БАЛІ
 1361 року король Казимир III надає частину територій Підкарпатської Русі представникам гербу Ґоздава у володіння, від яких походить рід Баль. Михайло Грушевський називав воєводою чи старостою Руського королівства часів Людовика Угорського Петра Баля, його брата Емерика (єпископа ерлявського), Георгія Zudar.[1] Першими місцевими представниками роду Балів вважаються Петро з Бойська (лат. Petrus de Boyska), що жив в 1434—1465 роках, був хорунжим Сяноку, та Ян (Іван) Баль, що був з 1441 року стольником Сянку. Вважається, що Петро з Бойська — це нащадок Петра з Угорщини (лат. Piotrem de Hungaria), якому король Казимир ІІІ 25 червня 1361 року надав право поселитись на землях, де зараз знаходяться села Дидня, Юрівці, Темешов і Согорів. Також представниками цього роду були засновані міста Балигород, Яблінки, Тісна та інші, що розташовані на історичних українських теренах Лемківщини. Балям належали землі в Західних Бескидах в XIV—XVI ст. Податкові списки 1552 року перераховують понад 30 сіл, належали роду Балів, в тому числі Терка, Лопенька, Зубряче, Гічва, Вовковія. В XVI столітті представники цього роду перейшли з католицизму до кальвінізму. Роди з таким прізвищем проживають в Польщі та Україні до цього дня. Деякі родини й досі живуть в Бескидах, частина емігрувала до Австралії. Bal h. Gozdawa, w ziemi sanockiej, dom starodawny bo już w r. 1401 Mszczuj (Mściug) z Balowa był burgrabią krakowskim. Pisali się z Nowego Tańca, Oczwi i Średni. Z tej rodziny: 2 kasztelanów 1500 — 1560. Рід посідав поважний землевласницький статус. Протягом першої половини XVІ ст. особ-
ливої господарської активності Балі не проявляли. Загалом в цей час представники роду переважно заставляють свої маєтки та здають їх у посесію.
Десь на початку XVІ ст. Балі переносять свій родовий осідок з Новотанця до Хощева, про що свідчать відповідні власницькі іменування, використовувані членами роду.
У 1518 р. Балі фігурують у судових книгах як одна із сторін конфлікту з приводу меж між села-
ми Миколи Баля Хощевом, Терпишевом, Волковією, Буковським, Ольховцями, Ознишевом, Бжоськами і селами Кмітів Бібркою, Райським, Темишовом.7 На майновий стан роду вплинув продаж у 1520 р. Миколою Балем села Бжоська Івану Влинському.8
Десь перед цим Балі продають Вздовським містечко Новотанець та село Шимкову Волю.9 Варто зазначити, що в означений період у май-новому комплексі Балів згадуються нові села: Горжанка, Шимкова Воля (1543 р.), Матяшова Воля (1548 р.), які, очевидно, були засновані Балями не раніше, ніж на початку XVІ ст.11 В цей же час представники родини Балів згадуються як посідачі важливого уряду підкоморія сяноцького.
1 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 113.
7 ЦДІАЛ. Ф. 15. Оп. 1. Спр. 9. С. 123-124.
8 Там само. С. 726.
9 Там само. С. 114-116, 319-320. ЦДІАЛ. Ф. 15. Оп. 1. Спр. 15. С. 89-90, 90-91, 142-143, 303-305.
11 ЦДІАЛ. Ф. 15. Оп. 1. Спр. 15. С. 131-133, 164, 992-993.
Джерела:
Ярослав Лисейко (Львів). Дрібні та середні шляхетські роди Сяноцької землі у першій половині XVI ст.
Źródła: A.A. Kosiński, Przewodnik Heraldyczny, T.1.
І
NN
II
Пьотр
Kazimierz Wielki nadał 1361 r. braciom, Piotrowi i Pawłowi z Węgier, za oddane mu wielkie usługi, puste miejscowości Boiszcza, (Boiska v. Zboiska), Wisłok i Radoszyce w ziemi sanockiej na wieczność, z obowiązkiem służby wojskowej (KDM. III).
