбному ринку – спогади про знатність роду були ще живими*. Францішка стала дружиною сина чернігівського воєводи Францішка Залуського люблінського старости Хризостома Генріха /8/ ), Маріанна була одружена з представником тульчинської лінії Потоцьких – Феліксом Потоцьким, красноставським старостою, сином волинського воєводи, красноставського старости Михайла Потоцького (помер у 1749 р.) та дочки київського воєводи Софії Чарнецької /12; 201/ ). Констанція отримала в чоловіки спочатку смотрицького старосту Анджея Малаховського, а потім – київського підстолія Яна Потоцького** /12/ ). Її дочкою, зокрема, була Софія з Малаховських Динінова, старостина заторська, у власності якої була частина Журова /67/ ).

Помер Александр перед 1722 р. – 20 січня 1722 р. вже як вдова парчовського старости виступала його дружина Анна (сама вона померла біля 1730 р.) /14; 158/ ); остання віднотована нами згадка про Александра Даниловича датована 27 вересня 1717 р. /8/ )

Дочки Миколая Францішка – Францішка (Францішка Александра /2/ )) і Маріанна (померла перед січнем 1722 р. /14/ )) були одружені відповідно з новогродським старостою Пісочинським (у 1693–1700 рр., до смерті чоловіка /2/ )) та чернігівським старостою Станіславом Рибінським (після 1700 р.) /2/ ).

Останнім представником чоловічої лінії Даниловичів був син Яна (помер по 1730 р./135/ )) та Людвіки Дідушицької Францішек. Однак інформація про нього як для нащадка такої відомої фамілії взагалі мізерна. Повна відсутність відомостей про його участь у роботі сеймиків, натомість курйозна та помилкова фіксація якогось борецького старостича серед електорів Станіслава І від Галицької землі /139/ ) (його батько – борецький староста брав участь у цій елекції, однак участь “старостича”, тобто його сина, неможлива – Яну тоді бути лише кілька років, відповідно ще один з Даниловичів, який міг взяти участь у цій елекції, – Александр – йменувався би або як парчовський староста, або як подільський воєводич). Власник однієї маєтності з центром у селі Григорів (іронія долі – одного з перших долучених протопластою Данилом Дажбоговичем до власного Задеревача) закінчив своє життя самотньо далеко від блиску магнатських дворів та столиці.

Його сестра Розалія (померла перед 1739 р.) була першою дружиною сина закрочимського каштеляна Валенти Казимира Мірзеєвського і Софії Ячимірської Андрія Криштофа /15; 156/ ).

Сміливо можемо вказати на те, що Даниловичі протягом останніх поколінь покинули лави магнатерії та радше перейшли до групи багатої шляхти. Приклад родини Даниловичів яскраво підтвердив відзначену А. Роллє тенденцію, що на Україні велетенські фортуни залишались в руках одного роду заледве кількадесят літ – згасали одні роди, з’являлись інші /134/ ). Такий процес підупадання роду, як правило, перебігав назагал повільно і охоплював декілька поколінь /271/ ), однак  він ставав неминучим. Успадкувавши протягом перших десятиліть XVII ст. величезні земельні маєтності по Жулкевських, Уханських, Семашках, Гербуртах, Даниловичі втратили їх протягом другої половини цього та в першій половині XVIIІ століття. Відбулось це внаслідок вигаснення чоловічої лінії роду та успадкування майна дочками. Поряд з цим, внаслідок відстороненості від двору, зменшилось і число староств, які перебували в руках родини.

Минуло ще одне коло історії, і на зміну Даниловичам, повторюючи їхній же шлях, прийшли нові родини – Собєських, Дідушицьких, Цетнерів, Лянцкоронських, які перейняли їх маєтності та місце в неформальній системі влади Речі Посполитої.

РОЗДІЛ 3. Землеволодіння родини Даниловичів: формування, розвиток, занепад

Як зазначалось вище, основу матеріальної бази, що дозволяла магнату підтримувати відповідний рівень стосунків з оточуючими та забезпечувала його значні фінансові потреби, складали комплекси належних йому земельних володінь. Тому для окреслення економічної бази роду Даниловичів насамперед потрібно з’ясувати певні питання, пов‘язані з земельною власністю – визначити основні групи маєтків, які перебули у власності Даниловичів, з‘ясувати історію їх формування та те, як вони опинились у них, прослідкувати їх рух у середині родини(.

3.1. Журівська маєтність

Журівська маєтність – це часово найдавніше складений комплекс маєтків Даниловичів, центром якого десь з кінця XV ст. стало село, а пізніше місто Журів над Свіржем. На відміну від інших майнових комплексів, які перебували у власності родини, він не потрапив до їх рук як вже складена цілісність, а формувався протягом XIV–XVI ст.

Початково першою документально засвідченою маєтністю протопласта роду – Данила Дажбоговича – було розміщене у межиріччі річок Сукіль та Свіча село Задеревач, до якого він долучив у 1371 р. межуючі з ним села Лисовичі, Дирин та розміщений на певній віддалі від них Григорів /27/ ). Пізніше, у 1394 р., Данило отримав від короля Владислава II Ягайла (з умовою військової служби) села Чагрів, Загвоздзє та Журів (Dziurow) з трьома присілками у Галицькому і Жидачівському повітах /158/ ). Самі ці поселення і стали тим ядром розкиданого у закутку Прикарпаття Журівського комплексу, подальше збільшення (кількісне і якісне) якого продовжили нащадки Данила. Однак, на жаль, у багатьох випадках не відомо, коли і яким чином це відбувалось. Так вже син Данила – Дмитро – долучив до родинних сіл ще й Руду – відомо, що саме він був її власником /158/ ). Після смерті Дмитра власником маєтності став його син Ян, а пізніше діти останнього (онуки Дмитра) Дмитро та Миколай Даниловичі. З них Дмитро був дідичем на Журові і Руді, а провівши у 1484 р. із Прокопом з Малехова поділ маєтностей свого дядька (властиво стриєчного діда) Юрковського, отримав села Вовків і Кугаїв у Львівському повіті /158/ ). Певний час він також володів селами Йосипичі (Iosipczicze, зараз Йосипівка) і Жирава (Zirawa) /27/ ). Йому ж належали і поселення Колоколин та Михайлівці (зараз Підмихайлівці), на яких (разом з Журівом) він мав забезпечити посагову суму (530 марок) дружини Ядвіги /27/ ). Його брат – Миколай Данилович – згаданий як дідич сіл Ляхів, Васючин, Ляхівці /158; 27/ ).

Нові зміни у розбудові маєтності були пов’язані з спадкоємцем Дмитра – його сином Михайлом Даниловичем. Саме він домігся від короля Сигізмунда І привілею на перетворення Журова на місто /244/ ) та привілею 1539 р., що запроваджував у ньому ярмарок в день святого Мартина /245/ ). Очевидно, ці зміни, поряд з новим статусом поселення, були покликані збільшити доходи власника.

У середині XVI cт. Журівська маєтність як розбудований цілісний маєтковий комплекс з центром у містечку Журові перейшла до рук Єжи (Юрія), а потім його сина – Станіслава Даниловича. Можна припустити, що включно до того часу (а навіть і ще два-три десятки років) Журів був центром родинного життя Даниловичів. Лише після укладення вдалих шлюбних партій та отримання нових маєтностей місце Журова для синів Станіслава Миколая та Яна Даниловичів зайняли, відповідно, Уханський та Олеський замки. Останні були більше розбудованими та знаходилися не в такому віддаленому територіально регіоні, як Журів. Що ж стосується самої маєтності, то вона перейшла за поділами майна у 1593 і 1597 роках* до одного з його синів – Миколая Даниловича (Ян отримав Олеську частину **). Таке припущення ґрунтується і на факті згадки Журівського комплексу у складеному Миколаєм Даниловичем 23 травня 1624 року заповіті /8/ ).

Після його смерті Журівська маєтність (чи як вказано в документі – Журівська і Ляховичська), згідно з волею батька, перейшла до його молодшого сина Францішка /8/ ). Угода про розподіл земельної власності батька подає перелік поселень, що входили у 20-х роках XVII ст. до цієї маєтності – це Журів, Григорів, Вербиця, Підмихайлівці, Черемхів, Колоколин, Ляховичі, Зарічне, Ляховичі Подорожні, Комарівка (?), Любча, Жирава, Яйківці, Облазниця, Сулятичі, Корчівка, Кривів, Чертаж, Княжолука та два неідентифікованих поселення під назвою Новосєллє. Надалі Журівську маєтність успадковували нащадки Францішка – син Миколай Францішек, а потім його сини – борецький староста Ян і парчовський староста Александр, а згодом онуки: Францішком (сином Яна) та (ймовірно) дочками Алексадра – Францішкою, Маріанною та Констанцією. Зазначимо, що протягом другої половини XVII – першої половини XVIII ст. маєтність значно зменшувалась та дробилась – її мали б розділити уже сини Миколая Францішка. Цілком можливо, що вищеназвані Даниловичі не надто вправно керували маєтністю, що призвело до її поступового “усихання”. Вже з 1660 р. до рук Виговських переходить Руда /130/ ). А згаданому борецькому старості Яну Даниловичу та його сину (останньому в роді чоловіку) Францішку з усіх колишніх сіл належав лише Григорівський комплекс (очевидно, до п‘яти сіл, а можливо і менше) /274/ ). Александру, а потім його дочкам дістався Журів – якусь його частину, зокрема, мала у власності (і згадала у своєму заповіті) дочка Констанції Данилович та заторського старости Анджея Малаховського Софія з Малаховських Динінова /67/ ), а також декілька інших сіл, серед яких і Колоколин /3/ ).

3.2. Рихтицька маєтність

Центром цієї маєтності було село Рихтичі (Rychcice, Rychczyce) за 8 км на північний схід від Дрогобича. Як окремий маєтковий комплекс – частина дідичного маєтку коронного великого підскарбія Миколая Даниловича – вона вперше згадана у заповіті останнього з 1624 р. як спадкова частина його сина Станіслава. На жаль, достеменно не відомі усі села, які, окрім самих Рихтичів, початково належали до цього комплексу маєтків. До Даниловичів Рихтичі належали Кориткам – польським шляхтичам, вихідцям з Віслицького повіту, протопластом яких був Стасєк з Корита, можливо, син Пєтраша з Коритнєй, малогоського каштеляна (1373 р.). Його нащадками були Томек та Ян Коритки, у власності яких знаходились зокрема Рихтичі, Почайовичі та Гаї. 25 листопада 1462 р. король Казимир Ягеллончик на сеймі в Пйотркові на прохання Яна Коритка з Рихтич підтвердив дарування цих сіл(, які колись Владислав Ягайло надав їх батькові Станіславу Коритку /27/ ). В другій чверті XV ст. (1434 р.)ті ж Станіслав Коритко з Почайович та Марцін Корава з Михайлевич фундовали Рихтицьку римо-католицьку парафію /244/ ). У 1476 р. Ян Коритко зробив запис на Рихтичах у 100 гривень на користь своєї третьої дружини Барбари, а остання уже наступного року з дітьми і маєтками прийняла опіку руського воєводи Яна Одровонжа. Ще через деякий час Рихтичі, Почайовичі та Гаї опинились в руках (шляхом оренди) ще одного Яна Коритка, ступінь спорідненості якого з попереднім Яном Коритком встановити не вдалось. Згадки про Яна Коритка Рихтицького зустрічаємо ще на початку XVI ст., після чого Рихтичі більше не зустрічаються серед родових маєтностей цієї родини /158/ ).

Яким чином перейшла ця маєтність до Даниловичів? Ймовірно, завдяки кровній спорідненості Коритків і Даниловичів через Юрковських, ще одну родину польського походження осілу в Галичині у XV ст. Першим сюди перебрався з-під Сандомиру Мацей Юрковський, донька якого (ім’я не відоме) була дружиною Дмитра Даниловича з Журова. Її племінниця (донька брата Андрія) Катерина була дружиною (1454 р.) Яна Коритка з Рихтич. Рідною сестрою дружини Дмитра Даниловича була і дружина сусіда Коритків та Даниловичів – Марціна Корави з Рапчиць. Наприкінці XV ст. після смерті Павла Юрковського рід Юрковських вигас, а їхні маєтності були поділені (1484) між Даниловичем (він, як вже згадано, отримав Вовків і Кугаїв) та Прокопом Коравою, брат якого Марцін мав у власності сусіднє з Рихтичами село Михайлевичі(. Тому не дивно, що після вигаснення Юрковських, Коравів та Рихтицьких Коритків у руках Даниловичів опинились такі їх маєтності, як Рихтичі, частина Михайлевич та Далява (невелике поселення біля Михайлевич). Вони, на нашу думку, початково й творили Рихтицьку маєтність, що своєрідним півколом оточувала Дрогобич з північного заходу. Надалі маєтність переходила в спадок поки й не опинилась в руках коронного великого підскарбія Миколая Даниловича, а останній, згідно з його заповітом, виділив її своєму сину Станіславу, хоча фактично маєтність перебувала в руках старшого брата Яна Миколая – це засвідчує поборовий реєстр Перемишльської землі 1628 р.(( /55/ ) Саме хтось з них, ймовірно, збудував замок чи, швидше, бароковий палац, що згорів у 1702 р. й  вже не був відбудований. На згадку про нього залишився лише невеличкий брамний будинок /103/ ).

До ядра, яке творили вищеназвані Рихтичі та частина Михайлевич, пізніше (чи то Ян Миколай, чи його брат Миколай) приєднали й ряд інших навколишніх сіл, а саме: Почайовичі та Верхні Гаї. Обидва ці села згідно з реєстром 1628 р. ще перебували у власності львівського ловчого Яна Коритка (помер 1638 р.), від якого їх могли викупити брати Даниловичі /55/ ). Тому вже в укладеній синами коронного підскарбія Миколая Даниловича угоді від 22 червня 1629 р. щодо розподілу маєтності вищеназвані села, як і Нижні Гаї, Рихтичі, Михайлевичі та Далява зазначені як окрема частина молодшого брата Яна Миколая та Станіслава Даниловичів – майбутнього коронного підстолія, а пізніше коронного підчашого Миколая Даниловича /8/ ). Такий поділ, щоправда, не призвів до негайної передачі Рихтицької маєтності Миколаю – вона й надалі фактично перебувала у руках Яна Миколая. Це пояснюється пізнішим перерозподілом маєтностей між братами, що призвело, зокрема, до відмови декого з них від своїх прав щодо Семашківських володінь на користь Станіслава та щодо Гербуртівських володінь на користь того ж Миколая /8/ ). Лише поборовий реєстр 1651 р. фіксує вищеназвані села як власність коронного підстолія Миколая Даниловича /55/ ). До рук останнього вони перейшли лише після смерті на початку 1651 р. Яна Миколая Даниловича. Остаточно ця маєтність як власність саме Миколая Даниловича була закріплена угодою спадкоємців коронного підскарбія з 1663 р., в якій були вказані й села, що входили на той час до маєтності – Михайлевичі, Верхні та Нижні Гаї, Далява, Почайовичі та не ідентифіковані нами Ляхи /8/ ). Саме у Миколая Даниловича й перебували Рихтичі та Гаї до часу його смерті в 1676 р. /182/ ), а пізніше перейшли до однієї з його доньок – Ізабели /8/ ), спадкоємицею якої стала її сестра Софія /8/ ), а по ній – її сини Цетнери*.

3.3. Олеська маєтність

Олеська маєтність, отримана Даниловичами у XVI ст., була одним з найвідоміших їхніх володінь.

Перед Даниловичами Олеськом з навколишніми селами володіла родина Сєнінських. По смерті одного з них – Петра Сєнінского, його дві доньки Анна та Ядвіга в 1511 р. у Львові провели розподіл батьківського маєтку. Сестри узгодили між собою розмір частин, які включали по частині замку та цілому ряду сіл. Олеський замок був поділений на дві половини: ліва половина дісталась Ядвізі, а права – Анні. Навпіл ділились доходи від замку, міста Олеська, мита з міста, стави і луки, які до нього належали, доходи з пасіки Юшкович. Ядвізі відходили села Буг (тепер Бужок), Ожидів, Юшковичі (тепер Йосипівка), Висоцьке, Пониковиця, половина села Берлин (тепер Хмільове), половина місця, званого “Ложисько рудне”, половина ставу в Берлині з половиною прибутку від його спуску, Смільне, Броди, Кадлубиська (тепер Лучківці), Підлісся, Закомар’я, Сродополлє (Середопільці?). Анна отримувала села Пониква, Боратин, Суходоли, Голосковичі, Помушкув (Понюшків?), Біловець, половину Берлину з цілим млином, половину берлінського ставу і його спуску, половину місця, званого “Ложисько рудне”, Заболотці, Ясенів, Кути, Ренів, Чишки, Комаров (зараз Комарівка), Хватів, Штоін (зараз Стогинь) і половину Черниці. Навпіл були також поділені села, заставлені батьком (очевидно не згадані в заповіті, оскільки не були включені С. Барончем до поданого ним переліку), і село Заложце (тепер Залізці) /106/ ).

Чоловіком Ядвіги Сєнінської став Мартцін Камєнєцький, подільський воєвода. Анна ж була одружена з “Фридрусом” Гербуртом (загинув 1519 р.), у шлюбі з яким мала трьох дочок – Ядвігу, Анну, Катерину і сина Станіслава, що рано помер. Згідно з С. Барончом, дочка Ядвіга вийшла заміж за Єжи Даниловича, а потім за Криштофа Васячинського, Анна – за Марціна Ходоровського, Катерина – за Севастяна Зоравінського /106/ ). Очевидно, після смерті Анни з Сєнінських Гербурт у 1557 р. в Олеському замку відбувся поділ її маєтку, згідно з яким Даниловичам (Єжи та Ядвізі) відійшла половина замку Олеська, половина містечка Олеська з селами Кути, Чишки, Ражнів, частина в Чехах, Ренів, Заболотці, Лабенці, Стогинь, Хватів, Комаров. Через рік, у 1558 р., дійшло до поділу майна і між спадкоємцями Камєнєцьких, згідно якого їх нащадкам Янові і Войцеху Камєнєцьким дістались половина замку і містечка Олеська з селами, Юшковичі, Чишки, Закомар’я, Підлисся, Брахув (тепер Брахівка), Смільне, Лагодів, Броди, Волиця, Піски, Берлин, Дитковичі та інші. Можна припустити, що і Ян, і Войцех перебували у скрутному матеріальному становищі, оскільки зразу ж після проведення поділу заставили свої добра белзькому воєводі Станіславові Жулкевському, а в 1580 р. продали їх йому ж з правом дідицтва /106/ ).

Єдиним спадкоємцем Єжи Даниловича був його син Станіслав(, а по його смерті – сини Ян та Миколай. Як можна судити з розвитку подій (про що згадувалось вище) Олеська маєтність була успадкована майбутнім руським воєводою, а на той час коронним крайчим Яном Даниловичем. Після його одруження у 1605 р. з дочкою коронного гетьмана Станіслава Жулкевського Софією, він отримав у посаг за нею викуплену від Камєнєцьких другу частину Олеського замку та міста. Об’єднання в одних руках усього замку та міста водночас послужило початком до перебудови замку, яку відомий дослідник мистецтва М. Гембарович датував 1605–1628 рр. (між датою шлюбу Яна Даниловича з Софією Жулкевською та часом смерті останнього)*.

Ян Данилович провадив подальшу розбудову свого Олеського маєткового комплексу, заклавши біля 1615 р. на грунті дідичного села Комарова містечко Сасів (осадником міста був “славетний” Севастян Буйновський) /106/ ) Містечко мало потенційно вигідне місце розташування, оскільки стояло на шляху з Галицької Русі на Волинь та Поділля, та, водночас, могло слугувати для захисту місцевих жителів від татарських набігів. У подальшому Сасову було надано магдебурзьке право, встановлені ярмарки в день святого Станіслава у травні та на святого Миколая і Михайла, дні міських торгів визначені у середу і суботу. Для швидшої розбудови містечко було звільнено на 4 роки від усіх публічних податків і на вічні часи від сплати мит, мостового, гребельного. Однак довший час жителі Сасова не могли скористатись з права вибору магістратури, оскільки це вдалося зробити лише в 1637 р., згідно з привілеєм нових власників Олеського маєтку Теофілі з Даниловичів та її чоловіка Якуба Собеського /237/ ).

Можливо, Ян Данилович придбав і розміщене недалеко від його володінь село Попівці, розмежування якого від власності Макара Ледуховського – села Лідихів – було проведене комісією на чолі з Станіславом Жулкевським у 1609 р. /8/ )

Після смерті у 1628 р. руського воєводи Яна Даниловича Олеський маєток перейшов до його сина Станіслава. Сам Станіслав на той час перебував на навчанні за кордоном, а після повернення додому, переважно не жив в Олеську (їздив до Варшави, брав участь у війнах з Пруссією та з Москвою), а тому аж до часу смерті 1634 р. управління маєтністю (як і маєтностями Жулкевських – див. про це нижче) перебувало в руках дружини Яна Даниловича Софії.

3.4. Маєтності Жулкевських

На початку 20-х років XVII ст. до рук Даниловичів перейшли і маєтності, якими володіли жовківські Жулкевські. У шлюбі Станіслава Жулкевського та Регіни з Гербуртів народилось дві дочки – Софія й Катерина та син Ян. Дочка Катерина – дружина Станіслава Конєцпольського (одружились у 1610 р., подружжя дітей не мало) померла вже через півтора року після весілля /213/ ). Сам Станіслав Жулкевський загинув після битви під Цецорою. Його син – Ян Жулкевський тоді ж потрапив у полон, а після повернення з нього помер від ран 26 квітня 1623 р., не залишивши нащадків. Дружина Станіслава Жулкевського – Регіна з Гербуртів померла 6 листопада 1624 р. /107/ ) Такий перебіг подій привів до того, що єдиною прямою спадкоємицею величезного комплексу дібр Жулкевських залишилась дочка Софія – дружина Яна Даниловича *.

Оцінити розмір цих маєтностей важко – маєтності були розкидані по території декількох воєводств. Про розмір лише однієї частини землеволодінь Жулкевських та Даниловичів – маєтностей у Руському воєводстві – можемо судити хоча б з того, що остання з Собєських – Марія Кароліна де Боульйон, яка померла у 1740 р., залишила (навіть після певного розпорошення окремих частин маєткового комплексу) 11 міст і 140 сіл. Це якраз в основному і були володіння, успадковані Яном ІІІ Собєським від своїх родичів Жулкевських і Даниловичів, хоча частина з цих маєтностей і була збільшена самим Яном ІІІ /107; 149/ ). Як зазначав француз Де Буйє, який побував у Жовкві на шляху з Варшави до Львова, “домінія” Даниловичів-Собєських розтягнулась тридцяти мильним промінням навколо Львова /50/ ).

Формування маєтностей Жулкевських велося протягом кінця XVI – початку XVII ст. Не зупиняючись на характері цього процесу, зазначимо, що відбувалось воно через отримання королівських надань (наприклад, у випадку з володіннями у Київському воєводстві), купівлю окремих сіл і частин у інших власників (як було у вищезазначеному випадку з частиною Олеська), успадкування маєтностей дружин. Так було, зокрема, з Кукизовом – містечком за 23 км від Львова – разом з прилеглими селами Руданцями, Цеперовим та сусідніми Жовтанцями, Яричовим, Дідиловим, якими у XVI ст. володіли Гербурти, а пізніше через дружину Станіслава Жулкевського Регіну з Гербуртів – Жулкевські /149/ ).

Що стосується центрально-українських маєтностей Жулкевських, які також успадковали Даниловичі разом з іншими, то їх кордони були дуже розмитими, що, зокрема, часто призводило до територіальних суперечностей. Так, через видання королівської канцелярією ряду привілеїв, зміст яких суперечив один одному, виникли маєткові суперечки за частини району Посулля між Жулкевськими і Вишневецькими. Часто ці суперечки тривали довший час. Вже після смерті Станіслава Жулкевського, спочатку у 1631 р. Даниловичі, а потім 1645 р. Собєські були позвані до суду Вишневецькими. Справа неодноразово відкладалась і не була розв’язана до втрати цих земель Річчю Посполитою. У 1654 р. за ці маєтності процесували Михайло Вишневецький і Ян Собєський; продовження цього ж процесу датується ще й 1664 роком /255; 26/ ). Належала Станіславу Жулкевському і Бориспільська волость на Київщині, що включала містечко Борисів і понад 20 сіл /224/ ), та містечко Станіславів (445 димів) на Брацлавщині (успадковане потім дочкою Софією) /19/ ).

Як і у випадку з Олеською маєтністю, після смерті Яна Даниловича природнім спадкоємцем дібр став його син Станіслав Данилович, а практичне управління здійснювала з Олеська його мати Софія. Ця енергійна жінка, гідна дочка свого батька, коронного гетьмана та канцлера Станіслава Жулкевського, провадила активну розбудову своїх маєтків, докупивши, зокрема, у 1634 р. від Криштофа Жоравінського за 40 тисяч злотих місто Куликів і маєтність Зіболки з належними до неї дібрами /107/ ). Станіслав Данилович, який вступив у володіння після смерті матері, навпаки, не надто цікавився їх долею, обравши для себе військову кар’єру. Як згадувалось раніше, після 1634 р. Станіслав перебирається на Наддніпрянщину, де здійснює декілька успішних акцій проти татар, після однієї з яких десь у грудні 1636 р. і поклав голову.

