 БАЛАБАНИ.  I. Загальна характеристика та походження роду Балабанiв. Bałaban , v. Bołoban, na Rusi Czerwonej, pisali się ze Stratyna w ziemi lwowskiej (1437). Byli prawdopodobnie wspólnego pochodzenia z wołyńską rodziną Myszków (Myszka) herbu Korczak, gdyż Masko Bałabanowicz ze Stratyna, obecny na sądach we Lwowie w 1437 r., był bratem stryjecznym Piotra Myszki ze Stratyna. O tym, że Bałabanowie też pierwotnie zamieszkiwali na Wołyniu, świadczy fakt, iż Hryńko Bałaban posiadał wieś Wsiekrowo w pow. włodzimierskim już w XV wieku. Oprócz wymienionego Stratyna, byli właścicielami dóbr Połuchowa (1475), Osiekrowa (1577), Perehińska (1606), Przemyślan (1609), starostwa winnickiego (1614-22), rohatyńskiego (1623), trębowelskiego (1624, 1633), oraz Bytonia (1709, 1744) i Pacytni (1738). W XVII i XVIII w. piastowali powiatowe urzędy ziemskie w pow. łuckim, poleskim i nowogrodzkim siewierskim. • Marek, został 1549 r. władyką lwowskim, halickim i kamienieckim, pod imieniem Arseniego; godność tę złożył w 1566 r. • Aleksander, siostrzeniec hetmana St. Żółkiewskiego, 1614 r. rotmistrz królewski i starosta winnicki, dostał się do niewoli pod Cecorą 1620 r., z której został uwolniony za znacznym okupem. Wynagradzając jego męstwo i usługi, sejm 1623 r., polecił zwrócić mu sumę wykupną. Był później starostą rohatyńskim i trębowelskim. • Dionizy (zm. 1663), władyka chełmski 1650 r., a władyka łucki i ostrogski 1654 r., został 1658 r. metropolitą dyzunickim kijowskim, a 1659 r. archimandrytą Ławry Pieczerskiej w Kijowie. Był pośrednikiem w rokowaniach polsko-kozackich, posłem do Chmielnickiego w latach 1654-56 • Jan Korczak Bałaban, proboszcz olchowiecki w 1794 roku. Źródło: Bon. I 92-93.
Pisali się: z Osiekrowa, ze Stratyna, ze Stratyna, ze Stratyni, 1. На червоному полі три срібних вруба.
Джерела: 2. На червоному полі три срібних пояса.
Джерела: 3. На червоному полі три срібних вруба; над щитом шолом під шоломовою короною, в нашоломнику з золотого корчака виникає срібний пес, навколо щита червоно-срібний намет (герб Корчак).
Джерела:
герб Гедеона Балабана в «Служєбнику» 1604 р.
герб панів Балабанів в «Лєѯиконѣ Славєнорѡскомъ … Памвы Бєрынды» 1627 р. Maśko Bałabanowicz ze Stratyna, obecny na sądach we Lwowie 1437 r. brat jego stryjeczny, Piotr Myszka ze Stratyni 1450 r. (AGZ. XII i XV). Iwaszko i Olechno, bracia ze Stratyna, synowie Maśka i Katarzyny, sprzedali części wsi Połuchowa 1475 r. (AGZ. II). Olechno zabezpieczył posag żonie, Moruchnie, córce Iwaszka ze Skomoroch 1477 r. Andrzej, syn Iwaszka, 1489 r. (AGZ. XV. f. 485 i 268). Marek został 1549 r. władyką lwowskim, halickim i kamienieckim, pod imieniem Arseniego; godność tę złożył w 1566 r., na rzecz syna swego Hrehorego (Gedeona), który nie objął episkopstwa lwowskiego z powodu, że Jan Ostałowski (Jona) wyrobił sobie nominacyę na to biskupstwo, a król cofnął w 1569 r. dane władyce Markowi pozwolenie, rezygnowania władyctwa synowi, jako uwłaczające przywilejom arcybiskupa lwowskiego, obrządku łacińskiego (AGZ. X.). Gedeon wyjechał do Nalicza, gdzie do 1576 r., to jest do śmierci swego przeciwnika przebywał. W 1592 r. patryarcha konstantynopolitański, złożywszy z metropolii Rahozę, jemu poruczył tę godność. (AGZ. X.). Przychylny unii, podpisał 1595 r. wraz z innymi biskupami list do Papieża Klemensa VII-go, co mu nie przeszkodziło na soborze w Brześciu Litewskim, odbytym w roku następnym, ogłosić się jej przeciwnikiem. Wyklęty przez metropolitę unickiego Rahozę i od godności biskupiej odsądzony 1596 r., co i Zygmunt III-ci potwierdził, pozostał jednak na episkopstwie do śmierci, zaszłej w początkach 1607 r. Za życia swego pragnął zabezpieczyć władyctwo bratankowi swemu (Izajaszowi) Jonaszowi, archimandrycie uniejowskiemu, przez wyrobienie dla niego u króla koadyutorstwa w 1595 r. Izajasz objął nawet biskupstwo przemocą, lecz przed ogólną niechęcią ustąpić musiał, a władyką został Tesarowski. Izajasz umarł w 1620 r., w którym archimandrytą uniejowskim został Owłuczyński. (AGZ. X.). Drugim bratankiem Gedeona był Grzegorz, o którym wzmianka pod 1591 r. (Arch. I. Z. R. I. 1). ¶ Bazyli, właściciel Stratyna, miał być bratem Gedeona; zeznał on 1581 r. zapis na monastyr uniejowski. (A. Zap. R.os. III.; Zap. Lub. 33 f. 1202). Nad synem jego Aleksandrem sprawowali opiekę, wraz z Gedeonem Bałabanem, Stanisław i Mikołaj Żółkiewscy, o czem przekonywa zawarta przez nich ugoda o Perehińsk 1593 r. (AGZ. X.). Aleksander, 1614 r. rotmistrz królewski (AGZ. X. )i starosta winnicki, dostał się do niewoli pod Cecorą 1620 r., z której uwolnił się za znacznym okupem. Wynagradzając męstwo i usługi jego, sejm 1623 r. odbyty, polecił mu zwrócić sumę wykupną. Starostwo winnickie ustąpił w 1622 r. Koreckiemu, w roku następnym otrzymał konsens na nabycie starostwa rohatyńskiego, a w 1624 r. dostał starostwo trębowelskie. W 1606 r. otrzymał on i żona jego, Barbara Sułkowska, wieś Perehińsko (M. 151 f. 23), na której ustąpienie synowi Aleksandrowi wydany im był konsens 1623 r., a takiż konsens otrzymali na ustąpienie starosta trębowelskiego synowi Jerzemu 1633 r. ¶ Oprócz wymienionych, mieli jeszcze synów: Abrahama, Jana i córkę Zofię (M. 170 f. 267, 182 f. 174 i 156 f. 259; Zap. Lub. 22 f. 14). ¶ Iwan i Adam 1593 r. Adam; syn Eustachego, wraz z Polanowskim dziedziczył na Przemyślanach 1609 r. Zeznał on 1606 roku zapis dożywocia, z żoną Małgorzatą z Hulewiczów. (M. 139 f. 186, 154 f. 145. Zap. Lub. 16 f. 179 i AGZ. X.). ¶ Dyonizy, władyka chełmski 1650 r., a władyka łucki i ostrogski 1654 r., został 1658 r. metropolitą dyzunickim kijowskim, a 1659 r. archimandrytą Ławry Pieczerskiej w Kijowie. (Sig. I f. 181). Zaraz po nominacyi z Kijowa usunąć się musiał, nie przyjąwszy święceń od patryarchy moskiewskiego. Umarł w 1663 r. ¶ Hryńko Bałaban sprzedał Wsiekrowo w powiecie włodzimierskim, w XV-m wieku. (Akta I. Z. R. II): Manuiło i Iwan z Osiekrowa 1577 r. (Jabł.). ¶ Dmitry i Daniel, ziemianie powiatu łuckiego, zeznali w 1624 r. zapis na cerkiew w Rzeczycy (Akta II). Inny Dmitry, z Anastazyi Kałusowskiej pozostawił synów: Eliasza, Stefana, Jana i córkę Katarzynę 1713 r. (Bracł. XV f. 1273). Aleksander został w 1695 r. skarbnikiem wołyńskim; w 1680 r. wraz z żoną Maryanną z Grabowieckich, Aleksandrą Bałabanówną, żoną Konstantego Potuszyńskiego i Anastazyą Bałabanówną, żoną Eustachego Liniewskiego, procesują się z Krystyną z Bałabanów Łukaszową Czepowską. (Woł. IX. f. 31). Michał, syn Aleksandra, miecznik nowogrodzki siew. 1702 r., właściciel Bytonia 1709 r. a wspólnie z Janem dziedzic Pacytni 1738 r. (Arch. I. Z. R. VI. 1 i Bracł. XVI. f. 512). W 1706 r. procesował Farensbacha i siostrę swoją Ewę (Kij. VIII. f. 1023). Michał, żonaty z Katarzyną Kordyszówną, pozostawił syna Antoniego i córkę Konstancyą. W 1744 r. pozostała po nim wdowa, wraz z dziećmi swemi, procesuje Jana i Annę z Polikowskich, małżonków Bałabanów o Bytoń. (Bracł. XVI. f. 317 i Czern. f. 1464). Nominacya Ciborowskiego z 1748 roku na miecznika nowogrodzkiego wspomina, że ma objąć urząd po Mikołaju Bałabanie. Antoni, skarbnik poleski 1794 roku. (M. P.). Jan Korczak Bałaban, proboszcz olchowiecki 1794 roku. [Z tomu Uzupełnień, s. 68:] Andrzej Bałaban, testamentem sporządzonym w 1680 r., zapisał dobra Szylany, w powiecie berżańskim, synowi Michałowi, 500 fl. córce swej Petronelli i oddał w opiekę synowi, żonę swą Reginę (Zs. Żm.). Michał, właściciel Naliszek i Szylan, z Anny z Hryszkiewiczów, miał syna Macieja, ur. w 1729 r. (metr. w Kurtowianach), który sprzedał Szylany w 1784 r. Nagórskiemu (Zs. Rosieńs. z 1785 r.). Szymon, syn Macieja i Petronelli z Szyszkiewiczów, ur. w Żyndulach 1765 r. (metr. w Kurtowianach), z Rozalii z Gabryałowiczów, miał dwóch synów: Tadeusza i Antoniego. ¶ Tadeusz, ur. w Ownowie 1795 r. (metr. w Łuknikach), ożeniony z Ludwiką Narkiewiczówną, miał z niej syna Józefa Jana, ur. 1824 r. (metr. w Kurszanach). ¶ Antoni, ur. w Gireławkach 1801 r. (metr. w Rawdzianach), z Ewy z Narkiewiczów, pozostawił syna Wiktoryana Józefa, ur. w Łuknicy 5-go Maja 1831 r. (metr. w Upinie) Józef Jan i Wiktoryan Józef, mają przyznane szlachectwo w Cesarstwie 1854 r. (z Teki I. Poraja). Балабан Дмитро
