Байбузи-Грибуновичі 1. Загальні відомості Джерела: Bon. I 79-80. Tarnowski S. Baybuzowie Hrybunowiczowie herbu własnego // Żychliński T. Złota księga szlachny polskiej. — Poznań, 1904. — Rocz. XXVI. — S. 9-17; Pułaski K. Baybuzowie h. własnego przydomku Hrybunowicz // Pułaski K. Kronika polskich rodów szlacheckich Podola, Wołynia i Ukrainy. Monografie i wzmianki. — Warszawa, 2004. — Т. II / Wstęp, opracowanie tekstu, przypisów oraz indeksu Tadeusz Epsztein i Sławomir Górzyński. — S. 23-26). 2. Геральдика і сфрагистика Herb — w polu czerwonym, strzała żeleźcem na dół, utkwiona między trzema grzybami, przeszywająca głowę węża, wokoło niej skręconego. Nad hełmem korona. 3. Генеалогія і біограми. I Байбуза
II Іван III Василь
Михайло Іванович Грибунович Байбуза староста Черкасский и Каневский.був власником великих маєтностей посульських, спадщини по кн. Глинських, але їх забрав староста черкаський Олександр Вишневецький, — в заміну він виходив Байбузам королївське наданнє на порічє Псла, але вони не потрапили зреалїзувати сих прав (див. т. VI с. 285-6). В потвердженню маєтностей Михайла Байбузи за його синами Семеном і Тихоном 1590 р. згадують ся їх служби на Українї „єще з молодости летъ своихъ” (Чтенія київ. XIV с. 98). В козацькім війську Байбузи перед тим не стрічаємо Станом на 1430 р. Полтава вже надійно фіксується як володіння князя Олександра Глинського, підтверджене на отчинному правівеликим князем литовським Вітовтом. Врешті, після повстання Михайла Глинського 1508 р. Поворскля разом з Полтавою зосереджується в руках гілки Домонтів Глинських, яка не підтримала повстання, розпорошуючись поміж "княжнами Глинськими", представницями роду Домонтів, а відтак переходячи до їхніх спадкоємців — київських зем'ян. Зокрема, за дружиною Яцька Єльця Марією Юріївною Глинською частина володінь перейшла до її дочки Аграфени Єльцівни, а ще за однією з "княжон Глинських" — до її чоловіка Михайла Грибуновича Байбузи. Michał Hrybunowicz, przodek tego domu, za dlugoletnie posługi rycerskie, przy ks. Michale Wiśniowieckim, otrzymał od Stefana Batorego różne ziemie nad Sułą, Udajem, Sołonicą i Łużkiem, o czem konstytucya z 1590 r. wspomina. synowie jego, Semen i Tychno, otrzymali ich znacznie więcej. (Puł. Szk.). Князем Михайлом Олександровичем Вишневецьким у 1570-х рр. було представлено до нагороди за військові подвиги шляхтича Михайла Грибуновича Байбузу, вірогідно, родича князів Глинських. Король Стефан Баторій за видатну «дельность в речах рыцарских» надав М.Г. Байбузі «пустыню» по ріках Сулі, Удаю і Солониці, «почавши с конца горою Сулы от Снятина, рубежа Московского, аж вниз до устья Днепра», і крім того, окремий уход «Лужок» з усіма пожитками і доходами. Однак М.Г. Байбузі не довелося скористатися щедрим королівським дарунком. У 1580 р. за клопотанням М. Вишневецького підвладні йому староства були «спущені» його сину Олександру. За наказом молодого державця у 1582 р. підстароста Ілляш Боруховський оружно захопив володіння М.Г. Байбузи - «моцно и ґвалтом» «выслугу из спокойного держания его выбил и на пожиток до Черкасского замка привернул». Після тривалої судової тяганини М.Г. Байбуза в 1589 р. одержав у якості компенсації маєтності по р. Пслу. Утвердившись у Посуллі й закріпивши за собою захоплену територію королівською грамотою 1590 р.,
IV Григорiй Васильович Байбуза Писар ґродський вінницький, згодом брацлавський і вінницький. Grzegorz Bajbuza, pisarz grodzki winnicki, pozwany został 1618 r. przez Kropiwnickich, o przywłaszczenie. części Kropiwnicy. (Kij III A f. 362).