Звістка про смерть Станіслава дійшла до рідних, ймовірно, десь наприкінці грудня цього ж року, і, як зазначав у своєму листі до батька Януш Радивил від 26 грудня 1636 р. з Сідри, чоловік його сестри Теофілі, коронний підчашій Якуб Собєський зайняв усі його маєтності /37/ ). Однак Якуб Собєський з дружиною не були єдиними спадкоємцями Станіслава, тому вже 20 січня 1637 р. у Львові було здійснено поділ маєтків між дочками Яна Даниловича – зведеними сестрами Марціаною Конєцпольскою (дочка від першого шлюбу Яна з Катериною Красіцькою) та Теофілею Собєською (дочка від другого шлюбу з Софією Жулкевською) і їхнім племінником Збігнєвом Фірлеєм, сином рідної сестри Марціани Катерини з Даниловичів (ще одна дочка Яна і Катерини Красіцьких). Про гігантські розміри успадкованих сестрами маєтностей свідчить той факт, що тільки частина Теофілі включала в себе місто Жовкву з належними до нього дібрами (в тому числі 11 сіл), Бориспільську волость (місто Борисів на Київщині і понад 20 сіл; разом 700 кв. км) /244; 224/ ), Яричівський ключ (місто Новий Яричів у Львівській землі, 11 сіл і лісовий комплекс у 800 моргів), Озернянський ключ на Золочівщині (містечко, 9 сіл і ліси у 400 моргів), Куликівський ключ (містечко і 19 сіл), Маркопільський ключ (містечко, 12 сіл і ліси понад 400 моргів), містечко Сасів /131/ ), два двори в Варшаві і всі коштовності, які колись належали Жулкевським /131/ ). Додаймо до цього переліку частини, отримані іншими двома сестрами, та підльвівські Збоїська, які раніше були віддані ще одній дочці Яна та Софії – Дороті Данилович, абатисі монастиря львівських бенедиктинок /149/ ).

3.5. Уханський комплекс

Ця маєтність, центром якої було містечко Уханє(, перейшла до Даниловичів від Уханських. Після трагічної смерті белзького воєводи Павла Уханського в 1590 р. під час виконання дипломатичної місії у Стамбулі, його спадкоємцями стали дружина Анна з Гербуртів (дочка львівського каштеляна Станіслава Гербурта /270/ )) та дочки Гелена, Катерина та Ізабела. Дочкам також було залишено і Дрогобицьке староство. На початку 1594 р. з Геленою одружився Миколай Данилович, Ізабела (десь перед груднем 1606 р.) стала дружиною Миколая Семашка, а Катерина (біля 1615 р.) – Адама Сангушка.

Невідомо, яким чином відбувся процес передачі усього Уханського маєтку до Даниловичів: знаємо лише, що в своєму заповіті від 23 травня 1624 р. коронний підскарбій Миколай Данилович заповідав Уханський комплекс своєму старшому синові Яну Миколаю* /8/ ). Можемо припустити, що події розгорталися наступним чином. Певна частина Уханського маєтку перейшла до Даниловичів як посаг Гелени. Що стосується частин її сестер – Ізабели та Катерини, то вони могли отримати за них грошову компенсацію у вигляді багатих посагів та відмови Даниловичів від права на інші спадкові (чи набуті) володіння Уханських. Це підтверджується наступними фактами. Ізабела отримала в посаг записані на маєтках чоловіка 60 тисяч злотих, які колись йому позичила (під право на тимчасове користування цими маєтностями) Анна Уханська. У листопаді 1612 р. Ізабелі пожертвувала свої частини маєтків в деяких селах Городельського повіту і с. Седлища вищезгадана дружина Миколая Даниловича Гелена /8/ ). Що стосується Катерини, то посаг у розмірі 80 тисяч злотих дали як її матір, так і Миколай Данилович /200/ ). Оскільки ні Ізабела, ні Катерина не залишили прямих нащадків, їх мати Анна Гербурт належну їй частину маєтності могла залишити своїм онукам – Даниловичам. Про це опосередковано свідчить її заповіт, датований 1617 р., згідно з яким більша частина її рухомого майна переходила до підскарбія, а частина – “коханому” онуку Яну (Яну Миколаю)* /8/ ).

Отже, з 1624 р. Уханська маєтність перейшла до старшого сина Миколая, майбутнього коронного підскарбія Яна Миколая Даниловича /8/ ), після смерті якого у січні 1650 р. на його спадкоємців (це були брат Ян Миколая – Миколай та діти інших братів) чекав затяжний процес за спадщину. Це було пов’язано з необхідністю врегулювати стосунки з дружиною Яна Миколая Софією Тенчинською – її змусили відмовитись від претензій на маєтки чоловіка /8/ ), а вона, як згадувалось, пізніше відстояла свої дідичні дібра – та коронним скарбом. Остаточний розподіл маєтностей Яна Миколая відбувся у 1659 р., й Уханський ключ дістався його брату Миколаю Даниловичу /8/ ).

Після смерті 1676 р. Миколая Даниловича маєтність була поділена між сестрами Софією та Ізабелою, а пізніше мала б перейти від Софії до Цетнерів**. Що стосується Ізабели Тишкевич, то вона була змушена (у Любліні в 1678 р.) уступити свою частку Яну Каролю Даниловичу /8/ ).

На жаль, невідомий докладний розмір цієї маєтності. У майнових поділах вона означалась як Уханська маєтність та включала замок Уханє, містечко Уханє з селами Уханє і Воля Уханська, половину села Путновіц* з фільварком і належними до нього дібрами та оцінювалась на 130 тис. польських злотих /8/ ). Можливо, до неї входили й розміщені в Грубешівському повіті села Орнатовичі, Дрогичани та Голузно, згадані разом з Уханє як спадкова частина Яна Миколая, що були виділені пізніше в окрему маєтність під час розподілу його спадку в лютому 1659 р. та оцінені на суму 35 тисяч злотих /8/ ). Це підтверджує, зокрема, і факт дарування у 1621 р. батьком (коронним підскарбієм Миколаєм Даниловичем) Яну Миколаю однією групою і Уханє, і Дрогичан /8/ ).

3.6. Волинські маєтності (так звані “Семашківські” володіння)

Даний комплекс маєтностей складав досить значну частину Семашківських родових володінь. Про його розмір свідчить той факт, що за тарифом подимного 1629 р. його власник Станіслав Данилович сплачував з Хупківської і Коблинської волостей (всього 54 поселення) податок з 2507 димів /100/ ), а згідно поборового списку 1635 р. у маєтностях Ізабели Даниловичової (Семашко) та її дітей Яна і Ізабели було майже 1900 димів** /8/ ). До цього комплексу входили Березнівський ключ – містечко Березне* з 11 селами, “з орендами, руднями, з медівнями і лісами, борами, заходами, ловами та іншими належностями” (до цієї ж частини при майнових поділах входили розрізнені села Сілище, Городок, Тептухов, Брантво, що перейшли до Даниловичів також від Семашків** /8/ )); Хупківська маєтність, тобто місто Хупків*** і 12 сіл з фільварками, дібрами, руднями, млинами, ставом, замком, мурованим на скелі над Случем, лісами; Тучинська маєтність, тобто міста Старий і Новий Тучин**** і 12 сіл, млини, фільварки та т.зв. Коблинська волость, тобто місто Коблин***** і 7 сіл з належностями***** /8/ ). Що стосується грошової вартості даних маєтностей, то в 1663 р. при їх розподілі вони були оцінені на 390 тисяч злотих. Зокрема Березнівський ключ – на 120 тис. злотих, села Сілище, Городок, Тептухов з різними прибутками – на 30 тис. злотих, Хупківська маєтність – у 120 тисяч злотих, Тучинська – на 60 тисяч, Коблинська волость – у 90 тисяч /8/ ).

Дана група семашківських володінь потрапили до рук Даниловичів внаслідок складних матримоніальних та майнових процесів.

Протопластою Хупківської гілки роду Семашків, однієї з найдавніших та найпотужніших українських родин, був Богдан Михайлович, який перед 1545 р. одружився з багатою дідичкою сусіднього Тучинського ключа Анною Путятянкою. Спадкоємцем маєтностей був їх син Александр, який біля 1590 р. перейшов на католицизм. Його сином був Миколай Семашко, луцький ключник, брацлавський каштелян. Перший раз він одружився з Анастасією Малінською, яка принесла йому значний посаг (Миколай Семашко зменшив його, розпродавши села). Миколай був останнім нащадком Хупківських Семашків по чоловічій лінії.

Очевидно, маючи певні майнові труднощі, 2 липня 1601 р. в Уханє Миколай Семашко зробив заставний запис, згідно з яким белзька воєводина Анна з Фельштина Уханська (мати дружини Миколая Даниловича Гелени) отримала за суму 60 тис. злотих в тимчасове володіння ряд маєтностей. Це були замок і містечка Старий Хупків і Новий Хупків з належними до них дібрами і селами (усього 14 сіл, 2 фільварки), містечка Старий і Новий Тучин, село і фільварок Воронів та ще 5 сіл і 3 фільварки. Однак коли Миколай Семашко вдруге одружився (десь перед груднем 1606 р.) з дочкою Уханської, сестрою Гелени Ізабелою /112/ ), мати передала останній усі свої права на ці маєтності (напевно, як придане) /8/ ). Пізніше в Луцькій ґродській канцелярії Миколай Семашко виправив Ізабелі запис досмертного володіння (“доживоття”) на маєтностях у Коблино, Тучині, Хупкові, Березне. Більш того, в листопаді 1612 р. вищезгадана дружина Миколая Даниловича Гелена пожертвувала Ізабелі свої частини маєтків у деяких селах Городельського повіту і с. Сілища /8/ ).

Після смерті Миколая Семашка у 1618 р., Ізабела та єдина дочка Миколая Семашко від першого шлюбу з Анастасією Малінською Марина успадкували його маєтності. Відомо також, що фінансові справи самої Ізабели вів чоловік її сестри Миколай, про що, зокрема, свідчить підписаний коронним підскарбієм ряд рахунків дружини покійного брацлавського каштеляна з 1618 та 1619 рр. (вони були означені, як переліки грошових сум, витрачених на потреби Ізабели, дочки Павла Уханського, дружини Миколая Семашка)(. А в 1623 р. Ізабела передала йому в тимчасове користування за 30 тис. польських злотих свої маєтності Брантво, Городок та Седлище /8/ ).

Вдова, очевидно, й надалі підтримувала родинні зв’язки з Уханською гілкою Даниловичів, які ще більше зміцніли після одруження (десь в першій половині 1626 р.) її пасербиці Марини з сином Гелени Уханської та Миколая Даниловича, тобто рідним племінником Ізабели – Станіславом.

Як результат цього шлюбу маєтності Миколая Семашка в два етапи перейшли до родини Даниловичів. Спочатку 30 червня 1626 р. у луцьких гродських книгах Марина Семашко, дружина Станіслава Даниловича, зробила добровільний вічний запис дарування належних їй дібр у Київському воєводстві та Луцькому і Кременецькому повітах Волинського воєводства. Це були половина замку і міста Хупкова та належні до них дев’ятнадцять сіл і один фільварок, половина Березного (як зазначається в документі “новоназваного Андрейова”) та належні до нього села й один фільварок, половина Старого і Нового Тучина та вісім сіл і п’ять фільварків; половина замку і міста Коблин та належні до них дев’ять сіл і два фільварки /8/ ).

Ізабела Семашко, у свою чергу, 17 серпня 1626 р. подарувала червоногородському старості Станіславу Даниловичу половину даних маєтностей, які належали їй “вічним правом” у місті Коблині і у дев’яти селах до нього належних Луцького повіту Волинського воєводства /8/ ).

Через три роки, у липні 1629 р., в Луцьку Ізабела Семашко перевела на Станіслава Даниловича і дідичні маєтності, які перейшли до неї від “пані Тишкевич” (Катерини Семашко) /8/ ). Тоді ж вона передала йому й усі свої права (здійснивши “цесію”) на ту частину маєтностей її чоловіка, на яку було записано позичену її матір‘ю зятеві грошову суму (61 тисяча 50 злотих), відступлену згодом Ізабелі /8/ ). Ще через два роки (25 червня 1631 р.) в Луцькому замку остаточно було засвідчено дарування Коблина та інших маєтностей Ізабелою з Слушева Семашко червоногородському старості Станіславу Даниловичу, а інтромісія (введення) у ці маєтності, яка відбулась 25 липня, завершила процес переходу згаданого комплексу дібр до Даниловичів /8/ ).

Після смерті Станіслава у 1632 р. /158; 274/ ) його спадкоємцями залишились його дружина та діти – сини Павло, Ян Александр та дочка Ізабела. Павло помер малолітнім, тому маєтності переходили до Яна Александра та Ізабели. Попередньо Ізабела, згідно заповіту, складеного матір’ю у жовтні 1649 р., мала отримати 1/4 усіх дідичних дібр /8/ ). Ймовірно, десь у 40-х роках Яну Александру, який мав досягти в цей час повноліття, була виділена певна частина маєтку, оскільки уже подимний тариф 1648 р. фіксує його власником ряду сіл у Луцькому і Володимирському повітах (22 села, в тому числі Березнівський ключ)(. Однак після смерті у 1654 р. Яна Александра, який не залишив нащадків, саме Ізабела стала власницею усього даного комплексу дібр /8/ ).

У 1658 р. Ізабела одружилась з любачівським каштеляном Станіславом Конєцпольським /158; 8/ ), але оскільки дітей у шлюбі з ним не мала, тому після смерті останньої з нащадків Станіслава Даниловича та Марини Семашко у 1663 р. її добра були поділені на три частини між братом її батька Миколаєм Даниловичем та нащадками двох інших їхніх братів Петра та Францішка. Зокрема Хупківський (містечко і 20 сіл) і Тучинський ключі (два містечка і 12 сіл) перейшли до коронного підчашія Миколая Даниловича, маєтності Березне (з 11 селами), Сілища, Городок, Тептухов з належностями – до спадкоємців Францішка Даниловича (Миколай Францішек), а Коблинський маєток та Рихтичі (дідична власність Даниловичів, про неї дивись вище) – спадкоємцям Петра Даниловича (Ян Кароль, Владислав Вінцент) *.

Що стосується частини, яка перейшла у власність Миколая Даниловича, то по його смерті 1676 р., згідно заповіту (нам не відомого, маємо лише згадки про нього), його спадкоємцями визнавались дружина Аполінарія Нємоєвска та дочки Софія та Ізабела /8/ ). Докладно не відомо, в який спосіб були початково поділені волинські маєтності між сестрами, але оскільки Ізабела володіла Тучинським ключем /8/ ), то можна припустити, що Софія отримала Хупків та належні до нього села. На можливість саме такого розподілу вказує лист Августа ІІ від 28 березня 1718 р., в якому нащадки Софії – діти від її шлюбу з львівським старостою Яном Цетнером – згадані як власники Хупкова /8/ ). В руках Цетнерів пізніше опинився і Тучинський ключ, який, згідно заповіту Ізабели, мав би перейти до синів подільського воєводи Миколая Францішка – Яна та Александра /8/ ). Захоплення маєтності викликало цілий ряд позовів зі сторони Даниловичів проти Цетнерів про реституцію цих дібр (наприклад, з 1711 р.) /8/ ). Проте ще в 1718 та 1720 рр. посесорами Хупкова і Тучина були діти Софії – Александр і Ян Цетнери** /8/ ).

Що стосується частини семашківських маєтностей, які мали потрапити до рук нащадків Петра Даниловича (Коблинський ключ), то після смерті Владислава Вінцента, який не мав дітей, вони мали б опинитись у руках Яна Кароля Даниловича. Єдиним нащадком Яна Кароля був його син Петро Францішек, який також помер бездітним у 1685 р. /158; 274/ ) Відповідно усі маєтності Петра Даниловича, в тому числі і семашківська частина, мала б перейти до дочки останнього – Урсули (у першому шлюбі Потоцька, у другому – Сапєга). Це підтверджується інформацією у згаданому листі Августа ІІ з 1718 р. про єдину дочку Урсули (яка померла після 1702 р. /233/ )) – Іоану Гелену, названу власницею Коблина /8/ ).

Третя частина семашківських маєтностей – Березнівський ключ та Сілища, Городок і Тептухов з належностями – відходили до сина Францішка Даниловича – Миколая Францішка, пізнішого подільського воєводи, а після його смерті згадані маєтності перейшли до його дітей – синів Яна та Александра (Березно з дібрами) та дочки Францішки, дружини Єжи Пісочинського, новогрод-сіверського старости (село Поляни з дібрами, яке належало до Березне) /8/ ).

Отже, в перші десятиріччя XVIII ст. в руках Даниловичів зі значних семашківських володінь залишилась лише їх певна частина – Березнівський ключ та й то лише частково. Більша ж частина перейшла до Цетнерів, нащадків Софії Данилович, та Сапєгів, нащадків Урсули Данилович. До того ж треба додати, що на початку XVIII ст. Семашки розпочали ряд судових процесів проти власників цих маєтностей (Даниловичів та Цетнерів), метою яких було повернення родових семашківських володінь /8/ ). Їм навіть вдалося домогтися прийняття люблінською сесією коронного трибуналу рішення стосовно незаконного проведених записів маєтків Катериною з Семашків Тишкевич на користь Ізабели з Уханє Семашко і Марини з Семашків на користь свого чоловіка Станіслава Даниловича /8/ ). Додамо, що після вигаснення лінії Станіслава Даниловича і Березне, і Хупків перестали бути місцями проживання нащадків та спадкоємців Даниловичів. На початку XVIII ст. у Хупківському замку проживало осілих 19 родин, а гармати замку були або розірвані або заржавілі /8/ ).

3.7. Фельштинська (Блозівська-Бложівська) та Сяноцька маєтності

Фельштинська або, як вона фігурує у майнових документах, Блозівська (Бложівська) маєтність належала до т.зв. Гербуртівського спадку.

Гербурти з’явились в Галицькій Русі за панування тут князя Владислава Опольського, який надав їм ряд маєтностей у Перемишльському повіті, зокрема Добромиль, біля якого вони збудовали замок, названий Фельштином*. У Добромилі та Фельштині осіла одна з гілок Гербуртів (перемишльського хорунжого Герборда), яка вигасла в першій половині XVII ст. Одним із останніх її представників був син Еразма Гербурта з Фельштина та Глибокої – Еразм Войцех, який, будучи несповна розуму, офіційно перебував під опікою (“kuratela”) родичів. Рідною тіткою Еразма була Анна Уханська – мати дружини Миколая Даниловича /158/ ). Саме тому опікунами Еразма Войцеха Гербурта, у зв’язку з його недієздатністю, були два її зяті – коронний підскарбій Миколай Данилович (бабцею останнього була представниця ще однієї гілки Гербуртів – Ядвіга Гербурт /144/ )) та брацлавський каштелян Миколай Семашко (чоловік Ізабели Уханської). Опікуни рішуче розпочали боротьбу за збереження в цілісності майна Еразма Войцеха, оскільки небезпідставно сподівались його успадкувати. Зокрема, вони домагались уневажнення передачі молодим Гербуртом своєму дядькові Яну Щесному Гербурту в безкоштовну оренду Фельштина, Сусідовичів та Глибокої /190/ ).

Після смерті Еразма Войцеха природними спадкоємцями стали його двоюрідні сестри – Ізабела, Катерина та Гелена, а, відповідно, їх нащадки. Можемо припустити, що, оскільки і Ізабела, й Катерина померли бездітними, спадок перейшов до дітей Гелени та Миколая Даниловичів. Докладно не відомо, що сталося з часткою Ізабели та її чоловіка Миколая Семашко (ймовірно, вона відписала її дітям сестри, як це було з волинськими маєтностями). Натомість знаємо, що Катерина з Уханських Сангушко у заповіті визнала свого племінника Миколая Даниловича спадкоємцем половини перемишльських і сяноцьких маєтностей “неповно розумового Еразма Гербурта”, які “спали” на неї “природним способом” /200/ ) (невідомо, що входило до цієї половини). У своєму заповіті з 1624 р. Миколай Данилович заповів Блозівську (Болозівську) частину свого маєтку сину Миколаю /8/ ). Саме назва цієї частини – Блозівська(, а не Фельштинська (хоча ще в 1622 р., після відмови сина Яна Щесного Гербурт Яна Леона – останнього з чоловічої лінії добромильсько-фельштинських Гербуртів – від свого маєтку на користь кредиторів батька, Фельштин перейшов до Даниловичів /264/ )), може засвідчити деяку невпевненість коронного підскарбія щодо майбутньої долі цих маєтків. І дійсно, остаточно справу з гербуртівським спадком було вирішено пізніше. Це було пов’язано не лише з відмовою Катерини Сангушко від своєї частини маєтку, але й зі смертю згаданого Еразма Войцеха (той жив ще на початку 30-х рр., його опікунами в цей час були Ян Миколай та Петро Даниловичі /8/ )) та необхідністю знайти порозуміння з іншими претендентами на спадок – Конєцпольськими.

Ситуація розгорталася наступним чином. Добромиль, ще один з центрів Гербуртів, перебував у власності брата згаданого Еразма – Станіслава Гербурта, а після його смерті був відібраний від Станіславової дружини Тжцінської вже згаданим двоюрідним братом останнього Яном Феліксом (Щесним). Єдиний син Щесного Ян Леон помер молодим, зрікшись перед тим (1622 р.) на користь повірених батька Добромильських дібр із замком, копальнями солі і селами, а сам осів в монастирі василіан, де і перебував до кінця життя /158; 264/ ). Рідною сестрою Яна Леона була Александра, дружина Самуеля Конєцпольського, якому вона й принесла Добромильський ключ /158/ ).

Поборовий реєстр Перемишльської землі 1628 р. фіксує у власності Самуеля Конєцпольського 10 поселень – 1 місто і 9 навколишніх сіл. Це був Добромильський ключ, одна з частин Гербуртівських маєтностей – м. Добромиль, села Княжпіль, Ляцко (зараз Соляноватка), Жепіско, Мігово, Папоротно, Кропивник, частину Сопотника (т.зв. Старий Сопотник), передмістя Добромиля (Хучко ?), Поляну (біля Добромиля) /55/ ).

Згідно з цим же поборовим реєстром, Ян Миколай Данилович мав щонайменше 12 поселень у іншій гербуртівській частині – Фельштинському ключі – м. Фельштин, Поляна (біля Хирова), села Болозів, Букова, Глибока, Конів Малий та Конів Великий, половину Сусідовичів (інша половина згідно духівниці була записана на забезпечення монастиря кармелітів, який заснував в 1603 р. Ян Щесний Гербурт) /55/ ), передмістя Фельштина, села Товарна, Нижню Вовчу і частину Балич. Ці маєтності він, нібито, набув 1616 р. від Еразма Гербурта /27; 190/ ). Чи було так насправді, з’ясувати важко. Адже, як уже згадувалось, опікуни Еразма Войцеха домагались скасування передачі Яну Щесному Гербурту в безкоштовну оренду цих же Фельштина, Сусідовичів та Глибокої. Більше того, дивним видається те, що власником маєтності виступає не Миколай Данилович, якому заповів її батько, а його старший брат – Ян Миколай. Можна припустити, що маєтність згідно з заповітом батька дійсно переходила до Миколая. Але останній (як і ще один син коронного підскарбія Миколая Даниловича – Францішек) був ще малолітнім і знаходився під опікою своїх старших братів – Яна Миколая, Петра та Станіслава, а також через те, що ще живим був Еразм Войцех, не вступив зразу у володіння маєтностями. В той же час Ян Миколай, як найстарший в родині, здійснював загальне керівництво її справами та був опікуном Еразма Войцеха. Тому не дивно, що посесором ключа в реєстрі було названо саме його. До того ж Яну Миколаю і Петру Даниловичам належали і якісь записані на маєтках Фельштинського ключа гроші та частини, від яких вони відмовились на користь Миколая у 1631 та 1642 рр. /8/ ) Надання Миколаю Даниловичу Блозівської маєтності було підтверджено і в укладеній братами угоді з червня 1629 р. /8/ ) На відміну від Рихтич, Блозів дійсно перейшов до рук Миколая. Це підтверджується і тим, що дана маєтність не фігурує серед дібр, поділених після смерті Яна Миколая його нащадками /8/ ), як це помилково припускають видавці поборового реєстру перемишльської землі 1628 р. /55/ ). Так само не можемо погодитись і з твердженням про те, що Миколай нібито не цікавився долею свого маєтку і не перебував у своїх добромильських (?) володіннях /55/ ). Центром володінь Миколая, його основною резиденцією був Блозівський двір, розташований неподалік від Фельштина у цих же маєтностях(. Відзначимо, що Миколаю також вдалося доповнити свої володіння прибутковою королівщиною – Ляшківською тенутою (Laszki Zawiązane), недалеко від Судової Вишні, що складалась з шести сіл, зокрема Княгинич, Конюшок, Костельник, Нигович, Кропивник, і перебувала в посесії шляхти. З 1648 (?) р. до 1673 р. по своєму братові Яну Миколаєві нею володів Миколай Данилович, який передав її пізніше своєму зятю Яну Цетнеру /55; 182/ ).