ЦДІАК України, ф. 25, оп. і, спр. 243, арк. 416 ЗВ.-418 Генеалогічний родовiд та бiограми Балабанiв. I ІІ Балабан Мишко ІІІ 1. Масько Балабан Першими згадуваними у писемних джерелах (судових записах Львова) представниками роду є Масько Балабан та його дружина Катерина (згадуються під 1437, 1459 та 1462 роками), Масько Балабан зветься стриєчним братом Петра Мишки. Балабани, як і Мишки, користувалися знаком «Корчак». Петр Мишка Від нього походили Мишки-Холоневські і Мишки-Варковські II 2/1. Івашко Маськович syn Maśka Bałabanowicza ze Stratyna i Katarzyny, w roku 1475, wraz z bratem, sprzedał część Połuchowa. Miał syna Andrzeja - wymienianego pod datą 1489 r. Олехно Маськович
Григорій ...... Балабан III Андрій Іванович Балабан згадується під 1489 роком IV Марко/Макарій (Арсенiй) ....... Балабан (1539,1569). Відомий український духовний діяч. Походив з українського шляхетського роду Балабанів. Хрестильне ім’я – Марко. Вперше згадується 1539 р. як співавтор звернення до Митрополита київського Макарія Москаля у справі відновлення Львівського владицтва грецького обряду. 13.12.1548 Марко Балабан, ще за життя Владики львівського Макарія Тучапського, виклопотав згоду Короля польського Жиґимона Ягеллона «Августа» на призначення Владикою львівським по смерті Макарія Тучапського. 1549 р. він таке призначення отримав, постригшись у ченці під іменем Арсеній. Крім того його за погодженням зі Львівським старостою Іваном Тарновським було призначено опікуном Унівського монастиря Успіння Богородиці. 1566 р. Арсеній Балабан виклопотав у Короля польського Жиґимона Ягеллона «Августа» підтвердження угоди із сином Григорієм на передачу йому уряду Владики львівського по його смерті. Після цього Григорій вступив в управління Львівським владицтвом, не приймаючи чернечий постриг, що було грубим порушенням церковних правил. Помер Арсеній Балабан на початку 1569 р. Миколай .......... Балабан Як громадські діячі Балабани вперше виявилися у справі відновлення Львівського владицтва грецького обряду 1539–1540 рр. У зверненнях до Митрополита київського Макарія Москаля є підписи Миколи та Марка Балабанів, які належали до середньо-заможної шляхти. Від того часу й починається піднесення роду. V Григорий (Гедеон) Маркович Балабан (1530 - 10.02.1607), еп. Львовский и Каменец-Подольский. Из влиятельной галицко-волынской шляхетской семьи, сын Львовского еп. Арсения. В 1566 г. еп. Арсений получил привилей от кор. Сигизмунда II Августа, разрешающий епископу передать в управление своему сыну Григорию все мон-ри Львовской епархии. Несмотря на это, в 1569 г. Львовский католич. еп. Станислав Шломовский воспользовался правом назначать наместников Киевского правосл. митрополита в галицких землях (см. ст. Галицкая Русь) и выдвинул своего кандидата - Иоанна Лопатку-Осталовского. В течение года в епархии шла борьба между нареченными епископамди, каждый из них выхлопотал королевский привилей, подтверждавший его назначение, однако кафедра досталась Лопатке-Остоловскому, принявшему в постриге имя Иона. Г. Балабан продолжал бороться за свои права в суде, но осуществить их удалось только после смерти еп. Ионы (после 1575). Не надеясь на законное решение вопроса, Балабан обещал дать крупную взятку коронному канцлеру Яну Замойскому, и с согласия последнего львовский староста своей властью ввел Балабана в управление Львовской епархией на основании грамоты кор. Сигизмунда II. Г. неоднократно предпринимал усилия по укреплению церковной дисциплины в своей епархии и защите ее в условиях агрессивной прозелитской деятельности католич. Церкви на галицких землях. Он принимал участие во всех Соборах Киевской митрополии, кроме Собора 1594 г. Известны Львовские епархиальные Соборы 1587, 1591 и, возможно, 1593 гг. В случае конфликтов с католиками епископ от имени правосл. населения епархии вносил протестации и выступал в суде, в частности в связи с попытками католиков на правосл. Рождество 1584 г. принудить правосл. жителей Львова к следованию григорианскому календарю. Совместно с Антиохийским патриархом Иоакимом VI в 1586 г. он выступил за снятие сана со священников, вступивших во 2-й брак. Хотя позднее выяснилось, что епископ все-таки разрешил нек-рым второбрачным священникам служить в храмах Львова, поскольку такие случаи в Западнорусской митрополии были распространены. В марте 1591 г. Г. посетил вдовствующую Перемышльскую епархию, где вновь указал на недопустимость служения второбрачных священников. Г. стремился укрепить власть архиерея над всеми церковными институтами в епархии и как следствие - имущественное положение епископской кафедры. На протяжении ряда лет он безуспешно пытался восстановить контроль над богатыми мон-рями - Уневским в честь Успения Пресв. Богородицы и львовским во имя прп. Онуфрия Великого, получившими статус митрополичьей ставропигии при еп. Арсении (Балабане). Финансовые интересы стали причиной неоднократных попыток Г. овладеть Жидичинским во имя свт. Николая Чудотворца мон-рем, относившимся к Луцкой епархии и находившимся под коллективным патронатом волынской шляхты. С 1586 г. Г. находился в состоянии острого конфликта с Львовским братством. Братчики неоднократно жаловались К-польским Патриархам на действия Львовского архиерея. В частности, в 1586 г. братство направило патриарху Феолипту II послание с обличением пастырей, к-рые выступают против «учения и учащих» и не только не наставляют на путь истины недостойных священников, но и покрывают их беззакония, имея в виду Г. В конфликте с архиереем братство обратилось за помощью к Киевскому митр. Михаилу (Рогозе), к-рый в 1590 г. вмешался в жизнь Львовской епархии, благословлял отдельные инициативы мирян, рукополагал братских священников, добивался благоприятных для братства решений на Соборах Киевской митрополии. Борьба Г. с братством и с покровительствовавшим ему митр. Михаилом временами принимала такую острую форму, что в 1593 г. Г. соборно был запрещен в служении, в 1594 г. извергнут из сана, впрочем, исполнение этого решения было отсрочено и фактически оно не было исполнено. Г. не без оснований обвинял участников братского движения в том, что они нарушают его канонические права и вторгаются в сферу епископской компетенции (к к-рой он относил помимо адм. власти над епархиальным духовенством богословские, богослужебные и др. вопросы), архиерей препятствовал усилиям епархиальных братств получить ставропигию (т. е. подчинение Киевскому митрополиту или К-польскому Патриарху). Преследованиям со стороны архиерея подвергались светские и духовные лица, так или иначе связанные с Львовским братством. Вместе с тем Г. нельзя считать противником церковных союзов мирян вообще. Отдельные традиционно действовавшие братства Львовской епархии получали поддержку от архиерея, особенно в сфере просветительской деятельности. Г. хорошо понимал значение просвещения и книгопечатания в условиях, когда православные были вынуждены вступать в полемику с католиками, униатами и протестантами. Он помог Львовскому Успенскому братству в 1586 г. выкупить типографию Ивана Фёдорова, заложенную у ростовщиков, продолжал ее поддерживать даже в годы острого конфликта с братством. В 1587 г. Г. созвал епархиальный Собор, к-рый принял решение о поддержке типографии и школы Львовского братства, о чем архиерей известил епархиальное духовенство. Не добившись от братства добровольного сотрудничества, Г. пытался установить контроль над типографией, дважды обращался в светский суд, затем к К-польскому патриарху Иеремии II. Патриарх не поддержал архиерея, и он с родственниками напал на типографию, главного печатника заковал в цепи и выслал из Львова. Преследованиям и нападениям подверглась также львовская братская школа. В 1602 г. Г. организовал типографию в Стрятине, в имении племянника Ф. Ю. Балабана, где печатник С. Будзина издал книги «Хиротония: Поучение новоставленному иереови» (ок. 1602) и Служебник (1604). После смерти Будзины типография перешла в собственность Ф. Ю. Балабана, к-рый осуществил издание Требника (1606). В Стрятине начал работать типограф Памво (Берында). Еще одна типография была создана в с. Крылос под Галичем. Она принадлежала Г., при поддержке Львовского Успенского братства выпустила Учительное Евангелие. Деятельность этих типографий включала тщательную текстологическую подготовку изданий: местные рукописи сверялись с рус., серб., молдав. и валашскими книгами, образцы богослужебных книг были присланы и из К-поля местоблюстителем