Павло
Kazimierz Wielki nadał 1361 r. braciom, Piotrowi i Pawłowi z Węgier, za oddane mu wielkie usługi, puste miejscowości Boiszcza, (Boiska v. Zboiska), Wisłok i Radoszyce w ziemi sanockiej na wieczność, z obowiązkiem służby wojskowej (KDM. III).
Z tych braci, Paszko Węgrzyn, ziemianin sanocki 1388 r., dziedzic Temeszowa 1402 r., był protoplastą Dedeńskich, używających h. Gozdawa.
ІІІ
Мацей, син Пьотра, з Бойська
Piotra zatem synem był Matyasz z Boisk, świadczący przy sprzedaży Bliznego 1402 r. Tenże Matyasz, żupnik sanocki 1424 r., zmarły 1431 r., z żony Anny pozostawił trzech synów: Piotra, Jana, Jerzego i kilka córek
ІV
Jadwiga
1436 r. za Mikołajem z Pobiedny, sędzią sanockim,
Helena
1440 r. za za Marcinem ze Smolic
Małgorzata
1435 r. niezamężna.
Пьотр
Synowie Matyasza dopełnili działu dóbr 1435 r. Piotr wziął Boiska, Wolicę, Bukowsko etc. Piotr, chorąży sanocki 1434 r., zmarły 1474 r., zapisał 1438 r. posag żonie Małgorzacie,
Ян Матеушович Бал
Synowie Matyasza dopełnili działu dóbr 1435 r. Jan i Jerzy, Nowotaniec, Hoczew, Wisłoczek etc. Po Janie Matyasowiczu poszli Balowie. Jan Matyasowicz, przezwany Balem, pisał się 1443 r. z Brzozowa, a 1447 r. z Nowotańca, gdyż Brzozów przeniósł mu Władysław Warneńczyk w 1444 r. na miasto, nazwane Nowotaniec, które obdarzył prawem niemieckiem. W 1449 r. był stolnikiem sanockim, w 1445 r. zabezpieczył posag żonie, Zuzannie z Siennowa, kasztelance lwowskiej.
Єжи
Synowie Matyasza dopełnili działu dóbr 1435 r. Jan i Jerzy, Nowotaniec, Hoczew, Wisłoczek etc.
Jerzy podkomorzy przemyski, następnie kasztelan sanocki, pisał się z Boisk i Humnisk i dał początek domowi Humnickich i Biereckich.
V
Maciej, син Пьотра
zmarł przed ojcem
Zuzanna, дочка Пьотра,
wniosła cały majątek ojcowski mężowi, Janowi Herburtowi z Felsztyna i Odnowa.
Jerzy, син Яна, Бал
zmarły młodo,
Michał, син Яна, Бал
zakonnik Św. Franciszka,
Maciej, син Яна, Бал
Maciej, Piotr i Mikołaj, dopełnili działu dóbr 1480 r., dwaj pierwsi wzięli Hoczew z sześciu wsiami, a trzeci Nowotaniec. (AGZ. XVI). Maciej Bal z Nowotańca, chorąży 1475 r., podkomorzy 1484 r., w końcu kasztelan sanocki 1495 r., zabezpieczył 1497 r. posag żonie swej, Annie z Weszmuntowa, sędziance sandomierskiej. W 1486 r. udając się na Podole, przeciwko Tatarom, ustanowił brata swego, Piotra, kustosza przemyskiego, opiekunem nad dziećmi swoimi: Mikołajem, Katarzyną i Barbarą. (AGZ. XVI).
Mikołaj, син Яна, Бал
Maciej, Piotr i Mikołaj, dopełnili działu dóbr 1480 r., dwaj pierwsi wzięli Hoczew z sześciu wsiami, a trzeci Nowotaniec. (AGZ. XVI). Mikołaj Bal, stolnik sanocki 1484 r., zeznał w tymże roku zapis na rzecz żony Zofii z Próchnickich. Umarł podkomorzym przed 1502 r., w którym występuje w aktach sanockich pozostała po nim wdowa z córką Anną, żoną Jana Tyrawskiego.