Iван Васильович Байбуза Тихно Миха́йлович Байбуза́ — гетман Украины в 1597—1598 годах. „Довідавши ся, пише Байбуза, що цар кримський рушив на Угорщину, ми свідомі того, що ми люде рицарські, і не хотячи лежати на однім місцї, рішили ся постарати ся, скільки буде змоги, заступити тому ворогу дорогу десь в тїснім місцї й погромити, для прислуги королеви й річипосполитій, і пристали на се всї одностайно, спеціально атамани. „Вигреблись” ми на волость, тримаючи ся міст королївських, ішли, не чинячи кривд і шкід, постановивши міцно між собою, щоб не чинило ся кривд. Але декотрі товариші, побачивши, що ми заховуємо ся скромно, а їм не позволяємо нїякого своєвільства, повтїкали з нашого війська і утїкши на Днїпро, прийшли на кіш, нами полишений, вибрали собі старшим Полоуса, позабирали й пограбили наші човна, наші „борошна”, нашу казну, прислану нам від вел. князя. Починивши нам сї шкоди, пішли своїм полком на море і там взяли турецьке містечко. А ми, не мігши дігнати царя і війська його, вернули ся від Днїстра, пильнуючи того, щоб не нарушити покою річипосполитої і не ввести посла королївського в огиду у цїсаря турецького. Вернули ся на свої звичайні місця, а побачивши розграбленим все, що лишили ми на кошу своїм, обрушили ся ми на тих, що військо наше зраджують і видають під лицем неприятеля 15). Скарали ми кількох бунтівників дїйсно найголовнїйших, що ще за давнїх часів людей підбунтовували йти на волость, а самі ховали ся. Иньші повтїкали, а повтїкавши злучили ся з Полоусом против нас” 16).Вёл борьбу за гетманство с Фёдором Полоусом (кошевой атаман в 1595 и 1598 годах). Представитель зажиточной верхушки казачества, сын черкасского боярина Михайла Байбузы (Грибуновича). Использовал герб Байбуза[1]. Во время восстания Наливайко воевал на стороне поляков. Некоторое время был браславским писарем. Летом 1598 года вместе с атаманом Полоусом совершил поход из Сечи на волости, но не получил поддержки крестьян и мещан. В начале ноября 1598 года возглавил поход запорожцев под Перекоп. Проводил политику, направленную на достижение компромисса с польским правительством, чем вызвал недовольство запорожцев и нереестровых казаков. Наследники Тихона Байбуза участвовали в казацко-крестьянских восстаниях 1620—1630 годов и Освободительной войне 1648—1651 годов под предводительством Богдана Хмельницкого. Потім, лїтом 1598 р., прийшло до різних конфлїктів, звісних нам з цїнних реляцій тодїшнього гетьмана запорозького Тихона Байбузи 12), що стояв на чолї партії статочнїйших, як пристало репрезентанту поважного земянського роду 13). По словам його, розрив став ся, коли козаки вибрали ся по слїдам Татар, що пустили ся знову на Угорщину, мабуть десь в першій половинї червня 14). В сїй реляції не все одначе сказано. Похід „через королївські міста” наздогін Татар не був такий невинний. Козаки розмахнули ся на Волощину; ішли на Браслав і Немирів, але воєвода молдавський спільно з старостами українськими заступили їм дорогу своїми полками. Взагалї трівогу козачина викликала не малу; змобілїзовано військо, яке було на поготові. Не пробивши ся на Волощину, козаки скрутили Богом в долину і пішли к Днїстру на Ягорлик, щоб тут пройти в Волощину, але військо волоське відбило їх. Тодї вони потягли назад, але не на Запороже, а в Київщину. Одні кинули ся на волость Ружинських, правдоподібно зводячи рахунки з останньої кампанїї; але їх тут погромили. Є деякі звістки про напад на полїські краї, в. кн. Литовського (де господарив Полоус свого часу) 17). В иньшім листї (до канївського підстарости) Байбуза складав се все на Полоуса „він як звик був на волости тих недавнїх часів з підхожим собі товариством — з сотниками чинити наїзди на поважні шляхетські доми, так і тепер, пригадавши то собі, не перестає розливати кров, і ми, неповинні люде, через них тепер в біду попали”; „що до виходу нашого, що став ся сього року, то вони то збунтували вигребати ся на волость і нас на волость вивели, а самі назад вернувши ся, борошно наше, казну нашу заслужену розшарпали”, і т. д. 18). Але Полоус навпаки, просячи