Патриаршего престола Александрийским патриархом Мелетием Пигасом. В случае разночтений Г. либо опирался на совр. греч. текст, либо выбирал тот вариант, к-рый был широко принят на украинско-белорус. землях. Готовились к изданию Псалтирь, труды свт. Иоанна Златоуста, «славянская исправленная Библия». После смерти Ф. Ю. Балабана (1606) и Г. стрятинская типография была выкуплена киевским Богоявленским братством, имущество крылосской перешло в собственность Львовского Успенского братства. В своей деятельности Г. допускал многочисленные злоупотребления, что, впрочем, было характерно для церковной и общественной жизни того времени: назначал на должности в епархии своих родственников, применял физическую расправу по отношению к противникам, обращался в светский суд по духовным вопросам, что запрещалось соборными постановлениями. В 1592 г. Г. при помощи Тырновского митр. Дионисия изготовил 2 фальшивые грамоты, будто бы написанные К-польским патриархом. В грамотах осуждалась деятельность Львовского Успенского братства и Киевского митрополита. Последний обвинялся в том, что он вмешивался в дела чужой (Львовской) епархии, разрешал служить литургию второбрачным и вдовым священникам и проч., грамоты содержали требование избрать нового митрополита. Фальшивки были разоблачены, однако их авторы не понесли наказания. Не получив поддержки в борьбе за упрочение собственной власти ни от К-польского патриарха Иеремии, ни от светских властей Речи Посполитой, Г. стал одним из инициаторов «избавления от неволи» со стороны К-польского патриарха и заключения унии Киевской митрополии с католич. Церковью, участвовал во всех обращениях западнорус. епископов к папе и королю до июня 1595 г. Перед угрозой заключения унии Львовское братство было вынуждено прекратить борьбу со своим архиереем, и Г. перестал участвовать в унийных инициативах. 9 июня 1595 г. он в присутствии кн. К. К. Острожского примирился с братством, заявил, что «нигды... не позволял на тое отступленье», и дал письменное обязательство «мощью стать» против унии. 1 июля последовало его публичное заявление во владимирском городском суде в присутствии кн. К. Острожского, что он ничего не знал о переговорах об унии и что сторонники унии воспользовались чистыми бланками с его подписями. Г. и Перемышльский еп. Михаил (Копыстенский) присутствовали на правосл. Соборе в Бресте в окт. 1596 г., возглавляемом экзархом К-польского патриарха протосинкеллом св. Никифором (см. Брестские Соборы), и подписали все соборные деяния. Оба архиерея были лишены сана и анафематствованы подписавшими унию епископами и митрополитом, что подтвердил универсалом кор. Сигизмунд III Ваза. 4 авг. 1597 г. местоблюститель К-польского престола Александрийский патриарх Мелетий до выборов нового Киевского митрополита назначил Г. своим экзархом наравне с протосинкеллом Кириллом Лукарисом (см. Кирилл I Лукарис) и кн. К. Острожским. В качестве главы правосл. Киевской митрополии Г. рукополагал священников, назначал игуменов и архимандритов, освящал церкви, подписывал антиминсы в тех епархиях, чьи архиереи приняли унию, публично проклинал митрополита и др. архиереев-униатов. По просьбе Г. в Уневском мон-ре поселился старец Иезекииль (Княгиницкий), вернувшийся с Афона на родину. Племянник епископа, архим. Уневского мон-ря Исаия (Балабан), разрешил ввести в мон-ре общежительный устав по обычаю Св. Горы. После того как в 1603 г. старец Иезекииль принял схиму с именем Иов и решил покинуть мон-рь, стремясь к уединению, др. племянник епископа, Адам, предложил ему место в своем имении Угорники при ц. во имя арх. Михаила, где схим. Иов основал скит. В 1596 г. Львовское Успенское братство заключило с Г. перемирие на год, затем тяжба была продолжена, хотя и в более сдержанной форме, чтобы не допустить вмешательства католич. и униат. властей. В 1601 г. архиерей попытался захватить казну братства, в ответ братчики отказались признать его патриаршим экзархом. В 1602 г. было достигнуто окончательное примирение. За противодействие насаждению унии Г. был приговорен польск. властями к изгнанию, но на сейме 1603 г. это решение было отменено по требованию сенаторов и послов Волынского и Киевского воеводств. Кроме того, Г. дважды (в 1599 и 1605) получал от короля письма с выражением крайнего неудовольствия. В мае 1604 г. униат. митр. Ипатий Потей прибыл во Львов, чтобы добиться подчинения епископа и духовенства его власти, но в результате согласованных действий братства и Г. вынужден был уехать, ничего не добившись. Кн. К. Острожский по просьбе Г. и Львовского братства подал протест королю на действия митрополита. Заступничество магната и желание сохранить общественный порядок в стране заставили короля подписать письма митрополиту и львовским бурмистрам, с тем чтобы первый прекратил свою «фурию», а последние не притесняли русских и не препятствовали им в занятиях ремеслами и в отправлении богослужения. Г. хотел, чтобы после его смерти Львовским епископом стал архим. Исаия (Балабан), но по соглашению с братством в 1602 г. был вынужден разрешить проведение выборов архиерея. Исаия (Балабан), еще в 1595 г. получивший королевскую грамоту, по к-рой мог наследовать Львовскую кафедру, после кончины Г. повел себя как нареченный епископ и разослал духовенству приглашение на выборы, но в результате противодействия Успенского братства новым епископом стал Иеремия (Тиссаровский). Сохранились сведения о родственниках Г. (помимо названных выше), принимавших активное участие в его делах: о братьях Василии и Юрии, племяннике Гедеоне, архим. Жидичинского мон-ря. Ист.: АЗР. Т. 4. СПб., 1851; АЮЗР. Т. 10. Ч. 1: Акты, относящиеся к истории Галицко-руской правосл. Церкви (1423-1714). К., 1904; Monumenta confraternitatis stauropigianae leopoliensis / Ed. W. Milkowicz. Leopolis, 1895. Лит.: Левицкий О. И. Внутреннее состояние Западнорус. Церкви в Польско-Литовском гос-ве в кон. XVI в. и уния. К., 1884; Петров Н. И. Львовский еп. Гедеон Балобан и его деятельность в пользу Православия и рус. народности в Галиции и Юго-Зап. крае России // ПРСЗГ. 1885. Т. 8; Гильтебрандт П. А. Гедеон Балабан и его три книги // Памятники полемич. лит-ры в Зап. Руси. Кн. 3. СПб., 1900. (РИБ; Т. 19); Украïнськi письменники: Бiобiблiогр. словник / Ред. Л. Е. Махновець. К., 1960. Т. 1; Дмитриев М. В., Флоря Б. Н., Яковенко С. Г. Брестская уния 1596 г. и обществ.-полит. борьба на Украине и в Белоруссии в кон. XVI - нач. XVII в. Ч. 1: Брестская уния 1596 г.: Ист. причины. М., 1996; Макарий. История РЦ. Кн. 5. М., 1996 (по указ.); Лукашова С. С. Конфликт Львовского еп. Гедеона Балабана и Успенского братства // Славянский альманах, 1999 г. М., 2000. С. 36-52; она же. «Мы, нижей подписанные» - Львовский синод 1595 г. в истории Брестской унии // Славянский альманах, 2000 г. М., 2001. С. 12-20; Cilwicka M. Prawosławny ród Bałabanów // Kościół prawosławny w dziejach Rzeczypospolitej i krajów sąsiednich. Białystok, 2000. S. 204-217. Василь у січні 1567 р. зем’янин Василь Балабан позивався до Олександри Михайлівни Берестської, колишньої дружини покійного братанича Івана Балабановича, щодо опіки «за правом прирожоным» над дочка- ми небіжчика Овдотєю і Ганною та їхнім маєтком. Під час суду матір зі сльозами просила, аби він виявив ласку і залишив з нею меншу дочку Ганну, очевидно, зовсім маленьке дитя, дозволивши, «абы ся при неи яко при матце до лепшого смыслу и болших лет могла ся доховат». Незабаром, у березні того ж року, Василь Балабан фіґурує вже як небіжчик. Але ще до смерті він, маючи борг, за тестаментом заставив спадкову частину маєтку дівчаток Миколаю Дубровському, передавши тому і право мати їх в опіці до повноліття [ЦДІАК, ф. 27, оп. 1, спр. 1, арк. 13 – 14 зв.]. Отже, опікунство над зовсім малими дітьми при живій матері перейшло до чужої людини. Василь Миколайович (р.н.невід. – 1580 – 1585 – ?). Український шляхтич походженням з роду Балабанів. Був синівцем Львівського владики Арсенія Балабана і стриєчним братом Львівського владики Гедеона Балабана. Перед 1580 р. одружився з донькою Руського воєводи Станіслава Жолкевського. Відомий тим, що у серпні 1585 р. на чолі озброєного загону напав на Жидичинський монастир Святого Миколая з метою вигнати звідти Теофана Грека і передати монастир Гедеонові Балабану. Мав сина Олександра, відомого військового діяча Речі Посполитої.