Piotr, син Яна, Бал
kustosz przemyski 1485 r., Maciej, Piotr i Mikołaj, dopełnili działu dóbr 1480 r., dwaj pierwsi wzięli Hoczew z sześciu wsiami, a trzeci Nowotaniec. (AGZ. XVI).
Barbara, дочка Яна, Бал
żona Mikołaja Żarszyńskiego, podsędka sanockiego,
Anna, дочка Яна, Бал
żona 1 v. Piotra Jaćmirskiego,
2 v. Mikołaja Ulińskiego. (AGZ. XI, XIII i XVI).
VI
Anną, дочка Миколая Бал
żoną Jana Tyrawskiego.
Jadwiga, дочка Миколая Бал
żona Stanisława Latoszyńskiego 1504 r. (AGZ. XVI).
Mikołaj, син Мацея, Бал
Mikołaj z Hoczwi, syn kasztelana, 1501 r. pisarz ziemski sanocki, a 1518 r. podkomorzy, żonaty z Heleną v. Ewą Tęczyńską, córką Gabryela, której w 1504 r. zapisał 1000 fl. (AGZ. XVI). Po jej śmierci, matka Ewy wystąpiła 1507 r. z procesem o zabezpieczenie posagu, który wniosła w dom Balów. (St. Pr. P. P. VI. 3). Mikołaj zrzekł się w 1537 r. podkomorstwa, na rzecz syna swego Stanisława. notariusz ziemi sanockiej 1501-1505, podkomorzy sanocki 1531 - 1534. Syn Matjasza Bala herbu Gozdawa z matki Anny Waszmuntowskiej, szlachcic polski, z Nowotańca i Hoczwi heres de Hoczew, ożeniony z senatorówną Heleną Tęczyńską (1504). Jako podkomorzy sanocki uporządkował oraz przeprowadził regulację granic w dystrykcie sanockim. W roku 1510 ufundował kościół parafialny w Hoczwi. Wybudował również kaplicę zamkową za indultem papieża Leona X w swoim zamku w Stężnicy. Drugą kaplicę drewnianą w niewielkiej odległości od zamku zbudował dla ludności "by mu słuchanie nabożeństwa uczynić łatwiejszym". W roku 1511 przeprowadził rozgraniczenie dóbr pomiędzy wsiami Mchawą należącą do Piotra Herburta i Stężnica. W miejscu rozgraniczenia powstało następnie wieś i miasto Baligród. W roku 1532 Mikołaj Bal otrzymał wraz z jego towarzyszami Jakubem Freiberger de Cadan oraz wojskim Adamem Wzdowskim pozwolenie od króla Zygmunta na poszukiwanie wszelkiego rodzaju minerałów w ziemiach sanockich i bieckich[1]. Kto wybudował zamek w Stężnicy - Mikołaj czy jego ojciec Matjasz tego źródła nie podają. U podnóża Stężnicy pod koniec XVI wieku Balowie lokowali następnie wieś i miasto swoje Baligród. 1511, розмежування маєтків між львівським підкоморієм та бєчським старостою Петром Одновським з Фульштина, з одного боку, та сяноцьким земським писарем Миколаєм Балем з Гочева – зіншого. Сторони процесу належали до кола найвідоміших магнатських родин Руського воєводства – відповідно Гербуртів та Балів. Обидва суперники були родичами, хоча й далеками. Сторони були поєднанізв’язками свояцтва через Сусану з Боїськ, дружину Яна Одновського, і матір учасника конфлікту Петра Одновського. Сусана зі Збоїськ була дочкою сяноцького хорунжого Петра зі Збоїськ і внучкою протопласти роду Балів – сяноцького жупника Матіяша зі Збоїськ. У свою чергу, учасник замирення Миколай Баль з Гочева був правнуком Матіяша Баля зі Збоїськ. Його батько, сяноцький каштелян Мацей Баль, був сином сяноцького стольника Яна Матіяшовича Баля2. Маєтки, чиї кордони стали предметом судової суперечки, були частиною старого маєткового ключа родини Балів з центром у селі Гочев (укр. Гачів), розташованого у Сяноцькій землі у верхів’ях річок Сян та Гочівка3. Документи цього полюбовного замирення були внесені до актів сяноцького підкоморського суду під датою 1511 р.4 Свідчення, які містять дані акти, можна умовно поділити на дві частини. Перша – це висвітлення процесу досягнення компромісу щодо способу проведення розмежування. Друга – це акти власне проведення кордонів, яких я не торкатимуся у цьому дослідженні. Особливістю даних документів є те, що вони в надзвичайно