Що стосується частини маєтностей, яка відійшла до Конєцпольських, то у 1641 р. (після смерті Самуеля) вони перейшли до його сина – Станіслава Конєцпольського (помер 1660), любачівського каштеляна. Останній спробував заокруглити свої добромильські володіння та вирішити існуючі спірні питання (зокрема, щодо Добромильського замку), що призвело до укладення 20 червня 1657 р. в Уханє між ним та коронним підстолієм Миколаєм Даниловичем “компланації” (договору про вирівнювання) щодо дібр Гербуртів Фельштина і Добромиля /8/ ). До того ж у 1658 р. (шлюбна угода датується 19 лютим цього року, а весілля мало відбутися 24 лютого) Станіслав одружився з племінницею Миколая Даниловича, дочкою його брата Станіслава – Ізабелою. При укладенні шлюбу, напевно, було досягнуто й певних домовленостей щодо передачі Станіславу Конєцпольському частини гербуртівських володінь, які тримали Даниловичі. Однак Миколай не поспішав з їх виконанням, що, в свою чергу, призвело до судового процесу між ними у травні 1660 р. /8/ ) Після смерті Станіслава Конєцпольського, який не залишив нащадків, його маєтності відійшли за заповітом до коронного великого підскарбія Яна Казимира Красінського (1669 р.) /55; 158/ ).

Після смерті Миколая Даниловича Блозівський маєтковий комплекс перейшов до його спадкоємиць – дочок Софії та Ізабели. Вже 23 липня 1676 р. вони були змушені подати протест проти Яна Потоцького та його дружини Урсули Данилович з приводу загарбання ними маєтків Фельштина, Глибокої, Сусідович /8/ ). Пізніше сестри поділили цю маєтність навпіл. Ізабела отримала Глибоку, Фельштин, Буково, Сусідовичі і ще два поселення (а також належні батьку Рихтичі і Гаї), Софія – очевидно, решту /8/ ). Після смерті Ізабели спадкоємницею цих дібр ставала її сестра Софія /8/ ).

Очевидно, як спадок по Гербуртах до Даниловичів перейшла і невелика маєтність, що складалась з сіл: Сєлец з мурованим замком і фільварком, Устиянова з фільварком, Затвардніца з фільварком, Ульське з фільварком та Ровня у Сяноцькій землі(. Вперше ця (назвемо її умовно Сяноцькою) маєтність згадується у договорі щодо розподілу володінь коронного підчашого Миколая Даниловича. Вона була поділена між згаданими дочками Ізабелою та Софією. Ізабела отримала Ровню та Ульське, Софія – решту /8/ ). Відповідно після смерті останньої увесь комплекс колишніх гербуртівських дібр, як і Рихтицьких, переходив до її природних спадкоємців Цетнерів.

3.8. Лучицька та Поліська маєтності

В даному випадку маємо справу з двома маєтностями, одну з яких складали розміщені у Белзькому воєводстві на берегах р. Стир села Лучиці, Буява та Шарпанці, іншу – поселення Щитин, Щитинська Воля, Леликів, Черче, Залухів – села на Поліссі при злитті річок Тур’я і Прип’ять та біля озера Волянське.

Об’єднати їх в один маєтковий комплекс дозволяє факт їх приналежності на початку 20-х рр. XVII ст. Анні Рудгєж, хоча якісь частини, принаймні у Лучицькій маєтності, належали і деяким іншим власникам: шляхетним Гойській, Орховському, Вітвінському і Чеховському – на це вказує податковий реєстр Белзького воєводства 1618 р. /1/ ) Зацікавлення Даниловичів цими маєтностями з’являється у 20-х рр. і було пов’язане з тим, що Анна Рудгєж подарувала у 1621–1622 рр. свою частину в них синам коронного підскарбія Миколая. Зробити це вона була змушена через несплату останньому заборгованих сум (очевидно, записаних на маєтностях як заставі), відповідно тридцять та двадцять тисяч злотих /8/ ). Старший з братів – Ян Миколай Данилович і розпочав дії, спрямовані на повне отримання цієї маєтності. Уже в грудні 1622 р. він домігся судового припису, який зобов’язував Рудгєж ввести Яна Миколая у володіння Лучицькою маєтністю замість сплати належної йому суми, та здійснив інтромісію до неї /8/ ).

Що стосується Поліської маєтності, то Ян Миколай уклав 1625 р. (вже після смерті Анни) ряд угод з іншими власниками маєтності, племінницями Рудгєж Анною Островською, Софією Буруковською та Юстиною Хондзинською, викупивши її від них та офіційно вступивши у володіння ними в червні цього ж року /8/ ). Протягом 1626–1628 рр. він же домігся пожертвування на власну користь від своїх братів та тітки Ізабели належних їм частин Поліської маєтності, що було закріплено інтромісією Яна Миколая у березні 1628 р. /8/ )

Аналогічно діяв Ян Миколай й щодо Лучиць, Буяви та Шарпанців, домігшись у серпні–вересні 1629 р. (вже після смерті Анни Рудгєж) дарування собі окремих частин сіл Софією й Сусаною Яскманицькими та дітьми Павла Закшевського – Анною, Софією, Йоаном та Севастяном Цьолком /8/ ).

У подальшому, не дивлячись на спроби інших спадкоємців Анни Рудгєж оскаржити дідичне володіння даними селами Даниловичів(, вони перебували у Яна Миколая, а пізніше були виділені його спадкоємцями в окремі (поліську та лучицьку) частини в угоді від 4 лютого 1659 р. й оцінені відповідно на 38 та 35 тисяч злотих /8/ ). Вони були поділені на частини між декількома спадкоємцями, які надалі (1663 та 1665 рр.) зреклись своїх прав щодо них на користь коронного підчашого Миколая Даниловича /8/ ). Подальша доля цих двох маєтностей нам докладно не відома. Очевидно, деякі земельні володіння Яна Миколая були віддані через його величезні борги. Тому спадкоємці коронного підскарбія були змушенні залишити їх кредиторам. Так, зокрема, на Лучицькій маєтності станом на 1659 р. уже було записано борг Даниловичів Станіславу Уханському у розмірі 18 тисяч злотих, а сам Уханський названий в документі посесором маєтності /8/ ). Дана маєтність згадана і в угоді щодо розподілу володінь Миколая Даниловича його дочками та мала за нею відійти до Ізабели. Однак ця ж угода згадувала і борг на цій маєтності перед Станіславом Уханським.

Що ж стосується Поліської маєтності, то вона, ймовірно, відійшла до парчовського старости Яна Кароля Даниловича, який зумів, сплативши з власних грошей 2,5 тисячі злотих, ліквідувати на ній заставний борг перед кимось з Чаплінських /8/ ); по його смерті вона мала перейти до його єдиного сина Петра Францішка та його дружини.

3.9. Радехівська маєтність та володіння Вишневецьких

Що стосується Радехівської маєтності, то про неї нам відомо найменше. Вона була згадана у заповіті коронного підскарбія Миколая Даниловича та виділена в окрему частину Петрові Даниловичу в угоді братів 1629 р. разом з Парчовським староством /8/ ), а в подальшому могла успадковуватись його нащадками. Однак ні докладний її розмір, ні процес передачі не відомий. До дітей Петра, ймовірно, перейшли й маєтності, що слугували посагом його другої дружини Кристини Вишневецької. До них, згідно реєстру подимного 1648 р., входили місто Янів, села Велицке, Сельце, Кухари, Литогоща, Підлисці, Арсановичи (усього – 269 димів) /19/ ).

3.10. Міська власність

Слід згадати про окрему групу нерухомої власності Даниловичів, а саме міські володіння. До неї відносимо двори та земельні ділянки, якими володіли Даниловичі не в своїх приватних містах (таких як Жовква, Журів, Олесько, Уханє), а у Варшаві, Любліні та Львові. Причини їх набуття та статус були різними, але потреба в таких резиденціях виникла тоді, коли Даниловичі почали займати певні уряди, посідання яких спричинялося до виконання ряду суспільних функцій.

У Львові двір Даниловичів (а саме Теофілі з Даниловичів Собєської) лежав між горою Лева і Лисою Горою. Про це свідчить фундація Теофілі, а також існування ґрунту її сестри Дороти Данилович. Останній пізніше був замінений на ґрунт біля монастиря бенедиктинок. Поблизу двору Даниловичів лежав фундований ними костел реформаторів, а далі – давній двір Жулкевських /98/ ). Час набуття ґрунтів та розбудови не відомий, але можемо датувати його принаймні початком XVII ст. Пізніше львівський двір Даниловичів міг увійти до львівської юридики Собєських, яка на початок XVIII ст., як можна судити з тарифу подимного, була однією з найбільших у місті /12/ ).

У Любліні власністю Даниловичів було декілька дворів та земельних ділянок. Власністю Гелени Урсули Данилович була кам’яниця по вулиці Олійній та посесія на Краківському передмісті, які потім значились як належні до Тарновських, Сапєг, Міхаловських, Пражмовських /272/ ). Ще один ґрунт належав Гелені Урсулі на Подваллю – його пізніше ідентифікували з т. зв. кжепіцькою юридикою (кжепіцьким старостою був чоловік Гелени Урсули Теодор Тарнавський) /272/ ). На Краківському передмісті знаходився і двір Констанції з Даниловичів Малаховської, потім Потоцької, яка згодом записала його піярській школі в Любліні /272/ ). Ще один двір Даниловичів, згідно з люстрацією 1661 р., знаходився на вулиці Ковальській /272/ ). Двір Яна Миколая Даниловича біля шпиталю святого Лазаря був відданий за борг у розмірі 6 тисяч злотих кредитору – буському старості Станіславу Глоговському /8/ ).

Володіли Даниловичі значною власністю й у Варшаві, що було пов’язано з посіданням Миколаєм Даниловичем та його сином Яном Миколаєм протягом 1610–1624 та 1627–1650 рр. коронних урядів великого та надвірного підскарбіїв. Потужна фінансова база дозволила їм збудувати біля 1621 р. прекрасний палац у Варшаві (про нього згадувалось вище).

* * *

Підсумовуючи викладений матеріал, можемо зробити деякі висновки. Час творення латифундій Даниловичів припадає на першу третину XVII ст. *, найбільше земельних володінь родина мала в 30-х роках цього століття. Основну групу маєтностей (Рихтицька, Волинська, Олеська, Жовківська, Уханська, дещо в меншій мірі Фельштинсько-Блозівська) Даниловичі отримали внаслідок укладання вигідних шлюбів, через успадкування земельних володінь дружин та завдяки родинним зв’язкам з іншими родами.

Випадки безпосередньої купівлі маєтностей дуже рідкі. Натомість Даниловичі активно користувались таким способом отримання маєтків, як надання грошових позик під заставу маєтностей і використання власного впливу та політичної ваги для подальшого їх переходу у свою власність. Саме так було з Лучицькою та Поліською маєтностями та, в певній мірі, з маєтностями Гербуртів.

У другій половині XVII – на початку XVIII ст. Даниловичі поступово втратили майже всі свої маєтності. Цьому сприяло декілька факторів, основними з яких були: відсутність єдиної ординації і, як наслідок, дроблення маєтностей між численними нащадками; поступове вгасання чоловічої лінії роду та перехід маєтків по жіночій лінії до інших родин. Втрата земельних маєтностей співпала в часі з втратою політичних позицій роду у системі влади Речі Посполитої, які їм належали при королях Сигізмунді ІІІ та Владиславі ІV. Усе це призвело до виходу Даниловичів у першій половині XVIII ст. з магнатерії та переходу до багатої, а потім середньої шляхти.

РОЗДІЛ 4. Клієнтела Даниловичів

Входження Даниловичів до середовища магнатерії потягнуло за собою формування клієнтели – залежної від волі магната дрібної шляхти та представників інших верств, що жили при дворі, виконували певні завдання та роботи. Пряма службова залежність чи м‘якші клієнтарні пов‘язання*, у свою чергу, забезпечували такій людині надійний захист (“крила протекції”) з боку сильних світу цього – “людей великих” /101/ ). Відслідкувати процес формування такої клієнтели важко, оскільки нам, як правило, відомі лише окремі особи, яких так чи інакше можна пов‘язати з Даниловичами. У нашому випадку їх прізвища та імена фіксуються переважно у зв‘язку з виконанням певних дій, покладених на них, або при заміщенні свого пана, репрезентації його інтересів або прямим вказанням в актах судових органів на даного шляхтича як на слугу чи залежну від магната особу.

На основі специфіки здійснюваних дій вважаємо можливим виділити серед клієнтели Даниловичів кілька груп:

 особи, безпосередньо пов‘язані із магнатським двором (бургграф, маршалки двору, слуги). До цієї групи можемо віднести Ступницького (можливо зі Ступницьких з села Ступниці на південний схід від Самбора /55/ )) – маршалка двору Даниловичів у Жовкві /107/ ), охмістра жовківського замку Станіслава Туробойського /107/ ), Феліціана Закліку, старшого слугу та маршалка двору Яна Миколая (він, зокрема, за дорученням свого пана оплатив борги його племінника (як зазначалось у документі) за різноманітні матерії у розмірі 482 зл. та надав фінансову допомогу його дружині) /8; 156/ ), бургграфа Уханського замку Бобровського (був ним за життя коронного підчашого Миколая Даниловича) /8/ ). Можливо, саме останнього можна ідентифікувати з Александром Бобровським, який у заповіті, укладеному 12 грудня 1672 року, доручав опіку над дружиною і дітьми своєму панові і добродію коронному підчашому, грубешівському старості Миколаю (в документі названому Яном Миколаєм) Даниловичу /8/ ). Невідомо, коли помер Бобровський та чи потрібна була така підтримка його сім‘ї, адже, як виявилося, останній був досить вертким чоловіком. Це засвідчило розслідування проведене щодо Уханського замку у присутності коронного крайчого Яна Кароля Даниловича. Користуючись тим, що його пан Миколай Данилович не часто наїжджав до замку (центром його родинного життя та більш-менш постійного осідку був Блозів), Бобровський самовільно продав дві замкові гармати. Одна з них заїхала аж до Бродів (її купили за 400 злотих), друга була продана до Стрия. Деяку зброю та інші речі розпродала і жінка уханського бургграфа /8/ ). Вдалося встановити імена деяких слуг Блозівського двору вищезгаданого Миколая Даниловича. Так, згідно з витягом з перемишльських гродських книг за 1673 р. реєстру осіб, що належали до місцевої римо-католицької парафії, Блозівський двір був репрезентованим старшим слугою Станіславом Ликовським, ксьондзом Саковським, капеланом та ще 23 чоловіками (зокрема, цирульником Яном Зайончковським, трубачем Блуцьким, кухарем Лешком, ключником Яськом та ін.) /8/ ). Францішек Глінка( був його ж покойовим /8/ ). Домовим слугою вдови парчовського старости Александра Даниловича Анни з Денгоффів був Станіслав Мйодишевський /14/ ).

2) шляхтичі – “слуги”, імена яких відомі завдяки функціям, делегованим їм патроном. Вони були чимось на взірець королівських дворян та були повноважними представниками свого пана. Так, зокрема, на вибори жовківського війта 12 січня 1626 р. були відряджені вже згаданий охмістр Жовківського замку Станіслав Туробойський та Шимон Сєправський, які представляли власницю міста Софію з Жулкевських Данилович. На початку 1630 р. на вибори міської ради вона відправила Яна Папроцького, а 17 січня 1631 р. на нові вибори війта був присланий “з рамення пані воєводини” Якуб Пясецький, 14 січня 1633 р. цю функцію виконували Ярош Глоговський і Станіслав Школари (Szkolary) – грек, староста Жовкви. Ярош Глоговський був присутній при подібних виборах і в 1634 р. 18 грудня 1627 р. при винесенні вироку золотарю Яну міською владою був присутній як представник Софії державця села Деревінського Ян Удрицький /107/ ). Від її ж імені шляхетний Іван Яцковський подав до Житомирського гродського суду скаргу на ігумена і братію Київського Пустинно-Миколаївського монастиря, які без її відома і згоди викопали в Пивних горах печеру і побудували церкву, привласнивши її землю, а також разом з Тарасом Трясилом самоуправно оволоділи рядом сіл та перевозом на Дніпрі навпроти міста Крилова /19/ ). Пленіпотентом парчовського старости Александра Даниловича був Ян Руцінський, який передав урядникам Люблінського гродського суду двох волів для православного священика в Острові Александра Вашинського “для заспокоєння його претензій” /33/ ). Пленіпотентом Александра був і Войцех Паскудзький /33/ ). Ще одним обов‘язком шляхтича було брати участь у т. зв.  “пописах” шляхетського рушення. Часто за особистої відсутності власника такі збройні загони приводились довіреними слугами-шляхтичами. Так 28 квітня 1631 р. почет “in armis” Софія Данилович “своїм і пана Станіслава Даниловича воєводича руського сина свого” ім‘ям представила через власного слугу шляхетного пана Яна Чарнолеського /27/ ), 19 квітня 1632 р. через шляхетного пана Яна Пєсковського /27/ ), 4 квітня 1633 р. через шляхетних панів Яна Пєсковського і Станіслава Борисовського /27/ ), через шляхетного пана Яна Вольського( 24 квітня 1634 р. /27/ ). 28 вересня 1648 р. під Медикою у реєстрі шляхти Перемишльської землі іменем коронного підстолія Миколая Даниловича підписався Войцех Мілонській /27/ ). До цієї ж групи віднесемо й інших “слуг” Даниловичів, чиї докладні обов‘язки нам не відомі, зокрема слуг коронного підстолія Миколая Даниловича Адама Махнацького /8/ ) та Яна Куровського /8/ ), Якуба Брудзінського, син якого Ян отримав 4 лютого 1647 р. від коронного підстолія 80 злотих за батькові заслуги /8/ ); пана Станіслава Домбського – слугу Яна Миколая Даниловича /8/ ); Пйотра Кужанського з Жовтанців – одного з членів почту, з яким відбув на навчання в 20-х рр. XVII ст. руський воєводич Станіслав Данилович /27/ ).

3) Ще одну групу наближених до магнатів слуг складають шляхтичі, яким доручалось управління певними староствами та окремими маєтностями, що перебували в руках його добродія. Як правило, магнат володів багатьма маєтками і староствами, які часто-густо були розкидані по різних воєводствах та землях. Для здійснення належного керівництва власником чи державцем призначались довірені шляхтичі-слуги. Такими були згадані відповідно 13 листопада 1615 р. та 17 лютого 1620 р. самбірські підстарости Марцін Стаміровський /42/ ) та Ян Борковський /42/ ) (староста Миколай Данилович); згаданий 18 липня 1634 р. самбірський підстароста Войцех Ястржембський /42/ ) (старостою був Ян Миколай Данилович), підстароста жовківський Ян Бєлецький (березень 1634 р.) /107/ ), державця села Деревінського Ян Удрицький /107/ ); незнаний на ім‘я Вісліцький, управитель у селі Затвардниця, на якого скаржились своєму панові коронному підчашию Миколаю Даниловичу його піддані в 1670 р. /8/ ) Посесорами деяких Волинських маєтностей Станіслава Даниловича були Ян Одинець Соколовський (Білка, Руденка), Гаврило Гойський (Коростятин, Хорупань), Миколай Лозінський (Березолупи, Матвіївка), Ян Лескевич (Поташня), Вавржинець Пясковський (Дрехів), Кр. Шимкович Шклінський (Моквін), Миколай Домбровський (Грушівка, Городище), Ян Мальчевський (Коблін, Підгайці, Аршичин, Пекалів), Степан Сербинович Кобецький (Млинів, Бенівщина, Озлієв, Ужинець) /20/ ). Зрозуміло, що крім виконання певних обов‘язків, які мали б здійснювати їх попечителі, усі ці підстарости, економи повинні були насамперед дбати про інтереси свого патрона. Це яскраво засвідчив випадок, що стався під час люстрації 1615–1616 рр. Слуги Яна Даниловича – підстароста корсунський і підстароста чигиринський Станіслав Крашовський( і Валенти Чолханський – не дали комісарам провести люстрацію староства, вказавши, що їх пан має привілей і право до своєї смерті люстраціям і кварті не підлягати. Коли ж комісари попросили пред‘явити даний документ, вони його не показали /80/ ). Такі дії підстарост цілком зрозумілі. Корсунсько-чигиринське староство належало до земель в Центральній Україні, на які постійно прибували переселенці. Відповідно, нова люстрація могла засвідчити збільшення оподаткованого населення, що не було вигідно державцю – Яну Даниловичу. Краще було декларувати менші доходи від староства, а отже і не збільшувати щорічний внесок за них до державної скарбниці. Помічником вищеназваних старост, як випливає з подій, був слуга Яна Даниловича шляхетний Каспр Майковський /19/ ). Сина Яна Даниловича Станіслава представляв у Корсунському старостві шляхетний Вацлав Явош – він від імені свого пана був присутній при розмежуванні даного староства із Звенигородським /16/ ).

4) Наступну групу магнатських слуг складають шляхтичі, що служили у військових загонах свого пана. Виділити цю групу серед слуг-клієнтів вимагає ряд специфічних ознак, які їх характеризують. Йдеться, насамперед, про те, що, як зазначають дослідники, починаючи з останньої чверті XVI ст. відбувається поступова і неминуча професіоналізація армії Речі Посполитої, коли на зміну шляхетському ополченню приходять військові загони найманців. Очевидно така професіоналізація не могла оминути і приватні магнатські військові загони. До того ж часто власники таких приватних загонів могли очолювати і певні відділки кварцяного війська. Перетворення найманства на прибуткове ремесло призвело, в свою чергу, і до формування особливої спільноти „cnotliwych ludzi rycerskich, chleba szablą nabywających”, äля якої засобом прожитку слугувала війна /101/ ). Щоб підкреслити особливість даної групи слуг, наведемо ще одну цитату з праці Н. Яковенко. Ось як вона характеризує “жовнірську віру”: “химерне перемішання язичницьких забобонів із християнськими правдами віри, безумовна впевненість у тому, що право здобичі ... стосується життя й майна будь-якого противника, байдуже – чи одновірця, абсолютний пріоритет сили й відваги перед вартостями духовного порядку, презирство до священнослужителів…” /101/ ). Як відзначають дослідники, часто найманець перетворювався у грабіжника із шаблею при боці, який не розрізняв мирного населення за конфесійною, становою чи етнічною ознаками. Від нападів цих вояків не були застраховані ні чужі, ні свої, а тому і відносини між ними та власником й провідником загону були досить специфічні. І жовніри, і офіцери мали бути готовими до того, що їхні військові здібності могли бути застосовані, зокрема, при вирішенні майнових суперечок (як, наприклад, у наведеному далі випадку із загоном парчовського старости Александра Даниловича, що пограбував село Гніздичне).

Практично усі Даниловичі утримували власні військові загони та мали в підпорядкуванні окремі відділи кварцяного війська протягом XVII – початку XVIII ст. Однак нам відомі імена лише декількох офіцерів та жовнірів з цих військових відділків. Капітаном двірських драгунів червоногородського старости Францішка Даниловича був якийсь капітан Марі /190/ ). Пізніше, у 60-х роках, панцирною козацькою хоругвою сина Францішка, також старости червоногородського, а потім подільського воєводи Миколая Францішка Даниловича керували Константин Рибінський, потім Жигмунт Подліпський, а ще пізніше Тобіаш Тхужовський /73/ ). Товаришем цієї панцирної роти був якийсь Щенєвський (згаданий в інструкції послам на сейм від галицького сеймику 20 вересня 1666 р.) /27/ ), віце-ротімістром у 1666 р. незнаний з ім‘я Косаковський, жовнірами Александр Полонкевич, Ян Енджейовський, Ян Ставський та інші, оскаржені у збройному наїзді під виглядом службового збору грошей на будинки люблінських міщан і їх смертельному пораненні /8/ ) Коли у травні 1687 р. хоругва Миколая Францішка билась з татарами під Теребовлею, її поручником був Станіслав Дідушицький /177/ ). Поручником панцирної хоругви парчовського старости Александра Даниловича у січні 1713 р. був рожанський підчаший Антоні Закжевський – останній прославився тим, що за наказом свого пана вислав людей до села Гніздичне, яке належало до підкам’янського монастиря домініканців, “й останню краплю з нього видушив” /136/ ).