Остафій VI ИСАИЯ Остафійович (Балабан Иван; † между 1617 и 1620), архим., настоятель нескольких монастырей в Западнорусской митрополии, издатель; управлял Львовской, Галицкой и Каменец-Подольской епархией в 1607-1608 гг. И. был племянником Львовского еп. Гедеона (Балабана). Первые упоминания об И. Балабане связаны с его участием в конфликте ставропигиального Львовского братства с еп. Гедеоном. 18 янв. 1590 г. члены братства подали жалобу на то, что племянники еп. Гедеона Иван и Адам явились в львовскую братскую школу и угрожали братчикам, требуя признать епископскую власть Гедеона, при этом произошло столкновение племянников архиерея с одним из лидеров братства - И. Рогатинцем (ЦГИАЛ. Ф. 129. Оп. 1. Д. 1035. Л. 42-44; опубл.: Monumenta confraternitatis Stauropigianae Leopoliensis. / Ed. W. Milkowicz. Leopolis, 1895. N 256. P. 415-420; в издании документ ошибочно датирован 1592 г.). Иван и Адам Балабаны напали на братский львовский во имя прп. Онуфрия Великого мон-рь. Этот случай обсуждался на Соборе в Бресте 22 июня 1590 г. (см. Брестские Соборы), утвердившем принадлежность мон-ря братству и ставропигиальный статус последнего. Между 1590 и 1595 гг. И. Балабан принял постриг с именем Исаия. Как игумен (без обозначения места служения) он упоминается в грамоте кор. Сигизмунда III Вазы от 5 апр. 1595 г., по к-рой он был признан коадъютором (викарием) и преемником Львовского еп. Гедеона (Балабана), к-рый в тот период являлся сторонником унии правосл. и католич. Церквей. Решение короля вызвало протесты Львовского братства, и в янв. 1602 г. еп. Гедеон, позиция к-рого в отношении унии к тому времени изменилась, заключил с братством соглашение, по к-рому И. был лишен права на замещение Львовской кафедры, чтобы та не стала наследственным владением рода Балабанов; И. подписался под этим соглашением. С июля 1597 г. И. упоминается как игумен тесно связанного с Львовской кафедрой Уневского Успенского мон-ря (ныне с. Унев Львовской обл., Украина). Согласно Житию прп. Иова (Княгиницкого), преподобный по приглашению И. и еп. Гедеона прибыл из Дерманского Троицкого монастыря (см. Св. Троицы жен. мон-рь в с. Дермань) в Уневскую обитель, чтобы ввести «чин и строение общежительное по обычаю Святой горы». Попытка реформы монашеской жизни в Уневском мон-ре имела место, по мнению И. Мыцко, в 1601 г. (Мицько. 1998. С. 29); возможно, прп. Иов (Княгиницкий) был призван в Уневский монастырь вскоре после примирения еп. Гедеона и И. с Львовским братством (янв. 1602), в любом случае это событие произошло ранее 1603 г. Общежительный устав был принят большинством уневских монахов, но «не вси послушаху». На рубеже XVI и XVII вв. в обители имелись нестроения, насельники писали доносы на И. королю и отпавшим в унию епископам. В жалобе от 26 мая 1599 г. униат. митр. Михаил (Рагоза) обвинил Гедеона (Балабана) и И. в том, что они «растлили» Уневский мон-рь, грабили имения обители, братию «обтяжили данью» (АЗР. Т. 4. С. 192). В 1602 г. И. упоминался как архимандрит дубенский - настоятель дубенского Крестовоздвиженского монастыря во владениях кн. Константина Константиновича Острожского. В янв. 1602 г. еп. Гедеон (Балабан) устроил в мест. Стрятин (ныне с. Стратин Ивано-Франковской обл., Украина) типографию (1-м печатником в ней стал Симеон Будзына), для к-рой И. не позднее 1606 г. купил у львовского мещанина А. Мондровича оборудование. По мнению Я. Д. Исаевича, И. был одним из руководителей типографии князей Острожских, к-рую в 1603 г. перевели из Острога в Дермань, а ок. 1605 г. вернули в Острог. 10 февр. 1607 г. скончался еп. Гедеон (Балабан). И., несмотря на отказ от претензий на Львовскую кафедру в 1602 г., исходатайствовал у короля привилей на Львовскую епископию. На основании этой грамоты не позднее 20 февр. И. обратился к духовенству и мирянам Львовской епархии с посланием, в к-ром заявил о желании стать Львовским архиереем, обещал хранить верность К-польскому патриарху и не посягать на права братств. По словам И., на его хиротонию дали благословение еп. Гедеон и Александрийский патриарх Мелетий I Пигас. Однако, поскольку у И. вплоть до 1607 г. включительно, как свидетельствуют документы, сохранялись конфликты с клириками и мирянами Львова, против занятия им кафедры выступили Львовское Успенское братство и влиятельная часть духовенства. Наместник Львовской кафедры свящ. Григорий Негребецкий вместе с крылошанами опечатал львовский кафедральный собор св. Георгия и резиденцию епископа. В ответ И., обвинив Негребецкого в планах перехода в унию, во главе вооруженного отряда 12 февр. 1607 г. сбил замки с собора, забрал утварь и повесил на храм собственные замки. И. обвинил противников в неуважении к памяти еп. Гедеона, отпевание к-рого должно было состояться в соборе, но не могло пройти из-за конфликта И. с духовенством. Тогда же И. внес в галицкие гродские книги запись о недопустимости вмешательства в дела правосл. Львовской епархии со стороны Львовского католического архиепископа, пытавшегося вернуть себе право назначать православных Львовских архиереев. 20 февр. 1607 г. И. заявил о желании примириться с Львовским братством и пригласил братчиков на похороны еп. Гедеона, назначенные на следующий день (ЦГИАЛ. Ф. 129. Оп. 1. Д. 408). Львовское братство прислало представителей, но отказалось признать И. епископом. В конфликте с Львовским братством И. получил поддержку от кн. Константина Острожского. 23 марта 1607 г. князь написал братчикам грамоту, в которой советовал сохранять мир и согласие с И. 8 авг. того же года князь отправил И. письмо, в котором высоко оценил деятельность рода Балабанов по защите Православия и заявил, что считает себя обязанным помогать И. в борьбе за Львовскую кафедру. И. в ответ сообщил, что послал королю письмо с ходатайством о том, чтобы он «был захован при старом привилее своем, а нового абы нам не входило в Церковь нашу» (цит.: СИЮЗР. К., 1916. Вып. 2. С. 18). Несмотря на поддержку князя Острожского и К-польского патриарха Кирилла I Лукариса, И. потерпел поражение в конфликте с Львовским братством. В 1607-1608 гг. И. фактически управлял епархией, имея титул «архимандрит уневский, нареченный епископ Львовский, экзарх Константинопольского патриарха и строитель монастырей Острожчины», но не был хиротонисан во епископа. Львовским архиереем стал ставленник братства православной шляхты Иеремия (Тиссаровский), получивший от короля соответствующий привилей. Впосл., примирившись с Львовским братством, И. уступил ему основанную еп. Гедеоном (Балабаном) в Крылосе (ныне село в Ивано-Франковской обл.) типографию, на к-рую братство имело часть прав; на базе оборудования, перевезенного из Крылоса, используя подготовленные там книги, львовская братская типография возобновила свою деятельность в 1608 г. 5 февр. 1608 г. кн. Константин Острожский из уважения к церковным заслугам И., а также «по срочным и важным причинам» выдал последнему грамоту на пожизненное управление Дерманским Троицким монастырем. По мнению Исаевича, И. фактически управлял Дерманским монастырем с 1606 г. и руководил острожской типографией, где трудились свящ. Дамиан Наливайко и иеродиак. Киприан Святогорец. Смерть в февр. 1608 г. кн. Константина Константиновича и переход Острога во владение его сына - католика Януша стали причиной того, что подготовленные острожскими издателями книги не были напечатаны в Остроге. В 1610 г. Киприан Святогорец отредактировал «Беседы Макария Египетского», изданные в 1627 г. в Вильно, также в Остроге свящ. Дамианом Наливайко был подготовлен сборник «Лекции словенские, от иерея Наливайко выбранные». В 1611 г. «единым от спудеов училища Острозскаго греко-словенскаго» был переведен с греч. языка трактат Феодора Абу Курры «Слова о ересях» - «Книга блаженнаго Феодора, нарицаемого Авукара, епископа Карийского, противу различных еретиков, июдей же и срацын». Перевод имеет посвящение И., тексту предпослана обширная похвала в его адрес, в к-рой И. прославляется за твердость в хранении Православия и за противостояние униатам и католикам. Издание не было осуществлено. Последней книгой, напечатанной в острожской типографии, стал Часослов с месяцесловом (1612), в 1612 г. типография закрылась. Высказывавшееся в лит-ре утверждение, что И. продал шрифты острожской типографии Киево-Печерскому монастырю, не нашло подтверждения. В 1609-1612 гг. в Дерманском монастыре, игуменом к-рого являлся И., жил греч. Стагонский и Метеорский еп. Авраамий. Как сообщается в Житии прп. Иова (Княгиницкого), в 1612 г. был освящен Манявский в честь Воздвижения Креста Господня скит по благословению архим. Дерманского мон-ря И. и еп. Авраамия, к-рый подписал для скитской церкви антиминс. Из этого сообщения следует, что ни И., являвшийся до 1612 г. настоятелем Уневского монастыря Львовской епархии (в 1612 уступил настоятельство Захарии (Копыстенскому)), ни прп. Иов (Княгиницкий) не признавали Львовского еп. Иеремию (Тиссаровского), вероятно опасаясь его планов принять унию, и в случае необходимости обращались к греч. архиереям. 18 июля 1617 г. в Дерманском мон-ре «тщанием» И. был составлен сборник переводов св. Симеона Нового Богослова (Добрянский Ф. Н. Описание рукописей Виленской публ. б-ки. Вильна, 1882. С. 199). Возможно, вскоре И. умер, т. к. в документе от 9 мая 1620 г. он упоминается как скончавшийся. Соч.: Послание к Львовскому братству // АЗР. Т. 4. С. 253-257; Послание к духовенству и мирянам // Акты, относящиеся к истории Южно-Западной Руси. Сост. А. С. Петрушевич. Львов, 1868. С. 8-16 [документ неверно датирован 3 февр. 1607]. Арх.: Архив СПбИИ РАН. Ф. 11. Д. 29, 43, 488; ЦГИАЛ. Ф. 52. Оп. 2. Д. 28. Л. 495; ЛНБ ОР. Фонд Радзиминских. № 181. Ч. 1. Л. 1 об. Ист.: АЗР. т. 4. С. 244; АЮЗР. 1904. Т. 10. С. 127-128; Головацкий Я. Ф. Львовское ставропигиальное братство и князь Острожский // Временник Ставропигийского института, 1867. Львов, 1866. С. 79-81 [письмо кн. К. К. Острожского Львовскому братству]; Похвала Исаии (Балабану), 1611 г. / Сообщ.: А. И. Соболевский // ЧИОНЛ. 1894. Кн. 8. Отд. 3. С. 29-38; Першодрукар I. Федоров i його послiдовники на Украïнi: (XVI - перша пол. XVII ст.): Зб. документiв. К., 1975. № 81. С. 137. Лит.: Петрушевич А. С. Сводная галицко-рус. летопись с 1600 по 1700 г. Львов, 1874. Ч. 1. С. 56; Каманин И. К. К истории Киево-Печерской лаврской типографии // Киевская старина. 1894. Т. 46. № 8. С. 276-278; он же. Несколько черт для характеристики князя К. К. Острожского // СИЮЗР. 1916. Вып. 2. С. 18-19; Франко I. Я. Забутий украïнський вiршописець XVII в. // ЗНТШ. 1898. Т. 22. Кн. 2. С. 1-16; Крыловский А. С. Львовское братство. К., 1904. Прил. С. 30-31; Исаевич Я. Д. Острожская типография и ее роль в межслав. культурных связях: (Послефедоровский период) // Федоровские чт., 1978. М., 1981. С. 34-46; он же. Преемники первопечатника. М., 1981. С. 18, 33; он же (Iсаєвич). Украïнське книговидання: Витоки, розвиток, проблеми. Львiв, 2002. С. 137, 150, 156; Мыцко И. З. Дерманский культурно-просветительный центр и его участие в идеологической борьбе на Украине (70-е гг. XVI в.- 30-е гг. XVII в.) // Федоровские чт., 1978. М., 1981. С. 47-56; он же (Мицько). Острозька слов'яно-греко-латинська академiя: (1576-1636). К., 1990. С. 82-83; он же. Свято-Успенська лавра в Уневi. Львiв, 1998; Макарий. История РЦ. Кн. 5. С. 276-277; Кн. 6. С. 198, 200, 204, 205; Атаманенко В. Б. Балабан Iсайя // Острозька академiя XVI-XVII ст.: Енцикл. вид. Острог, 2008. С. 36. Адам [Остафійович] Балабан гербу Корсак — представник шляхетської родини Балабанів (кузен теребовельського і рогатинського старости Олександра Балабана[1]). брат Ісаї, небіж Гедеона. Власник Угорників; співвласник — Перемишлян у 1609 році[2]. У цей же час в Дубищанському монастирі Пресвятої Богородиці ігуменею була її молодша сестра Бонна-Марина, удова по Адамові Балабану. (рр.н.невід. – поч. XVII ст. – ?). Український шляхтич походженням з роду Балабанів. Був синівцем Василя Балабана і стриєчним братом Олександра Балабана. На початку XVII століття мав маєток в селі Угорники, успадкований від батька. Побудував Угорницьку церкву Святого Михайла грецького обряду і утворив при ній монастир, настоятелем до якого запросив Йова Княгиницького. У цьому монастирі при ньому деякий час 1604 – 1605 рр. перебував Іван Вишенський. Можливо саме Адам Балабан заснував містечко Балабанів (інакше: Балабанівка, Корчаків), що вперше згадується 1606 р. і пізніше перейменувалося на Отинію. Був одружений з Мариною Василівною Гулевичівною-Смолеговською. Очевидно не мав нащадків, бо його маєтки успадкував Олександр Балабан.