детальний спосіб описують діяльність суперарбітра, краківського бурґрабія і радловського старости Миколая Лянцкоронського з Бжезя, у процесі досягнення компромісу5 . Властиво, акти полюбовного розмежування між Петром Одновським і Миколаєм Балем, які розпочинаються з чіткого окреслення повноважень і влади суперарбітра, недвозначно вказують на його право виносити вирок на власний розсуд ізобов’язання сторін дотримуватися умов. У внесеній до книг сяноцького підкоморського суду декларації Миколая Лянцкоронського про вибір його на суперарбітра, яка відкриває полюбовний процес, зокрема, чи- таємо про зобов’язання сторін не суперечити, але строго дотримуватися і підкорятися усім вирокам і рішенням, що виходитимуть від нього як супер- арбітра. Власне, важливим у цьому визнанні є латинське словництво, яке не має згадок про компроміс чи арбітраж, але недвозначно наголошує на судо- вій стороні діяльності суперарбітра та на бажанні сторін отримати від Лянцко- ронського чіткий вирок у своїй справі (in quantum partes ipse a nobis exigebant et optabant atque volebant esse diffinitum iudicatum)7 . Спільне визнання, яке обидві сторони внесли до сяноцьких підкоморських актів під датою 19 груд- ня 1510 р., ще більше посилює наголос на повноваженнях суперарбітра ви- носити остаточний вирок, яке має бути, що важливо, співзвучне праву (tenebitur ferre sentenciam diffinitivam iuri consonam)8 . Проте у цьому доку- менті з’являється одне суттєве застереження: суперарбітр отримує можли- вість чинити суд на свій власний розсуд лише після того, як зазнає невдачі спроба звичайних арбітрів разом із суперарбітром привести сторони до по- розуміння9 . Крім офіційного визнання вибору та повноважень суперарбітра, у цьому спільному документі сторони також узгодили кілька інших моментів, важ- ливих для початку полюбовного розмежування. Зокрема, було визначено дату, коли сторони мають прибути до Гочева, маєтку Миколая Баля, для вибору арбітрів. Петро Одновський та Миколай Баль погодилися також на скасуван- ня всіх взаємних позовів та процесів, які точилися у судах між сторонами до початку мирової. Важливим доповненням до цього пункту, який фактично не залишав сторонам іншого вибору, окрім полюбовного замирення, була також заборона надалі відновлювати суперечку у суді. Дотримання цієї умо- ви зміцнювалося накладенням на сторони великого закладу розміром в 1000 флоренів та групою поручителів, які брали на себе зобов’язання сплатити згаданий заклад у разі порушення цієї домовленості. За кожного з учасників конфлікту поручилося по дві особи. Коло осіб, заангажованих у порозумін- ня, було розширене за рахунок ще двох порук. Спочатку ті самі поручителі Петра Одновського мали гарантувати, що він пристане беззаперечень на вирок суперарбітра10. Натомість ще одна група осіб поручилася вже за самого Ми- колая Лянцкоронського, гарантуючи, що він за будь-яких умов погодиться завершити розмежування у разі, якщо медіація арбітрів виявиться безрезуль- татною11. Залучення значної кількості осіб, очевидно, збільшувало можли- вості та канали досягнення і дотримання компромісу. Як бачимо, порука була способом забезпечити дотримання найбільш непевних моментів угоди. Наступний документ переносить нас вже безпосередньо до Гочева, де 13 травня 1511 р. Петро Одновський та Миколай Баль у присутності численної групи місцевої шляхти призначають на вимогу суперарбітра своїх арбітрів – по чотири особи від кожної сторони12. Характерно, що частина арбітрів уже була заангажована у примирення як поручителі. Того ж дня сторони, супер- арбітр