Спробуємо з‘ясувати і те, яким чином потрапляли ці люди до магнатської клієнтели. Шляхи були різними. Частина з них, ймовірно, довший час проживала поряд з Даниловичами, була їх давніми сусідами, і в часі, коли в Даниловичів виникла потреба у вірних слугах та помічниках, були покликані на службу. До них, зокрема, віднесемо чигиринського підстаросту Валенти Чолханського, який походив з Чолханських гербу Сас з села Чолхан Жидачівського повіту. Історія їхніх контактів з Даниловичами нараховувала принаймі років сто п‘ятдесят – якийсь Федір з Чолханських був згаданий серед опікунів малих Даниловичів у 1462 р. /158/ ) Не менш давня історія стосунків була у Даниловичів і з Дідушицькими, одними з перших їх сусідів. При розмежуванні земель Тужилова з сусідніми селами разом з Івашком Дідушицьким згадується протопласт Даниловичів Данило Задеревецький /177/ ). 1428 і 1430 рр. датуються і два документи про граничний спір між Дмитром Даниловичом, сином Данила, і Миком Дідушицьким /177/ ). Зрозуміло, що у випадку з Дідушицькими навряд чи могли діяти в повній мірі стосунки по лінії “пан – клієнт”, адже вже навіть на той час, коли Станіслав Дідушицький був поручником роти Миколая Францішка Даниловича, Дідушицькі вже були досить заможною родиною (пік їх могутності настав вже у XVIII ст.). Тут йшло, радше, про підтримку магнатом молодого шляхтича без накладення на нього якихось особливих зобов‘язань, крім обов‘язку вірно нести військову службу. 

Ще частина слуг-шляхтичів перебували в близькій спорідненості з родинами, пов‘язаними з Даниловичами шлюбними зв‘язками, тобто були в тій чи іншій мірі двоюрідними та троюрідними свояками. Це пояснювалось частим творенням магнатськими родинами певних надрегіональних угруповань, де чільну родину (“старший дім”) оточувала група посвоячених клієнтарних родин меншого масштабу /101/ ). Очевидно саме так було у випадку і з самими Даниловичами на початку їх суспільного сходження (шлюб майбутнього руського воєводи, а на той час – коронного крайчого Яна Даниловича з дочкою Станіслава Жулкевського Софією у 1605 р.), коли такою клієнтарною родиною виступали вони, так було й тоді, коли вже самі Даниловичі оточували себе. Родичем Оссолінських (коронний канцлер Оссолінський одружився з дочкою великого коронного підскарбія Миколая Даниловича) був старший слуга та маршалок двору коронного підскарбія Яна Миколая Феліціан Закліка гербу Топор /156/ ). Вищезгаданий Пйотр з Жовтанців Кужанський гербу Ондровонж походив з родини, пов‘язаної з Жулкевськими – дружиною брацлавського воєводи Лукаша Жулкеського мала бути якась з Кужанських /158/ ).

Деякі інші клієнти перекочовували до Даниловичів зі споріднених з ними родин. Особливо багато таких було серед слуг Жулкевського. Частина з них перейшла до Олеська – родинного маєтку Яна Даниловича – ще в 1605 р., у почті його дружини. Серед них, ймовірно, був і батько Богдана Хмельницького Михайло; переважна ж більшість – у середині 20-х рр. XVII ст. після вигаснення жовківської гілки роду. Так було й з Петром Кужанським – його брат (?) Севастян в 1621 р. їздив на Волощину у справі звільнення з турецького полону (потрапив туди після Цецерської битви 1620 р.) грубешівського старости, сина великого гетьмана та брата Софії Яна /158/ ). Аналогічно трапилось і з Павлом Вернером, який перед тим, як стати дворянином Яна Даниловича, був слугою Станіслава Жулкевського /190/ ), та Шимоном Сєправським, який, ймовірно, на початку 20-х рр. виконував обов‘язки секретаря Регіни Жулкевської /6/ ). Очевидно, що так було і з більшістю згаданих клієнтів-слуг, що представляли Софію з Жулкевських Данилович та її сина Станіслава в 20–30-х рр. Отримання в держання нових староств, зростання родинної земельної власності протягом першої половини XVII ст., яке відбувалось переважно шляхом успадкування маєтків своїх шлюбних партнерів та родичів (наприклад, величезні маєтності хупківських Семашків перейшли до Даниловичів після шлюбу у 1626 р. сина Миколая Даниловича Станіслава з дочкою брацлавського каштеляна Миколая Семашко та Анастасії Маліньської /112/ ) Мариною), призводило і до контактів з місцевою шляхтою, частина якої перетворювалась на клієнтів. На жаль, у більшості випадків встановити час й порядок таких переходів дуже важко. Зробити це можна лише гіпотетично. Так, зокрема, було тоді, коли йшлось про шляхтичів – вихідців з Руського, Волинського, Люблінського воєводств, тобто тих воєводств, на території яких були маєтки Даниловичів. Зокрема, як вихідця з Волинського воєводства можна ідентифікувати товариша панцирної роти Миколая Францішка Даниловича Щенєвського. Якщо врахувати, що до Миколая Францішка внаслідок майнових поділів перейшов Березнівський ключ на Волині, то можна припустити, що саме там і перетнулись життєві шляхи цих людей. Ймовірно, чи то під час урядування корсунським та чигиринським староством, чи то внаслідок успадкування центральноукраїнських маєтностей Жулкевських серед слуг Даниловичів опинився і згаданий вище Іван Яцковський(. Такі припущення можемо робити і в інших випадках, однак усі вони не переростають у доведений факт.

Строкатим був, напевно, національний склад клієнтели Даниловичів. Хоч часта відсутність прямих свідчень не дозволяє нам чітко вказати на це (винятком є випадок із греком Станіславом Школари – старостою Жовкви), можемо зазначити, що частина вищезгаданої клієнтели була руського походження. Це, зокрема, ті клієнти, які походили з Руського та Безького воєводств. Йдеться, наприклад, про Чолханських (які взагалі писались до гербу Сас), Удрицьких з Белзького воєводства і т.д. Русином був й Іван Яцковський. Ще частину клієнтів можна більш-менш сміливо вважати поляками – як то Папроцьких, що лише осіли у Перемишльській землі, чи то Пясецьких, що осіли у Холмській землі; вихідцем з Мазовша був Каспер Майковський, а з Равського воєводства – Станіслав Порадовський /156; 235/ ). 

Ще важче судити про конфесійну належність клієнтели, оскільки навіть палкий, часами зовнішньо фанатичний католицизм Даниловичів не дає підстави для припущень про їх виключно католицьке оточення. Адже віровизнання пана не завжди визначає віросповідання його слуги. Магнатські двори були конфесійно строкатими, оскільки слуги добирались за прагматичним критерієм фаховості й потрібності або за принципом спадковості, а не за ознакою релігійної належності /101/ ). Тому знову ж таки можемо припускати, що принаймі деякі з тих слуг, які були руського походження, були православними або уніатами.

Розглядаючи клієнтелу Даниловичів, не можемо оминути і питання аналізу конкретних випадків опіки з їх боку над своїми слугами, чи то б пак прикриття їх своїми “крилами протекції”, як і їх якісного ступеня. Вона могла відбуватись у декількох випадках, а саме: за просування своїх кандидатів на зайняття вакантних урядів та посад, їх захисту перед судовими органами влади (як правило, перед рішеннями гродських судів у кримінальних справах), опіці над дітьми та дружиною померлого тощо. Відразу зазначимо, що нам відомо небагато випадків таких дій. Що стосується дослідження службового зростання, то відстежувати активне просування представників самих Даниловичів просто, оскільки достатньо проаналізувати їх призначення на ті чи інші уряди. У випадку ж з клієнтами ситуація набагато важча – в ідеалі нам має бути точно відомо, чиїм клієнтом була особа, що отримала уряд, та дослідити сам процес (іноді дуже цікавий) його отримання. Так, зокрема, було з клієнтом віленського воєводи Криштофа Радивила та його сина Януша – шляхтичем Абрамом, якому, за сприянням патронів, король обіцяв уряд полоцького підстолія. Однак, скориставшись тим, що Владислав IV забув про свою обіцянку, литовський писар Казимир Сапєга підсунув королю привілей, в якому даний уряд надавався клієнту останнього – Корсакові. Король підписав його, і лише втручання молодого Радивила дозволило відібрати відповідний лист від Сапєги та домогтись свого /37/ ). Після втручання того ж Януша Радивила отримав Ошмянське (Oszmiańskie) писарство інший шляхтич та клієнт Радивилів – Волян /37/ ).

На жаль, таких яскравих та переконливих прикладів щодо родини Даниловичів ми не знаємо. Пояснюється це різними факторами й, насамперед, відсутністю відповідних джерел (в основному це приватні листи, як у вищенаведеному випадку з Радивилами, та щоденники). Але головним є, на нашу думку, все ж інше. Хронологічно період найбільшої політичної могутності родини припав на першу половину XVII ст. Саме в цей час її представники обійняли посади львівського каштеляна (Ян та Миколай Даниловичі) та руського воєводи (Ян Данилович), надвірного та великого коронного підскарбія (ними були Миколай Данилович та його син Ян Миколай), цілу низку інших придворних урядів. Відповідно в цей час у них було й найбільше можливостей для просування своїх людей. Однак, оскільки головним театром їх дій у Варшаві був надвірний та коронний скарб (як згадувалось, Миколай Данилович надвірний підскарбій з 1610 р., а з червня 1616 до смерті 30 травня 1624 р. великий коронний підскарбій, Ян Миколай надвірним коронним підскарбієм був з грудня 1627 р., а великим коронним підскарбієм з 1632 по 1650 р. /259/ ), хоча фактично почав керувати державною скарбницею ще з середини 1630 р. /240/ )), то й більшість своїх клієнтів вони могли прилаштувати саме там. Так було із слугою великого коронного підскарбія Миколая Даниловича Станіславом Кєвлічем (підписав у липні 1623 і у квітні 1624 р. замість свого пана ряд рахунків (квити) /8/ )), який у 1619 р. став писарем королівського, а пізніше і коронного скарбу /158/ ); так, ймовірно, було із іншим скарбовим писарем – Станіславом Порадовським, визначеним поборцею чопового універсалом Миколая Даниловича від 20 квітня 1624 р. /4/ ), та іншими чиновниками коронного скарбу, який був у віданні Даниловичів 28 років на протязі часового проміжку у 34 роки, хоча судити про це все ж важко – імена чиновників скарбу відомі набагато гірше, ніж імена гродських та земських урядників.

Що ж стосується просування своїх кандидатів Даниловичами на земські та гродські уряди у воєводствах, то і тут нам відомі лише поодинокі випадки: ймовірно, за їх підтримки стали писарями Буського земського суду декілька Пясецьких, а вже згаданий самбірський підстароста Марцін Стаміровський став львівським підчашим /156/ ); луцьким земським суддею став посесор с. Моквін (власність Станіслава Даниловича) Криштоф Шимкович Шклінський /156/ ). Звичайно, до цього потрібно додати усі посади підстарост та інших дрібних чиновників у староствах і в окремих маєтностях Даниловичів. Це не так вже й мало, якщо врахувати, що в період 30–50-х років XVII ст. підростало молоде покоління роду, яке також потребувало протекції та “жижних” староств, а самі Даниловичі не були єдиними гравцями на політичній сцені як в Короні, так і на території Руського і Белзького воєводств, де вони традиційно мали сильні впливи.

З початком правління Яна Казимира та смертю у 1650 р. великого коронного підскарбія Яна Миколая ситуація для Даниловичів змінюється на гірше – вони майже цілком втратили впливи при дворі, зупинився і ріст їхніх особистих кар‘єр. На краще пішло лише з обранням на престол їхнього родича Яна Собєського. Однак процес підупадання роду (і економічного, і політичного), який почався в цей час і тривав до повного його вигаснення всередині XVIII ст.*, змушував Даниловичів радше шукати урядів собі, а не своїм клієнтам. Допомогти своїм слугам вони могли, лише опікуючись їх сім‘ями чи то беручи їх під захист від кримінального переслідування. Так було зі шляхтичем Неміровським, слугою коронного підстолія Миколая Даниловича, якого звинувачували в організації нападу на шляхтича Микола Боровського, пограбування дому та поранення його дружини в с. Сусідовичі. Лише під загрозою судової відповідальності за укривання магнат доставив його до суду у жовтні 1657 р. /8/ )

Отже, протягом усього магнатського періоду роду Даниловичів їм вдалося сформувати з оточуючих їх шляхетських родин, із давніх сусідів та прийшлих елементів власну клієнтелу, що виконувала їх доручення, служила на їх дворі та у військових відділках, допомагала у керування староствами та маєтками. Ні за своїм розміром, ні за кількістю клієнтела Даниловичів не змогла зрівнятись із оточенням та почтом давніх українських князівських та панських родів чи з Замойськими, Радивилами, та все ж була достатньо великою і в цілому відповідала рівню могутності роду.

Розділ 5. Вияви магнатської релігійної свідомості (на прикладі родини Даниловичів)

Вивчення релігійної свідомості завжди було та залишається однією з найважчих, але й одночасно – найцікавіших проблем історичного пізнання. І це не дивно. Пов‘язання людини зі світом, її космогонічні уявлення, ступінь віри (чи не віри) часто допомагає об‘єктивніше оцінити ті чи інші вчинки, дії, дає можливість зрозуміти поведінкову модель представника певного стану та епохи.

Що стосується шляхетської релігійної свідомості, то вона була об‘єктом монографічного дослідження ряду істориків [254; 127; 101; ч. 1. Територія уявлень і стереотипів, [розділ]. Релігійні конверсії: спроба погляду зсередини, стор. 13–79], які з‘ясовували її особливості та характерні риси. Водночас у цих роботах звучить думка й про те, що віра рядового шляхтича відрізнялась від віри того ж магната (чи, як подає Н. Яковенко, – “віри людей великих”). Наявність такої різниці не викликає заперечень, оскільки саме особливе становище даного прошарку в державі та всередині шляхетського стану зокрема визначали і особливе ставлення магнатів до Церкви як суспільної інституції, підтримку та захист її інтересів, характер відносин з її служителями. Однак більшість праць істориків з даного питання носять, в основному, узагальнюючий характер в той час, як і надалі відчувається брак робіт, які ставили б собі за мету прослідкувати вияви такої релігійної свідомості в рамках однієї родини протягом декількох поколінь. Важливість таких наукових студій можна вмотивувати хоча б тим, що вони дають якнайточніший ілюстративний прикладний матеріал для розуміння загальної картини епохи. Допомогти заповнити цю прогалину й покликане наше дослідження.

Проаналізуємо вияви магнатської релігійної свідомості на прикладі родини Даниловичів за декількома напрямами, а саме: з‘ясуємо тло, на якому розвивались міжконфесійні стосунки в Речі Посполитій, виявимо приклади прямої підтримки представниками родини інтересів Католицької церкви, зовнішні вияви релігійної побожності, характер, особливості та розміри донацій окремим орденам, монастирям та костелам, відносини між магнатом та священнослужителем, співвідношення декларованих цілей з реальними діями.

Що стосується конфесійної належності перших Даниловичів, то хоча ми не маємо ніяких докладних відомостей про це, можемо припустити, що принаймі ще до початку XV ст. вони були православними. Для підтвердження такого висновку наведемо декілька непрямих доказів. Про це говорять імена перших відомих нам представників роду у грамотах, написаних давньоукраїнською мовою (Данило, Дмитро); відсутність відомостей про так ранню католицьку експансію в доволі глухий район Підкарпаття, де знаходилось родинне гніздо Даниловичів Задеревач – перший відомий католицький храм в цьому регіоні було збудовано значно пізніше; врешті-решт можна апелювати до загально-православного оточення роду (наприклад, відомих нам з грамот першої третини XV ст. Дідушицьких).

Докладно не відомо, коли і хто з Даниловичів перший вимовив “filioque”. Тому, за відсутності прямих доказів, скористаємось непрямими, такими, як участь у будівництві католицьких культових споруд та надання їм фінансової допомоги, аналізом конфесійної належності шлюбних партнерів членів роду. Якщо слідувати цим шляхом, то в першому випадку йшлося б про середину XVI ст. (початок будівництва Журівського костелу) (, але проаналізувавши коло родин, з представниками яких одружувались Даниловичі, можемо сміливо відсунути цю межу принаймі до другої половини (радше, середини ) XV ст. Адже саме до того часу відносимо шлюб Дмитра Даниловича та Юрковської (ім‘я нам не відоме) гербу Гржимала /158; 27/ ); що ж стосується дітей від цього шлюбу, то син Ян був одружений з невідомою за прізвищем Малгожатою (!), а дочки Дорота та Катерина – відповідно з Миколаєм Сєнявським гербу Леліва та з Яном Нєнчинським /158; 274; 27/ ). Можемо припустити, що оскільки і Юрковські, і Сєнявські *, і Нєнчинські були польського походження (себто католики), тому шлюб з ними міг відбутись, швидше за все, лише у тому випадку, якщо католиками були б і Даниловичі**. Як би то не було, починаючи з кінця XVI століття, Даниловичі, давньоруська православна родина, стають одними з найбільших жертводавців та захисників привілеїв Католицької церкви у Польській Короні. Саме тому і цікаво проаналізувати відносини магнатської родини Даниловичів з Католицькою церквою.

Зазначимо, що формування нової політичної еліти Речі Посполитої в кінці ХVI – на початку XVII cт. велося на тлі складних політичних процесів, які відбувались у суспільстві, зокрема на тлі контрреформації. Посилений наступ короля та королівської влади на некатоликів зумовив зміну релігійної ситуації в державі. Якщо на початку 70-х рр. XVI ст. більшість сенаторів складали протестанти і православні, то за правління першого Вази більшість серед вищих достойників держави була вже за католиками. Що ж стосується безпосередньо часу правління Сигізмунда ІІІ Вази та його сина Владислава IV, то, за підрахунками дослідників, якщо впродовж 1588–1591 рр. з 71 сенаторської вакансії католики отримали 28, а православні й протестанти 42 місця, вже невдовзі ця пропорція почала неухильно змінюватись на користь католиків (серед 115 світських сенаторів на 1593 р. було 29 протестантів, а вже у 1599 р. їх кількість впала до 24; а на королівському дворі за період понтифікату Клемента VIII (1592–1597 рр.) померло або перейшло на католицизм протестантів більше, ніж протягом п‘яти попередніх понтифікатів) і на момент коронації Яна Казимира серед світських коронних та литовських сенаторів було лише відповідно четверо протестантів та двоє православних (Корона) та четверо православних і двоє протестантів (Литва) /101; 165/ ). Розвиток такої ситуації цілком зрозумілий: король Сигізмунд ІІІ – палкий католик, якого протестанти позбавили батьківського трону у Швеції, формував своє оточення з тих людей, погляди яких були співзвучні з його поглядами. Тому не дивно, що і для Даниловичів, які змогли обійняти значні посади у Речі Посполитій, було характерним таке ревне, часом навіть показове слідування догматам та відстоювання позицій Католицької церкви.

Миколай Данилович, який постійно декларував себе ревним католиком, на сеймі 1611 р., коли протестанти домагались розширення своїх прав, активно виступав проти цього та заявив, що не дозволить зменшення привілеїв Католицької церкви і готовий віддати життя в обороні віри, а протестантам, на його переконання, потрібно не додавати прав, а, навпаки, забрати їх /111/ ). Його брат Ян на грудневому сеймі 1620 р. різко відкинув пропозицію К. Збаразького, який хотів, щоб духовенство в часі нагальної потреби для ведення війни з турками внесло і власні кошти задля спасіння держави (духовенство все ж задекларувало 150.000 злотих) /218/ ).

Постійно стояв на захисті прав Католицької церкви у Речі Посполитій і син Миколая – великий коронний підскарбій Ян Миколай Данилович. На конвокаційному сеймі 1632 р. він був серед тих сенаторів, які підписали спрямовану проти протестантів маніфестацію коронного канцлера Якуба Задзіка від 16 липня (Manifestatio contra Arianos), що не визнавала аріан християнами та виправдовувала насильне повернення католицьких храмів, перетворених раніше на молитовні доми /268/ ). У жовтні 1632 р. він же був одним із членів депутації до короля “для заспокоєння дизунітів” (православних) /269/ ). Через декілька років Ян Миколай різко виступив і проти планів Владислава IV одружитись з протестанткою, дочкою англійського короля. У його промові, виголошеній на секретній нараді короля з сенаторами, яка відбулась у березні 1635 р. (донесена до нас у мемуарах Альбрихта Станіслава Радивила) Ян Миколай заявив, що для Польщі було б нечуваною справою, коли б на троні сиділа королева-єретичка, чого ніколи не зможе прийняти його (Яна Миколая) католицьке сумління. В цьому ж дусі Данилович висловився з даного приводу і в грудні 1635 р., заявивши, що таким шлюбом з “бунтівничкою проти віри” Владислав IV посіє недовіру до королівської влади та ненависть /57/ ). Хоча, як відзначав папський нунцій у Варшаві, архієпископ Ларісси Гонорат Вісконті у своєму донесенні папі Урбану VIII з липня 1635 р., Ян Миколай Данилович, ревний за добро католицької релігії, людина, яка з прикладною побожністю приватно виконувала її обов’язки, на своїй посаді (великого коронного підскарбія) нічого особливого для неї зробити не зміг /59/ ). Повертаючись до цього приватного виконання з “прикладною побожністю” обов‘язків перед Католицькою церквою, зазначимо, що її опису на сторінках гербівника єзуїта Каспра Нєсєцького відведено цілу сторінку. Зокрема, у нього Ян Миколай – “муж старопольської цноти”, що у Великий Четвер мив ноги убогим (бідним та калікам), яких перед тим нагодував, а пізніше, увечері, йшов до якогось законного дому (монастиря) та молився там аж до неділі. У Велику П’ятницю босим обходив костел. Загальна ж сума його пожертв на бідних, згідно з К. Нєсєцьким, інколи складала протягом чверті року 40 тис злотих /156/ ). Зрозуміло, що ця сума може бути значно завищена симпатизуючим йому геральдистом, але сміливо можемо твердити, що такі пожертви, напевно, були значними. Не меншою доброчинністю відзначалась і двоюрідна сестра Яна Миколая, дочка руського воєводи Яна Даниловича Марціана Конєцпольська – “пані на костели і убогих не скупа”, яка, ніким не змушена, “ялмужним провідовала”, щороку роздаючи бідним свої білі шати. У Великий Четвер Марціана усіх, кого могла зібрати, частувала, мила їм ноги, обходила шпиталі, провідувала хворих, допомагаючи їм ліками з власної аптечки /156/ ).

Говорячи про таку побожність, ми повинні пам’ятати, що цей час був епохою панування сарматизму, для якого був важливий такий зовнішній вияв почуттів, а певна гіперболізація К. Нєсєцького цілком допустима з огляду на його симпатії до прихильного єзуїтам роду. До того ж і сам Сигізмунд ІІІ власним прикладом свідчив своїм наближеним таке ретельне виконання релігійних обов‘язків; релігійні практики займали багато часу в житті не одного магната. Щоденно слухали меси, наприклад, Альбрихт Станіслав Радивил та Владислав Домінік Заславський /127/ ). Однак не забуваймо, що така побожність переважно була викликана дійсно глибокою вірою людей, які таким чином намагались здобути собі дивіденди на небі.

Релігійність Яна Миколая визначила і коло його політичних партнерів та друзів. Він, як вже згадувалось, підтримував приятельські стосунки з великим литовським канцлером Альбрихтом Станіславом Радивилом, який був близьким йому за релігійними переконаннями (обидвоє були ревними католиками й прихильниками контрреформації). Додамо, що саме Яна Миколая разом з кухмістром коронним Ясногурським у серпні 1634 р. протестант Януш Радивил, який в той час був при королівському дворі й репрезентував інтереси свого батька та й всіх литовських кальвіністів, звинувачував у внесенні розладу в стосунки з литовським писарем Казимиром Сапєгою (.

Палким католиком був і племінник Яна Миколая Даниловича, син його брата Петра – Ян Кароль. Тому не дивно, що саме він у 1678 р. був обраний разом з куявським єпископом Сарновскім комісаром для розслідування ситуації, що склалась у Гданську внаслідок конфліктів між протестантами та католиками. Протестантам, зокрема, закидали нищення католицьких святинь та побиття (деяких до смерті) мирян-католиків і їхніх священиків, спустошення кармелітського костелу у місті навесні цього року. Відомо, що приїхавши до Гданська, комісари провели власне розслідування, результати якого були відіслані на майбутній задвірний суд, та, вирішивши справу на користь католиків, наказали місцевому магістрату реставрувати костел кармелітів /48/ ).

Глибока релігійність та побожність знайшли своє відображення й у виборі святих патронів для членів родини. Можемо констатувати, що у XVI–XVII ст. такими були святий Станіслав та блаженний Ян з Дуклі. На доказ цього згадаємо, що Станіславами були львівський хорунжий Станіслав Данилович та його онуки – відповідно корсунський (син руського воєводи Яна Даниловича) та червоногородський (син коронного підскарбія) старости. Ім‘я святого Станіслава отримали збудовані костели у Руді та Журові (про це дивись нижче).

Янами протягом XVI–XVIII ст. були руський воєвода, його син Ян Янович, коронний підскарбій Ян Миколай, ольштинський староста Ян Александр, надвірний підскарбій Ян Кароль та борецький староста Ян Данилович. Така частота вживання цього імені пояснюється не так його широким розповсюдженням, як тим, що дім Даниловичів, на думку дослідника історії львівських бернардинів Норберта Голіховського, відзначався особливою пошаною до культу Яна з Дуклі, оскільки “дізнав багато ласк божих” за його заступництвом /173/ ).