свобідного проходу на Низ для своїх партизанів, представляв головними своєвільниками Байбузовцїв — їх дїлом мовляв були своєвільства на волости й напад на маєтности кн. Ружинського 19). Кінець кінцем Байбузовцї були може й не такі безгрішні в останнїх своєвільствах, і роздвоєннє, яке настало між козачиною, вийшло не з самих тільки полїтичних мотивів — ріжницї тактики супроти правительства, опортунїстичної у Байбузовцїв, нельояльної у Полоусовцїв. Але що обидві партиї, поріжнивши ся, стали на ріжнім становищу супроти правительства, се вповнї можливо і правдоподібно. Між козаками вибухла формальна усобиця. Сором і пониженнє солоницької кампанїї, крівавий терор і нагінки власти, роздражненнє і упокореннє вирвали ся в братобійчій, немилосердній війнї, в якій козачина, подїливши ся, сама нищила себе, як звір що в безсилій злобі кусає своє власне тїло. Байбузовцї, заставши на коші Полоусовцїв, счинили формальну битву з ними, і бувши в більшім числї (бо значна частина Полоусовців пішла на море) — погромили їх. Одних побили, а иньші повтїкали до Полоуса, як каже Байбуза. Кн. Ружинському оповідали козаки, що стала ся правдива битва, де полягло кількасот козаків, поляг в тім Мітла, що був в походї на волость, а иньшого ватажка Гедройца (правдоподібно Фльоріана Ґедройца, бувшого служебника владики Терлецького, участника волинських наїздів 1596 р.) — взято в неволю. Байбузовцї зістали ся на коші, Полоусовцї пішли на Низ Днїпра, під Бургунь, й відти вели партизанську війну против своїх противників. Коли Байбуза вислав з коша осаула Скалозуба з кінним віддїлом, з 120 козаків, на підїзд під Татар, щоб дістати від них язиків, Полоус напав на них вночи, несподївано, і побив; „між ними було кількадесять уцтивих шляхтичів, людей дїйсно значних, і вони всїх їх позабивали”, скаржив ся Байбуза. Половив і позабивав їх післанцїв, сторожу, що стояла на перевозах; „товариство наше, що йшло з волости з борошном до нас, перепиняли, одних забивали, иньших вязнили і борошно відберали” 20); захопили знову московську казну яка йшла до Сїчи — перейняли в дорозї й забрали. Заразом і ті і сї звертали ся до пограничної адмінїстрації й панів, силкуючи ся притягнути їх на свій бік і представляючи своїх противників бунтівниками, старали ся на них обернути урядові репресії, а собі забезпечити невтральність і свобідну комунїкацію. Маємо лист Байбузи до підстарости канївського з початків жовтня, де він накликає до репресій против Полоусовцїв; місяць пізнїйше — до гетьмана Жолкєвского, де Байбуза оправдуєть ся від обвинувачень, які на нього пускав Полоус, описує гріхи Полоуса 21) і просить ради й помочи на приборканнє Полоусовцїв: прислати до них якогось комісара на розслїдженнє кривд, инакше буде велике кровопролитє, „з чого й поганин буде тїшити ся”. З руки Байбузи ж вийшли, очевидно, дуже характеристичні пункти, переслані, судячи з титулу, коронному гетьману, коло тогож часу (трохи пізнїйше може), де він просить не тільки комісаря „для вчинення справедливости з тою купою”, але й визначення їм старшого з поміж заможних, оселих шляхтичів, і прислання „знаку милостивої ласки й. к. милости”, корогви — „як ми мали перед тим корогву пок. короля Стефана, і тепер просимо”, а для придобрення козаки дарують гетьманови дві гармати, а гетьмановій обіцяють „пару дївчат або хлопят (очевидно з невільників), або що її милость зволить сказати 22). З другого боку маємо, як я вже згадував, лист Полоуса до старостів і підстаростів українських, де він представляє бунтівниками Байбузовцїв та заповідає рішучу війну з ними 23). Нарештї кн. Ружинський пише про вісти привезені йому з Низу козаками: козаки (партиї Байбузівської очевидно) просять ради на те своєвільство, бажають аби король дав їй гетьмана від себе й позволив вивезти з Запорожа „гармату” — гармати й гаковницї, котрих є там за сто і більше, „бо кажуть що відколи гармата там за порогами настала, тодї більше своєвільства намножило ся” 24). Козачина готова була втягати в свої усобицї правительство й відкривати йому дорогу до участи в свої відносини на