та обрані арбітри відправилися для ознайомлення з місцевістю (ad videnda loca), через яку, власне, виникли суперечки щодо кордонів міжмаєтно- стями двох можновладців. Документ описує місцевість, куди прибули сторо- ни та арбітри замирення, як місце багнисте, розташоване на схід позаду села Мхва, власності Петра Одновського. Саме у цьому місці текст уточнює топо- графічні деталі: коло певного поваленого дерева, за словами Миколая Баля, якого цитує документ, і мала проходити межа між згаданим маєтком Петра Одновського, селом Мхава та власністю Баля, селом Стежниця. Однак це твердження Баля було негайно заперечене Одновським, який вважав, що справжні кордони мають проходити далі на схід від цього місця. Зробивши заяву, Одновський привів учасників процесу аж до потока, званого Максін, а саме до того місця, де потік впадав у річку Гочівка13. Решта дня минула в об’їздах кордонів, під час яких кожна зі сторін презентувала свою версію маєткових меж. Це не залишило учасникам часу на початок процесу примирення, тож суперарбітр, користуючись наданою йому владою, закли- кав присутнього возного оголосити про перенесення полюбовного суду на наступний день. Початок наступного дня, 14 травня 1511 р., сторони й арбітри зустріли у маєтку Загочев’я між річками Гочівка і Жерниця, де пробували залагодити суперечку про межі14. Суть конфлікту полягала в тому, що сторони пропону- вали в різний спосіб міряти територію розміром у три чверті милі, яка, відпо- відно до одного з документів, була додана предкам Петра Одновського до маєтку Загочев’я. З тексту документу можна скласти лише приблизне уяв- лення, про що ж ішлося учасникам конфлікту. Виглядає, що площа, яка на момент мирової відійшла до Загочев’я, значно перевищувала, за словами Миколая Баля, три чверті милі. Натомість Одновський дотримувався думки, що три чверті милізаймають набагато більшу площу, якщо міряти їх ad omnes partes, що можна розуміти як «в усіх напрямках». На це Баль заперечив: в документі виразно вказано, що три чверті милі мають стосуватися кордонів і меж села Загочев’я. Якщо ж згадані три чверті милі міряти ad plures partes, тоді територія меж маєтку буде значно більшою, аніж три чверті милі, про що не згадується у документі угоди між предками Одновського та Баля15. Документ мировоїзазначає, що, попри численні намагання та труди супер- арбітра й арбітрів, ці спроби привести сторони до згоди у справі кордонів Загочев’я і розміру трьох чвертей милі виявилися даремними16. У цей мо- мент сторони вперше звернулися до суперарбітра для ухвалення його власного вироку. Петро Одновський просив Миколая Лянцкоронського винести рішен- ня щодо вимірювання трьох чвертей милі, щоб потому відповідно до цієї міри провести делімітацію кордонів. Суперарбітр, дотримуючись умов поді- лу маєтків, укладених предками Петра Одновського та Миколая Баля, постановив, що границі Загочев’я, власності Одновського, мають охоплюва- ти площу у три чверті милі і не більше. До того ж Миколай Лянцкоронський вирішив заміряти цю площу, як сказано в документі, у довжину і ширину. Однак рішення суперарбітра зіштовхнулося з непередбачуваними трудно- щами, оскільки сторони не дійшли згоди щодо того, якою має бути довжина милі. Петро Одновський запропонував Миколаєві Балю вибрати на свій роз- суд одну з двох відстаней, які, на його думку, могли б служити за еталон милі. Перша – це відстань від іншого старого родового гнізда Балів – Боїська – до Сянока, і друга – це відстань від тих же Боїськ до містечка Заршин. Однак Баль відмовився від запропонованого