Миколай Данилович з Журова, який, за словами Голіховського, був знаний з особливої побожності до блаженного Яна з Дуклі, листом, виданим у Самборі 3 березня 1616 р. та оголошеним перед ксьондзом Т. Піравським і включеним до консисторських актів 23 січня 1617 р., визнав, що завжди відчував зі своєю дружиною Геленою, “графинею зі Слушева”, Божих ласк в утисках, слабостях і потребах за сприянням блаженного Яна з Дуклі. Зокрема, лише за сприянням блаженного Гелена при перших важких пологах щасливо народила свого сина-первістка. Також Миколай визнавав, що двічі по гострій гарячці завдячував своїм вилікуванням блаженному Янові з Дуклі. В одному з цих випадків, хворіючи у Львові, при повній безпорадності лікарів, Миколай Данилович наказав занести себе до гробу блаженного Яна і вислухавши святу месу, додому до Самбора повернувся здоровим*. Не дивно, що він з вдячності збудував у 1608 році блаженному Яну гробівець в костелі св. Андрія у Львові. Гробівець був збудований з темно-червоного мармуру та мав розміри 5 ліктів довжини, 4 лікті ширини, 2 лікті висоти, вели до нього дві сходинки з мармуру /110; 202/ ).

Брат Миколая, руський воєвода Ян Данилович, дідич Олеська, також визнав листом від 17 квітня 1616 р., що він, його дружина та двоє їхніх синів Станіслав і Ян завжди мали допомогу від блаженного Яна з Дуклі /110/ ) й дав на його канонізацію 60 угорських злотих /173; 202/ ).

Такий вибір святих патронів та їх культ є доволі показовим і загалом вони підтверджують тезу про те, що у XVII ст. досить популярними були власне місцеві святі, причому часто не лише вже беатифіковані та канонізовані, але й ті, що лише чекали на це /254/ ). До того ж такі патрони давали можливість виявити свій палкий католицизм, місцевий патріотизм і, звичайно, свою польськість, що було важливим для магната-сармата. Тому для Даниловичів такими святими стали святий Станіслав та блаженний Ян з Дуклі *.

Зазначимо, що Даниловичі були і великими жертводавцями церкви, однак (на відміну від багатьох інших магнатів) майже виключно церкви католицької **. Перш за все йдеться про закладення та розбудову костелів у володіннях Даниловичів. Тому спочатку з‘ясуємо, які парафії та костели в них були закладені Даниловичами протягом XVI–XVIII ст. (

Першими відомими нам закладеними парафіями та розбудованими костелами були храми у родових прикарпатських володіннях родини, зокрема Журові.

Докладно не відомо, коли і ким з Даниловичів журівський костел засновано. Згідно із статтею у “Słowniky geograficznym królestwa Polskiego i innych krajów Słowiańskich”, його (дерев‘яний?) закладено перед 1568 р. /244/ ) Сучасний польський дослідник Ю. Крентош, спираючись на шематизм Львівської архідієцезії, окреслив час фундації нейтрально – десь перед 1600 р. /176/ ) Сам костел отримав титул святого Станіслава. Офіційно ж парафі. взагалі заклав великий коронний підскарбій Миколай Данилович в 1621 р. Такі відомості дозволяють припустити наступне: будівництво костелу, швидше за все, дійсно було розпочав у 60-х рр. XVI ст. львівський хорунжий Станіслав Данилович (доказом цього може бути й ім‘я святого, на честь якого збудовано храм). Ні на час смерті останнього у 1576 р., ні навіть у 80–90-х рр. цього століття храм збудовано не було – про це свідчить хоча б те, що діти Станіслава були поховані у Жидачівському костелі. Подальше будівництво дійсно вів син львівського хорунжого Миколай, який отримав у спадщину Журівську частину родових маєтностей батька. Велося воно не надто активно – сам Миколай Данилович перебрався на проживання до родинного маєтку дружини в Уханє, й могло бути пришвидшеним лише народженням у нього сина, який отримав ім‘я Станіслав. У всякому випадку, про умову будівництва цього костелу згадував у своєму заповіті ще Павло Римлянин у 1618 р. Таблиця над входом подає як дату закінчення будівлі 1621 р. /148/ )

Відомо, що при костелі утримували двох вікаріїв, був комендаріуш, існувала школа (десь від 1600 до 1630 р.) /176/ ). У костелі, зокрема, містився і надгробок жінки, який пов’язують з Констанцією Данилович /249/ ).

Першою половиною XVII ст. датується розбудова Даниловичами інших костелів, зокрема Уханського та Олеського.

Уханє було центром родинного життя старшого сина львівського хорунжого Станіслава Даниловича Миколая, одруженого з Геленою Уханською. Будівництво уханського костелу розпочали ще Уханські /258/ ), однак воно так і не було завершене – останній чоловік, представник роду, який тут проживав, Павло Уханський, як згадувалось, загинув у 1590 р. в Константинополі. Тому подальша розбудова храму пов‘язана з Даниловичами. На думку В. Лозінського, його добудову, яка полягала у спорудженні двох симетричних шестибічних каплиць по боках і піднесені нави, започаткував Миколай Данилович біля 1620 р. (іншу дату початку добудови костелу – 1610 р., яка зустрічається у ряду дослідників, вчений вважає помилковою, оскільки вона не підтверджується жодними джерельними відомостями); закінчив же його, згідно з фундаційним написом на фризі головного порталу костелу, Ян Миколай Данилович у 1625 р. На молодшого Даниловича, як вважав В. Лозінський, вказує, зокрема, і зіставлення гербів на склепінні вівтарної частини храму та каплиць (Сас, Радван, Топур, Гербурт) /189/ ) – згідно правила укладання такого типу чотирьохпольних гербів, вони повинні були включати в себе герби батьків даної особи в наступному порядку зліва направо, зверху вниз від глядача – герб батька (тобто власне герб особи), герб батька матері, герб матері батька, герб бабці по материнській лінії /135/ ). Власне така комбінація підходить для Яна Миколая Даниловича. Для його батька Миколая Даниловича комбінація на другому місті після Саса мала б включати герб Топур – герб його матері. Долучився Ян Миколай і до оздоблення костелу(.

Уханський костел планувався як родова усипальниця роду Даниловичів, але таким не став /189/ ).

Що стосується Олеського костелу, то парафію тут було фундовано у XV ст. – чи то у 1481 р., як про це говорить С. Баронч, чи то у 1428 р., на що вказує К. Кучман /181/ ). Парафіяльний костел Святої Трійці в Олеську фундовала одна з власниць Олеська Ядвіга Камєнєцька /181/ ).

Ймовірно, в тому стані, в якому він був збудований Я. Камєнєцькою, він дійшов до кінця XVI ст., коли його розбудовою зайнявся молодший син львівського хорунжого Станіслава Даниловича Ян. Освячення ж Олеського костелу датується 1597 р. /148/ )

Розбудову Олеського костелу Яном Даниловичем, згідно з загальноприйнятою думкою, датують смертю улюбленого п’ятирічного сина руського воєводи – також Яна, який помер 22 вересня 1618 р. Нібито під впливом цієї смерті Данилович і задумався над розбудовою Олеського храму як родової усипальниці свого роду. З цим можна погодитись. Адже, якщо не рахувати смерті першої дружини Яна Даниловича Катерини Красіцької (померла перед 1605 р., коли останній був ще відносно молодий), син Ян був для нього першою значною втратою для його родини. Цікаво, що ця розбудова в часі майже співвідноситься з розбудовою Миколаєм Даниловичем Уханського костелу.

За початок розбудови костелу відомий дослідник М. Гембарович прийняв 1619 р. – саме така дата (8 січня 1619 р.) та чотири фамільні герби – Сас, Топур, Павенжа, Корчак – містяться на плиті над входом до підземелля і гробівців Даниловичів /148; 106/ ). Сама розбудова велась руським воєводою у декількох напрямах – добудові бічних каплиць (як в Уханє), створенню крипти та фінансуванню виготовлення скульптури (пластики) для храму.

Данилович добудував до костелу дві каплиці Пресвятої Богородиці та святого Євангеліста Іоана (Яна), записавши на їх утримання 5 тис. злотих – проценти з даного капіталу мали належати місцевому пробощу /106/ ). Перша з цих каплиць була купольна, друга ж знаходилась на нижньому ярусі оборонної вежі, на ній було вміщено два герби Сас (Даниловичів) та Любіч (Жулкевських) /181/ ).

Протягом 1618–1625 рр. воєвода надав кошти і для виготовлення костельної пластики. Так, зокрема, було встановлено пам‘ятник сину Яну(, автором якого був Ян Пфістер /148/ ).

Крім того, у 1626 р. ** Ян Данилович збільшив доходи Олеського костелу, визнавши його власністю села Розваж з усіма лісами і ріллями, Чишки, надав десятину з сіл Юшковичі, Ожидова, Кути, Стогинь, Хватова та половини села Чехи, наказав платити по десять ренських з Закомар‘я і Коморова та усі данини з міста, які колись платились пробощу даного храму, охороняти його власність в Олеську. Взамін цього пробощ повинен був утримувати чотирьох вікаріїв /106; 181/ ).

Крипта Даниловичів знаходилась у східній частині костелу /181/ ).

Долучались Даниловичі і до розбудови костелів та монастирів у Жовкві. Як відомо, маєтності великого коронного гетьмана та канцлера Станіслава Жулкевського перейшли після вгасання його родини (про що було сказано вище) до Даниловичів через дочку Софію – дружину Яна Даниловича, яка фактично і керувала містом. Вже 21 листопада 1624 р. у Львові вона підтвердила ерекційний документ Жовківського костела, що перед тим був підтверджений і її братом Яном у Львові 12 січня 1623 р. /27/ ) В 1631 р. вона виділила кошти на утримання в парафіяльному костелі проповідника, обов’язком якого було виголошення в неділю і свята слова Божого /176/ ). Трохи раніше, у 1627 р., вона збудувала невеликий костьолик при шпиталі св. Лазара /149; 107/ ). 

Її дочка – Теофіля, дружина Якуба Собєського, після загибелі коханого сина Марка надала у 1653 р. земельну ділянку у місті для заснування костелу і монастиря домініканців /12/ ). Для його утримання записала два фільварки поблизу міста та село Звартів з фільварками, лісами, ставом. У 1655 р. домініканцями було збудовано костел та дерев’яний монастир. Теофіля опікувалась ним і надалі. 28 вересня 1658 р. записала їм 60 тисяч на селах Дзібулки і фільварку Ліпіна /107/ ). А 18 жовтня 1660 р., в передчутті смерті, заповіла передати домініканцям на молитви за нею 4500 злотих, з яких по 100 злотих треба було дати в кожний монастир Руської провінції цього ордену. Окремо двом жовківським отцям–домініканцям заповіла по 200 злотих /107/ ).

Саме Теофіля з чоловіком започаткувала закладення монастиря кармелітів босих у Львові (лютий 1641 р.) /131/ ), якому вже у червні цього ж року записали на його облашування 30 тис. злотих /131/ ). Пізніше вони побудували їм дерев’яний костел святих Йозефа і Терези /77/ ).

Крім вищеназваних костелів, Даниловичі фундували, розбудовувули та зміцнювали фінансовими донаціями й ряд інших костелів.

Коронний підскарбій Миколай з Журова Данилович, починаючи з 1614 р., після смерті Єжи Мнішека, був одним з добродіїв костелу у Старій Солі, відновивши чи (як-то, базуючись на статті “Słownikа geograficznego” /244/ ), вважав М. Гембарович) збудувавши каплицю костелу /189; 148/ ). Великий портрет Миколая Даниловича з його родиною висів у захристії костелу /198/ ).

Руський воєвода Ян Данилович фундував у 1627 р.( костел святого Станіслава в Руді /27; 130/ ) (при цьому добре забезпечивши його: священик мав утримати кантора і помічника, а пізніше навіть завів школу /176/ )); храми у Сасові та Станіславчику ** /106/ ). Племінник Яна, Францішек Данилович, заповів місцевому плебану декілька тисяч злотих. Це надання було підтверджено і його сином Миколаєм Францішком у 1668 р. /2/ ) У 1637 р. стараннями Даниловичів було засновано костел Успіння Пресвятої Богородиці у Підгірцях (Стрийщина) /176/ ).

Ще одна представниця родини – Анна з Даниловичів Зебжидовська у своєму заповіті (від 5 квітня 1652 р.) просила абата Короновського, щоб той взяв на погреб увесь її “збьорек”, який залишиться після неї. Вона, зокрема, жертвувала на костел свою одежу (шати) та вносила суму на утримання п‘яти пань шляхетського стану, які б пішли до закону (тобто монастиря) та просили б для неї милості у Бога /8/ ). Можна цілком припустити, що певні невеликі суми та дрібні подарунки (як-то подаровану Софією з Жулкевських Данилович костелу св. Станіслава в Буську – буським старостою був її чоловік Ян – вишиту власними руками вівтарну заслону /238/ )) були надані й цілому ряду інших костелів, відомості про що просто не дійшли до нас.

Даниловичі були значними жертводавцями католицьких орденів та монастирів. Особливою пошаною впродовж певного часу у них користувались єзуїти. Так старший Миколай Данилович фінансував біля 1617 р. будову люблінського костелу єзуїтів (в тому числі, покрив його мідною бляхою /156/ )); оскільки будівництво південної каплиці даного костелу було не завершено ще до 30-х рр. XVII ст., її, стараннями Даниловичів, оздоблено до 1644 р. і посвячено на честь Непорочного Зачаття /189/ ). Старшого Даниловича єзуїти вважали найбільшим добродієм Малопольської провінції свого ордену /63/ ). У 1624 р. Миколай Данилович був удостоєний панегірика від єзуїта Бартоломея Папроцького (двоюрідного брата відомого геральдиста Бартоша Папроцького), а в 1640 р. на святкування ювілею перебування єзуїтів у Речі Посполитій у Кракові місцева колегіата присвятила йому видання однієї з ювілейних праць (Primum Societatis Jesu saeculum virtute et litteris illustre a R.P. Andrea Kanon s.j. liricis carminibus celebratum. Cracoviae, 1640) /269/ ). Його син, великий коронний підскарбій Ян Миколай, був знаним жертводавцем краківського дому новіціату цього ордену (згідно зі свідченням К. Нєсєцького, подарував більше 16 тисяч злотих), колегій єзуїтів в Ярославі * (за його кошти було виготовлено, зокрема, великий дзвін для костелу Діви Марії), Перемишлі та Кракові /156/ ); за свої заслуги перед орденом та Католицькою церквою (і, звичайно, враховуючи його політичну вагу) сподобився “отримати” і двох капеланів-єзуїтів – о. Яна Сапальського та брата Галонзку /269/ ). У 1646 р. дружина червоногородського старости Марія Данилович навіть просила старшину ордена дати їй в капелани отця єзуїта Нєборовського /269/ ). Відзначимо, що єзуїт Гринош був сповідником ще однієї з Даниловичів – абатиси монастиря львівських бригідок Урсули /77/ ).

Але надання допомоги не обмежувалось одними єзуїтами. Коли у Любліні 1610 р. на місті колишнього молитовного дому аріан було засновано монастир кармелітів босих, зведення монастирських будов (костелом слугував молитовний дім) фінансував вищезгаданий коронний підскарбій Миколай Данилович ** /265/ ); він же часто жертвував гроші домініканцям того ж міста /8/ ).

Монастир кармеліток у Любліні 1649 р. виставили та фінансово забезпечили великий коронний підскарбій Ян Миколай Данилович та його дружина Софія з Тенчинських, які 16 липня 1649 р. купили для нього від подружжя Барбари Яхімової і Йоахіма Рихтера за 2300 флоренів два сади, розміщені на передмістю Любліна над р. Чехувка /34/ ). Вони ж були добродійниками заснованого у 1472 р. у Самборі руським воєводою Яном Одровонжем з дружиною Беатою Тенчинською монастиря Успіння Богородиці /230/ ). Ян Миколай прилучився і до появи монастиря у Перемишлі та костелу кармелітів босих у Любліні /156/ ). У середині століття його сестра Ізабела з Даниловичів Оссолінська пожертвувала на будівництво костелу кармеліткам босим у Варшаві значну суму в сріблі, золоті й дорогоцінностях /156/ ).

У 1630 р. Софія з Жулкевських Данилович, за згодою львівського архієпископа Прухніцького надала свій дідичний ґрунт для розбудови монастиря ордену реформатів ( у Львові /24; 77/ ).

Даниловичі були і в числі фундаторів львівського костелу бернардинів. Згадана Гелена з Уханських Даниловичова, яка померла 2 червня 1621 р. в Уханє /173/ ), та її чоловік Миколай Данилович “львівського і самбірського монастирів особливий добродійник”, який давав щороку сіль для монастиря та 1000 злотих, поставили мармуровий надгробок з постатю Яна з Дуклі у повний ріст на саркофазі /148/ ).

Трохи інакше виглядала справа з монастирями бригідок у Самборі та бенедиктинок у Львові. Для Даниловичів вони були особливі – монахинями, а пізніше й абатисами були представниці цього роду, тому ці монастирі потрібно було добре забезпечувати (це був свого роду посаг, який не використала дочка в шлюбі).

Костел і монастир бригідок у Самборі заклав великий коронний підскарбій Миколай Данилович 3 червня 1621 р. У 1626 р., під час візитації парафії, єпископ Ахаци Гроховський висвятив першу абатису монастиря, дочку фундатора Урсулу Данилович. На розбудову і утримання монастиря Миколай Данилович записав 30 тисяч злотих. Відомо, що на момент висвяти Урсули в монастирі перебувало 6 черниць, а у 1626 р. єпископ висвятив ще 12 монахинь /178/ ).

Докладних відомостей про подальше життя Урсули не збереглось, але знаємо, що Вишенський сеймик 9 липня 1641 р. наказував своїм послам просити сейм дозволити купити самбірським бригідкам на гроші, які отримали абатиса Урсула Даниловичівна із свого посагу та з ліберації (liberale tate) братів своїх (усього 40.000 злотих) маєтність для згаданого дуже бідного монастиря, однак за умови, що прибуток з цієї маєтності не перевищував би трьох тисяч злотих. Й оскільки пані абатиса хотіла перенести монастир заради безпеки і “від вогню” до міста, просили дозволити купити їм ділянку, чи то шляхетський, чи то міський ґрунт, для побудови там монастиря та костелу /27/ ).

Можливо, цією придбаною маєтністю стало село Берестяни (Brześciany), яке в січні 1677 р. рішенням сейму звільнялось від загальнодержавних поборів та тягарів /70/ ).

Даниловичі й надалі опікувались сестрою та монастирем. У 1637 р. її брат Миколай відписав 5000 злотих на своїй маєтності у Лучицях /8/ ). У свій час дружина іншого брата – Станіслава Даниловича – заплатила після смерті останнього Урсулі 2 тисячі злотих /8/ ), а у 1654 р., згідно з рішенням Люблінського трибуналу, самбірським бригідкам мало бути виплачено 17 тисяч злотих з сум, залишених їй Яном Миколаєм Даниловичем /8/ ).

Сам монастир складався з костелу та декількох мурованих будинків. Монастир був оточений муром, заворотною баштою та був включений до системи оборонних мурів міста і становив важливий пункт оборони при його в’їздній брамі /180/ ). Про матеріальний стан монастиря можна судити з того, що після його розпуску у 1782 р. у нього було конфісковано вищезгадане село Берестяни, два фільварки на передмісті і сади /180/ ).

Не менш цікавою була й доля двоюрідної сестри Урсули, дочки руського воєводи Яна Даниловича та Софії Жулкевської Дороти, яка вступила до львівського монастиря бенедиктинок.

Фундаторками монастиря були пані Сапоровські. Одна з них, Анна з Сапоровських, його перша абатиса, нібито побачила сон про народження панею Данилович дівчинки, яка колись стане абатисою цього монастиря. Вона повідомила про це Софію, і та віддала 3 літню дочку до монастиря, де та була пошлюблена Богові. В 17 років вона сама, згідно з хронікою Т. Юзефовича, “обстригла собі волосся” (так в Юзефовича) і отримала сукню святого Бенедикта. 26 вересня 1640 року, після смерті фундаторок, Дорота була обрана абатисою (була нею до самою смерті у 1687 р.) /77/ ).

Як абатиса костелу бенедиктинок, Дорота зміцнила його фінансові підвалини та провадила активну розбудову /114/ ), можливо, за допомогою майстрів, яких найняв її племінник Ян Собєський для робіт у королівській кам’яниці. Потрібно підкреслити, що взагалі Ян Собєський дуже поважав та любив її (писав, що дивиться за нею і любить її більше, ніж матір, бо і вона його більше любить /64/ )), а тому не дивно, що він усіляко допомагав їй(. У серпні 1672 р., під час військової небезпеки, забрав її разом з монахинями зі Львова /64; 52/ ). Ймовірно, не без його підтримки рішенням січневого сейму 1677 р. львівські бенедиктинки, маєтності яких були знищені неприятелями і походами, отримали звільнення від всіх загальних тягарів та переходів через їх села і частину в містечку Раковцю від Речі Посполитої “ad decennim” /70/ ).

У 1677 р., після смерті примаса Анджея Ольшовського, Дорота Данилович випросила для себе (тобто для монастиря) у новоіменованного архієпископа Костянтина Ліпського Андріївське абатство (очевидно, йдеться про якесь земельне володіння) /77/ ).

Ще однією проблемою, на якій ми хотіли би зупинитися, є питання відносин між магнатом та священнослужителем. З вищесказаного може видаватись, що такі відносини були прямолінійними, розвивалися в одному руслі – руслі відносин глибоко віруючого парафіянина та його духовного пастиря, причому якщо перший мав своїм обов‘язком дбати про матеріальне благополуччя місцевого костелу, монастирів, то другий лишень допомагав йому знайти вірний шлях до спасіння. Однак, зрозуміло, не все було так просто. Часто духовна особа залежала від волі магната не менше, ніж інші його слуги. Саме від доброї волі жертводавця залежало фінансове становище місцевого пробоща, парафії, монастиря, оскільки й утримання костелу чи монастирських будівель, їх розбудова та реставрація вимагала значних коштів, які самостійно, за рахунок звичних щоденних пожертв залучити церковнослужителям не вдавалось. Тому не дивно, що останні намагались підтримувати хороші стосунки з благодійником та жертводавцем, часто надаючи їм різноманітні дрібні послуги: вчасно інформувавши про певні події, взявши на зберігання певне майно тощо. Так, коли після смерті коронного підскарбія Яна Миколая Даниловича постала гостра проблема розподілу рухомого та нерухомого майна покійного між його дружиною та іншими спадкоємцями, монах ордену кармелітів брат Стефан інформує коронного підстолія Миколая Даниловича про складання коронною підскарбіною Софією Данилович інвентарного опису дорогоцінностей чоловіка з тим, щоб Миколай міг цей процес проконтролювати /8/ ). Коли Теофіля Данилович Собєська виїхала з Польщі за кордон (1653–1658 рр.), на час свого від’їзду вона віддала усі свої дорогоцінності на зберігання до закладеного нею Жовківського домініканського монастиря /172/ ); абат Короновський був визначений у 1652 р. Анною з Данилович Зебжидовською виконавцем її тестаменту. У випадку небезпеки церковні утвар та майно могло передаватись на зберігання до магната, який мав більше можливостей його захистити. Так було у випадку з Софіанною з Даниловичів Цетнер, яка повернула 26 січня 1683 р. священику парафіяльного костелу у Бучачі Павлу Розмисловському богослужбові предмети цього храму, про що було складено відповідний документ (реєстр) (.

Обов‘язково треба зазначити, що картина відносин не була повністю ідеальною. Приклад Даниловичів в цілому підтверджує тезу Н. Яковенко про те, що “люди великі” були впевнені у власному праві на особливу позицію в питаннях віри й Церкви /101/ ). А В. Чаплінський та Ю. Длугош підпорядкування релігійних справ власним поглядам взагалі вважали першою з рис, що характеризували суто магнатську релігійну свідомість /127/ ). Тому не дивно, що у випадку виникнення конфлікту (чи то через невиконання спадкоємцями волі покійного, чи не сплатою грошей, чи у випадку земельних спорів) сторони рішуче вдавались до засобів судового тиску. Десь в кінці XVI – на початку XVII ст. Ян Данилович за допомогою суду уневажнив надання своїх попередників домініканцям Підкаменя /108/ ). Діти червоногородського старости Станіслава Даниловича – Гелена Ізабела та Ян Александр процесували у 1646 р. з францисканами в Корцу /158/ ), а кс. Короновський навіть домігся накладення на коронного підчашого Миколая Даниловича інфамії (очевидно, через невиконання тестаменту сестри Анни Зебжидовської), яка була знята лише сеймом у червні 1654 р. /70/ ). Можливість конфліктних ситуацій часто передбачалась при укладенні заповітів. Так у тестаменті Теофілі Собєської, складеному в часі її першої важкої хвороби в липні 1661 р., суворо наказувалось, щоб були збережені усі її дарунки жовківським домініканам /52/ ). Мати вищезгаданих Гелени Ізабели та Яна Александра Марина зазначала у своєму заповіті, що якщо б її спадкоємці не хотіли б віддати луцьким отцям єзуїтам записані на одній з маєтностей гроші, то останні могли зайняти дане село /8/ ). Ще яскравіший приклад ставлення до релігійних інституцій подав парчовський староста Александр Данилович, який прославився тим, що наказав поручнику своєї панцирної хоругви рожанському підчашию Антоні Закшевському у січні 1713 р. в часі якогось майнового чи фінансового спору з підкам’янським монастирем домініканців, вислати людей до села Гніздичне, яке належало згаданому монастирю. Закшевський не тільки зайняв село, але й “останню краплю з нього видусив” /136/ ).

