Согласно родовому преданию один из предков Грибуновичей, татарский мурза, увидел при дворе литовского князя спрятавшуюся среди грибов готовую к нападению змею и поразил её метким выстрелом из лука.

Herb — w polu czerwonym, strzała żeleźcem na dół, utkwiona między trzema grzybami, przeszywająca głowę węża, wokoło niej skręconego. Nad hełmem korona.

 

Князем Михайлом Олександро­вичем Вишневецьким у 1570-х рр. було представлено до нагороди за військові по­двиги шляхтича Михайла Грибуновича Байбузу, вірогідно, родича князів Глинських. Король Стефан Баторій за видат­ну «дельность в речах рыцарских» надав М.Г. Байбузі «пустыню» по ріках Сулі, Удаю і Солониці, «почавши с конца го­рою Сулы от Снятина, рубежа Москов­ского, аж вниз до устья Днепра», і крім того, окремий уход «Лужок» з усіма по­житками і доходами. Однак М.Г. Бай­бузі не довелося скористатися щедрим королівським дарунком. У 1580 р. за клопотанням М. Вишневецького під­владні йому староства були «спущені» його сину Олександру. За наказом моло­дого державця у 1582 р. підстароста Ілляш Боруховський оружно захопив володіння М.Г. Байбузи - «моцно и ґвал­том» «выслугу из спокойного держания его выбил и на пожиток до Черкасского замка привернул». Після тривалої судо­вої тяганини М.Г. Байбуза в 1589 р. одержав у якості компенсації маєтності по р. Пслу. Утвердившись у Посуллі й закріпивши за собою захоплену тери­торію королівською грамотою 1590 р.,