і, натомість, назвав свою версію милі: це була відстань від згаданого Загочев’я до Стежниці. Суперарбітр вирішив, що у цій ситуації єдиним вірним рішенням буде вдатися до жеребу. Документ повідомляє, що він зробив дві кулі з зеленої шкіри рівного об’єму (fecit duos globulos equales unius et qualitatis et quantitatis de cera viridi), у кожну з яких поклав по клаптику паперу (cedula papirea). Один із клаптиків був чистий, натомість інший містив напис: «Мій жереб у моїх руках» (in manibus meis sunt sortes mee). За умовою Миколая Лянцко- ронського той, хто витягне кульку з написом, і отримає право запропонувати свій розмір милі. Першим тягнув свій жереб Миколай Баль: записка в кулі виявилася чистою. Отже, папір з написом дістався Петрові Одновському і саме йому належав вибір довжини милі17. Треба, однак, зазначити, що вибір не був довільним і не залежав виключно від особистої волі Одновського 2 Генеалогічні відомості про цих представників Гербуртів та Балів почерпнуто у А. Бонєць- кого. Див.: Boniecki A. Herbarz Polski. Warszawa, 1901. T. I. S. 90–92; 1904. T. VII. S. 257. 3 Історія формування маєткового комплексу родини Балів навколо Гочева детально висвітлена у публікаціях Адама Фастнахта. Див.: Fastnacht A. Osadnictwo ziemi sanockiej w latach 1340–1650. Wrocław, 1962. S. 165–170; Idem. Słownik historyczno-geograficzny ziemi sanockiej w średniowieczu. Brzezów, 1991. Cz. 1. S. 150–154. 4 Матеріали цього полюбовного замирення опубліковані в: Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej, z archiwum tak zwanego Bernardyńskiego we Lwowie (далі – AGZ). / Wyd. A. Prochazka. Lwów, 1906. T. XIX. № 3110–3113. S. 657–668. 5 Біографію М. Лянцкоронського подає Kaniewska I. Lanckoroński Mikolaj z Brzezia, h. Zadora // Polski Słownik Biograficzny. Wrocław-Kraków-Warszawa, 1971. T. XVI/3. S. 446.2–447.1. 7 AGZ. T. XIX. № 3110. P. 657: in quantum partes ipse a nobis exigebant et optabant atque volebant esse diffinitum iudicatum; quia partes predicte per quod eorum causis eramus Superarbiter designatus obligaverunt et se submiserunt litteris nostre superarbitrarie facultatis tam papireis quam pergameneis firmiter credere et eiusdem non contradicere sed eas firmiter observare et tenere. 8 Ibid. P. 658–659. 9 Ibid. P. 658: quod predictus superarbiter arbitros ad se appositos et per partes utrasque ut prefertur locatos in modis et condicionibus vel clausulis in componendo, concordando et arbitrando inter prefatos partes. Katarzyną
Barbarą.
Mikołaj Missopad, kasztelan czechowski, zabezpieczył w 1510 r. posag żonie swej, Barbarze Balównie, siostrze Mikołaja, pisarza ziemskiego sanockiego, a w 1513 r. Magdalenie Balównie, której matka Anna, wdowa po kasztelanie, ustąpiła pewne prawa w 1511 r. (M. 24 f. 291 i 25 f. 47 i 304).
VII
Станіслав, син Миколая, Бал
podkomorzy sanocki, i brat jego Maciej, piszący się z Hoczwi, przyjęli do swego herbu Gozdawa Hieronima Stano w 1545 r. (M. 67 f. 173). Stanisław był żonaty 1556 r. z Dorotą Jedlińską, a brat jego Maciej, z Anną Jedlińską, której w 1552 r. zabezpieczył posag. (M. 80 f. 119).
Мацей, син Миколая, Бал
Macieja synowie: Maciej, Jan, Piotr i Samuel,
Анна, дочка Миколая, Бал
Anna, za Stanisławem Domaradzkim 1525 r.
В 1533 р. Балі укладають шлюбні зв’язки з прийшлим родом Домажарських через шлюб Анни,
дочки Миколи Баля і Станіслава Домажарського. Анна отримала посаг від батька, записаний на
Юровцях, Срогові, Попелях, Кжешовій.10 Такий крок допоміг прийшлому роду Домажарських за-
кріпитися в ролі землевласників серед зем’ян Сяноччини.
