Рід Бранських (Бранів, Брамів) послуговувався гербом «Сліповрон» (Ślepowron). І генерація Івашко ІІ генерація Іван Івашкович 1540 г., июня 12. Дарственная на 1/3 и заставная на 2/3 имения Брян Ивашка Ивановича Брянского племяннику его Василию Михайловичу. Явлена в 1579 г. одинокий похилого віку Івашко Іванович Бранський само- стійно за власним бажанням перейшов в опіку до сестринця, який обіцяв доглядати його в старості до самої смерті36. 36 Архив Юго-Западной России, издаваемый Временной коммиссиею для разбора древних актов, учрежденной при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губер- наторе (далі – АЮЗР). – К., 1907. – Ч. VIII, т. IV. – С. 409–412. Михайло ІІІ генерація служив писарем у князя Федора Чорторийського. 1540 г., июня 12. Дарственная на 1/3 и заставная на 2/3 имения Брян Ивашка Ивановича Брянского племяннику его Василию Михайловичу. Явлена в 1579 г. У 1545 році Василь Бранський із Бран забезпечував утримання однієї городні поміж Воротньою та Перемильською вежами Луцького Нижнього (Окольного) замку. Ще одна городня «Бранських з Бран» розташовувалася між Свинюською та вежею князів Четвертинських. Та сама ревізія (люстрація) засвідчила добрий стан городні Великого земського мосту, належної до «Василя Мишича з Бран». 17 червня 1569 року присягу на вірність королю й новопосталій Речі Посполитій виголосили дружина Василя Ографена і їхній син Павло. Складною була ситуація між Огрефіною Федорівною та її сином Павлом Брянським. Після смерті першого чоловіка Василія Мишича Брянського вона вийшла заміж за Яна Хоревського і мешкала з ним в маєтку Бряни, який вона тримала за віновим записом Павлового батька. Вочевидь, пре- тендуючи на маєток, син спершу у 1567 р. вигнав матір з її другим чоло- віком з Брян, а потім, попри начебто порозуміння і повернення маєтку, повторно її вигнав, при цьому «отчима своєго збил, зранил и на смерть замордовал»53. У подальшому Павло, попри зобов’язання забезпечувати матір, відмовляв їй у продовольстві та ображав її, через що вона неодно- разово зверталася до суду54. 53 Там само, ф. 25, оп. 1, спр. 9, арк. 372 зв. –375. 54 Там само, ф. 25, оп. 1, спр. 16, арк. 464 зв., 466 зв. Семен Михайлович Бранський
ЦДІАК України, ф. 26, оп. і, спр. 19, арк. 648-651 зв. ІV генерація 1567 року Павло Васильович Бранський заставив холмському підкоморію Михайлові Дзялинському свій дідичний маєток Брани. А 17 червня 1569 року присягу на вірність королю й новопосталій Речі Посполитій виголосили дружина Василя Ографена і їхній син Павло. Складною була ситуація між Огрефіною Федорівною та її сином Павлом Брянським. Після смерті першого чоловіка Василія Мишича Брянського вона вийшла заміж за Яна Хоревського і мешкала з ним в маєтку Бряни, який вона тримала за віновим записом Павлового батька. Вочевидь, пре- тендуючи на маєток, син спершу у 1567 р. вигнав матір з її другим чоло- віком з Брян, а потім, попри начебто порозуміння і повернення маєтку, повторно її вигнав, при цьому «отчима своєго збил, зранил и на смерть замордовал»53. У подальшому Павло, попри зобов’язання забезпечувати матір, відмовляв їй у продовольстві та ображав її, через що вона неодно- разово зверталася до суду54. 53 Там само, ф. 25, оп. 1, спр. 9, арк. 372 зв. –375. 54 Там само, ф. 25, оп. 1, спр. 16, арк. 464 зв., 466 зв. Візьмімо історію Федори Янівни Гулевичівни, вдови по смерті Павла Бранського, який загинув, не залишивши тестаменту і, відповідно, не призначивши опікунів. Тож спочатку жінка як «сирота», «не могучи сама детми и именями опекатися, и ни от кого иного ратунку в потребах своих и подпоможеня мети», звернулася з проханням про заступництво до луцького старости Олександра Жоравницького, який узяв її в опіку. Десь через півроку у 1580 р. вдова вийшла заміж за Яна Напольського55. Однак новий чоловік, як скаржилася у 1585 