МОКОСІЙ-БАКОВЕЦЬКІ  БАКОВЕЦЬКІ - МУКОСІЇ гербу Вукри (Bakowiecki) - волинський рід, що належав до генеалогічного дерева роду Мукосіїв, представниками якого також були Дениски, Шибенські, Новоселецькі.
Nazwisko swoje wzięli od wsi Bakowiec w pow. łuckim, gdzie dziedziczyli w 1569.Rodzina ta wywodzi się od Deniska Mokosiejewicza i jest wspólnego pochodzenia z rodzinami Mokosiejów (Mokosiej, Makosiej) i Denisków (Denisko) tegoż herbu. Литература:
П. М. Кулаковський. Володимирський і Берестейській єпископ Йосиф Баковецький (бл. 1590–1654 РР.) // Наукові записки Серія “Історичне релігієзнавство”. Випуск 4. 125.
Геральдика та сфрагістика Генеалогія
І
Андрій Баковецький Marya Andrzejowa z Bakowiec, wykonała przysięgę wierności 1569 r. po przyłączeniu Wołynia do Korony. (Arch. I. Z R. II).
ІІ
Михайло Андрійович
Павло Андрійович
Іван Андрійович
Остафій Андрійович
Григорій Андрійович
ІІІ
Остафій Михайлович Баковецький (+до 1639)
Криштоф-Щасний (Йосип) Михайлович Баковецький †1655,
єпископ Володимиро-Берестейський 1632–1655.
Криштоф-Щасний Михайлович Мокосій-Баковецький (бл. 1590-1654)
Писар Руської канцелярії в 1616-1626 рр., відповідальний за ведення однієї
книги PM (V-19).
Походив з волинського зем’янського роду (герб “Вукри”), осілого в селі Баківці
Луцького повіту293. У 1629 р. Баківцями володіли його двоюрідні брати Іван, Остафій,
Януш, Миколай і Антон, а сам Криштоф разом з рідним братом Антоном виступає
власником села Порванча294. Отримавши освіту в одній зі шкіл Волині, 1611р. потрапив
на королівський двір295, де до 1616 р. виконував обов’язки руського підписка. З квітня
1618 р. за писарські заслуги Криштоф отримав за королівським привілеєм пожиттєве
право на тримання половини села Колодежна Володимирського повіту296, а 6 листопада
1620 р. - таке ж право на частину села Княжа Луцького-повіту297. 7 березня 1623 р.
Криштоф виступає як, довірена особа двоюрідного брата Остафія298, що може свідчити
про його тісні родинні зв’язки. Пізніше, в бутність К.Баковецького володимирським
владикою, в його оточенні перебувало чимало рідні: Бенедикт, володимирський архідиякон, Ян, організатор наїздів на сусідні володіння, Адам, слуга владики; згідно з
заповітом Остафія, саме Криштоф став опікуном його неповнолітньої доньки Олек
сандри299. 3 1 жовтня 1624 р. Сигізмунд НІ за заслуги надворі іменував його волинським
скарбником300. На волинському сеймику 1624 р. шляхта обрала руського писаря послом
на сейм301. 13 лютого 1625 р., будучи призначеним королем в склад комісії, що мала
виїхати до села Рожнів Остерського староства і там розв’язати багаторічний спір щодо
маетностей Світильнова та інших між З.Єловицьким та Я.Аксаком, Криштоф вперше
виступає як королівський секретар302.
Як палкий прихильник унії волинський скарбник у середині 20-х рр. вступив
в духовний стан, взявши ім’я Иосифа. У 1626 р. він став жидичинським архіманд
ритом303. Інструкція волинського передсеймового сеймику 1638 р. повідомляла, що
заходи стосовно входження у володіння архімандритством Криштоф розпочав здійс
нювати будучи ще світською особою, домігшись відсторонення від нього уніата - отця
Никодима Шибінського304. Ставши архімандритом, Иосиф відразу розпочав “збирати
землі”, належні колись до архімандритствата встановлювати чіткі його межі. Зокрема,
1628 р. відбулося розмежування між маетностями архімандритства та грунтами
шляхтичів Ківерецьких, князів Януша, Олександра і Юрія Заславських305. На сеймі
1629 р. Иосиф проводив наради з Адамом Киселем і ректором віденського православ
ного монастиря святого Духа Иосифом Бобриковичем щодо проведення примиренсь
кого собору між православними та уніатами. їх результатом стало укладення проекту
проведення собору у Львові306.
26 січня 1632 р. К.Баковецький став володимирським і берестейським вла
дикою307. Сеймики волинської шляхти 1632 р. активно протестували проти цього
надання, наводячи як аргумент порушення ним права іncompatibі Iitas (заборони
поєднання посад одній особі), наголошуючи на необхідності обрання владики самою
шляхтою, зрештою, просто прохаючи віддати владицтво іншій особі308. Крім цього, зі
сеймикових матеріалів стає відомо, що Иосиф уже два роки очолював владицтво як
адміністратор309.
Неодноразово владика конфліктував з представниками волинської шляхти та
міщанами, намагаючись відбити в них маєтності, які він вважав відібраними від
володимирського владицтва. Не побоявся вступити в конфлікт з володимирськимстаростою князем Юрієм Заславським, брацлавським каштеляном Матієм Стемпковсь-
khiv , князем Миколаєм Чорторийським та іншими впливовими особами у воєводстві310.
Для здійснення численних наїздів на сусідні маєтності, які він вважав належ
ними до владицтва, створив власне військо, що складалося з бояр, попів, мало власну
музику, очолювалося реґіментарями Яном і Бенедиктом Баковецькими311. Такою по
ведінкою викликав загальне невдоволення волинської шляхта, яка в інструкції своїм
послам на сейм 1638 р. просила короля стримати його протиправну діяльність, бо він
“наступив” на маєтності володимирського земського судді Станіслава Корчмінського
та волинського підстолія Томаша Козики312. Владика лише відступав на деякий час або
переносив свої зацікавлення на земельні володіння інших осіб. У липні 1641 р. Йосиф
наслав своїх слуг на маєтність луцької католицької капітули - село Садів313. З часом
Баковецький став більш раціонально проводити політику збирання земель владицтва,
вичікуючи складення більш сприятливих умов для цього. Показовим у цьому плані є
випадок з селом Десятина Луцького повіту, яке начебто мало належати до владицтва.
Протягом 1630-х рр. воно входило в склад маєткового комплексу луцького старости
Єроніма Харлінського, і володимирський владика якихось претензій йому щодо цього
села не пред’являв. Після смерті старости, у березні 1641 р , Йосиф зикликав на суд
його вдову та неповнолітніх дітей, вимагаючи компенсації 15 тис. кіп литовських грошів
за незаконне володіння селом314.
Володимирський владика, принаймні де-факто, не визнав рішень сейму 1635
р. щодо примирення православних й уніатів та розподілу між ними майна, так само як
і результатів діяльності королівської комісії, що 19-24 жовтня 1635 р. проводила розподіл
церковного майна у Володимирі. Відразу ж після завершення роботи цієї комісії Йосиф
25 жовтня організував напад біля переправи через Буг на володимирських православних
міщан, що везли свої товари до Торуні315.
ЗО жовтня 1636 р., після смерті луцького уніатського владики Єремії Поча-
повського і збройного оволодіння владицтвом по ньому Атанасієм Пузиною, король
віддав Баковецькому в тимчасове завідування луцько-острозьку єпархію, що 7
листопада 1637 р. потвердив київський митрополит Рафаїл Корсак і того ж дня подав
єпархію Йосифові316. Володимирський владика тримав єпархію до 1638 р., коли король
повернув її А.Пузині317. Отримавши звістку про це королівське рішення, Баковецький
у жовтні 1637 р. вилучив документи та ряд цінних речей, що зберігалися у луцькій
кафедральній церкві Іоанна Богослова, і перевіз їх в маєтність, належну Жиди-чинському архімандритству, - Городок. А.Пузина неодноразово позивав його до луць
кого гродського суду, але він ігнорував позови і до суду не з’являвся318. Волинський
сеймик 1639 р. наказував своїм послам на сейм вимагати повернення вивезених речей
і документів А.Пузині319. Йосиф не вперше застосовував подібний метод боротьби зі
своїми конкурентами. Ще в березні 1633 р., після королівського призначення А.Пузини
луцьким православним владикою та жидичинським архімандритом, володимирський
владика вивіз з архіву Жидичинського монастиря, поряд з цінними речами, королівські
привілеї, судові декрети та інші документи до своєї кафедри у Володимирі320. Володи
мирський владика добре знався на тому, як можна було заплутати цю справу. У жовтні
наступного року він позвав А.Пузину та жидичинського архімандрита Пархомія Свансь
кого до суду про нібито затримання ними у монастирі документів, належних йому як
владиці321. Про те, що це була спроба дезорієнтувати королівську адміністрацію щодо
суті справи свідчить факт передачі 21 липня 1639 р. володимирським владикою ки
ївському митрополитові Р.Корсаку всіх забраних ним речей з Жидичинського монас
тиря322.