Запорожу. Байбузовцї, очевидно, не сподївали ся дати собі ради з Полоусовцями, а Полоусовцї ще меньше, й вони готові були прийняти старшого від правительства, віддати під його власть свою армату, обмежити свою автономію, аби тільки з помічю правительства підбити противну партию 25). Правда, вони могли добре розуміти, що власть того урядового гетьмана буде доти реальна, доки вони самі того схочуть. Але правительство, очевидно, за лїпше вважало в сю внутрішню війну не мішатись. „Нехай лїпше вони самі з собою погризуть ся, на будуще може буде лїпша служба від них королеви і річипосполитій” 26), писав Ружинський, переказуючи сї запорозькі новини свому кореспонденту, старостї камінецькому, і очевидно, такого погляду тримав ся й Жолкєвский, якого Байбуза силкував ся втягнути у сї козацькі справи. 10) Про се чуємо в листї султана з осени 1597 р. — Жерела VIII ч. 68. 11) Пор. лист Байбузи, Listy с. 88. 12) Одна з них, з дня 15/XI (ширша) видана — Listy ч. 60, друга 13-4/X — в ркп. бібл. Замойских. 13) Батько Тихона Михайло Грибунович Байбуза був власником великих маєтностей посульських, спадщини по кн. Глинських, але їх забрав староста черкаський Олександр Вишневецький, — в заміну він виходив Байбузам королївське наданнє на порічє Псла, але вони не потрапили зреалїзувати сих прав (див. т. VI с. 285-6). В потвердженню маєтностей Михайла Байбузи за його синами Семеном і Тихоном 1590 р. згадують ся їх служби на Українї „єще з молодости летъ своихъ” (Чтенія київ. XIV с. 98). В козацькім війську Байбузи перед тим не стрічаємо — коли не ототожняти з ним згадки якогось Тихна в р. 1594 (Listy c. 49). 14) Слова реляції przeszłego liata (Listy c. 88) розуміють так, що тут мова про подїї попереднього року, 1597, але слова сї значать „минувшого лїта”; порівняннє оповіджених тут фактів з иньшими листами не лишає сумнїву, що мова тут про подїї 1598 р., а вихідний момент їх, похід за Татарами, мав місце в місяцї червнї. 15) Розумієть ся мабуть самовільна утеча з війська під час того походу на Татар. 16) Listy c. 88. 17) Про похід козаків на Волощину — Archiw. Radziwiłłów c. 134, 136, Listy ч. 61, невидані листи Острозького у Жуковича Сеймовая борьба с. 376; про напад козаків на маєтности Ружинських і погром козаків під Котельнею — Arch. Radz. c. 138 і в листї Полоуса — ркп. бібл. Замойских. 18) Ркп. бібл. Замойских. 19) В листї без дати, писанім очевидно десь в осени 1598 р. Полоус рекомендував українській адмінїстрації своїх товаришів (що мали до нього прийти з волости), що вони „не приставали з тими своєвільниками, які повстали були против короля нашого й й. м. князя Кирика Ружинського і хотїли його воювати, а пішовши на Низ Днїпром, товаришів наших, що пішли до держав ваших, обдерли й пограбували, подаючи їм ту причину, що вони не повстали з ними против й. корол. милости й не воювали князя Ружинського; і так почавши зрадливо против короля і річипосполитої і наповнивши ся своєволї на волости, пішли до нас на Запороже, без нас на курінях наших майно наше побрали, пошарпали, товаришів наших, що не були з ними на волости, то значить не повставали з ними на волость против короля і річипосполитої, котрих ми йдучи на курінях зіставили — їх половили, помордували і на нас теж приготовили, чого їм Боже не поможи”. ркп. бібл. Замойских. Що Байбузовцї були скомпромітовані таки „на волости”, видко з їх обережних виправдувань, що то властиво Полоусовцї їх підбунтували. Се натякало б, що роздїл між козачиною став ся з початку не на точцї льояльности, і між прихильниками Байбузи, який міг справдї репрезентувати потім курс опортунїстичний, опинились і „своєвільники” 20) Listy c. 88-9, ркп. бібл. Замойского (тут оповіданнє про погром Скалозуба, писане 4.Х. 1598: про друге заграбленнє казни ще нема мови) 21) Iakoz bogu у liudziom dawno iest winien Połous, y to w. m. nasz m. pan raczysz wiedzieć, iako ot Łobody odstąpiwszy w wierzch Dniepra poszedł tamze polkiem swym chodził, stacyi wybirał y naiazdy na domy szlacheckie czynił. 