Стоцький Я. Монастир Отців Василіян Чесного Хреста Господнього в Бучачі (1712—1996 рр.). — Львів : Місіонер, 1997. — 160 с., іл. — С. 65. — ISBN 966-7086-24-0. Олекса́ндр Васильович Балаба́н гербу Корчак (пом. 1637) ↑ Przemyślany // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1888. — T. IX : Poźajście — Ruksze. (пол.) — S. 169. (пол.) ↑ Боднарук І. Бучач сто років тому // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — С. 69. — військовик та урядникКоролівства Польського, доброчинець православних монастирів. Походив із галицької православної родини Балабанів. Небіж Гедеона Балабана. Сестринець гетьмана Станіслава Жолкевського. Третій син Василя Балабана та його дружини з Жолкевських[2]. Змолоду брав участь у військових сутичках Станіслава Жолкевського (Яновець, 1606; проти татар, козаків у 1615, 17, 19 роках та інші); значну частину життя провів у походах.[3] 1610 р. під час боротьби за московський престол був посланий коронним гетьманом Станіславом Жолкевським до московських бояр запевнити про недоторканість православ'я.[3]у випадку обрання царем королевича Владислава Вази.[4] Як керівник кварцяного війська відправив загін під командуванням Яна Одживольського (близько 1618 року) на терени татарські: він із загоном дійшов, громлячи ординців, до Чорного моря між Білгородом та Очаковом.[5] В 1619 (комісія раставицька), 1625 роках — комісар для укладення миру з козаками. Неодноразовий посол на сейми Речі Посполитої. 1620 р. брав участь в битві біля Цецори, був гсеред найближчого оточення гетьмана С. Жолкевського; поранений, потрапив у татарський полон — бранець Кантемира-Мурзи — разом з сином гетьмана Яном. Відправився сам додому за грішми для викупу за себе та Яна Жолкевського (10 000 злотих), потім повернувся додому. За заслуги перед Річчю Посполитою рішенням сейму йому було виділено 10000 злотих з коронної скарбниці для повернення грошей, витрачених на викуп з неволі.[4] Полянецький каштелян Ян Скотніцький був вбитий людьми О. Балабана в околицях Рогатина у 1621 році. 1623 р. посол Сейму; став комісаром щодо Запорізького війська.[1] В 1622—1633 роках мав процес із Софією Даниловичовою через 40000 злотих, ніби-то витрачених ним на викуп Яна Жолкевського.[4] Восени 1625 р. в складі війська Речі Посполитої брав участь в придушенні козацько-селянського повстання під керівництвом Марка Жмайла. 6 листопада був послом-комісаром Речі Посполитої під час переговорів (разом з Якубом Собеським) з козаками після битва на Куруковому озері; урочисто зустрінуті в полі перед табором 300-ми козаками та супроводі до шатра гетьмана Михайла Дорошенка, прийняли присягу загального козацького кола. Після перемовин уклали Куруківський договір у 1625 році.[6] 1631 (або 1632 р.[3] за його сприяння було закінчене будівництво нового замку в Теребовлі. 1633 р., за згодою короля Сиґізмунда III Вази, передав уряд (посаду) теребовлянського старости сину Юрію. Був власником Отинії. За його сприяння було закінчене будівництво нового Угорницького Спасо-Преображенського монастиря; затвердив на вічні часи фонди для утримання монахів, призначені його родичем Адамом Балабаном грамотою від 27 листопада 1612 р.[7] До кінця життя був оборонцем православ'я, навіть зі зброєю в руках, вірно служачи інтересам Речі Посполитої.[4]
Bałaban Aleksander(+ 1637), h. Korczak, starosta Winnicki, rohatyński, trembowelski, rotmistrz i pułkownik królewski, z rodziny czerwonoruskiej, prawosławnej, syn Bazylego, brata głośnego Gedeona B., władyki lwowskiego. Jako siostrzeniec hetmana Żółkiewskiego pod jego wodzą uczestniczył we wszystkich jego wyprawach wojennych (Janowiec 1606, Kłuszyn 1610, Moskwa 1612, wyprawy na Tatarów i Kozaków 1615—1617—1619, Cecora 1620). Równocześnie z służbą wojskową z ramienia Żółkiewskiego brał udział w poselstwach i traktatach. W rokowaniach’ z Moskwą (1610) wysłany był przez Żółk. do bojarów moskiewskich, aby, będąc tejże co oni wiary, zapewnił im ze strony polskiej nietykalność religji w razie obrania carem królewicza Władysława. W r. 1619 był mianowany komisarzem do układów z Kozakami (komisja rastawicka). Pod Cecora, należał do najbliższego otoczenia hetmana, tamie ranny, dostał się wraz z synem hetmańskim Janem do niewoli tatarskiej, jako jeniec Kantymira murzy. Złożywszy okup (10.000 zł.), po który dla siebie jako też dla Jana Żółkiewskiego wyprawiał się sam do Polski, powrócił z niewoli. Uznając jego wojenne zasługi, sejm 1623 r. zwrócił mu pieniądze za okup. Po Cecorze brał udział w wyprawach pod wodzą Koniecpolskiego. W r. 1625 był komisarzem do układów z Kozakami. Posłował także na sejmy. W latach 1622—1633 prowadził proces z Zofją Daniłłowiczową o 40.000 zł., rzekomo wyłożonych na wykupienie Jana Żółkiewskiego ż niewoli tatarskiej. Był to zawołany żołnierz. Służąc wiernie Rzplitej, nie przestał być do końca życia gorliwcem błahoczestja, zawsze stając, nawet z bronią w ręku, w obronie prawosławia. Niesiecki; Boniecki; Uruski; Enc. Org.;. W. Ene. II.; Łoziński, Prawem i lewem, I, II; Korzon, Dzieje wojen, II; Sobieski, Żółkiewski na Kremlu, W. 1920; Prochaska, Hetman. St. Żółkiewski, W. 1927; Bielowski, Pisma Żółkiewskiego; Czubek, Pisma rokoszowe, III; Rkp. Czart. 2245.↑ а б в г д Niesiecki K. Korona polska… — S. 35. ↑ ім'я поки невідоме ↑ а б в Городиський Л., Зінчишин І. Мандрівка по Теребовлі… — С. 65. ↑ а б в г Dobrowolska Wanda. Bałaban Aleksander (†1637)… — S. 248. ↑ Majewski W. Odrzywolski Jan h. Nałęcz // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk : Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1978. — T. ХХІІІ/3, zeszyt 98. — S. 562—566. ↑ Щоденник походу проти запорізьких козаків // В. Щербак (упорядник, автор передмови). Коли земля стогнала. — К. : Наукова думка, 1995. — 432 с. — С. 398—399. — ISBN 5-319-01072-9. ↑ Боднарук І. Бучач сто років тому // Бучач і Бучаччина — С. 69. ↑ Sutkowce // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1890. — T. XI : Sochaczew — Szlubowska Wola. (пол.) — S. 610. (пол.) Література: Городиський Л., Зінчишин І. Мандрівка по Теребовлі і Теребовлянщині: Історичний нарис-путівник. — Львів : Каменяр, 1998. — 294 с.: іл. — ISBN 966-7255-01-8. Лавренюк B. Балабан Олександр // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 69. — ISBN 966-528-197-6. Стоцький Я. Монастир Отців Василіян Чесного Хреста Господнього в Бучачі (1712—1996 рр.) // Львів : Місіонер, 1997. — 160 с., іл. — С. 65—66. — ISBN 966-7086-24-0. Dobrowolska W. Bałaban Aleksander (†1637) // Polski Słownik Biograficzny. — Warszawa — Kraków — Łódź — Poznań — Wilno — Zakopane : Nakładem Polskiej Akademji Umiejętności, Skład Główny w Księgarniach Gebethnera i Wolffa, 1935. — Тоm 1, zeszyt 1. — S. 248. — Reprint: Kraków: Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1989. — ISBN 8304034840. (пол.) Niesiecki K. Korona polska przy złotej wolności… — Lwów, 1728. — t. 1. — cz. 2. — 406 s. — S. 35. (пол.) Iwan [Васильович] Bałaban h. Korczak prawdopodobnie syn Bazylego Bałabana i Anny Żółkiewskiej h. Lubicz. Głuchoniemy rycerz u hetmana Mikołaja Mieleckiego, bezpotomny. Paprocki pisze o nim "mąż serca wielkiego". Юрій Васильович Jerzy Bałaban w księstwie Litewskim osiadłszy, zostawił potomstwoVII Юрій Олександрович Балабан (ок. 1610 — после 1663) — польский шляхтич, военный и государственный деятель Речи Посполитой.Син старости, полковника Олександра Балабана та його дружини Варвари (Барбари) з Ярмолинських (Барбари Сутковської з Ярмолинців).[1] Замолоду разом з братом Олександром перейшов на греко-католицький обряд,[1][2] подорожував Італією. Після повернення отримав посаду штатного радника короля при його дворі.[3] 1633 р. за згодою короля Сиґізмунда ІІІ Вази отримав уряд (посаду) теребовлянського старости; за одними даними, від батька[4], за іншими — від брата Олександра[5]. 1637–1638 роки як ротмістр брав участь у військових сутичках в полку брацлавського воєводи Станіслава «Ревери» Потоцького проти козаків Павлюка; потім — під Лубнами, Жовнином — проти Остряниці, Гуні. Мав феодальні суперечки з коронним підчашим Яблоновським Яном Станіславом через Перегінське,[6] з Белжецьким.[7] У 1639–1642 рр. господарював у Теребовлянському старостві, вів процеси проти сусідів — були збройні сутички, під час однієї загинув поланецький каштелян Скотніцький. 1643 р. запідозрений у вбивстві Якуба Понятовського, був покараний судом честі (інфамія). В січні-лютому 1643 року брав участь в посольстві до Семигородського господаря Юрія І Ракоці, передав від короля весільні дари. Брав участь в Охматівській битві 1644 року проти кримських татар (також під Воронним). 