Періодично володимирський владика виконував обов’язки прототронія
київського митрополита. У 1634 р. документи фіксують його як прототронія київського
митрополита Иосифа Веляміна Рутського323; 1646 р. він згадується як прототроній
київського митрополита Антонія Селяви. Займаючи посаду володимирського і берес
тейського владики, Баковецький звільнив маєтності владицтва від численних боргів, а
також перетворив свою кафедру у Володимирі у сильну оборонну споруду, так, що
татари у 1653 р. не змогли її взяти324. Укріплення кафедри розпочалося 1640 р.; були
зведені нові фундаменти, збудовані на них покої. При цьому владика відторгнув частину
міської землі, фактично перегородив найкоротшу дорогу з міста до міських млинів325.
Протягом 1635-1637 рр. він організував проведення докладної візитації володимирсько-
берестейської єпархії. При цьому проявився його досвід роботи в королівській
канцелярії: він перший в практиці діяльності уніатських владик запровадив практику
документування візитаційних чинностей. Намагався також реформувати інститут
канонічних візитацій шляхом позбавлення його судових та синодальних функцій326.
Особиста земельна власність володимирського владики була невеликою. Крім
вищезгаданих часток у селах Колодежна й Княжа, якими володів пожиттєво, йому
належали частки в селі Порванча Луцького повіту. У квітні та листопаді 1638 р. власники
цього села Федір Білостоцький з дружиною та Павло Порванецький уступили йому свої частки327. Це були невеликі частки, оскільки у 1648-1649 рр. на них було 8 димів328.
У серпні 1653 р. Йосиф за 1320 злотих викупив ще й частину Габріеля Порванецького
у Порванчі, яку до цього тримав правом застави329. Ймовірно, як приватна особа мав
власний двір у Луцькому окольному замку330. Основну увагу приділяв Баковецький
земельній власності спочатку жидичинського архімандритства, а потім володимирського
владицтва, які здавав в оренду. При цьому такий важливий для Иосифа конфесійний
фактор відступав на задній план: у 1634 р. здавав в оренду села владицтва - Квасів
Луцького повіту та Тишкевичі й Полупанщина у Володимирському повіті Адамові й
Миколаєві Киселям, а у 1638 р. - село Городок Володимирського повіту ще одному
лідерові православної волинської шляхти князеві Григорієві Четвертинському331. 28
липня 1632 р. від свого та володимирської капітули імені заставив луцькому митникові,
євреєві Якубові Геркевичу три плаци на Жидівській вулиці у Луцьку332. Разом з володи-
мирською капітулою владика виступав кредитором, що дозволяло економічно експлу
атувати заставлені села боржників333. Економічні інтереси владицтва відстоював не лише
перед приватними особами чи установами інших конфесій, а й перед державою. У
1632 р. Йосиф відмовився сплатити волинському поборці Габріелеві Гулевичу з жиди-
чинських маетностей три ланових побори в сумі 82 злотих і 15 грошів, за що коронним
трибуналом був засуджений на баніцію334.
Помер Криштоф (Йосиф) Баковецький улітку 1654 р.
Спочатку Баковецький (тоді ще як світська
людина з іменем Криштоф-Щасний) потрапив на королівський двір,
де сягнув посади руського писаря і королівського секретаря. Ці посади
дали можливість Баковецькому поліпшити свій майновий статус і на-
віть отримати уряд волинського скарбника14. Однак Криштоф-Щасний
об’єктивно оцінював свої шанси подальшої світської кар’єри як незначні
або ж, принаймні, такими, що вимагали довгого часового плеча. Тому він
охоче прийняв пропозицію Й. Мороховського щодо свого висвячення у
духовний стан. Незабаром після висвячення Йосиф став архімандритом
одного з найбагатших монастирів – Жидичинського15. Це, певною мі-
рою, задовольнило його амбіції як нащадка впливово панського роду –
тепер як настоятель монастиря він міг обмежено розпоряджатися його
маєтностями, що підвищувало особистий майновий статус Йосифа. Але
його плани, безумовно, сягали більших кар’єрних висот. У 1631 р. помер
Й. Мороховський і, відповідно, звільнилася кафедра володимирського
і берестейського владики. Після тривалої закулісної боротьби Йосиф за
підтримки короля Сигізмунда ІІІ отримав у 1632 р. цю кафедру16. В юрис-
дикції владики опинився Берестейський крилос, який повністю зна-
ходився у межах Великого князівства Литовського. Тут спостерігалося
жорстке протистояння уніатів та православних. Згідно виданих у 1633 р.
Владиславом IV «Пунктів заспокоєння народу руського», православним
мали бути передані церква Різдва Пресвятої Богородиці у Бересті, церква
св. Федора Тирона у Пінську, Богоявленська церква у Більську та церква
Різдва Пресвятої Богородиці у Кобрині17. Пізніше король вирішив пе-редати православним ще ряд храмів у Берестейському крилосі, зокрема
Спаську церкву в Дорогичині, храми у Клещелях, Лосичах, Парчові (всі
на захід від Берестя) та в селах, розташованих поблизу Більська. Попри
таке розпорядження короля та навіть уведення королівськими комісара-
ми православних у володіння цими церквами Баковецький організову-
вав всілякі юридичні й позаюридичні перешкоди. Тривали затяжні судо-
ві процеси, організовувалися напади уніатів на передані православним
храми18.
Всім цим діям Баковецький надавав суттєву юридичну підтримку.
Уніати підкріпляли свої дії декретами різних судів (гродських, трибуналь-
ських, асесорських), винесеними на їх користь. Спроба православних у
судовому порядку переглянути їх результати наштовхувалась на саботаж
місцевих гродських і земських урядників, що мав місце не без впливу
Йосифа. Судді не визнавали у цих справах юрисдикцію своїх повітових
судів, а відсилали їх на судження до уніатського митрополита. Зрозуміло,
на чию користь він мав винести рішення. Від останнього апеляція до-
пускалася лише до Римської курії, що ставило православних у безвихідну
ситуацію. Луцький і острозький православний владика А. Пузина з жа-
лем зазнав, що така апеляція заборонена у Речі Посполитій навіть для ка-
толиків19. Протистояння тривало аж до кінця 1640-х рр., коли під тиском
козаків уніати змушені були визнати фактичне володіння православних
цими та деякими іншими церквами у Берестейському крилосі.
З діяльністю Баковецького у Бересті пов’язаний випадок, який набув
символічного значення серед послідовників унії. Його у 1664 р. описав
холмський єпископ Яків Суша і, на його думку, він свідчив про відда-
ність Баковецького справі унії і навіть його підтримку з боку вищих сил.
Йосиф на початку квітня 1636 р. перебував у Бересті з огляду на роботу
комісії, що мала розподілити місцеві храми між православними і уніата-
ми. Він особисто намагався перешкодити цьому процесу.
Інакшої точки дотримувався кальвініст і відомий протектор право-
славних белзький воєвода Рафал Лещинський, який вже у 1632 р. спри-
яв відібранню в уніатів берестейської церкви св. Симеона. Він, маючи
мандат королівського комісара, планував за підтримки місцевих право-
славних відібрати від Берестейської кафедри якісь храми. За повідомлен-
ням Я. Суші, напередодні цієї передачі Рафал увечері, сидячи у кріслі,
закричав, упав і помер. Як наслідок, православні наступного дня, вва-
жаючи це поганим знаком, відмовилися від захоплення церковних спо-руд20. Хоча, цілком зрозуміло, що у повідомленні Суші є спроба тво-
ренні легенди про обраність Унійної церкви, присутність у цій легенді
Баковецького свідчить про його цілковиту вписаність у запропоновану
Сушею метрику становлення цієї церкви.
При Берестейському кафедральному соборі, значною мірою, зусил-
лями Баковецького була сформована солідна бібліотека, яка, однак, во-
сени 1648 р. була втрачена владикою під час його переїзду (фактично –
втечі) подалі від антиурядових дій козаків в околицях Берестя21.
292 Boniecki A. Herbarz Polski. 1899. T. I. S. 84; Słupnicki H. Herbarz Polski i imionospis zasłużonych
w Polsce ludzi wszytkich stanów i czasów. Lwów, 1855. T. 1. S. 11-12.
294 Архив ЮЗР. 1890. Ч. VII. T. 2: 1471-1664. C. 427; Баранович О. Залюднення... C. 67.
295 Stephanowski C. Zgromadzonych wod Pochwała we trzech rzekach daru bożego, to iest w oczystym
kleynocie zmarłego, jaśnie przewielebnego Jego Mci oy[ca] Józefa Mokosi Bakowieckiego, episkopa włodzi.mierskiego i brzestyańskiego. Kraków, 1655. S. 9-10.
296 РГАДА. Ф.389, on. 1, д. 209, л. 7об.-8.
297 Там же. Л. 125-125об.
298 Там же. Д. 208, л. 28об.-30.
299 ЦДІАК, ф. 25, on. 1, спр. 195, арк. 115-116; спр. 197, арк. 641зв.-643; спр. 229, арк. 780зв.-783.
300 РГАДА, ф. 389, on. 1, д. 209, л. 376об.-377об.
101 Seredyka J. Parlamentarzyści drugiej połowy panowania Zygmunta III Wazy. Opole, 1989. S. 74.
302 РГАДА. Ф.389, on. 1, д. 209, л. 408.
303 Encyklopedia Katolicka. Lublin, 1973.T. l.S . 1270. Тут наводиться інформація, що К.Баковецький
отримав уряд жидичинського архімандрита ще в 1619 р., але реально ним став у 1626 р.
w Архив ЮЗР. Ч. II. Т. 1. С. 241.