22) Рукоп. бібл. Замойских — лист ориґінальний, але без підпису й дати; адреса: „ясновельможному нашому милостивому пану” вказувало б на Замойского (одначе може бути адресатом і Жолкєвский), подібність змісту з Байбузиним листом з 15. XI. 1598 вказує на його авторство. 23) Listy ч. 60, ркп. бібл. Замойских. 24) Listy ч. 59. 25) В згаданих пунктах читаємо: A isz bes starszego nam trudno, prosiemy o takiego, ktory by był slachcicem maiętnym i ktory by o nasze krzywdy się mocno ująl; kniaz Domanta iest dobrze osiadlem slachcicem, o tego prosimy, niech będzie nad wszistkiemi nami starszy, przy temze i chorągiew kro. i. m. będzie, a my iako nanissi slużebnicy i. k. m. y rp. za namnieszem roskazaniem i. k. m. y w. m. рр. hetmanów gotowismy shizycz na kozdą potrzebą. 26) A thak liepiey ze się samy z sobą pirwy poiedzą, tedy na potym może się liepsza posługa dzyacz k. iego m. i rzeczypospolytej. Семен Михайлович Байбуза коронний ротмістр. V Костянтин Григорович Байбуза Костянтин, Семен та Михайло були власниками Райгорода, Вищої та Нижчої Кропивни, Лоївець та Мельниковець (1602– 1622 рр).Семен - ротмістр м. Райгород 194 дими (1629). Костянтин -174 дими (1629). Михайло -165 дими (1629). w imieniu swojem i braci, Symeona i Mikołaja, ustanowił plenipotentów 1619 r. (Woł. IV f. 2 i 7). Konstanty, z pisarza sędzia grodzki winnicki, 1630 r.
Семен Григорович Байбуза — брацлавський войський, у 1648 підписав вибір короля як представник Брацлавського воєводства.Семен (Симеон) Байбуза (Semen vel Simeon Bajbuza) — войський брацлавський, у 1619 та 1625— 1627 зр. згадується як керівник козацької хоругви зі 100 кіннотників (Вирський Д., Siemion, wojski bracławski, pisał się z województwem bracławskiem na elekcyę Jana Kazimierza. Михайло Григорович Байбуза Олена Iванiвна Байбузянка dziedziczka Rudowiec i Buszyniec 1622 r. (Bracł. IX f. 394). Маруша Iванiвна Байбузянка Федора Iванiвна Байбузянка Стефан Iванович Байбуза Степан Байбуза в 1649 г. был казаком сотни Жаботинской Чигиринского полка. Федiр [...] Байбуза Уходною землею, добрами в Київському повіті Черкаського староства під назвою Ворскла-Сівер за люстрацією 1616 р. володіли писар земський Федір Проскура-Сущинський, Федір і Остап Байбузи, Іван Луцкевич, Василь Добрянський, посесор Василь Меленін. Відомо, що доньки Василя Домонтовича були заміжні за Байбузою-Грибуновичем, Луцкевичем-Кохановським (Ян), Боруховським (Лазар), Кельбовським (Микола), Ласкою. Вірогідно, що зятем Домонтовича був Михайло Байбуза, який 20 квітня 1589 р. отримав данину на уход замковий р. Псел. Згідно подимного тарифу 1629 р. Проскура мав 4 севрюків [3,356], Іван Луцкевич, Остап Грибунович Байбуза і спадкоємці Федора Байбузи у володінні мали пустиню неосілу (1629 [3,398]), пустиню неосілу і Федір Шашкевич, але лише з 1 уходникиком (1629 [3,402]). З цих «добр» 1646 р. Проскуру-Сущинського вибив хорунжий коронний Потоцький. В 1646 р. вели справу з хорунжим коронним Конецпольським у вибитті з добр Ворскли, Глинчинці, городища Глинська і Більська, пустошів неосілих над р. Ворсклою, Грунею і Мерлом. Лебедин (нині с. Лебедин Шполянського району Черкаської області) на р. Турін поблизу Черкас 1611 р. тримав Лазар Боруховський як дідич після смерті матері. Тоді ж він позивав Богуша Тишкевича про вибиття з добр Лебедина [20,7]. 1617 р. позов від Миколи Кельбовського, Лазара Боруховського, Федора і Євстафія Байбуз, дідичів Лебедина і Крилова про захоплення частини Лебедина [20, 346]. 1617 р. позов в Лебедині від Миколи Кільбовського до Федора Байбузи про виділення грунтів в Лебедині [20,24]. Лебедин пустиня неосіла у володінні Івана Луцкевича і нащадків Федора Байбузи (1629 [3,398]). В 1612 р. Ян Данилович позивав підстаросту черкаського про забрання грунтів і спалення мосту [20,11]. 1617 р. Микола Кельбовський апелював на дідичів Лебедина і Крилова Лазара Боруховського, Федора і Остафія Байбуз, про заволодіня частиною Лебедина [20,346]. У 1645 р. Стефан Луцкевич Кохановський здійснив дарчу добр Лебедин, Крилів, Громаки, Крихтоліс і майданів у Києві з грунтами у вічне користування Станіслава Конецпольського [20,368].