Ілюстрована нами вище глибока релігійність не завадила, як це було видно вище, дещо не по-християнськи повестися коронному підскарбію Яну Миколаю Даниловичу із своєю першою дружиною – Ельжбетою Опалінською, палкий та показний католицизм дозволив йому водночас отримати у 1633 р. хабар у 4000 зл. від прусського електора (протестанта за віровизнанням, який перебував на той час у васальній залежності від польського короля, а сама Пруссія вносила щорічну плату Польській державі) у разі успішного вирішення питання з боргами князівства /125/ ).

Підсумовуючи все вищесказане, зазначимо, що Даниловичі – давня українська православна родина, представники якої десь в другій половині XV –XVI ст. зреклися батьківської віри, в часі контрреформації у Речі Посполитій стали вірними її апологетами, рішуче виступаючи на всіх рівнях на захист інтересів Католицької церкви. Вони не лише протегували її при королівському дворі та на сеймах, але й, володіючи значними фінансовими можливостями, підтримували діяльність найактивніших католицьких орденів, зокрема єзуїтів, перетворившись на їх опікунів та благодійників, розбудовували мережу костелів на території Галичині та Волині. Водночас приклад родини Даниловичів яскраво засвідчив формування особливої магнатської релігійної свідомості, характерними рисами якої, як зазначалось вище, були впевненість у власному праві на особливу позицію в питаннях віри й Церкви та особливий характер стосунків між магнатом та священнослужителем, оскільки для останнього магнат виступав не лише як парафіянин, але й опікун, від волі якого часто залежало благополуччя даного костелу чи монастиря. Зовнішні вияви магнатської побожності часто поєднувались із прямим порушенням норм християнської етики, у випадках конфлікту останніх з майновими та немайновими інтересами магната.

ВИСНОВКИ

1. На загальнодержавній політичній арені Даниловичі з’являються у XVI ст. Однак довший час їм так і не вдавалося перетнути межу між багатою шляхтою і магнатерією. Провінційність роду, неможливість потрапити до кола державців прибуткових староств та королівщин стримували ріст політичної та економічної могутності роду. Власник декількох більших маєтків, львівський хорунжий Станіслав Данилович, лише наблизився до цієї межі. Але саме він заклав основу подальшого росту родини.

2. Здійснити справжній прорив до лав польсько-литовсько-руської магнатерії вдалося синам Станіслава Даниловича – Миколаю та Яну. Сприяло цьому декілька причин: вигасання чоловічої лінії Ягеллонів та пов’язані зі зміною королівської династії пертурбації в країні; розвиток шляхетської політичної свободи, що супроводжувався наступом на права монарха; запрошення на престол іноземців (француза Генріха Валуа (Валезія), угорця Стефана Баторія, врешті – шведа Сигізмунда Вази); посилення контрреформації у Речі Посполитій; екзекуційний рух шляхти середини XVI ст., зокрема т. зв. екзекуція коронних маєтків; необхідність творення нового прокоролівського табору династією Вазів. Даниловичі, завдяки усім вищенаведеним причинам, а також виявленню палкого католицизму та особистим якостям, вдало скористались отриманим шансом. Розпочавши свою діяльність при дворі Сигізмунда ІІІ, вони впродовж усього часу його правління залишались вірними королю, що дозволило їм успішно розвивати власну кар’єру. Ян і Миколай Даниловичі отримали три сенаторські посади – великого коронного підскарбія, руського воєводи та львівського каштеляна; чотири придворні уряди – коронного обозного, надвірного підскарбія, крайчого королеви, коронного крайчого, один земський уряд – белзького ловчого та десять староств – Дрогобицьке, Холмське, Белзьке, Парчовське, Самбірське, Червоногородське, Красноставське та Корсунське і Чигиринське, Буське. Закріпило їх соціальне становище одруження Миколая з дочкою Павла Уханського Геленою, а Яна з дочкою коронного надвірного обозного та перемишльського каштеляна Станіслава Красіцького Катериною, а по її смерті – із Софією, старшою дочкою Станіслава Жулкевського. У 1610–1620-х рр. Ян та Миколай потрапили до політичної еліти Речі Посполитої, стали одними з тих, хто міг впливати на долю власної країни. Зросла в цей час і фінансова могутність роду. Миколай Данилович залишив своїм синам п’ять великих маєтностей – Уханську, Радехівську, Рихтицьку, Блозівську, Журівську; Ян Данилович, завдяки посагу дружини Софії, округлив свою Олеську маєтність, а після вимирання на початку 20-х рр. родини Станіслава Жулкевського, зосередив у своїх руках усю його величезну спадщину.

3. Діяльність другого та третього покоління Даниловичів–магнатів, дітей та онуків Яна та Миколая Даниловичів, припадає на двадцяті – вісімдесяті роки XVII ст. Друге покоління Даниловичів-магнатів зуміло втримати батьківські позиції. Міцне економічне підґрунтя, наближеність та підтримка королівського двору за останніх років панування Сигізмунда ІІІ та протягом усього правління Владислава IV, шлюбні зв’язки з найвідомішими князівськими та магнатськими родинами (Опалінськими, Тенчинськими, Вишневецькими, Семашками, Сапєгами, Оссолінськими, Зебжидовськими) дозволило посісти синам Миколая та Яна Даниловичів цілий ряд придворних та земських урядів (зокрема міністерське і сенаторське), тримати в своїх руках значне число староств та економій. Прибутки з цих староств, поряд із доходами з власних величезних маєтків, які вдалося збільшити за рахунок приєднання нових земельних комплексів, творили міцне фінансове підґрунтя магнатської родини. Найвдаліше, безперечно, склалась кар’єра великого коронного підскарбія Яна Миколая Даниловича, що належав до найбагатших та найвпливовіших осіб часів панування Владислава IV.

Однак уже в 30-х рр. XVII ст. вигасає чоловіча лінія Олеської гілки Даниловичів (нащадки руського воєводи Яна Даниловича), а їх маєтки потрапляють до рук чоловіків та дітей дочок воєводи – Собєських, Фірлеїв та Конєцпольських.

4. Упродовж третього покоління Даниловичі втримались у лавах магнатерії. Порівняно з двома попередніми поколіннями успіхи були дещо меншими – три двірських уряди, одна сенаторська гідність та сім староств. Це можна пояснити тим, що деякі нащадки роду померли молодими, а інші були змушені розплачуватися за близьку спорідненість з Яном Собєським. Ймовірно, саме через це “королівська ласка” оминала їх протягом правління Яна Казимира та, особливо, Михайла Вишневецького. Але Даниловичам вдалося втримати ряд староств, які довший час управлялись ними.

Докорінно змінило ситуацію обрання королем Яна Собєського; він на деякий час влаштував родині своєрідну золоту осінь (нові придворні посади, сенаторські уряди, наближеність до монарха), яка, однак, тривала не довго. Представникам даного покоління Даниловичів вдалося утримати у своїх руках і значну частину родинних маєтностей гілки коронного підскарбія Миколая Даниловича.

5. Протягом останніх поколінь Даниловичі покинули лави магнатерії та перейшли до групи багатої шляхти. Цей процес відбувався повільно і охопив декілька поколінь. Незважаючи на вдалі шлюбні партії (зокрема з Денгоффами та Дідушицькими), внаслідок відстороненості від двору зменшилось число староств, які перебували в руках родини. Ареною політичної діяльності Даниловичів стає не Варшава, а Галицька земля Руського воєводства.

6. Основний час творення латифундій Даниловичів припадає на першу третину XVII ст., найбільше земельних володінь родина мала у 30-х роках цього століття. Основна група маєтностей (Рихтицька, Волинська, Олеська, Жовківська, Уханська, дещо в меншій мірі Фельштинсько-Блозівська) була отримана Даниловичами внаслідок укладення вигідних шлюбів, через успадкування земельних володінь дружин та завдяки родинним зв’язкам з іншими родами. Саме ці маєтності і створили фінансову основу перебування Даниловичів у середовищі магнатів.

Випадки безпосередньої купівлі маєтностей дуже рідкі. Натомість Даниловичі активно користувались таким способом отримання маєтків, як надання грошових позик під заставу маєтностей і використання власного впливу та політичної ваги для подальшого їх переходу у свою власність. Саме так було з Лучицькою і Поліською маєтностями та, в певній мірі, з маєтностями Гербуртів.

У другій половині XVII – на початку XVIII ст. Даниловичі поступово втратили майже всі свої маєтності. Причинами цього стало декілька факторів, основними з яких були: не створення ними єдиної ординації і, як наслідок, дроблення маєтностей між чисельними нащадками; поступове вигасання чоловічої лінії роду і перехід маєтків по жіночій лінії до інших родин. Втрата земельних маєтностей співпала в часі з втратою політичних позицій роду у системі влади Речі Посполитої, які їм належали при королях Сигізмунді ІІІ та Владиславі ІV. Усе це призвело до виходу Даниловичів у першій половині XVIII ст. з магнатерії та переходу до багатої, а потім середньої шляхти.

7. Протягом усього магнатського періоду роду Даниловичам вдалося сформувати з оточуючих шляхетських родин, давніх сусідів та прийшлих елементів власну клієнтелу, що виконувала їхні доручення, служила на дворі та у військових відділах, допомагала у керуванні староствами та маєтками. Ні за своїм розміром, ні за кількістю клієнтела Даниловичів не змогла зрівнятись з оточенням та почтом давніх українських князівських та панських родів чи з такими поважними родами, як Замойські, Радивили. Вона все ж була достатньо великою і в цілому відповідала рівню потуги роду. Найчисельніша в період розквіту роду у першій половині XVII ст., клієнтела зменшилась в наступні п’ятдесят років і зникла у XVIII ст.

8. Даниловичі – давня українська православна родина, яка у другій половині XV–XVI ст. зреклася православ’я та перейшла у католицизм. За часів контрреформації у Речі Посполитій багато представників роду стали вірними її прихильниками та апологетами, рішуче виступили на захист інтересів Католицької церкви. Володіючи значними фінансовими можливостями, Даниловичі підтримували діяльність найактивніших католицьких орденів, зокрема єзуїтів, ставши їх великими опікунами та благодійниками, розбудували цілу мережу костелів та монастирів на території Галичини та Волині. Об’єм фінансових пожертвувань Даниловичів релігійним інституціям засвідчував їх входження у XVII ст. до лав польсько-литовсько-руської магнатерії. Приклад родини Даниловичів яскраво засвідчив формування особливої магнатської релігійної свідомості, характерними рисами якої була впевненість у власному праві на особливу позицію в питаннях віри й Церкви та відповідний характер стосунків між магнатом та священнослужителем. Для останнього магнат виступав не лише як парафіянин, але й опікун, від волі якого часто залежало благополуччя даного костелу чи монастиря. Взаємовідносини між ними, як засвідчив приклад родини Даниловичів, носили двосторонній взаємовигідний характер. Зовнішні вияви магнатської побожності часто поєднувались із прямим порушенням норм християнської етики, у випадках суперечностей останніх з майновими та немайновими інтересами магната.

CПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Неопубліковані джерела:

Центральний державний історичний архів України у Львові

Фонд 1 (Белзький гродський суд), опис 1. Актові книги.

Справа 598.

Фонд 7 (Жидачівський гродський суд), опис 1. Актові книги.

Справи 5, 6, 7, 8, 11, 16, 17, 18.

Фонд 9 (Львівський гродський суд), опис 1. Актові книги.

Справа 192.

Фонд 13 (Перемишльський гродський суд), опис 1. Актові книги.

Справа 343.

Фонд 52 (Магістрат міста Львова), опис 2.

Справи 716, 736.

Фонд 69 (Магістрат міста Жовкви), опис 1.

Справа 1.

Фонд 134 (Колекція документів про шляхетські маєтки на території Руського, Волинського, Подільського та інших воєводств), опис 1.

Справа 377, 378.

Фонд 181 (Лянцкоронські), опис 2.Справи 181, 200, 202, 204, 205, 206, 207, 209, 210, 212, 216, 227, 231, 247, 250, 261, 264, 265, 267, 273, 274, 275, 276, 277, 278, 284, 285, 289, 292, 299, 301, 304, 306, 308, 309, 311, 312, 313, 315, 316, 317, 322, 324, 325, 326, 327, 329, 337, 341, 342, 345, 358, 721, 2822.

Фонд 201 (Греко-католицька митрополича консисторія, м. Львів), опис 4б.

Справа [214].

Фонд 417 (Монастир бенедиктинок, м. Львів), опис 1.

Справи 59, 67.

Наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України у Львові

Відділ рукописів

Фонд 3 (Центральний Василіанський архів і бібліотека у Львові), опис 1.

Справа 657/28.

Фонд 4 (Баворовські), опис 1.

Справи 77, 78, 312, 746, 1042.

Фонд 5 (Оссолінські), опис 1.

Справи 225, 647, 4432.

Фонд 45 (Дідушицькі).

Опис І. Справи 742, 747, 754.

Опис ІІІ. Справи 1, 2289.

Фонд 103 (Сапєги), опис 1.

Справи 6348, 6398, 6603.

Фонд 141 (Чоловський), опис І.

Справа 77, 800.

Biblioteka Zakładu Narodowego im. Ossolińskich we Wrocławiu.

Oddział rękopisów.

№ 400/II.

Опубліковані джерела:

Архив Юго-Западной Россіи, издаваемый временною коммисіею для Архив Юго-Западной России, издаваемый (временною) комиссиею для разбора древних актов, высочайше учрежденною при киевском, подольском и волынском генерал-губернаторе. – Киев, 1883. – Ч. 1. Акты о духовно-религіозных отношениях въ Юго-Западной Руси (1322–1648 гг.). – Т. VI. – 938 с.; 1890. – Ч. 7. – Т. ІІ. Акты о заселеніи Юго-Западной Россіи. – IV+II+210+644 с.; 1907. – Ч. 8. – T. V. Акты объ украинской администраціи XVI–XVII вв. – 118+560+XXXVII с; 1876. – Часть шестая. Акты объ экономических и юридических отношеныяхъ крестьянъ в XVI–XVIII веке (1498–1795). – Приложение. – 584 с.; 1861. – Ч. 2. Постановленіе дворянских провинціальных сеймовъ, въ Юго-Западной Россіи. – Т. 1. – LXIV+530 с.

Баранович О. Залюднення Волинського воєводства в першій половині XVII ст. – Київ, 1930. – 156 с.

Дашкевич Я. Типологія актів з історії щоденного життя Львова (Вірменська колонія кінця XVI – початку XVII ст.). Додаток // Український археографічний щорічник. Нова серія. – Київ, 1999. – Вип. 3–4. Український археографічний збірник. – Т. 6–7 / Національна Академія Наук України; Археографічна комісія; Ін-т української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. С. 169–200.

Дневник похода против козаков запорожских // Мемуары, относящіеся к исторіи Южной Руси. – Кіев, 1896. – Вып. ІІ. – С. 126–141.

Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1908. – Т. VIII. Матеріали до історії української козаччини. Документи по рік 1631 / Зібрав і видав І. Крип‘якевич. – XII+408 с.

Зіморович Б. Потрійний Львів: Leopolis Triplex / Перекл. з лат. Н. Царьової; коментарі І. Мицька. – Львів: Центр Європи, 2002. – 224 с.

Каталог пергаментних документів Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові. 1233-1790. – Київ: Наукова думка, 1972. – 670 c.

Пам‘ятки історії Східної Європи. – Острог-Варшава-Москва, 1999. – Т. V. –Руська (Волинська) метрика. Книга за 1652–1673 рр. / Підготував до друку П. Кулаковський. – 608 с.

Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej polskiej z archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie. – Lwów, 1873. – Т. IV. – VIII+363 s.; 1878. – T. VII. – VI+325 s.; 1884. – Т. X: Spis oblat zawartych w aktach grodu i ziemstwa lwowskiego –VI+543 s.; 1887. – T. XII: Najdawniejsze zapiski sądów Halickich. 1435–1475 – XIV+551 s.; 1891. – T. XV. – XIII+720 s.; 1909. – T. XX: Lauda sejmikowe. T. I: Lauda wiszeńskie 1572–1648 r. / Oprac. A.Prochaska. – L+640 s.; 1911. – Т. XXI: Lauda wiszeńskie 1648–1673 r. / Oprac. A. Prochaska. – XXXVI+757 s.; 1914. – T. XXII: Lauda wiszeńskie 1673–1732 r. / Oprac. A. Prochaska. – XXVI+849 s.; 1935. – T. XXIV: Lauda sejmikowe halickie 1696–1772 r. / Wyd. W.Hejnosz. – XIV+570 s.

Album studentów Akademii Zamojskiej. 1595–1781. – Warszawa: Wyd. Instytutu Historii Nauki PAN, 1994. – Archiwum dziejów oświaty. T. XI / Opracował H. Gmiterek. – 604 s.

Bersohn M. Studenci polacy na Uniwersytecie Bolońskim w XVI– XVII wieku. – Kraków, 1894. – Częsć II. – 81 s.

Dyplomaci w dawnych czasach. Relacje staropolskie z XVI-XVIII stulecia / Opracowali A. Przyboś i R. Żelewski. – Kraków, MCMLIX. – 451 s.

Jakuba Michałowskiego wojskiego lubelskiego a pózniej kasztelana bieckiego księga pamiętnicza z dawnego rękopisma będącego własnością Ludwika hr. Morsztyna wydana staraniem i nakładem C.K. Towarzystwa naukowego krakowskiego / Zabytki z dziejów, oświaty i sztuk pięknych wydawane staraniem C.K. Towarzystwa naukowego krakowskiego. – Kraków, 1864. – T. II. – XLVIII+856 s.

Joachima Bielskiego dalszy ciąg kroniki Polskiej zawierającej dzieje od 1587 do 1598 r. / W rękopiśmie odkrył i do druku podał, oraz historyczno bibliograficzny opis żywota i prac Marcina ojca i Joachima syna Bielskich napisał i przyłączył F. M. Sobieszczański. – Warszawa, 1851. – CVI+311 s.

Judaica Lublinensia. – Lublin: Wyd-wo Uniwersytetu Marii Curie-Skłîdowskiej, 2001. – Vol. I: Materiały źródłowe do dziejów żydów w księgach grodzkich Lubelskich y doby panowania Augusta II Sasa 1697–1733 / Opracowal H. Gmiterek. – 497 s.

Katalog dokumentów miasta Lublina, jego jurydyk, cechów, kościołów i klasztorów. 1317–1792 / Katalog dokumentów archiwum państwowego w Lublinie. – Lublin, 1996. – Część 1 / Archiwum państwowe w Lublinie; оprac. M. Trojanowska. – 214 s.

Katalog rękopisów biblioteki zakładu narodowego im. Ossolińskich. – Lwów, 1886. – T. II / Wydał dr. W. Kątrzyński. – 778 s.

Katalog starych druk(w Biblioteki publicznej miasta st. Warszawy. – Warszawa, 1976. – Cz((( III. Polonica XVII wieku.

Kotłubaj E. Źycie Janusza Radziwiłła Ś. Państwa Rzymskiego Xiążęcia na Birżach i Dubinkach, hrabi na Newlu i Siebieżu; wojewody Wileńskiego, Hetmana Wielkiego W.X.L. Mścisławskiego, Kazimirskiego, Kamienieckiego, Sejwenskiego, Bystrzyckiego, Retowskiego etc. starosty. – Wilno i Witebsk, 1859. –VIII+460 s.

Kronika Pawła Piaseckiego biskupa przemyślskiego. Polski przekład wedle dawnego rękopisu, poprzedzony studyjum krytycznem nad życiem i pismami autora. – Kraków,1870. - LXXXVI+457 s.

Laskowski O. Djarjusz kampanji węgierskiej in anno 1683 // Przegląd historyczno-wojskowy. – Warszawa, 1933. – T. VI. – S. 259–271.

Latopisiec albo kroniczka Joachima Jerlicza. Z rękopismu wydał k. Wł. Wojeiski. – Warszawa,1853. – T. I. – XLIV+187 s.

Lustracja dobr królewskich XVI-XVIII wieku. Lustracja województwa ruskiego 1661–1665. – Wrocław - Warszawa - Kraków – Gdańsk: Zakład narodowy imienia Ossolińskich, 1976. – Część III. Ziemie Halicka i Chelmska / Wydali E. i K. Artamowscy i W. Kaput. – XVIII+303 s.

Materiały do historji miasta Sambora. 1380-1795 / Wydała A. Dörflerówna / Zabytki Dziejowe. – Lwów, 1936. – T. IV. – Z. 2. –XVIII+238 s.

Monumenta sarmatarum, viam vninerfae carnis ingrefforum. Simone Starovolscio Primicerio Tarnouienfi Collectore. – Cracoviae, MDCLV. – 16+818+19 s.

Ogier K. Dziennik podróży do Polski 1635–1636 / Tlumaczył E. Jędrkiewicz. – Gdańsk, 1953. – Część II ze wstępem M. Pelczora oraz objaśnieniami historycznymi I. Fabiani-Madeyskiej / Biblioteka Gdańska. Seria żródeł historycznych. Nr 1. – XX+392 s.

Ojczyste spominki w pismach do dziejów dawnej Polski. Diaryusze, relacye, pamiętniki i t.p. służyć mogące do objaśnienia dziejów krajowych: tudzież listy historyczne do panowania królow Jana Kazimierza i Michala Korybuta, oraz listy Jana Sobieskiego, marszałka i hetmana wielkiego koronnego, z rękopismow zebrane przez A. Grabowskiego. – Kraków, 1845. – T. I. – 272 s.

Ossoliński J. Pamiętnik / Opracował i wstepem poprzedził W. Czapliński.– Warszawa, 1976. – 201 s.

Pamiętnik dziejów Polskich. Z aktów urzędowych lwowskich i rękopismów zebrał X. S. Barącz dominikan. – Lwów, 1855. – 311 s.

Pamiętnik Mikołaja Jemioławskiego, towarzysza lekkej chorągwi, ziemianina województwa bełzkiego, obejmujący dzieje Polski od roku 1648 do 1679 spółcześnie, porządkiem lat opowiedziane. – Lwów, 1850. – XV+287+(VII)+IX s.

Pamiętnik Zbigniewa Ossolińskiego wojewody sandomierskiego. – Lwów, 1879. – 133 s.

Pamiętniki kawalera de Beaujeu / Z francuskiego przełożył A. Kraushar // Pamiętnki do czasów Jana III. – Kraków, 1883. – XVI+250 s.

Pamiętniki Samuela i Bogusława Kaziemierza Maskiewiczów (wiek XVII) / Opracował, wstępem i przypisami opatrzył A. Sajkowski. Redakcja i słowo wstępne W. Czapliński. – Wrocław, 1961. – 332 s.

Pisma do wieku i spraw Jana Sobieskiego / Zebrał i wydał Fr. Kluczycki / Wydawnictwa komisii historyczney Akademii Umiejętności w Krakowie. Nr. 16. Acta historica res gestas Poloniae illustrantia ab anno 1507 usque ad annum 1795. Volumen II. Acta Joannis Sobieski. Ad illustrandum vitae eius cursum, resque inde ab juventute usque ad electionem in regem gestus, in servientia. – Kraków, 1880. – T. I. – Cz. I. Obejmująca pisma od roku 1629 do roku 1671. – LII+750 s.; 1881. – Cz. 2. Obejmująca pisma od roku 1672 do roku 1674. – XL+751–1666 s.

Pisma pośmiertne Stanisława Lubieńskiego biskupa, podkanclerzego kor. Droga do Szwecyi r.1593. Rozruchy domowe od r.1606 po 1608 / Z łacinskiego oryginału przełożyl, wiadomość o życiu i pismach autora dołączył A. B. Jocher. – Petersburg i Mohyłew, 1855. – 175 s.

Pisma Stanisława Źołkiewskiego kanclerza koronnego i hetmana z jego popiersiem / Wydał A. Bielowski. – Lwów, 1861.– LX+631 s.

Polska południowo-wschodnia w epoce nowożytnej. – Przemyśl, 1997. – T. I. Cz. 1. Rejestr poborowy ziemi przemyskiej z 1628 roku / Źródła dziejowe. Wydali Z. Budzynski i K. Przybos. – LXVII+247 s.; 1997. – Cz. 2. Rejestr poborowy ziemi przemyskiej z 1651 roku. – XXVI+193 s.; Rzeszów, 1998. – T. ІI. Cz. 2. Rejestr poborowy ziemi Sanockiej. 1655. – S. 69–70.