305 Biblioteka Czartoryskich w Krakowie, oddz. rękopisów, rkps 2 4 6 8 IV, k. 153-154.
306 Жукович П. Сеймовая борьба... Вып. 5. С. 182-183.
31,7 Encyklopedia Katolicka. Т. 1. S. 1270; Архив ЮЗР. Ч. І. Т.6. С. 647-648; Boniecki A. Herbarz
Polski. Т. I. S. 84.
308 Архив ЮЗР. Ч. II. Т. 1. С. 190,203-204; ЦЦ1АК, ф. 25, on. 1, спр. 183, арк. 118.
309 Архив ЮЗР. Ч. II. Т. I. С. 190.
310 Архив ЮЗР. 1876. Ч. VI: Акты об экономических и юридических отношениях крестьян в
XVI-XVIII вв. Т. 1: 1498-1653. С. 503-511; Ч. I. Т. 6. С. 700-703; ЦДІАК, ф. 25, on. 1, спр. 181, арк.
678зв.-679; спр. 182, арк. 64-64зв.
3.1 ЦЦ1АК, ф. 25, оп. 1,спр. 195, арк. 115-116.
3.2 Архив ЮЗР. Ч. II. Т. 1. С. 246-247.
313 ЦДІАК, ф. 25, on. 1, спр. 227, арк. 3 12зв.—3 15.
314 Там само. Спр. 226, арк. 523-524зв.
315 Там само. Спр. 197, арк. 580—581 зв.
3.6 Там само. Спр. 206, арк. 1028-1029зв., 1044-1045зв.; спр. 208, арк. 483зв.—485.
3.7 Грушевський М. Історія України-Руси. Т. VIII—1. С. 199.
3.8 ЦДІАК, ф. 25, on. 1, спр. 208, арк. 315; спр. 218, арк. 388зв.-391 зв.
3.9 Архив ЮЗР. Ч. II. Т. 1. С. 255.
320 Dzięgielewski J. О tolerancję dla zdominowanych. Polityka wyznaniowa Rzeczypospolitej w
latach panowania Władysława IV. Warszawa, 1986. S. 75; ЦДІАК, ф. 25, on. 1, cnp. 185, арк. 576-577.
321 ЦДІАК, ф. 25, on. I, спр. 194, арк. 857-859зв.
322 Там само. Спр. 219, арк. 117-118.
323 Там само. Спр. 193, арк. 1028зв.-І029зв.
324Boniecki A. Herbarz Polski. Т. I. S. 84; Święcki T. Historyczne pamiątki... T. 1. S. 5; Stephonowski
C. Zgromadzonych wod Pochwała... S. 11, 13.
325 ЦДІАК, ф. 25, on. 1, спр. 222, арк. 810-81 Ізв.
326Скочиляс І. Генеральні візитації... С. 55-56.
327 ЦДІАК, ф. 25, on. 1, спр. 212, арк. 693-696; спр. 213, арк. 663зв.-669.
32Х Архив ЮЗР. Ч. VII. T. 2. С. 427.
329 ЦДІАК, ф. 25, on. 1, спр. 215, арк. 286зв.-287.
330 Там само. Спр. 181, арк. 460зв.
331 Там само. Спр. 193, арк. 349-350, 767зв.-769зв.; спр. 214, арк. 383зв.-384.
332 Там само. Спр. 183, арк. 740зв.-741зв.
333Головата Н. Торговельно-грошові операції в економічній діяльності церкви у другій половині
XVI - на початку XVII ст. // Україна в Центрально-Східній Європі. Студії з історії XI—XVIII століть. Київ,
2000. С. 170.
334 ЦДІАК, ф. 25, on. 1, спр. 188, арк. 471 зв.—473.
14 Кулаковський П. Канцелярія Руської (Волинської) метрики 1569–1673 рр. Студія з
історії українського регіоналізму в Речі Посполитій / П. Кулаковський . – Острог; Львів,
2002. – С. 165–169. 15 Горін С. Жидичинський Свято-Миколаївський монастир (до середини XVII сто-
річчя) / С. Горін. – К.: Майстерня книги, 2009. – С. 102–108. 16 Довбищенко М. В. Волинська шляхта у релігійних рухах... – С. 194. 17 Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej polskiej z archiwum tak zwanego Ber.nadyńskiego we Lwowie. – Lwów: W drukarni zakładu narod. im. Ossolińskich, 1868. – T. I. –
S. 52–55; Dzięgielewski J. O tolerancję dla zdominowanych. Pokityka wyznaniowa Rzeczypo.spolitej w latach panowania Władysława IV / J. Dzięgielewski. – Warszawa: Państwowe Wydaw.nictwo Naukowe, 1986. – S. 71–77; Археографический сборник документов, относящихся
к истории Северо-Западной Руси. – Вильна: Типография А. Г. Сыркина, 1890. – Т. 11. –
С. 12–14.
18 Див. наприклад: Центральний державний історичний архів України в Києві (да-
лі – ЦДІАК), ф. 25, оп. 1, спр. 260, арк. 498–501. 19 Там само. – Арк. 499–500.
20 Littterae episcoporum historiam Ucrainae illustrantes / Ed. A. Welykyj. – Romae: PP.
Basiliani, 1973. – Vol. 2. – P. 312; Harasiewicz M. Annales Ecclesiae Ruthenae / M. Harasie.wicz. – Leopoli: Typis instituti Rutheni Stauropigiani, 1862. – P. 318; Radzywiłł A. S. Pamiętnik
o dziejach w Polsce / A. S. Radzywiłł. – Warszawa: Państwowy Instytut Wydawniczy, 1980. –
T. 1: 1632–1636. – S. 529. 21 Центральний державний історичний архів України у Львові, ф. 201 (Греко-католицька митрополича консисторія, м. Львів), спр. 762, арк. 11–12.
Антоній Михайлович Баковецький
У першій половині 1620-х рр. підписком Руської канцелярії виступає Антоній
М ихайлович Б ак о вец ьк и й , брат (ймовірно, молодший) К риш тофа-Й осифа
Баковецького, майбутнього володимирського й берестейського владики. Без сумніву,
саме завдяки підтримці брата Антоній потрапив на королівський двір; разом з ним
його й залишив. Не вирізнявся він й лідерськими якостями та організаційним талантом
брата, тому кар’єри надворі чи поза ним так і не зробив. Якщо брат, ставши спочатку
волинським скарбником, потім жидичинським архімандритом, зрештою, владикою,
став примітною особою на Волині, то Антоній повернувся в родинні Баківці, де, крім
нього, мали свої наділи його брат, дядьки Остафій та Григорій, стриєчний брат Ян,
луцький підкоморій Юрій Гулевич446.
Як і вся малоземельна шляхта, Антоній запекло “чубився” зі своїми сусідами
за кожен клапоть землі. У 1629 р. його за нанесення ран позвав до суду Павло
Свіцінський; у тому ж році його й брата викликав до суду на предмет порушення меж
між володіннями Ю.Гулевич447. Непросто складалися у колишнього руського підписка
й стосунки з родичами. У червні 1632 р. він скаржився у луцькому гродському уряді на
Миколая Остафієвича Баковецького за поранення в Баківцях двох його челядників, у
червні 1634 р. - на дружину Михайла Остафійовича Баковецького Єву Воютинську за
напад на будинок його підданого в тих самих Баківцях448. Антоній поводився аналогічно:
у травні 1634 р. на нього скаржився Миколай Григорович Баковецький, звинувачуючи
в пораненні свого підданого у тому ж селі; у серпні цього ж року він мусив віддати
Миколаю Остафійовичу Баковецькому кобилу з лошам замість кобили з лошам
останнього, вбитих ним на полі449. Дрібні конфлікти між родичами не заважали їм час
від часу солідарно виступати в конфліктах проти третіх осіб: 28 червня 1632 р. проти
Миколая Остафійовича, Антонія, Миколая Григоровича та Адама Баковецьких
протестував у луцькому гродському уряді брацлавський каштелян Матей Стемп-
ковський, звинувачуючи їх у вилові ними риби у його ставі села Рикани Луцького повіту
й нанесенні цим шкод на 1 тис. кіп литовських грошів450.
Взагалі родинні зв’язки немало важили для Антонія, раз він з братом доклав
всіх зусиль, щоб викупити з турецької неволі свою сестру Магдалену. Братам для
реалізації цього довелося залізти в борги: ще в 1630 р. вони залишалися винні Григорієві Роздальському 500 червоних злотих451. Магдалена як могла віддячила своїм братам,
відмовившись на їхню користь у травні 1632 р., після одержання посагу й оправи (7
тис. злотих), разом зі своїм чоловіком Олександром Сербиновичем-Кобецьким, від всіх
батьківських і материнських маетностей, на які претендувала452. На початку 1640-х рр.
Антоній здійснив купівлю ряду часткових земельних володінь у різних селах. У 1641 р.