1645 р. позбавлений посади теребовлянського старостичерез численні порушення, легковажне ставлення до господарювання. В 1646 році мав разом зі своєю коругвою позов від короля через завдану в Теребовлі шкоду. Під час Хмельниччини потрапив у полон до кримських татар (під Корсунем; перебував в товаристві гетьмана Мартина Калиновського, у вересні 1650 року одним з останніх бранців був ханом дарований на знак приязні королю Яну ІІ Казимиру[7]). Після викупу брав участь у битвах під Берестечком, Білою Церквою, Батогом (знов кримсько-татарський полон, звільнився 1654 р.). У званні полковника воював з козацькими та московськими військами, в битві під Городкомпійманий козаками. 1655 р. виміняли на молодого Бутурліна після угоди під Озерною. В січні 1656 року разом з іншими підписав акт Тишовецької конфедерації. Воював зі шведами, відзначився в битві під Варшавою. Полковник кавалерії дивізії гетьмана Станіслава «Ревери» Потоцького в битві під Чудновом. Гетьман Стефан Чарнецький, здаючи Краків шведам, вказав в угоді одним з пунктів його звільнення з неволі.[7] В 1663 р. за військові заслуги отримав королівську пенсію 3000 польських флоринів, маєтки на Самбірщині.[2] ПриміткиРедагувати ↑ а б в Niesiecki K. Korona polska przy złotej wolności… — t. 1. — Cz. 2. — S. 35. ↑ а б Городиський Л., Зінчишин І. Мандрівка по Теребовлі і Теребовлянщині: Історичний нарис-путівник… — С. 66. ↑ Latacz E. Bałaban Jerzy, h. Korczak… — S. 250. ↑ Городиський Л., Зінчишин І. Мандрівка по Теребовлі… — С. 65. ↑ Łoziński W. Prawem i lewem… — T. 2. — S. 119. ↑ Cynarski S. Jabłonowski Jan Stanisław h. Prus III (ok. 1600—1647) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków : Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1963. — Tom Х/2, zeszyt 45. — 161—320 s. — S. 220. (пол.) ↑ а б в Eugenjusz Latacz. Bałaban Jerzy, h. Korczak… — S. 251. Городиський Л., Зінчишин І. Мандрівка по Теребовлі і Теребовлянщині: Історичний нарис-путівник. — Львів : Каменяр, 1998. — 294 с.: іл. — ISBN 966-7255-01-8. Latacz E. Bałaban Jerzy, h. Korczak // Polski Słownik Biograficzny. — Warszawa — Kraków — Łódź — Poznań — Wilno — Zakopane: Nakładem Polskiej Akademji Umiejętności, Skład Główny w Księgarniach Gebethnera i Wolffa, 1935. — Тоm 1, zeszyt 1. — S. 250—251. — Reprint: Kraków: Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1989. — ISBN 8304034840. (пол.) Łoziński W. Prawem i lewem. Obyczaje na Czerwonej Rusi w pierwszej połowie XVII wieku. — Lwów : nakładem księgarni H. Altenberga, 1904. — T. 2. — S. 119—129. (пол.) Niesiecki K. Korona polska przy złotej wolności… — Lwów, 1728. — t. 1. — 406 s. (пол.) Jerzy Bałaban h. Korczak (ur. ok. 1610, zm. po 1670) - syn Aleksandra Bałabana i Barbary Sułkowskiej z Jarmoliniec, rotmistrz husarski (od 1633 r.) i pułkownik wojsk koronnych (od 1654 r.), starosta trembowelski (od 1633 r.). Życiorys Urodził się ok. 1610 r., w młodości podróżował po Europie. W Rzymie za sprawą jezuitów wraz z bratem Aleksandrem porzucił prawosławie na rzecz katolicyzmu. Po powrocie z Włoch dostał się na dwór Władysława IV i otrzymał wkrótce godność szatnego królewskiego. W roku 1633 ojciec przekazał mu (za zgodą króla) starostwo trembowelskie. W tym roku brał także udział w oblężeniu Smoleńska w randze rotmistrza. Ciekawych rzeczy o Bałabanie dowiadujemy się np. z zachowanego pisma Władysława Wazy z 1 VII 1635 r.: "Władysław IV. z łaski Bożej król Polski etc. do tegoż. Jaśnie Wielmożny Uprz. Nam miły. Za supplikacyą żałośnie do nas mieszczan naszych Trembowolskich, na Urodz. Jerzego Bałabana Starosty naszego Trembowolskiego wniesioną, który niedawnym czasem pod bytność naszą we Lwowie, w Trembowli Burmistrza kazawszy kijem zabić i z mostu go zrzucić, mimo insze wiolencye, które od nieo pomienieni poddani nasi ponieśli, znowu zaś więzieniem ich samych i żony ich ciężkiem trapi, winy pieniężne z nich brać każe i przymusza, także woły, konie zabiera, i co się tylko podoba czyni. Chcąc my z zwierzchnościnaszejKrólewskiej takiemu swawoleństwu zabieżyć, a wiedząc iż to miasteczko nietylko przez ogień, także przez nieprzyjaciela i żołnierza, i przez insze przypadki jest w niwecz obrócone, takowy swawolny postępek jego nie może, jedno nas niepomału obchodzić. Przeto żądamy Uprz. W. aby, których bś Uprz. W. do tego najsposobniejszych rozumiał na weryfikacyą tak dawniejszych wiolencyi i krzywd zesłał, jako i teraz nowo poczynionych, na co Komissyą z okienkami do Uprz. W. posłać rozkazaliśmy, którzyby zaraz i kognicyą ich tamże na miejscu przy urodzonym Staroście naszym uczyniwszy decydowali, appellacye stronom do sądu naszego dopuściwszy. Napomniawszy go pilno, aby się tak potem skromnie zachował, jakoby niemieli okazyi znowu inszej do uskarżenia się w dalszych uciążeniach swych i nowych krzywdach na pomienionego Starostę naszego. Rzecz jako słuszną tak i nam miłą Uprz. W. uczynisz, któremu zatem dobrego od P. Boga zdrowia życzemy. Dan w Toruniu dnia 1. Lipca 1635. roku. Vladislaus Rex." W latach 1637 i 1638 walczył przeciwko powstaniu Pawła Pawluka służąc jako rotmistrz chorągwi husarskiej, w pułku wojewodzica bracławskiego - Stanisława Potockiego. Brał udział w bitwach pod Łubniami, Żołninem. Występował także przeciwko powstaniom hetmanów Jakuba Ostrzanina i Dymitra Tymofiejewicza Huni. W latach 1639-1642 zajmował się sprawami starostwa. Skonfliktował się przy tym z sąsiadami - Stanisławem Jabłonowskim i Bełzeckim. Prócz procesów dochodziło też do starć zbrojnych - podczas z jednego z zajazdów zginął nawet kasztelan połaniecki Skotnicki. W roku 1643 posłował na dwór Jerzego Rakoczego, któremu złożył (w imieniu króla) życzenia i dary weselne. Przy tej okazji załatwiał też sprawy związane z antyturecką ligą, którą planował zawiązać polski monarcha. W tym samym jeszcze roku wplątał się w sprawę zabójstwa Jakuba Poniatowskiego. W 1644 r. walczył pod Ochmatowem i Woronnem. Niedługo potem został skazany na infamię (w związku ze sprawą Poniatowskiego), z której jednak udało mu się oczyścić. W roku 1645 utracił starostwo - najprawdopodobniej na skutek przewinień względem sąsiadów i nieumiejętnego gospodarowania. W tym samym roku król wytoczył Jerzemu, a także całej jego chorągwi, proces o poczynienie szkód w mieście Trembowli. Powstanie Chmielnickiego Bałaban brał udział w walkach przeciwko powstaniu Chmielnickiego. Walczył pod Korsuniem, gdzie trafił do tatarskiej niewoli. Pozostawał w niej w towarzystwie hetmana polnego Marcina Kalinowskiego z górą dwa lata. W tym czasie zdarzało mu się pośredniczyć przy wykupie jeńców. Niewola nie wpływała na Jerzego negatywnie - korespondencja słana przez niego z Krymu jest wręcz przepełniona humorem i pogodą ducha. Tatarzy wycenili go na piętnaście tysięcy talarów, której to kwoty nie posiadał. Warto wspomnieć, że szlachta upominała się o jego wykup na sejmach z lat 1649-50. We wrześniu 1650 r. chan podarował go Janowi Kazimierzowi w dowód przyjaźni. Był jednym z ostatnich jeńców spod Korsunia, którego zwolniono. W kolejnym roku brał udział w zwycięskiej bitwie pod Beresteczkiem (28 VI–10 VII 1651 r.), a także w starciu pod Białą Cerkwią (23 IX 1651 r.) - dowodził wówczas chorągwią jazdy kozackiej. W 1652 r. brał udział w bitwie pod Batohem - najprawdopodobniej był jednym z przywódców buntu wśród koronnej kawalerii. Hetman Kalinowski polecił piechocie cudzoziemskiej otworzyć ogień do zbuntowanych oddziałów. Kozacy w pełni wykorzystali chaos w polskich szeregach - bitwa zakończyła się rzezią. Zginął sam hetman, jego syn Samuel, a także około trzy i pół tysiąca żołnierzy - zabijanie pojmanych jeńców miało zorganizowany charakter - wiązano ich po kilku, wyprowadzano na majdan, a następnie dekapitowano, względnie zakłuwano pikami. Co ciekawe, Kozacy nie zajmowali się tym osobiście - Chmielnicki wyznaczył to zadanie Tatarom: "Tatarowie zwyciężonych i niewolników w pień wycinać nie chcieli. Kozacy zapłacili w dwójnasób za każdą głowę i zmusili Tatarów do rzezi. Sami byli tylko widzami tego dzikiego mordu, pilnując, aby się kto nie wymknął. Spod ziemi, jak mówią, dobywali, oddając Tatarom. Tego mordu nie można przypisać nienawiści szczególnej Kozaków Rusi do Polski lub pomście za krzywdy od Polski doznane. Był to prosty skutek zwierzęcej w ludziach natury, która gdy się rozbestwi krwi wylewem, w dzikości jest wyuzdaną i straszną. Tak zawsze bywało. W każdej domowéj wojnie zawziętość, zapalczywość jest najwyższą. W r. 1652 spełnili najdziksze morderstwo pod Batowem, w roku 1654 Pod Buszą sami siebie najokrutniej zabijali". Bałaban uszedł z życiem jednak znów dostał się do niewoli. Został zwolniony dopiero w 1654 r., na skutek zawarcia polsko-tatarskiego sojuszu. W roku 1655 brał udział w walkach z Moskwą i Kozakami - tym razem jednak jako pułkownik. Jeszcze w tym samym roku znów został pojmany - tym razem pod Gródkiem. Kilka tygodni później był już wolny - na mocy umowy spod Jezierny wymieniono go za Buturlina. Ostatnie lata służby W styczniu 1656 r. podpisał akt konfederacji tyszowieckiej. Następnie brał udział w walkach ze Szwedami. Odznaczył się także w bitwie pod Warszawą. W roku 1660 dowodził pułkiem jazdy w dywizji hetmana Stanisława Rewery Potockiego w bitwie pod Cudnowem. Trzy lata później otrzymał nagrodę za zasługi wojenne. Była to pensja w wysokości trzech tysięcy florenów polskich, zabezpieczoną na dobrach ekonomji Samborskiej. W 1670 r. sprzedał Sutkowice, Kowalówkę i Lisowce. Олександр Олександрович Балабан (ок. 1610 — после Bałaban Jan Олександрович Балабан Abraham Олександрович Балабан Zofia Олександрівна Балабан Федор.................... VII Балабан Дiонiсiй (р.