„Довідавши ся, пише Байбуза, що цар кримський рушив на Угорщину, ми свідомі того, що ми люде рицарські, і не хотячи лежати на однім місцї, рішили ся постарати ся, скільки буде змоги, заступити тому ворогу дорогу десь в тїснім місцї й погромити, для прислуги королеви й річипосполитій, і пристали на се всї одностайно, спеціально атамани. „Вигреблись” ми на волость, тримаючи ся міст королївських, ішли, не чинячи кривд і шкід, постановивши міцно між собою, щоб не чинило ся кривд. Але декотрі товариші, побачивши, що ми заховуємо ся скромно, а їм не позволяємо нїякого своєвільства, повтїкали з нашого війська і утїкши на Днїпро, прийшли на кіш, нами полишений, вибрали собі старшим Полоуса, позабирали й пограбили наші човна, наші „борошна”, нашу казну, прислану нам від вел. князя. Починивши нам сї шкоди, пішли своїм полком на море і там взяли турецьке містечко. А ми, не мігши дігнати царя і війська його, вернули ся від Днїстра, пильнуючи того, щоб не нарушити покою річипосполитої і не ввести посла королївського в огиду у цїсаря турецького. Вернули ся на свої звичайні місця, а побачивши розграбленим все, що лишили ми на кошу своїм, обрушили ся ми на тих, що військо наше зраджують і видають під лицем неприятеля 15). Скарали ми кількох бунтівників дїйсно найголовнїйших, що ще за давнїх часів людей підбунтовували йти на волость, а самі ховали ся. Иньші повтїкали, а повтїкавши злучили ся з Полоусом против нас” 16).
В сїй реляції не все одначе сказано. Похід „через королївські міста” наздогін Татар не був такий невинний. Козаки розмахнули ся на Волощину; ішли на Браслав і Немирів, але воєвода молдавський спільно з старостами українськими заступили їм дорогу своїми полками. Взагалї трівогу козачина викликала не малу; змобілїзовано військо, яке було на поготові. Не пробивши ся на Волощину, козаки скрутили Богом в долину і пішли к Днїстру на Ягорлик, щоб тут пройти в Волощину, але військо волоське відбило їх. Тодї вони потягли назад, але не на Запороже, а в Київщину. Одні кинули ся на волость Ружинських, правдоподібно зводячи рахунки з останньої кампанїї; але їх тут погромили. Є деякі звістки про напад на полїські краї, в. кн. Литовського (де господарив Полоус свого часу) 17). В иньшім листї (до канївського підстарости) Байбуза складав се все на Полоуса „він як звик був на волости тих недавнїх часів з підхожим собі товариством — з сотниками чинити наїзди на поважні шляхетські доми, так і тепер, пригадавши то собі, не перестає розливати кров, і ми, неповинні люде, через них тепер в біду попали”; „що до виходу нашого, що став ся сього року, то вони то збунтували вигребати ся на волость і нас на волость вивели, а самі назад вернувши ся, борошно наше, казну нашу заслужену розшарпали”, і т. д. 18). Але Полоус навпаки, просячи свобідного проходу на Низ для своїх партизанів, представляв головними своєвільниками Байбузовцїв — їх дїлом мовляв були своєвільства на волости й напад на маєтности кн. Ружинського 19). Кінець кінцем Байбузовцї були може й не такі безгрішні в останнїх своєвільствах, і роздвоєннє, яке настало між козачиною, вийшло не з самих тільки полїтичних мотивів — ріжницї тактики супроти правительства, опортунїстичної у Байбузовцїв, нельояльної у Полоусовцїв. Але що обидві партиї, поріжнивши ся, стали на ріжнім становищу супроти правительства, се вповнї можливо і правдоподібно.
Між козаками вибухла формальна усобиця. Сором і пониженнє солоницької кампанїї, крівавий терор і нагінки власти, роздражненнє і упокореннє вирвали ся в братобійчій, немилосердній війнї, в якій козачина, подїливши ся, сама нищила себе, як звір що в безсилій злобі кусає своє власне тїло.
Байбузовцї, заставши на коші Полоусовцїв, счинили формальну битву з ними, і бувши в більшім числї (бо значна частина Полоусовців пішла на море) — погромили їх. Одних побили, а иньші повтїкали до Полоуса, як каже Байбуза. Кн. Ружинському оповідали козаки, що стала ся правдива битва, де полягло кількасот козаків, поляг в тім Мітла, що був в походї на волость, а иньшого ватажка Гедройца (правдоподібно Фльоріана Ґедройца, бувшого служебника владики Терлецького, участника волинських наїздів 1596 р.) — взято в неволю. Байбузовцї зістали ся на коші, Полоусовцї пішли на Низ Днїпра, під Бургунь, й відти вели партизанську війну против своїх противників. Коли Байбуза вислав з коша осаула Скалозуба з кінним віддїлом, з 120 козаків, на підїзд під Татар, щоб дістати від них язиків, Полоус напав на них вночи, несподївано, і побив; „між ними було кількадесять уцтивих шляхтичів, людей дїйсно значних, і вони всїх їх позабивали”, скаржив ся Байбуза. Половив і позабивав їх післанцїв, сторожу, що стояла на перевозах; „товариство наше, що йшло з волости з борошном до нас, перепиняли, одних забивали, иньших вязнили і борошно відберали” 20); захопили знову московську казну яка йшла до Сїчи — перейняли в дорозї й забрали. Заразом і ті і сї звертали ся до пограничної адмінїстрації й панів, силкуючи ся притягнути їх на свій бік і представляючи своїх противників бунтівниками, старали ся на них обернути урядові репресії, а собі забезпечити невтральність і свобідну комунїкацію. Маємо лист Байбузи до підстарости канївського з початків жовтня, де він накликає до репресій против Полоусовцїв; місяць пізнїйше — до гетьмана Жолкєвского, де Байбуза оправдуєть ся від обвинувачень, які на нього пускав Полоус, описує гріхи Полоуса 21) і просить ради й помочи на приборканнє Полоусовцїв: прислати до них якогось комісара на розслїдженнє кривд, инакше буде велике кровопролитє, „з чого й поганин буде тїшити ся”. З руки Байбузи ж вийшли, очевидно, дуже характеристичні пункти, переслані, судячи з титулу, коронному гетьману, коло тогож часу (трохи пізнїйше може), де він просить не тільки комісаря „для вчинення справедливости з тою купою”, але й визначення їм старшого з поміж заможних, оселих шляхтичів, і прислання „знаку милостивої ласки й. к. милости”, корогви — „як ми мали перед тим корогву пок. короля Стефана, і тепер просимо”, а для придобрення козаки дарують гетьманови дві гармати, а гетьмановій обіцяють „пару дївчат або хлопят (очевидно з невільників), або що її милость зволить сказати 22). З другого боку маємо, як я вже згадував, лист Полоуса до старостів і підстаростів українських, де він представляє бунтівниками Байбузовцїв та заповідає рішучу війну з ними 23). Нарештї кн. Ружинський пише про вісти привезені йому з Низу козаками: козаки (партиї Байбузівської очевидно) просять ради на те своєвільство, бажають аби король дав їй гетьмана від себе й позволив вивезти з Запорожа „гармату” — гармати й гаковницї, котрих є там за сто і більше, „бо кажуть що відколи гармата там за порогами настала, тодї більше своєвільства намножило ся” 24).