він купив половини сіл Дуліби та Туричани Володимирського повіту, приблизно тоді ж
- частку в селі Порванча Луцького повіту453. Після цього переїхав з Баківців до Порванчі,
де затято конфліктував з Порванецькими. Інколи протистояння виходило за межі села:
за версією колишнього руського підписка, у серпні 1641 р. Порванецькі робили засідки
по дорозі на Луцьк, щоб перешкодити йому внести протестацію на них до луцьких
гродських книг454. У довготривалому конфлікті Антоній здобув більше. У 1649 р. він
володів у Порванчі 19 димами і ще 25 спільно з братом455. У жовтні 1653 р. він розширив
свою частку за рахунок володінь Федора Порванецького і його дружини Олександри з
Баковецьких456. На початку 1650-х рр. Антоній виступає як позикодавець. Зокрема, у
1652 р. він позичив 5 тис. злотих Войцєхові Млодзяновському під заставу його села
Підбережжя Луцького повіту з умовою сплати 500 злотих щорічно457. Антоній був
одружений з Богданною Іванівною Ржищевською, шлюб з якою взяв у 1631. р.458 Швидше
всього, дітей від цього шлюбу не було.
Антоній практично не використовував у житті навички, отримані в королівській
канцелярії. Малі шляхетські втіхи: полювання (часто їздив з яструбом у руці), зброю,
коштовних коней - любив настільки, що, напевно, через це відмовився від духовної
кар’єри при братові, де не один з Баковецьких зайняв достойне місце у свиті, навіть
отримав якусь церковну посаду.
446 ЦЦІАК, ф. 25, on. 1, спр. 205, 537-538об.
447 ЛНБ, від. рукописів, ф. 5, спр. II 7444, ч. III, арк. 435.
44Х ЦДІАК, ф. 25, on. 1, спр. 181, арк. 574-575; спр. 193, арк. 442-442зв.
449 Там само. Спр. 193, арк. 114зв.-115, 121-122, 721зв.-722.
450 Там само. Спр. 181, арк. 678зв.-679.
451 ЛНБ, від. рукописів, ф. 5, спр. II 7444, ч. НІ, арк. 435.
452 ЦДІАК, ф. 25, on. І, спр. 183, арк. 514—5 14зв.
452 ЛНБ, від. рукописів, ф. 5, спр. II 7444, ч. IV, арк. 212; ЦДІАК, ф. 25, on. 1, спр. 227, арк.
ЗбІзв.-ЗбЗ.
454 ЦДІАК, ф. 25, on. 1, спр. 200, арк. 55зв.-56зв.; спр. 227, арк. ЗбІзв.-ЗбЗ, 386-390,420-421зв.,
426-4263В.
455 Архив ЮЗР. Ч. VII. Т. 2. С. 427,428.
456 ЦДІАК, ф. 25, on. І, спр. 215, арк. 303-303зв.
457 Там само. Арк. 279-279зв.; спр. 186, арк. 152-153.
458 ЛНБ, від. рукописів, ф. 5, спр. II 7444, ч. IV, арк. 212.
Василь (Бенедикт) Михайлович? Баковецький †1658,
архідиякон Володимирської єпископії
Одним з найбільш наближених співпрацівників Йосифа Баковецького був його двоюрідний брат Василь (після висвячення – Бенедикт)22. В 19 років він вступив до василіанського ордену (1622 р.)23, а з номінацією Йосифа на жидичинську архимандрію опинився в його оточенні24. Наприкінці 1635 – на початку 1636 рр. Бенедикт зафіксований як законник Віленського василіанського монастиря св. Трійці25. Втім його кар’єра у Вільні була короткотривалою, оскільки незабаром Бенедикт став одним з сподвижників Й. Баковецького, вже як володимирського і берестейського владики. Він виконував різні, в тому числі й «делікатні» (наїзди на маєтки тощо), доручення двоюрідного брата. Відтепер його діяльність зосереджувалася переважно на Волині. Восени 1652 р. Бенедикт став настоятелем Жидичинського монастиря і залишався ним, принаймні, до весни 1658 р.26.
22 Похвальну характеристику Бенедикта, що вийшла й василіанського середовища див.: Життєписи Василіян / Упорядн. Й. Скрутень // Записки чина св. Василія Великого. – Жовква, 1927. – Т. IІ. – С. 385–386.
23 Rudomic W. Genealogia Iosephi A Bakowce Mokosiey Bakowiecki / W. Rudomic. – Za.mosci: In Typographia Academiae, 1648. – K. D3.
24 Горін С. Жидичинський Свято-Миколаївський монастир... – С. 106–107; під тим самим роком фіксує Бенедикта як ченця цього монастиря і М. Довбищенко – див.: Довбищенко М. Волинська шляхта у релігійних рухах... – С. 679.
25 ЦДІАК, ф. 26,оп. 1, спр. 38, арк. 155; Горін С. Жидичинський Свято-Миколаївський монастир… – С. 129, 141; Львівська національна наукова бібліотека ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 5 (Оссолінські), спр. 7444 (Papiery Wacława Rulikowskiego), т. III, сz. 1, к. 428.
26 Горін С. Жидичинський Свято-Миколаївський монастир… – С. 137; Національно-
визвольна війна в Україні 1648–1657. Збірник за документами актових книг / Упорядн.
Л. А. Сухих, В. В. Страшко. – К.: ЗАТ «Випол», 2008. – С. 643.
Олександр Михайлович Баковецький
Григорій Михайлович Баковецький
Дмитро Михайлович Баковецький
Олександра Михайлівна Баковецька
Магдалена Михайлівна Баковецька
Миколай Остафійович Миколай Григорович
IV генерація
Вікторин Олександрович
Самуель Олександрович
Костянтин Дмитрович
Криштоф Дмитрович Іван внук або Остафія Андрійовича або Григорія Андрійовича Остафій внук або Остафія Андрійовича або Григорія Андрійовича Антон внук або Остафія Андрійовича або Григорія Андрійовича ?Ян внук або Остафія Андрійовича або Григорія Андрійовича Paweł, dziedzic Bakowiec w powiecie łuckim, 1583 r. (Jabł.). Krzysztof, pisarz kancelaryi wiel. koronnej, 1622 roku. (M. 346 L 19). Józef, archimandryta żydyczyński, został 1632 roku władyką włodzimierskim i brzeskim (unickim), a 1646 roku prototronim metropolity kijowskiego. (Czerniech. f. 94). Dobra biskupie, wielkimi długami obciążone, oswobodził i katedrę swoją zamkiem i wałami opasał. Benedykt, archimandryta żydyczyński, umarł 1658 r. (Sig. I. f. 7). Fedora, wdowa po Stanisławie Bonieckim, 1611 r. żona Jerzego Wołkowa. (Woł. VII. L. f. 10). Wiktoryn, żonaty z Zofią Horyszowską, i Samuel, żonaty z Apolonią Dzikówną, synowie Aleksandra; Konstanty, żonaty z Teodorą Hulewiczówną, i Krzysztof, synowie Dymitra, a synowcowie i sukcesorowie [nieznany ojciec poniższego rodzeństwa] Benedykta, archimandryty żydyczyńskiego, procesują się 1688 r. z Antonim, synem Łukasza, i innymi sukcesorami ks. Józefa, biskupa włodzimierskiego, o unieważnienie jego testamentu. (bracł. XIV. f. 673). Wiktoryn, właściciel Pniewna, żonaty 1667 r. z Katarzyną Poluszyńską (Akta XXIII). [Z tomu Uzupełnień, s. 61:] Żyjący w początkach XVII-go wieku Józef Bakowiecki, skarbnik wołyński, miał syna Jana, tytułującego się podstolim lubelskim, który w 1652 r. nabył od Więckowskiego Torków, w województwie bracławskiem (Gr. Winnickie). Bazyli Mokosiej Bakowiecki, syn Jana, odstąpił w 1721 r. powyższe dobra, synowi Andrzejowi (Gr. Winnic. z 1722 r.), którego syn Taras, sprzedał je w 1777 r. Siekierzyńskiemu (Zs. Bracł.). ¶ Marek, syn Tarasa, ur. 1758 r. (metr. w Zamiechowie), paroch ritus graeci w Luszniewatej, zmarły 1826 r.; miał trzech synów: Józefa, Eudokima i Jana. ¶ Józef, ur. 1793 r., z synami: Herasimem, ur. 1823 r., Piotrem, ur. 1830 r. i Aleksandrem, ur. 1833 r., wylegitymował się ze szlachectwa w gubernii podolskiej 1857 r. Herasima córka Prakseda. ¶ Eudokim, ur. w 1801 r., paroch r. gr. w Luszniewatej, z synami: Andrzejem, ur. 1828 r. i Michałem, ur. 1836 r., legitymował się tamże 1857 r., a Andronik, ur. w Luszniewatej 1867 r. i Iwan, ur. w Kapitańce, gubernii chersońskiej, 1869 r., synowie Michała, w 1883 r. ¶ Jan, ur. 1804 r., z synami: Narcyzem, ur. 1837 r., Mikołajem, ur. 1839 r., Kalikstem, ur. 1841 r. i Wiktorem, ur. 1844 r., legitymowali się tamże 1853 r. ¶ Wiktor, zmarły 1877 r., zaślubił w 1873 r. bar. Elżbietę Uexküll-Gyllenband, córkę bar. Ludwika Augusta, pułkownika wojsk cesarsko-rosyjskich (Spis. i Teka I. Poraja). Напевно, що з ініціативи Й. Мораховського після його смерті на кафедру в 1632 р. був призначений Йосиф Баковецький, який останні
два роки життя свого попередника виконував обов’язки адміністратора
єпархії [24, c. 190]. Життя і діяльність цього церковного діяча і є пред-
метом нашої розвідки.