3. АЮЗР. – Ч. VII. – Т. І. 20. ІР НБУ. – Ф. І. – № 4104. У люстрації Київського воєводства за 1616 р. зафіксовано заяву Федора та Євтахія Байбузів, що ґрунти на Ворсклі, а також сівруки або ж данники їх, що мешкають у Черкасах - їх дідична спадщина і до юрисдикції старости не належать, так само, як і урочище Лебедин, що підтвердили і черкаські міщани. Подимний тариф 1631 р. містить свідчення про володіння частиною Поворскля Євстахієм Байбузою і дітьми його брата Федора. Нащадки їх значно розширили свої маєтності. У реєстрі Війська Запорозького 1649 р. Євстахій (Тишко) записащний у Драгилевській сотні Черкаського полку. Разом із тим, винагорода козакам за службу шляхом надання їм земельних володінь не набула широкого розвитку до Національно-визвольної війни.Остафій [...] Байбуза VI Ежи Семенович
Мартин Семенович Маріанна Федоровна Байбуза
Федора Федоровна Байбуза
VII Марiанна д. Ежи Войцех с. Ежи Зигмунт с. Ежи
Władysław (возм. Walenty) с. Ежи syn Jerzego i Jadwigi ze Stokowskich, 1712 r., a brat jego Jan, 1713 r., zeznali zapisy dożywocia. (DW. 62 f. 101 i 185). Jan с.Ежи 1713 r., zeznali zapisy dożywocia. (DW. 62 f. 101 i 185).
Szczęsny towarzysz usarski, został cześnikiem bracławskim 1715 r. Królewicz Konstanty nadał mu 1718 r. wsie Dubkowce, Ihrowice i Berezowicę. (AGZ. X). 1718 Кропивна належала Щесному Байбузі. Від нього Кропивна перейшла його донці Розі Байбузі одруженій з Антонієм Лячинським. Walenty, stolnik latyczowski i żona jego, Katarzyna z Dembowskich, otrzymali 1721 r. konsens królewski, na wykupienie od Załuskiego starostwa rawskiego i innych królewszczyzn. (Sig. 20). Олександр Мартинович Ефросиния Мартиновна VIII Людвика д. Яна Роза д. Щесного Байбуза
Franciszką д. Валентия miał sobie zleconą opiekę w 1735 r. Maciej Dembowski. (Sig. 26). Павло і Михайло як представники Волинського воєводства підписали у 1697 році вибір короля. Paweł, żonaty z Krystyną z Łepskich, 1 v. Krasnosielską, 3 v. 1668 r. Hurkowską. (Woł. VI. D. f. 1). Mikołaj i Paweł, podpisali z województwem ruskiem elekcyę Augusta II-go. Байбузянка Кристина, жена зем. Брацлавскаго Миколая Добриловскаго, Винницькому повіті в р. 1647 (Арх. Ю. З. Р. ч. VII, т. І, 456) ,Konstanty, w 1737 r. stolnik dźwinogrodzki. Maryanna. żona Adama Gajewskiego, Domicelli, żona Marcina Stokowskiego, i Zuzanna, żona Tomasza Dziewulskiego, zawarły komplanacyą w 1791 r. (DW. 102 f. 240). 4. Акти і документи. |
РОДОВОДИ ШЛЯХТИ > Б >