р. жінка, виявив до неї «великую незычливост и подступок». Їй стало відомо через приятеля, що він забрав усі її листи на маєтність, а також мав наміри знеславити дружину і «змазу дому [її] вделатъ». Як тільки Федора зауважила 28 лютого таємне прибуття чоловіка з озброєними приятелями, тут же послала до брата Миколая, щоб він прибув на порятунок, а також попросила в ґроді про надання возного, який би міг певний час перебувати в її домі на правах офіційного свідка56. Потому возний 6 березня визнав у суді оповідь жінки про злі наміри Напольського, зокрема, про спробу отруїти дружину на Різдво 1584 р., що засвідчив кухар57. Із визнання низки осіб у ґроді 12 жовтня 1585 р. дізнаємося, що Напольський тримає дружину в ув’язненні58. Їй, щоправда, десь потому вдалося втекти, тож вона 3 березня 1586 р. оповіла в ґроді про свої нещастя: чоловік її, «верную жону свою, зненавидевши, бивал» та вимагав записати йому маєток Брани, а, не досягши свого, усіляко його пустошив, дітей від першого шлюбу пороздавав чужим людям, її саму ув’язнив і мало не заморив голодом. Федора після втечі спочатку прийшла до свого брата Миколая Гулевича, а той відправив сестру на її ж прохання «до инших старших приятелеи». На той час уряд луцького старости перебував у руках кн. Пронського, чиїм слугою і був Ян Напольський, тож скарга Федори вписана до володимирського ґроду59. А 19 серпня возний визнав, що прибив на публічних місцях та обволав королівський ґлейт, яким король узяв у опіку й оборону Федору Напольську, щоб вона могла безпечно пересуватися по території Корони і провадити свої справи у будь-якому суді60. Тож запропонована історія може бути витлумачена як приклад чоловічої сваволі: ми дізнаємося про фізичне насильство і позбавлення дружини свободи не в результаті скарги, а через спробу брата Яна Напольського Андрія за сфабрикованим документом отримати маєток до своїх рук, що й змусило родичів і приятелів Федори заявити про неможливість добровільної застави нею маєтку, адже вона на той час перебувала в ув’язенні чоловіка. Сам факт позбавлення дружини свободи або не викликав до того моменту відповідних заяв чи спроб звільними Федору, або ж вони не були зафіксовані в актових книгах, залишаючись у приватній сфері приятельських перемовин. З іншого боку, є багато нюансів, які засвідчують солідарність широкого загалу шляхти саме з жінкою, яка походила з добре знаного на Волині роду, а не з чужаком Напольським. Вона в різних ситуаціях виявляється під захистом старости, брата, дальших впливових родичів, приятелів і сусідів. Врешті, королівський ґлейт очевидно був добутий не нею особисто. Також варто зауважити, що й волинський шляхтич, залежний від великої кількості осіб, які забезпечували йому підтримку, мав би оглядатися на них у своїх діях щодо дружини, скажімо, остерігаючись ослави чи задля збереження важливої частини свого соціального капіталу – родичів, придбаних через шлюб. ЦДІАК України. – Ф. 25. – Оп. 1. – Спр. 22. – Арк. 193-204 зв.
Ганна з Бранських Станіслава Богуша Трацевського (5 квітня 1617 р.): просила поховати її в монастирі, якому відписала 300 золотих і одяг [4, спр. 106, арк. 537 зв.; спр. 108, арк. 139 зв.–141; 5, спр. 23, арк. 83–83 зв.]. 30 травня 1617 р. було складено іншу духівницю, де також згадані її поховання у домініканців і пожертвувані їм 300 золотих з одягом [4, спр. 106, арк. 645 зв.–646]. Зазначимо, що Ганна Бранська ще 9 жовтня 1616 р. відписала монастирю 300 золотих і обрала його місцем свого вічного спочинку [4, спр. 125, арк. 921]. Що ж до отримання домініканцями цих грошей, то ще в жовтні 1619 р. вони скаржились на чоловіка Ганни Бранської та її сестру Галшку Станіслава Олдаковського, які не поспішали їх віддавати [4, спр. 113, арк. 1242 зв.]. 4. ЦДІАК України. – ф. 25, оп. 1. 5. ЦДІАК України. – ф. 26, оп. 1 |
РОДОВОДИ ШЛЯХТИ > Б >