Криштоф-Щасний Мокосій Баковецький був сином Михайла Андрійовича, що походив з волинського зем’янського роду гербу “Вукри”, осілого в селі Баківці Луцького повіту [43, s. 84; 46, s. 11–12]. Сучасна
дослідниця генеалогії волинської шляхти Ірина Ворончук на підставі
актових джерел нарахувала дев’ять дітей Михайла: сім синів (Остафій,
Криштоф-Щасний, Бенедикт, Олександр, Григорій, Антоній, Дмитро)
та дві доньки (Олександра й Магдалена) [31, c. 263]. Вже цього було б
достатньо, щоб майбутні землевласницькі претензії Криштофа-Щасно-
го виглядала примарними. Але понад то, його батько мав чотирьох бра-
тів, у яких були свої діти. І всі вони були претендентами на свою частку
в Баківцях. Так, у 1629 р. Баківцями володіли двоюрідні брати Кришто-
фа-Щасного Іван, Остафій, Януш, Миколай і Антон, а сам Криштоф
разом з рідним братом Антоном виступає власником села Порванче [26,
c. 427; 30, c. 67]. Відтак, Криштофу-Щасному належало гідно вписатися
до регіональної еліти іншими шляхами – або внаслідок вдалої військо-
вої кар’єри, або в результаті отримання практичної юридичної освіти,
або ж обравши духовну кар’єру.
Як повідомляє автор панегірика в його честь Кипріян Стефановсь.кий, Криштоф-Щасний отримав освіту в одній зі шкіл Волині, а
1611 р. потрапив на королівський двір [28, s. 9–10]. Тут, на дворі, він до
1616 р. виконував обов’язки руського підписка в королівській канце-
лярії. Саме там Кшиштоф-Щасний отримав доволі добрі юридичні зна-
ння (у канцеляріях тоді студіювали юридичну практику) та діловодні
навики. У 1616 р. він став писарем Руської канцелярії – структурного
підрозділу королівської канцелярії, який опікувався виданням королів-
ських документів щодо українських воєводств Речі Посполитої (Волин-
ського, Київського і Брацлавського) та фіксацією рішень центральних
судів (сеймового, асесорського і реляційного), в яких сторони представ-
ляли ці ж воєводства. На цій посаді наш герой перебував до 1626 р. і був
відповідальним за ведення однієї з книг Руської метрики [39, c. 165].
Посада руського писаря не приносила великих прибутків, але від-
кривала перед Криштофом-Щасним істотні лобістські можливості. З
одного боку, це визначалося близькістю до королівського оточення –
канцлера, підканцлера, які були керівниками канцелярії, і, меншою мі-
рою, до самого короля, з іншого, зацікавленністю багатьох впливових
у країні осіб в тому, щоб мати на дворі свої “вуха й очі”, а для цього писарі підходили якнайкраще – частина з них постійно супроводжувала
короля навіть під час його подорожей чи військових походів. Як наслі-
док, вдячні зацікавлені особи за одержану інформацію чи бланки позо-
вів віддячували матеріально. Паралельно писарі через шефів канцелярії
клопоталися про винагородження своєї служби правами на маєтності,
номінаціями на посади тощо. І часто досягали бажаної мети.
Не був виключенням і Криштоф-Щасний. 3 квітня 1618 р. з фор-
мулюванням “за писарські заслуги” він отримав за королівським при-
вілеєм пожиттєве право на тримання половини села Колодежна Воло-
димирського повіту [2, л. 7об.–8.], а 6 листопада 1620 р. – таке ж право
на частину села Княжа в Луцькому повіті [2, л. 125–125 об.]. 31 жов-
тня 1624 р. Сигізмунд ІІІ за заслуги на дворі іменував його волинським
скарбником [2, л. 376 об.–377 об.]. Зростав авторитет Криштофа-Щас-
ного і серед волинської шляхти – на сеймику 1624 р. шляхта обрала
руського писаря послом на сейм [45, s. 74]. 13 лютого 1625 р., будучи
призначеним королем в склад комісії, що мала виїхати до села Рож-
нів Остерського староства Київського воєводства і там розв’язати ба-
гаторічний спір щодо маєтностей Світильнова та інших між київським
стольником Захаром Єловицьким та київським земським суддею Яном
Аксаком, Криштоф-Щасний вперше виступає як королівський секретар
[2, л. 408].
Перебуваючи на королівському дворі Кшиштоф-Щасний підтриму-
вав тісні зв’язки з своїми кревними. 7 березня 1623 р. він зафіксований
як довірена особа двоюрідного брата Остафія [1, 28 об.–30.]. Згодом,
не без його інтервенції, Остафій став володимирським войським, а 3
березня 1625 р. король Сигізмунд ІІІ дозволив йому на селищі Липове
в Чернігово-Сіверщині осадити на магдебурзькому праві місто з мож-
ливістю проведення двох ярмарків щорічно та одного торгу в тиждень
[2, л. 439–441; 27, с. 56–57; 38, с. 68.]. Пізніше, в бутність Баковецького
володимирським єпископом в його оточенні перебувало чимало рідні:
Бенедикт, володимирський архідиякон, Ян, організатор наїздів на су-
сідні володіння, Адам, слуга єпископа; згідно з заповітом Остафія, саме
Криштоф став опікуном його неповнолітньої доньки Олександри [10,
арк. 115–116; 11, арк. 641 зв. – 643; 21, арк. 780 зв. – 783].
Як палкий прихильник унії волинський скарбник у середині
1620–х рр. вступив в духовний стан, взявши ім’я Йосифа. У 1626 р. він
став жидичинським архімандритом Щоправда, польський дослідник
Л. Бєньковський ствердив невідомо на основі яких джерел, що Бако-
вецький отримав уряд жидичинського архімандрита ще в 1619 р., а ре-
ально ним став у 1626 р. [42, s. 1270].
Інструкція волинського передсеймового сеймику 1638 р. повідо-
мляла, що заходи стосовно входження у володіння архимандрією Кри-
штоф-Щасний розпочав здійснювати будучи ще світською особою, до-мігшись відсторонення від неї уніата – отця Никодима Шибинського
[24, c. 241]. Останній був звинувачений за декретом митрополичого
суду восени 1625 р. у триманні наложниць для себе в монастирі, вбив-
стві підданого, роздачі монастирських маєтностей на шкоду Церкві [33,
c. 86; 36, c. 677]. Після схвалення цього рішення монастирським ма-
єтностям були нанесені значні шкоди. Зокрема, отець Никодим велів
забрати у жидичинських підданих худобу й інше рухоме майно та ви-
везти у маєтність свого батька Яна Шибинського. Крім цього, колиш-
ній архімандрит позичив “для прочитання” монастирський поменник
київському каштеляну Гаврилові Гойському, який вивіз його до своєї
маєтності Гощі [34, c. 102–103]. Цей поменник мав не лише поминальне
значення і був реліквією для монастиря; у ньому були зафіксовані всі
пожертви монастирю. Таким чином, Н. Шибинський хотів приховати
можливі вилучення матеріальних цінностей після свого засудження.
Ставши архімандритом, Йосиф відразу розпочав “збирати землі”,
належні колись до архимандрії, та встановлювати чіткі її межі. Зокре-
ма, 1628 р. відбулося розмежування між маєтностями монастиря та
ґрунтами шляхтичів Ківерецьких, князів Януша, Олександра і Юрія
Заславських [22, k. 153–154]. Принагідно слід зауважити, що ще в січні
1623 р. між Н. Шибинським та К. Баковецьким були дружні, приятель-
ські відносини. Саме руському писарю “яко брату своєму” жидичин-
ський архімандрит довірив представляти інтереси монастиря в судових
процесах [34, c. 96].
Тепер новопризначений архімандрит розпочав “очищення” монас-
тирських володінь від ставлеників, як він вважав, свого попередника.
З його ініціативи були частково замінені державці монастирських во-
лодінь. Так, село Боголюбе було передане Яну Мокосію Баковецькому,
село Рокині – Олександру Мокосію Баковецького, а брат архімандрита
Антоній здійснив спробу витиснути з оренди монастирських сіл Же-
лізці й Жабче батька попереднього архімандрита Яна Шибинського.
Останньому в результаті збройного нападу, керованого А. Баковець-
ким, залишився лише двір у Жабчому. Втім і його від нього “позбави-
ли” наприкінці 1628 р. (34, c. 103, 156, 200). Так само засобом нападу
Антоній Баковецький та інший слуга архімандрита Петро Князький
тиснули на орендаря ще одного монастирського села Клепачів – Яна
Чаплинського [33, c. 88, 90]. Подібні дії, але в судовому порядку, були
здійснені щодо абсолютної більшості тримачів монастирських маєтнос-
тей. Вдалося втриматися лише двом орендарям – Войтеху Станішев-
ському, що тримав Малий Омельник, та Мартину Домбровському, який
орендував, як і за попереднього архімандрита, села Буремель і Підгайці
[33, c. 91]. Як здається, вони виявилися архімандритові “не по зубам”:
В. Станішевський займав посаду луцького земського писаря, з 1628 р.
– судді, крім того, мав потужного протектора в особі Альбрихта Ста-ніслава Радзивілла, а М. Домбровський був волинський скарбником
і особою достатньо впливовою у шляхетській спільноті Волині. Крім
цього, як встановив Сергій Горін, М. Домбровського і Й. Баковецького
поєднували спільні фінансові оборудки. Так, архімандрит невідомо за
які послуги подарував М. Домбровському свою дідичну частину в селі
Лаврові [33, c. 92].