н.невід.–20.05.1663). Видатний український духовний та державний діяч. Походив з українського шляхетського роду Балабанів. У 1630-х рр. закінчив Києво-Могилянське училище і постригся у ченці. Про діяльність Діонісія Балабана до кінця 1640-х рр. відомостей не маємо. По відновленню православного Холмського владицтва за умовами Зборівської україно-річпосполитської угоди 1649 року його у лютому 1650 р. було висвячено на Холмського владику. Проте після поразки Української держави в Україно-річпосполитській війні 1651 року Холмське владицтво знову було віддане греко-латинській церкві. По смерті 1655 р. православного Луцько-острозького владики Йосипа Чаплича-Шпанівського Діонісія Балабана було висвячено на його місце. Його престольним храмом стала Луцька церква Іоанна Богослова. Тоді Луцьк перебував у межах Польського королівства Речі Посполитої і Православні в ньому зазнавали гонінь з боку річпосполитської влади. У березні 1656 р. Діонісій Балабан приїздив до Чигирина шукати захисту Гетьмана Богдана Хмельницького. Захист йому було обіцяно і невдовзі забезпечено відновленням 1657 р. Волинського полку. У липні 1656 р. Діонісій Балабан приїжджав до Чигирина вже за дорученням річпосполитського уряду з запрошенням до мирних переговорів, але уряд Гетьмана Богдана Хмельницького від переговорів відмовився. На початку 1657 р. Діонісій Балабан разом з Князем Степаном Четвертинським взяв участь у заходах щодо відновлення Волинського полку Української держави. По смерті у квітні 1657 р. Митрополита київського Сильвестра Косова Діонісія Балабана у грудні 1657 р. було обрано його наступником. При цьому його усіляко підтримував новий Гетьман Іван Виговський. Ставши Митрополитом, він усіляко опирався намаганням московського уряду підпорядкувати Київську митрополію Патріарху московському. Тому після початку Україно-московської війни 1658–1659 років Діонісій Балабан у вересні 1658 р. змушений був покинути Київ, зайнятий московською залогою, і виїхав до Слуцька, де мешкав у Слуцькому монастирі Святої Трійці. Згодом він переїхав до Чигирина. По укладенню урядом Гетьмана Юрія Хмельницького Переяславської україно-московської угоди 1659 року, за якою Київська митрополія мала підпорядкуватися Патріарху московському, Діонісій Балабан не погодився з цим і цієї умови не виконав. Скориставшись відсутністю Діонісія Балабана у Києві, московський уряд намагався поставити Митрополитом місцеблюстителя престолу Київської митрополії Лазаря Барановича за умови, що він визнає зверхність Патріарха московського, але той не погодився. Тоді московський уряд почав втручатися у внутрішні справи Київської митрополії. У травні 1661 р. на соборі у Москві на престол Мстиславсько-Могилівсько-Оршанського владицтва було настановлено Ніжинського протопопа Методія Филимоновича і призначено його місцеблюстителем престолу Київської митрополії. Ці призначення були неправомірними, оскільки ні Київська митрополія, ні її Мстиславсько-Могилівсько-Оршанське владицтво Патріарху московському не підпорядковувалися. У цей час Діонісій Балабан перебував в основному у Корсунському монастирі Святого Онуфрія. Саме тут він 16.01.1663 постриг у ченці колишнього Гетьмана Юрія Хмельницького. Невдовзі Діонісій Балабан у цьому монастирі й помер Marcin Федорович poległ pod Chocimem; Daniel Федорович, dziedzic dóbr Chrochoryn Dymitr Федорович, dziedzic dóbr Bytoń, Seratyn i Rzeczyca, po którym z żony Aleksandry Jełowickiej synowie: , ożeniony z Maryanną Grabowiecką, z niej synowie: Adam, Daniel i Michał; Andrzej син Дмитра, ożeniony z Anastazyą Kałuszowską, z niej: Stefan, Eliasz i Jan, po Janie synowie: Stefan, ksiądz zakonnik, Paweł i Józef, stolnik przemyślski, którego synowie: Feliks, Ignacy i Aloizy około 1800 r. Скарга про згвалтування Матушевої Ланевської Федори з Черневських Ця історія містить опис саме зґвалтування, однак, як і попередня справа, обмежується лише самою скаргою. Третього лютого 1573 р. возний Хацко Чуват-Туличовський у володимирському ґроді вчинив визнання у справі Ма- туша Ланевського, дружина якого Федора (дочка Луки Черневського) перед возним і шляхтою при ньому, свідками «людьми добрими», у своєму домі в Осекрові скаржилася про зґвалтування. Вона оповіла, що за відсутності чоловіка 20 січня сусід по маєтку Манойло Балабан, прийшовши до її двора з дружиною і з братом Іваном, з приятелями і слугами владики Феодосія, наказав дати їм бочку пива, і хоч вона не хотіла, проте мусила «по неволи». А ті непрохані гості в домі Федори поводилися «горшеи корчмы». Також Манойло з рушниці застре- лив собаку, який стеріг дім, і до того витягнув із погреба ще одну бочку пива. А потім той же нападник 23 січня сам особисто звернувся до неї з проханням прийти до нього в дім і допомогти в приготуванні «беседи», на яку чекали владику Феодосія, тещу Манойла71 та сестру його пані Зайцеву72. Вона спочатку відмовлялася, однак після того, як її попросили особисто Манойлові дружина, брат і слуги, зважила на їх прохання. Того ж дня увечері Федору, «упоивши», Настася Зайцева відправила її додому на своїх санях. Наступного дня історія із запрошенням повторилася та, як твердила Федора, вона погодилася піти в гості лише після того, як її запросив сам владика, чиє прохання було п’ятим. Всі ті гості, «пивши над вечоры», роз’їхалися по до- мівках, тож і вона «чолом ударила», однак Балабан із дружиною і тещею затримали її. Потім приїхав швагер Манойла Павло з владичними слугами, і хоч вона збиралася додому, однак її знову кілька разів затримували. Врешті, коли Федора таки покинула дім, той Павло, який з ними не сидів і не пив, а також слуги, що були при ньому, схопили її і вкинули до «гридні», де її почали гвалтувати. Вона кликала на поміч і її крики почув Манойло, прибіг та наказав засвітити вогонь. Однак якийсь Баглай, що був із Павлом, сказав на те: «Пане 71 У скарзі теща Манойла, відповідно, дочка владики Феодосія, називається панею Юріївською і Сосновською, однак в іншому документі фіксується зять владики Феодосія Михайло Сос- новський (ф. 28, оп. 1, спр. 4, арк. 300 зв.–301, 1569). 72 Настася Болобанівна – дружина Богуша Зайця (ЦДІАУК. – Ф. 27, спр. 4, арк. 195 зв.–196). Болобане, твои то шурин, даи покои». Федора просила Балабана про оборону, але «не было никого, сам господар росказал им и дал имъ в руки», тобто саме Манойла як господаря дому жінка звинуватила в зґвалтуванні. Ґвалтівники також пограбували одяг, який на ній був: «брамку золотую перловую, за которую дано шестнадцат копъ, два перстени ис каменъми, в которых было по два черлене золотых, шапка аксамитная, рубок фартух». Замість тих речей Балабан прислав їй лише порване вбрання. Про той ґвалт жінка оповідала 25 січня (тобто вже наступного дня) Гермогену Шишці, Яну Рибенському та Якиму Івановичу Обуху, а також хотіла поскаржитися в ґроді, однак вирішила дочекатися чоловіка, бо про попередню пригоду йому не розповідала: «Ему замолчала, што ми кгвалтовне побрал, пиво попил и собаку забил, абы то в суседстве упокои был». А Матуш, повернувшися додому та почувши про ґвалт дружини, послав по возного, який і визнав її свідчення у ґроді73. Відповідальність у даному випадку падала не лише на безпосереднього ґвалтівника, а й на господаря дому, на що вказує й сама Федора. Скоєння в домі злочину кидало пляму на дім і його власника, у цьому ж випадку йшлося про обізнаність господаря з тим, що коїлося, і сприяння зґалтуванню через невтру- чання й практично згоду на цей злочин. Матуш Ланевський, слуга Миколая Дубровського, був немісцевим шлях- тичем, який увійшов до волинської корпорації завдяки своїм шлюбам. Перша його дружина Олена належала до родини Балабанів – доводилася Манойлові та Івану сестрою. Їх батько, Василь Балабан Осекровський, 30 січня 1567 р. визнав, що заставив свою частину в Осекрові Миколаю Дубровському за борг у 80 кіп, з яких 20 він позичив для віддачі посагу Ланевському. Цілком імовірно, що Матуш мешкав у Осекрові не лише на правах чоловіка небіжчиці Олени Бала- банівни, а й як слуга Дубровського74. Утім, схоже, що Осекров перейшов від Балабанів до чужих рук ще раніше. Так в одній зі справ ідеться про те, що Василь Балабан заставив частину Осекрова батьку Григорія Колмовського, пасинка Дубровського, про що вже після смерті Дубровського позивали його удову Балабани75. Вірогідно, що Федора, друга дружина Ланевського, стала заміщувальним об’єктом незгоди поміж братами Балабанами і їх шваґром Ланевським з приводу земельних суперечок. Так дещо пізніше Матуш зі своїми синами від першого шлюбу у 1577 р. претендував на частину спадку по Івану Шельвовському серед інших представників Балабанів-Осекровських76. А 1579 р. він позивав Манойла й Івана про посаг у 20 кіп покійної дружини, сестри Балабанів Олени77. Друга дружина Ланевського Федора, жертва розправи Манойла Балабана, була дочкою Луки Олехновича Чеpневського, небагатого волинського шляхтича, який, видаючи її заміж за Матуша та не маючи де взяти грошей на посаг у ——————— 73 ЦДІАУК. – Ф. 28, оп. 1, спр. 7а, арк. 10 зв.