10 ЦДІАЛ. Ф. 15. Оп. 1. Спр. 13. С. 815-816.
VIII
Piotr, syn Stanisława,
podkomorzy sanocki 1607 r., żonaty z Jadwigą Tarłówną, wojewodzianką lubelską. (Wyr. Lub. 80),
Piotr, син Мацея, Бал
deputat na trybunał koronny z województwa ruskiego 1596 r. (Wyr. Lub. 45 i 64).
Maciej, syn Macieja,
piszący się z Hoczwi, miał synów: Jana Samuela i Piotra,
IX
Адам, син Петра, внук Станіслава
król usamowolnił 1623 r., aby mógł osobiście stawać w sądach. (M. 170 f. 222). Adam, łożniczy królewski, otrzymał 1634 r. dla miasta Balogrodu prawo niemieckie. (M. 180 f. 346). W 1635 r. został chorążym przemyskim, który to urząd po śmierci jego nadał Władysław IV-ty bratu jego Stefanowi 1644 r. Adam, żonaty z Anną ze Słupeckich (Zap. Lub. 38 f. 615 i 713), pozostawił syna Aleksandra, zmarłego bezpotomnie. (Zap. Lub, 51 f. 669). Дідич (спільно зі Стефаном Балом) сіл Раби, Гожанка, Волі, Яблонка, Колоніце, Рибне, Волкова, Заносць (Завоз?), Стежніца, Зерніца Вижня, Любне, Бистре, Лопянка, Зубраче, Радзьове, Буковєць, Тишковєць, Тернка, Поланкі, Лучек, Букі, Калніце і Струбоніще (Струбовіська?) в Сяноцькій землі (1629) (ЦДІА України у Львові, ф. 15, оп. 1, спр. 147, с. 25). Стефан, син Петра, внук Станіслава
Stefan z Hoczwi z chorążego przemyskiego został 1660 r. podkomorzym sanockim. żonaty z Zofią z Ostrowa, pozostawił synów: Michała, Jana i Stanisława. Дідич (спільно зі Адамом Балом) сіл Раби, Гожанка, Волі, Яблонка, Колоніце, Рибне, Волкова, Заносць (Завоз?), Стежніца, Зерніца Вижня, Любне, Бистре, Лопянка, Зубраче, Радзьове, Буковєць, Тишковєць, Тернка, Поланкі, Лучек, Букі, Калніце і Струбоніще (Струбовіська?) в Сяноцькій землі (1629) (ЦДІА України у Львові, ф. 15, оп. 1, спр. 147, с. 25).
Анна, дочка Петра, внука Станіслава
Jan Samuel, син Мацея
Jan Samuel i Piotr w 1619 r. kwitowali Sieniawską. Jan Samuel v. Jan, żonaty z Anną z Sienna, procesował Herburta 1639 r. (Zap. Lub. 24 f. 614 i 37 f. 52). Дідич сіл Гочев, Терпічова, Жерденка, Дзюрдзьов, Лесна, Габковці, Пшислоп, Кшиве йДолжиці в Сяноцькій землі (1629) (ЦДІА України у Львові, ф. 15, оп. 1, спр. 147. С. 35). Ян Дідич сіл Терпічов і Березніца в Сяноцькій землі (1629) (ЦДІА України у Львові, ф. 15, оп. 1, спр. 147, с. 34). X
Міхал, син Стефана
Michała, Jana i Stanisława, pozwanych 1667 roku o spadek po bracie ich stryjecznym, Aleksandrze. (Zap. Lub. 45 f. 671; 51 f. 669 i 53 f. 482).
Ян, син Стефана
Станіслав син Стефана
Piotr, syn Jana,
obierał plenipotentów w Lublinie 1654 r. (Zap. Lub. 44 f. 194).