Дбаючи про покращення особистого фінансового становища і сво-
їх кревних, Й. Баковецький своєрідно стояв на сторожі й матеріальних
ресурсів монастиря. Так, у 1626 і 1630 рр. на нього скаржилися поборці
щодо несплати з маєтностей монастиря відповідно чопового і подимно-
го податків (34, c. 105). Братія монастиря за згоди, а часто й за прямим
наказом архімандрита, брала до рук зброю й чинила розправу над воз-
ними, позивачами у справах з монастирем, а той просто з недругами
Й. Баковецького (33, с. 93–95; 34, c. 105–107).
Попри негативне відношення до відродження православної ієрархії,
Й. Баковецький виступав за діалог з православними з метою досягнення
компромісу. Протягом 1627–1629 рр. жидичинський архімандрит разом
з архімандритом Дерманського монастиря Мелетієм Смотрицький брав
активну участь в переговорах з видними світськими представниками
православ’я, членами Луцького братства Лаврентієм Древинським та
князем Юрієм Пузиною. Цей діалог сприяв тому, що Волинь в цей пе-
ріод оминули гучні конфлікти між православними й уніатами, що мали
місце в Галичині, Білорусі та Києві [36, c. 144]. На сеймі 1629 р. Йосиф
проводив наради з Адамом Киселем і ректором віленського православ-
ного монастиря святого Духа Йосифом Бобриковичем щодо проведен-
ня нового примиренського собору між православними та уніатами. Їх
результатом стало укладення проекту проведення собору у Львові [37,
c. 182–183].
26 січня 1632 р. Баковецький став володимирським і берестейським
владикою [42, s. 1270; 23, c. 647–648; 43, s. 84]. Сеймики волинської
шляхти 1632 р. активно протестували проти цього надання, наводячи
як аргумент порушення ним права incompatibilitas (заборони поєднан-
ня посад одній особі – він продовжував ще деякий час залишатися жи-
дичинським архімандритом), наголошуючи на необхідності обрання
єпископа самою шляхтою, зрештою, просто прохаючи віддати єпархію
іншій особі [24, c. 190, 203–204; 5, арк. 118]. Більшість шляхти 16 серп-
ня написала листа до київського уніатського митрополита Йосифа Рут-
ського з проханням утриматися від призначення Й. Баковецького і дати
волинській шляхті можливість підшукати більш відповідну кандида-
туру. Прихильників жидичинського архімандрита серед сеймикуючої
шляхти виявилося небагато – крім його родичів Олександра і Антонія
Баковецьких, лише Олександр Кобецький та Олександр Радзимінський.
Проти Йосифа виступили навіть деякі уніати, зокрема Данило Єло-Ма-линський [36, c. 194]. Останні опинилися у ворожому до Й. Баковець-
кого таборі через особисті конфлікти. По-суті ж ці протести мали під
собою протиріччя між православними і уніатами щодо трактування
рішень конвокаційного сейму 1632 р. на предмет врегулювання супер-
ечок між ними. Волинський сеймик 21 серпня 1632 р. визнав пункти
цього сейму не чинними і пропонував своїм послам на елекційний сейм
домагатися розширення прав Православної Церкви. З уніатської сто-
рони на подібні претензії православних найоперативніше відреагували
Й. Рутський та Баковецький, які вже 4 вересня внесли до володимирських
гродських книг протестацію про односторонній зрив православними до-
мовленостей, досягнутих на конвокаційному сеймі [36, c. 152–153].
Неодноразово владика конфліктував з представниками волинської
шляхти та міщанами, намагаючись відбити в них маєтності, які він вва-
жав відібраними від Володимирсько-Берестейської єпархії. Не побояв-
ся вступити в конфлікт з володимирським старостою князем Юрієм За-
славським, брацлавським каштеляном Матієм Стемпковським, князем
Миколаєм Чорторийським та іншими впливовими особами у воєводстві
[25, c. 503–511; 23, c. 700–703; 3, арк. 678 зв. – 679; 4, арк. 64 – 64 зв.].
Для здійснення численних нападів на сусідні маєтності, які він вважав
належними до єпархії, створив власне військо, що складалося з бояр,
попів, мало власну музику, очолювалося реґіментарями Яном і Бене-
диктом Баковецькими [10, арк. 115–116]. Такою поведінкою викликав
загальне невдоволення волинської шляхта, яка в інструкції своїм по-
слам на сейм 1638 р. просила короля стримати його протиправну діяль-
ність, бо він “наступив” на маєтності володимирського земського судді
Станіслава Корчмінського та волинського підстолія Томаша Козики
[24, c. 246–247].
У подібних ситуаціях єпископ лише відступав на деякий час або пе-
реносив свої зацікавлення на земельні володіння інших осіб. У липні
1641 р. Йосиф наслав своїх слуг на маєтність луцької католицької ка-
пітули – село Садів [20, арк. 312 зв. – 315]. З часом Баковецький став
більш раціонально проводити політику збирання земель єпархії, вичі-
куючи формування більш сприятливих умов для цього. Показовим у
цьому плані є випадок з селом Десятина Луцького повіту, яке начебто
мало належати до єпархії. Протягом 1630–х рр. воно входило в склад
маєткового комплексу луцького старости Єронима Харлинського, і во-
лодимирський і берестейський єпископ якихось претензій йому щодо
цього села не пред’являв. Після смерті старости, у березні 1641 р., Йо-
сиф викликав на суд його вдову та неповнолітніх дітей, вимагаючи ком-
пенсації 15 тис. литовських кіп грошів за незаконне володіння селом
[19, арк. 523–524 зв.].
Якщо йшлося про майно єпархії Й. Баковецький не зупинявся ні
перед чим. Так, у 1633 р., коли Жидичинська архімандрія за королів-ським рішенням перейшла в руки православних і її настоятель Пахомій
Оранський отримав як компенсацію монастир св. Спаса, що знаходився
на землях Володимирської капітули, єпископ наслав на цей монастир
збройний загін на чолі з своїм урядником Стефаном Миколаєвським і
домігся повернення обителі під юрисдикцію Володимирської капітули
[36, c. 624].
Володимирський єпископ, принаймні де–факто, не визнав рішень
сейму 1635 р. щодо примирення православних й уніатів та розподілу
між ними майна, так само як і результатів діяльності королівської ко-
місії, що 19–24 жовтня 1635 р. проводила розподіл церковного майна
у Володимирі. Відразу ж після завершення роботи цієї комісії, Йосиф
25 жовтня організував напад біля переправи через Буг на володимир-
ських православних міщан, що везли свої товари до Торуня [11, арк.
580–581зв.].
Одночасно єпископ вдався до заходів, які б зафіксували в макси-
мальному обсязі церковне майно за уніатськими парафіями. У зв’язку
з цим з його ініціативи протягом 1635–1637 рр. була проведена дуже
ретельна канонічна візитація єпархії. Генеральним візитатором Йосиф
призначив отця Захарія Фурса. Візитатори описували церковні спору-
ди (храми, дзвіниці) та їх внутрішнє спорядження. Особливо докладно
були описані ікони. Крім парафіальних церков, візитації стосувалися й
сіл, приписаних до парафіальної церкви. Значна увага за дорученням
владики, як колишнього діловода й правника, була приділена існую-
чим суперечкам між уніатами й православними, рішенням провінцій-
них сеймиків та судових інстанцій щодо “ущемлення прав” уніатів.
Зобов’язані були візитатори також моніторити релігійну ситуацію в па-
рафіях – спротив з боку православних, позицію окремих землевласників
щодо уніатської церкви. Й. Баковецький одним з перших в уніатській
церкві здійснив реформу канонічних візитацій, забравши у них судові
та синодальні функції, залишивши лише нотаріальні. Суперечки ж, що
існували в парафіях, тепер не розглядалися на соборчику духовенства
парафії під час проведення візитації, а передавалися на розгляд єпис-
копу [41, c. 55–56]. Таким чином, володимирському і берестейському
єпископу вдалося суттєво посилити свою владу в єпархії й зміцнити
власний авторитет серед місцевого уніатського духовенства.
30 жовтня 1636 р., після смерті луцького уніатського єпископа Єро-
нима Почаповського і збройного оволодіння єпархією православними
на чолі з Атанасієм Пузиною, король віддав Баковецькому в тимчасо-
ве завідування Луцько–Острозьку єпархію, що 7 листопада 1637 р. по-
твердив київський митрополит Рафаїл Корсак і того ж дня подав єпар-
хію Йосифові [12, арк. 1028–1029 зв., 1044–1045 зв.; 13, aрк. 483 зв.
– 485]. Володимирський єпископ тримав цю єпархію до 1638 р., коли
король повернув її А. Пузині [35, c. 199]. Отримавши звістку про це ко-ролівське рішення, Баковецький у жовтні 1637 р. вилучив документи та
ряд цінних речей, що зберігалися у Луцькій кафедральній церкві Іоанна
Богослова, і перевіз їх в маєтність, належну Жидичинській архімандрії,
– Городок. А. Пузина неодноразово позивав його до луцького гродсько-
го суду, але він ігнорував позови і до суду не з’являвся [13, арк. 315;
16, арк. 388 зв. – 391 зв.]. Волинський сеймик 1639 р. наказував сво-
їм послам на сейм вимагати повернення вивезених речей і документів
А. Пузині [24, c. 255].