Козачина готова була втягати в свої усобицї правительство й відкривати йому дорогу до участи в свої відносини на Запорожу. Байбузовцї, очевидно, не сподївали ся дати собі ради з Полоусовцями, а Полоусовцї ще меньше, й вони готові були прийняти старшого від правительства, віддати під його власть свою армату, обмежити свою автономію, аби тільки з помічю правительства підбити противну партию 25). Правда, вони могли добре розуміти, що власть того урядового гетьмана буде доти реальна, доки вони самі того схочуть.
Але правительство, очевидно, за лїпше вважало в сю внутрішню війну не мішатись. „Нехай лїпше вони самі з собою погризуть ся, на будуще може буде лїпша служба від них королеви і річипосполитій” 26), писав Ружинський, переказуючи сї запорозькі новини свому кореспонденту, старостї камінецькому, і очевидно, такого погляду тримав ся й Жолкєвский, якого Байбуза силкував ся втягнути у сї козацькі справи.
10) Про се чуємо в листї султана з осени 1597 р. — Жерела VIII ч. 68.
11) Пор. лист Байбузи, Listy с. 88.
12) Одна з них, з дня 15/XI (ширша) видана — Listy ч. 60, друга 13-4/X — в ркп. бібл. Замойских.
13) Батько Тихона Михайло Грибунович Байбуза був власником великих маєтностей посульських, спадщини по кн. Глинських, але їх забрав староста черкаський Олександр Вишневецький, — в заміну він виходив Байбузам королївське наданнє на порічє Псла, але вони не потрапили зреалїзувати сих прав (див. т. VI с. 285-6). В потвердженню маєтностей Михайла Байбузи за його синами Семеном і Тихоном 1590 р. згадують ся їх служби на Українї „єще з молодости летъ своихъ” (Чтенія київ. XIV с. 98). В козацькім війську Байбузи перед тим не стрічаємо — коли не ототожняти з ним згадки якогось Тихна в р. 1594 (Listy c. 49).
14) Слова реляції przeszłego liata (Listy c. 88) розуміють так, що тут мова про подїї попереднього року, 1597, але слова сї значать „минувшого лїта”; порівняннє оповіджених тут фактів з иньшими листами не лишає сумнїву, що мова тут про подїї 1598 р., а вихідний момент їх, похід за Татарами, мав місце в місяцї червнї.
15) Розумієть ся мабуть самовільна утеча з війська під час того походу на Татар.
16) Listy c. 88.
17) Про похід козаків на Волощину — Archiw. Radziwiłłów c. 134, 136, Listy ч. 61, невидані листи Острозького у Жуковича Сеймовая борьба с. 376; про напад козаків на маєтности Ружинських і погром козаків під Котельнею — Arch. Radz. c. 138 і в листї Полоуса — ркп. бібл. Замойских.
18) Ркп. бібл. Замойских.
19) В листї без дати, писанім очевидно десь в осени 1598 р. Полоус рекомендував українській адмінїстрації своїх товаришів (що мали до нього прийти з волости), що вони „не приставали з тими своєвільниками, які повстали були против короля нашого й й. м. князя Кирика Ружинського і хотїли його воювати, а пішовши на Низ Днїпром, товаришів наших, що пішли до держав ваших, обдерли й пограбували, подаючи їм ту причину, що вони не повстали з ними против й. корол. милости й не воювали князя Ружинського; і так почавши зрадливо против короля і річипосполитої і наповнивши ся своєволї на волости, пішли до нас на Запороже, без нас на курінях наших майно наше побрали, пошарпали, товаришів наших, що не були з ними на волости, то значить не повставали з ними на волость против короля і річипосполитої, котрих ми йдучи на курінях зіставили — їх половили, помордували і на нас теж приготовили, чого їм Боже не поможи”. ркп. бібл. Замойских. Що Байбузовцї були скомпромітовані таки „на волости”, видко з їх обережних виправдувань, що то властиво Полоусовцї їх підбунтували. Се натякало б, що роздїл між козачиною став ся з початку не на точцї льояльности, і між прихильниками Байбузи, який міг справдї репрезентувати потім курс опортунїстичний, опинились і „своєвільники”
20) Listy c. 88-9, ркп. бібл. Замойского (тут оповіданнє про погром Скалозуба, писане 4.Х. 1598: про друге заграбленнє казни ще нема мови)
21) Iakoz bogu у liudziom dawno iest winien Połous, y to w. m. nasz m. pan raczysz wiedzieć, iako ot Łobody odstąpiwszy w wierzch Dniepra poszedł tamze polkiem swym chodził, stacyi wybirał y naiazdy na domy szlacheckie czynił.
22) Рукоп. бібл. Замойских — лист ориґінальний, але без підпису й дати; адреса: „ясновельможному нашому милостивому пану” вказувало б на Замойского (одначе може бути адресатом і Жолкєвский), подібність змісту з Байбузиним листом з 15. XI. 1598 вказує на його авторство.
23) Listy ч. 60, ркп. бібл. Замойских.
24) Listy ч. 59.
25) В згаданих пунктах читаємо: A isz bes starszego nam trudno, prosiemy o takiego, ktory by był slachcicem maiętnym i ktory by o nasze krzywdy się mocno ująl; kniaz Domanta iest dobrze osiadlem slachcicem, o tego prosimy, niech będzie nad wszistkiemi nami starszy, przy temze i chorągiew kro. i. m. będzie, a my iako nanissi slużebnicy i. k. m. y rp. za namnieszem roskazaniem i. k. m. y w. m. рр. hetmanów gotowismy shizycz na kozdą potrzebą.
26) A thak liepiey ze się samy z sobą pirwy poiedzą, tedy na potym może się liepsza posługa dzyacz k. iego m. i rzeczypospolytej.

Степан Байбуза в 1649 г. был казаком сотни Жаботинской Чигиринского полка.

дружина Анна з Єльців (1631)(Arch. I. Z. R. VII. 1)