Portofolio królowej Maryi Ludwiki czyli Zbiór listów, aktów urzędowych i innych dokumentów, ściągących się do pobyta tej monarchini w Polsce, przełożonych z francuzkiego na język polski / Przez K. hr. Raczyńską, hr. J. Radolińską, R. Ziołeckiego i Jastrzębskiego; wydany przez E. Raczyńskiego. – Poznań, 1844. – T. I.– X+328 s.

Radziwiłł A. S. Memoriale rerum gestarum in Polonia. 1632 – 1656.– Wrocław-Warszawa-Kraków, 1968. – T. I: 1632–1633. – LXII+ 234 s.; 1970. – T. II: 1634–1639. – 350 s.; Wrocław-Warszawa-Kraków-Gdańsk, 1972. – T. III: 1640–1647. – VIII+342 s.; 1974. – T. IV: 1648–1656. – 340 s.

Rajnolda Heydensztejna sekretarza królewskiego dzieje Polski od śmierci Zygmunta Augusta do roku 1594. Ksiąg XII / Z lacińskiego przetłómaczył M. Gliszczyński; źyciorysem uzepełnił W. Spasowicz. – Petersburg, 1857. – T. II. – 484 s.

Relacye nuncjuszów apostolskich i innych osób o Polsce od roku 1548 do 1690. – Berlin, Poznań, 1864. – T. II. – VIII+604 s.

Reszty rękopisu Jakóba Sobieskiego ojca króla Jana III, obejmującego jego podróże, odbyty w latach 1613 i 1638. Z autografu znajdującego się w Bibliotece Cesarskiej publicznej w Petersburgu / Wydał A. Kraunshar. – Warszawa, 1903. – 39 s.

Rokosz Zebrzydowskiego. Materiały historyczne poprzedzone przedmową i rozprawą pod tutyłem konfederacya i rokosz w dawnem prawie państwowem polskiem. Wydał A. Rembowski / Biblioteka ordynacyi Krasińskich. Muzeum Konstantego Swidzińskiego. T. 9–12. – Warszawa, 1886–1892. – Cz. 2. Akta zjazdu stężyckiego w roku 1606. – 535 s.

Sarnecki K. Pamiętniki z czasów Jana Sobieskiego. Diariusz i relacje z lat 1691–1696 / Opracował i przygotował do druku J. Woliński. – Wrocław: Zakład narodowy im. Ossolińskich. Wydawnictwo, 1958. – XII+427 s.

Scriptores rerum Polonicarum. – Kraków, 1889. – T. XVII: Ks Jana Wielewickiego s.j. Dziennik spraw domu zakonnego oo.Jezuitów u ś.Barbary w Krakowie. – T. IV: od r.1620 do r.1629 (włącznie). – XIII+ 371 s; 1907. – T. XIX. – Stanisława Oświęcima Dyaryusz 1643–1651 / Wydał dr. W. Czermak. – LXXV+ 437 s.

Sobieski J. Listy do Marysieńki / Opracował L. Kukulski. – Warszawa: Czytelnik, 1962. – 647 s.

Sprawozdanie z poszukiwan w Szwecyi dokonanych z ramienia Akademii Umijętności przez E. Barwińskiego, L. Birkenmajera i J. Łosia. – Krakow, 1914. – XXVIII+364 s.

Starowolski S. Polska albo opisanie położenia Królestwa Polskiego / Z języka łacińskiego przełożył, wstępem i komentarzami opatrzył A. Piskadło. – Kraków, 1976. – 250 s.

Testamenty szlachty Krakowskiej XVII-XVIII w. / Opracowała A. Falniowska-Gradowska / Polska Akademia Umiejętności. Rozprawy wydziału historyczno-filozoficznego. Ogólnego zbioru tom 86. – Kraków, 1997. – 261 s.

Thulli T. // Przewodnik naukowy i literacki. Lwów, 1895. – T. XXIII. – Cz. 4. – S. 367–379.

Ukrainne sprawy. Przyczynek do dziejów polskich, tatarskikich i tureckich, XVII wieku / Wydał S. Przyłecki. – Lwów, 1842. – XII+123 s.

Volumina legum. Przedruk zbioru praw staraniem xx. pijarów w Warszawie, od roku 1732 do roku 1782, wydanego / Ed. J. Ohryzko. – Petersburg, 1859. – Т. III. – 472+XVI s.; T. IV. – 502+XVIII s.; 1860. – T. V. – 464+XVI s.

Wagner M. Komput wojsk Koronnych Rzeczypospolitej w kampanii 1703 roku // Studia i materiały do historii wojskowości. – Wrocław-Warszawa, 1998. – T. XXXIX. – S. 233–245.

Wimmer J. Materiały do zagadnienia organizacji i liczebności armii koronnej w latach 1648–1655 // Studia ł materiały do historii  wojskowości. – Warszawa, 1960. – T.V. – Cz. 1. – S. 477–509.

Wimmer J. Materiały do zagadnienia organizacji i liczebności armii koronnej w l. 1660–1667 // Studia i materiały do historii wojskowości. – Warszawa, 1960. – T. VI. – Cz. 1. – S. 212–249.

Wojtasik J. Materiały do dziejów kompanii Podhajeckiej 1698 r. // Studia i materiały do historii wojskowości. – Warszawa, 1969. –T.XV. – Cz.2. – S.239-289.

Woliński J. Materiały do dziejów wojny polsko-tureckiej 1672-1676 // Studia i materiały do historii wojskowości. – Warszawa, 1964. – T. X.– Cz.2 – S. 232–262; 1970. – T. XVI. – Cz. 2. S. 233–268.

Woliński J. Przyczynki do wojny 1676 r. // Przegląd historyczno-wojskowy. – Warszawa, 1930. – T. II. – S. 150–151.

Xiędza kanonika J.T.Józefowicza kronika miasta Lwowa od roku 1634 do 1690. – Lwów: w drukarni Zakładu narodowego im. Ossolińskich, 1853. – VI+504 s.

Zbior pamiętnikow historycznych o dawnej Polszcze z rękopismow, tudzież dzieł w róznych językach o Polszcze wydanych oraz z listami oryginalnemi królów ł znakomitych ludzi w kraiu naszym, przez J. U. Niemcewicza. – Warszawa, 1822. – T. III. – 496 s.; Lwów, 1833. – T. VI.– 460 s.

Zbior pamiętnikow historycznych o dawnej Polszcze z rękopismow, tudzież dzieł w róznych językach o Polszcze wydanych oraz z listami oryginalnemi królów i znakomitych ludzi w kraiu naszym, przez J.U. Niemcewicza. Wydanie nowe Jana Nep. Bobrowicza. – Lipsk, 1839. –T. IV. – 379 s.

Źród(a dziejowe. – Warszawa, 1877. – T. V. Lustracye królewszczyzn ziem Ruskich Wołynia, Podola i Ukrainy z pierwszey połowy XVII wieku / Wydał A. Jablonowski. – C+228 s.; 1886. – T. XV. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym opisana przez A Pawińskiego. – T. IV. Małopolska. – 432–590+CII+59a s.

Література:

Вілямовський М. Надвірна familia Пйотра та Анджея Одровонжів зі Спрови, воєвод та старост руських // Молода нація. – Київ: Смолоскип, 2001. – №3 (19). – С. 85–148.

Вінниченко О. Інститут сеймикового маршалка в Руському і Белзькому воєводствах останньої чверті XVI – першої половини XVII ст. // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1999. – Вип. 34. – С. 109–121.

Вінниченко О. Переписи посполитого рушення шляхти сяноцької землі в 1617–1629 роках // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 2002. – Вип. 37. – Ч. 2. – С. 13–48.

Ворончук І. Передмова // Володіння князів Острозьких на Східній Волині (за інвентарем 1620 р.). Переклад, упорядкування і передмова І Ворончук / Національна Академія наук України; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. – Київ–Старокостянтинів, 2001. – С. 3–137.

Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства / Відп. Ред. Є. Чернецький. – Біла Церква, 2000. – 192 с.

Гісцова Л. Магнатські та шляхетські архіви // Нариси історії архівної справи в Україні / Державний комітет архівів України; Український науково-дослідний інститут Архівної справи та документознавства; за заг. ред. І. Матяш, К. Климова. – Київ: Видавничий дім “КМ Академія”, 2002. – С. 161–171.

Жукович П. Сеймовая борьба православнаго западнорусскаго дворянства съ церковной уніей (съ 1609 г.). – Петербургъ, 1912. – Вып. первый. – VI+148 с.

Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі. Від найдавніших часів до наших днів / Львівський національний університет імені Івана Франка, Інститут історичних досліджень, Центр історичної полоністики. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2002. – 752 с. + 8 мап.

Заяць А. Урбанізаційний процес на Волині в XVI – першій половині XVII століття. – Львів, 2003. – 206 с.

История городов и сел УССР. Ровенская область. – Киев, 1973. – 656 с.

Каталог збірки живопису Львівського історичного музею. – Львів, 1987. – 109 c.

Кулаковський П. Землеволодіння Пісочинських на Чернігово-Сіверщині (1633–1646) // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 2002. – Вип. 37. – Ч. 1. – С. 183–197.

Купчинський О. Земські та гродські судово-документальні фонди Львова / Проблеми едиційної та камеральної археографії: історія, теорія, методика. Вип. 33 / Національна Академія Наук України; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. – Київ, 1998. – 98 с.

Овсійчук В. Українське малярство Х–ХVIII століть. Проблеми кольору. – Львів, 1996. – 480 с.

Пашин С. Перемышльская шляхта второй половины XIV – начала XVI века. Историко-генеалогическое исследование. – Тюмень, 2001. – 172 с.

Сварник І. Українська шляхта в дослідженнях Миколи Голубця // Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства / Відп. Ред. Є. Чернецький. – Біла Церква, 2000. – С. 47–49.

Целуйко О. До питання про фінансово-економічне життя польської магнатерії середини XVII ст. // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології. Зб. наук. праць. – Чернівці, 2000. – Т. 2. – С. 191–196.

Шараневич І. Указаніе въ писаныхъ памятникахъ, а особенно въ документахъ и актахъ до археологтческихъ изследованій // Литератруный сборникъ издаваемый Галицко-Русской матицею подъ редакціею Богдана А. Дедицкого. 1885 г. – Львов, 1886. – Выпускъ IV. – С. 188–215.

Яковенко Н. Витоки роду Немиричів // Mappa mundi. Зб. наук. праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. – Львів-Київ-Нью-Йорк: Вид-во М. П. Коць, 1996. – С. 156–177.

Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – Київ: Наукова думка, 1993. – 416 с.

Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст. – Київ: Критика, 2002. – 416 с.

Яковенко Н. Політична культура еліт // Історія української культури. Київ: Наукова думка, 2001. – Т. 2. Українська культура XIII–першої половини XVII століть / Гол. ред. Я. Д. Ісаєвич. – С. 359–372.

Aftanazy R. Materiały do dziejów rezydencji. – Warszawa, 1991. – Część II. Ziemia Ruskie korony. – T. VIIIa. Dawne województwa ruske. Ziemia przemyska i sanocka. – 429 s.

Baranowski B. Organizacja wojska polskiego w latach trzydziestych i czterydziestych XVII wieku. – Warszawa: Wydawnictwo Ministerstwa Obrony Narodowej, 1957. – 248 s.

Baranowski B. Polska a Tatarszczyzna w latach 1624–1629. – Łódż, 1948. – 134 s.

Barącz S. Kronika Oleska // Towarzycz duchowieństwa katolickiego. – Tarnopol, 1864. – Rocznik pierwszy. – S. 396–485.

Barącz S. Pamiątki miasta Żółkwi. – Lwów, 1877. – 247 s.

Barącz S. Wiadomość o klasztorze ww. oo. dominikanów w Podkamieniu. – Lwów, 1887. – 36 s.

Bieńkowski L. Organizacja Kościoła Wschodniego w Polsce // Studia nad historią Kościoła Katolickiego w Polsce. Kościół w polsce. – Warszawa, 1969. –Tom drugi. Wieki XVI–XVIII / Pod redakcją Jerzego Kłoczowskiego. S. 781–1049.

Bł. Jan z Dukli w czterosetną dwudziestopiątą rocznicę błogosław. skonu roku 1909. Cuda i łaski od r. Tysiącznego czterosetnego ośmdziesiątego czwartego do Tysiącznego dziewięiset ósmego r. (1484–1908) / Według żródeł treściwie i sumieunie zestawił o. Norbert Golichowski. Zakonu br. mn. – Lwów, 1909. – 224 s.

Byliński J. Sejm z roku 1611. – Wrocław, 1970. – 248 s.

Byliński J. Siemaszko Mikołaj h. własnego // Polski słownik biograficzny. – Warszawa - Kraków, 1996. – T. XXХVI. – Z. 4 (151). – S. 616–617.

Byliński J. Dwa sejmy z roku 1613. – Wrocław, 1984. – 280 s.

Charewiczowa Ł. Daniłówiczowna Dorota // Polski słownik biograficzny. – T. IV. – Kraków, 1938. – S. 418–419.

Charewiczowa Ł. Daniłowiczowa z Źołkiewskich Zofia // Polski słownik biograficzny. – T. IV. – Kraków, 1938. – S. 417–418.

Chłapowski K. Realizacja reform egzekucji dóbr (1563-1665). Sprawa zastawów królewszczyzn małopolskich. – Warszawa, 1984.- 250 s.

Czajka M., Kamler M., Sienkiewicz W. Leksykon historii Polski. – Warszawa: Wydawnictwo Wiedza Powszechna, 1995. – 1264 s.

Częścik Ł.Sejm warszawski w 1649/50 roku. – Wrocław - Warszawa - Kraków – Gdańsk: Zakład narodowy imienia Ossolińskich, 1978. – 169 s.

Czapliński W. Dyplomacja polska w latach 1605 – 1648 // Polska slużba dyplomatyczna XVI–XVIII wieku. Studia pod redakcją Z. Wójcika. – Warszawa: Państwowe wydawnictwo naukowe, 1966. – 488 s.

Czapliński W. Daniłowicz Stanisław // Polski słownik biograficzny. – Kraków, 1938. – T. IV. – S. 417.

Czapliński W. Na dworze króla Władysława IV. – Warszawa: Książka i wiedza, 1959. – 469 s.

Czapliński W. Opaliński Łukasz z Bnina h. Łodzia (1581-1654) // Polski słownik biograficzny. – Wrocław - Warszawa - Kraków – Gdańsk, 1979. – T. ХХIV. – Z. 1. (100). – S. 90–93.

Czapliński W. Ossolinski Jerzy h. Topór // Polski słownik biograficzny. – Wrocław - Warszawa - Kraków – Gdańsk, 1979. – T. ХХIV. – Z. 2 (101). – S. 403–410.

Czapliński W. Władysława IV i jego czasy. – Warszawa: Wiedza Powszechna, 1972. – 400 s.

Czapliński W. Polska a Prusy i Brandenburgia za Władysława IV. – Wrocław, 1947. – 283 s.

Czapliński W., Leitsch W. Meierin (Maierin, Gienger) Urszula // Polski słownik biograficzny. – Wrocław - Warszawa - Kraków – Gdańsk, 1975. – T. ХХ. – Z. 2 (85). – S. 385–387.

Czapliński W., Długosz J. (ycie codzienne magnaterii polskiej w XVII wieku. – Warszawa, 1976. – 268 s.

Czeppe M. Potocki Franciszek Salezy h. Pilawa // Polski słownik biograficzny. – Wrocław - Warszawa - Kraków – Gdańsk, 1983. – T. ХXVII. – Z. 4 (115). – S. 814–823.

Czermak W. Plany wojny tureckiej Władysława IV. – Kraków, 1895. – 250 s.

Dąbkowski P. Z przeszłości Rudy i Kochawiny. – Lwów, 1928. – 12 s.

Długosz J. Jakub Sobieski 1590-1646. Parlamentarzysta, polityk, podróznik i pamiętnikarz. – Wrocław: Wydawnictwo Uniwersytetu Wrocławskiego, 1989. – 200 s.

Długosz J. Latyfundia Lubomirskich w XVII wieku (powstanie-rozwój-podziały). – Opole, 1997. – 251 s.

Dobrowolska W. Młodość Jerzego i Krzysztofa Zbaraskich (z wstępem o rodzie Zbaraskich i życiorysem Janusza Zbaraskiego wojewody bracławskiego). – Przemyśl, 1926. – 236 s.

Dr. Antoni J. (Rolle). Wybór pism. – Kraków, 1966. – T. I. Gawądy historyczne. – 418 s.

Dworzaczek Wł. Genealogia. – Warszawa, 1959. – T. I. – 183 s.; T. II. Tablice. – 183 tab.+32 s.

Dzieje klasztoru ww. oo. dominikanów w Podkamieniu / Zebrał i wydał ks. Sadok Barącz S.T.D.Z.K. – Tarnopol, 1870. – 348 s.

Dzieje narodu Polskiego za panowania Władysława IV krola Polskiego i szcweckiego. Napisane przez Kaietana z Kwiatkowa Kwiatkowskiego. – Warszawa, 1823. – XXIV+476+XII s.

Elektorów poczet którzy niegdyś głosowali na elektów Jana Kazimierza r.1648, Jana III r. 1674, Augysta II r. 1697 i Stanisława Augusta  r. 1764, najjaśnejszych królów polskich, wielkich ksiąźat litewskich i t.d., i t.d., i t.d. / Ułoźyl i wydał O. Zaprzaniec z Siemuszowéj Pietruski. – Lwów, 1845. – XII + 446 s.

Elektorowie królów Władysława, Michała Korybuta, Stanisława Leszczyńskiego i spis stronników Augusta III.Zestawili w porządek abecadłowy Jerzy Hr. Dunin-Borkowski i dr. Miecz. Dunin-Wąsowich // Rocznik Towarzystwa heraldycznego we Lwowie. Rok 1908/9. – Tom I. – Lwów, 1910. – XIV+280 s.

Falniowska-Gradowska A. Królewszczyzny i starostowie w dawnej Rzeczypospolitej. – Wrocław - Warszawa - Kraków – Gdańsk – (ódż: Zakład narodowy imienia Ossolińskich. Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1984. – 63 s.

Filipczak-Kocur A. Sejm zwyczajny z roku 1629. – Warszawa: Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 1979. – 143 s.

Filipczak-Kocur A. Skarb koronny za Władysława IV 1632–1648. – Opole, 1991. – 135 s.

Filipczak-Kocur A. Skarb koronny za Zygmunta III Wazy. – Opole, 1985. – 160 s.

Forst de Battaglia O. Ze studjów genealogicznych nad epoką Jana III Sobieskiego // Miesięcznik Heraldyczny. – Warszawa, 1933. – Wrzesień. Nr. 9. – S. 132–141.

Gajda E. Problem dopuszczalności małżeństwa katolika z prawosławnym w prawie kanonicznym. – Toruń: Wyd-wo Uniwersytetu Mikołaja Kopernika, 2001. – 251 s.

Genealogia domu Tyszkiewiczów w XV. XVI. i XVII wiekach. Z objaśnieniami historycznemi i heraldycznemi. – Б/р, б/м. – 54 s.

Genealogia portretowa Sapiehów w kościele parafialnym swiętej Anny w Kodniu przez Józefa (oskiego. – Warszawa, 1856. – 16 s.

Gębarowicz M. Studia nad dziejami kultury artystycznej późnego renesansu w Polsce. – Toruń, 1962. – 412 s.

Gębarowicz M. Szkice z historii sztuki XVII w. – Toruń, 1966. – 336 s.

Górskij K. Oblężenie Smoleńska w latach 1609 i 1611 i bitwa pod Kłuszynem // Przewodnik naukowy i literacki [Відбиток]. S. 97–107, 193–204.

Grzeszszczuk S. Opaliński Łukasz z Bnina h. Łodzia (1612-1662) // Polski słownik biograficzny. – Wrocław - Warszawa - Kraków – Gdańsk, 1979. – T. ХХIV. – Z. 1 (100). – S. 93–96.

Grzeszczuk S. Wstęp / Opalinski L. Wybór pism / Opracował S. Grzeszczuk. – Wrocław-Kraków: Zakład narodowy im. Ossolinskich. Wydawnictwo, 1959.– CLXVIII s.

Grzybowski S. Sarmatyzm / Dzieje narodu i państwa polskiego. – Warszawa: Krajowa Agencja Wydawnicza, 1996. – T. II. – Z. 26 / Pod red.F. Kiryka. – 72 s.

Hejnosz W. Cetner Franciszek, z Czertwic h. Przerowa // Polski słownik biograficzny. – Kraków, 1937. – T. III. – S. 238.

Hejnosz W. Daniłowicz Jan Mykolaj // Polski słownik biograficzny. – Kraków, 1938. – T. IV. – S. 415–416.

Herbarz Polski Kaspra Nesieckiego s.j. powiększony dodatkami z poźniejszych autorów, rękopismów, dowodów urzędowych i wydany przez Jana Nep. Bobrowicza. – Lipsk, 1839. - T. III. – 476 s.; 1841. – T. VI. – 588 s.; 1841. – T. VII. – 582 s.; 1841. – T. VIII. – 652 s.; 1842. – T. IХ. – 468 s.; 1845. – T. X. – 202 s.

Herbarz Polski podług Nesieckiego treściwie ułoźony i wypisami z poźniejszych autorów, z róźnych akt grodzkich i ziemskich, z ksiąg i akt kościelnych oraz z dokumętów familijnych powiększony i wydany przez K. Łodzia-Czarnieckiego. – Gniezno, 1875–1881. – T. I. – VIII+XXXVI+ (223–858) s.

Herbarz Polski. Część I. Wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich / Ułoźyl i wydał A. Boniecki. – Warszawa, 1901. – T. IV. – 400+IV s.; 1902. – T. V. – 400 s.; 1904. – T. VII. – 408 s.; 1905. – Т. VIII. – 396+IV s.; 1907. – Т. X. – 392+IV s.; 1907. – T. ХІ. – 398+IV s.; 1908. – Т. XII.– 400+IV s.; 1909. – Т. XIII.– 400 s.

Herbarz wielu domow korony Polskiej y W. X. Litewskiego, dła niezupełniego opisania, albo opuszczenia, y wielu odmiennosci nieprzyzwoitych, za dawnych y poznieyszych autorow, herby z rodowitoscia wyrazaiących, nie mało dotąt ukrzywdzonych, zebraniem wielu familii we dwa tomy, częsciami rzeczone, przez żychlinego Oyczyżnie Syna M. Stanisława Jozefa A Duneburg Dunczewskiego. – Kraków, 1757. – T. II. – 501+(IV) s.

Herby rycerstwa polskiego przez Bartosza Paprockiego zebrane i wydane r.p. 1584 / Wydanie K. J. Turowskiego. – Kraków, 1858.  964+CLXII+13 s.

Historia Vladislai Poloniae et Sueciae principis, ejus Natales et Infantiam, electionem in Magmum Moscoviae Ducem, Bella Moscovitica, Turcica, cae terasque res gestas continens, usque ad excessum Sigismundi III Poloniae Sueciaeque Regis. Auctore Stanislao a Kobierzycko Kobierzicki, castellano Gedanensi etc etc etc.  Dantisci, 1655.  (X)+952 p.

Hołdys S. Praktyka parlamentarna za panowania Władysława IV Wazy. – Wrocław: Wydawnictwo Uniwersytetu Wrocławskiego, 1991. – 222 s.

Horn M. Skutki ekonomiczne najazdów tatarskich z lat 1605-1633 na Ruś Czerwoną // Prace Opolskiego Towarzystwa przyjaciół nauk. Wydział nauk historyczno-społecznych. Wrocław - Warszawa - Kraków - Gdańsk. Zakład narodowy imienia Ossolińskich, 1966. – 234 s.

Horn M. Walka klasowa i konflikty społeczne w miastach Rusi Czerwonej w latach 1600–1647 na tle stosunków gospodarczych. – Wrocław – Warszawa – Kraków – Gdańsk: Zakład narodowy imienia Ossolińskich, 1972. – 241 s.

Jarmiński L. Bez użycia siły. Działalność polityczna protestantów w Rzeczypospolitej u schyłku XVI wieku. – Warszawa: Semper, 1992. – 269 s.

Jasienica P. Rzeczpospolita obójga narodow. – Warszawa, 1989. – T. II. Calamitatis regnum. – 415 s.

Kaczorowski W. Koronacja Wladysława IV w roku 1633. – Opole, 1992.– 86 s.

Kersten A. Koniecpolski Andrzej z Przecławia h. Pobóg // Polski słownik biograficzny. – Wrocław - Warszawa – Kraków, 1968. – T. ХIII. – Z. 4 (59). – S. 516.

Konopczyński W. Cetner Jan, h. Przerowa // Polski słownik biograficzny. – Kraków, 1937. – T. III. – S. 240.

Konopczyński W. Dzieduszycki Jerzy Stanisław // Polski słownik biograficzny. – Kraków, 1947. – T. VI. – Z. 2 (27). – S. 109–111.

Konopczyński W. Dzieje Polskie nowozytnej. – Warszawa - Kraków - Łodż - Poznań - Wilno - Zakopane, 1936. – Tom pierwszy. 1506–1648. – XII+438 s.