Йосиф не вперше застосовував подібний метод боротьби зі своїми
конкурентами. Ще в березні 1633 р., після королівського призначення
А. Пузини луцьким православним владикою та жидичинським архіман-
дритом, володимирський владика вивіз з архіву Жидичинського монас-
тиря, поряд з цінними речами, королівські привілеї, судові декрети та
інші документи до своєї кафедри у Володимирі [44, s. 75; 6, арк. 576–
577]. Володимирський єпископ добре знався на тому, як можна було за-
плутати цю справу. У жовтні наступного року він викликав А. Пузину
та жидичинського архімандрита Пахомія Оранського до суду за нібито
затримання ними у монастирі документів, належних йому як єпископу
[9, арк. 857–859 зв.]. Про те, що це була спроба дезорієнтувати королів-
ську адміністрацію щодо суті справи свідчить факт передачі 21 липня
1639 р. володимирським єпископом київському митрополиту Р.Корсаку
всіх забраних ним речей з Жидичинського монастиря [17, арк. 117–118].
Йосиф Баковецький проявив себе не тільки відстоюючи інтереси
уніатів перед православними, але займав достатньо принципову по-
зицію щодо Римо-Католицької Церкви. Позиція останньої на початку
1640-х рр. еволюціонувала в бік доцільності поглинення Уніатської
Церкви. Подібну позицію займав і тогочасний луцький біскуп Анджей
Гембіцький. Представники католицького кліру започаткували практику
судових звинувачень уніатів нібито в неправомірних діях щодо майна
Римо-Католицької Церкви. Зокрема, навесні 1641 р. володимирський
плебан Станіслав Урбанович подав від імені А. Гембіцького скаргу на
Й. Баковецького, звинувачуючи його в погромі й розграбуванні двору
у Володимирі, що був власністю луцького біскупа. У відповідь уніати
подали до володимирського гродського суду протестацію на дії С. Ур-
бановича, зазначивши, що зазначений двір – це всього лише халупа,
де варять горілку. Протестацію від імені Й. Баковецького було пода-
но безпрецедентним числом священників – 14, тоді, як зазвичай, такі
протестації вносилися до книг лише двома представниками капітули.
У липні того ж 1641 р. до книг того ж суду була внесена атестація во-
линської шляхти, яка свідчила, що справа з “двором” це лише привід
до з’ясування стосунків між А. Гембіцьким та Й. Баковецьким. Авто-
ри листа відзначили велику побожність Й. Баковецького, його заслу-
ги перед церквою, авторитет на Волині та сусідніх землях. Документ підписало 97 осіб. Серед них волинський воєвода Адам-Олександр
Сангушко, луцький земський суддя Криштоф Шимкович-Шкленський,
волинський мечник Валеріан Підгороденський і навіть один з лідерів
православних Волині луцький підкоморій Григорій Четвертинський
[36, c. 250–251]. Факт цієї атестації свідчить не тільки про незгоду зна-
чної частини шляхти з політикою Римо-Католицької Церкви щодо Уні-
атської Церкви, але й про значне зростання авторитету володимирсько-
го єпископа серед шляхетського загалу Волині.
Періодично володимирський єпископ виконував обов’язки прото-
тронія київського митрополита. У 1634 р. документи фіксують його як
прототронія київського митрополита Йосифа Рутського [8, арк. 1028 зв.
– 1029 зв.]; 1646 р. він згадується як прототроній київського митропо-
лита Антонія Селяви. Займаючи посаду володимирського і берестей-
ського єпископа, Баковецький звільнив маєтності єпархії від численних
боргів, а також перетворив свою кафедру у Володимирі у сильну обо-
ронну споруду – татари у 1653 р. не змогли її взяти [43, s. 84; 29, s. 5;
28, s. 11, 13]. Укріплення кафедри розпочалося в 1640 р.; були зведені
нові фундаменти, збудовані на них покої. При цьому владика відтор-
гнув частину міської землі, фактично перегородив найкоротшу дорогу
з міста до міських млинів [18, арк. 810–811зв.]. Під південним вівтарем
Успенського собору, що довго був головним осередком діяльності уні-
атів на Волині, Й. Баковецький спорудив склеп та каплицю св. Трійці як
місце поховання володимирських єпископів [36, c. 619–620].
Як не дивно, але в пік найвищої могутності Йосифа Баковецького як
володимирського та берестейського єпископа, який припав на середину
1640-х рр., у нього знайшовся в єпархії конкурент, який намагався пе-
ребрати на себе економічну і фінансову владу. Ним виявився Афанасій
Фурс – намісник володимирського єпископа, магістр школи при кафе-
дральному соборі, наглядач єпископського архіву. У його руках опи-
нилися документи, що гарантували права власності володимирським
церквам, шпиталю, школі та братству Пресвятої Богородиці, а також
декрети різних судів, які мали бути приведені до екзекуції [36, c. 286].
Особиста земельна власність володимирського єпископа була неве-
ликою. Крім вищезгаданих часток у селах Колодежна й Княжа, якими
володів пожиттєво, йому належали частки в селі Порванче Луцького
повіту. У квітні та листопаді 1638 р. власники цього села Федір Біло-
стоцький з дружиною та Павло Порванецький уступили йому свої част-
ки [14, арк. 693–696]. Це були невеликі частки, оскільки у 1648–1649
рр. на них було 8 димів [26, c. 427]. 1643 р. пан Свищовський подарував
Й. Баковецькому свій маєток у цьому селі разом з церквою та правом
подавання до неї священика [36, c. 718]. У серпні 1653 р. Йосиф за 1320
злотих викупив ще й частину Габріеля Порванецького у Порванчо-
му, яку до цього він тримав за правом застави [15, арк. 286 зв. – 287].
Ймовірно, як приватна особа єпископ мав власний двір у Луцькому
окольному замку [3, арк. 460 зв.]. Основну увагу Баковецький приді-
ляв маєтностям спочатку Жидичинського монастиря, а потім Володи-
мирсько-Берестейської єпархії, які здавав в оренду. При цьому такий
важливий для Йосифа конфесійний фактор відступав на задній план:
у 1634 р. він здавав в оренду села єпархії – Квасів Луцького повіту та
Тишкевичі й Полупанщина у Володимирському повіті Адамові й Ми-
колаєві Киселям, а у 1638 р. – село Городок Володимирського повіту
ще одному лідерові православної волинської шляхти князеві Григорі-
єві Четвертинському [8, арк. 349–350, 767 зв. – 769 зв.; 14a, арк. 383
зв. – 384]. 28 липня 1632 р. від свого та володимирської капітули імені
заставив луцькому митникові, євреєві Якубові Геркевичу три плаци на
Жидівській вулиці у Луцьку [5, арк. 740 зв. – 741 зв.]. Разом з володи-
мирською капітулою владика виступав кредитором, що дозволяло еко-
номічно експлуатувати заставлені села боржників [32, c. 170]. Еконо-
мічні інтереси єпархії відстоював не лише перед приватними особами
чи установами інших конфесій, а й перед державою. У 1632 р. Йосиф
відмовився сплатити волинському поборці Габріелю Гулевичу з жиди-
чинських маєтностей три ланових побори в сумі 82 злотих і 15 грошів,
за що Коронним трибуналом у Любліні був засуджений на баніцію [7,
арк. 471 зв. – 473].
Помер Баковецький улітку 1654 р.
Фігура Йосифа Мокосія Баковецького певною мірою є знаковою для
волинського духовенства першої половини XVII ст. Він мав всі мож-
ливості зробити непогану світську кар’єру: в достатньо молодому віці
отримав перший посадовий аванс – уряд волинського скарбника, був
королівським секретарем і руським писарем в королівській канцелярії,
що відкривало перспективи поступового майнового збагачення. Однак
Баковецький пов’язав своє життя з Уніатською Церквою і цей крок не
міг бути здійснений без певних духовних переконань. Ймовірно, що він,
як і значна частина тогочасної волинської шляхти та духовенства, вба-
чав у з’єднанні з Римом вихід православ’я із затяжної кризи, в якій воно
перебувало. Всю наступну діяльність Йосиф, спочатку як жидичин-
ський архімандрит, згодом як володимирський і берестейській єпископ,
присвятив пошукам порозуміння з православними, формулюванню
нової концепції унії, яка б влаштувала всіх православних. Лише після
початку козацької війни у 1648 р. йому стало зрозуміло, що це є немож-
ливим. При своєму доволі ідеалістичному баченні можливості повної
звитяги унії, Йосиф залишався виключним прагматиком у фінансово-
економічних питаннях, як своїх особистих, так і ввірених йому монас-
тиря та єпархії. Він всіма доступними засобами консолідував церковну
власність, “перетрушував” орендарів, вважав за можливе не сплачувати
податки до Коронного скарбу. У матеріальних питаннях для єпископа не було поділу на шляхту, магнатів і духовенство, на католиків, право-
славних і уніатів. Він з однаковою енергією тиснув на них і, як правило,
досягав бажаного. Кошти, отримані з церковних маєтностей, скерову-
валися як на ідеологічну роботу (школи, братства, шпиталі), так і на
розбудову ввіреної йому єпархії. І в цих питаннях Йосиф Баковецький
виявився гідним продовжувачем справи своїх попередників на володи-
мирській кафедрі – Іпатія Потія і Йоахима Мораховського.