–11 зв. 74 Волинські грамоти XVI ст. / Упор. В.Б. Задорожний, А.М. Матвієнко. Київ, 1995. – С. 40-42. 75 ЦДІАУК. – Ф. 27, оп. 1, спр. 4, арк. 90-90 зв. 76 Там само. – Ф. 28, оп. 1, спр. 10, арк. 4-4 зв. 77 Там само. – Ф. 27, оп. 1, спр. 4, арк. 91-91 зв. 100 кіп, записав дочці та її чоловікові на вічність право на свою дідичну нерухомість, тобто третю частину в Чеpневі, а також частини у Русовичах, Моpозовичах і Осмиловичах, які перебували в чужих руках. Цю Федорину «отчизну» подружжя мало викупити і тримати у повній власності78. Звернімо увагу, що Федора Ланевська за відсутності чоловіка почувалася цілком вільно у провадженні свого дозвілля, а також у власній скарзі повідомляє про стан сп’яніння, в якому перебувала під час гостини у сусідів. Очевидно, що вона не розглядала ці обставини як можливість для ґвалтівників виправдатися чи як обтяжувальні обставини для себе в очах спільноти, а також мусила спо- діватися на аналогічне сприйняття їх шляхетським загалом. Прикметно, що і за Прокопом Волчком, і за Манойлом Балабаном в актових книгах фіксуються акти жорстокого поводження з власними дружинами79, зокрема, Манойла владика Феодосій навіть позивав до духовного суду з цього приводу80. Тож, скоріш за все, їхня поведінка в наведених історіях відображає не стільки загальні суспільні настанови щодо насильства над жінками, скільки особистісні характеристики. Однак показова відсутність подальшої реакції на скарги саме в судовому просторі, що засвідчує готовність її членів навіть у дражливих питаннях честі полагоджувати конфліктні стосунки. Шляхта, чут- лива до найменших знаків неповаги, вкрай вразлива до слів і жестів, при цьому виявляла дивовижну нечутливість щодо величезної образи – зґвалтування жінки, коли йшлося про кривдника як добре знану особу в шляхетській корпорації. 78 Там само. – Спp. 7, аpк. 272 зв.–274 зв. 79 Про садистську поводження Прокопа Волчка-Жасковського зі своєю дружиною одразу після весілля див.: Архив Юго-Западной России, издаваемый Временной комиссией для разбора древ- них актов. – К., 1909. – Ч. 8. – Т. ІІІ. – С. 134-137. Щоправда, ця розправа одразу по шлюбній ночі нагадує акт помсти, а це дає підставу для гіпотетичного питання про незайманість жінки. 80 ЦДІАУК. – Ф. 28, спр. 7, арк. 212, 224, 1572. 1.?? Bałaban 1.1. Gedeon Bałaban władyka lwowski, budowniczy kościoła św. Onufrego we Lwowie wraz z drukarnią 1.2. Marek (Arseni - zakonne) Bałaban, zm. 1566 władyka lwowski 1.2.1. Grzegorz (Gedeon - zakone) Bałaban 1.3. Bazyli Bałaban + ?? Żółkiewska. 1.3.1. Jan Bałaban, głuchoniemy, żołnierz u hetmnana Mieleckiego bezpotomny 1.3.2. Jerzy Bałaban w księstwie Litewskim osiadłszy, zostawił potomstwo 1.3.2.1. Michał Bałaban, właściciel Naliszek 1785 1.3.2.1.1. Maciej Bałaban 1.3.2.1.1.1. Szymon Bałaban 1.3.2.1.1.1.1. Tadeusz Bałaban 1.3.2.1.1.1.1.1 Józef Jan Bałaban, ur. 1824 zm. 19.02.1917 Lwów + Julia Dunikowska [nad. Maxymilian Bylicki - zestaw źródeł 1] 1.3.2.1.1.1.1.1.1 Stanisław Aleksander Bałaban, ur. 1856 Kraków, naczelnik urzędu pocztowe w Kamieńcu +(1) Maria Witosławska +(2)(21.11.1906 Lwów, św. Andrzej) Kazimiera Waleria Kropiwnicka, ojciec: Jan, matka: Barbara Topolnicka [par.Lwów] 1.3.2.1.1.1.1.1.2 Władysław Maksymilian Bałaban, ur. 8.01.1859 Kraków 1.3.2.1.1.1.1.1.3 Wincenty Michał Bałaban, ur. 12.07.1860 Kraków + Maria Waniczek 1.3.2.1.1.1.1.1.3.1 Felicja Bałaban, ur. 21.11.1893 Lwów + Władysław Zieliński 1.3.2.1.1.1.1.1.3.2 Helena Bałaban, ur. 19.02.1897 Lwów + Józef Pelc 1.3.2.1.1.1.1.1.3.3 Jerzy Erazm Bałaban, ur. 02.06.1898 Lwów, zm. 1970 w Warszawie 1.3.3. Anna Bałaban + Józef Piotrowski 1.3.4. Aleksander Bałaban starosta Winnicki (od 1615), Rohatyński, Trembowelski, rotmistrz królewski + Barbara Jarmolińska c Iwana 1.3.4.1. Jerzy Bałaban starosta Trembowelski rotmistrz królewski. W 1670 sprzedał Sutkowice, Kowalówkę, Lisowce 1.3.4.2. Aleksander Bałaban 1.3.5. Izajasz (Jonasz - zakonne) Bałaban, koadiutor biskupstwa lwowskiego 1. Teodor Bałaban ur. ok. 1580 + ?? Serbinowna 1.1. Dymitr Bałaban właść. Byton, Seraton – pow. łucki, Rzeczyca w Litwie + Aleksandra Jałowicka 1.1.1. Aleksander Bałaban + Marianna Grabowiecka 1.1.1.1. Anastazja Bałaban 1.1.1.2. Daniela Bałaban 1.1.1.3. Adama Bałaban 1.1.1.4. Michał Bałaban + Katarzyna Kordysz (1-v. Rokszycki) 1.1.1.4.1. Anna Bałaban 1.1.1.4.2. Franciszka Bałaban 1.1.1.4.3. Antoni Bałaban + ?? Wisłocka 1.1.1.4.3.1. ?? córka Bałaban 1.1.2. Andrzej Bałaban + ?? Radzikiewicz 1.1.2.1. Dymitr Bałaban + Anastazja Kałuszowska 1.1.2.1.1. Stefan Bałaban bpt 1.1.2.1.2. Eliasz Bałaban bpt. 1.1.2.1.3. Jan Bałaban 1.1.2.1.3.1. Stefan Bałaban zakonnik 1.1.2.1.3.2. Paweł Bałaban 1.1.2.1.3.3. Józef Bałaban stolnik przemyski 1.1.2.1.3.3.1. Feliks Bałaban 1.1.2.1.3.3.2. Ignacy Bałaban 1.1.2.1.3.3.3. Alojzy Bałaban 1.2. Marcin Bałaban poległ pod Chocimem 1.3. Daniel Bałaban własność: Chorodyń – pow. Łucki + Katarzyna Stupnicka 1.3.1. Anna Bałaban 1.3.2. Aleksandra Bałaban Osoby o nieustalonej genealogii ?? Bałaban ok. 1730 zm. ok. 1780 + Marianna Wisłocka h. Sas ok. 1740 zm. ok. 1790 ?? Bałaban + Aniela Łukaszewicz, ur. 1885, zm. 28.10.1913, poch. Warszawa Bródno Adam Bałaban, udział w rokoszu Zebrzydowskiego 1607 + Maryna Hulewicz Aleksander Bałaban w r. 1676. przyjęty do herbu i rodziny, mieszczanin lwowski, znaczna donacja na wojnę z Turkami Aleksander Bałaban - wzięty do niewoli pod Cecorą, sędzia surrogat winnicki Aleksandra Bałaban ok. 1570 zm. ok. 1620 + Mikołaj Łastowiecki z Łastowiec h. Larysza ok. 1560 zm. ok. 1600 Anastazja Bałaban ok. 1630 zm. ok. 1680 + Eustachy Liniewski z Liniewa h. Liniewski ok. 1650 zm. ok. 1700 Anna Bałaban ok. 1680 zm. ok. 1730 + Sebastian Ławski z Ławska h. Dołęga ok. 1670 zm. ok. 1720 s. Jana i Zofii Kamińskiej Antoni Bałaban W r. 1788. był wice-regentem ziemi Łuckiej Bariera Bałaban h. Korczak najwyższy hetman wojsk tureckich w r. 1465 Bronisław Bałaban, legionista I brygady, znane choć nieustalone pokrewieństwo z rodzinami Fritze, Jaroszewski Bronisław Kleofas Bałaban, ur. 25.09.1890, po 1918 w WP, 1919 kpt piech., 15.8.1924 mjr. piech 36 pp. 1926-31 dowódca batalionu szkolnego w Korpusie Kadetów nr 2 w Chełmnie. 33 pp. 1935 kom. placu w Tarnowskich Górach oddany do dysp. Ministerstwa Poczt i Telegrafów. Medal Niepodległości. [ŻN] Dionizy Bałaban, 1657 władyka - pasterz katedralny Łuck. Dionizy Bałaban, biskup grecko-dyzunicki Łucki i ostrogski, mianowany 1658 r. metropolitą kijowskim Jan Bałaban ur. ok. 1842, pochodził z Głogowa (małopolska), szklarz. Brał udział w powstaniu, wzięty do niewoli 6.1863. Zesłany w głąb Rosji (lub może uciekł do Prus). Przed 13.3.1866 o jego uwolnienie zabiegał ks. Ruczka. [nad. Marta Czerwieniec za: Minika M., Galicjanie-zesłańcy; Ruczka, Życiorys ks. Ruczki, s. 76; Marcinek, Archiwum księdza Ludwika Ruczki, s. 45; "Czas", 1865, nr 245; "Gazeta Narodowa", 1865, nr 257, 1866, nr 60] P. Bałaban, 1928 szewc - Trześniów, woj. lwowskie; [Księga adresowa Polski] Paweł Bałaban, 1910 drukarz we Lwowie [Księga adresowa przemysłu galicyjskiego] Regina Bałaban +(1) kn. Fedor Rożyński +(2) Krzysztof Stachórski h. Ostoja, zm. 1625 Nowosiółki Wincenty Bałaban, ur. 1826, zm. 13.12.1905, sędzia okręgowy, poch. Sambor + Emeryka Swertecka. ur. 1841, zm. 22.4.1903, poch. Sambor [prac. zbior. Inscriptiones funebres ...] |
РОДОВОДИ ШЛЯХТИ > Б >