Korzon T. Dola i niedola Jana Sobieskiego. 1629–1674. – Kraków, 1898. – T. I. – X+586 s.; T. II. – VIII+446 s.; T. III. – VIII+543 s.

Kościół oo. bernardynów we Lwowie / Opisał o. Norbert Golichowski. – Lwów, 1911. – 130 s.

Kotarski H. Krasicki Stanisław h. Rogala // Polski słownik biograficzny. – Wrocław - Warszawa – Kraków, 1970. – T. ХV. – Z. 1. (64). – S. 158–159.

Kotlubaj E. Odsiecz Smoleńska i pokój Polanowski (Відбитка з “Dodatku do Czasu” за жовтень 1858 року(. – Kraków, 1858. – 72 s.

Krętosz J. ks. Organizacja archidiecezji lwowskiej obrządku łacińskiego od XV wieku do 1772 roku. – Lublin, 1986 – 366 s.

Kronika domowa Dzieduszyckich. – Lwów, 1865.– 478+LXXXIV s.

Kronika miasta Sambora zebrana i wydana ku uczczeniu 500 letniej zalozenia miasta Sambora. – Sambor, 1891. – 52 s.

Kronika Polskich rodów szlacheckich Podola, Wołynia i Ukrainy. Monografia i wzmianki przez Kazimerza Pułaskiego. – Brody, 1911. – T. I. – VIII+163 s.

Kuczera A. Samborszczyzna. Ilustrowana monografja miasta Sambora i Ekonomiji Samborskiej. – Sambor, 1935. – T. I. – 492 s.

Kuczman K. Kościół parafialny p. w. Św. Trójcy w Olesku // Materiały do dziejów sztuki sakralnej na ziemiach wschodnich dawnej Rczeczypospolitej / Redakcja naukowa Jan K. Ostrowski. Część I. Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego wojewodztwa Ruskiego. – Kraków, 1993. – T. 1. – S. 65–77.

Lasocki Z. Cetner Jan // Polski słownik biograficzny. – Kraków, 1937. – T. III. – S. 239–240.

Lenczowski A. Potocki Józef Felicjan h. Pilawa // Polski słownik biograficzny. – Wrocław - Warszawa - Kraków – Gdańsk, 1984. – T. ХXVII. – Z. 5 (116). – S. 58–59.

Lepszy K. Daniłowicz Jan // Polski słownik biograficzny. – Kraków, 1938. – T. IV. – S. 414–415.

Lepszy K. Walka stronnictw w pierwszych latach panowania Zygmunta III. – Kraków, 1929. – 228 s.

Lipiński W. Boj o Źaworonkowe wzgórza i osaczenie Szeina pod Smoleńskiem (16–30 pażdziernika 1633 r.) // Przegląd historyczno-wojskowy. – Warszawa, 1935. – T. VII. – S. 39–74.

Lipiński W. Kampanja zimowa 1633/1634 i kapitulacja Szeina // Przegląd historyczno-wojskowy. – Warszawa, 1935. – T. VII. – S. 217–255.

Litwin H. Napływ szlachty polskiej na Ukrainę 1569–1648. – Warszawa: Wydawnictwo naukowe “Semper”, 2000. – 224 s.

Łoziński J. Grobowe kaplice kopułowe w Polsce 1520–1620. – Warszawa: PWN, 1973. – 308 s.

Łoziński W. Prawem i lewem. Obyczaje na Czrwonej Rusi w pierwszej połowie XVII wieku. Wydanie szóste. – Kraków, 1960. – T. I. – Czasy i ludzie. – XXII+336 s.; T. II. Wojny prywatne. – XII+396 s.

Maciszewski J. Szlachta Polska i jej panstwo. Wyd. 2.– Warszawa, 1986. – 305 s.

Maciszewski J. Wojna domowa w Polsce (1606-1609). Część I. Od Stężycy do Janowca // Prace Wrocławskiego Towarzystwa naukowego. Seria A. Nr. 69. Wrocław, 1960. - VI + 368 s.

Mączak A. Klientela. Nieformalne systemy władzy w Polsce i Europe XVI–XVIII w. – Warszawa: Semper, 1994. – 358 s.

Mączak A. Od połowy XV wieku do rozbiorów // Społeczenstwo Polskie od X do XX wieku. – Warszawa: Ksiązka i Wiedza, 1996. – S. 213–426.

Maiewski W. Potocki Mikołaj h. Pilawa // Polski słownik biograficzny. – Wrocław - Warszawa - Kraków – Gdańsk, 1984. – T. ХXVII. – Z. 5 (116). – S. 105–110.

Majewski R. Cecora. Rok 1620. – Warszawa, 1970. – 256 s.

Majewski W. Potocki Mikolaj h. Pilawa // Polski słownik biograficzny. – Wrocław - Warszawa - Kraków – Gdańsk, 1984. – T. ХХVII. – Z. 5 (116). – S. 105–110.

Miasto Stara Sól / Opracował D. Costres. – Stara Sól, 1939. – 80 s.

Mincer F. Niemojewski Stanisław z Lubieńca h. Rola // Polski słownik biograficzny. – Wrocław - Warszawa - Kraków – Gdańsk, 1978. – T. ХХIII. – Z. 1 (96). – S. 21–22.

Monografia XX Sanguszków o raznnych potomków Lubarta-Fedora Olgerdowicza X.Ratneńskiego / Opracował Z. L. Radziminski. – Lwów, 1906. – T. III. Galaź Koszyrska. – 327 s.

Monografie historyczno-genealogiczne niektórych rodzin polskich. Przez Stanisława Kazimierza Kossakowskiego, z przypisami Juliana Błeszczyńskiego. – Warszawa, 1860. – T. II. – 360+VII s.; 1872. –T. III. – 294+CIV+113+III s.

Nabożeństwo ku czci Bł. Jana z Dukli / Ułożyl o. Norbert Golichowski. – Lwów, 1903. – 120 s.

Nagielski M. Potocki Jan h. Pilawa // Polski słownik biograficzny. – Wrocław - Warszawa - Kraków – Gdańsk, 1984. – T. ХXVII. – Z. 5 (116). – S. 32–35.

Nagielski M. Potocki Piotr h. Pilawa // Polski słownik biograficzny. – Wrocław - Warszawa - Kraków – Gdańsk, 1984. – T. ХXVII. – Z. 5 (116). – S. 121–124.

Nagielski M. Sapieha Paweł h. Lis // Polski słownik biograficzny. – Warszawa - Kraków, 1994. – T.ХXХV. – Z. 1. (144). – S. 133–138.

Naruszewicz A. Historia J. K. Chodkiewicza. – Lipsk, 1837. – X+294 s.

Niemcewicz J. U. Dzieje panowania Zygmunta III, króla polskiego, wielkiego księcia litewskiego, itd. – Kraków, 1860. – T. II. – 335+V s.

Nowak T. Pierwsza proba zalozenia wojskowej uczelni technicznej w Polsce w XVII w. // Studia i materiały do historii wojskowości. – Warszawa, 1965. – T. XI. – Cz. 1. – S. 3–36.

Ochmann S. Sejm koronacyjny Jana Kazimierza w 1649 r. – Wrocław, 1985. – 270 s.

Ochmann S. Sejmy z lat 1615–1616. – Wrocław, 1970. – 235 s.

Ocmann-Staniszewska S., Staniszewski Z. Sejm Rzeczypospolitej za panowania Jana Kazimierza Wazy. Prawo – doktryna – praktyka. – Wroclaw: Wyd-wo Uniwersytetu Wrocławskiego, 2000. – T. II. – 434 s.

Okolski S. Orbis Polonus. – Cracoviae, 1641. – T. III. – 360 p.

Pamiętniki o Koniecpolskich. Przyczynek do dziejow polskich XVII wieku / Wydał S. Przyłecki. Lwów,1842. – 452 s.

Pietkiewicz A. Daniłowicz Mikolaj // Wielka encyklopedya powszechna ilustrowana. – Warszawa, 1895. – T. XV. – S. 72–73.

Pietkiewicz A. Daniłowicz Jan // Wielka encyklopedya powszechna ilustrowana. – Warszawa, 1895. – T. XV. – S. 73.

Pietkiewicz A. Daniłowicz Stanislaw // Wielka encyklopedya powszechna ilustrowana. – Warszawa, 1895. – T. XV. – S. 73.

Pietkiewicz A. Daniłowicz Jan Mikolaj // Wielka encyklopedya powszechna ilustrowana. – Warszawa, 1895. – T. XV. – S. 73.

Pietrzak J. Po Cecorze i podczas woyny chocimskiej. Sejmy z lat 1620 i 1621. – Wrocław, 1983. – 186 s.

Pietrzak J. W prygaszonym blasku wiktorii chocimskiej. Sejm w 1623 r. – Wrocław, 1987. – 152 s.

Piwarski K. Dąmbski Zygmunt, z Lubrańca, h. Godziemba // Polski słownik biograficzny. – Kraków, 1939–1946. – T.V. – S. 39.

Piwarski K. Daniłowicz Jan Karol // Polski słownik biograficzny. – Kraków, 1938. – T. IV. – S. 416.

Piwarski K. Daniłowicz Mikołaj Franciszek // Polski słownik biograficzny. – Kraków, 1938. – T. IV. – S. 417.

Piwarski K. Dzieduszycki Franciszek Jan // Polski słownik biograficzny. – Kraków, 1947. – T. VI. Z. 2 (27). – S. 107–108.

Podhorodecki L. Hetman Źołkewski. – Warszawa: Książka i Wiedza, 1968. – 288 s.

Podhorodecki L. Kampania Chocimska 1621 roku // Studia i materiały do historii wojskowości. – Warszawa, 1964. – T. X. – Cz. 2. – S. 88–143.

Podręczna encyklopedya Kościelna. – Warszawa-Lublin-Łódż: Wyd-wo biblioteki dzieł chrześcianskich, 1914. – T. XXXIII–XXXIV. P-Q-R. – 399 s.

Polacy na studyach w Ingolsztacie. Z rękopisów uniwersytetu monachijskiego wydał ks. P. Czaplewski. – Poznan, 1914. – 112 s.

Polska Encyklopedja Szlachecka. – Warszawa, MCMXXXVI. – T. V. Wykazy polskich rodzin szlacheckich. W opracow. dr. fil. S. J. Starzkoń-Kasprzyckiego i księdza Michała Dwowskiego. – Tom II. – 381 s.

Prochaska A. Hetman Stanisław Źółkiewski. – Warszawa, 1927. – XII+419 s.

Przed nową epoką. Materyały do historyi oo. bernardynów w Polsce / Zebrał, ułożył, napisał o. Norbert Golichowski, gwardyan klasztoru św. Bernardyna seneńskiego w Krakowie. – Krakow, 1899. – 424 s.

Przyboś A. Radziwiłł Albrycht Stanisław h. Trąby // Polski słownik biograficzny. – Wrocław - Warszawa - Kraków - Gdańsk - Łódż, 1987. – T. ХХX. – Z. 1 (124). – S. 143–148.

Rachuba A. Sapieha Kazimierz Melchiades h. Lis // Polski słownik biograficzny. – Warszawa - Kraków, 1994. – T.ХXХV. – Z. 1. (144). – S. 37.

Rachuba A. Sapieha Władysław Jozafat (Jożefat) h. Lis // Polski słownik biograficzny. – Warszawa - Kraków, 1994. – T.ХXХV. – Z. 1. (144). – S. 156–158.

Rodowód Potockich hrabiów herbu Pilawa z podań historycznych, z autentyków, pamiętników rodzinnych, monografii i dlugoletnich wlasnych studjów zebrany / Ułozyl Leon Bozawola Romanowski. Warszawa, 1882. – 14 k.

Rodzina. Herbarz szlachty polskiej / Opracowany przez Seweryna hr. Uruskiego. – Warszawa, 1906. – T. III. – 396 s.; 1913. – T. X. – 392 s.; 1917. – T. XIV. – 384 s.

Sapiehowie. Materjały historyczno-genealogiczne i majatkowe. – Petersburg, 1891. – T. 2. – XII+458 s.; 1894. – T. 3. – XII+562 s.

Sassów i jego okolice. Przez Jana Grzegorzewskiego. – Lwów, 1872. – 32 s.

Schneider A. Miasto Busk, Wenecja Polska // Dziennik Literacki. – Lwów, 1866. – № 46. – S. 751.

Seredyka J. Parlamentarzyści drugiej połowy panowania Zygmunta III Wazy. – Opole, 1989. – 157 s.

Seredyka J. Rzeczpospolita w ostatnich latach panowania Zygmunta III (1629–1632): Zarys wewnętrznych dziejów politycznych. – Opole, 1978. – 232 s.

Seredyka J. Sejm z 1618 roku. – Opole, 1988. – 231 s.

Siarczyński F. Obraz wieku panowania Zygmunta III króla polskiego i szwedszkiego. – Lwów, 1828. – Cz. I. – IV+354 s.

Sikora F. Sieniawski Gunter h. Leliwa // Polski słownik biograficzny. – Warszawa - Kraków, 1990. – T. ХXXVII. – Z. 1 (152). – S. 118–119.

Słownik geograficzny królestwa Polskiego i innych krajów Słowiańskich. – Warszawa, 1880. – T. I. – 960+XVI s.; 1881. – T. IІ.– 926 s.; 1882. – T. III. – 960 s.; 1883. – T. ІV. – 963 s.; 1885. – T.VІ. – 960 s.; 1887. – T. VIII. – 960 s.; 1888. – T. ІХ. – 960 s.; 1889. – T. X. – 960 s.; 1890. – Т. XI. – 960 s.; 1892. – T. ХІІ. – 960 s.; 1895. – T. XIV– 930 s.

Staroźytna Polska pod względem historycznym, jeograficznym i statystycznym opisana przez Michała Balińskiego i Tymoteusza Lipinskiego. Wyd. drugie. Poprawione i uzupełnione przez F. K. Martynowskiego. – Warszawa, 1885. – T. II. – 985+X s.

Stok P. Bitwa pod Kliszowem w r. 1702 // Studia i materiały do historii wojskowości. – Warszawa, 1960. – T. VI. – Cz. 2. – S. 191–252.

Stolicki J. Egzulanci podolscy (1672–1699): znaczenie uchodźców z Podola w życiu politycznym Rzeczypospolitey. – Kraków: Nakładem Uniwersytetu Jagiellońskiego, 1994. – 159 s.

Szajnocha K.Opowiadania o królu Janie III. Mściciel. – Źytomiérz, 1860. – 164+XXVI s.

Szaraniewicz J. Pomnik Konstancyi Daniłowiczównej w kościele obr. łać. w Zurowie // Przegląd archeologiczny. – Lwów, 1882. – Z. 1. – S. 22–24.

Szczerbik Z. Mikołaj Daniłowicz – podskarbi koronny // Grosz. Kwartalnik Polskiego Towarzystwa numizmatycznego. – Nr. 90. VII–IX. 2002 r. – S. 5–6.

Szczygielski W. Potocki Teodor h. Pilawa // Polski słownik biograficzny. – Wrocław - Warszawa - Kraków – Gdańsk, 1985. – T. ХXVII. – Z.5 (117). – S. 213–216.

Tablice genealogiczne do historyi Polski, wyjaśniające połąozenie rodowe królów i książąt Polskich z rodzinami monarchów Europejskich, oraz domów Polskich z nimi skojarzonych. – Warszawa, 1862. – (IV)+XIV tab.

 Tabulae Jablonovianae ex arboribus genealogicis familiarum slavicarum, Regni Poloniae, nec non extranearum ab iis prognatarum, tum cum iis coguatarum collectae, opera et studio authoris perfectius ac uberius Elaboratae opus novissimum. Editio prima. Norimbergae, anno MDCCXLVIII (1748).

Tazbir J. Kultura szlachecka w Polsce. Rozkwit - upadek - relikty. Wyd.3, zmienione. – Warszawa, 1983. – 247 s.

Tomkiewicz Wł. Jeremi Wiśniowiecki (1612–1651). – Warszawa, 1933. – XVI+406 s.

Tylus S. Patrocinia kościołów parafiałnych w archidiecezji (Halickiej) Lwowskiej do końca XVI wieku // Roczniki Teologiczne KUL. – Lublin, 1991–1992. – T. XXXVIII–XXXIX. – Zeszyt 4. – S. 39–65.

Tyszkowski K. Daniłowicz Mikołaj // Polski słownik biograficzny. – Kraków, 1938. – T. IV. – S. 416–417.

Uchańsciana. Monografia historyczna przez Teodora Wierzbowskiego. – Warszawa. 1895. – T. V. Jakób Uchański, arcybiskup Gnieznieński (1502–1581). – 854 s.

Urzędnicy centralni i nadworni XIV-XVIII wieku. Spisy / Oprac. K. Chłapowski, S. Ciara, Ł. Kądziela i in. – Kórnik, 1992. – 220 s.

Urzędnicy podolscy XIV-XVIII wieku. Spisy / Oprac. B. Janas i in. – Kórnik, 1998. – 242 s.

Urzędnicy województwa bełskiego i ziemi chełmskiej XIV–XVIII wieku. Spisy / Oprac. H. Gmiterek i R. Szczygieł. – Kórnik, 1992. – 282 s.

Urzędnicy wojewódstwa Lubelskiego XIV–XVIII wieku. – 134 s.

Urzędnicy województwa ruskiego XIV – XVIII wieku. Spisy / Oprac. K.Przyboś. – Wrocław–Warszawa–Kraków–Gdańsk–Łódź, 1987. – 415 s.

Watulewicz J. Herburtowie Fulsztyńscy i kościół parafialny w Fulsztynie. – Przemyśl, 1904. – 46 s.

Wiadomość historyczna o fundacyach klosztorów zakonu Karmelitańskiego, niegdys w Polsce i Litwe, a później pod panowaniem Austryi, Rossyi i Pruss zostających / Ułoźyl ks. Ignacy Chodynicki, z.k. – Lwów, 1846. – 112 s.

Wimmer J. Wojsko i skarb Rzeczpospolitej u schyłku XVI i w perwszej połowie XVII wieku // Studia i Materiały do Historii Wojskowości. – Warszawa, 1968. – T. XIV. – Cz. I. – S. 3–91.

Wimmer J. Wojsko Polskie w drugiej połowie XVII wieku. – Warszawa, 1965. – 383 s.

Wisner H. Rozróżnieni w wierze. Szkice z dziejów Rzeczypospolitej schyłku XVI i połowy XVII wieku. – Warszawa, 1982. – 216 s.

Żałęski St. Jezuici w Polsce. – Lwów, 1901. – T. II. Praca nad spotęgowaniem ducha wiary i pobożności. 1608–1648.– XVI+764 s.

Żelewski R. Herburt Stanisław, h. wlasnego // Polski słownik biograficzny. – Wrocław - Warszawa - Kraków, 1961. – T. IX. – Z. 3 (42). – S. 450–453.

Zielińska T. Magnateria polska epoki saskiej. Funkcje urzędów i królewszczyzn w procesie przeobrażeń warstwy społeczney. – Wrocław - Warszawa - Kraków – Gdańsk: Zakład narodowy imienia Ossolińskich. Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1977. – 235 s.

Zielińska T. Szlacheccy właściciele nieruchomości w miastach XVIII w. – Warszawa-Łódż: Państwowe wydawnictwo naukowe, 1987. – 214 s + 3 carty.

Żieliński H. Wyprawa Sobieskiego na czambuły tatarskie // Przegląd historyczno-wojskowy. – Warszawa, 1930. – T. II. – S. 1–44.

Złota księga szlachty polskiej przez Teodora Zychlińskiego. – Poznań, 1904. – Rocznik XXVI, złożony z dwóch części i drzewa genealogicznego Prawdziców Biegańskich. – Część pierwsza. – 163 s.+1 tab.

ДОДАТКИ

Таблиця умовних позначень

до генеалогічних таблиць

народження

*

смерть

†

одруження

х

розлучення

)(

до якогось року (напр., до 1700)

/1700

після якогось року (напр., після 1700)

1700/

між цими роками (напр., між 1700 та 1720)

1700/1720

непевна інформація

?

біля

Са

невідоме ім‘я

N.

невідоме ім‘я та прізвище

N. N.

Додаток А. 

Нащадки Данила Дажбоговича Задеревецького.

Данило Дажбогович Задеревецький

1372/1415

x N.N.

Дмитро Данилович

† 1435/

х Ca 1450 N. Юрковська

Ян

† /1462

х Малгожата N.

Дорота

х Миколай Сєнявський

Катерина

х Ян Нєнчинський

Миколай

дідич на Ляхові і Руді

† 1475/

Петро

Дмитро

† /1506

х /1470 Ядвіга Сєнявська

Ян

Михайло

* Ca 1470 – † 1527/

х Ca 1494 N. Поньовська

Юрій

* 1495 – † Ca 1540

х Ca 1518 Ядвіга Гербурт 

Станіслав

львівський хорунжий

* 1520 – † 1577

х 1556 Катерина з Тарлів 

Софія

Анна

Каспр

† 1570

Ян

руський воєвода

Миколай

великий коронний підскарбій

Катерина

† 1576

Ядвіга

1x Міхал Станіславський

2x Ян Ієронім Ласкій

Анна

Ельжбета

† 1581

Додаток Б. 

Гілка великого коронного підскарбія Миколая Даниловича.

Миколай Данилович

великий коронний підскарбій,

* Ca 1558 – †1624

х 1594 Гелена Уханська

Ян Миколай

великий коронний підскарбій

* /1600 – †1650

1x 1625 Ельжбета Опалінська (†1633)

2x 1638 Софія Тенчиснька     († 1655)

Петро

коронний крайчий,

†1645

1x Ca 1624 Катерина Беата Шамотульська

2x /1635 кн. Кристина Вишневецька

Станіслав

червоногородський староста,

†1632

х 1626 Марина Семашко

Миколай

коронний підчаший,

†1676

х 1634 Аполінарія Нємоєвська

Францішек

червоногород-ський староста,

† /1649

х 1636 Гелена Сапєга

Анна

†/1652

х 1617 Каспр Зебжидовський

Ізабела

х 1620 Єжи Оссолінський

Софія

1х Андріан Радзимінський

2х Павло Сапєга

3х Лукаш Опалінський

Урсула

настоятелька монастиря бригідок у Самборі

Ян Александр

ольштинський староста

† 1654

х 1646/ Барбара з Тарлів

Павло

† /1645

Гелена Ізабела

†1663

х 1658 Станіслав Конєцпольський

Адам

1641/1663

Софія Анна

* /1641 – †1711

1х 1667 Ян Цетнер

(†1680)

2х 1683/ Сигізмунд Домбський (†1704)

Ізабела

* 1641/ - † 1693

х 1662 Остафій Тишкевич

Петронела

† /1676

х1661 

Ян Тишкевич

Урсула (Розалія)

† /1676

1х 1667

N. Корицінський (†1668)

? 2х Ян Потоцький

(† 1675)

Додаток В. 

Гілка руського воєводи Яна Даниловича.

Ян Данилович

руський воєвода,

*1570 – †1628

1x Катерина Красіцька

2 х 1605

Софія Жулкевська

Катерина

* /1605

х Ca 1622 Андрій Фірлей

Марціана

* /1605 – † 1646

х 1620/1621 Стефан Конєцпольський

Станіслав

староста корсунський і чигиринський

* 1609 – † 1636, 

Ян

† 1618

Теофіля

* 1607 – † 1661

х 1627 Якуб Собєський

Дорота

абатиса монастиря бенедиктинок у Львові

* Ca 1607 – † 1687, 

Ян ІІІ Собєський

польський король

Додаток Г. 

Гілка коронного крайчого Петра Даниловича та червоногородського старости Францішка Даниловича.

Петро

коронний крайчий,

†1645

1х Са 1624 Катерина Беата Шамотульська

2х /1635 кн. Кристина Вишневецька

Францішек

червоногородський староста,

† /1649

х 1636 Гелена Сапєга

Гелена

* /1635 – † 1664/1665

1х 1646 Теодор Кароль Тарновський

2х 1649 Казимир Сапєга

3х 1655 Яцко Міхаловський

4х 1661 Самуель Пражмовський

Ян Кароль

коронний надвірний підскарбій

* /1641 – † 1682

х Феліціанна з Вілкова

Владислав Вінцент

черкаський староста

* /1641 – †1664/

Урсула

†1702/

1х Петро Потоцький (пом. 1657)

2х 1678 Владислав Сапєга 

)( Са 1697

Миколай Францішек

†1688

подільський воєвода

1х Іоанна Потоцька (†1659/)

2х 1666 Софія з Граб‘янків

3х Евфросинія Скібіцька

Петро Францішек

люблінський, парчовський староста

† 1685

х N. N.

Александр

парчовський староста

† /1622

х 1696 Анна Денгофф

Ян

† 1630/

борецький староста

х 1701 Людвіка Євфросинія Дідушицька

Францішка Александра

х 1693 N. Пісочинський (†1700)

Маріанна

† /1722

х 1700/ Станіслав Рибінський

Францішка

х Хризостом Генріх Залуський

Маріанна

х Фелікс Потоцький

Констанція

1х Анджей Малаховський

2х Ян Потоцький

Францішек

† 1750

Розалія

† /1639

х Андрій Криштоф Мірзеєвський