Список використаних джерел та літератури:
1. Российский государственный архив древних актов в Москве. – Ф. 389:
Литовская метрика. – Оп. 1. – Д. 208.
2. Российский государственный архив древних актов в Москве. – Ф. 389:
Литовская метрика. – Оп. 1. – Д. 209.
3. Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі –
ЦДІАК). – Ф. 25: Луцький гродський суд. – Оп. 1. – Спр. 181.
4. ЦДІАК. – Ф. 25: Луцький гродський суд. – Оп. 1. – Спр. 182.
5. ЦДІАК. – Ф. 25: Луцький гродський суд. – Оп. 1. – Спр. 183.
6. ЦДІАК. – Ф. 25: Луцький гродський суд. – Оп. 1. – Спр. 185.
7. ЦДІАК. – Ф. 25: Луцький гродський суд. – Оп. 1. – Спр. 188.
8. ЦДІАК. – Ф. 25: Луцький гродський суд. – Оп. 1. – Спр. 193.
9. ЦДІАК. – Ф. 25: Луцький гродський суд. – Оп. 1. – Спр. 194.
10. ЦДІАК. – Ф. 25: Луцький гродський суд. – Оп. 1. – Спр. 195.
11. ЦДІАК. – Ф. 25: Луцький гродський суд. – Оп. 1. – Спр. 197.
12. ЦДІАК. – Ф. 25: Луцький гродський суд. – Оп. 1. – Спр. 206.
13. ЦДІАК. – Ф. 25: Луцький гродський суд. – Оп. 1. – Спр. 208.
14. ЦДІАК. – Ф. 25: Луцький гродський суд. – Оп. 1. – Спр. 212.
14а. ЦДІАК. – Ф. 25: Луцький гродський суд. – Оп. 1. – Спр. 214.
15. ЦДІАК. – Ф. 25: Луцький гродський суд. – Оп. 1. – Спр. 215.
16. ЦДІАК. – Ф. 25: Луцький гродський суд. – Оп. 1. – Спр. 218.
17. ЦДІАК. – Ф. 25: Луцький гродський суд. – Оп. 1. – Спр. 219.
18. ЦДІАК. – Ф. 25: Луцький гродський суд. – Оп. 1. – Спр. 222.
19. ЦДІАК. – Ф. 25: Луцький гродський суд. – Оп. 1. – Спр. 226.
20. ЦДІАК. – Ф. 25: Луцький гродський суд. – Оп. 1. – Спр. 227.
21. ЦДІАК. – Ф. 25: Луцький гродський суд. – Оп. 1. – Спр. 229.
22. Biblioteka Czartoryskich w Krakowie. – Oddz. Rękopisów. – Rkps 2468 IV.
23. Архив Юго-Западной России. – К.: Типография Г. Т. Корчак-Новиц-
кого, 1883. – Ч. І. – Т. 6: Акты о церковно-религиозных отношениях в Юго-
Западной Руси (1322 – 1648). – 182+938 с.
24. Архив Юго-Западной России. – К.: В университетской типографии,
1861. – Ч. ІІ: Постановления дворянских провинциальных сеймов в Юго-
западной России. – Т. 1. – XIV+LXIV+530 с.
25. Архив Юго-Западной России. – К.: В университетской типографии И. Завадского, 1876. – Ч. VІ: Акты об экономических и юридических отно-
шениях крестьян в ХVI–ХVIII вв. – Т. 1: 1498–1653. – 161+614 с.
26. Архив Юго-Западной России. – К.: Типография Г. Т. Корчак-Новиц-
кого, 1890. – Ч. VІІ: Акты о заселении Юго-западной России. – Т. 2: 1471–
1664. – II+210+644 с.
27. Магдебурзькі грамоти містам Лівобережної України XVII–XVIII ст.
// Корпус магдебурзьких грамот українським містам: два проекти видань
20-х – 40-х років ХХ століття / [упор. В. Андрейцев, В. Ульяновський, В.
Короткий]. – К.: Прайм, 2000. – 214 с.
28. Stephanowski C. Zgromadzonych wod Pochwała we trzech rzekach
daru bożego, to iest w oczystym kleynocie zmarlego, jasnie przewielebnego
Jego Mci oy[ca] Józefa Mokosi Bakowieckiego, episkopa włodzimierskiego
i brzestyańskiego / C. Stedanowski. – Kraków: W drukarnie u Wdowy i
Dziedziczów Andrzeja Pietrk, 1655. – 28 s.
29. Święcki T. Historyczne pamiątki znamienitych rodzin i osób dawnej
Polski / T. Święcki. – Warszawa: Nakładem S.H. Merzbacha Księgarza, 1858.
– T. 1. – 417 s.
30. Баранович О. Залюднення України перед Хмельниччиною / О. Бара-
нович. – К.: Укрполіграфоб’єднання, 1930. – Ч. 1: Залюднення Волинського
воєводства у першій половині XVII ст. – 156 с.
31. Ворончук І.О. Родоводи волинської шляхти XVI – першої половини
XVII ст. (реконструкція родинних структур: методологія, методика, джере-
ла): Наук.-метод. вид. / І.О. Ворончук – К.: Вища шк., 2009. – 511 с.
32. Головата Н. Торговельно–грошові операції в економічній діяльності
церкви у другій половині XVI – на початку XVIІ ст. / Н. Головата // Україна
в Центрально–Східній Європі. Студії з історії ХІ–XVIІІ століть. – К.: Полі-
графдільниця Інституту Історії НАН України, 2000. – С. 159–172.
33. Горін С. Архімандрит Жидичинського Миколаївського монастиря
Йосиф Баковецький (1626 – 1632 рр.) / С. Горін // Релігія і церква в історії
Волині. Збірник наукових праць / [під ред. В. Собчука]. – Кременець: Ас-
тон, 2007. – С. 86–96.
34. Горін С. Жидичинський Свято-Миколаївський монастир (до серед-
ини XVII сторіччя / С. Горін. – К.: “Майстерня книги”, 2009. – 512 с.
35. Грушевський М. Історія України–Руси / М. Грушевський. – К.: На-
укова думка, 1995. – Т. VIIІ. – Ч. 1: Від Куруківщини до Кумейківщини.
– 385 с.
36. Довбищенко М.В. Волинська шляхта у релігійних рухах кінця XVI
– першої половини XVII ст. / М.В. Довбищенко. – К.: ПП. Сергійчук М.І.,
2008. – 882 с.
37. Жукович П. Сеймовая борьба православного западнорусского дво-
рянства с церковной уний (с 1609 г.) / П. Жукович. – СПб.: Типография
Меркушева, 1910. – Вып. 5 (1625–1629 гг.). – 199 с.
38. Ковальский Н.П. Источниковедение социально-экономической истории Украины (XVI – первая половина XVII века): Акты о городах /
Н.П. Ковальський. – Днепропетровск: ДГУ, 1983. – 70 с.
39. Кулаковський П. Канцелярія Руської (Волинської) метрики 1569–
1673 рр. Студія з історії українського реґіоналізму в Речі Посполитій /
П. Кулаковський. – Острог; Львів: Національний університет “Острозька
академія”, 2002. – 304 с.
40. Пекар А. Іпатій Потій – провісник З’єднання / А. Пекар // Analecta
Ordinis S. Basilii Magni. – Romae: sumptibus PP. Basilianorum, 1996. –
Vol. 15. – Fasc. 1–4. – P. 151–152.
41. Скочиляс І. Генеральні візитації в українсько-білоруських єпархіях
Київської уніатської митрополії. 1596–1720 роки / І. Скочиляс // Записки На-
укового Товариства імені Шевченка. – Львів: НТШ, 1999. – Т. CCXXXVIII:
Праці Історико-філософської секції. – С. 46–94.
42. Bieńkowski L. Bakowiecki Mokosiej Józef (zm. 1654) bp obrządku
greckokat. / L. Bieńkowski // Encyklopedia Katolicka. – Lublin: KUL, 1973. –
T. 1. – S. 1269–1270.
43. Boniecki A. Herbarz Polski. Cz. 1: Wiadomości historyczno-genealogiczne
o rodach polskich / A. Boniecki. – Warszawa: Skład główny Gebethner i Wolff,
1899. – T. 1. – 385 s.
44. Dzięgielewski J. O tolerancję dla zdominowanych. Polityka wyznaniowa
Rzeczypospolitej w latach panowania Władysława IV / J. Dzięgielewski. –
Warszawa: Wydawnictwo sejmowe, 1986. – 196 s.
45. Seredyka J. Parlamentarzyści drugiej połowy panowania Zygmunta III
Wazy / J. Seredyka. – Opole: Wydawnictwo Uniwersytetu Opolskiego, 1989. –
192 s.
46. Stupnicki H. Herbarz Polski i imionospis zasłużonych w Polsce ludzi
wszytkich stanów i czasów / H. Stupnicki. – Lwów: Kornel Piller, 1855. –
T. 1. – 284 s.
47. Wagilewicz J. D. Pisarze polscy Rusini, wraz z dodatkiem Pisarze łacińscy
Rusini / J.D. Wagilewicz [przyt. R.Radyszewśkyj]. – Przemyśl: Południowo.Wschodni Instytut Naukowy, 1996. – 320 s.
|
РОДОВОДИ ШЛЯХТИ > Б >