******
2. Бал Адам2 – 1624 (gen.; від імені матері; № 59), 1629 (ймп.; № 13); 3. Бал Пйотр – 1621 (gen.; з Яном і Самуелем Балами; № 95), 1622 (gen.; з Самуелем Балом; № 116); 4. Бал Самуель3 – 1621 (gen.; з Яном і Пйотром Балами; № 95), 1622 (gen.; з Пйотром Балом; № 116), 1623 (gen.; з Яном Балом; № 231), 1624 (gen.; з Яном Балом; № 51), 1626 (gen.; слуга; № 100), 1629 (ймп.; № 12); 5. Бал Ядвіга, дружина сяноцького підкоморія4 – 1617 (п.; почет; № 9), 1622 (ймп.; почет; № 120), 1623 (ймп.; почет; № 233); 6. Бал Ян5 – 1621 (gen.; з Пйотром і Самуелем; № 95), 1622 (ймп.; слуги; № 117), 1623 (gen.; з Самуелем Балом; № 231), 1624 (gen.; з СамуелемБалом; № 51), 1626 (gen.; слуга; № 99), 1629 (ймп.; № 10); 7. Бали, молоді – 1617 (ймп.; почет; № 11); Mikołaj z województwem ruskiem podpisał elekcyę Jana Kazimierza.
Agnieszka, 1649 r. żona Piotra Firleja, kasztelana kamienieckiego. (Zap. Lub. 42 f. 1165 i M. 201 f. 427). Matyas zginął pod Beresteczkiem 1651 r. (Wojc. Pam.).
Stanisław, z sejmu 1670 r. wyznaczony na komisarza do uspokojenia granic od Węgier. (V. L.).
Jan, komornik graniczny sanocki 1680 r.
Zofia z Hoczwi, wdowa po Aleksandrze Bełżeckim, wojewodzie podolskim 1679 r. (AGZ. X).
Jan, podkomorzy sanocki 1690 r.
Ignacy z Hoczwi, pułkownik roty pancernej, żonaty z Teresą z Wasilewskich, wykupił starostwo taborowskie z rąk Liniewicza, za konsensem z 1715 r. (Bracł. XV. f. 1607).
Antoni, cześnik przemyski 1716 r., a podkomorzy sanocki 1724 r.
Franciszek Bal Miedźwiecki, podstoli mozyrski 1741 r. (Gr. Sandom.).
Michał z Hoczwi Bal, otrzymał w Galicyi indygenat 1817 r. (Goł.). [Z tomu Uzupełnień, s. 67:]
Anna, córka Macieja i Anny z Jedlińskich, żona Jana Drohojowskiego, kasztelana sanockiego, w 1585 r. Antoni, podkomorzy sanocki, z żony Teresy Rupniewskiej, 1-o v. Aleksandrowej Drohojowskiej, pozostawił córkę Salomeę, wydaną 1732 r. za Stanisława Karśnickiego.
Jan Bal Niedźwiecki, żonaty ze Skomorowską, 2-o v. Józefową Krzysztoporską 1714 r. (Gr. Bełs.).
Antoni Bal, syn Samuela, nabył 1715 r. część Horodyszcza w województwie kijowskiem, od Strybla (Gr. Owruc.). Syn jego Marcin, sprzedał powyższe dobra 1756 r. Rusieckiemu (Gr. Żytom.). Jego synowie: Józef (metr. w Horyńgrodzie z 1774 r.), ożeniony z Maryanną Sokołowską, Walenty, Jan, ożeniony z Aleksandrą Sklijską i Feliks. ¶ Józef miał córkę Annę i trzech synów, urodzonych w Kopijówce: Seweryna Tomasza 1806 r., Wincentego 1808 r. i Jana Kantego 1817 r., wspólnie z nim wylegitymowanych ze szlachectwa w gubernii podolskiej 1851 r. Po Sewerynie Tomaszu została córka Helena i synowie: Józef, ur. 1835 r. i Franciszek, ur. 1841 r. ¶ Walenty pozostawił córki: Karolinę i Annę i syna Józefa, ur. 1813 r. Jan miał córkę Maryannę i syna Wawrzyńca, ur. 1808 roku (Teka I. Poraja).
|
РОДОВОДИ ШЛЯХТИ > Б >